Схильність до прощення як предиктор зниження депресії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут соціальної та політичної психології Національної академії педагогічних наук України

Схильність до прощення як предиктор зниження депресії

Кравчук Світлана Леонтіївна,

кандидат психологічних наук, доцент,

старший науковий співробітник

лабораторії психології спілкування

Мета. Метою дослідження є виявлення особливостей зв'язку між схильністю до прощення та депресивністю на вибірці 168-ми студентів (87 жінок і 81 чоловік), з яких 96 студентів віком від 19 до 23 років, котрі здобувають першу вищу освіту, та 72 студенти віком від 24 до 45 років, які здобувають другу вищу освіту. Вибірку респондентів сформовано з 5-ти українських університетів: Київського університету імені Бориса Грінченка, Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова, Університету економіки і права «КРОК», Київського національного лінгвістичного університету, Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Методи. В емпіричному дослідженні використовувались такі психодіагностичні методи: 1) опиту- вальник «Шкала прощення як риси характеру» (автори: Дж. В. Беррі (J.W. Berry), Б.Л. Уортингтон (E.L. Worthington), Л.Е. О'Коннор (L.E. O'Connor), Л. Парротт (L. Parrott), Н.Г. Уэйд (N.G. Wade)); 2) методика «Діагностика депресії та тривоги» (автор: Л.Р. Дерогатис (L.R. Derogatis); 3) шкала психологічного благополуччя (автор К. Рифф, версія Шевеленкової-Фесенко).

Результати. Концепт прощення розглядається як процес свідомої відмови особи від образи, гніву, ненависті, обурення, суму, зумовлених несправедливим ставленням інших людей до неї, та заміни негативних почуттів більш нейтральними і, нарешті, позитивними, такими як співчуття, жалість, що супроводжуються позитивними думками стосовно кривдника і припиненням його засудження. Виявлено негативні значущі кореляційні зв'язки показника схильності до прощення з депресією та тривогою. Встановлено позитивний значущий кореляційний зв'язок схильності до прощення з психологічним благополуччям.

Висновки. Особи, які в більшій мірі схильні до прощення, характеризуються менш вираженими депресією та тривогою і більш вираженим психологічним благополуччям. Виявлено, що схильність до прощення є предиктором зниження депресії. Отримані результати можуть бути використані в процесі подальшого дослідження проблеми особливостей схильності до прощення і в психологічній консультації та психотерапії.

Ключові слова: прощення, схильність до прощення, позитивна психологія, депресія, тривога, психологічне благополуччя.

TENDENCY TO FORGIVENESS AS A PREDICTOR OF DECREASE DEPRESSION

Kravchuk Svitlana Leontiivna, Candidate of Psychological Sciences, Associate Professor, Senior Researcher at the Laboratory of Communication Psychology Institute for Social and Political Psychology of the National Academy of Educational Sciences of Ukraine

Purpose. The aim of the study is to identify the relationship between the tendency to forgiveness and depression in a sample of 168 students (87 women and 81 men), of which 96 students aged 19 to 23 years, receiving first higher education and 72 students aged 24 to 45 years of obtaining a second higher education. The sample of respondents was formed from 5 Ukrainian universities: Borys Hrinchenko Kyiv University, M. P. Drahomanov National Pedagogical University, KROK University of Economics and Law, Kyiv National Linguistic University, Taras Shevchenko National University of Kyiv.

Methods. The following psychodiagnostic methods were used in the empirical study: 1) questionnaire “Forgiveness scale as character trait” (authors: J. W. Berry, E. L. Worthington, L. E. O'Connor, L. Parrott, N. G. Wade); 2) the method of “Diagnosis of depression and anxiety” (author: L. R. Derogatis); 3) the scale of psychological well-being (author K. Riff, version Shevelenkova-Fesenko). Spearman's correlation analysis and simple linear regression analysis were used to process the empirical data.

Results. The concept of forgiveness is seen as a process of a person's conscious rejection of resentment, anger, hatred, indignation, sadness caused by other people's unfair treatment of them, and replacing negative feelings with more neutral and, finally, positive ones, such as compassion, pity, accompanied by positive thoughts about the offender and the termination of his conviction. Significant negative correlations by Spearman's correlation analysis were found between the tendency to forgive and depression, and anxiety. There is a positive significant correlation by Spearman's correlation analysis between the tendency to forgive and psychological well-being.

Conclusions. People who are more prone to forgiveness are characterized by less pronounced depression and anxiety and more pronounced psychological well-being. The tendency to forgive has been found to be a predictor of reduced depression. The obtained results can be used in the process of further research of the problem of the peculiarities of the tendency to forgive and in psychological counseling and psychotherapy.

Key words: forgiveness, tendency to forgive, positive psychology, depression, anxiety, psychological well-being.

Вступ

Оскільки депресія є однією з найбільш серйозних проблем психічного здоров'я, психологи, зокрема консультанти й терапевти, намагаються розвивати ефективні стратегії профілактики й лікування депресії. Психологи здійснюють пошук нових ефективних методів терапії, що забезпечують поліпшену буферизацію захисту від зменшення симптомів депресії (Little et al., 2009).

Однією з копінг-стратегій розглядається прощення (Maltby et al., 2001), яке здійснює істотний вплив на психологічне здоров'я та самопочуття людей (McCullough and Witvliet, 2002). Окремими дослідниками розглядаються аспекти терапії прощенням (Walton, 2005; Elliott, 2011; Worthington and Sandage, 2016).

Дослідження показали позитивний зв'язок між прощенням (себе та/чи інших) та психологічним здоров'ям, зокрема низьким рівнем гніву та вищою задоволеністю життям (Sells and Hargrave, 1998; Enright, 2001; Wade and Worthington, 2005; Walton, 2005).

1. Теоретичне обґрунтування проблеми

Аналіз наукових джерел свідчить, що проблема схильності до прощення привертає все більшу увагу дослідників. Значно зросла велика кількість досліджень із проблеми прощення.

Прощення концептуалізовано як дія, акт, відповідь, здібності, особистісна диспозиція, психічний стан, характеристики соціальних одиниць, копінг-стратегія, частковий прояв та результат механізмів соціального пізнання особи (Emmons, 2000; Enright, 2001).

Прощення відрізняється від забування, ігнорування, потурання, схвалення і виправдання. Р Енрайт вказує, що прощення вимагає відмови скривдженої людини від гніву і образи (Enright, 2001). E.B. Уортингтон у дослідженнях виявив, що прощення кривдника передбачає відпущення негативних переживань, таких як гнів, ненависть, сум, образа тощо (Worthington and Sandage, 2016).

Прояв прощення в міжособистісних стосунках можна визначити як рішення, по-перше, відмовитись від негативних думок, емоцій і поведінкових проявів щодо кривдника, котрий незаслужено образив особу, по-друге, заохочувати позитивні думки, поведінкові прояви та емоції стосовно того ж кривдника (Enright, 2001). Дж. Норт зазначає, що прощення - це подолання негативних афектів та суджень щодо кривдника (North, 1987).

На думку зарубіжних учених, прощення доцільно розглядати як частковий прояв та результат механізмів соціального пізнання особи, оскільки здатність до прощення засновується на усвідомленні власних емоцій та здатності керувати ними, а також на здатності й готовності проявляти емпатію по відношенню до кривдника (Berry et al., 2005). Висловлюється думка, що прощення включає в себе збільшення віри, готовність до ризику знову відчути біль (Wuthnow, 2000).

Р Еммонс розглядає прощення як особи- стісний конструкт високого рівня, за якого особи мають такі характеристики, як: можливість бути сприйнятливим до обставин, які зменшують гнів; наявність навичок контролювання емоцій; емпатія; смиренність; доброзичливість і прагнення перебувати в гармонійних стосунках (Emmons, 2000). Дослідники розглядають прощення як диспозиціональну рису особистості (Berry et al., 2005).

На нашу думку, прощення доцільно розглядати як процес свідомої відмови особи від образи, гніву, ненависті, обурення, суму, зумовлених несправедливим ставленням інших людей до неї, та заміни негативних почуттів більш нейтральними і, нарешті, позитивними, такими як співчуття, жалість, що супроводжуються позитивними думками стосовно кривдника і припиненням його засудження.

Важливу роль у керуванні дистресом відіграє самопрощення як особистісна характеристика. Схильність прощати себе широко вивчалась як стійка риса особистості (Brown, 2003). Самопрощення було визначене як процес, в якому особа приймає свої помилки та проступки, намагається відмовитися від гніву чи обурення щодо себе та заохочує позитивні емоції, думки й поведінку по відношенню до себе (Enright et al., 1998). Встановлено, що самопрощення пов'язано з розвиненою регуляцією емоцій (Allemand et al., 2008).

У нашому емпіричному дослідженні виявлено, що особи, які в більшій мірі схильні до прощення, здатні в більшій мірі управляти своїми емоціями, викликати та підтримувати бажані емоції і тримати під контролем небажані (Кравчук, 2020а). Також нами виявлено, що схильність до прощення позитивно пов'язана з чуйністю до внутрішніх станів інших людей, зі здатністю розуміти емоційний стан людини на основі зовнішніх проявів емоцій та інтуїтивно (Кравчук, 2020б).

Людям із більш високим рівнем емпатії легше простити інших (Macaskill et al., 2002). Схильність до прощення позитивно пов'язана з екстраверсією, доброзичливістю та має зворотній зв'язок зі схильністю до гніву, ворожістю, страхом, мстивими роздумами і нейро- тизмом (Berry et al., 2005).

Однією з важливих умов прощення кривдника є відокремлення його як особистості від здійсненого проступку (Fincham, 2000).

Нами емпірично встановлено позитивні значущі кореляційні зв'язки показника схильності до прощення з емоційним, інтуїтивним, раціональним каналами емпатії та проникаючою здатністю в емпатії (Кравчук, 2020). Непрощення може призвести до песимістичного погляду на себе, інших та світ, таким чином викликаючи чи погіршуючи депресивні почуття (Hampes, 2016; Giuntoli et al., 2019).

Концепт «депресія» використовується для опису настрою, симптому та синдромів афективних розладів. Депресія є розповсюдженим захворюванням, що характеризується емоційною дисфункцією, і основним її симптомом є стійкий знижений настрій (Trimmer et al., 2015).

Депресія є комбінацією емоцій та афек- тивно-когнітивних структур, котрі включають страх, почуття провини, відчай та гнів. Стосовно настрою депресія означає стан, для якого характерні почуття смутку, зневіри, безрадісності, нещастя чи пригніченості. Як симптом депресія означає скарги, що часто супроводжують групу біопсихосоціальних проблем.

Пацієнти з депресією на ранніх стадіях часто зазнають утрати соціальних стосунків, страждають від проблем із фізичним здоров'ям та демонструють сексуальну поведінку з високим ризиком (Hampes, 2016; Horowitz and Garber, 2006).

Більшість психоаналітиків уважають, що яскравими складниками депресії є такі: втрата самоповаги, впевненості в собі, почуття гідності. Провина, страх і тривога виступають як емоції, котрі безпосередньо пов'язані з депресією. Згідно із психоаналітичною концепцією страждання є результатом дійсної або уявної втрати, яка загрожує емоційній безпеці індивіда, впевненості в собі та самоповазі.

А. Бек пояснює більшість типових депресивних симптомів як результат дії певних когнітивних детермінант, а саме негативного сприйняття себе, навколишнього світу та свого майбутнього (Beck et al., 1979). Згідно з А. Беком, основною причиною депресії є ког- нітивна схема, яка визначає, як об'єкт чи ідея будуть сприйняті та концептуалізовані. У концепції А. Бека когнітивні прояви представлені схильністю депресивної людини розглядати себе як неповноцінну стосовно того, що для неї є найбільш важливим.

Нормальна депресія являє собою тимчасовий період смутку та підвищеної втомлюваності, який зазвичай настає у відповідь на стресові події життя. Настрої, пов'язані з нормальною депресією, варіюють за тривалістю, але не затягуються довше 7-10 днів. Якщо проблеми зберігаються більш тривалий час, та якщо наростає складність та важкість симптомів, то можна говорити про клінічні рівні депресії (Либин, 2004).

Гіпотимія - це знижений настрій різних відтінків. Вона виникає за дистимічних особи- стісних акцентуацій, психопатій типу «вродженого песимізму», за П.Б. Ганнушкіним, постпроцесуальних псевдопсихопатій, після суїцидної спроби, в разі наркоманії (Ильин, 2001). Гіпотимія є ядром депресивного синдрому і проявляється в сполуці з уповільне- ністю мислення, рухливою загальмованістю, песимістичними ідеями та соматовегетатив- ними порушеннями. Може спостерігатись виснаження фізичних сил, поява болю, розлад сну. Посилюється песимістичне відношення до життя. Загострюються негативні переживання: печаль, провина, тривога, страхи, туга.

Клінічна депресія зазвичай проявляється порушеннями сну та апетиту, підвищеною втомлюваністю, почуттям безнадійності та відчаю. Проблеми можуть приймати пси- хотичних розмірів, і, як наслідок, можливі суї- цидна спроба, галюцинаторна та мареннєва симптоматика, сильна психологічна та рухлива загальмованість. Депресивний синдром включає широкий спектр психобіологічних дисфункцій, що варіюють за частотою, важкістю та тривалістю. Водночас залишаються незрозумілими основні молекулярні механізми, які викликають хронічну депресію.

Останні дослідження показали, що цито- кін IL-17 (pro-infammatory cytokine) бере участь у патогенезі кількох запальних захворювань, аутоімунних захворювань та великому депресивному розладі (Nadeem et al., 2017). Клітини Т17 сприяють активації мікрог- лії, нейрозапаленню та пошкодженню нейронів (Waisman et al., 2015).

Емоція сорому відіграє істотну роль в розвитку депресивних захворювань (Либин, 2004). О.В. Лібін вказує, що на формування порушень впливає індивідуальна детермінанта, за якою може приховуватися схильність до дезадаптивного стилю реагування. Вразливість, що виникла в результаті раннього негативного досвіду, деформує «Я» і порушує почуття самоцінності.

Стресові переживання в ранньому віці можуть бути пов'язані з такими психічними розладами, як великий депресивний розлад та посттравматичний стресовий розлад (Goodwill et al., 2019). Встановлено, що через швидкий розвиток мозку та епігенетичну регуляцію, яка відбувається між дитинством і підлітковим віком, стрес на ранніх стадіях життя може негативно змінити зв'язки та функції мозку (Chen and Baram, 2003).

А. Бек зазначає, що саме в дитинстві формуються паттерни ірраціональних думок, сформованих у дитинстві та пов'язаних пізніше з тривожністю та депресією (Beck et al., 1979). Особистість з ірраціональним мисленням схильна до зверхузагальнень та перебільшень. Це зумовлює акцентування уваги на негативному змісті подій з ігноруванням позитивних моментів. Перехід до висновків здійснюється довільно. Ситуація оцінюється як особистісно значима, навіть коли не має для людини ніякого значення. Досить імовірним є те, що помилкове мислення може формувати такий образ поведінки, який призводить до певних типів депресивних переживань.

На думку М. Селігмана, всі ситуації, які викликають депресію, подібні тим, що в них здається неможливим контроль над важливими подіями та ситуаціями (Занюк, 1997). Людина відчуває потребу передбачати та контролювати своє оточення. А коли вона позбавлена можливості контролю, то існує загроза виникнення депресивного стану. У міру накопичення такого негативного досвіду зростають безпорадність та інші почуття, які супроводжують депресію. М. Селігман зазначав, що неможливість контролювати ситуацію та уникнути негативних подразників, а також почуття безпорадності, є тими факторами, які спричиняють депресію.

Один із факторів депресії - непослідовність підкріплення (винагород і покарання) (Ильин, 2001). Особистість за такої ситуації втрачає здатність розуміти закономірності підкріплення. Якщо батьки і вихователі використовують схвалення і покарання випадковим чином, це бентежить дитину, в неї розвивається почуття безпорадності та безнадії, а це почуття є характерним для синдрому депресії. Виявлено, що симптоми депресії жертви були пов'язані зі збільшенням мотивації помсти та уникання (Zhang et al., 2020).

Ми вважаємо, що схильність до прощення є предиктором зниження депресії. Водночас полегшення симптомів депресії, зокрема терапією прощенням, відіграє захисну роль в адаптаційному процесі міжособистісних стосунків.

Метою дослідження є емпірично встановити особливості зв'язку між схильністю до прощення та депресивністю.

2. Методологія та методи

З метою визначення особливостей зв'язку схильності до прощення з депресивністю нами застосовувались такі психодіагностичні методи:

1) опитувальник «Шкала прощення як риси характеру» (автори: Дж. В. Беррі, Е.Л. Уортингтон, Л.Е. О'Коннор, Л. Парротт, Н.Г. Уэйд (Berry et al., 2005);

2) методика «Діагностика депресії та тривоги» (автор: Л.Р. Дерогатис (Derogatis, 2001);

3) шкала психологічного благополуччя (автор К. Рифф, версія Шевеленкової- Фесенко).

Учасники дослідження. У нашому дослідженні взяли участь 168 осіб - українські студенти (87 жінок і 81 чоловік): 96 студентів віком від 19 до 23 років, які здобувають першу вищу освіту, та 72 студенти віком від 24 до 45 років, які здобувають другу вищу освіту.

Вибірка респондентів була сформована з 5-ти українських університетів: Київського університету імені Бориса Грінченка, Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова, Університету економіки і права «КРОК», Київського національного лінгвістичного університету, Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Таблиця 1 представляє розподіл вибірки за статтю та віком.

Участь у дослідженні була повністю добровільною. У будь-який момент учасники могли відмовитися від подальшої участі. Дані були зібрані анонімно.

прощення депресивність студент

3. Результати та дискусії

Емпірично визначено кореляційні зв'язки схильності до прощення з показниками депресії, тривоги та психологічного благополуччя (табл. 2).

Таблиця 1

Розподіл вибірки за статтю та віком