Фрідріх Ніцше як герой патографічних розвідок, здійснених на теренах Російської імперії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Фрідріх Ніцше як герой патографічних розвідок, здійснених на теренах Російської імперії

Менжулін В.І.

Анотація

На початку ХХ століття, коли психоаналіз тільки зароджувався і традиції написання власне психоаналітичних життєписів (психобіографій) ще не існувало, серед психіатрів був поширений жанр патографії, який передбачав розгляд життя тієї чи тієї видатної постаті крізь призму її захворювання. Одним із героїв цілої низки патографічних розвідок став Фрідріх Ніцше, постать та філософські погляди якого викликали широкий інтерес. Ця тенденція мала прояв і серед психіатрів, що працювали в Російській імперії, зокрема й на території сучасної України. У плані розвитку та співвідношення жанрів патографії та психобіографії інтерес становить оцінка хвороби та творчості Ф. Ніцше, яку запропонував психіатр з Одеси Іван Хмелевський. У статті уперше здійснено спробу відтворити основні дані щодо життя і дослідницької діяльності цієї зараз майже забутої фігури. Специфіка поглядів І. Хмелевського стосовно Ф. Ніцше стає більш наочною завдяки розгляду позиції Володимира Чижа - іншого російського психіатра, що теж цікавився постаттю та ідеями німецького філософа. Зауважено, що у патографіях Ф. Ніцше, запропонованих І. Хмелевським та В. Чижом, дістали відображення як деякі особливості розвитку самого жанру, так і загальні тенденції в осмисленні постаті та вчення Ф. Ніцше в російському контексті. Показано, що В. Чиж і І. Хмелевський, як і багато тогочасних науковців, поділяли деякі ідеї щодо еволюції та виродження (дегенерації), що зараз вважаються застарілими. Разом з тим продемонстровано, що обидва психіатри, зіткнувшись із філософією та постаттю Ф. Ніцше, змушені були обмежити пояснювальні амбіції психіатрії і уникнути звичного для патографів тих часів розгляду геніальності як патології. Зазначено також, що факт Ніцшевої хворобливості, якщо не перебільшувати його значення, є цілком прийнятним і для філософського дискурсу наших часів.

Ключові слова: Фрідріх Ніцше, патографія, психобіографія, Іван Хмелевський, Володимир Чиж, біографія філософа.

Abstract

Friedrich nietzsche as a hero of pathographies written on the territory of Russian empire

Vadym Menzhulin

At the beginning of the twentieth century, when psychoanalysis was just emerging and the tradition of writing psychoanalytic biographies (psychobiographies) did not yet exist, the genre of pathography was widespread among psychiatrists, who considered the life of a prominent figure through the prism of his or her disease. One of the heroes of the number ofpathological investigations was Friedrich Nietzsche, whose figure and philosophical views instigated wide interest. This tendency was manifested among the psychiatrists working in the Russian Empire, including the territory of contemporary Ukraine. The analysis of Nietzsche's illness and creativity, proposed by a psychiatrist from Odessa Ivan Khmelevskyi, helps to clarify the historical boundaries between the pathography and psychobiography. The current article for the first time attempts to reproduce the basic data on the life and research activities of this now almost forgotten psychiatrist. The specificity of I. Khmelevskyi's views on F Nietzsche becomes more obvious due to the consideration of the position of Vladimir Chyzh, another Russian psychiatrist who was also interested in the figure and ideas of the German philosopher. It is shown that the pathographies of F Nietzsche, proposed by I. Khmelevskyi and V. Chyzh, reflected both some features of the development of the genre and general trends in understanding of Nietzsche's figure and teachings within the Russian context. It is shown that V. Chyzh and I. Khmelevskyi, like many scientists of their time, shared some ideas about evolution and degeneration, which are now considered outdated. At the same time, it has been shown that both psychiatrists confronted with the philosophy and figure of F Nietzsche were forced to limit the explanatory ambitions of psychiatry and avoid the usual for pathographers of that time tendency to consider genius as a pathology. It is also noted that the fact of Nietzsche's illness, if not overemphasized, can be accepted to the philosophical discourse of the present time.

Keywords: Friedrich Nietzsche, pathography, psychobiography, Ivan Khmelevskyi, Vladimir Chyzh, biography of the philosopher.

Основна частина

Доволі поширеною і зовсім не безпідставною є думка, згідно з якою надмірна увага до біографій філософів може призвести до викривленого розуміння власне їхньої філософії. Особливо загрозливими видаються спроби звести (редукувати) творчість філософів до їхніх захворювань ¹. Через це філософія ризикує перетворитися на симптом, а біографія філософа - на патографію. Як зазначає відома дослідниця цієї теми, патографія, тобто специфічний жанр письма, що передбачає розгляд життя і діяльності відомої постаті крізь призму її захворювань, почала формуватися ще у першій половині ХІХ століття, сягнула значного розвитку на зламі ХІХ та ХХ століть, однак «позже патография оказалась в тени своей ставшей более известной родственницы - психобиографии, создания Зигмунда Фрейда, написавшего в 1910 году первое психоаналитическое жизнеописание, посвященное Леонардо Докладніше про біографічний редукціонізм ідеться, на-приклад, у: (Менжулін, 2010, с. 23-38; Менжулін, 2013). да Винчи» (Сироткина, 2008, с. 5-6, 17). Одна з важливих відмінностей, що сприяла успіху психобіографії порівняно з патографією, полягала у застосовуванні менш суворих діагностичних категорій. Там, де автори патографій знаходили дуже важкі психічні хвороби, послідовники З. Фрейда говорили про невротичні розлади і тим самим значно менш стигматизували своїх героїв (Sirotkina, 2002, p. 92).

Фрідріху Ніцше (1844-1900) судилося стати об'єктом інтересу як із боку патографів, так і психобіографів. Як зазначає сучасна дослідниця, «судьба Ницше сложилась так, что публикации, посвященные его философии и написанные в форме своего рода духовного некролога, появились еще при жизни мыслителя - после того, как необратимая душевная болезнь в 1889 году трагически подвела преждевременную черту под творческой деятельностью» (Мотрошилова, 1999, с. 38). Однак оскільки останні роки життя, розпал важкої хвороби і стрімке зростання слави цієї видатної особистості припали саме на той період, коли патографія вже набула розцвіту, а психоаналіз тільки-но починав формуватися, представники патографічного жанру мали певну часову перевагу Питання про Ф. Ніцше як героя психобіографічних ре-конструкцій може стати темою окремого розгляду Докладніше. Зокрема один із найвідоміших патографів, автор терміна «патографія» - німецький невролог і психіатр Пауль Юліус Мебіус (1853-1907) - одну зі своїх розвідок присвятив саме Ф. Ніцше (Mobius, 1902) цього приводу див., наприклад: (Edel, 1987, p. 154-157; Ba- renbaum, 2005).

³ Серед героїв патографій, написаних Ю. Мебіусом, були ще два філософи: Жан-Жак Руссо (Mobius, 1889) і Артур Шопен- гауер (Mobius, 1899).. Не залишилися осторонь цієї тенденції і дослідники, які працювали в Російській імперії, зокрема на теренах України. У плані розвитку та співвідношення жанрів патографії та психобіографії інтерес становить аналіз хвороби та творчості Ф. Ніцше, який запропонував наш співвітчизник Іван Хмелев - ський. Ідеться про його промову під назвою «Патологічний елемент в особистості та творчості Фрідріха Ніцше», виголошену 22 лютого 1903 р. на річному засіданні Товариства російських лікарів в Одесі (Хмелевский, 1904a).

Ім'я автора цієї промови зараз ледь відомо, інформацію про нього знайти дуже важко. Із опублікованих у різні роки (з 1895 до 1916 рр.) списків медиків, що мали право займатися медичною практикою на території Російської імперії, дізнаємося, що лікар Іван (за іншими формулюваннями: Іван-Еузевіуш або Іван-Едзебіуш) Карлович Хмелевський, 1863 року народження, закінчив курс медичних наук у 1888 р., спеціалізувався у галузі психіатрії (за іншим свідченням - душевних і нервових хвороб) і працював штатним (у деякі роки - понадштатним) ординатором в Одеській міській лікарні Інформацію взято з «Российских медицинских списков, изданных медицинским департаментом министерства внутрен-них дел» за 1895, 1897, 1902, 1908 та 1916 роки: (1895, с. 276; 1897, с. 306; 1902, с. 356; 1908, с. 428; 1916, с. 509).. Даних про те, як склалася доля доктора Хмелевського після 1917 р., зокрема дату його смерті, нам знайти не вдалося. Залишилися відомості стосовно приблизно двадцяти праць, що їх опублікував І. Хмелевський у період із середини 1890-х до першої половини 1910-х років. Переважна більшість із них пов'язані з його лікарсько-психіатричною діяльністю, зокрема роботою на посаді завідувача відділення Одеської міської лікарні (згодом - окремої лікарні) на Куяльницькому (Андріївському) лимані Див., наприклад: (Хмелевский, 1895; Хмелевский, 1901b; Хмелевский, 1902; Хмелевский, 1913)..

З огляду на те, що багатолітні страждання Ф. Ніцше і його трагічний фінал за тих часів було прийнято пов'язувати із захворюванням на сифілітичний прогресивний параліч, уваги заслуговує той факт, що праця І. Хмелевського, в якій викладалися отримані ним результати лікування сифілітичних уражень спинного мозку, мала кілька перевидань (Хмелевский, 1901a). Промову І. Хмелевського, присвячену безпосередньо Ф. Ніцше, теж було надруковано кілька разів. Невдовзі після виголошення вона вона побачила світ як окрема брошура (Хмелевский, 1904a) і як стаття у «Збірнику праць з невропатології та психіатрії, присвяченому професору І. О. Сікорському його учнями з нагоди тридця - тип'ятиріччя його лікарсько-наукової діяльності» (Хмелевский, 1904b). Як випливає із назви збірника, І. Хмелевського вважали учнем відомого київського психіатра, психолога та громадсько-політичного діяча кінця ХІХ - початку ХХ століть Івана Олексійовича Сікорського (1842-1919). Питання щодо професійних контактів та ідейної близькості між цими двома психіатрами потребує окремого розгляду У джерелі радянських часів, яке досі активно поширюєть-ся на різних медичних інтернет-порталах, стверджується, що «первыми попытками определить систему лечебно-педагогиче-ского воздействия на заикающихся можно считать рекоменда-ции И. А. Сикорского (1889) и его ученика И. К. Хмелевского (1897)» (Лыков, 1979). Справді, І. Сікорського вважали одним із провідних фахівців із заїкання, його монографію з цієї теми (Сикорский, 1889) неодноразово видавали в Росії та закордо-ном; у І. Хмелевського теж була книжка, присвячена цьому роз-ладу (Хмелевский, 1897). Однак, скажімо, у нещодавно видано-му навчальному посібнику не йдеться про те, що І. Хмелевський був учнем І. Сікорського, натомість зазначено, що перший запо-зичив свою систему роботи з тими, хто заїкається, у німецького лікаря Г. Гутцмана (Шевцова, 2019, с. 12).. Достеменно відомо, що деякі праці І. Хмелевського були опубліковані в журналі «Вопросы нервнопсихической медицины» Наприклад: (Хмелевский, 1902)., який видавав І. Сікор - ський. Окрім того, чимало публікацій першого були в особистій бібліотеці останнього і нині як її складові зберігаються в Національній бібліотеці України імені В. І. Вернадського Наприклад: (Хмелевский, 1895; Хмелевский, 1897; Хмелев-ский, 1901b)..

У новітні часи промову І. Хмелевського про Ф. Ніцше було перевидано у збірнику, присвяченому історії психоаналізу в Україні (Хмелевский, 1996). Можливо, саме через це у працях, що були опубліковані українськими дослідниками у подальші роки, можна прочитати про залучення самого І. Хмелевського до психоаналітиків, а його патографії Ф. Ніцше - до прикладів вітчизняного фрейдизму (див., наприклад: (Бідюк, 2009, с. 3, 6, 8-9)). Однак насправді у цьому випадку про зв'язок із психоаналізом якщо й можна говорити, то дуже опосередковано. Як було щиро зазначено ще у передньому слові до щойно згаданого збірника з історії психоаналізу в Україні, «в разделе «Психоанализ в дореволюционной Украине» помещена патография Ф. Нищие, которая, строго говоря, не является психоаналитической, но относится к тем работам, которые подготовили появление психоанализа в Украине. Надеемся, читатели поймут и простят нам такого рода погрешности» (Кутько, Бондаренко, & Петрюк, 1996, с. 4). Інші вітчизняні дослідники розглядають промову І. Хмелевського про Ф. Ніцше у схожому ключі: не як приклад раннього залучення вітчизняними лікарями ідей З. Фрейда, а як ознаку того, що «ко времени распространения психоанализа в Одессе уже существовала развитая психиатрическая школа, отличавшаяся широкими гуманитарными интересами» (Романов, & Пушкарева). У відомих нам сучасних дослідженнях зовсім не згадується ще одна промова Хмелевського, назва якої - «Цивілізація і неврози» (Хмелевский, 1899) - звучить дуже по-фрейдистськи. Однак її було опубліковано взагалі до появи психоаналізу (народження якого прийнято пов'язувати із публікацією у 1900 р. «Тлумачення сновидінь» Зиґмунда Фрейда), а змістовно нагадує скоріше не фрейдизм, а ніцшеанство та марксизм, тобто дві інші моделі філософії підозри, що, на відміну від психоаналізу, на той момент вже встигли заявити про себе У цій промові (Хмелевский, 1899) багато говориться про невротичність сучасної цивілізації, про характерне для неї ма-сове виродження та зумовленість цих хворобливих явищ різ-номанітними соціально-економічними чинниками..

Саме до прикладів патографічної, а не психоаналітичної літератури відносить промову І. Хмелевського про Ф. Ніцше і відомий фахівець з історії психіатричного діагностування творчих постатей Ірина Сироткіна (Сироткина, 2008, с. 58). У статті, присвяченій передусім патогра - фічним розвідкам психіатра та філософа Карла Ясперса, вона формулює низку критичних характеристик цього жанру (Сироткина, 2007). Своїм головним завданням патографи вважають представлення творчості як продукту хвороби (Сироткина, 2007, с. 245-246). Для цього в їхньому арсеналі є ціла низка спеціальних прийомів, зокрема замість постановки точного діагнозу вони залишають його дуже широким і невизначеним, як це зробив К. Ясперс у випадку зі шведським письменником Августом Стріндберґом (Сироткина, 2007, с. 247) Йдеться про опубліковану у 1922 р. працю, в якій ^{К. Ясперс запропонував порівняльний патографічний аналіз А. Стріндберґа та нідерландського митця Вінсента ван Ґоґа залученням випадків шведського містика Еммануїла Све- дендборґа та німецького поета Фрідріха Гельдерліна (Jaspers, 1922).}. Однак якщо такий філософічний патограф, як К. Ясперс, врешті - решт підводив своїх читачів до романтичного висновку «о том, что культура творится гениальными безумцами, чья божественная болезнь прорывает ткань обыденности и ведет нас к глубинам существования» (Сироткина, 2007, с. 249), то «современные патографы обсуждают болезни объектов своего внимания так, как это они делали бы у постели больного - профессионально и плоско». Наочною ілюстрацією подібної плоскості можуть слугувати, на думку І. Сироткіної, розвідки сучасних патографів стосовно Ф. Ніцше: «Ни их диагнозы, ни дебаты наподобие врачебных консилиумов - например о том, был ли Ницше болен сифилисом или маниакально-депрессивным психозом, - ничего не добавляют к нашему пониманию философии Ницше. Отсвет мифа о божественном безумии может все еще присутствовать в современных патографиях, но в том виде, в каком этот жанр представлен сейчас, он мало что может предложить читателям. От патографий больше выигрывают не эти последние, а их авторы медики, для которых патография - средство повысить собственный статус и статус своей профессии» (Сироткина, 2007, с. 253-254).

На сторінках сучасних медичних журналів регулярно з'являються нові патографії Ф. Ніцше, які значною мірою відповідають наведеним вище характеристикам. Сучасні дослідники демонструють, що звичний висновок («сифілітичний прогресивний параліч» або «нейросифіліс») цілком відповідав медичній раціональності ХІХ століття (Henriques, 2018). Разом з тим, аналізуючи наявні дані, а також враховуючи розвиток уявлень про людські хвороби та появу нових діагностичних категорій, вони готові додати до цього діагнозу ще цілу низку альтернативних гіпотез, як-от: базальна менінгіома переднього мозку, церебральна аутосомно-домінантна арте - ріопатія з субкортикальними інфарктами і лей - коенцефалопатією, мітохондріальна енцефало - міопатія і лактоцидоз з інсультоподібними симптомами, лобноскронева деменція, біполярний афективний розлад із судинною деменцією, пухлина головного мозку тощо (Orth, & Trimble, 2006; Hemelsoet, Hemelsoet, & Devreese, 2008; Tenyi, 2012; Andre, & Rios, 2015). Іноді можна натрапити на статті, в яких на підставі таких діагностичних новацій роблять ширші висновки, наприклад, висувають припущення, що наявністю у Ф. Ніцше церебральної аутосомно-до - мінантної артеріопатії з субкортикальними інфарктами і лейкоенцефалопатією, а також симптомів біполярного розладу і синдрому Ґасто-Ґеш - вінда («Gastaut-Geschwind syndrome») можна пояснити підвищення його креативності (Pero - gamvros, Perrig, Bogousslavsky, & Giannakopou - los, 2013). Однак здебільшого, як і зазначала І. Сироткіна, у подібних дослідженнях мають місце суто медичні дискусії, які нічого не додають до нашого розуміння постаті Ф. Ніцше та його філософії.

Ураховуючи сказане, спробуємо розглянути патографію Ф. Ніцше, яку запропонував І. Хмелевський ще у 1903 р. Вже у перших реченнях промови, виголошеної понад сто років тому, її автор із задоволенням констатує, що нарешті минулі ті часи, коли творчість його героя замовчувалася і професори філософії ставилися до нього з презирством. Роблячи огляд наявної на той момент літератури, одеський лікар зазначає, що у плані осмислення філософського та суспільного значення творів цього геніального «ловця людських душ» вже доволі багато зроблено, однак за творами філософа стоїть його особистість, оцінка якої є не менш важливою і цікавою. Як і можна було очікувати, І. Хмелевський упевнений, що без належних пізнань у галузі психопатології зробити це належним чином неможливо. Однак до вже наявних на той час спроб розглянути особистість Ф. Ніцше крізь призму психопатології він ставиться доволі критично. Зокрема він вважає абсолютно квазінауковим запропонований у широко відомій за тих часів роботі Макса Нордау ¹¹ погляд на Ф. Ніцше як на буйного помішаного, а на його твори - як на прояв виродження і суцільного божевілля. Опубліковане роком раніше дослідження Ю. Мебіуса (Mobius, 1902) І. Хмелевський оцінює як значно ґрунтовніше, однак і в ньому далеко не з усім готовий погодитися. Питання щодо причини смерті Ф. Ніцше він вважає остаточно вирішеним: «Он умер от атипического прогрессивного паралича, это теперь всем известно». Проблематичним йому здається інше: «…когда началось это заболевание, и какое влияние оно оказало на его творчество, на его воззрения и идеи? В каком состоянии он писал те и другие свои произведения?». Саме на ці запитання він і намагається Хмелевський посилається на російський переклад: (Нор-дау, 1894). відповісти, підкреслюючи при цьому, що на остаточне їх розв'язання не претендує (Хмелевский, 1904a, с. 168-169).

І. Хмелевський визнає, що у перші чотири десятиліття свого життя (тобто ще до появи ознак психічного захворювання) Ф. Ніцше важко страждав від успадкованої від батька мігрені та інших фізіологічних розладів, однак у його перших працях («Народження трагедії», «Невчасні міркування», «Людське, надто людське») «нет ничего патологического» (Хмелевский, 1904a, с. 181). Ознаки початку психічного розладу з'являються у період між 1881 та 1885 рр. і можуть бути помічені передусім у «Так казав Заратустра» (Хмелевский, 1904a, с. 182). Однак і цього разу радикальних наслідків це не зумовлює: «Хотя поэма о «Заратустре» и написана Ницше в болезненном состоянии, все-таки патологический элемент не играет здесь доминирующей роли» (Хмелевский, 1904a, с. 186). Характеризуючи стан Ф. Ніцше у кілька наступних років, коли він написав такі твори, як «Потойбіч Добра і Зла» та «До генеалогії моралі», І. Хме - левський стверджує, що «несмотря на мозговое заболевание, духовное развитие его не останавливается; по количеству и качеству его труды достойны величайшего внимания» (Хмелевский, 1904a, с. 191). Явні фізичні ознаки прогресивного паралічу з'являються у 1887 р., однак навіть після цього у 1887-1888 рр. філософ ще демонструє «поразительную продуктивность» і пише низку блискучих творів, а остаточне затьмарення настає у1889 р. (Хмелевский, 1904a, с. 192-194). Підсумовуючи, І. Хмелевський зазначає, що Ф. Ніцше був психічно хворий із 1881 р., «причем во время болезни, и отчасти благодаря ей, он создал замечательнейшие произведения»; «то, что написано Ницше за это время, хотя и носит патологический отпечаток, могло быть создано человеком под влиянием обыкновенной или периодической маниакальной экзальтации, алкоголя, морфия и других искусственных возбудителей» (Хмелевский, 1904a, с. 206).

Остаточний висновок одеського психіатра звучить як абсолютна депатологізація творчості німецького мислителя: «Насколько факт психической болезни философа в период творчества обесценивает его литературные произведения? Ответ может быть только один: критерием должно служить само произведение, безотносительно к тому, кто его автор, здоровый или больной. Истинное и прекрасное может быть создано как здоровым, так и психически ненормальным человеком» (Хмелевский, 1904a, с. 206). І. Хме - левський не редукує творчість Ф. Ніцше до хвороби. Натомість він підкреслює, що стан, який він називає «маніакальною екзальтацією», буває й у пересічних людей, однак тільки такі генії, як Ніцше, навіть у цьому стані продовжують продукувати геніальні твори (Хмелевский, 1904a, с. 190-191). Отже, сутнісною причиною цих творів є саме геніальність, а не божевілля: «Гений представляет собой в природе явление исключительное, аномалию, к объяснению которой большей частью неприменимы немногие простые формулы, которыми мы пользуемся для определения психики средних людей» (Хмелевский, 1904a, с. 207).

Цитуючи одне із наведених щойно висловлювань І. Хмелевського стосовно Ф. Ніцше, сучасні українські дослідники стверджують: «От других, весьма распространенных в начале века, патографий эту работу отличает осторожный, гуманистический подход к творчеству немецкого философа, тонкое различение сфер применимости психиатрического и филологического анализа» (Романов, & Пушкарева). У тому, що при розгляді творчості Ф. Ніцше І. Хмелевський справді уникнув її патологізації, ми мали можливість переконатися вище. Однак чи варто саме на цій підставі різко виділяти одеського лікаря з-поміж інших психіатрів, що писали про Ф. Ніц - ше за тих часів? Щойно згадані вітчизняні дослідники, рішуче відокремлюючи промову І. Хме - левського від «других, весьма распространенных в начале века (курсив наш. - В.М.), патографий», посилаються на твори, що з'явилися вже у зовсім іншу епоху та в іншій країні, а саме - в одному із томів (Сегалин, 1926) у серії збірників, що виходили з 1925 до 1930 рр. у СРСР під загальною назвою «Клінічний архів геніальності та обдарованості (европатології)» Публікацій І. Хмелевського у цій серії немає, натомість там було опубліковано низку нарисів (Руднев, 1927; Руднев, 1928), написаних Володимиром Руднєвим (1870-1951) - ще одним із авторів збірника праць, виданого учнями І. О. Сі- корського з нагоди тридцятип'ятиріччя його лікарсько-науко-вої діяльності.. Між тим по-справжньому на початку століття, тобто безпосередньо за тих часів, коли І. Хмелевський виголосив та опублікував свою промову про Ф. Ніцше, про цього ж філософа на теренах Російської імперії також активно висловлювався відомий психіатр і патограф Володимир Федорович Чиж. Ідеться про опублікований у кількох випусках журналу «Вопросы философии и психологии» за 1908 рік нарис «Ніцше як мораліст» (Чиж, 1908) Далі на цю працю ми посилатимемось за її перевиданням: (Чиж, 2011)., в основу якого були покладені матеріали низки публічних лекцій про моральні погляди Ф. Ніцше, що їх В. Чиж прочитав у Москві (у 1901, 1902 та 1908 рр.), Санкт-Петербурзі (у 1903 та 1904 рр.), Юр'єві (зараз - Тарту, 1901 и 1908 рр.), Вільно (зараз - Вільнюс), Вітебську, Двінську (зараз - Даугавпілс), Мітаві (зараз - Єлгава) та Ризі (Чиж, 2011, с. 3).

На відміну від одесита І. Хмелевського, В. Чиж, як видно навіть із щойно наведеної географії читання ним публічних лекцій про Ф. Ніцше, жив і працював здебільшого у північно-західних регіонах Російської імперії: він народився 1855 р. у Смоленську, вчився і працював у Санкт-Петербурзі, стажувався у Західній Європі, завідував кафедрою та медичним факультетом у Юр'євському (зараз - Тартуському) університеті Точна дата та обставини його смерті не встановлені, однак є припущення, що після Першої світової війни В. Чиж опинився у Києві, де й помер у першій половині 1920-х років (Унанянц, 2001, с. 10); також є інформація, що батько В. Чижа мав маєток на Полтавщині (Сироткина, 2008, с. 30).. Цей дослідник знаходив психопатологічні елементи в біографіях таких відомих діячів, як імператор Павло I, граф Олексій Аракчеєв, архімандрит Фотій (Спаський)) (див.: (Чиж, 2001)). Однак, якщо не враховувати книжку «Ніцше як мораліст», про яку ми говоритимемо нижче, серед його праць, присвячених творчим постатям, власне патографічною є лише «Хвороба М.В. Гоголя» (Чиж, 1904). Олександру Пушкіну В. Чиж присвятив працю зовсім іншої спрямованості - «Пушкін як ідеал душевного здоров'я» (Чиж, 1899a), а про Федора Достоєвського і Івана Тургенєва писав як про своїх колег - «Досто - євський як психопатолог» (Чиж, 1885) і «Тур - генєв як психопатолог» (Чиж, 1899b).

Що ж до Ф. Ніцше, то загалом В. Чиж характеризує його як геніального, але хворого мислителя (Чиж, 2011, с. 6). Він жаліється, що психіатрів, які вивчали твори Ф. Ніцше, дуже небагато, і відкидає як безґрунтовні погляди тих противників останнього, які розглядали душевну хворобу філософа як наслідок його ідейних помилок. Сам В. Чиж був упевнений, що вона мала передовсім фізіологічну природу. Ще у 1890-ті роки він остаточно вирішив, що майже в усіх випадках прогресивного паралічу єдиною причиною розвитку цієї хвороби слід вважати сифіліс (Чиж, 1894, с. 94) І. Хмелевський визнавав, що «заболевание сифилисом подготовляет почву для развития прогрессивного паралича», однак, на відміну від В. Чижа, вважав, що «его одного недоста-точно для вызывания этой роковой болезни» (Хмелевский, 1899, с. 8).. У Ф. Ніцше це довготривале захворювання переросло у тяжке слабоумство й остаточно перервало плідну діяльність у сорокап'ятирічному віці (1889 р.). Однак, як підкреслює В. Чиж, до того хвороба «не мешала духовному развитию Ницше», а найкращі його твори («Так казав Заратустра», «Потойбіч Добра і Зла», «До генеалогії моралі») «были написаны в последние годы его сознательной жизни, следовательно, в душевной жизни Ницше мы видим главный признак здоровья - развитие» (Чиж, 2011, с. 7). Так, наявність ознак хворобливості у творах Ф. Ніцше В. Чиж, як і І. Хмелевський, зауважує, однак і цьому психіатрові вони жодним чином не заважають захоплюватися, як він неодноразово підкреслює, геніальною творчістю філософа і передусім - його моральним ученням.

В. Чиж вважає дуже відрадним явищем успіх і навіть поклоніння, які швидко завоював Ф. Ніцше серед читачів своїми творами (Чиж, 2011, с. 4). Йому особисто дуже подобається наявний у Ф. Ніцше культ людини-творця, людини, що не задовольняється простим виживанням, а прагне більшого: «Суть морального учения Ницше, если я правильно его понимаю, - твердить В. Чиж, - главное различие его учения от общепринятой теперь морали, состоит в том, что он требует от нас любви и поклонения не человеку, как таковому, а лучшим качествам человека; для Ницше человек и его благополучие не есть нечто самодовлеющее, не есть цель нравственной деятельности. Мы должны поклоняться человеку-творцу и отрицательно относиться к человеку-творенью; человеку-творцу подобает «великая любовь»; человеку-творенью - «великое презрение»» (Чиж, 2011, с. 40). Або, якщо стисліше: «Мораль должна состоять в развитии человека-творца, в уничтожении или подавлении человека-творения» (Чиж, 2011, с. 36). Сила цього вчення зумовлена, на думку патографа, тим, що воно спирається на правильне розуміння життя, якого бракувало іншим теоретикам моралі. Ф. Ніцше, вважає В. Чиж, вдалося збагнути, що основою життя є зовсім не інстинкт фізіологічного самозбереження, не приземлена дарвіністська боротьба за існування, а воля до влади. Описуючи це «высшее украшение человека», В. Чиж зазначає, що «наиболее сильные люди, обеспечив себе и своему потомству питание и рост, не могут ограничиться только физическим ростом; наиболее сильные люди стремятся не только к физическому, но и к духовному росту, не только к физическому, но и к духовному преобладанию» (Чиж, 2011, с. 30, 33) Модель витлумачення поглядів Ф. Ніцше, що формувала-ся за тих часів у колі російських природознавців, була щільно пов'язана з дискусіями стосовно дарвінізму і сильно резонувала з політичними поглядами їх учасників. Зокрема В. Чиж, як при-хильник правих консервативних сил, намагався скористатися ідеями Ф. Ніцше з метою дискредитації «моралі рабів» і проти-ставляв їх у цьому плані ідеям дарвіністів, які, з його погляду, намагалися представити цю мораль як науково обґрунтовану. Прикладом альтернативної настанови може бути позиція Кли-мента Тімірязєва, відомого біолога-дарвініста, який симпатизу-вав лівим силам і згодом підтримав прихід до влади більшо-виків. У написаній у 1904 р. передмові до другого видання збір-ника своїх промов він теж протиставив Ф. Ніцше і Чарльза Дарвіна, однак, на відміну від В. Чижа, став на бік не першого, а другого. Всупереч деяким тодішнім авторам, які намагалися зробити «Дарвина ответственным за реакционные идеалы Ниц-ше», К. Тімірязєв заявив, що останній позбавляє думку Ч. Дар- віна «ее прогрессивного содержания и создает свой регрессив-ный тип с его “моралью господ”» (див.: (Тимирязев, 1938, стр. 19)). Прикметно також, що І. Сікорський, який, як і В. Чиж, у політичному плані належав до консервативних сил, був при-хильником еволюціонізму, але не дарвіністського, а того, що базувався на ідеях філософа-позитивіста Герберта Спенсера (докладніше про це див.: (Менжулін, 2005, с. 73-74))..

На думку В. Чижа, своїм етичним вченням Ф. Ніцше зробив величезний внесок у розвиток теорії, що набула значного поширення у європейській психіатрії другої половини XIX - початку XX ст. Йдеться про теорію виродження (дегенерації), що мала велике значення і для російських психіатрів, які, як розлого продемонстровано у нещодавно опублікованій монографії німецького дослідника, «використовували її не тільки для медичної, а й для соціальної діагностики» (Nicolosi, 2018, s. 16). Як говорить В. Чиж, «слабых и вырождающихся так теперь много, что они дают, так сказать, тон всей жизни, навязывают сильным свои идеалы, заставляют их считаться со своими требованиями» (Чиж, 2011, с. 66). На відміну від М. Нордау, який вважав твори Ф. Ніцше та його самого прикладами дегенерації, В. Чиж розглядає німецького філософа не як носія, а як уважного дослідника цього феномену Ще наприкінці ХІХ століття відомий російський філософ тих часів Дмітрій Цертелєв висловив думку, що Ф. Ніцше і М. Нордау, намагаючись побудувати мораль на природничо- наукових засадах, опинилися на дуже схожих позиціях, які оби-дві можна характеризувати як виродження, однак не людськості в цілому, а філософської думки і літературної критики відпо-відно (Цертелев, 1897).: «Вполне понятно, что Ницше, как вдумчивый наблюдатель и оригинальный мыслитель, обратил свое внимание на крупное и значительное явление современной культурной Европы - вырождение; он оценил по достоинству это явление и понял его значение в современной морали. Общеизвестно, что о вырождении писали очень многие, что всевозможные рассуждения о вырождении стали модными, но Ницше своеобразно объяснил вырождением современную мораль, по крайней мере, главные ее принципы» (Чиж, 2011, с. 64). В. Чижу подобається Ніцшеве незадоволення сучасною мораллю як такою, що «приспособлена для слабых, для вырождающихся, для рабов» (Чиж, 2011, с. 74). Навіть представивши відповідні міркування Ф. Ніцше у дуже радикалізованому вигляді, В. Чиж тим не менш знаходить у них підставу не так для критики, як для ледь завуальованої солідарності: «Едва ли можно не соглашаться с Ницше, что духовно слабые и нравственные уроды не заслуживают поддержки и должны погибнуть; ничего дурного от их естественной гибели, конечно, произойти не может. Можно лишь не соглашаться с Ницше, если он думал также и о физически слабых и об настоящих уродах; однако едва ли современное сострадание к уродам достигает своей цели и заслуживает одобрения. Теперь устраивают приюты для недоношенных, то есть слабых детей, и для идиотов, то есть уродов; такая Филантропия признается добродетелью. Но если принять во внимание, что все затраты и весь труд ведут лишь к тому, что несколько несчастных будут влачить свое грустное существование и несколько идиотов, благодаря хорошему уходу, будут несколько десятков лет жить на счет в поте лица своего снискивающих хлеб свой, право в душу проникает сомнение, кто прав, Ницше или Филантропы» (Чиж, 2011, с. 21).

Якщо порівнювати обидві розглянуті пато - графії Ф. Ніцше, перш за все треба зазначити, що таких висновків, як щойно наведені, дійшов у зв'язку з німецьким філософом лише В. Чиж. У І. Хмелевського можна прочитати схожі міркування щодо філантропії, але в іншій роботі й висловлені у менш різкій формі (див.: (Хмелевский, 1899, с. 15)). Спільним у позиціях В. Чижа і І. Хмелевського стосовно Ф. Ніцше є те, що вони обидва, визнаючи наявність у останнього важкої хвороби, не зводять до неї його творчість. І. Хмелевський та В. Чиж, як і багато їхніх сучасників, були прихильниками тези про те, що людству загрожує стрімке виродження Щодо позиції І. Хмелевського з цього приводу див.: (Хме-левский, 1899, с. 11)., а останній навіть знаходив явні ознаки виродження у Миколи Гоголя і саме з цього виводив геніальність письменника У патографії письменника В. Чиж стверджує: «Унасле-дованное вырождение или болезни, перенесенные в детстве, или же, что наиболее вероятно, то и другое вместе, обусловили то уклонение в организации, то уродство в строении головного мозга, которое выразилось и в гениальности, и в особенностях ^{характера Н. В. Гоголя. Иначе мы не можем объяснить гениаль-ности Н. В. Гоголя: болезнь обусловила одностороннее разви-тие головного мозга, задержала гармоническое развитие всего головного мозга» (Чиж, 1904, с. 16).}. Однак обидва психіатри не поспішали поширювати цей діагноз на Ф. Ніцше. В цьому плані вони, на наш погляд, виявилися виразниками доволі важливого зсуву акцентів у патографічних дослідженнях. Довгий час серед патографів домінувала ідея про тотожність геніальності з патологією та дегенерацією. Її висунув та обстоював впливовий італійський психіатр Чезаре Ломброзо (1835-1909) - автор відомої праці про геніальність та божевілля (Lombroso, 1864) і першої патографічної розвідки про М. Гоголя (див.: (Сироткина, 2008, с. 5-6, 26-27)). Однак на початку ХХ століття в російській психіатрії, саме у зв'язку із дискусіями стосовно М. Гоголя, з'явилася також і альтернативна ідея - про геніальність як аномалію, що має не дегенеративний, а навпаки - прогенеративний характер (Сироткина, 2008, с. 30). Зважаючи на наведені вище міркування І. Хмелевського та В. Чижа, можна зробити висновок, що вони теж схилялися до розгляду геніальності Ф. Ніцше саме як до прогенеративного явища У середині ХХ століття відомий швейцарсько-канадський психіатр та історик психоаналізу Анрі Елленберґер запропону-вав розвинену концепцію, яка давала змогу розглядати хворобу Ф. Ніцше не як звичайний психічний розлад, а як прогенератив- ну, творчу аномалію («творчу хворобу»). Докладніше про кон-цепцію «творчої хвороби» та її застосування безпосередньо до Ф. Ніцше див., наприклад: (Менжулін, 2009b; Менжулін, 2008). Ба більше, самого Ф. Ніцше можна розглядати не тільки як носія хвороби, а і як лікаря, який раніше від З. Фрейда розробив власний варіант психологічного аналізу: (Менжулін, 2009a)..

Окрім того, сама по собі патографізація життя і творчості Ф. Ніцше на теренах Російської імперії розпочалася задовго до публікації розглянутих вище розвідок І. Хмелевського та В. Чижа, і її взагалі не варто пов'язувати виключно з діяльністю та фаховою зацікавленістю представників медичного цеху Схоже можна сказати і про патографізацію життя та твор-чості М. Гоголя: «Первым предположение о душевной болезни Гоголя высказал Белинский, - думая таким образом объяснить его “предательство”. Это мнение подхватили другие критики, а за ними - психиатры, поспешившие сформулировать диагноз» (Сироткина, 2008, с. 12).. Як відомо, серйозні дискусії стосовно Ф. Ніцше в Росії розпочалися після публікації у 1892 р. у журналі «Вопросы философии и психологии» статті Василя Преоб - раженського «Фрідріх Ніцше: критика моралі альтруїзму» (Преображенский, 1892). Сам В. Пре - ображенський визнав, що на початку 1889 р. душевна хвороба поклала кінець творчій діяльності філософа. Однак він зосередився на аналізі поглядів мислителя, зазначивши лише, що «философия Ницше неразрывно связана со всею жизнью личности, и ее полный очерк возможен только на фоне психологической истории», однак «такой очерк не входит в настоящее время в нашу задачу» (Преображенский, 1892, с. 115, 120). Натомість редакція журналу знайшла необхідним супроводити публікацію цієї статті спеціальною приміткою, в якій радикальне неприйняття вчення Ф. Ніцше було доволі відверто пов'язане із його душевною хворобою. Ця невеличка примітка Ось її повний текст: «Редакция решается напечатать для русских читателей изложение возмутительной по своим оконча-тельным выводам нравственной доктрины Фр. Ницше, с тою целью, чтобы показать, какие странные и болезненные явления поражают в настоящее время известное направление западно-европейской культуры. Талантливый писатель и мыслитель, не лишенный блеска и остроумия, Фр. Ницше, ослепленный не-навистью к религии, христианству и к самому Богу, цинически проповедует полное снисхождение к преступлению, к самому страшному разврату и нравственному падению во имя идеала усовершенствования отдельных представителей человеческой породы, причем масса человечества кощунственно признается пьедесталом для возвеличения разнузданных и никакими гра-ницами закона и нравственности не сдерживаемых “гениев”, вроде самого Ницше. И какой великий и поучительный урок представляет судьба этого несчастного гордеца, попавшего в дом умалишенных вследствие idee fixe, что он Творец мира. Истин-ный ужас наводит это великое и заслуженное наказание злопо-лучного безбожника, вообразившего себя богом» (Преображен-ский, 1892, с. 115-116). стала свого роду передвістям цілого етапу в осмисленні німецького філософа в Росії. Як зазначає сучасна дослідниця, «первоначальное (примерно с 1892 по 1899-1900 годы) отношение российских интеллектуалов к творчеству Ницше можно охарактеризовать как резкое отрицание позитивной роли его учения, в котором традиционно усматривали симптом и отражение кризисных тенденций, присущих европейской культуре» (Синеокая, 1999, с. 17). За тих часів твори Ф. Ніцше перекладали без належної систематичності, з цензурними купюрами і порушенням авторської композиції, внаслідок цього істотно «искажался и сам смысл произведения. При этом все странности и разночтения приписывались душевной болезни философа» (Синеокая, 1999, с. 12).

Незважаючи на все це, загальне захоплення творчістю Ф. Ніцше невпинно зростало, зокрема на початку ХХ століття з'явилося восьмитом - не зібрання творів філософа під редакцією Арсе - нія Введенського (1900 р.) та його перевидання у дев'яти томах (1902-1903 рр.). Саме у ці роки на теренах Російської імперії різко зросла кількість публікацій, присвячених Ф. Ніцше, зокрема побачила світ низка монографій, у яких містився всебічний аналіз його філософії (Синеокая, 1999, с. 17-18, 31-32). Важливими віхами в осмисленні Ф. Ніцше у російському культурному контексті стали дві книжки киянина Льва Шестова («Добро у вченні гр. Толстого и Ф. Нищие (Філософія і проповідь)» та «Достоєвський і Ніцше (Філософія трагедії)»), що уперше з'явилися у 1900 та 1903 рр. відповідно Ми цитуватимемо їх за виданням: (Шестов, 1993).. Їх автор визнавав щільний зв'язок творчості Ф. Ніцше з його переживаннями Наприклад, у книжці «На важелях Іова», що була опублі-кована у 1920 р., Л. Шестов багато говорить про переживання, що лежали в основі філософії неоплатоніка Плотина. Докладні-ше про це див.: (Менжулін, 2010, с. 29-31)., однак, на відміну від деяких німецьких коментаторів, які намагалися звести їх до усього лише його особистих переживань, Л. Шестов твердив, що вони мають величезне значення, адже «связаны не с отвлеченными, лежащими вне интересов других людей вопросами, а с тем, из чего слагается вся наша жизнь» (Шестов, 1993, с. 101). Визнаючи, що Ф. Ніцше був важко хворим, цей його шанувальник наполягав на тому, що тільки завдяки хворобі і перенесеним душевним стражданням філософу вдалося сягнути дуже важливих відкриттів (Шестов, 1993, с. 307).

Враховуючи сказане вище, а також той факт, що вгасання захоплення Ф. Ніцше в російських інтелектуальних колах розпочалося на межі 1900-х та 1910-х років (з одного боку - як наслідок релігійного відродження і повернення інтересу до ідеалістичної філософії «Можно с достаточным основанием утверждать, что Ницше для нашего времени устарел и уже постепенно переходит в раз-ряд тех классиков философии и литературы, сочинения которых издаются, научно изучаются, но речь о которых теряет почти совершенно интерес свежести и современности...», - такі слова містяться на початку критичного розбору поглядів Ф. Ніцше, написаного одним із представників російського релігійного відродження, випускником та викладачем Київської духовної академії (до 1912 р.) Василем Екземплярським (Экземплярский, 1915, с. 1)., а з іншого - через поширення інтересу до психоаналізу З. Фрейда та антропософії Рудольфа Штайнера) (Синеокая, 1999, с. 24-26), треба визнати, що І. Хме - левський та В. Чиж долучилися до оцінки особистості та вчення Ф. Ніцше саме тоді, коли його популярність у царській Росії сягнула піку. Отже, їхнє позитивне ставлення до Ніцшевої філософії може бутити відображенням загальної моди, духу часу. Однак при цьому не слід недооцінювати і значення самої цієї філософії та її творця. Намагання діагностувати оспівувача переоцінки цінностей призвело до переоцінки того, чим займалися самі його діагности (Сироткина, 2008, с. 46). Зіткнувшись із таким «міцним горішком», як Ф. Ніцше, І. Хмелевський та В. Чиж уже на початку ХХ століття змушені були істотно обмежити амбіції як цього специфічного жанру, так і власної спеціальності загалом. Як психіатри свого часу, вони поділяли ідею стосовно зростання психічної хворобливості та поширення виродження у сучасному їм суспільстві, однак витлумачення геніальності німецького філософа як патології та дегенерації уникнули.

Згодом, звернувшись до аналізу вчення та постаті саме цього мислителя, обмежити амбіції психіатрії та патографії вирішив також і К. Ясперс. У власному дослідженні ідей та постаті Ф. Ніцше, опублікованому у 1936 р. (тобто більш ніж за три десятиліття після патографій німецького філософа, запропонованих І. Хмелевським та В. Чижом, і майже за півтора десятиліття після власних патографічних розвідок, про які ми говорили вище), він зазначив, що «патографічний погляд несе небезпеку для тих, хто його застосовує. За умов неправомірного застосування він замість того, щоб продемонструвати чисту висоту створеного, може натомість затемнити велич людини та її творіння» (див.: (Jaspers, 1981, s. 102)). К. Ясперс, так само, як І. Хмелевський та В. Чиж, не уникає визнання того факту, що Ф. Ніцше не тільки творив, а й хворів. Однак сам цей факт, якщо його значення не перебільшується (або, як каже К. Ясперс, він не застосовується у неправомірний спосіб), залишається прийнятним як для нього, так і для філософського дискурсу наших днів. Зокрема відомий сучасний український ніцшезнавець погоджується, що в останніх творах філософа можна помітити «симптоми майбутнього психічного зриву», але якщо говорити про філософію Ф. Ніцше в цілому, то попри те, що вона «часто творилася на «межі» - в тому числі й на психологічній межі», цей дослідник упевнений, що «украй патологічного там нічого нема» (Лютий, 2016, с. 424, 729).

Список посилань

ніцше патографічний хмелевський

1. Бідюк, О.В. (2009). Психоаналіз мікрообразів художнього тексту (на матеріалі творчості Ліни Костенко) [Автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук: спец. 10.01.06 - теорія літератури]. Тернопіль: Тернопільський національний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка.

2. Кутько, И.И., Бондаренко, Л.И., & Петрюк, П.Т. (Ред.). (1996). История психоанализа в Украине. Харьков: Основа.

3. Лыков, В.М. (1979). Заикание у дошкольников. Москва: Центральный научно-исследовательский институт санитарного просвещения. Отримано з https://studfile.net/preview/7111952/ page:3/.

4. Лютий, Т.В. (2016). Ніцше. Самоперевершення. Київ: Темпора.

5. Менжулін, В. І. (2005). Філософські уподобання Івана Сікор - ського. Наукові записки НаУКМА, 37: Філософія та релігієзнавство, 71-77.

6. Менжулін, В. І. (2008). Психобіографічне підґрунтя психоаналітичних відкриттів та поняття «творчої хвороби». Наукові записки НаУКМА, 76: Філософія та релігієзнавство, 11-18.

7. Менжулін, В. І. (2009a). Філософія, біографія та психоаналіз: випадок Ніцше. Стаття 1. «Лікар». Філософська думка, 4, 102-119.

8. Менжулін, В. І. (2009b). Філософія, біографія та психоаналіз: випадок Ніцше. Стаття 2. «Пацієнт». Філософська думка, 6, 112-120.

9. Менжулін, В. І. (2010). Біографічний підхід в історико-філо - софському пізнанні: монографія. Київ: НаУКМА; Аграр Медіа Груп.

10. Менжулін, В. І. (2013). Застосування психологічного аналізу в історико-філософській біографістиці: загрози і перспективи їх подолання. У Я.В. Шрамко (Ред.), Актуальні проблеми духовності: зб. наук. праць (Т. 14, с. 103-118). Кривий Ріг: ДВНЗ «КНУ».

11. Мотрошилова, Н.В. (1999). Дискуссии о философии Ф. Ницше в России Серебряного века. В Фридрих Ницше и философия в России: Сборник статей (с. 38-45). Санкт-Петербург: Русский Христианский гуманитарный институт.

12. Нордау, М. (1894). Вырождение. (Р.И. Сементковский, Перев.). Санкт-Петербург: Ф. Павленков.

13. Преображенский, В.П. (1892). Фридрих Ницше. Критика морали альтруизма. Вопросы философии и психологии, 15, 115-160.

14. Романов, И., & Пушкарева, Т. (без дати). К истории психоанализа в Украине. Отримано з Харьковское психоаналитическое общество: http://psychoanalysiskharkov.com/%D0% BA-%D0% B8% D1% 81% D1% 82% D0% BE % D1% 80% D0% B8% D0% B8-%D0% BF % D1% 81% D0% B8% D1% 85% D0% BE % D0% B0% D0% BD % D0% B0% D0% BB % D0% B8% D0% B7% D0% B0-%D0% B2-%D1% 83% D0% BA % D1% 80% D0% B0% D0% B8% D0% BD % D0% B5/.

15. Российский медицинский список, изданный по высочайшему его императорскаго величества повелению… на 1895 год: (по сведениям к 15 марта 1895 г.). (1895). Санкт-Петербург: Типография Министерства внутренних дел.

16. Российский медицинский список, изданный по высочайшему его императорскаго величества повелению… на 1897 год: (по сведениям к 15 мая 1897 г.). (1897). Санкт-Петербург: Типография министерства внутренних дел.

17. Российский медицинский список, изданный по высочайшему его императорскаго величества повелению… на 1902 год: (по сведениям к 15 февраля 1902 г.). (1902). Санкт-Петербург: Типография министерства внутренних дел.

18. Российский медицинский список, изданный по высочайшему его императорскаго величества повелению… на 1908 год: списки врачей, ветеринаров, зубных врачей, фармацевтов и аптек: по сведениям к 1 мая 1908 г. (1908). Санкт-Петербург: Типография министерства внутренних дел.

19. Российский медицинский список, изданный по высочайшему его императорскаго величества повелению… на 1916 год: списки врачей, ветеринаров, зубных врачей, фармацевтов и аптек: по сведениям на 1 мая 1916 г. (1916). Петроград: Типография Министерства внутренних дел.

20. Руднев, В.И. (1927). Тургенев и Чехов в изображении галлюцинаций. В Г.В. Сегалин (Ред.), Клинический архив гениальности и одарённости (эвропатологии) (Т. 3, с. 181-202). Свердловск.

21. Руднев, В.И. (1928). Психологический анализ «Призраков» Тургенева. В Г.В. Сегалин (Ред.), Клинический архив гениальности и одарённости (эвропатологии) (Т. 4, с. 23-34). Свердловск.

22. Сегалин, Г.В. (Ред.). (1926). Клинический архив гениальности и одаренности (эвропатологии) (Т. 2). Свердловск.

23. Сикорский, И.А. (1889). О заикании. Санкт-Петербург: Издание Карла Риккера.

24. Синеокая, Ю.В. (1999). Восприятие идей Ницше в России: основные этапы, тенденции, значение. В Фридрих Ницше и философия в России: Сборник статей (с. 7-37). Санкт-Петербург: Русский Христианский гуманитарный институт.

25. Сироткина, И.Е. (2007). Был ли Стриндберг душевнобольным? К критике патографии. В Ибсен, Стриндберг, Чехов: сборник статей (с. 243-256). Москва: Издательский центр Российского государственного гуманитарного университета.

26. Сироткина, И.Е. (2008). Классики и психиатры: Психиатрия в российской культуре конца XIX - начала XX века. Москва: Новое литературное обозрение.