Свідомість як цілісна система. Структура свідомості за З. Фрейдом. Свідомість та її суттєві властивості. Самосвідомість: сутність, форми, рівні та функції

Размещено на http://www.allbest.ru/

Свідомість як цілісна система. Структура свідомості за З. Фрейдом. Свідомість та її суттєві властивості. Самосвідомість: сутність, форми, рівні та функції

Свідомість як внутрішній світ людини має свою структуру. Щоб її розглянути, слід, щонайперше, звернути увагу на таку обставину. Нерідко поняття “свідомість” ототожнюється з поняттям “психіка людини”. Це робиться помилково. Психіка більш складне утворення (схема 1.). Воно включає дві сфери відображення - свідомість та несвідоме. Вважається, що несвідоме - це сукупність психічних явищ, станів і дій, які перебувають поза сферою розуму. До несвідомого належать, в першу чергу, інстинкти - сукупність природжених актів поведінки людини, які створюються внаслідок тривалої еволюції і спрямовані на забезпечення життєвих функцій, самого існування кожної істоти.

Схема 1. Структура психіки людини

До структури несвідомого належить також інтуїція та автоматизми, які можуть зароджуватися у сфері свідомості і з часом поринати у сферу несвідомого. Інтуїція - це знання, яке виникає без усвідомлення шляхів і умов його отримування, через безпосереднє чуттєве споглядання чи умогляд. Автоматизми - це складні дії людини, які, первинно утворюючись під контролем свідомості, внаслідок довгого тренування й багаторазового повторювання набувають несвідомого характеру. Несвідомими також є сновидіння, гіпнотичні стани, явища сомнамбулізму, стани неосудності тощо. Завдяки включенню несвідомого до психічної діяльності навантаження на свідомість зменшується, а це, у свою чергу, розширює поле творчих можливостей людини. Сучасна наука оперує й поняттям підсвідомого. Це особливий пласт або рівень несвідомого. До нього належать психічні явища, пов'язані з переходом операцій діяльності з рівня свідомості на рівень автоматизму.

Несвідоме і свідоме є двома відносно самостійними сторонами єдиної психічної реальності людини; між ними виникають досить часто суперечності, іноді конфлікти, але вони взаємопов'язані, взаємодіють між собою і здатні досягти гармонійної єдності. У несвідомому закладені широкі можливості для раціоналізації людської життєдіяльності, особливо це стосується творчої діяльності суб'єкта. Ця обставина служить основою формування ірраціоналістичних філософських вчень. У цих вченнях основним у людській поведінці вважаються різні форми несвідомого: інстинкти, інтуїція та інше. Відомими представниками ірраціоналізму вважають Артура Шопенгауера (Німеччина), Серена К'єркегора (Данія), Фрідріха Ніцше (Німеччина), Едуарда Гартмана (Німеччина), Анрі Бергсона (Франція), Зігмунда Фрейда (Австрія), Мартіна Хайдеггера (Німеччина). Зігмунд Фрейд, зокрема, будував своє розуміння поведінки людини на уявленні про панування в людській психіці статевих потягів, які вступають у конфлікт із свідомістю і в результаті підпорядковують її собі. Однак багато філософських шкіл займають іншу позицію. Вони вважають, що провідними засадами в людській психіці є свідомість, яка, “живлячи” і значною мірою формуючи невідоме, в цілому здатна його контролювати, а також визначати загальну стратегію поведінки людини.

Яку ж структуру має сама свідомість? Структурність свідомості значною мірою має досить умовний характер. Річ у тім, що елементи свідомості тісно взаємопов'язані один з одним. Однак за всієї умовності у свідомості можна вирізнити такі три елементи.

Першим елементом є знання. Це головний компонент, ядро свідомості, засіб її існування. Знання - це розуміння людиною дійсності, відображення її у вигляді усвідомлених чуттєвих і абстрактних логічних образів. Завдяки знанням людина може “охопити”, осмислити все те, що її оточує і становить предмет пізнання. Знання зумовлює такі властивості свідомості, як спроможність через предметну діяльність цілеспрямовано “творити світ”, передбачати хід подій, проявляти творчу активність. Іншими словами, свідомість - це ставлення до дійсності у формі знань з урахуванням потреб людини.

Другим важливим елементом структури свідомості є емоції. Людина пізнає навколишній світ не з холодною байдужістю автомата, а з почуттям задоволення, ненависті або співчуття, захоплення або обурення. Вона переживає те, що відображає. Емоції або стимулюють або загальмовують усвідомлення індивідом реальних явищ дійсності. Те, що радує око, легше запам'ятовується. Але інколи надмірно «райдужне» сприйняття світу може осліпити, породити ілюзії, видати бажане за дійсне. Деякі, особливо негативні, емоції чинять опір збереженню ясності розуму. Почуття страху, наприклад, стає перешкодою на шляху усвідомлення людиною того, що відбувається. Вищим рівнем емоцій є духовні почуття (наприклад, почуття любові), які формуються внаслідок усвідомлення зв'язків особи з найсуттєвішими соціальними та екзистенціальними цінностями. Почуття характеризуються предметним змістом, постійністю, незалежністю від наявної ситуації. Емоційна сфера має значний вплив на всі прояви свідомості людини, виконує функцію засади діяльності.

Третім структурним елементом свідомості є воля. Воля - це усвідомлене цілеспрямоване регулювання людиною своєї діяльності. Це здатність людини мобілізувати і спрямувати свої психічні та фізичні сили на досягнення мети, на розв'язання завдань, що постають перед її діяльністю і вимагають свідомого подолання суб'єктивних і об'єктивних труднощів та перешкод. Виготовлення знарядь людиною - це перша і найголовніша школа формування волі. Воля й мета взаємодоповнюють одна одну. Без волі не можна досягти мети; без доцільної діяльності немає волі. Воля - це усвідомлені прагнення та спонукання до дії. Однак для людини характерні і неусвідомлені спонукання. Іноді буває так, що людина кудись поривається, а куди і навіщо - сама не знає. Така підсвідома регуляція залишилася від тварин.

Слід також наголосити і на такому елементі, що входить до структури свідомості, як мислення. Мислення - це процес пізнавальної діяльності індивіда, який характеризується узагальненим та опосередкованим відображенням дійсності. Цей процес завершується створенням абстрактних понять, суджень, які являють собою відображення суттєвих, закономірних відношень речей, на основі відомого, відчутного на дотик, почутого і т. ін. Завдяки розумовій діяльності ми проникаємо в невидиме, в те, що не сприймається на дотик і що не можна почути. Мислення дає нам знання про суттєві властивості, зв'язки і відношення. За допомогою мислення ми здійснюємо перехід від зовнішнього до внутрішнього, від явища до сутності речей, процесів.

До структури свідомості належать також увага та пам'ять. Увага - це форма психічної діяльності людини, що виявляється в її спрямованості та зосередженості на певних об'єктах. Пам'ять - це психічний процес, який полягає в закріпленні, збереженні і відтворенні в мозку індивіда його минулого досвіду. Основними елементами пам'яті є запам'ятовування, збереження, відтворення й забування. Фізіологічною основою запам'ятовування є утворення й закріплення тимчасових нервових зв'язків у корі головного мозку. Подальше оживлення нервових зв'язків зумовлює відтворення запам'ятовування матеріалу, а гальмування цих зв'язків веде до забування.

У суб'єктивній реальності людини має місце така важлива підструктура як самосвідомість. Самосвідомість - це усвідомлення людиною себе як особистості, усвідомлення своєї здатності приймати самостійні рішення і вступати на цьому ґрунті у свідомі відносини з людьми та природою, нести відповідальність за прийняті рішення та дії. Іншими словами, це цілісна оцінка самого себе, свого морального обличчя, власних знань, думок, інтересів, ідеалів, мотивів поведінки, дій, моральних властивостей та ін.; за допомогою самосвідомості людина реалізує ставлення до самої себе, здійснює власну самооцінку як мислячої істоти, здатної відчувати. У цьому разі об'єктом пізнання для суб'єкта є він сам і його свідомість. Отже, людина - самооцінююча істота, яка без цієї характеристичної дії не змогла б визначити себе і знайти своє місце в житті.

Звернення філософів до самосвідомості як особливої сфери суб'єктивного світу починається ще з Сократа, з його максими: «Пізнай самого себе». Із становлення філософії як специфічного знання про світ і людину склався погляд на діяльний, неспокійний характер душі, діалогічність і критичність розуму щодо самого себе. За Платоном діяльність душі - це внутрішня праця, яка має характер бесіди з самим собою. Розмірковуючи, душа постійно розмовляє з собою, запитує себе, відповідає, стверджує і заперечує.

Таким чином, самосвідомість - важлива умова постійного самовдосконалення людини. У структурі самосвідомості можна виокремити такі структурні елементи: самопочуття, самопізнання, самооцінка, самоконтроль. Самосвідомість в цілому тісно пов'язана з рефлексією. У філософській літературі рефлексію визначають як принцип мислення, за допомогою якого вона здійснює аналіз і усвідомлення власних форм (категорій мислення) діяльності. Ось чому, на наш погляд, рефлексію можна розглядати як діяльність самосвідомості, яка розкриває внутрішню будову і специфіку духовного світу людини.

Розуміння людиною свого внутрішнього стану, її здатність до самоконтролю приходить не одразу. Самосвідомість, поряд з такими духовними елементами особистості як світогляд, здібності, характер, інтереси, формується під впливом соціального середовища. Середовище потребує від особистості контролю над своїми діями і відповідальності за їх результат. Рівень свідомості значною мірою залежить від того, які вимоги ставляться перед особою і які соціальні цінності культивуються в даному середовищі. Основною вимогою тут виступає те , що людина сама повинна контролювати свої дії і відповідати за їх наслідки.

Структурні елементи свідомості перебувають у взаємозв'язку та взаємодії і забезпечують свідомості ряд життєво важливих для людини функцій.

Основні функції свідомості:

· Пізнавальна (відображальна);

· Акумулятивна (накопичувальна);

· Аксіологічна (оціночна);

· Цілепокладання (формування мети);

· Творча (конструктивна);

· Комунікативна (зв'язку);

· Регулювання (управлінська);

Головною функцією свідомості є пізнавальна або відображальна функція, тобто здатність індивідуума отримувати знання про навколишній світ і про себе. Як пізнавальна діяльність свідомість починається з чуттєвого образного пізнання і сягає аж до абстрактного мислення. На етапі чуттєвого (емпіричного) пізнання накопичується різноманітний фактичний матеріал, який пізніше узагальнюється з допомогою абстрактного мислення, проникаючи таким чином у суть найскладніших явищ і встановлюючи об'єктивні закономірності, яким вони підлягають. Ця функція є всеохоплюючою і з неї випливають всі інші. Пізнавальна функція має не пасивний, а активний, евристичний характер, тобто у свідомості є властивість випереджального відображення дійсності.

Пізнавальна функція свідомості обумовлює акумулятивну (накопичувальну) функцію. Вона полягає в тому, що в пам'яті людини накопичуються знання, отримані нею не тільки з безпосереднього, особистого досвіду, а й такі, що здобуті її сучасниками або попередніми поколіннями людей. Ці знання в міру необхідності актуалізуються, відтворюються і служать засобом реалізації інших функцій свідомості. Що багатша пам'ять людини, то легше їй прийняти оптимальне рішення.

Ще однією функцією свідомості є функція аксіологічна (оціночна). Людина не тільки дістає дані про зовнішній світ, але й оцінює їх з точки зору своїх потреб і інтересів. Свідомість, з одного боку, є формою об'єктивного відображення, формою пізнання дійсності як незалежної від людських прагнень та інтересів, результатом і метою її як пізнавальної діяльності є отримання знань, об'єктивної істини. З другого боку, свідомість вбирає в себе прояв суб'єктивного до дійсності як до світу свого життя, його оцінку, усвідомлення свого знання і себе. Результатом і метою ціннісного ставлення до світу є осягнення сенсу існуючого, міри відповідності світу та його проявів людським інтересам та потребам, сенсу власного життя. Якщо мислення, пізнавальна діяльність потребує здебільшого тільки ясного вираження знання, дотримання логічних схем оперування ними, то ціннісне ставлення до світу і його усвідомлення вимагає особистих зусиль, власних роздумів і переживання істини.

Оціночна функція безпосередньо переходить у функцію цілепокладання (формування мети). Здатність до цілепокладання - це специфічно людська здатність, що становить кардинальну характеристику свідомості. Ціль - це ідеалізована потреба людини, яка знайшла свій предмет; це такий суб'єктивний образ предмета діяльності, в ідеальній формі якого передбачається результат діяльності людини. Цілі формуються на базі всього сукупного досвіду людства і сягають вищих форм прояву у вигляді соціальних, етичних, естетичних та інших ідеалів. Цілеспрямована діяльність людини обґрунтована невдоволеністю людини світом і потребою змінити його, надати йому такої форми, яка необхідна людині, суспільству.

Вищі можливості свідомості виявляються у творчій (конструктивній) функції. Цілепокладання, тобто усвідомлення того, “для чого” і “заради чого” людина здійснює свої дії, - необхідна умова будь-якого свідомого вчинку. Проте, як зазначив ще Гегель, суть справи вичерпується не своєю ціллю, а своїм здійсненням. Реалізація цілі передбачає застосування певних засобів, тобто того, що створюється і існує заради досягнення цілі. Людина створює те, що природа до неї не породжувала. Вона створює принципово нове, будує новий світ. Поет Микола Заболоцький з цього приводу пише так:

Два мира есть у человека -

Один, который нас творил,

Другой, который мы от века

Творим по мере наших сил.

Масштаби, форми і властивості перетворених і створених людьми речей продиктовані потребами людей їх цілями; у них втілені людські задуми, ідеї.

Дуже важливою функцією є функція комунікативна (зв'язку). Вона зумовлена тим, що люди беруть участь у спільній праці і потребують постійного спілкування. Цей зв'язок думок здійснюється через мову (звукову), технічні засоби (тексти, закодовану інформацію). Слід мати на увазі, що в письмових текстах (книгах, журналах, газетах і т. ін.) викладені не знання, а лише інформація. Щоб інформація стала знаннями, вона повинна бути суб'єктивованою. Ось чому поширення газет, журналів є лише умовою, але не гарантією того, що викладена в них інформація стане знаннями. Необхідні додаткові зусилля, спрямовані на перетворення інформації на знання - суб'єктивне надбання.

Завершує логічний цикл свідомості особистості регулятивна (управлінська) функція. На підставі оцінки факторів і відповідно до поставленої мети свідомість регулює, упорядковує дії людини, а потім і дії людських колективів. Регулятивна функція свідомості вплетена у взаємодію людини з навколишнім середовищем і виступає у двох формах: спонукальної та виконавчої регуляції. Ідейний зміст спонукальних мотивів поведінки та діяльності людей має дуже важливе значення. В міру того як ідеї набувають спонукальної сили, людина здійснює вчинки свідомо, цілеспрямовано, за своїми переконаннями. Виконавча регуляція приводить діяльність людей у відповідність з їх потребами, забезпечує розмірність мети й реальних засобів її регуляції. психіка інтуїція свідомість

Такі головні функції свідомості. Лише гармонійний їх розвиток формує справді цілісну в інтелектуальному та духовному плані особистість.

На початок ХХІ століття вчені багато зробили для того, щоб передати окремі функції інтелекту інформаційним машинам. Вже сьогодні комп'ютери виконують складну роботу: перекладають з однієї мови на іншу, керують літаками, ведуть потяги, грають у шахи і т. ін., вони здійснюють деякі логічні операції, властиві людському мозку. Виникає питання: чи не можна створити таку машину, яка могла повністю замінити людський розум?

З точки зору технічних можливостей і справді не слід встановлювати межу вдосконалення інформаційних машин. Проте аналогія між тими операціями, що їх здійснюють машини, і тими, що відбуваються в мозку людини, не дає підстав для визнання за машинами здатності мислити. По суті, машина відтворює тільки один аспект нашого мислення - формально-логічний, тоді як реальне мислення людини--це і воля, і емоції, і інтуїція, мрія, фантазія та інші складові. Багатство внутрішнього світу людини є наслідком багатства і різнобічності її суспільних зв'язків. Отже, щоб повністю змоделювати свідомість людини, її структури і всі її функції, не досить відтворення тільки структури мозку. Для цього треба було б відтворити весь історичний шлях розвитку людини, забезпечити її всіма потребами, в тому числі і потребами політичними, моральними, естетичними. Все це свідчить про обмеженість можливостей сучасних кібернетичних пристроїв у вирішенні складних пізнавальних завдань. Вони є чимось більшим ніж засіб механізації та автоматизації тих сторін інтелектуальної діяльності, що пов'язані з чіткими правилами переробки інформації. І саме в цьому полягає їх значення.

Висновки

Розглянуті питання дозволяють зробити такі висновки:

1) виникнення і функціонування свідомості є складним і тривалим процесом, який пов'язаний, з одного боку, із еволюцією форм відображення в живій природі, а з другого - із соціальною формою руху матерії, завдяки якій свідомість набуває соціальної сутності. Вона може бути розкрита лише шляхом аналізу суспільних чинників, які сприяли становленню такого явища, як свідомість;

2) за статусом буття свідомість є ідеальною (на противагу фізичному, чуттєво-матеріальному). Це означає, що вона формує завершені, кінцеві та еталонні предметні характеристики реальності, набуваючи здатності вимірювати і оцінювати будь-що. З іншого боку, це означає, що свідомість не має просторово-часових вимірів;

3) могутність та унікальність свідомості яскраво виявлена в її складній будові, яка розкривається через систему функцій, єдність яких зрештою і забезпечує людині особливий спосіб буття.

Размещено на Allbest.ru