Наукові підходи до формування індивідуального стилю саморегуляції в музично-виконавській діяльності учнів ДМШ

Размещено на http://www.allbest.ru/

Уманський державний педагогічний університет імені Павла Тичини, вул. Садова 2, м. Умань

Наукові підходи до формування індивідуального стилю саморегуляції в музично-виконавській діяльності учнів ДМШ

Олійник Тетяна Іванівна

кандидат педагогічних наук

доцент кафедри інструментального виконавства

Анотація

саморегуляція музично-виконавський психіка

У статті досліджується проблема формування індивідуального стилю саморегуляції в музично-виконавській діяльності учнів дитячої музичної школи. Автор відзначає, що стан психіки та психологічна підготовленість до концертної діяльності грають важливу, і, можливо, навіть вирішальну роль у досягненні високої виконавської майстерності. Від уміння керувати емоційним станом на сценічному майданчику багато в чому залежить ефективність репетиційної та концертної роботи. Таким чином, стабільність та психологічна стійкість стають необхідними, невід'ємними ознаками професійного музиканта-виконавця. Доведено, що психологічно нестійкий, тривожний учень, через незнання індивідуально-особистісної специфіки поведінки на концертній естраді, затримується в музично-виконавському вдосконаленні, витрачає багато часу на пошук шляхів оптимізації свого психологічного стану в умовах концертного виступу. При часто повторюваних негативних емоційних станах можуть сформуватися неправильні стереотипи поведінки, актуалізація тривожності. Визначено, що термін «саморегуляція» («саморегулювання») використовується у значенні «управління собою», «управління власними діями та вчинками. У найбільш узагальненої формі, особистісну саморегуляцію можна розглядати як усвідомлену активність особистості, спрямовану на приведення внутрішнього стану у відповідність із зовнішніми умовами для оптимального досягнення поставлених цілей.

Проаналізовано концепції саморегуляції Г. Фрімена та С. Рубінштейна. Виявлено, що підхід Г. Фрімена не враховує усього комплексу психофізіологічних процесів, що відбуваються в людському організмі. Так, недостатньо оцінюється роль розслаблення, дихання під час психологічного регулювання, не розглядається співвідношення оптимального рівня діяльності й оптимального стану свідомості. Досліджено, що саморегуляція, згідно з С. Рубінштейном, це не лише врахування циклів психофізіологічних і психічних процесів і станів, а й оптимізація можливостей, компенсація індивідуальних недоліків стосовно до завдань і подій діяльності. Досліджено вплив аутогенного тренування на процес подолання надмірного емоційного напруження перед концертним виступом.

Ключові слова: саморегуляція, індивідуальний стиль саморегуляції, емоційна усталеність, психологічна стійкість, концертно-виконавська діяльність, учні дитячої музичної школи.

Oliynyk Tetyana Ivanivna Candidate of Pedagogical Sciences, Associate Professor of the Department of Instrumental Performance of Uman State Pedagogical University named after Pavel Tychyna, Sadova St., 2, Uman

Scientific approaches to the formation of the individual style of self-regulation in the musical performance activities of the students of the children's music school

Abstract

The article examines the problem of the formation of an individual style of self-regulation in the musical performance of students of a children's music school. The author notes that the state of mind and psychological readiness for concert activity play an important, and perhaps even decisive, role in achieving high performing skills. The effectiveness of rehearsal and concert work largely depends on the ability to manage the emotional state on stage. Thus, stability and psychological stability become necessary, integral features of a professional musician-performer. It is proven that a psychologically unstable, anxious student, due to ignorance of the individual and personal specifics of behavior on the concert stage, is delayed in musical and performance improvement, spends a lot of time looking for ways to optimize his psychological state in the conditions of a concert performance. In the case of frequently repeated negative emotional states, incorrect stereotypes of behavior and actualization of anxiety can be formed. It was determined that the term «self-regulation» («self- regulation») is used in the sense of «self-management», «management of one's own actions and deeds. In the most generalized form, personal self-regulation can be considered as a conscious activity of the individual, aimed at bringing the internal state into compliance with external conditions for the optimal achievement of the set goals.

The concepts of self-regulation by H. Freeman and S. Rubinstein are analyzed. It was found that H. Freeman's approach does not take into account the entire complex of psychophysiological processes occurring in the human body. Thus, the role of relaxation and breathing during psychological regulation is not sufficiently evaluated, the relationship between the optimal level of activity and the optimal state of consciousness is not considered. It has been studied that self-regulation, according to S. Rubinstein, is not only taking into account the cycles of psychophysiological and mental processes and states, but also optimization of opportunities, compensation of individual shortcomings in relation to tasks and events of activity. The influence of autogenic training on the process of overcoming excessive emotional stress before a concert performance was studied.

Keywords: self-regulation, individual style of self-regulation, emotional stability, psychological stability, concert performance activity, children's music school students.

Постановка проблеми

У сучасному суспільстві професійна діяльність пред'являє дедалі вищі вимоги до інтелектуальних, психологічних, фізичних ресурсів людини. Сучасна психолого-педагогічна наука помітну увагу приділяє проблемі оптимального психологічного стану людини в різних сферах діяльності: трудовій, військовій, навчальній, спортивній тощо.

Проте, дослідження діяльності музиканта-виконавця на концертній естраді стало привертати увагу фахівців нещодавно. Про існування даної проблеми свідчать невдачі, і навіть зриви в артистів із високим рівнем майстерності, які перебували у момент виступу у гарній виконавській формі. Можна навести достатню кількість прикладів з історії виконавських конкурсів, коли яскраві творчі особистості, часом програвали суперникам середнього класу через нестійкість психіки, надмірну емоційність і неврівноваженість. Але є й чимало протилежних прикладів, коли виконавцям, через високу психологічну стійкість, вдавалося провести свій виступ на хорошому рівні і виграти на конкурсах у сильніших конкурентів-суперників.

Стан психіки та психологічна підготовленість до концертної діяльності грають важливу, і, можливо, навіть вирішальну роль у досягненні високої виконавської майстерності. Від уміння керувати емоційним станом на сценічному майданчику багато в чому залежить ефективність репетиційної та концертної роботи. Таким чином, стабільність та психологічна стійкість стають необхідними, невід'ємними ознаками професійного музиканта-виконавця.

Психологічно нестійкий, тривожний учень, через незнання індивідуально-особистісної специфіки поведінки на концертній естраді, затримується в музично-виконавському вдосконаленні, витрачає багато часу на пошук шляхів оптимізації свого психологічного стану в умовах концертного виступу. При часто повторюваних негативних емоційних станах можуть сформуватися неправильні стереотипи поведінки, актуалізація тривожності.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

Виявленню специфіки музично-виконавської діяльності присвячені праці таких науковців, як Є. Афанасьєва, Е. Кокарєва, Л. Лабінцева, А. Михалюк, О. Мельниченко, В. Салій, В. Смородський та ін.

Дослідженню діяльності музиканта-виконавця на концертній естраді присвячені дослідження таких дослідників: І. Аршава, М. Корольчук, К. Пилипенко, Є. Мілерян, О. Чебикін, О. Шевчишина, Д. Юник та ін.

Метою статті є дослідження наукових підходів до формування індивідуального стилю саморегуляції в музично-виконавській діяльності учнів ДМШ.

Виклад основного матеріалу

Дослідження проблем саморегуляції є одним з важливих напрямів вивчення особливостей розвитку особистості. У психологічній літературі використовується термін «саморегуляція» («саморегулювання») у значенні «управління собою», «управління власними діями та вчинками. У найбільш узагальненої формі, особистісну саморегуляцію можна розглядати як усвідомлену активність особистості, спрямовану на приведення внутрішнього стану у відповідність із зовнішніми умовами для оптимального досягнення поставлених цілей. З іншого боку, саморегуляція є не лише засобом задля досягнення поставлених цілей, а й «інструментом» корекції намічених програм, цілей при зміні зовнішніх чи внутрішніх умов.

Таким чином, саморегулювання є складним процесом, що передбачає певний рівень інтелектуального, морального розвитку особистості, вдосконалення її емоційних, вольових та мотиваційних компонентів.

Теорія саморегуляції психічного тонусу, необхідного для оптимальної діяльності людини в конкретних умовах була висунута у 1948 році американським психофізіологом Г. Фріменом. Для характеристики психічного стану людини дослідник враховував наступні показники:

показник пробудження (arousal index), що відображає кількість енергії, мобілізованої в організмі у відповідь на вплив;

показник розрядження (discharge index), що відповідає кількості енергії, витраченої організмом на реакцію у відповідь;

показник відновлення (recovery quotient), що являє собою співвідношення двох попередніх показників та вказує на швидкість відновлення енергії в організмі.

Проте, даний підхід не враховує усього комплексу психофізіологічних процесів, що відбуваються в людському організмі. Так, недостатньо оцінюється роль розслаблення, дихання під час психологічного регулювання, не розглядається співвідношення оптимального рівня діяльності й оптимального стану свідомості.

У концепції С. Рубінштейна [3] теорія психічної регуляції пов'язана з принципом детермінізму. Його розуміння цих залежносетей полягає в наступному:

саморегуляція відбувається з урахуванням станів суб'єкта та його загальної позиції в кожен момент діяльності. У поняття «стан» у даному випадку концентрується сукупність психофізіологічних та психічних процесів і станів;

саморегуляція здійснюється в залежності від відношень суб'єкта до задач діяльності (під «відношенням» розуміється широкий спектр настанов, мотивів готовності, налаштованості тощо);

особистісна регуляція здійснюється різними способами в залежності від рівня здібностей та навичок до даної діяльності;

регуляція означає створення специфічних психологічних режимів діяльності в залежності від стратегії і тактики її здійснення суб'єктом. Принцип саморегуляції базується на ідеї централізованої регуляції психіки суб'єктом.

Принцип саморегуляції у С. Рубінштейна виявляє психологічну «ціну» діяльності. Ступінь її важкості чи легкості, систему внутрішніх «підкріплень» при активізації діяльності та якість здійснення цієї діяльності, її індивідуальний стиль.

Саморегуляція, згідно з С. Рубінштейном, це не лише врахування циклів психофізіологічних і психічних процесів і станів, а й оптимізація можливостей, компенсація індивідуальних недоліків стосовно до завдань і подій діяльності. Різні типи особистісної регуляції - це не лише індивідуальні особливості здійснення діяльності. Здатність до узгодження психічних модальностей, прагнення до підвищення міри важкості, до творчості - це вироблені особистістю оптимальні способи регуляції, які можуть бути сформовані у всіх людей.

Можливість активного психічного регулювання власної діяльності має велике значення для особистості. Проте, це не виключає ролі природних факторів, які мають вплив на характер поведінки та результативність діяльності. В психологічних реакціях учнів на екстремальний вплив, яким є концертно-виконавська діяльність, особливо суттєвого значення набуває природна основа особистості. Т. Дуткевич [1] характеризує дані якості як індивідуальні межі допустимих інтенсивностей біологічних процесів, в межах яких ще можливо пристосування та адекватне здійснення психічних функцій.

Можна зробити висновок, що саме взаємодія механізмів різного рівня - фізіологічного, психодинамічного та психологічного - визначають стратегію та тактику стилю саморегуляції емоційного стану. Типи зв'язку між цими трьома ієрархічними рівнями становлять основу стилю саморегуляції, визначають психофізіологічні ресурси особистості. Вони складаються в онтогенезі і розвиваються протягом життя, переважно неусвідомлено, значно впливаючи на поведінку, професійну діяльність, психічний стан та здоров'я людини.

У стійкому патерні психофізіологічного реагування може виявлятися як генетично обумовлений, і тому неусвідомлюваний, індивідуальний стереотип реагування, так і набутий у ході діяльності. Відтак, оптимальний стиль саморегуляції стану складається з сукупності природних властивостей і системи прийомів і методів саморегуляції, що склалася протягом життя. Але, з іншого боку, недосконалість тієї чи іншої складової частини цієї сукупності може формувати неоптимальний стиль саморегуляції і в той же час певною мірою визначає структуру «психічної варіабельності», яка ніби надбудовується над фізіологічним і психодинамічний рівнем, компенсуючи або посилюючи недоліки стилю.

Індивідуальний стиль саморегуляції також реалізується в індивідуальній своєрідності цілісної системи саморегуляції та з урахуванням різних комплексів її індивідуально-типових особливостей.

До індивідуально-типових, або стильових особливостей саморегуляції належать індивідуально-особистісні психофізіологічні та креативні. Сюди можна віднести: планування (висування цілей), моделювання умов,

програмування дій, оцінювання та корекцію результатів; стильові особливості, що характеризують функціонування цілісної системи, всіх ланок регулювання та є одночасно суб'єктно-особистісними властивостями, наприклад: самостійність, надійність, гнучкість.

Виконання та реалізація певного типу діяльності забезпечується специфічним видом регуляції, залежним від даної особистості, індивідуальними регуляторними можливостями та здібностями, будучи, по суті, компонентом самої діяльності. Розгляд та розуміння індивідуального стилю саморегуляції тісно пов'язаний з особливостями самого виду діяльності, її специфікою.

Стилеві особливості набувають рис конкретного стилю саморегуляції діяльності у тому випадку, коли індивідуально-типові особливості саморегуляції, детерміновані особистісними змінними, модулюються під впливом вимог конкретної діяльності та формується така їх структура, яка сприяє досягненню прийнятної для суб'єкта успішності.

Звертаючись до сучасних методів психічної саморегуляції слід зауважити, що останні виникли на основі тривалої історії розвитку психотерапії і є зараз синтезом багатьох психотерапевтичних засобів, що пропонуються дослідниками в різні часи та в різних країнах.

Досить міцно та надовго увійшла до арсеналу засобів психотерапії система аутогенного тренування, розроблена І. Шульцем [5]. Джерелами, на основі яких дослідник розробив свій метод, служили давньосхідні емпіричні системи саморегуляції, психофізіологічні дослідження з регулювання м'язового тонусу, узагальнення досвіду роботи з використання гіпнотичного навіювання в лікувальній практиці та методи роз'яснювальної (раціоналістичної) психотерапії.

У психофізіологічних дослідженнях Е. Джейкобсона виявилося, що певному типу емоційного збудження відповідає напруга суворо специфічних груп м'язів (наприклад, при депресії виявляється напруга дихальної мускулатури). Психолог запропонував застосовувати спрямоване розслаблення м'язів (релаксацію) для регуляції стану.

На даний момент у практиці медичної, педагогічної, спортивної (для ефективного подолання стресу, зняття напруженості) використовуються і застосовуються найрізноманітніші програми та методики психорегулюючого тренування. Як правило, вони включають основні принципи і елементи аутогенного тренування І. Шульца та Е. Джекобсона, які вже стали класичними.

До них відносяться: релаксаційне тренування, аутогенне тренування, десенсибілізація, реактивна релаксація, медитація, ідеомоторне тренування, когнітивна модифікація поведінки. Майже всі ці методики засновані на саморегуляції, тобто навчають управлінню своїми психічними процесами, м'язовим тонусом, серцевим ритмом. Метою цих програм є формування здібності самоуправління своїм власним станом.

Так, здійснюючи аутогенні тренування, необхідно знати та враховувати, що впливає на центральну нервову систему:

Стан кістякових м'язів. Якщо людина проводить свої м'язи у той чи інший функціональний стан, то він може увійти до відповідного настрою.

Стан ритму та характеру дихання. Швидке (часте) дихання підвищує емоційний тонус. Спокійне (рівне) дихання призводить до релаксаційних процесів в організмі людини.

Використання уявних зорових образів, фантазій, уявлень надає досить сильний вплив на психічний стан людини. Тривале емоційне обігравання негативних станів призводить до психологічних «затискачів», комплексів, а іноді навіть і до неврозів. Варто зазначити, що в стані релаксації дієвість образів, що створюються, значно ефективніша.

Величезний вплив «слів», самонавіювання. Те чи інше слово має специфічний вплив на людину, що його вимовляє, причому це залежить від сприйняття даного слова самою людиною.

Контроль за увагою. Здатність індивіда утримувати увагу за своїм емоційним станом протягом аутогенного тренування [4].

Перші модифіковані варіанти аутогенного тренування були розроблені в рамках медичної практики для пацієнтів, які гостро потребують вирішення проблем психологічного плану. Спеціально створені програми аутогенного тренування призначалися вже і для здорових людей. Вони мали як колективну, так й індивідуальну форми роботи. У програмах аутогенного тренування стали враховувати специфіку складу групи, поглиблений аналіз діяльності, що враховує професійну адаптацію. Модифіковані варіанти дали, з одного боку, можливість психологу застосовувати аутогенне тренування в конкретній трудовій діяльності з урахуванням індивідуально-особистісних особливостей учасників тренінгу, з іншого - зажадали від психолога високого професіоналізму та компетенції у плані застосування на практики методів саморегуляції.

Т. Кремешна доводить, що аутогенні тренування є одним із способів подолання надмірного емоційного напруження перед концертним виступом. На думку дослідниці, з метою розвитку емоційної усталеності, учнів необхідно озброювати технікою проведення ігор-релаксацій, головна мета яких - підготовка тіла та психіки до здійснення концертно-виконавської діяльності, сконцентрованості на своєму внутрішньому світі, вивільненні від надмірного фізичного та емоційного напруження. Базуючись на принципі взаємовпливу фізичного стану та стану нервової системи, ігри-релаксації допомагають учням набувати внутрішню свободу, стабільність, упевненість у собі [2, с. 93].

Висновки

Вирішення проблеми психологічної готовності до діяльності музиканта-виконавця, формування значущих психологічних якостей, прийомів поведінки на концертній естраді є на сьогоднішній момент одним з невикористаних резервів оптимізації підготовки до діяльності в умовах концертного виступу.

На основі взаємодії саморегуляції з індивідуально-особистісними характеристиками відбувається формування індивідуального стилю діяльності, а перетворення особистості на яскраву виконавську індивідуальність є одним з найголовніших завдань процесу підготовки музиканта-виконавця.

Тому дослідження механізмів, особливостей та способів саморегуляції дозволяє вирішувати практичні завдання та відкривати шлях до розробки принципово нових методів формування оптимального функціонального стану у діяльності музикантів.

Проведене дослідження не вичерпує перспективи подальших наукових пошуків, спрямованих на вирішення питання саморегуляції в концертно-виконавській діяльності учнів дитячих музичних шкіл. Предметом подальших досліджень у цьому напрямку може стати вивчення детермінант виникнення та розвитку стресу та адаптивного потенціалу емоційної стійкості.

Література

1. Дуткевич Т.В. Дитяча психологія. Київ : Центр учбової літератури, 2012. 424 с.

2. Кремешна Т.І. Педагогічна самоефективність: шлях до успішного викладання. Умань: Візаві, 2010. 168 с.

3. Рубинштейн С.Л. Основы общей психологии. Санкт-Петербург: Питер, 2000. 720 с.

4. Супруненко М. Аутогенне тренування та методи його використання. Науковий часопис НПДУ. Фізична культура і спорт. 2021. № 5 (136). С. 120-124.

5. Шульц И.Г. Аутогенная тренировка. Москва: Медицина, 1985. 32 с.

References

1. Dutkevych, T.V. (2012). Dytyacha psykholohiya [Child psychology]. Kyyiv: Tsentr uchbovoyi literatury, 424 [in Russian].

2. Kremeshna, T.I. (2010). Pedahohichna samoefektyvnist': shlyakh do uspishnoho vykladannya [Pedagogical self-efficacy: the way to successful teaching]. Uman': Vizavi, 168 [in Ukrainian].

3. Rubinshteyn, S.L. (2000). Osnovy obshchey psikhologii [Fundamentals of General Psychology]. Sankt-Peterburg : Piter, 720 [in Russian].

4. Suprunenko, M. (2021). Autohenne trenuvannya ta metody yoho vykorystannya [Autogenic training and methods of its use]. Naukovyy chasopys NPDU. Fizychna kul'tura i sport - Scientific journal of NPSU. Physical culture and sports. Vyp.5 (136), 120-124 [in Ukrainian].

5. Shul'ts, I.G. (1985). Autogennaya trenirovka [Autogenic training]. Moskva : Meditsina, 32 [in Russian].

Размещено на Allbest.ru