Саморегуляція як умова активізації психологічних ресурсів особистості

Размещено на http://allbest.ru

САМОРЕГУЛЯЦІЯ ЯК УМОВА АКТИВІЗАЦІЇ ПСИХОЛОГІЧНИХ РЕСУРСІВ ОСОБИСТОСТІ

Кириченко Тетяна Василівна

кандидат психологічних наук, доцент, доцент кафедри психології, Університет Григорія Сковороди в Переяславі

Клименко Ілона Вікторівна

кандидат фізико-математичних наук, доцент, студентка, Університет Григорія Сковороди в Переяславі

Анотація. У статті висвітлено результати досліджень саморегуляції як умови актуалізації психологічних ресурсів особистості. Наголошено, що сучасна людина постійно перебуває у непередбачуваних та важко контрольованих життєвих обставинах, які істотно впливають на її особистісний розвиток. Зазначена ситуація актуалізує проблему психологічних ресурсів, де особлива роль належить процесу саморегуляції особистості.

Розглянуто найбільш значущі характеристики психологічних детермінант феномену саморегуляції, які обумовлюються внутрішньо-психологічними й інтеракційними процесами становлення особистості. З'ясовано, що у широкому розумінні саморегуляція розглядається як системний процес, який має складну багаторівневу структуру і властивий всім живим системам, що обумовлює їх доцільне функціонування. Саморегуляція у вузькому розумінні трактується у психології як самопрограмування, самоконтроль, самокорекція поведінки особистості на основі зворотнього зв'язку й спрямована на врегулювання психічних явищ до певних норм і правил.

Показано, що процес саморегуляції має складну багаторівневу детермінацію, властивий всім живим системам і обумовлює їх доцільне функціонування. Вищим рівнем саморегуляції є особистісний. Зазначено, що саморегуляція на рівні особистості передбачає характеристику соціальної пам'яті та мислення, здатності до когнітивного стилю розв'язування екстремальних і складних поведінкових ситуацій. Вона невіддільна від процесів моделювання людиною перспективних, творчих ситуацій, вміння аналізувати діяльність та умови виконання завдань. Обґрунтовано, що саморегуляція на особистісному рівні виступає, насамперед, як вольова регуляція поведінки, спрямована на подолання внутрішніх перешкод і конфліктів на шляху до досягнення свідомо поставленої мети. Процес саморегуляції зумовлюється як природними (типологічними) особливостями, зокрема емоційністю, так і особистісними властивостями (характером, спрямованістю, інтересами, ідеалами, цінностями). Зроблено висновок, що саморегуляція особистості є умовою оптимального й ефективного конструювання життєдіяльності в цілому.

Ключові слова: психологічні ресурси особистості, потенціал, життєтворчість, саморегуляція, суб'єкт, самореалізація.

психологічний саморегуляція поведінка особистість

Kyrychenko Tetiana Vasylivna

PhD in Psychology, Associate Professor, Associate Professor of the Department of Psychology, Hryhorii Skovoroda Pereiaslav University

Klymenko Ilona Viktorivna

Candidate of physical and mathematical sciences, associate professor, student, Grigory Skovoroda University in Pereyaslav

SELF-REGULATION AS A CONDITION OF ACTIVATION OF PSYCHOLOGICAL RESOURCES OF PERSONALITY

Постановка проблеми. Сучасна особистість постійно перебуває у непередбачуваних та важко контрольованих життєвих обставинах, які істотно впливають на її особистісний розвиток. Вони містять загрозу життєдіяльності людини, можуть призвести до непоправної фізичної та психічної шкоди, а отже, потребують високого рівня розвитку психологічних ресурсів особистості, що забезпечують її здатність до успішного подолання складних життєвих обставин [1]. Зазначена ситуація гостро актуалізує проблему психологічних ресурсів, адже саме вони виступають тими інструментами, які забезпечують реалізацію функцій життєтворення, дозволяють вирішувати не лише актуальні, але й глобальні питання власного буття. У теорії гуманістичного психоаналізу Е. Фромма психологічний ресурс розглядається в контексті особистісного прагнення до вершин існування та подолання складних життєвих ситуацій [2]. Особлива роль у цьому належить процесу саморегуляції.

Кожній людині треба вміти узгоджувати свою поведінку з діями інших людей, так її програмувати, щоб передбачати результати, характер реакції зі сторони суспільства на відповідні вчинки, тобто саморегулювати поведінку. Адже соціально-психологічні зміни в житті людини, насамперед, зміна суспільних стереотипів під впливом соціального перелому, приводять до того, що нормативи поведінки можуть зміщуватись в сторону менш контрольованих дуже швидко. А це призводить до підвищення агресивності. Рівень агресії інших людей може викликати невпевненість у собі, зниження самоконтролю. Допомога людині в опосередкованій регуляції своєї поведінки в умовах, коли, можливо, не слід орієнтуватися на більшість або на культивовані нею (більшістю) способи, - це і є шлях розвитку здатності до саморегуляції поведінки особистості. Розробка зазначеної проблеми дозволяє розкрити внутрішні ресурси особистості, спрямовані на взаємодію з оточуючим середовищем та регуляцію власної поведінки у ньому.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Феномен саморегуляції актуалізується в контексті гуманістичного підходу, за якого особистість розглядається з позиції свободи, активності, здатності до самовдосконалення та саморозвитку (А. Маслоу, К. Роджерс, Г. Олпорт, В. Франкл та ін.). Водночас, найбільш повно, як самостійний предмет дослідження, саморегуляція представлена у соціально-когнітивній теорії особистості А. Бандури.

Незаперечну цінність у дослідженні феномену саморегуляції становить доробок вітчизняної науки. Обґрунтування психічної регуляції та саморегуляції (І.М. Сєченов та І.П. Павлов), а також дослідження фізіологів у руслі психофізіології (П.К. Анохін), дали змогу підкреслити важливість системного дослідження психічної саморегуляції. У контексті діяльнісного підходу (С.Л. Рубінштейн) саморегуляція особистості є невід'ємною складовою принципу єдності свідомості із діяльністю.

Важливу роль у становленні сучасних уявлень про саморегуляцію відіграв суб'єктний підхід (К. О. Альбуханова-Славська), у рамках якого підкреслюється необхідність її вивчення як процесу. Питання саморегуляції особистості продовжують досліджуватися сучасними вченими (М. Й. Боришевський, О. О. Конопкін, Ю.О. Миславський, В.І. Моросанова, Г.С. Никифоров, О.К. Осницький, В.О. Татенко, Н.І. Пов'якель та ін.). М.Й. Боришевським акцентовано необхідність врахування актуальних потреб, особистісно значущих цілей, життєвих відносин, установок у розвитку саморегуляції; предметом уваги В. І. Моросанової постали питання стильової саморегуляції поведінки людини; в дослідженнях Н. І. Пов'якель саморегуляція розглядається як професійно важлива властивість і необхідна складова здатності особистості для вирішення завдань психологічної практики. У концепції О.О. Конопкіна представлено внутрішню структуру процесів усвідомленої саморегуляції для різних видів і форм довільної активності особистості.

Разом із тим, доцільно звернути увагу на те, що тлумачення проблеми саморегуляції в межах означених напрямів відбувалися незалежно один від одного, і їх відмінності, як правило, зумовлені різними концептуальними підходами до цілої низки психічних явищ і процесів, в тому числі й до феномена саморегуляції особистості. Однак, суттєвим, на наш погляд, є виокремлення базових конструктів саморегуляції, де її основним ресурсом є внутрішня активність особистості.

Мета статті - узагальнити та систематизувати концептуальні підходи щодо розуміння процесу саморегуляції як міждисциплінарної категорії та з'ясувати провідні детермінанти саморегуляції особистості як умови активізації психологічних ресурсів.

Виклад основного матеріалу. Процес саморегуляції надзвичайно багатогранний і складний. Особистість не просто механічно порівнює свою модель поведінки або вже здійснений нею акт із соціальною нормою, виражаючи своє позитивне чи негативне ставлення до неї, а й переживає почуття задоволення чи незадоволення, відчуває захоплення чи відразу. Саморегуляція пропонує оцінку людиною своєї поведінки з точки зору суб'єктивного стану: з одного боку, передбачення оцінки зі сторони суспільства, з іншого, реакцію особистості на цю оцінку та її наслідки. В результаті взаємодії цих двох сторін у свідомості людини виробляється вольове рішення: реалізувати свою ідеальну програму поведінки або відмовитися від неї.

Отже, взаємодіючи з навколишнім світом, людина повсякчас опиняється в ситуації вибору різних способів реалізації своєї активності залежно від поставленої мети, своїх індивідуальних особливостей, умов дійсності. У складних (стресових) ситуаціях зняти невизначеність можна лише за допомогою саморегуляції, коли людина самостійно досліджує ситуацію, програмує свою активність, контролює перебіг діяльності та коригує, якщо є потреба, отримані результати.

Процес саморегуляції розглядається в різних психологічних дисциплінах і школах. У енциклопедичному варіанті визначається як доцільне функціонування живих систем різних рівнів організації та складності, як системний процес, що забезпечує адекватну до умов мінливість і пластичність життєдіяльності суб'єкта на будь-якому із її рівнів.

Феномен саморегуляції актуалізується в контексті сучасного гуманістичного підходу, за якого особистість розглядається з позиції свободи, активності та здатності до самовдосконалення та саморозвитку. Слід зазначити, що теоретичні основи саморегуляції в зарубіжній психології неоднозначні. У біхевіористичній теорії саморегуляція виступає як результат уникнення покарання і закріплює заохочувальні форми поведінки індивіда, когнітивна теорія розглядає її як дотримання правил і норм поведінки, які нав'язані ззовні й підкоряють собі вродженні асоціальні та егоцентричні тенденції особистості.

З-поміж існуючих наукових психологічних парадигм, які відображають різні концептуальні підходи до обґрунтування проблеми саморегуляції в межах зарубіжної психології, особливу увагу хочемо звернути на гуманістичну та соціально-когнітивну.

Особистість, з точки зору гуманістичної психології, визначається як унікальна, цілісна система, відкрита до самоактуалізації. Гуманістична психологія доцільним вважає цілісне вивчення особистості, наголошуючи на довільності поведінки, ролі справжніх духовних цінностей і переконань в її суспільному становленні.

Основною потребою людини А. Маслоу вважав самоактуалізацію, зміст якої, на його думку, полягає також у прийнятті рішення присвятити своє життя духовному зростанню і повному розвитку здібностей, прагненні досягти ціль. Поведінка людини в більшості регулюється раціональними силами. Самоактуалізовані індивіди наполегливо йдуть до поставленої цілі, важливим компонентом в цьому довготривалому процесі є воля людини.

Самоактуалізація - це прагнення добре виконувати ту справу, яку людина для себе обрала. А. Маслоу розглядає особистість як принципово вільну і відповідальну за рішення, який спосіб життя вибрати. Ця особистісна свобода чітко проявляється в тому, що людина вирішує, яким є її потенціал і яким чином вона буде актуалізувати цей ресурс [3].

Згідно з поглядами представників гуманістичного напряму, людині надано можливість самостійно обирати потреби, цілі та пріоритети, структурувати й досягати їх відповідно до обраної моделі поведінки. З нашої точки зору, саморегуляція особистості і є цим засобом реалізації спонук і потенцій індивіда, саме вона слугує специфічним коректором означених потреб і цілей в умовах мінливих зовнішніх і внутрішніх факторів середовища чи ситуації.

Вирішальне значення у розвитку проблеми саморегуляції відіграють праці А. Бандури, - в контексті соціально-когнітивної теорії. Особистість, згідно поглядів вченого, формується за допомогою її поведінки, індивідуальних характеристик, особливо важливою з-поміж яких є мислення [4].

Вчений виокремлює дві групи факторів саморегуляції - зовнішні і внутрішні. Зовнішні дають людині стандарти для оцінки власної поведінки, а також зовнішнє підкріплення у вигляді нагород, отриманих від інших.

Внутрішні (особистісні) фактори саморегуляції розглядаються детальніше, автор виділяє три їх необхідні умови, як-от:

- самоспостереження;

- процес винесення суджень;

- активна реакція на себе.

Отже, саморегуляція, за А. Бандурою, є однією з найважливіших характеристик людської особистості, які безпосередньо впливають на її поведінку. Людина реактивно намагається зменшити не співпадіння між своїми досягненнями і своєю ціллю, зробивши це, ставить нові більш високі цілі, таким чином самовдосконалюється і рухається до розвитку власних потенцій.

Необхідним процесом життєдіяльності людини є самоконтроль. В цьому процесі вчений виділяє п'ять кроків, які здатні його вдосконалити і допомогти позбуватись небажаних звичок, проблем, а також стандартів поведінки. До них належать:

1) визначення форми поведінки;

2) збір основних даних;

3) розробка програми самоконтролю;

4) виконання і оцінка програми самоконтролю;

5) завершенприрограми самокон'цзолю.

Такий розгляд самоконтролю суттєво розширив знання про його практичне втілення і функціонування в житті людини і на наш погляд, співпадає з функціями саморегуляції. А. Бандура неодноразово наголошує на важливості таких компонентів саморегуляції як самооцінка та самоефективність - впевненість у своїх можливостях і вміння регулювати поведінку та діяльність.

Самоефективність пов'язана з усвідомленням людиною власної здатності будувати поведінку, діяльність відповідно до специфічної задачі або ситуації. З точки зору А. Бандури вона вирішальна у розширенні чи обмеженні вибору діяльності та зусиль, необхідних для подолання перешкод та фрустрацій; наполегливість, із якою вона буде вирішувати певну життєву чи професійну задачу. Тобто, самооцінка ефективності впливає на стиль поведінки, діяльності, мотивацію, емоції. Висока самоефективність суттєво корелює із очікуваннями успіху, сприяє високим результатам у діяльності, розвитку самоповаги [4].

Незаперечну цінність у дослідженні феномену саморегуляції становить доробок вітчизняної психології, яка внесла цілу низку підходів та напрямів до вивчення означеної проблеми.

У вивченні проблем саморегуляції важливе місце займає використання досягнень таких наук, як кібернетика та біологія. Так, зигольнониуковим досягненням є кібернетичне вчення про зворотні зв'язки і функціонольний иноліз саморегуляції. З біологічної точки зору визначається як один із унівєрсольних принципів існування організму, що здійснюється на різних рівнях його функціонування за допомогою психічної активності з метою підтримання відносно стійкої рівноваги як у самій біологічній системі, так і в її зв'язках із навколишнім середовищем.

У контексті діяльнісного підходу С.Л. Рубінштейна [5] саморегуляція є невід'ємною складовою принципу єдності свідомості із діяльністю. До найважливіших аспектів саморегуляції відносимо вивчення механізмів регуляції різних форм поведінки, регуляторні особливості усвідомлення суб'єктом власної позиції у діяльності, взаємозв'язок саморегуляції з предметним світом особистості. Вагомими для нашого дослідження розглядаємо міркування вченого щодо активності суб'єкта у регуляції ним власної поведінки, а саме, саморегулювання - як єдність внутрішніх та зовнішніх особливостей психіки індивіда, спрямованих на досягнення конкретно визначеної мети. Відповідно регулятивні процеси виявляються у характері та здібностях особистості, а відтак, діють практично на всіх рівнях її активності та забезпечують успішність діяльності .

Як зазначав С.Л. Рубінштейн, саморегуляція - це функціональне вираження тих внутрішніх умов, які визначають ефект зовнішніх, у тому числі, соціальних впливів. Вищим рівнем саморегуляції є особистісний. Дослідник наголошував на необхідності вивчення особистісного рівня саморегуляції, підкреслюючи, що регулятивні процеси закріплюються в особистості у формі характеру і здібностей та діють на всіх рівнях активності людини, забезпечуючи успішність будь-якої діяльності [5, с. 302].

Особистість, згідно поглядів вітчизняних вчених є умовою діяльності та її продуктом. Насамперед, вона, соціально детермінована, - дії людини об'єктивно завжди реалізують певну сукупність ставлень до предметного світу, до навколишніх людей, до самої себе; особистість характеризують ієрархічні відношення діяльностей, які утворюють ядро особистості.

Здебільшого учені розглядали феномен саморегуляції неподільно із інтеріоризацією зовнішнього соціального контролю, його переведенням у внутрішньо-психічний план, самоконтроль і саморегуляцію особистості.

Якщо вести мову про визначення феномену саморегуляції у вітчизняній психології, то слід констатувати наявність великої кількості тлумачень та розмаїття застосування термінів, за допомогою яких описується досліджувальна реальність, наприклад: саморегулювання, самоуправління, самокерування, самоорганізація, самоконтроль.

Спроби визначити і розмежувати ці поняття були зроблені М.Й. Боришевським [6]. На його думку, труднощі зумовлюються тим, що ці поняття мають відношення до багатьох явищ різної природи, ступеня складності, використовуються в найрізноманітніших галузях знань, тому недоцільно навантажувати відносно самостійним психологічним змістом різні граматичні форми одного й того ж поняття.

Поняття самоорганізації відображає, перш за все, результат певної самоактивності; «саморегуляція» - означає передусім процес. Поняттям «самоуправління» доцільно оперувати при розгляді самоактивності на рівні групи, колективу, класу. Поняттям «саморегулювання», виходячи з його змісту, а також відповідно до існуючих традицій його використання в науковій та науково - популярній літературі, доцільно позначати явища самоактивності на рівні особистості, а також при описанні систем більш низького рівня організації [6, с.11]. Терміни «регуляція» і «управління», будучи близькими за суттю, різняться за формою. Тобто, вони є синонімами, які позначають один процес, але на рівні різних систем: поняття «регуляція» більше призвичаєне до внутрішньо особистісних процесів, а «управління» - до соціальних систем.

Термін «керування» може бути однаково застосований до різних систем (керувати можна і колективом, і власними емоціями та поведінкою), але цей термін не дуже звично звучить із префіксом само-. Він більш пристосований до позначення суб'єкт - суб'єктної чи суб'єкт - об'єктної взаємодії, тобто, висвітлює регуляторні процеси як взаємодію ієрархічних систем вищої - тієї, яка скеровує, задає напрямок, і нижчої - тієї, яка слідує (активно чи пасивно) в цьому напрямку. Цей же аспект відображають поняття «регуляція» і «управління» [6, с. 12].

Дійсно, для того, щоб глибше зрозуміти певний термін доцільно здійснити його семантичний аналіз та споріднених із ним термінів на підставі їхнього етимологічного дослідження.

Термін «саморегуляція» складається з двох частин «само- і регуляція». Остання частина позначає саме явище, а перша вказує на те, що воно відбувається в певній системі, завдяки внутрішнім ресурсам. Цією системою є особистість, а регуляція може здійснюватися в різних сферах психіки власними внутрішніми ресурсами. У психологічному словнику за редакцією А.В. Петровського, М.Г. Ярошевського термін трактується так: «Саморегуляція (від лат. regulare - упорядковувати, налагоджувати) - доцільне функціонування живих систем різних рівнів організації та складності [7, с. 352].

Досить часто в якості синоніму терміну «саморегуляція», або ж нарівні з ним, вживають термін «самоконтроль», що зазначено, зокрема, в дослідженні Г.С. Нікіфорова [8], який наполягає на необхідності змістового розрізнення цих понять. З погляду вченого про самоконтроль можна говорити лише як про складову частину саморегуляції, адже він необхідний для того, щоб при виявленні відхилень від бажаного могли включитися коригуючі чи регуляторні впливи, а сам по собі, як самоціль, він втрачає сенс і доцільність.

Функція самоконтролю «має перевірочний характер і полягає в установленні ступеня відповідності між еталоном і контрольованої складової. Визначення норм і правил, у відповідність до яких будуть приводитись психічні явища у випадку цілеспрямованої саморегуляції, можна позначати терміном самопрограмування, а зміну психічних явищ згідно визначених норм - терміном самокорекція. Ці процеси є функціонально взаємопов'язаними між собою, а поняття, якими вони позначаються, охоплюються більш широким поняттям саморегуляції [8, с. 89].

Отже, у широкому розумінні саморегуляція розглядається як системний процес, який має складну багаторівневу структуру і властивий всім живим системам, що обумовлює їх доцільне функціонування. Саморегуляція у вузькому розумінні трактується у психології як самопрограмування, самоконтроль, самокорекція поведінки особистості на основі зворотнього зв'язку й спрямована на врегулювання психічних явищ до певних норм і правил.

У людини, на відміну від інших організмів, процеси саморегуляції відбуваються на різних за своєю складністю і змістом рівнях. Нижчий рівень - це біологічна саморегуляція. Вона є аналогічною до тієї, що властива переважній більшості живих організмів, і забезпечує успішну взаємодію людини з навколишнім середовищем. Рівень психічної саморегуляції пов'язаний із підтриманням та мобілізацією психічної активності й полягає в здатності людини керувати власними діями й станами. Вищим рівнем саморегуляції є особистісний.

Саморегуляція на рівні особистості передбачає характеристику соціальної пам'яті та мислення, здатності до когнітивного стилю розв'язування екстремальних і складних поведінкових ситуацій. Вона невіддільна від процесів моделювання людиною перспективних, творчих ситуацій, вміння аналізувати діяльність та умови виконання завдань, зобов'язань і норм. Саморегулятивна функція особистості пов'язана з характером прогнозування, передбаченням результатів вчинків та усвідомленням значущості вчиненого. С. Л. Рубінштейн наголошував на необхідності вивчення особистісного рівня саморегуляції, підкреслюючи, що регулятивні процеси закріплюються в особистості у формі характеру і здібностей та діють на всіх рівнях активності людини, забезпечуючи успішність будь-якої діяльності.

Особистісний рівень саморегуляції, як зазначає К.О. Абульханова-Славська, пропонує, насамперед, усвідомлення психологічної природи власної суб'єктивності, яка зростає завдяки саморегуляції поведінки особистості. Бути суб'єктом при саморегуляції поведінки означає надавати особистісного смислу загальнолюдським та конкретно індивідуальним цінностям, певним обов'язкам та завданням. Саморегуляція особистості не завжди здійснюється об'єктивно-оптимальним та суб'єктивно-зручним чином. Ці особливості особистісної саморегуляції проявляються і у психологічній, і в особистісній «ціні» діяльності. Підтримувати певний рівень психічної активності можна двома способами: перенапруженням всіх сил, що призводить до втоми, падінню активності, та за рахунок емоційно-мотиваційного підкріплення. Удосконалення саморегуляції не безмежне й не всі її рівні здійснюються усвідомлено. Ряд процесів і способів дій, які спочатку усвідомлені та довільно регульовані перетворюються в неусвідомлені [9].

У процесі діяльності людина, як стверджує дослідниця, вирішує суспільно необхідні задачі, спрямовує свою активність на пошук оптимальних шляхів вирішення цих задач. Особистість, як суб'єкт діяльності, може пристосовувати свої індивідуальні особливості, здібності до конкретних задач діяльності. Саморегуляція, на думку вченої, - це той механізм, за допомогою якого забезпечується централізуюча, спрямовуюча і активізуюча позиція суб'єкта. Вона здійснює оптимізацію психічних можливостей, компенсацію недоліків, регуляцію індивідуальних станів у зв'язку із задачами та подіями діяльності, а також забезпечує цільову і смислову відповідність дій суб'єкта цим подіям, своєчасність, пропорційність дій. За допомогою саморегуляції особистість підтримує стабільний рівень активності незалежно від мінливості психічних станів на тому чи іншому етапі. Системний характер саморегуляції дозволяє зрозуміти джерело мобілізації суб'єктом своїх сил та резервів, а не тільки джерело компенсації недоліків [9, с. 34].

Суб'єктний підхід дозволив досліджувати саморегуляцію з позицій можливості особистості осмислено та усвідомлено керувати власною активністю, ставити і реалізовувати свої цілі. О.О. Конопкін [10,11] пов'язує суб'єктність з регулятивними інтегральними утвореннями особистості високого рівня, вважає саморегуляцію особистості такою, що забезпечує суб'єктність людини. Процес саморегуляції вчений розглядає як систему функціональних ланок, які забезпечують створення і динамічне існування у свідомості людини цілісної моделі її діяльності.

Найважливішими функціональними ланками вчений вважає:

- прийняття суб'єктом мети діяльності;

- суб'єктивну модель значимих умов;

- програму виконавчих дій;

- систему суб'єктивних критеріїв досягнення мети;

- контроль і оцінку реальних результатів;

- рішення і корекцію системи саморегуляції.

В результаті проведення багатьох експериментальних досліджень та їх узагальнення О.О. Конопкін висловлює думку про те, що для діяльності людини, включаючи її елементарні форми, свідоме регулювання діяльності є вищим рівнем системи її регуляції. Усвідомлену саморегуляцію автор розглядає як «... системно-організований процес внутрішньопсихічної активності людини по ініціації, побудові, управлінню, підтримуванню різними видами і формами довільної активності, безпосередньо прийнятими людиною цілями» [11, с. 6].

Так, підтверджено, що успіх діяльності обумовлений сформованістю цілісної системи саморегуляції. Низький рівень вираженості того чи іншого компонента системи саморегуляції або не сформованість міжфункціональних зв'язків вважається структурно-функціональним дефектом саморегуляції і може не тільки обмежувати ефективність діяльності, але й заважати успішній адаптації особистості до різних умов [10].

Таким чином, саморегуляція, за О.О. Конопкіним, - це цілісна, замкнута, інформаційно відкрита система функціональних ланок, що забезпечує створення й динамічне існування у свідомості суб'єкта цілісної моделі діяльності, обумовлючи його виконавську активність. Структурно повноцінний регуляторний процес неминучий для успішного досягнення суб'єктом поставленої мети.

Як бачимо, структурно саморегуляція виступає замкнутим контуром регулювання активності особистості, а також вона є інформаційним процесом, носіями якого є різноманітні форми відображення дійсності. На нашу думку, таке тлумачення саморегуляції особистості свідчить про те, що цей процес стає чинником і засобом оптимального й ефективного конструювання життєдіяльності в цілому. Отож, саморегуляцію доцільно розглядати як цілісний процес, в якому взаємозв'язок самостійних рішень суб'єкта у досягненні мети забезпечується узгодженістю між його діями та функціонуванням регуляторних процесів.

На сучасному етапі наукового пошуку вчених, актуальними є суб'єктні позиції людини, які слід розрізняти залежно від змісту кожного окремого завдання, що вирішується. Відтак, людина виступає то суб'єктом визначення цілей діяльності, то суб'єктом аналізу умов і визначення предмета потреби, а також суб'єктом вибору засобів і способів втілення дій, суб'єктом, корекції результатів і, нарешті, суб'єктом розвитку досвіду власної активності. Внаслідок накопичення досвіду в різноманітних виявах діяльності, у людини формується особлива властивість - суб'єктність, як специфічна організація психічного. Її функція полягає у сприянні активній, свідомій і цілеспрямованій реалізації.

Згідно із системним підходом, саморегуляція включає психомоторну, когнітивну, комунікативну сфери життя людини, виявляється в перебігу цілісної поведінки і діяльності, а також у взаєминах між людьми. Процес саморегуляції зумовлюється як природними (типологічними) особливостями, зокрема емоційністю, так і особистісними властивостями (характером, спрямованістю, інтересами, ідеалами, цінностями). Своєрідність поведінки людини також залежить і від характеру її взаємостосунків з групою, членом якої вона є, від норм групових ціннісних та рольових еталонів. Неадекватність поведінки негативно впливає на міжособистісні стосунки; вона виражається, зокрема, в переоцінці особистістю своїх можливостей, розходженні вербального і реального планів, послаблені критичності під час контролю за реалізацією програм поведінки [12].

Саморегуляція на особистісному рівні виступає, насамперед, як вольова регуляція поведінки, спрямована на подолання внутрішніх перешкод і конфліктів на шляху до досягнення свідомо поставленої мети, яка починається з актуалізації мотиву і завершується формуванням спонукання як його результату. Воля виступає як вища психічна функція в мотиваційній сфері саморегуляції поведінки особистості. В процесі саморегуляції беруть участь такі утворення, як мотиви та установки, уявлення особистості про себе і свої можливості, знання про середовище. Особистість саморегулює поведінку, співвідносячи свої функціонально-енергетичні можливості із власними змістовно-смисловими установками, з системою своїх цінностей, з вимогами соціальних ситуацій та з дійсним і належним вчинком у сфері моралі.

Аналіз особливостей розвитку саморегуляції поведінки дає можливість зрозуміти, яким чином суб'єкт усвідомлює необхідність «вписувати» цілі, вимоги, спонукання зовнішнього плану у власну мотивацію, тобто у внутрішній план. Адже, якщо є проблема, то потрібно ухвалювати рішення, вибирати шляхи для її усунення, докладати адекватних зусиль у діяльності й поведінці, щоб змінити ситуацію. Людина не автоматично змінює одну діяльність на іншу, а свідомо, враховуючи при цьому соціальну ситуацію, важливість операцій, які вона виконує та здатність передбачати можливі результати своїх вчинків. Вона має можливість вибору, і в цьому полягає її свобода волі. Володіючи свідомістю, особистість відповідальна за наслідки здійснених виборів і вчинених дій [13].

Регулююча, стимулююча й затримуюча функції волі мають специфічний прояв на особистісному рівні. Основна особливість вольової регуляції полягає у свідомій мобілізації особистістю власних психічних і фізичних можливостей для подолання труднощів і перешкод при здійсненні цілеспрямованих дій і вчинків. Необхідним засобом цілеспрямованої поведінки є вольове зусилля, за допомогою якого особистість здійснює владу над своїми спонуканнями, вибірково реалізуючи в дію одну мотиваційну систему і гальмуючи іншу. Свідома психічна напруга виникає в людини при дефіциті енергії й прагненні мобілізувати свої резерви для подолання труднощів у досягненні мети. При вольовому зусиллі вона виникає не спонтанно, а викликається особистістю свідомо. Саморегуляція підсилює самоконтроль поведінки, головним чином, через мотиваційну функцію, тобто через самозадоволення від досягнення необхідних цілей. У такому випадку в людини з'являється допоміжний мотив - докласти більше зусиль, необхідних для досягнення бажаної поведінки. Під час вольової поведінки емоційні переживання особистості значно розширюються, ускладнюються функції оцінки, спонукання й регулювання. Поряд із цим первинні емоції диференціюються, вступають у відношення субординації. Розвиток емоційної сфери приводить до утворення певної за спрямуванням системи внутрішніх переживань. Емоції при цьому виступають результатом когнітивної оцінки ситуації. В розвиненому вольовому акті емоція стає більш загальною і виступає його основою. Тому вона у вольовому акті мусить мати таку силу, яка б забезпечила реальні дії суб'єкта на основі свідомого наміру.

Людина як суб'єкт власної діяльності спрямовує свою активність не лише на світ речей та інших людей, а й насамперед, на себе. Іншими словами, суб'єкт діяльності у своїй розвиненій формі здатний належним чином усвідомлювати сутність власних психічних якостей та свідомо ставити перед собою мету, що сприяє здійсненню розвитку психічних особливостей. За умов нормального розвитку, людина є суб'єктом не лише діяльності, а й психічної активності, який усвідомлює себе носієм і творцем власної психіки з її індивідуально неповторними особливостями.

Рівень суб'єктності зростає завдяки саморегуляції поведінки особистості. Бути суб'єктом при саморегуляції поведінки означає надавати особистісного смислу загальнолюдським та конкретно індивідуальним цінностям, певним обов'язком та завданням. Вищим рівнем цього процесу є прояви у сфері складної системи власних спонукань. Для особистості реально існує не тільки «Я хочу», «Я бажаю», а також «Мені потрібно». Індивіду доводиться поєднувати свободу з відповідальністю дій та вчинків.

Залежно від того, який функціональний компонент набуває пріоритетного розвитку і займає провідне місце в структурі особистості, визначається тип суб'єкта. Наприклад, такий, що легко може ставити перед собою мету, але виявляє неспроможність у виборі необхідних засобів її досягнення. Інший може відзначатися високою виконавчою майстерністю, але тільки за умови, що йому хтось вкаже мету, спрямує діяльність та визначить засоби її реалізації. Нерідко зустрічається тип людини, якому найбільше вдається функція оцінювання результатів діяльності іншого, проте, сам він, здебільшого, не прагне виступати в ролі її виконавця. Якщо особистість не лише відчуває труднощі у виборі мети чи інших компонентів діяльності, але й прагне уникнути цих труднощів та відповідальності такого вибору, то можна говорити про порушення в розвитку механізмів саморегуляції поведінки.

Саморегуляція поведінки як суб'єктна властивість особистості передбачає наявність стану внутрішньої і зовнішньої мотивації. Аналіз особливостей розвитку саморегуляції поведінки дає можливість зрозуміти, яким чином суб'єкт усвідомлює необхідність «вписувати» цілі, вимоги, спонукання зовнішнього плану у власну мотивацію, тобто у внутрішній план. У генезисі мотивів саморегуляції поведінки чітко простежується роль довільності як провідного фактора розвитку особистості. Довільний характер мотивів саморегуляції складається з усвідомлення індивідом необхідності враховувати й оцінювати у своїй поведінці, з одного боку, реальні зовнішні обставини, в яких він знаходиться, з іншого, - власні можливості й співвідносити їх із поставленою метою.

Сучасне суспільне життя ставить на одне з перших місць необхідність бути зрілою, самодостатньою, реалізованою особистістю. Саме від рівня досконалості розвитку процесів саморегуляції і залежить успішність, надійність, продуктивність, кінцевий результат будь - якої діяльності. В особливостях саморегуляції, в її рівнях та механізмах відображаються тенденції активності особистості, її зв'язок з оточуючим середовищем та предметним світом. Принцип активності та самоактуалізації особистості закладений вже у самому розумінні поняття саморегуляції - це індивідуальний спосіб координації психічних процесів, станів, властивостей і компенсації недоліків та оптимізації потенційних здібностей, якостей та можливостей. Вона узгоджує темп, ритм, спрямованість психічних функцій з подіями, умовами і вимогами діяльності в часі й просторі [14, с. 47].

Саморегуляція особистості значною мірою залежить від впливів зовнішнього середовища, від загальноприйнятих норм, цінностей та ідеалів суспільства. Тому вона обов'язково повинна розглядатися в плані взаємодії «суспільство - особистість», «особистість - суспільство». Кожній людині треба вміти узгоджувати свою поведінку з діями інших людей, так її програмувати, щоб передбачати характер реакції зі сторони суспільства. Особистісний рівень саморегуляції надає можливість оволодіти вищими когнітивними здібностями - знаннями, які дозволяють суб'єкту передбачати події, створювати засоби для здійснення контролю над тим, що впливає на його повсякденне життя.

Саморегуляція підсилює самоконтроль поведінки в основному через свою мотиваційну функцію, тобто через самозадоволення від досягнення поставлених цілей. У такому випадку в людини з'являється допоміжний мотив докласти все більше зусиль, необхідних для досягнення бажаної поведінки. Мотивація людини змінюється відповідно до типу і цінності спонукань та природи норм поведінки. Основою саморегуляції поведінки є моральний вчинок особистості. При цьому він виступає як соціально значуща одиниця поведінки, а його мета пов'язана зі встановленням відповідності між соціальною ситуацією і соціальними потребами суб'єкта.

Отже, саморегуляція виступає як інтегративна властивість особистості. Вона об'єднує в собі мотиваційні, інтелектуальні, вольові, емоційні сфери людини як цілісності. Саморегуляція може здійснюватися на неусвідомлюваному рівні механізмами підтримки внутрішнього гомеостазу і пристосувальної поведінки (наприклад, ситуація небезпеки викликає стан напруги, тривоги, стресу, готовності діяти) і бути усвідомленим, довільним процесом на основі засвоєння спеціальних методів мобілізації внутрішніх ресурсів.

Висновки. Саморегуляція є структурним утворенням особистості, яке являє собою єдність цілеспрямованих дій, що виявляються в прийнятті довільних рішень, доборі та оцінці засобів реалізації задуманого, в самоаналізі вчинків, у визначенні позиції щодо подій та ситуації, в цілісному ставленні індивіда до самого себе. Під впливом мікросередовища індивід часто потрапляє в кризові ситуації. Механізми їх подолання слід шукати у зміні особистісних цінностей, досвіді саморегулювання активності, розв'язання життєвих труднощів. До таких механізмів належить авторська позиція особистості, ініціативність, самостійність, усвідомлена саморегуляція та її регуляторний суб'єктний досвід. Індивідуальні особливості досвіду суб'єктної активності та її складових, рівень їх узгодженості, сформовані, регуляторні вміння стають основними детермінантами стратегії поведінки людини задля успішного вирішення життєвих труднощів, самовизначення у кризових ситуаціях. Допомогу людині слід спрямовувати на розкриття її потенціалу в саморегуляції. Його можна використовувати у діяльнісному самопошуку, не лише власних умінь, а й особистісних смислів, як суб'єкта в новій реальності, розвитку автономності, як здатності до саморегуляції.

Наведене вище дає підстави розглядати саморегуляцію як інтегрований, системно організований психічний процес детермінації, побудови, підтримки і регулювання зовнішнього й внутрішнього впливу (самовпливу), спрямованого на досягнення обраних суб'єктом цілей, що виражається в стимулюванні одних та гальмуванні інших особистісних потреб, дій і вчинків.

Література:

1. Іваницький А.В. (2015) Психологічний Ресурс як інтегральна характеристика особистості. Сучасні проблеми науки та освіти.2015. № 2-3. С. 26-29.

2. Фромм Э. Психоанализ и этика. Москва : Республика, 1993. 415 с.

3. Маслоу А. Мотивация и личность. Санкт-Петербург: Питер, 2014. 369 с.

4. Бандура А. Терия социального научения. Санкт-Петербург: Евразия, 2003. 320с.

5. Рубинштейн С. Л. Бытие и сознание. Москва: Изд-во АН СССР, 1957. 328 с.

6. Боришевський М.Й. Моральна саморегуляція поведінки особистості: понятійний апарат. Київ: Інститут психології імені Г. С. Костюка , 1993. 24 с.

7. Краткий психологический словарь / под общ. ред. А.В. Петровского, М.Г. Ярошевского. Рстов-на-Дону: Феникс, 1998. 512 с.

8. Никифоров Г.С. Самоконтроль человека. Ленинград: Изд-во ЛГУ, 1989. 191с.

9. Абульханова-Славская К.А. Стратегия жизни. Москва: Мысль, 1991. 229 с.

10. Конопкин О.А. Психологические механизмы регуляции деятельности. Москва: Наука, 1980. 256 с.

11. Конопкин О.А. Психическая саморегуляция произвольной активности человека. Структурно-функциональный аспект. Вопросы психологии. 1995. № 1. С. 5-12.

12. Кириченко Т. Особливості розвитку міжособистісної мовленнєвої комунікації підлітків. Психолінгвістика. Психолингвистика. Psycholinguistics. 2018. Вип. 23(1). С. 119-139.

13. Кириченко Т.В. Формування механізмів саморегуляції поведінки у процесі психологічної реабілітації. Габітус. Вип.18. 2020. С. 59-66.

14. Осницкий А.К. Роль осознанной саморегуляции в учебной деятельности подростков обучающихся в классах КРО. Вопросы психологии. 2007. №3. С. 42-51.

Размещено на Allbest.ru