Характеристика основних етапів розвитку поглядів на предмет психології у світовій теорії і практиці

Размещено на http://www.allbest.ru/

Характеристика основних етапів розвитку поглядів на предмет психології у світовій теорії і практиці

Зміст

Вступ

Розділ 1. Психологія античності

Розділ 2. Від античності до XIX ст

Розділ 3. Розвиток психології як самостійної науки у XIX ст

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Предмет психології визначився не відразу. Психологія має багатовікову історію, адже перші наукові уявлення виникли ще в стародавньому світі. Відтак перед науковцями закономірно постає важливе питання щодо періодизації історії психології. Адже за умови виокремлення етапів становлення психологічної науки і визначення змісту кожного з них чіткіше простежується динаміка розвитку психології й окреслюються перспективи її подальших прогресивних змін.

Слово «психологія» походить від двох старогрецьких слів: psyche, що означає дихання, душа і logos, що означає наука. Дослівно: психологія наука про душу. Проте, в наш час ніхто так не визначає психологію як науку.

Виділяють три етапи розвитку психологічних знань: донаукова (міфологічна) психологія, панують анімістичні уявлення про душу; філософська психологія, психологія становить собою частину філософії (від античності до XIX ст.); власне наукова психологія (початок застосування у психології об'єктивного методу (експерименту), запозиченого у природничих наук, який дозволив їй відділитися від філософії (друга половина XIX ст.). Власне науковою психологія стала лише наприкінці XIX ст., розвиваючись до цього часу впродовж століть у надрах філософії.

Отже, в історії психології можна виокремити два важливі періоди: перший, коли психологічні знання розвивалися переважно на філософському підгрунті, а також на основі інших наук, наприклад, природознавства; другий - стосується розвитку психології як самостійної науки. Вказані вище періоди значно відрізняються за тривалістю: перший період ( VI ст. до н.е. - середина XIX ст.) охоплює 2,5 тис. років, другий - дещо більше століття (середина XIX ст. - наш час).

Розділ 1. Психологія античності

В часи античності психологія розвивалася як вчення про «душу». Перші давньогрецькі філософи дотримувалися матеріалістичних поглядів на природу душі.

Геракліт (близько 540-480 рр. до н. е.) зазначав, що «душа» матеріальна і являє собою одне з минущих станів вічно рухомої і вічно мінливої першооснови матеріального буття - вогню.

Демокрит (близько 460-370 рр. до н. е.) вважав, що жива істота відрізняється від неживої головним чином двома властивостями - рухом і відчуттям. Він стверджував, що «душа є рухливе начало», «є особливого роду вогонь і теплота» і складається з кулястих, вогняних, легко рухливих атомів - найдрібніших, неподільних часток матерії. На відміну від Геракліта він заперечував безсмертя «душі»: «душа, - говорив він, - смертна, вона знищується разом з тілом».

Згідно учення Лукреція, «душу» людини не можна розглядати як щось безтілесне: таке твердження неправильне, оскільки безтілесною може бути тільки одна порожнеча: усе ж інше складається з матеріальних атомів. Джерелом пізнання є чуттєвий вплив речей на тілесну «душу» людини. При цьому не всяка зовнішня дія викликає відчуття: для цього вона повинна досягти певної сили.

Поряд з матеріалістичним в античній філософії виник і набув розвитку ідеалістичний напрям у поглядах на природу «душі».

Представником ідеалізму в давньогрецькій філософії був Платон (427-347 рр. до н. е.). Він зазначав, що душа людини нематеріальна і за своєю природою є ні чим іншим, як «ідеєю» - безсмертною духовною сутністю, тільки на час земного життя вона з'єднується з тілом. Душа абсолютно відмінна від тіла і міститься в ньому, як у темниці. До свого втілення «душа» живе в особливому занебесному «світі ідей», куди вона і повертаються після земного існування. За вченням Платона, світ ідей, в протилежність світу речей, являє собою справжню реальність, речі ж є лише смутними відображеннями ідей.

Всупереч Платону Аристотель (4 століття до н. е.) стверджував, що «душа» людини, будучи нематеріальною, нерозривно пов'язана з тілом. Аристотель розглядав «душу» ідеалістично, як «форму», в яку втілюється матерія в людині. Тіло людини, будучи матеріальним, являє собою лише пасивне начало. Саме по собі воно ніяк і нічим не може себе проявити. Активним началом людини є його «душа», яка керує всіма життєвими проявами тіла: без «душі» тіло не могло б існувати, і в ньому не могли б виникнути ніякі процеси. Його трактат «Про душу» містить огляд і критику сучасних йому уявлень щодо предмета науки. Він розкрив роль механізму асоціації в пізнавальних процесах. Йому належить вчення про трирівневу ієрархію здатності психіки (в широкому значенні, як рослинна, тваринна та специфічно людська психіка з притаманними саме їй якостями), про формування характеру, про види мислення («практичний» і «теоретичний» розум), про вікові особливості розвитку та інше. А головне, застосовані ним принципи системності, детермінізму та розвитку, стали взірцями для наступних дослідників, є вони актуальними до сьогодні.

Досягненнями періоду античності є:

поняття моральності, психотерапевтичний діалог (Сократ);

основи вчення про темпераменти (Гіпократ);

визначення локалізації розумової діяльності в головному мозку (Алкмеон);

основи теорії пізнання, дослідження відчуттів як джерела уявлень про дійсність (Демокріт);

основи ідеалістичної концепції в теорії пізнання, основи теорії мотивів (Платон);

основи рефлексії (Плотін).

Подальший розвиток античної традиції відбувався за важких умов становлення монотеїзму в Візантії, середньовічній Європі та на арабських просторах Халіфату. Вважається, що саме арабські вчені врятували античний духовний спадок в час, коли Європа потерпала від варварства та релігійного фанатизму. Розвивалась теорія сприйняття (Ібн ал-Хайсам, знаний також як Альхазен), дослідження природи душі (Ібн Рушд або Аверроес), медична психологія, зокрема, вплив афектів на стан організму (Ібн Сіна або Авіценна). В IX столітті у марокканському Фесі працювала психіатрична клініка

Розділ 2. Від античності до XIX ст.

Згодом психологія як наука про душу вже не задовольняє вчених. Адже все те, що стверджує психологія душі неможливо довести, бо все це неможливо об'єктивно спостерігати та практично аналізувати. А тому залишається лише вірити. Вчення, яке засноване лише на вірі, воно в тій чи іншій мірі є формою релігійного відношення до світу, а не наукового.

Тому виникає інший спосіб пояснення дійсності. Цей спосіб дістав назву теорії захованих властивостей і субстанцій. В результаті перестали говорити про душу, а почали говорити про інше. Людина, чи людський мозок має особливу властивість, завдяки якій вона здатна думати, відчувати, бажати і таке інше. Ця властивість дістала назву свідомості. Так історично виникло друге визначення предмету психології. На зміну психології душі прийшла так звана психологія свідомості, тобто розпочався другий етап розвитку психологічної науки.

Р. Декарт (1596-1650) доходить висновку про найповнішу відмінність, що існуює між душею людини і її тілом: «Тіло за своєю природою завжди ділиме, тоді як дух неподільний». Проте душа здатна рухатися в тілі. Це суперечливе дуалістичне вчення породило проблему, названу психофізичною: як пов'язані між собою тілесні (фізіологічні) і психічні (душевні) процеси в людині? Декарт заклав основи детерміністичної (причинної) концепції поведінки з її центральною ідеєю рефлексу як закономірної рухової відповіді організму на зовнішнє фізичне подразнення. Він був фундатором інтроспективної психології, витлумачивши свідомість як безпосереднє знання суб'єкта про те, що відбувається в ньому, коли він мислить.

Спробу «побороти» дуалізм Декарта зробила когорта видатних мислителів XVII ст., які хотіли, заперечивши розрив тілесного й духовного, природи і свідомості, звести їх до єдності світу. До них належав Бенедикт Спіноза (1632-1677), який вважав, що є єдина, вічна субстанція - Бог або Природа, з нескінченною кількістю атрибутів (невід'ємних властивостей). Тому людина - цілісна тілесно-духовна істота.

Проте Томас Гоббс (1588-1679) категорично відкинув душу як особливу сутність. Він наголошував, що у світі немає нічого, крім матеріальних тіл, які рухаються за законами механіки, які були відкриті Галілеєм. Відповідно і всі психічні явища пояснювали з погляду цих глобальних законів.

Під девізом досвіду виникла емпірична психологія. Біля витоків якої був Джон Локк (1632-1704), який, як і Гоббс, сповідував походження всього складу людської свідомості від досвіду. У самому досвіді виокремив два джерела: відчуття й рефлексію. Разом з ідеями, що їх приносять органи чуття, виникають ідеї, породжені рефлексією як «внутрішнім сприйняттям діяльності нашого розуму».

Розвиток психіки відбувається завдяки тому, що з простих ідей формуються складні. Усі ідеї постають перед судом свідомості. «Свідомість - це сприйняття людиною того, що відбувається у її власній думці».

Розділ 3. Розвиток психології як самостійної науки у XIX ст.

Виділення психології в самостійну науку відбувається в 60-х роках XIX ст. Воно було пов'язане зі створенням спеціальних науково-дослідницьких установ - психологічних лабораторій та інститутів, кафедр у вищих навчальних закладах, а також з введенням експерименту для вивчення психічних явищ. Першим варіантом експериментальної психології як самостійної наукової дисципліни стала фізіологічна психологія німецького вченого В. Вундта (1832-1920), творця першої у світі психологічної лабораторії. В областісвідомості, вважав він, діє особлива психічна причинність, що підлягає науковому об'єктивному дослідженню. Послідовник Вундта Е. Тітченер (1867-1927), американський психолог, був фундатором і лідером структурної психології. У її основі лежить ідея елементів свідомості ( відчуттів, образів, почуттів) і структурних відносин. Структура, за Тітченером, є інтроспекцією - спостереженням суб'єкта за актами власної свідомості.

При інтроспекції спостережувані явища «видимі» тільки тій людині, в «душі» якої вони протікають. А тому ми не можемо перевірити, чи правильно усвідомлює людина ті психічні процеси, які їй наявні. Ми не можемо бути впевненими, що втручання самоспостереження не змінює сам характер протікання психічних процесів. У зв'язку з цим багато вчених на початку ХХ століття прийшли до висновку, що психологія, щоб стати наукою повинна взагалі викинути із свого предмету питання про свідомість, а залишити лише те, що можна безпосередньо побачити і зафіксувати.

В результаті наступає третій етап розвитку психології - психологія як наука про поведінку. У цьому контексті важливим є вчення Івана Сеченова (1829-1905) про рефлекторну сутність психіки. Його перший трактат «Рефлекси головного мозку» (1863), який увійшов до книги «Психологічні етюди», мав значний резонанс у російському суспільстві, журналістиці, літературі.

Сеченов не ототожнював психічний акт з рефлекторним. Він вказував на схожість у їхній будові. Психологію називав рідною сестрою фізіології, а не її придатком. Він зміг співвіднести рефлекс з психікою завдяки тому, що саме уявлення про рефлекс він радикально видозмінив, як і уявлення про психіку.

Модель рефлекторної дуги Сеченов замінив моделлю рефлекторного кільця. Якщо кільце не замикається, дія порушується. Саморегуляція поведінки організму за допомогою сигналів - такою була фізіологічна підстава сєченовської схеми психічної діяльності.

Серед головних досягнень Сеченова виокремлюється центральне гальмування, яке він відкрив. Глибинні видозміни в категорії рефлексу відкрили перспективу нового розуміння предмета психології. Уперше в історії психології предмет цієї науки починає охоплювати не тільки явища і процеси свідомості (або несвідомої психіки), а весь цикл взаємодії організму зі світом, зокрема його зовнішні тілесні дії.

Сеченов став початківцем науки, предметом якої є психічно регульована поведінка.

Нове розуміння предмета психології склалося під впливом робіт Івана Павлова (1859-1963) і Володимира Бехтерева (1857-1927). Предметом психології вони вважали не ізольовану свідомість, а вивчення цілісної поведінки. Цей напрям набув популярності під назвою рефлексологія, оскільки замість відчуття як початкового поняття розглядали рефлекс.

Під впливом ідей Павлова та Бехтерева виникає новий могутній напрям - біхевіоризм, який утвердив поведінку як предмет психології. Поведінку трактували як сукупність реакцій організму, обумовлених його взаємодією зі стимулами середовища, до якого він адаптується.

Кредо цього напряму було відображено в понятті «поведінка» (англ. «біхевіор»). Початківцем біхевіоризму вважають американського психолога Джона Уотсона (1878-1958), у статті якого «Психологія, як її бачить біхевіорист» (1913) висловлено маніфест нової школи. У ньому вимагали позбутися як пережитку алхімії та астрології всіх понять суб'єктивної психології свідомості і перекласти їх на мову об'єктивно спостережуваних реакцій живих істот на подразники.

Біхевіоризм називали «психологією без психіки». Адже вважали, що психіка ідентична зі свідомістю. Відтепер вона вивчала також доступні зовнішньому об'єктивному спостереженню, незалежні від свідомості стимули - реактивні відносини.

Біхевіоризм змінив загальний лад психологічного пізнання. Його предмет охоплював відтепер формування і зміну реальних тілесних дій у відповідь на широкий спектр зовнішніх подразників.

Своєрідне розуміння відносин між індивідом і суспільним середовищем утвердилося у французькій психології. Особистість, її дії і функції пояснювали соціальним контекстом взаємодії людей. У такий спосіб виявляється внутрішній світ суб'єкта зі всіма його унікальними ознаками, які попередня психологія свідомості приймала спочатку як дане. Найпослідовніше цю лінію, популярну серед французьких дослідників, розвивав П'єр Жане (1859-1947). Жане та його послідовники вважали її одиницями не сенсорні (відчуття, образи), інтелектуальні (ідеї, думки) або емоційно-вольові елементи, а соціальні дїї (спершу зовнішні, потім - внутрішні).

Отже, як складова предмета психології з'явилася соціальність, яка впливає на поведінку особистості.

давньогрецький психологія матеріалістичний

Висновки

Отже, як бачимо, шлях становлення психології як науки надзвичайно складний. На цьому шляху одна криза змінює другу. На початку криза психології душі, потім криза психології свідомості, а тепер криза психології поведінки. І кожен раз, коли з'ясовувалась помилковість або обмеженість шляху, вибраного психологією, знаходились скептики, які заявляли, що психологія взагалі не може бути наукою. Посилаючись на те, що вона займається невидимими внутрішніми процесами в голові людини, що «душа» не пізнавана, що її науково дослідити не можна.

Справа в тому, що на шляху становлення вчені неправильно трактували основні для психології питання про відношення між буттям і свідомістю, між суб'єктивним і об'єктивним, духовним і матеріальним, між психікою і поведінкою. Одні з них пояснювали всі питання з позиції ідеалізму, де свідомість, психічне - це особливості особливого носія душі або духа, які відрізняються від матерії і не залежать від неї. Інші розв'язували ті ж самі питання з позиції вульгарного матеріалізму, для них психічне нічим не відрізняється від матеріального.

І ті, і інші твердження суперечать і сучасним даним науки і основам наукового підходу до дійсності. Вихід з цього було знайдено на четвертому етапі розвитку психологічної науки, коли вдалось довести, що між психічним і матеріальним існує не протиріччя і не тотожність, а єдність. Психіка являє собою функцію, тобто спосіб дії, відповідної форми високо організованої матерії нервової системи і в вищому її прояві мозку. Носієм психічного є матерія. Таким чином психологія це наука про закономірності виникнення, розвитку і прояву психіки взагалі і людської свідомості зокрема.

Список використаної літератури

Введение в психологию : учебник / ред. А.В. Петровский. - Москва : Академия, 1997. - 496 с.

Годфруа Ж. Что такое психология. - М., 1992. - 496с.

Загальна психологія / О. В. Скрипченко, Л. В. Долинська, З. В. Огороднійчук, Т. Зелінська, Т. Лисянська, Н. Співак, Н. Зубалій, І. Булах, О. Артемчук, Л. Зінченко. - К. : А.П.Н., 1999. - 461 c.

Мясоїд П.А. Загальна психологія: К.: Вища шк., 2001. - 487 с.

Максименко С. Д. Психологія у соціальній та педагогічній практиці /. С. Д. Максименко - К., 1998. - 536 с.

Психология. В 3-х книгах. Книга 1. Общие основы психологии [Текст] : учебник для вузов / Р.С. Немов. - 3-е изд. - Москва : ВЛАДОС, 1999. -

688 с.

Общая психология : учебник / Ред. А.В. Петровский. - 3-е издание, переработанное и дополненное. - Москва : Просвещение, 1986. - 464 с.

Рубинштейн С. Л. Основы общей психологии : В 2-х т.Т.1 / С. Л. Рубинштейн. - Москва : Педагогика, 1989. - 485 с.

Скрипченко О. В., Лисянська Т. М., Скрипченко Л. О. «Довідник з педагогіки і психології». (навч. посібник для викладачів, аспірантів та студентів). - К., 2000.

Хрестоматия по психологии / ред. А. В. Петровский. - М., 1977. - С. 53-74, 113-121, 134-152.

Размещено на Allbest.ru