Історія ставлення людства до осіб з порушеннями інтелектуального розвитку

Размещено на http://www.allbest.ru/

Історія ставлення людства до осіб з порушеннями інтелектуального розвитку

Анотація

Історія олігофренопедагогіки є відображенням динаміки ставлення людства до людей з особливостями інтелектуального розвитку. У статті здійснено спробу дослідити ключову термінологію, міжпредметні зв'язки історії олігофренопедагогіки, проаналізувати сучасні підходи до визначення розумової відсталості, простежити еволюцію динаміки ставлення представників науки і практики до людей з порушеннями інтелектуального розвитку.

Ключові слова: розумова відсталість, порушення інтелектуального розвитку, історія, олігофренопедагогіка, динаміка, еволюція.

Постановка проблеми. Історія олігофренопедагогіки є складовою спеціальної (корекційної) педагогіки, наукою, яка вивчає умови виникнення і розвитку виховання та навчання розумово відсталих людей, виявляє і аналізує передумови появи, сутність та історико-педагогічне значення тих педагогічних систем, що виникали в минулому, і сучасних, простежує зародження і становлення наукового знання, що становить теоретичні основи олігофренопедагогіки, і його зв'язку з розвитком науки взагалі, і, насамперед, педагогіки [4]. Джерелами історії олігофренопедагогіки є: пам'ятки стародавньої писемності, манускрипти, рукописи з питань спеціальної освіти й виховання; архівні матеріали, мемуарна та критична література; твори живопису, літератури, скульптури; законодавчі акти, закони, проекти, звіти, доповіді конкретних держав у минулому; педагогічна, медична, навчальна й методична література минулого; матеріали періодичного друку минулого.

Аналіз досліджень. Аспектам роботи із дітьми, що мають особливості розумового і фізичного розвитку, присвячено праці В. Бондаря, І. Єременка, Н. Засенко, І. Колесника, А. Колупаєвої, М. Кота, С. Миронової, В. Синьова, Л. Фомічової, О. Хохліної, М. Шеремет, М. Ярмаченка.

Перші спроби створення періодизації розвитку олігофренопедагогіки належать О. Граборову, О. Дьячкову, Х. Замському, К. Турчинській. М. Малофєєвим була запропонована власна періодизація розвитку національних систем спеціальної освіти. Вітчизняна історико-педагогічна наука охоплює ряд досліджень історії складових спеціальної педагогіки. Це праці В. Бондаря, О. Граборова, О. Дьячкова, Х. Замського, В. Золотоверх, Л. Одинченко, К. Турчинської, М. Ярмаченка, М. Супруна [3], Н. Назарової, Г. Пеніна, І. Шишової [4; 5] та інших вчених.

Мета статті: 1. Дослідити ключову термінологію, міжпредметні зв'язки історії олігофренопедагогіки. 2. Проаналізувати сучасні підходи до визначення розумової відсталості. 3. Простежити еволюцію динаміки ставлення представників науки і практики до людей з порушеннями інтелектуального розвитку.

Виклад основного матеріалу. Історія олігофренопедагогіки охоплює значний відрізок часу, протягом якого розвивалося, змінювалося ставлення держави і суспільства до людей з порушеннями інтелекту. Кожен етап становлення системи олігофренопедагогіки співвідноситься з конкретним періодом розвитку держав, суспільств, їх ставленням до осіб з розумовою відсталістю.

Першими римськими вченими, завдяки яким вчення про розумову відсталість та інші психофізичні розлади набуло поширення, стали Цельс і Соран [1], першим представником педагогіки, який висловив думку про необхідність турботи й виховання розумово відсталих, був знаменитий педагог Ян Амос Коменський (1592-1670), а перший клінічний опис вродженого слабоумства, для позначення якого тоді найчастіше використовувався термін «ідіотія», було зроблено в кінці XVIII ст. На початку XIX ст. професор медичної школи Філіп Пінель (1745-1826) дав визначення цьому поняттю як одній з форм психічного захворювання, різновиду психозу, що зводиться до порушення функцій розуму і/або почуттів, а його учень і співробітник Ж. Ескіроль (1772-1840) продовжив реформи й активно боровся за право хворих, увів у лікарняний режим обходи пацієнтів, історії хвороби, уперше виокремив види розумової відсталості: олігофренію та деменцію, образно порівнював олігофренію з бідняком, який ніколи не мав багатства, а деменцію, сутність якої полягає у втраті розумових здібностей з часом, з багатієм, що розорився.

У 1837 році шотландський лікар Джон Коннолі (1794-1866) запропонував повністю ліквідувати усі форми утиску хворих, приниження їх людської гідності. Він ввів у словник лікарів та психіатрів два нових слова - no restrent - «ніяких обмежень» - які стали його лозунгом і лозунгом майбутніх поколінь спеціалістів, які працювали і працюють з психічно хворими та розумово відсталими.

Особливе значення мають погляди на розумову відсталість П'єра Жана Жоржа Кабаніса (1757-1808), французького філософа, лікаря, який зводив психічні і соціальні явища до фізіологічних процесів.

Жан Марі Гаспар Ітар (1775-1838) - французький лікар, член Академії медицини, якому належить перший науковий опис спроб виховання дитини, яка до 12-річного віку була ізольована від людського суспільства, - «айверонського дикуна», що навчився розуміти примітивні фрази. Ж. Ітар не зміг перетворити його на повноцінну людину, але результати дослідження довели, що людину з глибокою інтелектуальною недостатністю можна чомусь навчити.

На хід подальшого розвитку теорії і практики олігофренопедагогіки вплинула виключно успішна діяльність з виховання і навчання недоумкуватих у Франції лікаря-педагога Едуарда Сегена (1812-1880). Спираючись на власне бачення проблеми розумової відсталості, Е. Сеген підтвердив і зміцнив вже наявне в науці, але досить несміливе припущення, що глибоко розумово відсталих дітей і підлітків можна і потрібно навчати.

Справою життя Йоганна Якоба Гуггенбюля (нім. Johann Jakob Guggenbuhl, 1816-1863) стала перша унікальна спеціалізована лікарня для хворих кретинізмом, відкрита в 1840 році на схилі гори Абендберг на висоті 1100 м над рівнем моря, недалеко від Інтерлакена, в місцевості, обраній за принципом найбільш мальовничого пейзажу, де він застосовував до пацієнтів комплекс, що складається з трьох авторських методик: лікування, навчання і підготовки до праці; займався розвитком інтелектуальних задатків у пацієнтів, лікувальною гімнастикою, для них влаштовували ванни з цілющими травами.

У розвиток педагогічної форми допомоги людям з інтелектуальною недостатністю великий внесок вніс англійський психіатр Вільям Айрленд (1832-1903). Його праця «Ідіотизм і тупоумство» (1877) не тільки містила клінічну картину недоумства, а й пропонувала педагогічні та методичні підходи до навчання розумово відсталих.

З 1894 року починається діяльність першого в Росії притулку, організованого Катериною Костянтинівною Грачовою (1866-1934), де здійснювалося піклування, виховання і навчання дітей з важкими формами розумової відсталості і комбінованими порушеннями. Спрямованість діяльності К. Грачової та її педагогів-сучасників у сфері навчання та виховання розумово відсталих дітей була новою сторінкою у створенні основ вітчизняної дефектологічної теорії і практики.

Італійський психіатр Санте де Санктис (1862-1935), працюючи над проблемою класифікації розумової відсталості, доходить висновку, що особливості патогенезу не можуть бути підставою для визначення ступеня інтелектуальної неповноцінності, оскільки при одному й тому самому патогенезі може бути різною клініко-психологічна картина дефекту.

Альфред Біне (1857-1911), займаючись проблемами психології індивідуальних відмінностей і дитячої психології, досліджував і проблеми вимірювання розумового розвитку дітей. Найбільшої популярності після тестів Біне набула шкала, розроблена американським психологом і психіатром, психодіагностом Д. Векслером (1896-1981). У цих тестах добір завдань також має емпіричний характер. Але, на відміну від системи Біне, завдання в них дані не в хронологічній щодо віку послідовності, а поділені функціонально на дві групи (вербальні й невербальні, або субтести дії), кожна з яких містить серії задач. У цілому завдання в тестах Векслера значно різноманітніші. Завдання кожного типу мають варіанти, розташовані у порядку вікової трудності.

Працюючи з розумово відсталими дітьми у клініці Римського університету, а потім з дітьми з робочих сімей в одному з передмість Риму (кінець XIX - початок XX ст.), Марія Монтессорі (1870-1952), створила оригінальну педагогічну систему, в основу якої було покладене врахування закономірностей дитячого розвитку в умовах депривації і забезпечення адекватних етапам цього розвитку спеціально організованих умов виховання і навчання. Вагому роль в історії олігофренопедагогіки М. Монтессорі відіграла і завдяки своїм власним творчим починанням, безпосередньо працюючи з учнями і створивши свій дидактичний матеріал, необхідний для розвитку у дитини елементарних уявлень про навколишній світ, а також для розвитку її різноманітних почуттів.

Одна з найбільш цілісних концепцій реформаторської педагогіки, що вплинула на спеціальну педагогіку, - «Йєна-план», належить німецькому педагогу Петеру Петерсену (1884-1952). Основою концепції є ідея виховання і розвитку особистості у «Школі праці та спільного життя» - у колективі і через колектив. Перебування в різновікових групах, згідно з думкою П. Петерсена, давало кожній дитині більші можливості для розвитку, ніж при гомогенному складі.

Бельгійський вчений, доктор медицини, ректор Брюссельського університету, який одночасно був і старшим лікарем першої бельгійської допоміжної школи Жан Демор (1867-1941), автор книги «Ненормальні діти. Виховання їх дома і у школі», всебічно проаналізував медико-біологічні основи формування особистості дитини з певними вадами психічного та фізичного розвитку. Особливої методичної досконалості набули дисципліни практичного спрямування, серед яких виділяють гімнастику, ручну працю та виправлення вад мовлення.

Видатний радянський психолог, автор багатьох експериментальних і теоретичних досліджень в галузі загальної, дитячої, педагогічної, спеціальної, а також клінічної психології Лев Семенович Виготський (1896-1934) висунув прогресивну тезу про провідну роль навчання і виховання у психічному розвитку дитини.

Однією із центральних фігур вітчизняної дефектологічної науки, була особистість професора Олексія Миколайовича Граборова (1885-1949), який одним з перших серед дефектологів царської Росії у 1915 році відкрив у Петербурзі допоміжну школу для глибоко розумово відсталих дітей, творчо розкрив методологічні засади теорії навчання та виховання розумово відсталої дитини, всебічно розглянув питання комплексного вивчення та навчання учнів, які мають певні особливості у фізичному та розумовому розвиткові, започаткував сучасну класифікацію корекційної педагогіки [3].

Засновниця дитячої психіатрії в СРСР Груня Юхимівна Сухарева (1891-1981) розробила еволюційно- біологічну концепцію порушень психіки, дослідила вплив фактора вікової реактивності на клінічні прояви при різних психічних захворюваннях у дітей і підлітків. Ученою вперше описані окремі нозологічні форми психічних захворювань в дитячому та підлітковому віці.

Наукові праці з проблем особливостей уроку в допоміжній школі, навчання розумово відсталих дітей застосовувати знання на практиці, динаміки працездатності розумово відсталих учнів і специфіки виконання ними навчальних завдань з різних предметів, диференційованого навчання дітей з вадами інтелектуального розвитку, їх морального виховання видатного вченого, доктора педагогічних наук, професора Івана Гавриловича Єременка (1916-1992) збагатили скарбницю вітчизняної та європейської олігофренопедагогіки.

Результати досліджень, які проводилися Л.С. Вавіною (1936), є вагомим внеском у розвиток теорії і практики національної спеціальної педагогіки. Людмила Сергіївна - відомий в Україні та за її межами вчений в галузі спеціальної педагогіки, автор понад 200 науково-методичних праць, серед яких 4 монографії, 8 науково-методичних посібників, 32 методичних рекомендацій, 38 навчальних програм, дидактичні матеріали для учнів спеціальних шкіл, більше 120 статей.

Насьогодні олігофренопедагогіка вивчає проблеми навчання, виховання і соціальної адаптації дітей із порушеннями інтелектуального розвитку (давньогр. oZiyo^ - малий + фрру - розум + педагогіка (грец. лаі5ауюуікр - майстерність виховання).

Термінами, якими у сучасній вітчизняній науці прийнято позначати інтелектуальні порушення, є наступні. Розумова відсталість [2] - виразне, незворотне системне порушення пізнавальної діяльності, яке виникає внаслідок дифузного органічного пошкодження кори головного мозку. У цьому визначенні підкреслюють наявність трьох ознак, першою з яких є органічне дифузне пошкодження кори головного мозку; другою - системне порушення інтелекту; третьою - виразність та незворотність цього порушення. Брак хоча б однієї з цих ознак свідчить про наявність не розумової відсталості, а іншого виду дизонтогенезу. У МКХ-10 розумову відсталість визначено, як стан затриманого чи неповного розвитку психіки, який, передусім, характеризується порушеннями здібностей, що проявляються в період дозрівання та забезпечують загальний рівень інтелектуальності (когнітивних, умовних, моторних та соціальних здібностей). За сучасною міжнародною класифікацією психічних захворювань виділяють чотири ступені розумової відсталості, які співвідносяться з показниками рівня розумового розвитку, вираженими в інтелектуальному коефіцієнті: глибокий (F-73) - ідіотія (IQ = 0-19); важкий (F-72) - виразна імбецильність (IQ = 20-34); помірний (F-71) - легка імбецильність (IQ = 35-49); легкий (F-70) - дебільність (IQ = 50-69).

Залежно від часу виникнення розумову відсталість поділяють на олігофренію (вид розумової відсталості, який виникає внаслідок органічного пошкодження мозку в пренатальний, натальний або ранній (до трьох років) період дитинства і виявляється у тотальному психічному недорозвитку, визначається не етіологічними чинниками, а раннім впливом цих чинників на мозок) та деменцію (вид розумової відсталості, який виникає внаслідок пошкодження кори головного мозку у період після двох-трьох років і виявляється у виразному зниженні можливостей інтелекту та в частковому розпаданні вже сформованих психічних функцій).

У США в останні роки змінилася офіційна точка зору на розумову відсталість як на стан, в якому важливим компонентом виступає не інтелектуальний дефект, а дефіцит адаптації.

У Франції практика інтеграції «непристосованих» дітей в умовах освітнього навчання будується на трьох основних принципах: максимальної близькості до звичайного шкільного середовища; забезпеченні різних варіантів і видів інтеграції; надання спеціалізованої допомоги та підтримки (здійснення взаємозв'язку між лікуванням і навчанням). У дошкільних освітніх установах - дитячих садках, де перебування не є 126 обов'язковим і куди приймають дітей віком від 2 до 6 років, вихованці, найчастіше діти групи ризику або ті, які мають порушення в розвитку, перебувають під спостереженням співробітників «Організації спеціалізованої допомоги». До її складу входять психологи, фахівці з психомоторики і психічного виховання. Нерідко роботу з дітьми починають з раннього віку в рамках програми з раннього втручання.

У Німеччині спеціальне педагогічне сприяння представлене як завдання, що стоїть перед усіма школами, підставою для постановки такого завдання є висока оцінка ефективності роботи шкіл, розташованих за місцем проживання дітей.

У Японії спеціальні дитячі садки для дітей з інтелектуальною недостатністю відсутні. До початку шкільного навчання діти цієї категорії відвідують масові дитячі садки або спеціалізовані невеликі групи денного перебування. Спеціальна школа для розумово відсталих дітей має три ступені: початковий, неповний середній та середній (профпідготовка). У ці школи, як правило, направляють дітей з помірною або важкою формою розумової відсталості, тому на початковому ступені проводять роботу з розвитку сенсорної і моторної сфер, формування базових життєвих навичок і умінь (мови і комунікативних умінь, навичок самообслуговування тощо). У навчанні широко використовується діяльнісний підхід, у тому числі і методологія Монтесорі-педагогіки, навчання в умовах колективної діяльності (метод проектів), поведінкова терапія.

Висновки

розумовий відсталість школа

1. Досліджуючи ключову термінологію, міжпредметні зв'язки історії олігофренопедагогіки, відмітимо широкі взаємозв'язки цієї науки з найважливішими сучасними напрямами розвитку наукової думки та практики. 2. Аналіз сучасних підходів до визначення розумової відсталості свідчить про досить прискіпливій підхід до діагностики цієї групи порушень, пошук подальших шляхів диференціації та індивідуального підходу до кожної дитини.

Бібліографія

розумовий відсталість школа

1. Каннабих Ю. В. История психиатрии. Монография. М.: Академический проект, 2012. 426 с.

2. Синьов В. М. Психологія розумово відсталої дитини: Підручник. К.: Знання, 2008. 359 с.

3. Супрун М. О. Корекційне навчання учнів допоміжних закладів освіти: витоки, становлення та розвиток (кінець ХІХ - перша половина ХХ ст.): Монографія. К.: Вид. ПАЛИВОДА А. В., 2005. 328 с.

4. Шишова І. О. Історія корекційної психопедагогіки. Кропивницький: ФОП Піскова М.А., 2020. 116 с.

5. Шишова І. О. Історія олігофренопедагогіки. Кропивницький: ФОП Піскова М.А., 2020. 76 с.

Размещено на Allbest.ru