Ідея розвитку особистості в історії психології

Размещено на http://allbest.ru

Уманський державний педагогічний університет ім. Павла Тичини

Ідея розвитку особистості в історії психології

Бегас Людмила Дмитрівна кандидат педагогічних наук,

доцент кафедри спеціальної та інклюзивної освіти

Черкаська область м. Умань

Анотація

З найдавніших часів людина замислювалася про свою природу, і те, що вона являє собою, яке місце займає у світі, які межі її можливостей, чи здатна вона стати паном своєї долі або приречена бути її сліпим знаряддям. Сьогодні проблема людини перебуває у центрі уваги багатьох наук, становить основу і предмет міждисциплінарних досліджень.

Психологія особистості стала експериментальною наукою у перші десятиліття ХХ століття. Її становлення пов'язані з іменами таких учених, як А.Ф.Лазуровський, Г.Олпорт, Р.Кеттел та інших. Однак теоретичні дослідження в галузі психології особистості велися задовго до цього часу, і в історії відповідних досліджень можна виділити щонайменше три періоди: філософсько-літературний, клінічний та власне експериментальний.

Перший бере свій початок від праць стародавніх мислителів і продовжувався аж до початку ХІХ століття. У перші десятиліття ХІХ століття поряд з філософами та письменниками, проблемами психології особистості зацікавилися лікарі-психіатри. Вони першими стали вести систематичні спостереження за особистістю хворого в клінічних умовах, вивчати історію його життя для того, щоб краще зрозуміти його поведінку. У цьому робилися як професійні висновки, пов'язані з діагностикою та лікуванням душевних захворювань, а й загальнонаукові висновки про природі людської особистості.

Цей період отримав назву клінічний. У перші десятиліття поточного століття вивченням особистості займалися і професійні психологи, які до цього часу звертали увагу головним чином вивчення пізнавальних процесів у стані людини. Цей період співпав за часом із загальною кризою психологічної науки, однією з причин якої стала неспроможність психології на той час у поясненні цілісних поведінкових актів. Експериментальні дослідження особистості розпочато Г.Айзенком і Р.Кеттелом. Наприкінці 30-х років ХХ століття у психології особистості почалася активна диференціація напрямів досліджень. В результаті до другої половини ХХ століття склалося багато різних підходів та теорій особистості. В даний час існує стійка думка, що особистістю людина не народжується, а стає. З цим погоджується більшість психологів та соціологів. Проте їхні погляди те, яким законам підпорядковується розвиток особистості, значно розходяться. Ці розбіжності стосуються розуміння рушійних сил розвитку, зокрема значення суспільства та різних соціальних груп для розвитку особистості, закономірностей та етапів розвитку, наявності, специфіки та ролі у цьому процесі криз розвитку особистості, можливостей прискорення розвитку та інших питань.

Ключові слова: особистість, психологія, дослідження, психологія особистості, розвиток особистості

Abstract

The idea of personality development in the history of psychology

Begas Lyudmyla Dmytrivna Candidate of Pedagogical Sciences, Associate Professor of the Department of Special and Inclusive Education, Uman State Pedagogical University. Pavlo Tychyny, Cherkasy region, Uman

From ancient times man has thought about his nature and what it is, what place it occupies in the world, what are the limits of its capabilities, whether it is able to become the master of its own destiny or doomed to be its blind tool. Today, the human problem is the focus of many sciences, is the basis and subject of interdisciplinary research.

Personality psychology became an experimental science in the first decades of the twentieth century. Its formation is associated with the names of such scientists as AF Lazurovsky, G. Allport, R. Kettel and others. However, theoretical research in the field of personality psychology has been conducted long before, and in the history of relevant research can be divided into at least three periods: philosophical and literary, clinical and experimental.

The first originates from the works of ancient thinkers and lasted until the early nineteenth century. In the first decades of the nineteenth century, along with philosophers and writers, psychiatrists became interested in the problems of personality psychology. They were the first to conduct systematic observations of the patient's personality in a clinical setting, to study the history of his life in order to better understand his behavior. This was done not only professional conclusions related to the diagnosis and treatment of mental illness, but also general scientific conclusions about the nature of the human personality. This period was called clinical. In the first decades of this century, the study of personality and engaged in professional psychologists, who so far have focused mainly on the study of cognitive processes in the human state.This period coincided in time with the general crisis of psychological science, one of the reasons for which was the inability of psychology at the time to explain holistic behavioral acts. Experimental studies of personality were started by G. Eisenko and R. Kettel. In the late 30's of the twentieth century in the psychology of personality began an active differentiation of research. As a result, by the second half of the twentieth century, many different approaches and theories of personality.

Currently, there is a strong belief that a person is not born a person, but becomes. Most psychologists and sociologists agree. However, their views differ on the laws governing the development of the individual. These differences concern the understanding of the driving forces of development, in particular the importance of society and various social groups for personal development, patterns and stages of development, availability, specifics and roles in this process of personal development crises, opportunities to accelerate development and other issues.

Keywords: personality, psychology, research, personality psychology, personality development

Вступ

Постановка проблеми. Особистість - це конкретна людина, що є представником певного суспільства, певної соціальної групи, що займається конкретним видом діяльності, що усвідомлює своє ставлення до навколишнього світу і має індивідуально-психологічні здібності.

Питання формування та розвитку особистості дуже великий і неоднозначний і розглядається прихильниками різних концепцій з різних боків. Згідно з Юнгом, кожна людина має тенденцію до індивідуації або саморозвитку. Юнг вважав, що психіка має вроджене прагнення цілісності.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Важливі положення про розвиток особистості в історії психології висвітлювалися такимим вченими як К. Юнг, А. Адлер, Е. Еріксон, Д. Келлі та ін.

Мета статті - дослідження особливостей розвитку особистості з точки зору різних вчених в різні періоди розвитку психології.

Виклад основного матеріалу

Індивідуація означає становлення єдиної, цілісної істоти. Ми, отже, могли б інтерпретувати індивідуацію як „шлях до особистості“ або „самореалізація“[4,146]

Індивідуація - природний, органічний процес. У ній розкриваються наша таємна природа та головний шлях кожного з нас. Індивідуація - процес досягнення цілісності і, таким чином, прагнення більшої свободи. Процес включає розвиток динамічного зв'язку між его і самістю з інтеграцією різних частин психіки: его, персони, тіні, аніми та анімусу та інших архетипів несвідомого. Коли люди стають інтегрованішими, вони починають виражати ці архетипи більш тонкими та складними способами.

«Наскільки більше ми усвідомлюємо себе через самопізнання і діємо відповідно до цього, настільки зменшується пласт особистого несвідомого, що накладається на колективне несвідоме. При цьому зростає свідомість, яка більше не заточена в обмежений надчутливий особистий світ інтересів мети. Ця розширена свідомість більше не буде вразливим, егоїстичним набором особистих бажань, страхів, надій та амбіцій.Навпаки, воно бере на себе функцію зв'язку зі світом об'єктів, що призводять людину до абсолютної, сполучної та нерозривної спільності зі світом загалом»[4,201]

Працюючи як аналітик, Юнг виявив, що пацієнти, які приходять до нього в першій половині свого життя, не надто включені у внутрішній процес індивідуації; вони націлені насамперед на результат, успіх у досягненні цілей его. Пацієнти старшого віку, що вже досягли цих цілей, домагаються інших: прагнуть інтеграції більше, ніж до досягнень, і шукають гармонію із спільністю психіки. З погляду його зростання та розвиток включають інтегрування у свідомість нового матеріалу, це процес придбання знань про світ та про себе. Зростання для его - лише зростання поінформованості свідомості. Індивідуація, навпаки, є розвитком самості, а з погляду самості метою є єдність свідомості та несвідомого.

Юнг позначає наступні етапи індивідуації:[3,101 -103].

1 Розкриття персони

На початку процесу індивідуації ми повинні почати розкриття персони і розглядати її швидше як корисний інструмент, ніж як постійну частину самих себе. Хоча особа виконує важливі захисні функції, вона також є маскою, що приховує самість і несвідоме.

2 Боротьба з тінню

Ми вимушено стикаємося з тінню, коли дивимось на те, що стоїть за зовнішніми проявами. Ми можемо звільнитися від впливу тіні в тій мірі, якою прийняли реальність темної сторони кожного з нас і одночасно зрозуміли, що є більшою, ніж тінь.

3 Протистояння аніме та анімусу

Наступним кроком є зіткнення з анімою або анімусом. Ми повинні ставитися до цього архетипу як до реальної людини або людей, з якими ми можемо спілкуватися та навчатися у них. Наприклад, Юнг запитував у персонажів, які були йому аніми про інтерпретацію символів сну, подібно до того, як пацієнт консультується у аналітика. Ми також дізнаємося, що фігури аніми або анімусу досить автономні і можуть впливати на нас і навіть керувати нами, якщо ми ігноруємо їх або сліпо приймаємо їхні образи та плани за власне особисте створення.

4 Розвиток самості

Метою та кульмінацією процесу індивідуації є розвиток самості. За Юнгом: «Самість -- це мета нашого життя, оскільки і є найповніше вираз пророчого поєднання, яке ми називаємо індивідуальністю»[3,97]. «кожен має бути тим, хто він є; кожен повинен розкривати свою власну унікальність, центр особистості знаходиться на однаковій відстані від свідомості та несвідомого; ми повинні прагнути тієї ідеальної мети, яку природа виявляє, щоб направити нас»[4,224]

Поведінка визначається не минулим, а спадковістю та оточенням. Люди рухомі цілями, обраними ними самими, які, на їхнє відчуття, принесуть їм щастя і успіх. «Психологічний розвиток відбувається лише тоді, коли в особи є мета. Постановка мети, як відомо, передбачає здатність змінюватися і певну свободу пересування. Духовне збагачення індивідуума, що відбувається завдяки свободі пересування, не слід недооцінювати.[1,56]

Головна рушійна сила особистості -- прагнення досконалості чи переваги. Це твердження можна порівняти з концепцією самореалізації (self-realization) Хорні (Homey) або з самоактуалізацією (self-actualization) Маслоу (Maslow).

Тому Адлер висунув ідею, згідно з якою особистість виробляє специфічну життєву мету, використовуючи її як орієнтир. На життєву мету людини впливають її особистий досвід, її цінності, схильності та особисті властивості. Життєва мета не є ясна та усвідомлена мета. .Адлер вказував, що риси характеру є ні вродженими, ні незмінними, вони виробляються як інтегральні частини нашої цільової орієнтації. Згідно з Адлером, ключ до розуміння поведінки людини знаходиться в прихованих цілях, якими вона керується. За Адлером, формування життєвої мети, життєвого стилю та схеми апперцепції, по суті, є творчим актом. Творча сила індивідуума організує та спрямовує його реакцію на навколишній світ. Адлер приписував особистості унікальність, самосвідомість та контроль над своєю долею. Зі свого холістичного погляду Адлер бачив людини як щось цілісне саме собою, а й як частина більшої цілісності: сім'ї, спільноти друзів і знайомих, суспільства, людства. Соціальний інтерес -- це більше, ніж турбота про безпосередньому соціальному оточенні чи конкретному суспільстві.

У найширшому сенсі він є турботою про інтереси «ідеального співтовариства всього людства, яке є основною метою еволюції» [1].Соціальний інтерес включає почуття спорідненості з усім людством і прихильності до життя в цілому. Один із важливих аспектів соціального інтересу - формування здатності співпрацювати. Адлер вважав, що лише взаємодіючи один з одним, приносячи користь суспільству, ми можемо подолати нашу реальну неповноцінність чи наше почуття неповноцінності. Сутність психологічного зростання полягає насамперед у русі від егоцентричної мети досягти особистої переваги до позиції конструктивного на довкілля та в розвитку суспільства. Конструктивне прагнення переваги плюс сильний соціальний інтерес і кооперація - ось основні риси здорової особистості. Адлер розглядав три головні життєві завдання, що стоять перед людиною: роботу, дружбу та любов.

Робота включає діяльність, корисну для суспільства, а не просто ті заняття, які приносять дохід. За Адлером, робота приносить почуття задоволення і самоповаги лише тоді, коли вона корисна для інших. Дружба обумовлена нашою приналежністю до людської раси та необхідністю постійно пристосовуватися до інших істот нашого виду та взаємодіяти з ними. Дружні стосунки дозволяють мати життєво важливі зв'язки, оскільки жоден індивід не може бути прив'язаний до суспільства абстрактно. Дружні, спільні зусилля є важливим елементом конструктивної роботи.

Любов розглядається Адлером у сенсі гетеросексуального кохання. Вона призводить до близької взаємодії на фізичному та ментальному рівні та породжує високий рівень співпраці між людьми протилежних статей. Любов виникає з інтимних відносин, які необхідні продовження нашого роду. Адлер писав, що тісні узи сімейних відносин вимагають від нас найбільшої здатності взаємодіяти з іншою людською істотою, а успішний, щасливий шлюб створює найкращу обстановку для виховання в дітях комунікабельності та соціального інтересу.

За Адлером, ці три компоненти (робота, дружба та любов) взаємопов'язані. Успіх у чомусь одному веде до успіху в інших. Фактично всі три завдання є різними сторонами однієї проблеми -- як жити конструктивно в навколишньому світі.[3,124]

Основний внесок Еріксона у вивчення особистості у тому, що, поруч із фрейдівськими стадіями психосексуального розвитку, він, по-перше, показав, як людина одночасно проходить стадії психосоціального розвитку та стадії розвитку его, і, по-друге, довів, що розвиток особистості триває все життя і кожна стадія розвитку може мати як позитивний, і негативний результат. Свою модель стадій людського розвитку Е. Еріксон називав епігенетичною. За Е. Еріксоном, психологічне зростання особистості схоже на розвиток ембріона. Поняття епігенез має на увазі, що кожен елемент розвивається над іншими частинами. "Епі" означає "над", а "генезис" - народження (грец.). Модель Е.Еріксона структурою нагадує ембріональний розвиток, у якому виникнення кожної наступної стадії визначається розвитком попередньої. Кожна стадія характеризується специфічним завданням розвитку, або кризою, яка має вирішитися для того, щоб людина перейшла до наступної стадії. Сили та здібності, що розвиваються в процесі його успішного вирішення, впливають на особистість загалом. Еріксон зазначив, що успішне вирішення кризи кожної стадії сприяє розвитку певної психосоціальної сили та навички.

Дитина - Базисна довіра проти базисної недовіри Перша стадія, «базисна довіра проти базисної недовіри», настає в той період, коли людина абсолютно беззахисна і залежить від фізичної турботи та уваги оточуючих. На початку життя у немовляти відразу виникає відносне почуття довіри та недовіри до речей та людей.Досвід спілкування дитини з матір'ю є вирішальним для встановлення балансу відчуттів безпеки та тривоги. В результаті досягнення балансу між базовою довірою та базовою недовірою з'являється нова здатність чи сила - надія. Надія є основою розвитку віри.

Раннє дитинство - Автономія проти сорому та сумніву. Наступна стадія, "автономія проти сорому і сумніви", проходить у період м'язового дозрівання і супутньої йому здатності утримувати та відпускати. На цій стадії діти швидко набувають різноманітних розумових та фізичних здібностей. Базові методи цієї стадії - утримання та відпускання. Утримання та відпускання має як позитивний, так і негативний сенс. Почуття автономії розвивається одночасно з усвідомленням свободи вибору. На цій стадії набувається сила волі. Наявність волі не має на увазі впертості, воно означає вміння контролювати свої потреби, оцінювати їх та розрізняти. Людина вчиться приймати рішення, незважаючи на неминучу фрустрацію. «Отже, воля є тверда рішучість скористатися свободою вибору та самообмеженням, всупереч неминучому відчуттю сорому та сумніву»[2,97]. Воля формує основу для ухвалення нами закону та зовнішньої необхідності. Вона корениться у розумінні того, що батьківським вихованням рухає дух справедливості.

Дошкільний вік - Ініціатива проти провини Основне заняття цього віку - гра. Дитина охоче вчиться, їй подобається робити все добре. Надзвичайно сильна цікавість і відкритість навчання. Дитина пізнає цінність попереднього планування та починає розвивати відчуття керівництва та рішучості. У дитини розвивається совість, батьківське ставлення до предметів, що зміцнює самоспостереження, самоконтроль та самокритику. На цій стадії дитина повинна навчитися встановлювати собі обмеження.

«Цілеспрямованість полягає в тому, щоб мати сміливість ставити і досягати поставленої мети, не стримуючись катастрофою дитячих фантазій, почуттям провини і страху покарання, що розчаровує»[2,84]

Цілеспрямованість і воля надають діям спрямованості та закінченості, підтримуються фантазіями, заснованими на реальних фактах, і обмежуються, хоч і не стримуються повністю, почуттям провини.

Шкільний вік - Працьовитість проти неповноцінності. Дитина потрапляє у життя поза сім'ї. Це стадія систематичного навчання, зміна гри відчуттям роботи. Тепер дитині потрібно одержати задоволення від добре зробленої роботи. На цій стадії діти повинні навчатися поводженню з предметами та опановувати значущі для суспільства навички. Велике значення надається відношенню та оцінці інших людей. У дітей, які не досягли добрих результатів і не придбали, таким чином, пошани батьків, вчителів та однолітків, може виникнути почуття неповноцінності чи неадекватності. Головна перевага і сила цієї стадії - компетентність, що базується на усвідомленні своєї майстерності, розвитку загальних здібностей та практичних навичок. Отроцтво - Ідентичність проти сплутаної ідентичності. Тепер діти інтегрують свій колишній досвід у єдине ціле. Їх більше не влаштовують дитячі рольові моделі та ідентифікації, і вони пробують нові. Основне питання даної стадії - «хто я такий?» Виникає нове відчуття ідентичності його. Оскільки юність складає перехідний етап від дитинства до зрілості, Еріксон вважає цей період вирішальним. Базова здатність цієї стадії - вірність. На порозі зрілості людина стикається з необхідністю робити кар'єру та вибрати міцну систему цінностей.

"Вірність є здатність стримувати свої обіцянки, незважаючи на протиріччя системи цінностей"[2,131]. Вірність - наріжний камінь ідентичності. Вона вимагає наявності вагомої та прийнятної соціальної ідеології та підтримки однолітків, які зробили подібний вибір.На цій стадії ми вбираємо культурні, етичні та релігійні цінності. У той самий час сама культура оновлюється і затверджується з наступним поколінням. Культура пожвавлюється в міру того, як молоді люди вибірково віддають їй свою енергію та відданість, підтримуючи одні традиції та змінюючи інші. Ті молоді люди, в яких не розвивається ця лояльність до існуючої культури, або зберігають відхилення від норми, або присвячують себе служінню революційним ідеям та цінностям.

Молодість - Близькість проти ізоляції. Зазвичай настає на початку зрілого періоду життя. Це час завоювання незалежності від батьків та від школи, період встановлення дружби та близьких взаємин. Саме на цій стадії розвивається почуття зрілої відповідальності. Рівень близькості значно відрізняється від колишніх сексуальних дослідів та інтенсивного пошуку сексуальної ідентичності. Без відчуття близькості та відданості іншому ми можемо опинитися на самоті і не зможемо підтримувати повноцінні особисті взаємини. Якщо наше почуття ідентичності слабке і близькість з іншою людиною становить для нього небезпеку, ми відвертаємося від усіх або навіть «атакуємо» людину, що наважилася до нас наблизитися. Це стадія розвитку нової здібності - кохання. Еріксон доводить, що це одна з найпотужніших сил у людині. «Кохання полягає у взаємній відданості, що пригнічує антагонізм, властивий розділеним функціям»[2,152]. Сила любові може виявлятися у романтичних сексуальних взаєминах, а може перейти у спільне служіння ідеалам, сім'ї чи країні. Це служіння включає справжню взаємність та близькість.

Зрілість - Генеративність проти стагнації. Ця стадія триває всі наші зрілі роки. Близькі стосунки та відданість певним людям переходять у загальну турботу про виховання та підтримку наступного покоління. Продуктивність передбачає турботу про наших дітей, ідей та продукти, нами створені. Вона включає також продуктивну та творчу роботу та особисте життя. У цьому стадії розвивається нова здатність -- турбота. Ядром цієї здібності та сили є годування дітей. Йдеться не тільки про наше потомство, але також про породження нашого розуму і серця -- ідеї, ідеали і твори. Унікальність людського роду полягає в тому, що турбота про підростаюче покоління та його виховання розтягуються на досить тривалий період.

Тенденція до самоактуалізації притаманна будь -якому живому організму. Самоактуалізація - це прагнення живої істоти до зростання, розвитку, самостійності, самовираження, активізації всіх можливостей свого організму

Роджерс вважає, що прагнення повної самореалізації є вродженим кожному за нас. Так само, як рослини розвиваються, щоб вирости здоровими, як насіння містить у собі прагнення стати деревом, так і людина схиляється до того, щоб набути цілісності і найповніше реалізувати себе. Хоча Роджерс не включав у свої формулювання жодних релігійних чи духовних аспектів, інші вчені розвинули його теорії та внесли у них поняття про трансцендентність.

Прагнення здорового розвитку не є переважною силою, яка змітає убік будь-які перешкоди своєму шляху. К.Роджерс бачить її просто як переважну та мотивуючу силу в людині, що діє вільно, силу, яка не ослаблена ні подіями минулого, ані настановами сьогодення. Твердження про те, що зростання можливе і є головною метою організму - один з головних постулатів Роджерса. Для Роджерса тенденція до самоактуалізації є не просто якимось одним спонуканням серед багатьох інших, а центром, на якому сфокусовані всі інші прагнення.[3,452]. Д. Келлі вважав, що будь-яка людина, незалежно від того чи є вона вченим - теоретиком або простою людиною, схильна до процесу постійної зміни і зростання.

Основним поняттям у роботах Д. Келлі є поняття «конструкту», за допомогою якого людина сприймає себе, події та створює картину світу. Конструкт - це свого роду призма, якою людина сприймає реальність. На думку, Д. Келлі не існує абсолютних понять та істин. Кожна людина бачить реальність по-своєму, суб'єктивно, інтерпретуючи на основі своєї системи конструктів. Конструювання подій - спроба передбачити майбутню подію на основі минулого досвіду та набутих знань. За допомогою конструктів, люди встановлюють зв'язок із зовнішнім світом, і деякі конструкти, у цьому сенсі можуть виявитися ефективнішими, ніж інші (ефективні конструкти працюють на благо людини).

У будь-який конкретний момент часу індивід може бути зрозумілий як система, що має більш-менш певні розміри. Однак це зовсім не обов'язково щось говорить про те, чим здатний стати цей індивід у майбутньому.

На думку Д. Келлі, людські конструкти досить гнучкі, оскільки люди здатні видозмінювати та замінювати їх. А також є необмежений вибір можливостей для побудови конструктів ситуацій та власної особистості, що забезпечує можливість зміни та зростання. У будь-який конкретний момент часу індивід може бути зрозумілий як система, що має більш-менш певні розміри. Однак це зовсім не обов'язково щось говорить про те, чим здатний стати цей індивід у майбутньому.[3,410]

Висновки

Підсумовуючи проведене дослідження, і знаходячи спільне у вивчених теоріях особистості, можна зробити низку висновків:

1. Розвиток особистості має переважно позитивний характер.

2. На думку більшості представлених авторів, розвиток є органічним та природним життєвим процесом.

3. Розвиток рухається внутрішніми силами особистості чи природними силами.

4. Обмеження у розвитку, зазвичай, пов'язуються у рівній мірі, як із несприятливими умовами середовища, перешкодами зовнішнього світу, і з внутрішніми труднощами.

Якщо узагальнити визначення поняття «розвиток особистості», що існують у рамках різних психологічних теорій та шкіл (К.Юнг, К.Левін, К Роджерс, А.Адлер, З.Фрейд, А.Маслоу та інших), то можна сказати, що розвиток особистості традиційно розуміється як: процес зміни якості особистості, внаслідок якого:

• відбувається розширення зони можливостей, сфери вияву;

• досягається внутрішній баланс та цілісність;

• встановлюється гармонійна та ефективна взаємодія у соціо -культурному середовищі.

Література

1. Адлер Альфред. Зрозуміти природу людини/Пер. Е. А. Ципіна - СПБ.: "Академічний проект", 1997 - 256 с.

2. Ерік Г. Еріксон. Дитинство і суспільство. - Вид. 2-ге, перероб. та дод. / Пер. з англ. - СПб.: Ленато, ACT, Фонд "Університетська книга", 1996. - 592 с.

3. Фрейджер Р., Фейдімен Д. Особистість. Теорії, вправи, експерименти. Пров. з англ. - СПб.: Прайм-Єврознак, 2006. - 704 с.

4. Юнг К. Проблеми душі нашого часу/К. Юнг. - Москва: Прогрес: Універс, 1994. - 336 с.

References

1. Adler Alfred.(1997) Zrozumity pryrodu liudyny [Understand human nature]/Per. E. A. Tsypina - SPB.: "Akademichnyi proekt" (in Russian)

2. Erik H. Erikson.(1996) Dytynstvo i suspilstvo.[Childhood and society] - Vyd. 2-he, pererob. ta dod. / Per. z anhl. - SPb.: Lenato, ACT, Fond "Universytetska knyha"(in Russian)

3. Freidzher R., Feidimen D. Osobystist.(2006) Teorii, vpravy, eksperymenty.[ Personality. Theories, exercises, experiments] Prov. z anhl. - SPb.: Praim-Yevroznak (in Russian)

4. Iunh K.(1994) Problemy dushi nashoho chasu [Problems of the soul of our time]/K. Yunh. - Moskva: Prohres: Univers, (in Russian)

Размещено на Allbest.ru