Аналіз взаємозв’язку травмівних переживань дитинства та дезадаптивної поведінки

Размещено на http://www.Allbest.Ru/

Полтавський національний педагогічний університет імені В.Г. Короленка

Кафедра психології

Аналіз взаємозв'язку травмівних переживань дитинства та дезадаптивної поведінки

М.М. Кононова, д.п.н.,

к. псих. н., доцент

Анотація

У статті розкривається питання взаємозв 'язку травмівних переживань дитинства з дезадаптацією суб'єкта. Обґрунтовано психологічний зміст, сутність поняття «психотравма», розкрито її вплив на дезадаптивну поведінку. Описано специфіку психологічного підходу, яка полягає в тому, що при переживанні психічної травми провідна роль відводиться суб'єктивним чинникам: розумінню ситуації людиною, ставленню до неї, інтерпретації психотравмуючих ситуацій. Зазначено, що сприйняття реальності індивідом формується на основі його попереднього інфантильного досвіду.

Ключові слова: дезадаптація, дезадаптивна поведінка, психотравма, травмівні переживання, дитинство, взаємозв 'язок.

Annotation

Постановка проблеми

Створення психосоціальних умов для всебічного гармонійного розвитку особистості з метою оптимального її функціонування на сьогодні є не лише пріоритетним напрямком державної політики, але й головним завданням практичної психології. Удосконалення професійності психолога-практика вимагає підвищеної уваги до феномену дезадаптації особистості, що є перешкодою для її гармонійного розвитку.

На сучасному етапі розвитку психології важливим для практичного психолога є розуміння того, що в основі внутрішньої дисгармонії суб'єкта лежать неусвідомлювані тенденції, що обумовлюють його дезадаптивну поведінку.

Незважаючи на велику кількість досліджень, присвячених проблемі дезадаптації, поза увагою залишаються її глибино- психологічні витоки, які пов'язані з травмівними переживаннями дитинства.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Для глибшого розуміння проблеми взаємозв'язку дезадаптації з травмівними переживаннями дитинства важливо розглянути основну термінологію. У науковій літературі термін «дезадаптація» окреслює порушення процесів взаємодії людини з навколишнім середовищем. Дезадаптація визначається як «нездатність суб'єкта адаптуватися до будь-яких життєвих ситуацій» (Психологический словарь, 1997, с. 24). Дезадаптація завжди має вияв у поведінковій активності суб'єкта. Дезадаптивна поведінка тісно пов'язана з регресією як формою хибної адаптації (Яценко, Бондар та ін., 2015).

У контексті дослідження окреслимо поняття психічної травми: «Психічна травма - шкода, нанесена психічному здоров'ю суб'єкта в результаті інтенсивної дії несприятливих чинників середовища або гострих емоційних станів, стресових дій оточення на його психіку» (Шавровська, 2017, с. 453).

За визначенням П.К. Анохіна (1979), психічна травма - це, перш за все, психічне переживання, у центрі якого знаходяться певні емоційні стани; важливе місце в організації і інтеграції психічних процесів, у взаємозв'язку психічних і соматичних систем особистості в структурі психотравмуючого переживання відводиться емоціям.

Розглянувши низку досліджень (П.К. Анохін, 1979, Дж. Боулбі, 2003, Ф.Ю. Василюк, 1984, Т.М.Титаренко, 2010, ЛВ. Трубіцина, 2005, К. Гольдштейн, М. Стерн, 2001 та ін.), присвячених чинникам виникнення психічної травми, зазначимо специфіку психологічного підходу, яка полягає в тому, що ситуація розглядається як взаємовплив особистості і середовища, при якому провідна роль відводиться суб'єктивним чинникам:переживанню і розумінню ситуації людиною, ставленню до неї, інтерпретації психотравмуючих ситуацій.

Основи такої методологічної позиції було закладено в роботах К. Левіна «про суб'єктивну ситуацію», Л.С. Виготського «психологічний життєвий простір», У. Томаса «визначення ситуації як процес її аналізу і обміркування». При цьому провідна роль відводиться суб'єктивній картині ситуації, що складається в індивідуальній свідомості. На основі проведеного аналізу робиться висновок про те, що методологічний підхід, пов'язаний із вивченням «суб'єктивної ситуації», є найбільш адекватним для дослідження феномена «психотравми».

Узагальнити еволюцію перших уявлень про природу і сутність поняття «психотравма» вдалося З. Фройду. Розглядаючи роботу д-ра Джозефа Брейера з однією з істеричних клієнток, він винайшов, що майже всі симптоми утворились так званими психічними травмами, що й привернуло увагу психологічної спільноти до глибинного змісту цієї тематики.

У 2007 р. окреслилась соціально-гуманістична концепція психологічних травм як узагальнююча для розуміння змісту і сутності поняття «психотравма». Соціально-гуманістичний психолог А.І. Красило розглядає травму, перш за все, як результат недостатньої соціалізації індивіда. Чинником ризику він вважає дисгармонійність у розвитку особистості, що закріплюється у внутрішніх установках і стає бар'єром набуття єдності і цілісності особистості.

Тож, проблема психічної травми є актуальною з точки зору історико-аналітичного підходу, в якому психологічна травма розглядається як цілісний процес травмівної події, «нормальний елемент» психічного розвитку людини (Трубицына, 2018) і практичного підходу - опанування засобів психологічної діагностики, психологічної допомоги і психокорекції осіб, які пережили психотравматичні ситуації (особливо в дитинстві).

Зважаючи на актуальність окресленої проблеми, метою нашої статті є аналіз взаємозв'язку травмівних переживань дитинства з дезадаптацією суб'єкта.

Під час дослідження були поставлені такі завдання:

1. Обґрунтувати психологічний зміст, сутність поняття «психотравма» та розкрити її вплив на дезадаптивну поведінку.

2. На основі емпіричного матеріалу виявити конструкти, що є підвалинами (критеріями, компонентами) травмівних переживань дитинства як чинників дезадаптації.

Виклад основного матеріалу дослідження

Руйнівна сила психічної травми залежить від індивідуальної значущості травмівної події для людини, ступеня її психологічної захищеності. Як стверджується в науковій літературі (Боулбі, 2003, Сельченок, 2001), під час переживання психологічної травми відбувається актуалізація страху смерті, тобто відчуття загрози на психологічному або фізіологічному рівні. К. Гольдштейн стверджує, що «суб'єкт може відчувати загрозу не тільки на фізичному рівні, а й на психологічному, що й обумовлює виникнення психологічної травми. Психологічною травмою може бути загроза для цінностей, з якими суб'єкт ототожнює своє існування, обмеження контактів з оточуючими аж до неможливості адекватно використовувати свої здібності та уникати катастрофічної (травмівної) ситуації. Такі переживання призводять до психологічної травми, а з тим і втрати здатності адаптуватися до ситуації» (Сельченок, 2001, с. 18). Тривога дезадаптує індивіда, обумовлюючи його регресію до інфантильності та перетворюючи на беззахисну дитину. Схожої позиції дотримується М. Стерн, наголошуючи, що відчуття загрози засноване на інфантильних переживаннях, які він окреслив як «біотравма». Біотравма виникає в суб'єкта, що пережив травму (обмеження простору пересування, задухи, тобто все, що паралізувало його активність) у дитинстві та породжує дезадаптованість у дорослому віці (Кононова, 2009).

К. Ґорні пов'язує дезадаптованість суб'єкта з базальною тривогою, що характеризує як «всепроникне відчуття самотності, безпомічності та ізольованості у ворожому світі» (Хорни, 1993, с. 264). Дослідниця стверджує, що базальна тривога виникає на початку життя суб'єкта в разі відсутності відчуття безпеки у міжособистісних стосунках дитини з батьками, вона передує інстинктивним потягам. Базальна тривога формує сприйняття суб'єктом оточуючого світу як холодного, ворожого, здатного завдати шкоду. Таке сприйняття породжене соціалізацією індивіда, адже з дитинства він зіштовхується з оточуючими, що реалізують власні нереалізовані дитячі потреби через залякування, гіперопіку, агресивність у ставленні до дітей, породжуючи у них відчуття меншовартості, ревнощів, заздрощів. У такому середовищі в дитини не розвивається почуття приналежності до групи, а, навпаки, з'являється гостре відчуття незахищеності, самотності, непотрібності, що породжує базальну тривогу (Хорни, 1993) та обумовлює дезадаптивні прояви.

К. Ґорні стверджує, якщо дитина не відчуває любові, бажаності, безпеки з боку батьків, відбувається розвиток ворожості, яка трансформується в базальну тривогу, що в подальшому житті спрямовується на оточуючих у вигляді недовіри, ненависті, агресії тощо. Базальна тривожність обумовлює розвиток стратегій поведінки, які захищають від загрозливого оточуючого середовища. Дослідниця визначає такі захисні стратегії взаємодії з оточуючими людьми: на людей (нерішучість, безпомічність), від людей (відстороненість, байдужість, усамітнення); проти людей (прагнення домінувати, експлуатувати) (Хорни, 1993). Отже, сприйняття реальності індивідом формується на основі його попереднього інфантильного досвіду. Тому здатність суб'єкта пристосовуватися до вимог оточуючого середовища може відбуватися парадоксальним способом через омертвіння власних почуттів, агресивність, відстороненість, бездіяльність.

З метою виявлення взаємозв'язку травмівних переживань дитинства з дезадаптацією суб'єкта нами представлено аналіз глибинно-психологічних витоків дезадаптації суб'єкта за допомогою використання окремих методик активного соціально-психологічного навчання (неавторський малюнок, комплекс тематичних психомалюнків) за такими критеріями:

- відчуття суб'єктом внутрішньої дисгармонії; вияв інфантильних цінностей; залежність від батьків,оточуючих людей;

- суперечливість у ставленні суб'єкта до батьків, самого себе, до оточення; наявність негативізму в об'єктних відношеннях.

Аналіз емпіричного матеріалу дозволяє стверджувати, що дезадаптивні прояви пов'язані з травмівними переживаннями дитинства. Травма обмеження, ізоляції може обумовлювати капсулювання суб'єкта на інфантильній стадії розвитку, породжуючи пасивність, тривожність, агресивність, дитячість. Зіткненнядитини з обмеженнями зовнішнього світу наближують її до реальності та водночас породжують виникнення страху неприйняття оточенням. Невідповідність між внутрішнім (прагненням до задоволення) та зовнішнім (врахування необхідності реальності) приводить до виникнення амбівалентності почуттів у внутрішньому світі дитини.

В окремих дослідженнях дезадаптація пов'язується з регресією, що обумовлена дією механізмів психологічних захистів і породжує відступи від реальності. Такі відступи є «способом» повернення до раннього інфантильного дитячого періоду розвитку суб'єкта, що дозволяє компенсувати відчуття захищеності, любові, турботи, яких не вистачало в дитинстві. О. Фенхель зазначає, що регресія до інфантильності пов'язана з фіксаціями, вони є наслідком пережитого драматичного досвіду суб'єкта. Фіксації обумовлюють регресивну поведінку, породжуючи дезадаптацію індивіда. О. Фенхель, стверджує, що сильна фрустрація чи депривація, неочікуваний перехід від задоволення до вираженої фрустрації - все це може обумовити психологічну травму, а з тим і фіксації (Блюм, 1996). Однією з причин регресії є труднощі адаптації суб'єкта в соціумі, тому вона виникає як реакція на травмівну подію, що може виступати парадоксальним способом адаптації. Регресія до стану дитячості, бездіяльності є реакцією на незадоволені потреби та символічним вираженням прагнення до їх задоволення. Повертаючись до інфантильної стадії, суб'єкт «отримує» бажаний спокій, знижується тривожність, таким чином, він намагається адаптуватися до травмуючих переживань.

Представлений емпіричний матеріал засвідчує, що деструктивні педагогічні впливи можуть породжувати фіксованість суб'єкта на травмах. Аналіз психомалюнків на тему «Я в сім'ї батьків» дозволяє стверджувати, що деструктивні виховні впливи є поштовхом до дезадаптації. На рис. 1 представлено серце, яке ріжуть шматочком скла від розбитого вікна як символ стосунків у сім'ї. Протагоніст стверджує, що в дитинстві її серце постійно «різалося склом», воно є уособленням стосунків з матір'ю. Аналізанд стверджує: «Мені видавалося, що я винна у всіх проблемах матері, кожного разу вона карала мене так сильно, як тільки могла, знущалася фізично та морально».

На рис. 2 зображено засохле дерево та осінь, що символізує образу автора на батька. Протагоніст стверджує, що боялася його покарань до смерті та ладна була вмерти, аби не залишатися з батьком наодинці.

Рис. 1. «Я в сім'ї батьків» Рис. 2. «Я в сім'ї батьків»

соціальний психологічний травмуючий дезадаптація індивід

Психоаналіз малюнків авторів дозволяє стверджувати, що такі переживання дитинства обумовили виникнення пасивності, страху активності, тривожності, відмежованості від оточення.

Деструктивний вплив чорної педагогіки на психіку суб'єкта представлено в роботах К. Бассіюні, А. Міллер. Переживши вплив «чорної педагогіки» в дитячому віці, індивід не в змозі виявляти чуттєвість та розуміти оточення, адже його внутрішній світ вмирає», зазначає А. Міллер. Дослідниця пише: «Таким людям марно говорити про любов, милосердя та солідарність, немає сенсу закликати до позитивних почуттів, вони ніби не в змозі зрозуміти подібні заклики, вони закриті від них непробивною стіною... у житті такими людьми керують глибоко закладені в несвідоме дитячі спогади та почуття образ, які у викривленій формі позначаються майже на всіх їхніх діях» (Миллер, 2003, с. 17). Схожої позиції дотримується К. Бассіюні, підкреслюючи, що наслідками «чорної педагогіки» є сліпе підкорення чи відмова суб'єкта від будь-яких самостійних рішень. Жорстоке виховання блокує відчуття радості життя, обумовлюючи виникнення депресивних станів, відчуття самотності та прагнення до самознищення (Миллер, 2003). Таким чином, деструктивні педагогічні впливи, «чорна педагогіка» можуть обумовлювати виникнення психологічного інфантилізму, що виявляється у страху соціальної активності, відчутті безпомічності, безперспективності існування. Такі відчуття можуть призводити до соціального відчуження та дезадаптації індивіда.

А. Міллер некоректну поведінку педагогів (батьків) відносить до «чорної педагогіки» і стверджує: «Переживши вплив «чорної педагогіки» в дитячому віці, суб'єкт впродовж життя не може виявляти чуттєвість та розуміти оточення, його внутрішній світ так і залишається вкритим льодом... таким людям марно говорити про любов, милосердя та солідарність, немає сенсу закликати до світлих почуттів, вони не можуть зрозуміти подібні заклики, вони закриті від них непробивною стіною» (Миллер, 2003, с. 17). Таким чином, переживання деструктивних педагогічних впливів породжує інфантильні фіксації, що виявляються в регресивних формах поведінки, зокрема у агресивності, жорстокості, ненависті до усього живого, різних видах залежності (алкогольній, наркотичній, ігровій тощо), а також у почутті самотності, безперспективності життя, репресивності.

Для прикладу наведемо науково-узагальнюючий аналіз фрагменту стенограми роботи за допомогою неавторського малюнку (рис. 3), де об'єктивовано вплив травмуючих переживань дитинства на психіку протагоніста.

Науково-узагальнювальний аналіз фрагмента стенограми психоаналізу комплексу тематичних психомалюнків протагоніста Д.

П.: На малюнку зображений собака, що відвернувся від їжі. Важкий ланцюг на бантику і його легко можна скинути, але собака плаче, не намагаючись його зняти. Як Ви думаєте, що переживає собака? А зображена на малюнку кішка якось її стосується?