Оцінка історичних провин українців носіями локальної і національної ідентичностей

В оцінках сумних подій минулого носії локальної ідентичності більшою мірою орієнтуються на гуманістичні цінності та говорять про співчуття до невинних жертв; виявляють дещо вищий рівень готовності вибачатися за історичні провини українців, а водночас уникають звинувачень у бік місцевих мешканців, замість яких вибачатися повинна влада; мають більшу потребу робити з трагічних подій правильні висновки на майбутнє.

Носії національної ідентичності виразніше застосовують критерії політико-ідеологічного змісту та шукають винуватців серед ворогів; уникають звинувачень на адресу українців і «не знають», хто повинен вибачатися за колишні злочини; тяжіють до «об'єктивних» історичних пояснень минулого.

Ключові слова: історичні провини, локальна ідентичність, національна ідентичність, винуватці, вибачення.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. У сучасній соціально-психологічній літературі є чимало даних про тісний, хоч і не однозначний зв'язок між соціальною ідентичністю і почуттям колективної провини. Так, узагальнюючи соціально-психологічні погляди на колективну провину в історії, M. Ferguson & N. Branscombe виділили три її підстави. Перша колективна ідентичність: глибокий зв'язок між членами групи передбачає сильнішу колективну провину за шкідливу поведінку групи. (Проте дослідники виявляли й від'ємний зв'язок між ідентифікацією з групою і колективною провиною або не знаходили жодного). Другою підставою є відповідальність за завдану шкоду: коли інгрупу вважають за відповідальну за шкідливі наслідки, люди частіше відчувають колективну провину за таку її роль. Третя підстава нелегітимність: якщо поведінку інгрупи щодо автгрупи розцінюють як незаконну, це сприяє посиленню колективної провини (Ferguson & Branscombe, 2014).

Люди почуваються винними не лише за особисті порушення, а й за порушення своєї групи, навіть коли не несуть прямої відповідальності. Проте, зазначають Zh. Li et al., залишається незрозумілим, чи це справді так, чи люди просто демонструють доречне, на їхню думку, каяття. Для розв'язання цієї загадки автори вивчили нейрокогнітивну основу групової провини та її зв'язок із провиною особистою. Було доведено, що усвідомлена відповідальність, яку особа ділить із членами групи, передбачає як поведінкові, так і нейронні прояви групової провини. Така провина породжує моделі нервових реакцій, що схожі на прояви особистої провини (Li et al., 2020). Люди захищаються від загроз їхній соціальній ідентичності так само, як і особистій, зазначають G. Gunn & A. Wilson. У контексті міжгрупової несправедливості такий захист послаблює колективну провину та її просоціальні наслідки. Водночас почуття провини за переступи групи посилювалося внаслідок підтвердження своєї належності до неї (Gunn & Wilson, 2011).

K. Dyduch-Hazar et al. показали, що реакція на нагадування про порушення інгрупи може відрізнятися залежно від ставлення до неї. У польській вибірці колективний нарцисизм (думка, що важливість своєї групи недостатньо визнано іншими) і задоволеність зі своєї групи (переконання, що перебування в групі має високу цінність і є підставою для гордості) мали протилежний зв'язок з оцінкою фільмів про участь поляків у погромах під час Другої світової війни: колективний нарцисизм спричиняв нижчу оцінку художньої цінності цих фільмів, тоді як задоволеність із групи вищу (Dyduch-Hazar et al., 2019).

Вплив внутрішньогрупової ідентифікації на передумови та наслідки групової провини досліджували B. Doosje et al. Вони довели, що сильна ідентифікація з інгрупою не була пов'язана з почуттям провини, якщо негативна історична інформація надходила від зовнішнього джерела, але мала позитивний зв'язок у разі, коли та сама інформація надходила із самої групи. Натомість особи з низьким рівнем ідентифікації з інгрупою були більш схильними визнати негативні аспекти історії своєї групи для полегшення почуття провини (Doosje et al., 2006).

Отже, залежність колективної провини від соціальної ідентичності зумовлено низкою чинників, серед яких найбільш помітними є глибина/інтенсивність ідентифікації з інгрупою, внутрішнє чи зовнішнє походження інформації про провини групи або її членів, критерії законності й справедливості в оцінці поведінки ін- та автгрупи.

Важливим чинником історичного, політичного та, чи не найбільше, психологічного самовизначення багатьох спільнот було ставлення до євреїв. У своєму акцентованому варіанті воно здебільшого набувало негативного змісту і поставало як антисемітизм, що був і залишається поширеним явищем, не лише українським. Антисемітизм дотепер містить значний простір для реалізації маніпулятивних і конспірологічних потреб та уявлень (Antisemitism..., 2013).

Дослідники дуже по-різному описують причини антиєврейських настроїв. Так, група французько-швейцарських дослідників наполягає на суто економічних підставах єврейських погромів, які в основному відбувалися в тих місцях, де євреї переважали в лихварстві та торгівлі зерном. Проте погроми спалахнули аж тоді, коли економічні потрясіння збіглися з політичними, і це призвело до етнічного насильства (Grosfeld, Sakalli, & Zhuravskaya, 2020). M. Miller зазначає, що в угорській, польській та чехословацькій історії після Першої світової війни насильство проти євреїв було частиною процесу державотворення або, принаймні, частиною зусиль зі встановлення членства в новостворених державах. Пояснюючи або виправдовуючи насильство, зловмисники часто-густо посилалися на міт про єврейську «владу» як частину більш загального політичного дискурсу (Miller, 2019).

Цікаві для українців аналогії в ставленні до євреїв можна знайти в дослідженні польських психологів M. Winiewski & D. Bulska, які дають історичне пояснення регіональним відмінностям. У південно-східній Польщі (що межує з Україною В. В.) євреїв сприймають негативніше, ніж в інших регіонах. Ці терени були ареною сильного етнічного напруження, поширення радикальних націоналістичних рухів, а єврейська громада мала тут відносно низький статус. Проте сьогодні більшість контактів поляків із євреями та єврейською тематикою опосередковані засобами масової комунікації і пов'язані з політичними дебатами, а тому не залежать від регіону (Winiewski & Bulska, 2019).

Українські дослідники здебільшого зосереджуються на фактах, що мають доводити лише відносну провину українців у колишніх єврейських погромах. S. Velychenko зауважує, що не всі українці були агресивними антисемітами. Мотивації були різноманітні і варіювали від особистих до політичних та економічних. Найчастіше зловмисники раціоналізували вбивство євреїв як покарання за те, що ті виступали проти української незалежності, і приписували цю провину всім євреям. Тодішнє українське керівництво несло загальну відповідальність за насильство проти цивільного населення, але з його боку не було офіційних розпоряджень, спрямованих на вбивства чи репресії євреїв (Velychenko, 2021). Попри такі слушні аргументи немає підстав цілковито заперечувати факти єврейських погромів на території України та участь у них багатьох українців. Відтак їхнім нащадкам належить щонайменше визначитися у своєму ставленні до тих дражливих історичних подій.

Те саме стосується й до українсько-польського конфлікту 19431944 рр. Український дослідник A. Portnov підкреслює, що більшість польських та українських текстів про «Волинську різанину» схожі на монологи в різних контекстах, спрямовані на захист «власної національної правди». В Україні волинська тема залишається маргінальною і глибоко не зачіпає національної мітології. У Польщі її трактують як доказ виняткового польського мучеництва й жертовності, вона стала частиною комплексу вищості поляків. Водночас ці явища ілюструють більш загальну тенденцію поширення культурної незахищеності, етнічного націоналізму та комплексів вищості в багатьох частинах сучасного світу (Portnov, 2016). L. Strilchuk робить акцент на історичних передумовах конфлікту, який був наслідком попередніх напружених відносин між українцями і поляками. Різниця між історичною пам'яттю українців і поляків, коли обидві сторони висувають взаємні претензії та вважають свою сторону за більш постраждалу, призводить до напруження в міжособових стосунках і міждержавних відносинах (Strilchuk, 2019).

Радянський наратив подій 1943 р. на Волині як інструмент пропаганди аналізує D. Shatalov. Основним джерелом інформації були спогади радянських партизанів, у яких вони кваліфікували антипольські дії як ініціативу німецької окупаційної влади, а українські загони зображували як вірних виконавців. Водночас мемуаристи підкреслювали незацікавленість і небажання простих українських селян брати участь у розправах та відчуження її організаторів від широких мас (Shatalov, 2019).

Інакшими, багато в чому протилежними є погляди польських науковців. L. Adamski пише про волинський негативізм поширену в сучасній Україні тенденцію відкидати уявлення про те, що волинські вбивства були етнічними чистками. Головна причина цього намагання виправдати конфлікт боротьбою за незалежність та іншими національними інтересами українців (Adamski, 2017). Зрозуміла заклопотаність поляків із відновлення історичної правди, яка відповідала б їхнім уявленням про події, часом заводить їх задалеко. Досліджуючи наративи про українців у польському Інтернеті, K. Krakowska констатує небезпечне поєднання ксенофобських, націоналістичних та експертних дискурсивних засобів. Символічне насильство в мові наративу про українців править за один з інструментів, яким націоналістичні кола намагаються здобути реальну владу. Помітним є інтерес громадян до історичних знань і водночас брак уміння набувати їх та критично до них ставитися (Krakowska, 2018).

Складна психологічна детермінація соціальної ідентичності і колективної провини українців через суперечливі історичні події спонукала до вивчення їхніх зв'язків у контексті відповідних уявлень та залежностей.

Мета статті полягає у висвітленні відмінностей між носіями місцевої і загальноукраїнської ідентичностей в оцінці історичних провин українців за даними двох емпіричних досліджень.

Виклад основного матеріалу

На одному з етапів дослідження соціально-психологічних чинників переживання колективної провини за історичні переступи було проведено два опитування в регіонах України, де у ХХ ст. мали місце найбільш масштабні події, пов'язані з міжетнічними конфліктами і насильством із боку українців (не лише українців, але тут мова про «наші» провини).

Опитувано мешканців провінційних місцевостей сіл, містечок і невеликих міст. Вибір саме таких поселень має два пояснення. Поперше, у цих населених пунктах або поблизу них відбувалися акції, спрямовані проти єврейського чи польського населення, що призвели до найбільш численних жертв. По-друге, малося на меті охопити якомога більше корінного населення, що безпосередньо пов'язане із цією територією і може бути найбільш обізнаним із колишніми подіями. (У великих містах населення більшою мірою є мішаним за місцем походження). Статево-вікові характеристики обох вибірок було наближено до структури дорослого населення України.

У процесі спілкування лице-в-лице з респондентами за методом напівстандартизованого інтерв'ю їм було поставлено низку запитань. Отримані відповіді на відкриті запитання було опрацьовано за процедурою контент-аналізу та узагальнено у вигляді набору семантичних одиниць. Для подальшого опрацювання відібрано одиниці, які траплялися у відповідях не менш як 5% респондентів. Відмінності між групами респондентів оцінювано на основі критерію Манна Вітні (з огляду на відносно невелику кількість значущих показників розглянуто й ті, де відмінності досягали лише рівня тенденції).

Зміст і структура запитань в обох опитуваннях були подібними. У них ішлося про ймовірні причини тих трагічних подій; про те, хто винен у тому, що тоді відбувалося; про значення, яке можуть мати ті події сьогодні, для села / селища / міста, особисто для респондента, для всієї України; про те, чи треба згадувати про ті події; чи треба просити за них вибачення; якщо так, то хто перед ким має вибачатися.

Ще одне запитання стосувалося до адміністративно-територіальної ідентифікації респондентів. Їм пропонували визначитися, ким вони найбільше почуваються: мешканцем села/селища/міста/місцевості (локальна ідентичність), жителем області (регіональна ідентичність), громадянином України (загальнонаціональна ідентичність).

За такою схемою в червні-липні 2021 р. опитано 150 респондентів мешканців малих міст/містечок Правобережної України, де відбувалися найбільш криваві єврейські погроми в 1919-1920 рр. із жертвами від кількох сотень до кількох тисяч осіб: Брацлав, Погребище і Тульчин Вінницької обл., Радомишль Житомирської обл., Тетіїв Київської обл. У кожному із цих населених пунктів опитано по 30 осіб. Частка жінок у вибірці становила 52.7%; віковий розподіл набув такого вигляду: особи віком від 18 до 29 років 20%, від 30 до 44 27.3, від 45 до 59 26.7, від 60 років і старші 26%.

У другому дослідженні, проведеному в липні-серпні 2021 р., було опитано 100 осіб мешканців чотирьох місцевостей (по 25 осіб у кожній із них): села Звіздівка і Ставок Костопільського р-ну Рівненської обл., селище Іваничі Володимир-Волинського р-ну Волинської обл., місто Белз Червоноградського р-ну Львівської обл., село Боднарів Калуського р-ну Івано-Франківської обл. (У цих місцевостях у 1943-1944 рр. було знищено по кілька сотень осіб польської національності). Серед опитаних було 52% жінок; осіб віком від 18 до 29 років 15%, від 30 до 44 25, від 45 до 59 31, від 60 років і старших 29%.

Результати і дискусія