Психологія життя військовослужбовця після полону

National Defense University of Ukraine named after Ivan Cherniakhovskyi, Kyiv, Ukraine

Keywords: prisoner of war, behavior, release from captivity, psyche of a prisoner of war, undesired memories, social intelligence, adaptation to freedom.

Постановка проблеми. Розпочинаючи роботу над цією публікацією, мимоволі згадалися слова мудрого старого директора школи, закарбовані на сторінках листа, які він надсилав кожному вчителю, якого брав на роботу: "Шановний учителю! Я пережив концтабір, мої очі бачили те, чого не має бачити жодна людина на Землі: як фахові інженери споруджують газові камери; як кваліфіковані лікарі отруюють дітей; як добре підготовлені медичні сестри вбивають немовлят; як випускники закладів вищої освіти розстрілюють, ґвалтують і спалюють дітей та жінок... Тому я не довіряю освіченості! Водночас прошу Вас допомагати учням ставати людьми. Ваші зусилля ніколи не мають призвести до появи чудовищ із науковими ступенями, добре тренованих психопатів, освічених Ейхманів. Читання, письмо, арифметика важливі лише тоді, коли допомагають нашим дітям стати більш Людяними!". Ми впевнені, слова директора школи не мають кордонів і покликані лунати крізь час.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Працюючи впродовж 2011-2012 років із викладачем кафедри психології та педагогіки В. Савінцевим над розділом "Психологічні аспекти полону" [1, с. 329-338], ми на той час не до кінця вірили, що мине буквально декілька років і через горнило військового полону, що безумовно займає особливе місце серед суворих випробувань війни, пройде декілька тисяч наших співвітчизників.

Проблема полону займе значне місце в наукових розвідках В. Апалькова, С. Асєєва, М. Грушко, В. Карпова, В. Лефтерева, А. Побідаша, О. Тімченка, Ю. Широбокова, а світовий бестселер В. Франкла "Людина в пошуках справжнього сенсу. Психолог у концтаборі" [2] українським книжковим виданням "Клуб Сімейного Дозвілля" в термін із 2016 по 2022 роки перевидаватиметься сім разів багатомільйонним тиражем.

Ю. Широбоков, досліджуючи психологію сучасного військового полону, зауважує, що на сьогодні ця проблема вивчена недостатньо. У більшості військово психологічних праць полон постає як свого роду "побічний" підсумок будь-якої війни, а військовополонені лише фігурують у довгому переліку людських і матеріальних втрат [3, с. 139]. У концепції Е. Гоффмана полон декодується як тотальний інститут десоціалізації особистості. Позбавивши людину контактів із зовнішнім світом, такий інститут перетворюється на особливий замкнений світ [4].

Значна кількість праць психологів (Б. Беттельхейм, E. Кохен, В. Краль, В. Франкл, Ю. Широбоков) спрямована на розкриття психології військовополонених після потрапляння в концтабір і насамперед на з'ясування особливостей психічних реакцій ув'язнених, умовно поділених на три фази: шоку потрапляння в табір, типових змін характеру під час тривалого перебування в таборі, звільнення [5-7]. Особливий вектор досліджень спрямовано на виявлення шансу вижити у військовому полоні залежно від ставлення людини до життя, її духовної настанови в конкретній ситуації (Дж. Нардіні, Н. Хофмейер, М. Хертел-Вульф) [8]. Будь-яка спроба підняти дух людей у концтаборі припускала, що вдасться їх спрямувати на якусь мету в майбутньому. Той із полонених, хто більше не може вірити у своє майбутнє, вважається втраченим. Прийнято думати, що разом із майбутнім він втрачає і духовний стрижень, внутрішньо ламається і деградує як тілесно, так і духовно. Мужність жити напряму залежить від того, чи має людина віру в сенс життя (В. Франкл) [2].

Зважаючи на зазначене, услід за Ю. Широбоковим найбільш дієвою теоретико-методологічною основою дослідження психології життя військовослужбовця після полону вважаємо ідею міждисциплінарного синтезу, під яким розуміємо взаємозумовленість різних підходів і методів, що використовує психолог у процесі дослідження. Міждисциплінарний синтез, здійснюваний у конкретних просторово-часових межах, є, на наш погляд, найбільш адекватною стратегією за умови безпрецедентного розширення дослідницького поля такого складного соціально-психологічного феномена, як військовий полон [3].

Мета статті покликана розкрити психологію життя військовослужбовця впродовж перших чотирьох-п'яти тижнів після повернення з ворожого полону.

Для досягнення мети статті використано методи аналізу, синтезу, порівняння та спостереження. Серед емпіричних методів - методику "Діагностики соціального інтелекту" Дж. Гілфорда і М. Саллівена, результати якої дали змогу з'ясувати, наскільки соціальний інтелект військовослужбовців трьох конституційних типів (ендоморфа, мезоморфа та ектоморфа за У. Шелдоном) звільнених з полону є запорукою ефективної адаптації до мирного життя.

Виклад основного матеріалу дослідження. Відряджаючись на передову, військовослужбовець підсвідомо розуміє про існування ризику бути вбитим, скаліченим чи потрапити в полон. На війні ризик та небезпека повсюди його супроводжуватимуть. Серед амбівалентного забарвлення думок, що калейдоскопічно змінюються, військовослужбовця з неймовірною силою тривожить одна: "Чи виживу я у разі потрапляння в полон?". Жодних гарантій, що б містили стверджувальну відповідь, на сьогодні не існує. За таких умов уява військовослужбовця продукує фантасмагорію ірраціональних страхів. Залежно від типології особистості страх може виступати як фактором стресу та фрустрації, так і ресурсом для подолання перешкод [9, 10].

За умов тривалої самотності страх суттєво посилюватиме протікання ряду негативних психічних станів. Зокрема, стан страху і психічного напруження, що нагнітається впродовж усього періоду перебування в полоні, позначається на характері, міміці та рухах військовослужбовця, роблячи його скутим і стривоженим [10-12]. Хронічне недоїдання в полоні руйнує здоров'я. Згодом тіло пожирає власний жир і навіть м'язи [2]. На психічному рівні це призводить до апатії, уповільнення реакцій, послаблення концентрації уваги й пам'яті. Тіло та обличчя військовополоненого випромінює напруженість, яку він самотужки не спроможний ані усвідомити, ані регулювати. Його внутрішній світ повністю психічно спустошений.

Психічні стани військовослужбовця у перші тижні після звільнення з полону. Звільнений із полону військовослужбовець у перші тижні схильний до деперсоналізації. Він ще не може по-справжньому радіти життю, оскільки має спочатку навчитися цьому, бо розучився. Якщо у перший день свободи те, що відбувається, здається йому чудовим сном, то далі минуле почне здаватися йому лише більше ніж кошмарним сном. У своїй праці "Стійкість" Е. Грейтенс, "морський котик" у минулому, зазначив, що за сім років полону на долю одного полоненого може випасти більше страждань, ніж інші люди змогли б вистраждати за сім життів [13]. Військовий полон звужує перспективи особистості, оскільки відбирає здоров'я, травмує психіку й краде дорогоцінний час, що мав бути використаний для особистого розвитку.

Особистість військовослужбовця після звільнення з полону дезадаптована за всіма рівнями піраміди А. Маслоу. На фізіологічному рівні колишній військовополонений зазнає повного позбавлення статевого життя, якісного харчування та здорового сну. За таких умов актуалізуються старі (хронічні) захворювання чи виникають нові. Для позбавлення полонених намірів чинити опір чи вдатися до втечі їх тримають надголодь. У такому разі військовослужбовцям ледь вистачає сил, щоб підтримувати базові життєві функції організму. Безпековий рівень підлягає цілковитому руйнуванню з боку поневолювачів, адже полонений зазнає шкоди здоров'ю (аж до каліцтва чи смерті), позбавляється наявного майна, його плани на майбутнє також зазнають краху. Соціальний рівень руйнується через обмеження у спілкуванні з рідними та друзями. Рівень поваги зазнає руйнації шляхом цілковитого презирства до особистості полоненого й регулярного приниження. Попередні особисті досягнення нівелюються через їхню нездатність бути корисними в умовах полону, а самозвинувачення призводять до втрати самоповаги. На рівні самовираження військовополонений стикається з необхідністю позбутися попередніх моральних норм, оскільки в полоні вони не діють.

Військова психологія рясніє прикладами утримання військовослужбовців у полоні протягом двох десятків років [1, 11, 14, 15]. Реальність повернення з нього містить у собі одночасно здобутки й перестороги. Найбільш вдалим, на нашу думку, поясненням цього процесу є його порівняння з підкоренням Евересту [16]. Адже перебування на піку вершини передбачає обов'язковий подальший спуск, що є надзвичайно небезпечним процесом. У контексті нашого дослідження спуск з вершини прирівнюється до заходів реінтеграції та відновлення військовослужбовця. Широко відомим є той факт, що, зважаючи на психічну та фізичну виснаженість організму та небезпечність маршруту, з вершини до базового табору доходять не всі. У цьому сенсі процес звільнення з полону тотожний підкоренню Евересту, адже не всі військовослужбовці здатні відновитися після повернення з полону та повернутись у соціум до звичного життя.

Соціальне оточення колишнього військовополоненого. Після звільнення полонений потребує психологічної допомоги. Саме звільнення як раптове зняття душевного гніту небезпечне щодо психологічного стану. Ця небезпека з характерологічного погляду є не що інше, як психологічний еквівалент кесонної хвороби. Так само, як фізичне здоров'я водолаза опиниться в небезпеці, якщо його раптово підняти на поверхню (після перебування під високим атмосферним тиском), моральне й душевне здоров'я людини, раптово звільненої від психічної напруженості, також може постраждати [2, с. 104].

В. Франкл справедливо наголошує, що окрім моральної деформації, викликаної раптовим звільненням від душевного пригнічення, існують два фундаментальних переживання, які пригнічують поведінку звільненого з полону військовослужбовця, а саме: гіркота та розчарування на етапі повернення до колишнього життя. Гіркоту може спричиняти безліч дрібниць. Після повернення до колись рідного міста В. Франкл зауважував, що в багатьох місцях його зустрічають лише потисканням плечей і банальними фразами. Окрім почуття гіркоти, він неодноразово запитував себе: "Для чого я все це витерпів?" [2, с. 105]. Коли Франкл майже повсюди чув одне й те саме: "Ми нічого про це не знали", "Ми також страждали", - то знову запитував себе: "Невже вони не можуть сказати мені нічого кращого?" [2, с. 105].

Свято повернення з полону обертається на стрес не лише для полоненого, але й для родини, оскільки відбудовування стосунків вимагає нових підходів, нового мислення, нових цінностей у взаєминах, нового порядку у звичних речах та побуті. "Колишньому полоненому, як пише В. Франкл, потрібне не зняття напруги за будь-яку ціну, а усвідомлення потенційного сенсу. Людина потребує не гомеостазу, а так званої "ноодинаміки", тобто духовної рушійної сили в полярному полі напруги, де один полюс - це сенс, який треба наповнити, а другий - це людина, яка здійснює це" [2, с. 115]. Цей процес не проходить безболісно. Психологічний стан військовослужбовців після звільнення характеризується пригніченістю всіх психічних функцій [6, 8, 11]. Самотність і відсутність співчуття - характеристика душевного стану таких військовослужбовців. Їм притаманна відлюдькуватість та недовіра. Відлюдькуватість військовослужбовця є наслідком втечі у власний внутрішній світ, де відбувається рефлексія набутого травматичного досвіду і намагань інтегруватись у новий світ з його (недосяжними на думку колишнього полоненого) стандартами та очікуваннями. Замкненість і мовчазність тут виступає як захисний механізм.

Моральний стан звільненого військовослужбовця позначається значним спустошенням його внутрішніх резервів. Щоб почати жити заново чи відновити попереднє життя звільнена особа намагається віднайти необхідні їй відчуття. У її психіці вони мають закласти необхідний базис, що буде поштовхом до нового життя, того, про яке вона мріяла, заради якого пройшла через нелюдські тортури, піднімалася після нелюдських кривджень та наруг. Звільнена особа відшукує відчуття скрізь - у людях, їхньому ставленні до себе, навколишньому середовищі, іноді в природній красі, спорті. Колишній полонений шукає те, що стане для нього винагородою (або принаймні компенсацією) за пережите, тоді як відсутність здорового співчуття завдає йому шкоди. Внутрішній вакуум вимагає наповнення новим сенсом для подальшого життя, адже сенс, що надав сил вижити в полоні, після звільнення втрачає над людиною свою силу [2].

Часто психологічна проблема військовослужбовця коріниться у спектрі переживань внутрішнього конфлікту чи психічної травми. Несвідомо особистість тримається за травматичний досвід, що ототожнюється нею з власною самістю. Тригери різної природи здатні запускати механізми пригадування обставин полону з його переживаннями [5, 10, 12]. Спогади про перенесені тортури викликають у звільнених осіб повторну психічну реакцію, що наближається за силою відчуттів до первинної. Мимовільні спогади подекуди наближають свідомість полоненого до переживання фізичного болю. Не завжди контрольовані реакції можуть містити акти агресії щодо власного єства чи довколишніх, виражатися в різних формах втечі - від замкненості в собі до фізичної віддаленості.

Оскільки в полоні особистість піддається нелюдським тортурам і подекуди примусово долучається до актів насилля над іншим полоненим, то її психіка зазнає значної шкоди й протягом деякого часу "черствіє", втрачає чутливість до прояву насилля та здатність до емпатії. Опираючись на погляди В. Франкла і результати власного досвіду, можемо стверджувати, що протягом перших тижнів після звільнення особи примітивного складу не можуть позбутися впливу жорстокості, що оточувала їх у полоні. Звільнившись, вони вважають, що можуть користуватися своєю свободою безжально й свавільно. Подекуди такі військовослужбовці свою поведінку виправдовували тим, що самі зазнали жахливих випробувань [2, с. 104]. Спогади про вказані події завдають душевного болю і дають привід до самозвинувачень. Коло стресу через спогади та самозвинувачення таким чином замикається, що може призвести до проявів суїцидальної поведінки.

Посттравматичний стресовий розлад осіб, звільнених із полону. Близько 96 % осіб, які повернулися з примусової ізоляції, свідчать про застосування до них різних форм фізичного насилля, тортур, жорстокого поводження з метою посилення фізичних та психологічних страждань. Серед видів насилля використовувалися такі: 1) пиляння зубів напилком, виривання зубів плоскогубцями; 2) підвішування за руки на ланцюгу; 3) встромляння дротів у вуха для пробиття барабанної перетинки, гасіння цигарок у вухах; 4) заборона відвідування туалету для справляння природних потреб; 5) залишення в камері самого без світла на кілька тижнів; 6) ненадання їжі, води; 7) побиття руками, ногами, гумовими палками, предметами меблів, що могло тривати до 12 год (особи, які це здійснювали, змінювались); 8) імітація розстрілу; 9) тортури електричним струмом "Тапіком"; 10) придушення; 11) прострілювання обох ніг; 12) переломи (відрізання) пальців рук і ніг, зрізання нігтів; 13) виколювання очей; 14) зґвалтування; 15) примушення до публічного наклепу та участі у зйомці пропагандиських відео. Переважна більшість військовослужбовців, які перенесли жахіття полону, мають ознаки посттравматичного стресового розладу різного ступеня прояву. Посттравматичний стресовий розлад військовополоненого - це, коли минуле для нього не відбулося як минуле [17]. У військовополонених простежується емоційне оніміння, уникнення ряду стимулів зовнішнього середовища, флешбеки, нічні кошмари, інтрузивні спогади.

Особливе місце серед методів психічного тиску посідає ізоляція військовополоненого. Довготривала ізоляція в поєднанні із засобами фізичного тиску доводить особистість полоненого до межі зневіри у власних поглядах і створює підґрунтя для їхньої зміни. Поневолювачі, відчуваючи захоплення від власної відваги щодо беззахисних полонених, майстерно застосовують метод "батога та пряника" [18]. Наслідуючи певну історичну традицію катувань, свідчення полонених приймаються лише по завершенню акту знущань. Використання багаторазового наближення полоненого до смерті (удушення, утоплення, імітація розстрілу) дає змогу вплинути на його свідомість і поведінку. У цьому контексті варто зауважити, що ступінь гуманізації суспільства ворогуючих сторін значною мірою впливає на ставлення та особливості утримання військовополонених.

Створення інформаційного вакууму в поєднанні з дозованим наданням викривленої інформації (декларування вигаданої воєнної перемоги над іншою стороною протиборства) закладає підґрунтя для успішної індоктринації та ідейної перелаштованості особистості полоненого. Метою вказаних дій є зміна його картини світу, що є тріумфом процесу індоктринації. Через навіювання, переконання й пропаганду полоненим особам вкладають так звані "віруси свідомості", спрямовані на руйнування їхніх світоглядних підвалин. З їх допомогою формується нова, наперед передбачувана ідентичність особистості військовополоненого.

Коло спілкування військовополоненого. Життєвий досвід полонених наповнений речами, про які вони не прагнуть нікому розповідати, оскільки зрозуміти їх може лише колишній полонений. Час від часу звільнена особа відчуває прірву, що простягається поміж нею та іншим світом [11, 14]. Відчуття провини може тривалий час не полишати колишнього військовополоненого, і тому він потребує допомоги психолога та проведення фахових реінтеграційних заходів. Ніхто не знає, за що саме картає себе звільнена особа й що прагне приховати. І з цим багажем військовослужбовець намагається інтегруватися до нових для нього реалій, ведучи іноді подвійне, приховане життя. Думки колишнього полоненого досить амбівалентні. Він не впевнений, що вчинені ним у полоні дії можуть вірно сприйматися та інтерпретуватися в мирному соціумі людьми, які ніколи не знали, що таке війна і жах полону.

Якщо певні вчинки військовослужбовця не будуть з'ясовані опосередковано, вони свідомо будуть ним замовчуватися під час кожного спілкування. Свідчення таких осіб можуть бути неправдивими з мотивів власної безпеки. Тому вивченню та перевірці підлягають усі набуті в полоні навички й звички. Полонені, схильні до рефлексії, вбачають у тому, що з ними сталося, розплату за колишні погані вчинки. Е. Фромм у своїй праці "Людина для самої себе" зазначає, що людині притаманна потреба відшуковувати відповіді на питання про сенс життя та визначати ті норми, відповідно до яких вона має жити. Порушуючи норми, які особистість встановила сама для себе, вона відчуватиме почуття провини й підсвідомо очікуватиме за це покарання. Численні свідчення звільнених осіб є цьому підтвердженням [19].

Військовослужбовцю, який повернувся з полону, як і будь-якій здоровій людині, притаманна не лише непереборна жага до життя, але й потреба бути прийнятим іншою особою. Тривалий час після звільнення він може віднаходити розуміння та моральну підтримку лише поміж осіб, які також перебували в полоні. Ведучи тривале спостереження за такими військовослужбовцями, ми неодноразово пересвідчувалися, що вони поєднані особливим "братерством", посвяченим у яке може бути лише той, хто зазнав травматичного досвіду полону. У цьому зміненому світі вони "самотні серед людей" у своїх переживаннях та очікуваннях. Увесь подальший час звільнені особи змушені жити серед людей, які до них маютьамбівалентне (упереджене) ставлення від почуття жалості до презирства, що також є перепоною для їхньої гармонійної інтеграції в соціум.

Адаптація до свободи. Процес адаптації колишніх полонених до життя на свободі потребує відновлення фізичного та психічного здоров'я. Зміна зовнішніх умов існування військовослужбовця ініціює початок процесу поступового витіснення або заміни старих звичок на нові, зокрема відбувається їх витіснення зі свідомості людини. Водночас зі звільненням від старих звичок відбувається спад психічного напруження, у якому полонені перебували більшість часу [2, 3, 9, 11, 17].

З метою з'ясування, наскільки соціальний інтелект військовослужбовців трьох конституційних типів (ендоморфа, мезоморфа й ектоморфа за У. Шелдоном) [20], звільнених із полону, є запорукою ефективної адаптації до мирного життя, кожному з них пропонувалося розв'язати ряд задач, закодованих у методиці Д. Гілфорда та М. Саллівена "Діагностика соціального інтелекту". У дослідженні соціальний інтелект визначався як здатність колишнього полоненого володіти кодами спілкування, декодувати думки, почуття, наміри іншої людини й відповідним чином регулювати поведінку щодо неї [21]. Належний його рівень забезпечує регуляцію дій і вчинків військовослужбовців, розуміння мовної продукції людини, а також її психомоторних символів (міміки, поз, жестів) [21].

Установлено, що такі риси військовослужбовця-ендоморфа, як доброзичливість, схильність до співчуття, високий рівень довірливості, привітність і поступливість після звільнення з полону зазнають суттєвих змін (рис. 1).