Психологічні особливості комунікативної культури майбутніх педагогів

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Психологічні особливості комунікативної культури майбутніх педагогів

Грейліх Ольга Олексіївна

Грейліх Ольга Олексіївна кандидат психологічних наук, доцент кафедри психології, Університет Григорія Сковороди у Переяславі, вул. Сухомлинського, 30, м. Переяслав

Анотація. У статті проаналізовано вивчення проблеми психологічних особливостей комунікативної культури у наукових джерелах, здійснено аналіз структури та змісту комунікативної культури як наукової категорії, розглянуто специфіку її формування та розвитку.

Висвітлені головні проблеми становлення такого психологічного утворення як педагогічне спілкування, виокремлені основні його компоненти, аспекти вивчення та критерії усвідомлення. Аналізуються психологічні особливості впливу розвитку комунікативної культури особистості на формування успішної самореалізації у професійній діяльності. Констатовано, що становлення особистості фахівця в професійному, інтелектуальному, особистісному плані нерозривно пов'язано з розвитком комунікативних процесів.

У статті розглядається комунікація як глобальне гуманітарне, суспільне та індивідуально-особистісне явище. Представлено комунікацію з позиції її внутрішньої сутності, пов'язаної з формуванням суспільної та індивідуальної свідомості. Виділено її духовну складову, обумовлену гуманістичними вимогами у суспільному розвитку. Комунікативна культура сучасного педагога розглядається як інтегративна духовно-гуманістична якість комунікації, складноорганізована соціальна та індивідуально-особистісна система, що має гуманістичну спрямованість.

Констатовано психологічні особливості формування комунікативної культури сучасного педагога як складно організованої психосоціальної та індивідуально-особистісної системи, провідною характеристикою якої є гуманістична спрямованість розвитку.

Ключові слова: комунікативна культура, педагогічне спілкування, комунікація,перцепція, комунікативна компетентність, комунікативна здатність, педагогічна комунікація, професійна здатність фахова компетентність, когнітивна компетентність.

Greylikh Olga Oleksiivna Candidate of Psychological Sciences, Associate Professor of the Department of Psychology, Hryhoriy Skovoroda University of Pereyaslav, Sukhomlinskoho St., 30, Pereyaslav. PSYCHOLOGICAL FEATURES OF COMMUNICATIVE CULTURE OF FUTURE TEACHERS

Abstract. The article analyzes the study of the problem of psychological features of communicative culture in scientific sources, analyzes the structure and content of communicative culture as a scientific category, considers the specifics of its formation and development.

The main problems of formation of such psychological education as pedagogical communication are highlighted, its main components, aspects of study and criteria of awareness are singled out. The psychological features of the influence of the development of communicative culture of the individual on the formation of successful self-realization in professional activities are analyzed. It is stated that the formation of the specialist's personality in the professional, intellectual, personal plan is inextricably linked with the development of communicative processes.

The article considers communication as a global humanitarian, social and individual phenomenon. Communication is presented from the standpoint of its inner essence, associated with the formation of social and individual consciousness. Its spiritual component, conditioned by humanistic requirements in social development, is highlighted. The communicative culture of a modern teacher is considered as an integrative spiritual and humanistic quality of communication, a complex social and individual-personal system that has a humanistic orientation.

The psychological features of the formation of the communicative culture of the modern teacher as a complexly organized psychosocial and individual-personal system, the leading characteristic of which is the humanistic orientation of development, are stated.

Keywords: communicative culture, pedagogical communication, communication, perception, communicative competence, communicative ability, pedagogical communication, professional ability, professional competence, cognitive competence.

Постановка проблеми

У сучасному світі комунікація має всеосяжний, унікальний за інтенсивністю характер; інтегруючи всю планету в єдину комунікативну систему і торкаючись кожної людини, стає умовою усвідомлення свободи, індивідуальності, етичної та моральної відповідальності. Без визначення загальних закономірностей та сучасних особливостей розвитку комунікативної культури суспільства та особистості еволюція загальної та професійної освіти неможлива.

Основним протиріччям у розвитку світових комунікативних процесів є визнана науковим співтовариством небезпечна для людства розбіжність між досягненнями матеріальної та духовної культури, що веде до міжлюдських конфліктів різного рівня -- від глобальних, міжнаціональних до індивідуально-особистісних. Тому увага до внутрішньої сутності, якості комунікації, що визначається за гуманістичними критеріями, є особливо актуальною для сучасного суспільства. Стає очевидною необхідність спеціального, методологічно обґрунтованого підходу до сучасних ідеалів суспільних відносин, виходячи з глибокого та всебічного аналізу реального буття людей, образу та конкретних соціокультурних умов їх життя, у яких складається характер, якість цих відносин - комунікативна культура.

Ефективність професійної діяльності сучасного педагога залежить від багатьох чинників. Серед них особливе місце займає успішна комунікативна діяльність як основа гуманних взаємин, співпраці, досягнення взаєморозуміння, реалізації цілей та завдань професійної діяльності та всієї життєдіяльності, як спосіб самовдосконалення та подолання особистісних криз. Формування комунікативної культури вчителя важливе у сенсі оволодіння культурно-педагогічною спадщиною, і є засобом самореалізації особистості професійної та соціально-педагогічної діяльності.

Психологічний аналіз педагогічної практики свідчить, що комунікативна культура майбутнього вчителя здебільшого формується стихійно, спонтанно, начебто є супутнім, другорядним завданням його професійної підготовки.

Усе це підтверджує наявність низки протиріч у теорії та практиці вищої педагогічної освіти між: збільшеними вимогами до особистості вчителя як суб'єкта загальної та професійної культури та відсутністю в існуючій системі педагогічної освіти механізмів, що забезпечують її становлення та розвиток повною мірою. А також є соціальною необхідністю та об'єктивною потребою освітньої практики у цілеспрямованому формуванні комунікативної культури майбутнього вчителя та недостатнім рівнем теоретико-методологічної розробленості даної проблеми.

Систематизація локальних протиріч визначає основне протиріччя між необхідністю цілеспрямованого, системного формування комунікативної культури майбутнього педагога з урахуванням сучасних вимог та психологічних закономірностей до його професійної підготовки.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

Проблема комунікативної культури привертала увагу дослідників різних наукових напрямів, серед яких - А. Богуш, В. Бондар, Н. Волкова, Л.Орбан-Лембрик, І. Цимбалюк, С. Дорошенко, А. Мудрик, Н. Путільовська, Т. Туркот. Дослідженнями комунікативної культури як складника професійної культури особистості фахівця займалися Н. Кузьміна, С. Максименко, А. Мудрик, В. Саф'янова, В. Семиченко та інші; питання комунікативної підготовки викладача розглядали у своїх працях М. Василик, Х. Гафуров, Л. Землянова, В. Кашкін, Є. Кравченко, Г. Почепцов, Т. Чмут, В. Федорчук; аналізу дефініції «комунікативна культура викладача вищої школи» у науковому обігу присвячено праці С. Батишева і Г. Соколової. Науковцями (О.О. Вербицький, Ю.М. Ємельянов, М.П. Зажирко, В.В. Каплінський, М.О. Коць, Л.А. Петровська, С.В. Петрушін та ін.) вивчалися психолого-педагогічні умови та засоби розвитку комунікативного потенціалу особистості. Окремі сторони процесу розвитку комунікативної компетентності майбутніх психологів аналізуються в роботах Л.В. Долинської, М.В. Шевченко, Л.Г. Терлецької, Н.В. Чепелєвої, Т.І. Федотюк, Л.І. Уманець та ін. дослідників, однак низка аспектів цієї проблеми ще залишаються нерозкритими [2; 5: 7; 10].

Мета статті передбачає теоретичне дослідження психологічних особливостей комунікативної культури майбутніх педагогів

Виклад основного матеріалу

педагог професійний комунікативний

Педагогіка та психологія визначають головні шляхи формування особистості майбутнього фахівця як діяльність і спілкування. Отже, всі головні вміння педагога повинні бути спрямованими на організацію діяльності здобувачів освіти, їхнє спілкування між собою та викладачем. Відповідно, у практичній діяльності викладача спілкування відіграє провідну роль, тоді як формування комунікативної компетентності викладача у ЗВО є недостатнім. Невеликий обсяг спецкурсів, семінарів із педагогічного спілкування під час підготовки фахівців різних напрямів, включно з педагогічним, не змінюють загальної картини - випускник ЗВО до спілкування із здобувачами освіти, колегами, всіма учасниками освітнього процесу сьогодні не є підготовленим повною мірою. У результаті він має значні труднощі у роботі.

Саме це мав на увазі В. Федорчук, який зазначає, що набуття педагогічної освіти передбачає формування мовленнєвих умінь педагога, його емоційності, адекватного сприймання інших[8].

Аналізуючи підходи науковців до визначення феномена «культура», ми дійшли висновку, що культура органічно пов'язана із самою людиною, її поведінкою та діяльністю [2].

На думку І. Тимченко, комунікативна культура являє собою систему поглядів і дій, що є способом досягнення мети під час комунікування з іншими людьми [9]

Дослідниця В. Садова характеризує комунікативну культуру вчителя як динамічне особистісне утворення, що поєднує мистецтво мовлення і слухання, об'єктивне сприйняття в правильне розуміння особистості здобувача освіти, позитивно впливає на формування гуманних взаємин та уможливлює досягнення ефективної комунікативної взаємодії на засадах спільних інтересів [5].

Досліджуючи феномен «комунікативна культура», науковці звертають увагу на складники зазначеного феномена, а саме: комунікація, спілкування, взаємодія. Враховуючи досить велике різноманіття сучасних поглядів на сутність поняття «комунікативна культура», Т. Туркот було здійснено його аналіз за особистісним, аксіологічним і діяльнісним напрямами. Науковець зазначає, що комунікативну культуру педагога можна уявити як складний соціально-педагогічний феномен, що складається з декількох взаємопов'язаних компонентів: комунікативних настанов, знань, комунікативних умінь, які реалізуються за певних умов і залежать від зовнішніх умов і внутрішніх чинників [8].

Предметом вивчення культури педагогічної комунікації є система засобів мовлення і спілкування, якими практично користуються вчителі під час постановки та розв'язання педагогічних завдань.

До предмету культури педагогічної комунікації відносимо такі елементи: способи стимулювання співрозмовника до дій у зв'язку з необхідністю встановлення професійної взаємодії; культура педагогічної комунікації забезпечує процеси навчання, що безпосередньо зв'язані зі сприйняттям змісту інформаційного матеріалу, його засвоєнням, а також з його прийняттям чи не сприйняттям людиною.

За дослідженням А. Білоножко, комунікативна культура - це сукупність спеціальних комунікативних якостей особистості, здібностей, знань, умінь, навичок, завдяки яким індивід попереджує виникнення психологічних труднощів і прогнозує результативність міжособистісної та професійної взаємодії [1]. Слід зазначити, що комунікативна культура часто визначається дослідниками як сукупність норм, правил, що регулюють процес спілкування, складова педагогічної, професійної культури і/або компонент культури спілкування (А. Білоножко , Н. Мітрова, В. Савенкова та ін.[7]).

Як свідчить аналіз наукових досліджень [2; 4], комунікативну культуру науковці розглядають за такими напрямками: - аксіологічний підхід, який характеризується морально-етичними цінностями, професійною установкою, на які орієнтується вчитель у професійно-педагогічній комунікації; - особистісний підхід дозволяє розглядати комунікативні якості особистості з позиції моральності, гуманістичного й толерантного ставлення до учасників освітнього процесу, а також визначає можливості розвитку й саморозвитку особистості майбутнього педагога; - діяльнісний підхід визначає обсяг знань про норми літературної мови, структуру та функції, принципи та етичні правила педагогічного спілкування, види й форми ефективної взаємодії та ін.; рівень сформованості комунікативних умінь зі створення ефективного комунікативно-освітнього простору на засадах гуманізації, особистісного підходу, взаємної поваги і партнерства.

До психологічних особливостей комунікативної культури належать наступні структурні одиниці. Комунікативна культура, як і будь-яка інша включає в себе ряд необхідних вмінь, знань і напрацювань. Зміст комунікативної культури складають: когнітивна компетентність; операційна компетентність; практично-дійова компетентність.

Варто зробити аналіз змісту поняття "компетентність". Компетентність являє собою сукупність тих чи інших знань про явище, в даному випадку про комунікацію. Ці знання структуровані, ґрунтовні, вони можуть бути актуалізовані в будь-який момент часу. Коли ми кажемо про когось, що він "компетентний", то це означає, що він "знаючий", що він розрізняє безліч нюансів у тій сфері чи галузі, яка входить до його компетенції[5].

Компетентність означає знання у досить вузькій сфері діяльності -- ґрунтовні, струхтуровані, але вузько специфічні. Компетентність нічого не говорить про мотиви здобуття цих знань, а також про спосіб їх використання та їх призначення. Тоді як культура самим своїм змістом передбачає той чи інший аспект знань. Можна бути високо компетентною особою і використовувати свої знання на шкоду, можна знати багато чого і не діяти, можна мати далеко "некультурні" мотиви здобуття такої компетентності. Тому "компетентність" ми означуємо як висококультуровані і тонко диференційовані знання. Культура ж, на противагу компетентності, включає в себе певний гуманний, загальнолюдський компонент діяльності. Людина може мати втричі менше знань, проте її доброта і людяність роблять її майстром спілкування. Або, скажімо, величезне бажання спілкуватись часто прикриває собою певні недоліки у знаннях з комунікації, розрізнень та дефініцій. Тобто культура має у своєму арсеналі вже вбудовану схему мотивів і призначення тих чи інших знань, тоді як компетентність являє собою лише одну із складових комунікативної культури.

Слід звернути увагу на поняття комунікативної здатності. Оскільки структура комунікативної культури включає в себе і соціально-психологічну здатність особистості до комунікації.

Поняття "здатності" ближче стоїть до біологічного аспекту комунікації. Воно набагато складніше напрацьовується, ніж компетентність, і включає в себе індивідуально-особистісний, мовний, конституційно-типологічний компоненти. Компетентність -- це ще знання, здатність -- це вже поєднання знань з уміннями в цілісному явищі комунікації. Здатність теж можна розвинути, але її розвиток вимагатиме набагато більше часу, зусиль і досвіду. Це процес, коли знання трансформуються в уміння завдяки їх переосмисленню внутрішнім досвідом. Коли кожна система знань пропускається індивідом через себе, коли із абстрактних схем і слів вона стає внутрішнім досвідом індивіда, лише тоді ми маємо в наявності розвиток здатності до комунікативної взаємодії. Цей процес набагато повільніший і детальніший, адже не всі знання приймаються індивідом, деякі видозмінюються, але йде процес детального порівняння зовнішніх знань із внутрішнім досвідом, у результаті якого ми маємо "уміння" індивіда: він не лише знає як, але й уміє це робити.

Можна сказати, що компетентність -- це знання різних альтернатив, тих чи інших форм поведінки для комунікації, тоді як здатність -- це вибір однієї із запропонованих альтернатив або форм поведінки, найбільш адекватної для даної конкретної ситуації спілкування у цей момент часу, а також реалізація її на практиці. Критерієм розвитку цих складових є ефективність процесу комунікації. Проте для того, щоб індивід міг вибрати одну з альтернатив, яка приведе його до успішності процесу комунікації, він повинен мати вибір. І тут ми знову повертаємось до важливості компетенції в цілісному розвитку комунікативної культури.

Таким чином, різні види компетентності, як і різні рівні комунікативної здатності, є необхідними складовими розвитку такого інтегративного явища, як комунікативна культура. Для того, щоб наше спілкування мало як зовнішню ефективність, так і внутрішню задоволеність, ми і маємо вивчати всі означені компоненти.

Існування людської спільноти вимагало "означування", тобто називання, дуже багатьох речей. Спільне існування навчило людей помічати суттєві якості предметів і суттєві зв'язки між ними. Адже саме поняття суттєвості відображає потреби практики. Таким чином, знаки виконують не лише зовнішньо- комунікативну функцію -- інформування інших, але й функцію інформування самого себе про те, що відбувається. За великим рахунком, навіть свідомість, совість передбачають знання про реальність нарівні з іншими. Особливість людських знаків -- їх штучність, зовнішня несхожість на речі, які ними означені. Людські знаки, серед яких найбільше значення має мова, набувають своєї форми і змісту тільки, завдяки за рахунок згоди між людьми, домовленості, конвенції. Знакову культуру можна визначити як систему різних мов. Це не лише мова в традиційному розумінні. Є мова поглядів, мова поз, мова мовчання, мова спеціальних термінів, мова мистецтва. Одні ознаки можуть виражати загальноприйняте, а інші ми можемо наповнити тим змістом, який підкаже нам наша уява і настрій.

Розуміння знаків як похідних від людського спілкування наштовхує на думку про первинність людського контакту над мовою.

За словами зоопсихолога Г. Ревеше, потреба в контакті взагалі уявляється як фундаментальна й універсальна біологічна потреба того ж типу, що і потреба в самозбереженні.

На думку американського соціолога Дж. Даної, суспільство, суспільне життя -- це і є комунікація між людьми. Людина, яка живе у суспільстві, ніби спонукається тим самим до постійного спілкування. Таким чином, ми можемо думати про тенденцію до діалогу як про природну характеристику людини.

Людина завжди відчуває себе членом групи: колективу, роду, сім'ї. Можна сказати, що колективність завжди живе в її свідомості. Це не означає, що вона постійно уявляє собі дорогих і близьких -- тих, з ким вона пов'язана любов'ю або ненавистю. Вона просто відчуває їх біля власного "Я", -- як сприймають когось, хто знаходиться за спиною. Радість перемоги -- це одночасно звертання до інших. Горе невдачі -- це порівняння себе з іншими.

Звернення до невидимих глядачів являє собою не що інше, як комунікацію, але не звичайну, зовнішню, а внутрішню. І можливість вигукнути "У мене вийшло!" -- є суб'єктивним відчуттям "самоствердження".

Серед духовних випробувань для самовдосконалення за системою "дзен" в Японії існує так зване "моритао": людину залишають на тиждень або більше у порожній печері і забороняють розмовляти хоча б із самим собою. Як свідчать особи, які пройшли через це випробування, жадоба спілкування під кінець ізоляції стає нестерпною, і в подальшому розмова на будь-яку тему приносить нечувану радість. Питання про те, чи це є біологічна потреба, чи соціальна, залишається відкритим. Проте варто зауважити, що соціальність не могла б вкоренитися в людині без інстинктивного підгрунття до цього [5].

Таким чином, потреба в контакті як первинній основі будь-якого спілкування є глибинною потребою людини, результатом розвитку якої стала мова та інші знакові системи.

Психологічні особливості комунікативної культури проявляються у показниках культури. До показників культури віднесено уміння людини встановлювати контакт. Одним з механізмів розвитку контакту вважається діалогічна мова. Це розмова, бесіда двох або більше учасників спілкування, які по черзі виказують свої повідомлення. Характерною ознакою діалогу є наявність в учасників спілкування інтересу не тільки до інформації, що передається, але і до позиції того, хто висловлюється.

Якщо, скажімо, члени веселої компанії починають розповідати смішні випадки, то, хоча всі вони говорять по черзі, діалогу як такого немає. Кожний вислуховує історію іншого "як чужу" і намагається одразу ж привернути увагу до "своєї" історії. Тобто фактично чергуються окремі монологи.

Діалог -- мова, що підтримується. Один учасник діалогу в ході спілкування ставить питання, які уточнюють зміст висловленого, розвиває далі думку співбесідника або може закінчити її сам, кидає репліки, що свідчать про увагу до висловлюваного, зацікавленість у взаємодії. Це дозволяє тому, хто говорить, точніше виражати свої думки, оперативно кореіувати мовні засоби, що використовуються для того, щоб точніше передати своє відношення, бути впевненим у розумінні і зацікавленості, у взаємодії з боку співбесідника. Діалог ведеться частіше за все при емоційно-експресивному контакті тих, хто спілкується, які безпосередньо сприймають один одного. Крім того, він завжди прив'язаний до певної ситуації, у якій знаходяться ті, що спілкуються, або ж тієї, що стосується важливого для обох учасників предмета. Мова виникає, розвивається, підтримується, змінює свою спрямованість або ж зникає згідно змін явища або думок про нього.

У діалогічному спілкуванні, як підкреслює А. А. Речуш, важливу роль відіграють немовні емоційно-експресивні компоненти[5].

Усну діалогічну мову вчені вважають найбільш древнім видом мови, що розвинувся внаслідок необхідності людей в ході спільного життя, трудової діяльності узгоджувати свої дії, обмінюватись один з одним думками з приводу подій, що відбуваються.

Діалогічна -- це мова, що підтримується всіма учасниками. Її хід з самого початку не планується, а спрямованість і результати визначаються певною мірою окремими висловлюваннями і репліками учасників, їх взаємними зауваженнями і побажаннями, схваленням або ж незгодою, вираженим інтересом до бесіди або його втратою у процесі взаємодії.

Тематично спрямований діалог називають бесідою. Бесіду організують спеціально для розкриття якогось питання. Тоді мова і поведінка ініціатора бесіди зумовлена первинно означеною метою. Проте він повинен ураховувати, що його мета може бути не сприйнята співбесідником, який може намагатися припинити беззмістовну для нього або навіть неприємну ситуацію спілкування. Спроба включити такого співбесідника у взаємодію, не дивлячись на зовнішній або внутрішній опір, може призвести до того, що діалог переходить в монолог або ж починається маніпулювання діями іншої людини через використання обманних прийомів спілкування.

Таким чином, якщо монолог -- спосіб трансляції знань і самовираження того, хто висловлюється, то діалог є незамінним при обміні інформацією і позиціями між людьми[5].

Ще одним важливим показником культури педагогічної комунікації є розвинена техніка слухання.

У мовній комунікації процес слухання займає не менш важливе місце, ніж говоріння. Адже співбесіднику необхідно розшифровувати ті поняття, які вкладає той, хто висловлюється, у своє повідомлення. Крім того, в залежності від організації слухання, той, хто слухає, або стимулює того, хто висловлюється, до більш відкритого і відвертого висловлювання або ж блокує його активність.

Ми погоджуємося з думкою З. Ступак, яка наголошує, що в системі формування комунікативної культури майбутнього викладача значну роль відіграє практична підготовка. У цей період інтенсифікується процес професійного становлення й самовизначення майбутнього викладача, актуалізуються й поглиблюються теоретичні знання, активізується процес формування комунікативних умінь і навичок, професійно значущих якостей особистості, створюються умови для формування комунікативної культури зокрема. Крім того, комунікативна культура викладача виявляється та формується лише в діяльності [10]

Головною умовою успішної професійної діяльності фахівця є сформована комунікативна культура, саме тому найголовнішим завданням у підготовці педагогічних кадрів є формування, розвиток та становлення комунікативного потенціалу.

Отже, метою розвитку культури педагогічного спілкування студентів є оволодіння, процес досягнення, уміння, взаєморозуміння з близькими людьми -- ровесниками, викладачами, батьками.

Психологічними особливостями феномену взаєморозуміння є по-перше, -- здатність чути іншу людину. І не тільки розуміти інформаційний аспект того, що повідомляється, але й і занурюватися у світ її почуттів і переживань. По-друге, це здатність поставити себе на місце іншої людини, почати жити її почуттями. Психологи називають це емпатією, або емоційною ідентифікацією, мова в кінцевому рахунку тут іде про здатність до співпереживання.

Щоб цей процес розпочався, слід щиро підтримувати психологічний контакт спілкування, намагатися зрозуміти спосіб мислення співбесідника, побачити об'єкт обговорення ніби його очима. Слід пам'ятати, що особиста критика або обговорення чужого переконання здатні не переконати, а викликати дух протиріччя, порушити атмосферу спілкування, а без неї неможливе взаєморозуміння і взаємодія. Слід заохочувати все краще, що є в природі співбесідника, особливо ентузіазм і активність, бо ці якості визначають значимість особистості і здатність до творчого розвитку, до здійснення своєї мрії. У собі варто збуджувати і посилювати гостре бажання діяти цілеспрямовано. Особливо, коли метою такої діяльності є взаєморозуміння.

Якщо це вміння доведене до досконалості, воно сприяє становленню такої важливої якості, як інтуїція, у спілкуванні.

Головним механізмом успішного спілкування є початок, що включає перш за все орієнтування в об'єкті спілкування, тобто сприйняття актуального емоційного стану партнера і ситуаційного контексту спілкування. Точність орієнтування в об'єкті спілкування суттєво впливає на продуктивність подальшої взаємодії.

Важливою сходинкою на шляху до взаєморозуміння є вміння завоювати ініціативу, особливо на перших його етапах. Мова йде не про тиск на співбесідника, а про ту ініціативу, що допомагає почувати себе спокійно і впевнено.

Але слід пам'ятати, що ініціатива в спілкуванні -- це не нав'язування себе іншому. Продуктивна ініціативність у спілкуванні полегшує взаємодію тих, хто спілкується. Вони ніби розкриваються назустріч один одному, тут відбувається процес урівноваженості у спілкуванні, що є досить важливим для взаємодії.

Досвід свідчить, що у спілкуванні яскраво виражені два аспекти: потреба у самовираженні і потреба в комунікації.

Якщо на першому етапі спілкування найбільш ефективна функція самовираження: ми прагнемо щось сказати, обдумуємо, як це зробити, то на інших етапах необхідно потребу в самовираженні втілити в абсолютно конкретну комунікативну форму.

І якщо цього не відбувається, тобто прагнення до самовираження не врівноважується комунікацією, то не здійснюється і цілісна система людського спілкування.

Висновки

Психологічні особливості комунікативної культури майбутнього педагога передбачають сукупність гуманних способів, форм, правил, ціннісних орієнтацій, які засновані на провідних знаннях про закони, механізми, засоби спілкування, його культурні форми, про комунікативну культуру педагога як умову його розвитку.

Умовами , що впливають на ефективність формування комунікативної культури особистості, є: орієнтація процесу підготовки на підвищення комунікативної культури майбутніх фахівців; інтеграція дисциплін психолого-педагогічного циклу та педагогічної практики, спрямованих на формування у здобувачів освіти комунікативної культури; створення розвивального освітнього середовища, системи психолого-педагогічної діагностики, а також проведення спецкурсів, тренінгів, спецсемінарів та інших форм ділового спілкування, які сприяють пізнавальній ефективності навчального процесу.

Формування комунікативної культури у студентів у процесі їхньої професійної підготовки передбачає становлення цієї якості у різних формах освітньої роботи ВНЗ. Змістом цієї підготовки є діалектичний взаємозв'язок загального (загально-педагогічна підготовка до виховно-освітньої роботи), особливого (комунікативна підготовка) та одиничного (формування комунікативної культури педагога як умови розвитку її у дітей). Найважливішими професійно-педагогічними показниками сформованої комунікативної культури у студентів є: розуміння значущості комунікативної культури у професійній діяльності та ступінь оволодіння комунікативною діяльністю.

Література

1. Білоножко А. В. Соціально-психологічні чинники становлення комунікативної культури майбутнього юриста в процесі професійної підготовки: автореф. дис. канд. психол. наук: 19.00.05; Ін-т психології ім. Г.С.Костюка АПН України. К., 2008. 21 с.

2. Буряк В. К. Умови та засоби самоосвіти студентів .Вища шк. 2002. № 6. С. 18-29.

3. Балдинюк Д. Система дослідження культури спілкування педагога (теоретичний аспект): дис. ... канд. пед. наук. Умань, 1989. 165 с.

4. Васянович Г. П. Психолого-педагогічні основи професійної адаптації майбутніх фахівців: монографія. Л.: СПОЛОМ, 2008. 464 с.

5. Грейліх О.О.Розвиток комунікаативної культури студентів педагогічного університету. Навчально-меодичні рекомендації з проблем педагогічної психології. Переяслав-Хмельницький. 2003.49 с.

6. Іванова Н Г. Формування професійно важливих якостей - важлива умова успішного виховання майбутніх фахівців.Педагогічний дискурс: зб. наук. пр. / гол. ред.: І. М. Шоробура. Хмельницький, 2012. Вип. 12. С. 163-166.

7. Савенкова Л. О. Професійне спілкування майбутніх викладачів як об'єкт психолого-педагогічного управління: монографія. Київ: КНЕУ, 2005.212 с. 6.

8. Туркот Т.І. Педагогіка та психологія вищої школи: навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. Херсон: Олді-плюс, 2017. 466 с. 8.

9. Тимченко І. Формування комунікативної культури студентів у процесі вивчення предметів гуманітарного циклу: автореф. дис. канд. пед. наук: 13.00.04. Харків: Харківський державний педагогічний університет ім. Г.С. Сковороди, 2001. 20 с.

10. Фенцик О.М. Дидактичні умови формування культури педагогічного спілкування у процесі підготовки фахівців освітньої галузі. Інноваційна педагогіка: науковий журнал Причорноморського науково-дослідного інституту економіки та інновацій. Одеса 2019. Випуск 15. Том 2. С.156-160.

References

1. Bilonozhko A. V(2008). Sotsialno-psykholohichni chynnyky stanovlennia komunikatyvnoi kultury maibutnoho yurysta v protsesi profesiinoi pidhotovky[Socio-psychological factors of formation of communicative culture of the future lawyer in the process of professional training]: avtoref. dys. kand. psykhol. nauk: 19.00.05; In-t psykholohii im. H.S. Kostiuka APN Ukrainy. K..[in Ukrainian].

2. Buriak V. K. (2002). Umovy ta zasoby samoosvity studentiv[Conditions and means of students' self-education] .Vyshcha shk. № 6. (pp.18-29).[in Ukrainian].

3. Baldyniuk D.(2009) Systema doslidzhennia kultury spilkuvannia pedahoha (teoretychnyi aspekt) [The system of research of teacher communication culture]: dys. ... kand. ped. nauk. Uman.[in Ukrainian].

4. Vasianovych H. P.(2008). Psykholoho-pedahohichni osnovy profesiinoi adaptatsii maibutnikh fakhivtsiv[Psychological and pedagogical bases of professional adaptation of future specialists]: monohrafiia. L.: SPOLOM. [in Ukrainian].

5. Hreilikh О.О. (2003). Rozvytok komunikaatyvnoi kultury studentiv pedahohichnoho universytetu[Development of communicative culture of students of pedagogical university] .Navchalno- meodychni rekomendatsii z problem pedahohichnoi psykholohii. Pereiaslav-Khmelnytskyi.[in Ukrainian].

6. Ivanova N H. (2012). Formuvannia profesiino vazhlyvykh yakostei - vazhlyva umova uspishnoho vykhovannia maibutnikh fakhivtsiv[Formation of professionally important qualities is an important condition for successful education of future specialists].Pedahohichnyi dyskurs: zb. nauk. pr. I. M. Shorobura [Ed]. Khmelnytskyi, Vyp. 12. [in Ukrainian].

7. Savenkova L.О. (2005). Profesiine spilkuvannia maibutnikh vykladachiv yak obiekt psykholoho-pedahohichnoho upravlinnia: monohrafiia[Professional communication of future teachers as an object of psychological and pedagogical management]. Kyiv: KNEU.[in Ukrainian].

8. Turkot T.I. (2017). Pedahohika tapsykholohiia vyshchoi shkoly: navchalnyi posibnyk dlia studentiv vyshchykh navchalnykh zakladiv[Pedagogy and psychology of higher education: a textbook for students of higher education.] .Kherson: Oldi-plius. [in Ukrainian].

9. Tymchenko I. (2001) Formuvannia komunikatyvnoi kultury studentiv u protsesi vyvchennia predmetiv humanitarnoho tsyklu[Formation of communicative culture of students in the process of studying subjects of the humanities cycle]: avtoref. dys. ... kand. ped. nauk: 13.00.04. Kharkiv: Kharkivskyi derzhavnyi pedahohichnyi universytet im. H.S. Skovorody [in Ukrainian].

10. Fentsyk O.M. (2019). Dydaktychni umovy formuvannia kultury pedahohichnoho spilkuvannia u protsesi pidhotovky fakhivtsiv osvitnoi haluzi[Didactic conditions for the formation of a culture of pedagogical communication in the process of training specialists in the field of education]. Innovatsiina pedahohika: naukovyi zhurnal Prychornomorskoho naukovo-doslidnoho instytutu ekonomiky ta innovatsii. Odesa .Vypusk 15.(pp.156-160) Tom 2. [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru