Теорії старіння і старості

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПРИВАТНЕ АКЦІОНЕРНЕ ТОВАРИСТВО « ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД МІЖРЕГІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ УПРАВЛІННЯ ПЕРСОНАЛОМ»

Спеціалізація: Психологія кризових ситуацій

Контрольна робота

З дисципліни: Вікова психологія

На тему: Психологія дорослості. Теорії старіння і старості.

Виконала: студентка С.-4-22-Б1ПС(4,0з)

Кошкіна-Дубовецкая Вікторія Ігорівна

Київ 2024

Зміст

Вступ

1. Загальні закономірності й теорії старіння

2. Теорії запрограмованого старіння

3. Теорії ушкоджень та помилок

4. Інші теорії старіння

5. Види старіння

6. Історія розвитку геронтології як науки

Список використанних джерел

Вступ

Старість - дуже важкий період в житті людини, а демографічне старіння вимагає від суспільства все більших фінансових витрат й інших матеріальних ресурсів на обслуговування цієї вікової категорії населення. Суспільство повинно взяти на себе вирішення всіх проблем, пов'язаних з комплексом захисту і соціального обслуговування та забезпечення літніх й старих людей.

Старіння населення є однієї з глобальних проблем сучасного світу. Відповідно до класифікації Всесвітньої організації охорони здоров'я до літнього віку відноситься населення у віці від 60 до 74 р., до старого - від 75 до 89 років, а до довгожителів - 90 років і більше. Соціологи називають ці періоди людського життя "третім віком", і демографи вводять поняття "третього" (60-75 років) і "четвертого" (понад 75 років) віків.

За останні 50 років процес старіння населення у світовому масштабі розвивається із такою швидкістю, що будь-яке ігнорування його значення буде пов'язане з негативними наслідками для соціальної політики тієї чи іншої держави. У першу чергу виникла необхідність розширення служб соціальної допомоги старим людям, їх медичного обслуговування, створення умов і виділення засобів для їх утримання. Економічні проблеми старіння населення зайняли перше місце і сприяли виділенню та оформленню самостійної дисципліни соціальної геронтології.

Соціальна геронтологія як розділ геронтології - це суспільна дисципліна покликана вирішувати демографічні та соціально-економічні проблеми старіння населення. Соціальна геронтологія вивчає біологічні процеси старіння людини з метою відшукати соціальні можливості для збереження тілесної і духовної значимості, притаманні літньому та старечому вікові.

Геронтологія знаходиться у системі дисциплін, які досліджують людину і суспільство (медицина, соціологія, соціальна психологія, філософія, економіка та ін.).

Термін "соціальна геронтологія" був уперше вжитий американським вченим Е. Стігліцем у кінці 40-х років минулого століття. На початку 60-х р. м. ст. соціальна геронтологія отримала визначення як самостійна наукова дисципліна.

Наукові дослідження у соціальній геронтології ведуться у трьох напрямках:

1. Вивчаються соціальні детермінанти біологічного та психічного старіння індивіда. Досліджується вплив процесу старіння на особистість на завершальних етапах життєвого циклу людини - зміна її соціальних потреб, установок, ціннісних орієнтацій, інтересів, мотивації, тобто всього способу життя. Цей напрямок зосереджений на індивідуальних особливостях старіння.

2. Вивчаються різні соціальні групи і спільності літніх та старих людей, а також групи і спільності, членами яких вони являються - сім'я, родичі, коло знайомих, сусіди і т. д. Завдання соціальних геронтологів - визначити місце, роль і функції людей літнього віку цих групах, їх взаємостосунки із групою та окремими її членами, вплив оточення на процес старіння.

3. Вивчається суспільне становище літніх і старих людей. Цей напрямок вивчає цілі, функції і структуру інститутів та організацій, які займаються соціальним забезпеченням, захистом та обслуговуванням старих людей.

Таким чином, у соціальному аспекті геронтологія вивчає:

індивідуальні переживання старих людей;

місце і становище їх у суспільстві;

соціальну політику стосовно старих людей.

Старіння - процес суперечливого розвитку живих клітин від моменту зародження життя до його закінчення. Припущення, що потенційно безсмертні мікроорганізми, позбавлені наукової цінності життя планети як ціле - безмежне, можливостям її розвитку немає меж, але життя в рамках індивідуального існування, обмеженого в часі, не володіє цими властивостями. Для етапу індивідуального розвитку життєві програми запрограмовані, включаючи старіння і закінчення життя-смерть.

Основні поняття геронтології - вік, старіння, старість, довголіття, безсмертя - відображають людські уявлення про життєві процеси, об'єктивні закони життя, а також сильне бажання жити довго.

1. Загальні закономірності й теорії старіння

Закономірності - це стійкі, повторювані, об'єктивно існуючі суттєві зв'язки у даному явищі.

Старіння пов'язане зі змінами, що проходять на всіх рівнях організації життєвої матерії. Закономірні вікові зміни організму називають гомеорезом. Визначення гомеореза дозволяє прогнозувати темп старіння - природний, прихований чи повільний.

Існує дві традиційні точки зору на причини розвитку старіння (закономірності):

Старіння - генетично запрограмований процес, результат закономірної реалізації програми, закладеної у генетичному апараті.

Старіння - результат руйнування організму, викликаний різними факторами, дія яких повторюється і накопичується на протязі всього життя.

Відомий геронтолог В. В. Фролькис писав, що кожна людина легко може визначити відмінність між молодим і старим, але ніхто не може дати вичерпну наукову характеристику суті старіння і механізмів її розвитку. Вчений А. Комфорт підкреслював, що ні одна із висунутих гіпотез не в змозі пояснити старіння.

У даний час існує більш як 200 різних теорій процесу старіння. До прикладу:

2. Теорії запрограмованого старіння

У цих теоріях вчені стверджують, що людський організм побудований в такий спосіб, що у результаті постаріє, а в наших клітинах вбудована певна тривалість життя.

1.Теорія запрограмованого довголіття - передбачає, що деякі гени можуть збільшувати тривалість життя, а швидкість старіння залежить від їхнього вмісту в організмі. Вчені стверджують, що старіння є результатом послідовного включення та вимкнення певних генів, і час початку запуску такої програми визначається тим, коли виявляються пов'язані з віком дефіцити. Однак за допомогою мутацій та короткочасних екстремальних впливів іноді виникає збій у програмі, що призводить до збільшення тривалості життя окремих видів або особин.

2. Теломірна теорія - теорія стверджує, що старіння викликається зменшенням теломер - кінцевих діляно к ДНК на 3'-кінцях. У хромосом є особливі кінцеві ділянки - теломери, які після кожного подвоєння хромосом стають трохи коротшими, і в якийсь момент коротшають настільки, що клітина вже не може ділитися. Тоді вона поступово втрачає життєздатність - саме в цьому, згідно з теломірною теорією, і полягає старіння клітин.

3. Ендокринна теорія - теорія вважає, що старіння викликається змінами у виробленні гормонів. В процесі старіння головна роль належить статевим залозам. Прихильники ендокринної теорії у проводили спеціальні операції «омолодження». Людині пересаджували сім'яники мавп, що лише тимчасово стимулювали життєдіяльність організму і старечі ознаки швидко з'являлися. Старість - процес незворотний, а статеві гормони, стимулюючи життєдіяльність постарілого організму, порушували його фізіологічні функції, змушували виконувати непосильне навантаження, що погіршувало умови існування організму та прискорювало настання смерті.

За допомогою гормонів, що синтезуються в організмі, контролюється темп діяльності живого організму та всі функціональні процеси. Недавні дослідження все ширше висвітлюють той факт, що старіння регулюється гормонально і що головну роль у цьому відіграє інсуліновий шлях передачі сигналів, статеві гормони та система, що відповідає за реакцію на стрес

Імунна теорія - теорія стверджує, що в імунітет людини закладено його поступове ослаблення, що в результаті призводить до почастішання хвороб, старіння та смерті. Коли людина стає старшою, антитіла втрачають свою ефективність і організм гірше бореться із новими захворюваннями, відбувається клітинний стрес, який може призвести до смерті. Доведено, що порушення регуляції імунної відповіді пов'язане із серцевосудинними захворюваннями, запальними процесами, хворобою Альцгеймера та онкологією. Також передбачається, що з віком імунна система стає неефективною та зростає ймовірність взаємодії імунокомпетентних клітин із компонентами власного організму. При старінні спостерігається підвищення рівня антитіл у крові здорових людей проти своїх тканин, тоді як кількість антитіл проти зовнішньої інфекції знижується.

Теорія апоптозу - теорія пояснює старіння організмів запрограмованою загибеллю клітин: загибеллю клітин, що виконують свою функцію, та клітин із пошкодженим геномом. При апоптозі цитоплазма клітин ущільнюється, конденсується хроматин, фрагментується ДНК. На заключних етапах апоптозу клітини розпадаються на частини, що фагоцитуються макрофагами та гранулоцитами

3. Теорії ушкоджень та помилок

Теорії цієї групи відрізняються тим, що передбачають існування різних джерел та цілей цих ушкоджень. У цих теоріях вчені стверджують, що старіння викликається випадковими процесами у клітинах.

Теорія зношування - теорія зношування стверджує, що клітини з часом дедалі частіше руйнуються та ушкоджуються. Клітини та тканини мають життєво важливі компоненти, які зношуються з віком від постійної роботи. Це призводить до порушення роботи всього організму та смерті.

Теорія геномної нестабільності - теорія передбачає, що організм згодом позбавляється можливості відновлювати ушкодження, завдані його ДНК. Геномна нестабільність визначається високою частотою мутацій у геномі клітинної лінії. Ці мутації можуть включати зміни в послідовності нуклеїнових кислот, хромосомні перебудови або анеуплоїдії. Висока частота ушкоджень ДНК, що завдається ззовні, може бути одним з джерел геномної нестабільності, так як пошкодження ДНК можуть призвести до неточного синтезу крізь пошкодження або помилок репарації, що призводить до мутації. Ще одним джерелом геномної нестабільності може бути епігенетичне чи мутаційне зниження експресії генів репарації ДНК.

Теорія крос-сполучення - ця теорія заявляє, що старіння викликають особливим чином пов'язані білки, які руйнують клітини та уповільнюють біологічні процеси. Накопичення своєрідних поперечних містків - зшивок, які хімічно зв'язують один білок з іншим, ушкоджує клітини і тканини, уповільнюючи процеси в організмі, що й призводить до старіння. Сучасні дослідження підтверджують, що подібні зшивки утворюються і між молекулами ДНК, незворотно порушуючи їхнє нормальне функціонування і призводячи до вікових змін.

Вільнорадикальна теорія - передбачає, що супероксид та інші вільні радикали (містять неспарені електрони, що робить їх надзвичайно реакційними) викликають пошкодження великих молекул у клітинах тіла, внаслідок чого клітини і, зрештою, органи перестають функціонувати. Вільні радикали утворюються як постійні проміжні продукти нормального метаболізму, наприклад, при окислювальних процесах в мітохондріях. Вільні радикали маючи вільне місце для електрона завжди прагнуть відібрати його в інших молекул, т.ч. окислюючи будь-які сполуки, з якими стикаються. Доведено, що такі великі молекули, як ДНК, РНК, ліпіди, цукри та білки, що складають наші клітини, схильні до впливу вільних радикалів, які з ними взаємодіють і створюють у них внутрішньо- або міжмолекулярні поперечні зшивки. Особливо чутливі до вільно-радикальних ушкоджень внутрішньоклітинні мембрани, т.я. вони містять у великій кількості ненасичені жирні кислоти. Вільні радикали викликають пероксидацію ненасичених жирних кислот і це може впливати на функціонування мембран. Кінцевим продуктом ушкодження мембран є ліпофусцин - речовина, яка не може повністю метаболізуватись клітинами. Радикал, який відібрав чужий електрон, стає неактивним, але позбавлена електрону (окислена) інша молекула замість нього відразу стає новим вільним радикалом і прагне відібрати електрон в інший молекули і т.д. Організм людини має деякі природні антиоксиданти (речовини, що пригнічують окислення) у формі ензимів, які допомагають приборкати небезпечне накопичення вільних радикалів.

4. Інші теорії старіння

Теорія вікових змін сполучної тканини - Богомолець Олександр Олександрович вважав, що фізіологічну активність організму забезпечує сполучна тканина (кісткова тканина, хрящова, сухожилля, зв'язки та волокниста сполучна тканина), і що зміни колоїдного стану клітин, втрата їхнього тургору і т.д. визначають вікові зміни організмів. Сучасні дані вказують значення накопичення кальцію в сполучних тканинах, тому як він сприяє втрати її пружності, і навіть ущільнення судин.

Теорія «ортобіозу» І. І. Мечникова - за уявленням Мечниковк Ілля Ілліча головним джерелом інтоксикації він вважав товстий кишечник, у якому розвиваються гнильні процеси. І. І. Мечников вважав, що тривалість життя залежить від дотримання ряду умов, які він об'єднав у вчення про нормальне життя і назвав ортобіозом (грец. orthos - правильний, bios - життя). В основі ортобірозу лежить дотримання правил гігієни, працелюбного помірного життя, де немає надмірностей.

Вчення Павлова та його погляд на старіння - Іван Петрович Павлов висунув припущення про нейрогенну природу основного механізму старіння: нервова перенапруга і потрясіння викликають передчасне старіння організму.

Окрім вище перелічених теорій виділяють ще молекулярні, клітинні та нейрогуморальні механізми старіння.

Суть молекулярних і клітинних механізмів старіння полягає у:

1. Порушенні генетичного апарату клітин, програми біосинтезу білка (з віком накопичуються помилки в генетичній інформації, що призводить до появи "дефектних" білків).

2. Порушення клітинної біоенергетики.

3. Зменшення клітинної маси (відмирання певної частини клітин призводить до того, що на інші клітини випадає велике навантаження, що сприяє їх гіперфункції; викликає старіння).

4. Цитоморфологічні зміни (в клітинах, які не діляться накопичуються продукти їх життєдіяльності, що сприяє старінню).

5. Функціональні зміни:

зниження здатності нейронів відтворювати інформацію;

знижується функція секреторних клітин - синтезувати і виділяти речовини; старіння геронтологія віковий

зниження рівня працездатності, та ін.

6. Послідовність і закономірність старіння клітин різних типів. Первинне старіння властиве клітинам, що не діляться. Ділення клітин звільнює її від грубих вікових змін. Вважається, що є межа числа ділення клітин, який визначає час життя клітинної популяції і обумовлює старіння.

Теорія старіння, розроблена В. В. Фролькисом. Згідно його вчення, старіння організму пов'язане перш за все з порушення механізмів саморегуляції і процесів переробки і передачі інформації на різних рівнях життєдіяльності. В даний час, на думку вченого, важливі прояви старіння організму є результатом вікових змін мозку.

На думку болгарського геронтолога Г. Стойнева, найбільш близькі до істини теорії і концепції, які представляють старіння як біосоціальні явища, на динаміку яких впливають генетичні, соціальні, економічні фактори.

По суті, кожна із вказаних характеристик старіння є функцією часу, що представляє конкретний вид і форму хронопатології інволюційного процесу.

5. Види старіння

Одна із основоположних проблем геронтології полягає в наступному: яким слід вважати процес старіння - нормальним, фізіологічним чи хворобливим, патологічним? Це питання дискутується давно. Римський філософ Теренцій Публій вперше висловив думку, що "старість є хвороба", а Сенека підкреслив, що старість - "невиліковна хвороба". Гален був переконаний, що старість - це не хвороба, а особливий стан організму і в той же час це не здоров'я, характерне для молодості. Він розміщував старість на півдорозі між хворобою і здоров'ям. Френсіс Бекон вважав, що старість представляє собою хворобу і її треба лікувати.

І. В. Давидовський вважав, що старість може бути ранньою або пізньою виключно з біологічних причин, але як правило, завжди своєчасною, і тільки смерть завжди завчасна.

Види старіння:

Природне (фізіологічне, нормальне) старіння характеризується визначеним типом і послідовністю вікових змін, що відповідають біологічним, адаптаційно-регулятивним можливостям даної людської популяції.

Сповільнене (ретардіроване) старіння відмічається більш повільним, темпом вікових змін. Проявом цього типу старіння є феномен довголіття.

Передчасне (патологічне, прискорене) старіння характеризується раннім розвитком вікових змін чи більш вираженим їх проявом в цей чи інший віковий період.

Даний процес обумовлений як впливом факторів зовнішнього середовища (кліматичних, професійних, соціально-економічних, екологічних, побутових та ін.), так і дією різних, особливо хронічних, захворювань на функції визначених систем і органів людського організму.

Передчасне старіння виявляється на 4-5-му десятилітті, це одна із причин ранньої дезадаптації, обмеження інтересів, незадоволення життям, дестабілізації особистості. На даному етапі важливим завданням геронтології є не тільки будь-яким чином продовжити життя, скільки навчитися своєчасно розпізнавати суттєві ознаки старіння і, головне, контролювати їх розвиток.

6. Історія розвитку геронтології як науки

Феномен старіння цікавив людей дуже давно. Міфи і легенди про вічну молодість, довголіття і безсмертя супроводжували людство на протязі всієї історії. З впевненістю можна сказати, що вчення про старість бере свій початок з моменту виникнення медицини.

Уже в працях Гіппократа і лікарів його школи виявляються перші описи ознак старіння і хвороб у старих людей. Так, на думку Гіппократа, флегматики особливо прийнятні до хвороб старості. Він підкреслював, що люди з холодним темпераментом старіють скоріше. Для холериків, навпаки, старечий вік - самий здоровий період життя. Також було відмічено, що старші люди почувають себе краще літом і на початку осені.

У Древній Греції вперше була розроблена схема гігієнічного режиму для старих людей. В її основу був покладений принцип "все в міру" - зменшення кількості вживання їжі, збереження звичних навичок і поступове припинення активності трудової діяльності.

Школа Гіппократа вперше розмежувала хронологічний вік людини:

дитинство до 14 років;

зрілість від 15 до 42 років;

старість від 43 до 63 р.;

довголіття від 64 і старше.

Древньогрецький лікар і вчений Гален вивчав старіння і старість, виходячи із прийнятої древньогрецької медичної концепції суті життя, як рівноваги між елементарними якостями: теплом, холодом, вологістю, сухістю. Гален ввів поняття "дискразії" - як феномена старості, що проявляється у вартості тепла і вологості тканини і збільшення сухості людського тіла.

Припинення рухливого способу життя для старих людей розцінювалась як катастрофа з важкими наслідками. Гален вперше звернув увагу на самотність як на одну із основних причин старіння. Він рекомендував старим людям жити у колі своєї сім'ї, родини.

В епоху середньовіччя значний внесок у розвиток герокомії (напрямок в медицині як вчення про старість) внесли лікарі Салермської медичної школи. Вони вважають, що лікарське мистецтво не може продовжити життя людини за межі біологічної норми, проте може зробити все можливе, щоб досягнути цієї границі життя. На їх думку довголіття залежить від того, які засоби використовувались людиною ще в активному віці: "поміркований стиль життя, радісний настрій і відпочинок".

З іменем англ. філософа і вченого XVI ст. Ф. Бекона пов'язаний новий напрямок у розвитку геронтології як науки. У своїй фундаментальній класифікації наук Ф. Бекон розділив їх на 2 групи: науки про природу і людину. Він спеціально виділив науку про збільшення тривалості людського життя. Бекон був впевнений, що саме велике значення на процес старіння мають шкідливі звички.

У XIX ст. клінічні спостереження стають основою вчення про старість в Німеччині, Англії, Франції. У Парижі створюються геріатричні центри.

Основоположник американської геронтології - лікар І. Нашер вважав, що старість є хвороба, перед якою медицина безсила. Під його керівництвом у 1912 р. в Нью-Йорку було створено перше наукове товариство.

У середині XVIII ст. у Росії виходить книжка І. Фішера "Про старість, її ступенях і хворобах".

На початку XIX ст. на російську медичну літературу вплинули ідеї відомого лікаря С. П. Боткіна. Під його керівництвом велися спостереження за фізіологією і патологією старості.

Світове значення російська геронтологічна школа отримала після відомих досліджень І. І Мєчникова, якими він підтвердив гіпотезу про існування передчасного старіння людини.

Основоположником радянської геронтології вважають О. О. Богомольця. У 1938 році під його керівництвом була проведена одна із перших в світі наукових конференцій, присвячених проблемам старіння і довголіття.

Список використанних джерел

1. Робак В.. Перші психосоціальні теорії старіння(50-60-ті роки ХХ ст.) та їх роль у підготовці соціальних працівників до роботи з людьми похилого віку

/ В.Робак. [Електронний ресурс].

2. Cumming E. Growing Old. New York: Basic Books / E.Cumming, W. E.Henry [Електронний ресурс].

3. Александрова М.Д. Проблемы социальной и психологической геронтологи / М.Д.Александрова. ? Л.: Из-во Ленинградского университета, 1974. ? 135 с.

4. Стюарт-Гамільтон Я. Психология старения /Я.Стюарт-Гамільтон/ ? СПб.: Питер, 2002. ? 145 с.

5. Тополь О.В. Теоретичний аналіз дослідження старості: соціологічний підхід // О.В.Тополь [Електронний ресурс].

6. Фролькис В.В. Системный подход, саморегуляция и механизмы старения /В.В.Фролькис. ? Киев, 1985. - С.12-23

7. Валеология. Copyright 2012. [Електронний ресурс].

8. Міщиха Л.П. Психологічні особливості розвитку особистості в період гетерогенезу / Л.П. Міщиха [Електронний ресурс].

9. Яцемирський Р.С/ Соціальна геронтологія / Р.С. Яцемирський, І.Г.Біленька/ ? М.: Владос, 1999 -340 с.

Размещено на Allbest.ru