Психологічні особливості прояву синдрому самозванця у дорослих

Размещено на http://www.allbest.ru/

Психологічні особливості прояву синдрому самозванця у дорослих

Бурова Альона Вікторівна здобувачка другого курсу другого (магістерського) рівня вищої освіти спеціальності «Практична психологія», група ПП-11 ПМЗ; Іващенко Альона Ігорівна кандидат психологічних наук, доцент кафедри менеджменту, практичної психології та інклюзивної освіти, Університет Григорія Сковороди в Переяславі

Анотація

У статті представлено результати дослідження психологічних особливостей прояву «синдрому самозванця» у людей дорослого віку. Відзначено, що значне поширення зазначеного феномена інспіроване, в першу чергу, змінами в суспільних уявленнях стосовно особистісної успішності. Виникає неспіввідносність образу успішної людини, що вимагає наслідування від усіх представників суспільства, та реальних можливостей особистості, що пригнічуються через завищені вимоги, поставлені соціумом.

Виділено дві провідні точки зору стосовно визначення закономірностей вираження «синдрому самозванця» в дорослих людей. Згідно з першою із них, пропонується розглядати це явище як особистісну особливість, яка може виявлятися більшою чи меншою мірою, будучи сформованою в дитинстві під впливом певних обставин. Друга думка відзначається наявністю погляду стосовно «синдрому самозванця» як афективного стану, в якому в певний момент за певних умов може опинитися кожен.

Відзначено, що люди, які мають «синдром самозванця», часто відчувають труднощі стосовно ідентифікації власного успіху в певній сфері із власним внеском до забезпечення цього успіху, через що вони часто не можуть адекватно сприймати заслужені компліменти на свою адресу. Вони переважно приписують свої досягнення зовнішнім чинникам, вважаючи, що їм пощастило, або вдало склалися обставини. Навіть об'єктивні докази, наприклад, дипломи чи інші письмові документи, не призводять до заспокоєння та задоволення. Це явище необхідно відрізняти від хибної скромності.

Підкреслено, що передумови виникнення «синдрому самозванця» формуються вже в дитинстві у родині, коли дітям приписуються певні ролі незалежно від того, наскільки вони є посильними та здійсненними. Через неможливість відмовитися від покладених на себе сподівань страждають уже дорослі люди, які продовжують переживати розрив між власними реальними можливостями, поставленими завданнями та адекватністю оцінки виконаної роботи. Так, доведено сильну позитивну кореляцію між «синдромом самозванця» та самосаботажем, тобто свідомим гальмуванням своєї кар'єри, депресією, підвищенням рівня тривожності, перфекціонізмом.

Зауважено, що «синдром самозванця» як явище зазнає певних змін із перебігом часу й залежно від соціального та історичного контексту, в якому відбуваються дослідження зазначеного феномена.

Ключові слова: «синдром самозванця», особистість, доросла людина, соціум, афект.

Abstract

Psychological features of the manifestation of the «impostor syndrome» in adults

Burova Alyona Viktorivna Student of the second year of the second (master's) level of higher education, majoring in "Practical Psychology", group PP-11 PMZ; Ivashchenko Alyona Igorivna Candidate of Psychological Sciences, Associate Professor of the Department of Management, Practical Psychology and Inclusive Education, Grigory Skovoroda University in Pereyaslav

The article presents the results of the study of the psychological features of the manifestation of the «impostor syndrome» in adults. It was noted that the significant spread of the mentioned phenomenon was inspired, first of all, by changes in public perceptions regarding personal success. There is a discrepancy between the image of a successful person, which requires imitation by all representatives of society, and the real possibilities of the individual, which are suppressed due to the exaggerated requirements set by society.

Two leading points of view regarding the determination of patterns of expression of the «impostor syndrome» in adults are distinguished. According to the first of them, it is proposed to consider this phenomenon as a personal feature that can be manifested to a greater or lesser extent, having been formed in childhood under the influence of certain circumstances. The second opinion is characterized by the presence of a view regarding the «impostor syndrome» as an affective state in which anyone can find himself at a certain moment under certain conditions.

It is noted that people with «impostor syndrome» often experience difficulties in identifying their own success in a certain area with their own contribution to ensuring this success, due to which they often cannot adequately perceive well- deserved compliments addressed to them. They mostly attribute their achievements to external factors, believing that they were lucky or that circumstances turned out well. Even objective evidence, such as diplomas or other written documents, does not lead to reassurance and satisfaction. This phenomenon must be distinguished from false modesty.

It is emphasized that the prerequisites for the emergence of the «impostor syndrome» are formed already in childhood in the family, when children are assigned certain roles, regardless of how strong and feasible they are. Due to the impossibility of abandoning the expectations placed on themselves, already adult people suffer, who continue to experience a gap between their own real capabilities, set tasks and the adequacy of the evaluation of the work performed. Thus, a strong positive correlation has been proven between the «impostor syndrome» and self-sabotage, i.e. conscious inhibition of one's career, depression, increased level of anxiety, perfectionism.

It is noted that the «impostor syndrome» as a phenomenon undergoes certain changes over time and depending on the social and historical context in which the research of this phenomenon takes place.

Keywords: «impostor syndrome», personality, adult, society, affect

Постановка проблеми

Наразі соціум демонструє суттєві передумови до одержимості успіхом. При цьому переважно успішність тієї чи іншої людини є вміло сконструйованим образом, сформованим зовнішніми атрибутами. Такий підхід до соціального оцінювання нівелює важливість формування в людини характеристик, пов'язаних із внутрішнім відчуттям власної значущості. Це інспірує виникнення в численних фахівців необґрунтованих побоювань і страхів стосовно власної професійної неспроможності та небезпеки її викриття. Саме тому «синдром самозванця» є наймоднішим неврозом сучасності.

«Синдром самозванця» - психологічне явище, при якому людина не здатна приписати свої досягнення власним якостям, здібностям і зусиллям; комплекс уявлень особистості про те, що вона досягнула успіхів виключно випадковим чином, а не завдяки власним здібностям і талантам.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

У зарубіжній психології протягом останніх кількох десятиліть спостерігається помітний інтерес до вивчення феномена «синдрому самозванця» та особливостей його вияву. Так, загальнотеоретичні узагальнення стосовно синдрому самозванця представлені в роботах Дж. Сакулку та Дж. Александера [5], Дж. Ленгфорда та П. Кленс [3], С. Росса [4]. Дослідження К. Соннак і Т. Тавелла [6] сфокусоване на закономірностях вираження «синдрому самозванця» в поведінці студентів британських вишів, робота М. Топпінг [10], у свою чергу, стосується поширеності зазначеного феномена серед викладачів університетів. Серія робіт Т. Томпсона та його співавторів [7-9] охоплює сукупність психологічних процесів, прояви яких є характерними при активному вияві «синдрому самозванця».

На українських теренах не спостерігається настільки ж значної активності стосовно дослідження заявленої проблеми. Так, загальні відомості про «синдром самозванця» як психологічне явище подає у своїй статті К. Гільчер [1], а М. Карпець актуалізує дослідницьку увагу на вивченні поширеності «синдрому самозванця» в ІТ-індустрії, зосереджуючись на етичному вимірі цього явища [2]. Відтак, можна констатувати, що у вітчизняній психології тема дослідження не є достатньо розробленою, отже - незаперечною постає її актуальність.

Мета статті - визначення психологічних особливостей вияву «синдрому самозванця» у дорослому віці.

Виклад основного матеріалу

Наразі у зарубіжній науковій літературі наявні кілька основних концепцій, що описують «синдром самозванця». Досі немає єдиної думки щодо того, чи варто розглядати цей феномен як особистісну характеристику, або як варіант афективного стану, з яким кожен може зіткнутися більшою чи меншою мірою.

П. Кленс відзначає, що не вважає «синдром самозванця» патологічною хворобою, спрямованою на саморуйнування. Їй ідеться швидше про стан, який заважає психологічному благополуччю людини [3]. Якщо цей синдром особливо сильно виявляється, він може призводити до збільшення тривожності, депресії, сумніву у власній компетентності.

П. Кленс виділяє такі категорії, що характеризують «синдром самозванця»: цикл самозванця, потреба бути особливим чи найкращим, можливості супергероя, страх поразки, заперечення своєї компетентності та знецінення похвали, страх і почуття провини, пов'язані з успіхом. Дослідниця вважає, що не всі ці риси повинні виявлятися в людини одночасно; достатньою для діагностування є наявність мінімум двох із шести [3]. Розглянемо кожну з цих категорій докладніше.

Говорячи про цикл самозванця, йдеться про те, як виявляється «синдром самозванця» на різних етапах підготовки завдання, що передбачає оцінювання. Цикл починається зі збільшення рівня тривоги, впоратися з якою допомагають дві протилежні стратегії: надмірна підготовка або прокрастинація, за якою слідує гарячкова підготовка.

Після виконання завдання ненадовго настає відчуття полегшення, однак у разі отримання позитивного зворотного зв'язку про успішне виконання завдання люди з «синдромом самозванця» заперечують власні досягнення, вважаючи, що їм просто пощастило. Якщо була використана стратегія надмірної підготовки, вважається, що успіх не має нічого спільного зі здібностями, компетенціями та навичками, а все вийшло лише завдяки тяжкій праці. У цьому разі небезпека полягає в тому, що складно зробити достатньо якісну роботу, витративши розумну кількість сил.

«Синдром самозванця» характеризується потребою у постійному оцінюванні і порівнюванні себе з оточуючими, причому порівняння на свою користь стає зовсім нестерпним, що часто призводить до скорочення контактів та соціальної ізоляції. Дихотомія між самовизначенням - або «кращий», або «нікчема», заважає формуванню адекватної самооцінки і не дозволяє сприймати критику.

Пункт «Можливості супергероя» частково перетинається з попереднім. Мова йде про уявлення стосовно того, що будь-яке завдання не просто може, а повинно бути виконане легко, бездоганно і з першого разу без урахування особистісних обмежень, можливостей та зовнішніх обставин [3].

Значне підвищення рівня тривожності у людей із «синдромом самозванця» пов'язується зі страхом невдачі при виконанні завдань, де передбачається оцінювання. Будь-яка помилка чи виконання не на найвищому рівні призводить до появи почуття сорому та провини. Щоб упоратися з цим страхом, багато хто вибирає стратегію надмірної підготовки [2].

Якщо узагальнено розглянути запропонований професоркою Кленс так званий цикл самозванця, то виглядати він буде наступним чином:

1. Людина отримує до виконання важливе завдання і це призводить до зростання рівня тривоги - адже завдання таке важливе!

2. Власне, через цю перевищену важливість завдання, людина подається до двох можливих варіантів дій - або ціною надмірних зусиль, не тотожних тим, що необхідні для виконання завдання - це завдання виконується, або ж людина вдається до прокрастинації.

3. В момент коли завдання виконане, можливе невелике полегшення, але успіх на цьому етапі нівелюється та приписується або випадковому везінню, або надміру докладеним зусиллям, себто виконавець не здатний інтерналізувати власний успіх (що зі своєї сторони свідчить про неможливість виконавця впоратися із завданням адекватними методами).

4. Все це супроводжується надмірним страхом викриття власної некомпетентності, та страхом отримати нове складне завдання на основі попереднього успіху. Саме страх зазнати невдачі не дозволяє використовувати тривогу в якості засобу мотивації, а також нівелює задоволення від виконання складного завдання. Таким чином цикл замикається.

Люди з «синдромом самозванця» відчувають труднощі стосовно того, аби вповні усвідомити успіх виконаної ними роботи як «свій», і адекватно ставитися до похвали. Для них більшою мірою властиво приписувати свої досягнення зовнішнім чинникам («пощастило», «так склалися обставини»). Навіть об'єктивні докази, наприклад, дипломи чи інші письмові документи, не призводять до заспокоєння та задоволення. Це явище необхідно відрізняти від хибної скромності [1].

Адаптація - це не лише передумова активної діяльності, а й необхідна умова її ефективності.

Безперечно, кожен з нас за своє життя переживає декілька періодів адаптації, тобто пристосування до умов зовнішнього середовища. Адаптуватися - означає прийняти певну роль, а також пристосуватися до конкретних життєвих умов, обставин і запитів соціального оточення. Саме через успішну соціальну адаптацію і лежить шлях людини до психологічного благополуччя [3].

Адаптація особистості полягає в здатності відповідати вимогам і нормам соціуму, а також в умінні розвиватися в новому для себе середовищі, реалізувати свої здібності та потреби, не вступаючи із цим середовищем у протиріччя. Тому логічною є поява дезадаптації у багатьох людей, в одних вона короткотривала, а у декого може затягнутися.

Неадаптованість проявляється в неадекватному розумінні ситуації, у способі дій, який підвищує несприятливість та загрозливість ситуації. Ознаками так званої дезадаптації є стан напруженості і фрустрації (почуття неподолання труднощів або проблеми), зниження активності студентів у навчанні, втрата інтересу до громадської роботи, погіршення поведінки, невдачі на першій сесії, а в ряді випадків - втрата віри у свої можливості, розчарування у життєвих планах.

Серед емоцій, характерних для періоду адаптації, відмічають внутрішню напругу, невпевненість у власних силах та емоційну насиченість подіями. Спостерігаються труднощі зосередженості, підвищена тривожність та порушення сну. Відбувається перегляд власної самооцінки. Може спостерігатися стресовий, чи, навіть, кризовий стан людини. Такий стан можна назвати нормою, але якщо він швидкоминучий і незатяжний. Усе це призводить до психічного перевантаження, яке власне і знижує адаптативні можливості і, як наслідок, сприяє порушенню психічного здоров'я особистості [4].

С. Росс визначає «синдром самозванця» як психологічний патерн, витоки якого віднаходять у прихованому почутті власного «самозванства», що виявляється при зіткненні із завданнями, які передбачають оцінювання. Було запропоновано описувати це явище через три відмінні риси:

1) наявність віри в те, що він/вона обдурив/ла інших;

2) страх викриття;

3) неможливість приписувати власні успіхи своїм якостям, навичкам та компетенціям [4].

С. Росс та його співавтори вважають, що у людей із «синдромом самозванця» одночасно присутні всі три характеристики [4].

У дослідженні К. Соннак і Т. Тавелла автори поставили собі завдання проаналізувати конструктну валідність поняття «синдрому самозванця» і зрозуміти, наскільки доречно стверджувати можливість розподілу зазначеного поняття за певними групами. Кластерний аналіз підтвердив припущення про те, що існують «справжні самозванці» в тому вигляді, як це описується в науковій літературі, і «стратегічні самозванці», які насправді досить високої думки про свої здібності, проте вважають за краще публічно висловлювати сумніви у своїх компетенціях для того, щоб знизити очікування оточуючих [6].

Перші дослідження П. Кленс з'являються наприкінці сімдесятих років двадцятого століття, підсумовуючи «другу хвилю» фемінізму, представники якої ставили перед собою завдання не лише юридичного зрівнювання у правах із чоловіками, але й повноцінної участі у політичному житті, доступності освіти та кар'єрного зростання. Саме в цей момент з'являється нова академічна дисципліна «Жіночі дослідження» (Women's Studies), тобто особливе осмислення історичних процесів з погляду жіночого досвіду [1].

Припущення, що «синдром самозванця» властивий жінкам більшою мірою, ніж чоловікам, виглядає логічним, якщо звернутися до культурно-історичного контексту. У той момент здавалося природним припустити, що жінки, для яких можливість кар'єрного зростання стала реальністю порівняно нещодавно, відчували на собі вплив соціальних стереотипів про те, що їхня доля - це дім та діти. Особливу актуальність ця формула набула наприкінці сорокових років двадцятого століття, коли уряду терміново знадобилося знайти робочі місця для тих чоловіків, які повернулися з фронту.

На той момент одним із очевидних рішень здалася пропозиція масово звільняти жінок, які за час війни встигли в тилу освоїти різні спеціальності, що раніше вважалися виключно чоловічими, а також звикнути до можливості самостійно себе забезпечувати. У цей же момент створюється соціально схвалюваний міф про ідеальну домогосподарку, яка доглядає дім, стежить за дітьми та повністю зосереджена на забезпеченні комфорту свого чоловіка. У той момент, незважаючи на те, що багато жінок залишилися і без годувальника, і без джерела доходу, жодних соціальних протестів не було. Однак деякі дослідники вважають, що в тому числі ці події стали поштовхом для виникнення другої хвилі фемінізму в наступному поколінні [5].

Можна зробити припущення, що висновок про те, що «синдром самозванця» властивий жінкам більшою мірою, є логічним для вісімдесятих років двадцятого століття в контексті розвитку психології в США і виглядає як один із можливих способів адаптації до навколишніх умов. Однак подальші дослідження не підтвердили цей висновок, на американській вибірці не було виявлено значних відмінностей у рівні «синдрому самозванця» залежно від статі, сексуальної орієнтації чи етнічної приналежності [3].

М. Топпінг уважає, що наявність внутрішнього відчуття стосовно того, що приналежність до певного гендеру інспірує певні очікування, яким необхідно відповідати, передбачає сильнішу вираженість «синдрому самозванця». Можна припустити, що в зазначеном випадку може спрацьовувати схожий механізм, коли особисті потреби і цілі з одного боку, і страх протистояти думці оточуючих, з іншого, створюють внутрішнє розуміння розриву між тим, що дійсно являє собою людина в даний момент, і передбачуваними очікуваннями оточуючих.

Т. Томпсон уважає, що частина проблем, пов'язаних із «синдромом самозванця», викликана особливою взаємодією в родині, коли дітям приписуються певні ролі незалежно від того, наскільки вони є посильними та здійсненними. Тут ідеться, наприклад, про роль дитини як «помічника», через що вона зростає із настановою, що її обов'язок - завжди пропонувати допомогу незалежно від того, наскільки в конкретний момент часу це для неї можливо і чи здатна вона взагалі впоратися з поставленим завданням. Невідповідність між очікуваннями оточуючих та можливостями їм відповідати може призводити, на думку автора, до формування «синдрому самозванця» [9].

У 1991 році Коллігіан та Стернберг [Цит. за: 2] запропонували використовувати термін «уявне шахрайство» замість «синдрому самозванця» для того, щоб відрізняти тих, у кого страх викриття не обґрунтований, і тих, хто є справжніми самозванцями у прямому значенні цього слова. Крім того, на думку дослідників, сама назва цього конструкту звучить як психіатричне захворювання чи розлад особистості. Концепція «уявного шахрайства» Коллігіана і Стернберга включає такі поняття, як самокритика, відчуття передбачуваного обману оточуючих, потреба постійно доводити і повторювати свій успіх. Вони особливо виділяють важливість вміння справляти враження, зосередженість на самооцінці та соціальному іміджі.

Існує також припущення, що «синдром самозванця» може розглядатися як нормальний аспект соціальної поведінки, за якого людям необхідно приховувати свої слабкості відповідно до соціальних норм, що існують у суспільстві [7]. Автори цієї думки також пропонують запровадити новий термін «невротична самозванство» для опису стану, при якому уявлення про власні здібності та компетенції не відповідає передбачуваному уявленню оточуючих. Портрет «невротичного самозванця» виглядає таким чином: це людина, яка відчуває страх поразки чи успіху, в роботі схильна до перфекціонізму, що у свою чергу може призводити до прокрастинації через неможливість ідеально виконати поставлене завдання.

На початку ХХІ століття почали з'являтися роботи, які ставлять під сумнів конструктну валідність шкал, що вимірюють рівень «синдрому самозванця» і навіть явища як характеристики особистості. Наприклад, дослідження С. Росса, Дж. Стюарт, М. Магг та Б. Фултца проходило в три етапи.

Спочатку учасникам було запропоновано заповнити опитувальники «синдрому самозванця», а потім оцінити себе і відзначити, як на їхню думку, їх оцінюють оточуючі. Ті, хто мав найвищі бали за шкалою Кленс, оцінювали себе дуже низько і припускали, що й оточуючі тієї ж думки, тоді як оригінальна концепція передбачає наявність завищених вимог з боку колег і начальства.

На другому етапі дослідження була поставлена мета з'ясувати, чи ця стратегія є міжперсональною. Учасники експерименту мали оцінити свої очікування щодо майбутнього тесту, причому вперше це робилося публічно, а вдруге анонімно. Ті, у кого рівень «самозванства» був вищим, говорили про те, що не впевнені у своїх здібностях, лише серед інших людей. Анонімні відповіді свідчили, що вони впевнені у своїх силах та знаннях.

На третьому етапі була спроба виділити два типи «самозванців»: «істинних» (тобто тих, хто вважав, що оточуючі оцінюють їхні здібності надто високо) та «стратегічних» (тих, хто тільки заявляв, що вони не настільки добре справляються, як очікують інші, але насправді були про себе набагато вищої думки). Однак результати дослідження не підтвердили цієї гіпотези.

Цей напрямок у дослідженні було підтримано і продовжено Дж. Сакулку та Дж. Александером, які дійшли тих же результатів про відсутність значної різниці між передбачуваною завищеною оцінкою оточуючих і самооцінкою, хоча цей пункт був однією з основ концепції «синдрому самозванця», запропонованої П. Кленс. Таким чином, у науці виникла потреба переглянути усталені уявлення про те, що саме являє собою це явище і чи можна його вважати постійною характеристикою особистості або скоріше одним із прикладів афективних станів. Однак до цього моменту в науці не було створено повноцінної концепції та створеного на її основі вимірювального інструменту, яка прийшла б на зміну концепції П. Кленс, яка досі використовується практично в усіх сучасних дослідженнях.

У дослідженні С. Росса, Дж. Стюарт, М. Магг та Б. Фултца завданням було уточнення самого концепту «синдром самозванця» [4]. Дослідники дійшли висновку, що «синдром самозванця» більш доречно розглядати крізь призму афективних станів, а не як постійну особистісну характеристику. Зазначений стан виникає у випадку завищених очікувань із боку людини, думка якої є особливо важливою для реципієнта.

Т. Томпсон, П. Форман та Ф. Мартін виокремлюють дев'яносто характерних рис, властивих людині, що має «синдром самозванця». Цю сукупність рис дослідники розокремлюють за трьома категоріями: «самозванець-дитина», «самозванець-підліток» та «самозванець-дорослий». Т. Томпсон, П. Форман та Ф. Мартін відзначають, проте, що окрім суто негативних і очевидних усім рис, «синдром самозванця» наділений також і позитивним аспектом власної вираженості, що дозволяє максимально сконцентровано контролювати успішність власної діяльності й оцінювати її адекватно [8].

Протягом останніх років у дослідженнях, присвячених «синдромові самозванця», спостерігається зміщення уваги до вивчення зазначеного феномена в контекстах навчального та професійного середовища. Так, у роботі К. Соннак та Т. Тавелла, присвяченій вивченню закономірностей вияву «синдрому самозванця» в студентському середовищі, відзначається трактування цього явища як внутрішнього бар'єру, що стає на заваді ефективності й успішності навчальної діяльності [6]. У дослідженні М. Топпінг формулюються висновки стосовно того, що якщо викладач університету відчуває себе самозванцем під час виконання власних посадових обов'язків, то він виявляє схильність до делегування не лише складних, але рутинних повноважень колегам та студентам, які також почуваються невпевненими в собі [10]. Праці

Т. Томпсона окреслюють особливості визначення приватних випадків виявів «синдрому самозванця» на робочому місці, а також спрямовані на формулювання алгоритму організації соціальної підтримки, покликаною максимально редукувати його негативний уплив [8; 9]

Популярною й часто трансльованою постає ідея стосовно існування певного «правильного» способу життя, завдяки якому можливим є досягнення абсолютно кожної з поставлених цілей. Поширеність згаданої ідеї часто може провокувати підвищення вираженості «синдрому самозванця» в дедалі більшої кількості людей. Водночас можна стверджувати й те, що збільшення кількості досліджень та публікацій може відігравати не останню роль у поширенні зазначеного відносно нового для широких мас явища за рахунок підвищення рівня його впізнаваності та можливості його розпізнання.

«Синдром самозванця» -- це не медичний діагноз, а скоріше назва для набору переживань, які зрозумілі та близькі до різних людей. Ми інколи впізнаємо себе, коли читаємо про цей «синдром», хоча за переліком виявів немає жодної причини. Це схоже на температуру чи нежить - самі по собі вони не є якоюсь хворобою і можуть виникати від ангіни, грипу, ГРВІ чи чогось іншого.

З погляду клінічної психології, «синдром» - це група симптомів, які закономірно виявляються разом через загальну впливову причину. І автори терміна вважали, що у синдрому самозванця така причина існує, але пізніші дослідження спростували цю думку.

Зараз вважається, що хоча «синдром» і відображає реальні переживання, за ним стоять дуже різні механізми, а тому працювати з цими переживаннями окремо набагато ефективніше, ніж виділяти їх в окремий «синдром». У цьому сенсі початковий термін «феномен самозванця» точніший - багато людей насправді сприймають свій успіх як випадковість і бояться викриття: мовляв, оточуючі розберуться та зрозуміють, що вони не відповідають своїй посаді чи кваліфікації [9].

У циклу самозванця є два постійні наслідки - перевантаження та посилення почуття шахрайства.

Перевантаження. Виникає через те, що зусилля та енергія, які витрачаються на досягнення мети, значно перевищують необхідні та заважають іншим пріоритетам. Причому люди з «синдромом самозванця» усвідомлюють цю проблему, але практично майже ніколи не можуть розірвати цей шаблон поведінки і обмежитися лише необхідними зусиллями.

Посилення почуття шахрайства відбувається від циклу до циклу. Парадокс: щоразу, коли успіх повторюється, «синдром самозванця» лише посилюється. П. Кленс припустила, що у «самозванців» є якийсь свій ідеал успіху та надмірні очікування від виконаних цілей [3].

Вони просто ігнорують власні досягнення, якщо фактичні показники розходяться зі своїм ідеальним стандартом. При цьому «самозванці» - це такі собі відмінники, які невиправдано низько оцінюють свою роботу, а отже, кожне досягнення ще сильніше наголошує на розриві між реальними та уявними стандартами успіху, зміцнюючи «синдром самозванця».

«Синдром самозванця» характеризується очевидністю власних негативних проявів у таких аспектах:

Кар'єра. Людина не претендує на те, що могла б отримати і на що заслуговує - їй здається, що вона і на поточній позиції всіх обманює. Хоча насправді вона наділена якостями, які принесли б користь компанії і на вищій посаді.

Якість життя. Більшість сил і нервів витрачається не так на виконання роботи, як на уникнення викриття, надмірну підготовку до проектів, внутрішню боротьбу та обслуговування своїх сумнівів.

Але навіть якщо людина з «синдромом самозванця» досягне своїх цілей і об'єктивно переросте цей ідеальний образ, вона не позбавиться проблем, а продовжить витрачати енергію на боротьбу зі страхом і сумнівами. У цьому випадку може бути два сценарії:

Людина взагалі не помічає, що переросла свій приклад для наслідування, і непомітно для себе переключається на порівняння з новим ідеалом. Людина, підвладна «синдрому самозванця», стверджує, що їй просто пощастило, це просто випадок, успіх, або ж їй вчасно допомогли колеги та родичі, і продовжує вважати інших людей кращими за себе [5].

Ще одна причина, через яку варто зайнятися цією темою, -- поведінка уникнення, що лежить в основі «синдрому самозванця». Якщо людина часто вибирає діяльність, яка допомагає приховати, що вона чогось не знає, відмовляється від нових висот, самовираження, приховує свої думки через страх - це привід переглянути уявлення про себе. Розібравшись із усім цим, людина отримує більше свободи -- може вибирати діяльність не з огляду на страх, а виходячи з того, чого вона хоче насправді.

Отже, в науковій літературі наразі наявні дві точки зору стосовно визначення закономірностей вираження «синдрому самозванця» в дорослих людей. З одного боку, П. Кленс та Дж. Ленгфорд пропонують розглядати це явище як особистісну особливість, яка може виявлятися більшою чи меншою мірою, будучи сформованою в дитинстві під упливом певних обставин [3]. Іншою групою дослідників, представлена, зокрема, Дж. Сакулку та Дж. Александером, відзначається наявність погляду стосовно «синдрому самозванця» як афективного стану, в якому в певний момент за певних умов може опинитися кожен [5].

успіх синдром самозванець дорослий

Висновки

Отже, до теперішнього часу в науковій літературі не викристалізувалося єдине уявлення стосовно того, що саме включає до своєї структури концепція поняття «синдром самозванця». Останнім часом дедалі більщої популярності набувають роботи, спрямовані на уточнення самого конструкту та його структури.

Якщо раніше для «синдрому самозванця характерним було виникнення та виявлення переважно в ситуаціях, пов'язаних із професійною ідентичністю, то наразі він поширюється й на такі галузі приватного життя дорослої людини, як, наприклад, материнство. Про це свідчить надзвичайна поширеність різноманітних концепцій, що покликані визначити, як саме мають бути побудовані взаємини між матір'ю та дитиною, кожна з яких претендує на універсальність. Відтак, можна говорити про те, що «синдром самозванця» як явище зазнає певних змін із перебігом часу й залежно від соціального та історичного контексту, в якому відбуваються дослідження зазначеного феномена.

Література

1. Гільчер К. «Синдром самозванця» як психологічне явище. Психологічні умови благополуччя персоналу організацій. Львів: Національний університет «Львівська політехніка», 2020. С. 67-69.

2. Карпець М. В. Етичний вимір поширеності «синдрому самозванця» в ІТ-індустрії. Етико-естетична традиція у вітчизняній культурі. 2019. С. 143-147.

3. Langford J., Clance P. R. The imposter phenomenon: Recent research findings regarding dynamics, personality and family patterns and their implications for treatment. Psychotherapy: Theory, Research, Practice, Training. 1993. № 30(3). P. 495-501.

4. Ross S.R., Stewart J., Mugge M., Fultz B. The imposter phenomenon, achievement dispositions, and the five factor model. Personality and Individual Differences. 2001. № 31(8), P. 1347-1355.

5. Sakulku J., Alexander J. The Impostor Phenomenon. International Journal of Behavioral Science. 2011. Vol. 6. №.1. P. 73-92

6. Sonnak C., Towell T. The impostor phenomenon in British university students: Relationships between self-esteem, mental health, parental rearing style and socioeconomic status. Personality and Individual Differences. 2001. № 31(6). P.863-874.

7. Thompson T., Davis H., Davidson J. Attributional and affective responses of impostors to academic success and failure outcomes. Personality and Individual Differences. 1998. № 25(2). P. 381-396.

8. Thompson T., Foreman P., Martin F. Impostor fears and perfectionistic concern over mistakes. Personality and Individual Differences. 2000. № 29(4). P. 629-647.

9. Thompson T. Failure avoidance: parenting, the achievement environment of the home and strategies for reduction. Learning and Instruction. 2004. № 14(1). P. 3-26.

10. Topping M.E. The impostor phenomenon: A study of its construct and incidence in university faculty members. Dissertation Abstracts International. 1983. № 44. P. 1948-1949.

References

1. Hil'cher K. (2020). “Syndrom samozvantsia” yak psyholohichne yavysche [“Imposter syndrome” as a psychological phenomenon]. Psyholohichni umovy blahopoluchcha personaly orhanizatsiy - Psychological conditions of well-being of the personnel of organizations, Lviv: Lviv Ivan Franko State University, 67-69 [In Ukrainian].

2. Karpets M. (2019). Etychnyy vymir poshyrenosti “syndromu samozvantsia” v IT-industriyi [Ethical dimension of prevalence of “imposter syndrome” in the IT industry]. Etyko-estetychna tradytsiya u vitchyznianiy kul'turi. - Ethical and aesthetic tradition in national culture, 143-147 [In Ukrainian].

3. Langford J., Clance P.R. (1993). The imposter phenomenon: Recent research findings regarding dynamics, personality and family patterns and their implications for treatment. Psychotherapy: Theory, Research, Practice, Training, 30(3), 495-501 [In English].

4. Ross S.R., Stewart J., Mugge M., Fultz B. (2001). The imposter phenomenon, achievement dispositions, and the five factor model. Personality and Individual Differences, 31(8), 1347-1355 [In English].

5. Sakulku J., Alexander J. (2011). The Impostor Phenomenon. International Journal of Behavioral Science. 6(1), 73-92 [In English].

6. Sonnak C., Towell T. (2001). The impostor phenomenon in British university students: Relationships between self-esteem, mental health, parental rearing style and socioeconomic status. Personality and Individual Differences, 31(6), 863-874 [In English].

7. Thompson T., Davis H., Davidson J. (1998). Attributional and affective responses of impostors to academic success and failure outcomes. Personality and Individual Differences, 25(2), 381-396 [In English].

8. Thompson T., Foreman P., Martin F. (2000). Impostor fears and perfectionistic concern over mistakes. Personality and Individual Differences, 29(4), 629-647 [In English].

9. Thompson T. (2004). Failure avoidance: parenting, the achievement environment of the home and strategies for reduction. Learning and Instruction, 14(1), 3-26 [In English].

10. Topping M.E. (1983). The impostor phenomenon: A study of its construct and incidence in university faculty members. Dissertation Abstracts International, 44, 1948-1949 [In English].

Размещено на Allbest.ru