Методологічне і теоретичне обґрунтування показників духовного потенціалу особистості

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Дрогобицький державний педагогічний університету імені Івана Франка

Методологічне і теоретичне обґрунтування показників духовного потенціалу особистості

Савчин М.В.

Вступ. У кінці ХХ ст. та на початку ХХІ ст. в українському суспільстві та західній цивілізації загалом, в житті соціальних груп та окремої людини актуальною постала проблема духовності. Духовна сфера (духовність, духовний потенціал) особистості - це Велике невідоме для психологічної науки і сучасної психологічної практики. В системі сімейного виховання та в діяльності освітніх закладів різного рівня актуальною постає проблема духовного виховання та духовного розвитку особистості. Парадокс полягає в тому, що в суспільній, науковій, побутовій та індивідуальній свідомості ця проблема відноситься на периферію, взагалі не сприймається як актуальна. Це зумовлено спотвореним, редукованим в гуманітарних науках уявленням про людину, природа якої розглядається без духовного начала, що призвело до секуляризації (життя без Бога) в усіх сферах життя людини і суспільства. Зараз, перед цивілізацією постає ще одна доленосна проблема - проблема штучного інтелекту, який уже радикально впливає на життя людини, бо потенційно може замінювати її у виконанні багатьох природніх функцій чи навіть повністю, а найголовніше - буде залучений до прийняття доленосних для цивілізації, суспільств, груп та окремої людини рішень і в такий спосіб радикально впливати на життя людини та її природні прояви. За таких умов проблема духовності буде взагалі не актуальною. Часто дослідники духовного розвитку особистості необгрунтовано зводять його до оволодіння загальнолюдськими цінностями, окремі з яких є деструктивними.

Панпсихологізм, намагання методологів та теоретиків психологічної науки концептуалізувати чи навіть створити теорію духовного неминуче призводить до критичної («вбивчої») редукції духовності до загальнолюдських цінностей чи її психологізації - неправомірного включення духовного в сферу психіки [1]. До аналізу духовності неможливо застосувати методологію сучасної психології, а емпірично її прямо вивчати теж не можна. Методолог і теоретик психології, щоб пізнати духовну сферу особистості має вести активне автентичне духовне життя.

Аналіз духовної літератури [2-5] та власне тривале (більш, ніж чотири десятиліття) методологічне, теоретичне та досвідне вивчення проблеми показує, що автентична духовність має трансцендентне походження та іманентне існування. Духовність не має соціального чи соматичного походження, це не результат тільки самоактивності особистості, зокрема рефлексії. Спеціальне вивчення проблеми [6-8] показує, що без постійного спілкування з Богом, а точніше діалогу з Ним, людина не може відкрити в собі і для себе автентичну духовність. Як це показує досвід світових релігій, це відбувається у постійній та щирій молитві, причому, це може відбуватися тільки індивідуально, а насамперед, соборно (спільнісно). Звичайно, такий діалог супроводжується духовною рефлексією. Духовне буття - це не відокремлене (ізольоване) буття окремої людини, не зводиться до взаємозв'язку з іншим чи взаємодії із світом, це свобода від соціальної необхідності (примусу і тиску), це також екзистенційна незалежність від соматичного. Емпіричні факти та психологічна практика показують, що якщо автентична духовність є визначальною складовою її внутрішнього світу, то особистість є здоровою, самореалізованою, справді щасливою та успішною, оволодіває здоровим стилем життя. У силу багатьох умов, чинників та механізмів особистість може взагалі не відкривати своє духовне я.

Виклад основного матеріалу. Духовна сфера (духовність, духовний потенціал) особистості - це Велике невідоме для психологічної науки і сучасної психологічної практики. Панпсихологізм, намагання методологів та теоретиків психологічної науки концептуалізувати чи навіть створити теорію духовного неминуче призводить до критичної («вбивчої») редукції духовності до загальнолюдських цінностей чи її психологізації - неправомірного включення духовного в сферу психіки [9]. До аналізу духовності неможливо застосувати методологію сучасної психології, а емпірично її безпосередньо вивчати теж складно. Методолог і теоретик психології, щоб пізнати духовну сферу особистості має вести активне автентичне духовне життя.

Аналіз духовної літератури [10-13] та власне тривале (більш, ніж чотири десятиліття) методологічне, теоретичне та досвідне вивчення проблеми [14-17] показує, що автентична духовність має трансцендентне походження та іманентне існування. Духовність не має соціального чи соматичного походження, це не результат тільки самоактивності особистості, зокрема рефлексії. Спеціальні тривалі емпіричні вивчення проблеми показують, що без постійного спілкування з Богом, а точніше, діалогу з Ним людина не може відкрити в собі і для себе автентичну духовність. Конкретно, як це показує досвід світових релігій, це відбувається у постійній та щирій молитві, причому, це може відбуватися не тільки індивідуально, а насамперед, соборно (спільнісно). Звичайно, такий діалог супроводжується духовною рефлексією. Духовне життя - це не відокремлене (ізольоване) буття окремої людини, не зводиться до взаємозв'язку з іншим чи взаємодії із світом, це свобода від соціальної необхідності (примусу і тиску), це також екзистенційна незалежність від соматичного, наприклад, тілесних пристрастей. Емпіричні факти показують, що якщо автентична духовність є визначальною складовою її внутрішнього світу, то особистість є здоровою, самореалі-зованою, справді щасливою та успішною, оволодіває здоровим стилем життя [18-19]. Нажаль, в силу багатьох умов, чинників та механізмів особистість може взагалі не відкривати своє духовне я.

Метаметодологічний, теоретичний та емпіричний аналіз життєдіяльності духовно здорових особистостей та даних орієнтованої на духовну парадигму психологічної практики показує, що багато психологічних проблем (переживання втрати, стресу, депресії, вигорання, посттравматичний синдром та ін.) можуть не тільки конструктивніше вирішуватися, а що найголовніше - попереджуватися, завдяки актуалізації духовного потенціалу особистості. Емпіричні дані показують, що в умовах війни віруючі в Бога солдати та офіцери рідше піддаються небезпекам, швидше адаптовуються до мирного життя, не так глибоко переживають постстресовий травматичний розлад, конструктивніше проводять короткотермінові відпустки для самовідновлення. Віруючі рідні солдат конструктивніше переживають розлучення та швидше відновлюють конструктивні стосунки з своїми чоловіками, батьками та дітьми після їх повернення. У психологічній науці встановлено, що психічна, психологічна, соціальна, моральна та духовна складові здоров'я людини, взаємопов'язані, а тому актуалізуючи духовний потенціал, можна значно посилити інші складові, які є в полі зору суспільної та індивідуальної свідомості.

Наші тривалі дослідження проблеми дозволили визначити духовний потенціал особистості як сукупність духовних здатностей, що визначають її стосунки з Богом, людьми і світом та її життям. Констатується, що людина з високим духовним потенціалом: 1) володіє догматичною свідомістю, в якій синергетично поєднано живе знання Бога, вічності і предметне знання світу, її розум просвітлений променями безпристрасного ума («духовного ока»). Вона постійно перебуває у пам'яті Божій, у її самосвідомості домінує зверненість до Бога, а не до самої себе (егоїзм) чи світу. У неї гармонійно поєднюються особиста свобода та відповідальність, яка полягає в реалізації Промислу Божого щодо людини та світу. Над нею не панують смерть і час, вона прагне бути смиренною і безпристрасною, що досягається в молитві, пості, каятті, долає свою гріховність (тлінність тіла і пристрасність душі) як все те, що перешкоджає дії в її душі Святого Духа; 2) постійно переживає реальність трансцендентної духовної сфери, свою містичну єдність із Божественною благодаттю та духовні стани трансцендентної любові, свободи, стани безмовності, безпристрасності, правдивої чесноти, смирення та ін.; 3) спрямовує життя на перебування у пам'яті Божій, перетворення його з тлінного на нетлінне. Основна активність зосереджена на вдосконаленні себе, на творенні добра для інших людей та поліпшенні світу, втіленні у світське життя віри, любові, свободи та відповідальності. Вона безпристрасно бореться зі злом на землі.

Духовний потенціал людини конкретизують такі інтегральні показники: 1) віра в Бога, переживання вищих духовних станів: трансцендентної любові, свободи і відповідальності, надії, безмовності, безпристрасності та каяття; 2) відсутність гордині, що є матір'ю усіх нечеснот; 3) дотримання людиною у житті харизм християнської аскези: хрещення; щирої молитви, посту; участі у Євхаристії, сповіді; творення жертви; духовної відваги; милосердя; суму заради Бога; страждання як болю відродження, а не болю агонії; читання Святого Письма; 4) особистість займає позицію Добра (творить добрі справи, уникає гріховності, не творячи зла); творить любов, відкрита іншим людям; 5) особистість дбає про мир в душі, внутрішню гармонію; живе у мирі з собою та світом, у душі відчуває спокій (у неї відсутні сильні негативні і позитивні переживання); 6) відсутні негативізм, невротизм, психопатії, акцентуації; 7) життєдіяльності притаманні конструктивність, продуктивність і творчість; 8) володіння мудрістю, орієнтація у вічних цінностях; її розум і мислення перебувають під впливом просвітленого ума; існує єдність живого знання і предметного знання; 9) людина не грішить, а перебуває у постійних станах каяття і смирення; 10) незалежить від негативного впливу оточення.

Відтак, аналіз проблеми дозволив охарактеризувати духовний потенціал людини як сукупність основних духовних здатностей особистості, зокрема, віра в Бога, здатності любити, творити добро і боротися зі злом, творити свободу та відповідальність, надіятися та бути смиренним, покаятися і каяття.

Віра в Бога. Полягає вона в безсумнівному прийнятті трансцендентної реальності існування вічного Бога, живому знанні Бога, ведення діалогу, містичній зустрічі з Ним, відкритті у внутрішньому світі та житті духовного я трансцендентного походження, постійне свідчення про Бога, ділення цими переживаннями та переконанням з іншими людьми. Зауважимо, що змістові наповнення цієї складової не співпадає з поширеним уявленням в психологічній науці та психологічній практиці. Так, у психології, яка переважно зорієнтована на позитивістську парадигму, не розглядає проблему віри людини в Бога як онтологічну реальність, фактично заперечує її, коли віра особистості розглядається як віра в себе, в інших людей, матеріальний світ.

Здатність любити. Онтологічно і феноменологічно здатність любити проявляється в любові людини до Бога, ближнього, до себе, грішників, ображальників та навіть ворогів. Стосується вона реалізації людиною у своєму житті основної Божої заповіді любові, в основі якої є любов Бога до людини. Така одухотворена любов - вічна, всезагальна, всеосяжна, рівна до всіх, жертовна, терпелива, супроводжується радістю, несумісна з гординею, ненавистю чи творенням будь-якого зла. У її реалізації в окремої особистості виникають внутрішні душевні труднощі, що зумовлені гординю, егоїзмом і гріховністю та зовнішні - вплив антидуховних сил, духовно нерозвинених людей та антидуховних (секуляритивних) тенденцій в суспільстві та цивілізації загалом. Людина, яка досягає духовної любові, стає не тільки духовною, а й високоморальною особистістю, сповненою душевної гармонії і щастя, реалізує здоровий стиль життя. Онтологічно така любов породжує радість утвердження найістотнішої духовної суті людини, підносить її над природними, психічними та соціальними силами, які, навпаки, часто сковують потенціал людини і спонукають до егоїстичного самоствердження, конфліктів, конформізму, антисоціальності.

У сучасній психологічній теорії та практиці любов загалом оцінюється позитивно, але специфічно трактується предметний зміст та сенс, спрямованість та її мотивацію. Зокрема, акцентується увага на любові особистості до себе, часто без співвідношення з любов'ю до іншого, на взаємності любові. Стверджується, що любові має вибірковий характер, не звертається увага на те, що в особистості виникає проблема стосунків любові з іншою людиною, яка не любить її.

Здатність творити добро і боротися зі злом. Полягає вона у ствердженні живого і справді вільного й автентичного буття. Джерелами творення добра є живе знання Бога, а навпаки, причина творення зла - незнання Бога. Здатність творити добро пов'язане з любов'ю, жертвою, нетлінною свободою й автентичною відповідальністю. Виявляється, що втома від активного доброчинного діяння є приємною для людини, бо не віднімає сили, а навпаки, відновлює, підносить людину і наближає її до вищого - Бога. Творення зла, навпаки, полягає у запереченні індивідуального духовного в людині, творенні небуття і смерті, нелюбові, роз'єднаності, блокуванні жертовності, орієнтації на вигоду, егоїзм, себелюбство, спотворену свободу вибору без особистої відповідальності. Проблема творення добра полягає в тому, що в реальності зло надто активне, старається побороти добро, а тому творячи добро людина має одночасно захищати його від зла, боротися з ним. У позитивістській спрямованій психології здатність творити добро розглядається залежно від ситуації та об'єкта доброчинних дій, тобто стверджується на вибірковому характері цих дій. Зовсім не акцентується увага на постійній боротьбі у світі добра і зла, зокрема на необхідності постійної налаштованості особистості на подолання зла, на безумовності та абсолютності здійснення доброчинних дій.

Творення духовної свободи та відповідальності. Найповніше і найсуттєвіше свобода людини проявляється у її владі над собою, незалежності від власних інстинктів і потягів, в орієнтації на духовний вимір особистісного буття. Це також свобода стати розвиненою особистістю, бути саме таким, ставати іншим - кращим. Це не просто влада над самою собою, не просто прояв сильної волі, стоїчної позиції, а володіння станом безпристрасності та безмовності, коли людина не грішить, уміє утримуватися від гріха.

Найгостріше проблема свободи вибору постає перед людиною із сильними суперечливими мотиваційними тенденціями, насамперед, егоїстичними і неегоїстичними. Це означає, що звичайна людина має свободу в її нижчій формі - свободі вибору між добром і злом, вона знає про свободу, але фактично, по суті не знає свободи і, що найголовніше, не володіє нею.

Важливою ознакою автентичної (духовної) свободи є її невіддільність від відповідальності за себе, інших людей, обставини свого життя, навіть за світ. Онтологічно така єдність полягає у прагненні стати повноцінно розвиненою, духовною особистістю і припинити жити тільки відповідно до зовнішніх приписів, здійснювати трансцендентацію, виходити за власні межі, бути собою, відповідати за свої вибори перед собою та Богом. Духовна людина як творець свободи і відповідальності актуалізує істинно потенційний сенс свого життя, який швидше можна знайти ззовні, у світі, а ніж усередині власної психіки (Віктор Франкл). Цей сенс життя безумовний, передбачає навіть потенційний позитивний сенс страждання. Творячи свою індивідуальну свободу, духовно розвинена особистість творить простір свободи для інших людей, підтримує їх прагнення до автентичної свободи та відповідальності.

У сучасній психології проблема свободи особистості зводиться до проблеми свободи вибору, при цьому не враховується критерії (підстави) вибору, що в підсумку призводить до несвободи особистості. Але частоне враховується та обставина, що в реальному житті особистість орієнтується на неадекватні критерії вибору або й взагалі не орієнтується на будь-які. У психології рідко акцентується увага на онтологічній єдності свободи та відповідальності. Але в реальності повноцінна свобода неможлива без відповідальності, які і навпаки, повноцінна відповідальність неможлива без свободи. Чим більше особистість бажає простору (параметрів) свободи, тим більше має покладати на себе відповідальність. Поза увагою дослідників залишається мотивація реалізації відповідальності, зокрема, сумлінння особистості як визначальної інвестиції відповідальності особистості.

Здатність надіятися. У духовному вимірі надію називають «молодшою сестрою» щодо інших духовних здатностей. «Надія не засоромить, бо любов Бога вшита в наші серця нашим Святим Духом, що нам даним» (Рим. 5:5). Надія дозволяє людині запалити всі свічки життя, які, як здається, ніби вже погасли назавжди. Людина може втратити все, окрім надії, яка допомагає людині віднайти раніше втрачене, пролити світло на те, що вона могла б отримати, але не захотіла, дає силу вижити у життєвих кризах, запалює свічки, які раніше згасли. Якщо людина зможе підтримати палаючий вогонь свічки надії, то для неї все стане можливим. Духовно розвинена людина є невразливою від власних внутрішніх панічних голосів, які приносять зневіру та збентеження. Навіть, якщо навколо усі кажуть, що все втрачено і нічого не вдієш, то Господь нагадує: «Іди, віра твоя спасла тебе. Не бійся». Духовно розвинена людина - ніби глуха, «не чує «лжепророків і їх пророцтва, та водночас є такою, хто приносить добрі новини, що тліючого гнота гасової лампи, не погасить, вірить у чуда Божі і має надію понад усяку надію» (Мт. 12:20, Рим. 4:18). Найбільшою надією людини є надія на те, що вона від смерті переходить до життя вічного. Усі психологи загалом позитивно оцінюють здатність особистості надіятися, але при цьому акцентується увага на надію на себе, інших людей чи обставини. Між тим, згідно духовної парадигми особистість, окрім зазначених інстанцій, визначально є надіятися на Бога, Який містичним (не зрозумілим для людини) способом дає реальну надію в житті людини, коли вирішуються проблеми чи складаються позитивні обставини тоді, коли людина була в безнадії.

Здатність особистості бути смиренною, покірною і каятися. Психологія, що ґрунтується на позитивістській парадигмі, зовсім не аналізує цю здатність, швидше, навпаки, заперечує ідею її позитивності та конструктивності для зростання, здоров'я та щастя особистості. Навпаки, згідно духовної парадигми ця здатність зовсім не стосується розчарування, бо каяття - це святий плач, печаль, яка породжує радість очищення, слози втіхи та вдячність Богові за прощення гріхів. Смирення - це особливий спокій, чистота і прозорість душі (внутрішнього світу) людини, який є іншою, ніяк спричиненою боротьбою, ніж це пропонує традиційна психотерапія, це боротьба за чистоту і прозорість сердця (мир в душі), здатних одержати Божу перемогу й насолоджуватися нею. Істинне смирення вимагає найнеустаннішого, але не виснажливого зусилля, яке повертає людині справжнє місце у світі, народжує «трепет душі перед брамами Царства». Одночасно воно не є формою «трансцендентного егоїзму», що стосується індивідуального спасіння, а навпаки, веде активне життя з «внутрішнім миром і тишею, коли людина мріє про те, щоб багато людей знайдуть спасіння поруч з тобою (препод. Серафим), коли виникає напруга між суб'єктивним смиренням та об'єктивним фактом співучасті з Богом у святій літургії. Смиренність означає «бути, неначе тебе не має», і не знати «що ти є», «схилятися перед величчю Божою» (св. Бернард). Цей стан виключає всяке відхилення в діапазоні від хворобливого самопомилування до саморуйнуючого комплексу неповноцінності, що долається без застосування методів тривалої психотерапії.

Формою смирення є покаяння як постійний стан душі, коли особистість долає егоїзм, що ідопоклонство, самолюбство, претензії на домагання чи комплекси неповноцінності. Покаяння (metanoia) - це, по-перше, «думка самоосуду» (automatokritimos) (св. Іван Листвінчик), яка стосується вчинку минулого, від якого людина одержала гріховне задоволення, що в наступному часі спричинило незадоволення. По-друге, покаяння - це угода з Богом розпочати нове життя, це зміна ставлення Бога до нас (напоумлення людини, одержання ласки), звільнення від гріха, коли минуле людини вже автоматично і однозначно не визначає її теперішнє і майбутнє, це не просто «критична самооцінка», про яку говорять психологи, а рух душі до втраченого Бога, як розрада, наслідків якої не доводиться довго чекати, бо прощення гріхів відбувається негайно, миттєво. Якраз у важкий час випробувань Бог дає силу смиренній людині. Каяття - це пізнання і знищення своєї вини та приймаються настанови на праведне життя.

Справжнє покаяння проникає до витоку всіх глибин душі людини, до осердя її тіла та душі, щоб подолати зранення в духовному житті, вилікувати «окаменілу нечутливість» до справжнього, вищого. Звичайно, це не стан спустошеності, а стан цілющої покинутості, коли благодать ніби відходить, щоб людина сильніше її шукала (св. Макарій). «Блаженні ті, що плачуть, бо вони утішаться».

Справді покаятися не означає здійснити обряд чи принести дари церкві, а означає возлюбити, насамперед тих, кому вчинив зло і спокутувати їх своєю любов'ю, бо чеснота все перемагає і над усім панує (св. Іван Золотоустий). Справжньою перемогою добра над злом є пригніченість грішника. Здатність покаяння - це угода з Богом розпочати нове життя, передбачає проникнення до глибинного витоку всіх сил і здібностей людини як творіння Божого. Справді покаятися означає полюбити тих, кому вчинив зло, спокутувати їх своєю любов'ю. Головна сутність християн-ського покаяння (упокорення) полягає не в глибокій вольовій покорності, а внутрішньо духовний акт подолання егоцентризму та повної самореалізації здорових душевних сил для творення віри, любові і добра, відсутності будь-якої взаємної конкуренції.

Якщо покаяння обмежене певним часовим проміжком, то каяття духовно розвиненої людини триває все життя та в усіх сферах, бо його предметом не є окремий гріховний вчинок, згадування яких у всіх подробицях, що відбувається у психотерапевтичному сеансі чи навіть у психотерапевтичних сесіях, означає вбивати надію. Якщо покаяння здійснює сама особистість для себе, то каяття спонукає також миритися і плакати над гріхами інших людей та переживати за добро всього світу, що є виявом одухотвореної любові.

У психології здатність особистості бути смиренною, покаянною та каятися розглядається дуже специфічно. Так, взагалі не розглядається її позитивний сенс для психічного здоров'я особистості, а переважно трактується негативно. Так, взагалі заперечується необхідність особистості бути смиренною, насамперед, перед Богом, не аналізується здатності покаятися та зовсім не звертається увага на здатність особистості каятися за гріхи світу цього.

Висновки. Методологічний і теоретичний аналіз дозволяє розглядати духовний потенціал як сукупність відповідних здатностей, зокрема, вірити, любити, творити добро і боротися зі злом, свободу і відповідальність, надіятися, бути смиренним, здатним до покаяння та каятися. Вивчення духовного потенціалу пов'язана з аналізом цілісної життєдіяльності, подій життя особистості та її біографії. З'ясування особливостей духовного розвитку полягає насамперед у вивченні духовного досвіду особистості та реалізації духовних здатностей.

Особистість, що володіє високим духовним потенціалом активна, здорова у тілесному, психічному, психологічному, соціальному та моральному вимірах, самореалізована, постійно займається саморозвитком, успішніша, почувається щасливою, зорієнтована на вічність, не боїться смерті та складних життєвих ситуацій, не переживає депресії, апатії та посттравматичних синдромів.

Виділені духовні здатності можуть стати основою для створення тесту-запитальника для визначення духовного потенціалу особистості шляхом виділення відповідних шкал, зокрема, віри в Бога, здатності любити, здатності творити добро і боротися зі злом, творити свободу та відповідальність, надіятися і бути в станах смирення, каяття і покаяння. Звичайно, змістове наповнення наведених шкал не співпадає з поширеними у психологічній науці та практиці уявленнями, фактично, заперечуючи існування духовних здатностей особистості.

Список використаних джерел

духовний особистість штучний інтелект

1. Бугерко Я. Життєві ритми духовної буттєвості у засновках канонічної психології / Психологія і суспільство, 2023, №2 (88). С. 84-85.

2. ІванчічТоміслав. Діагностика душі й агіотерапія / Пер. О. Гладкий. _ Львів: вічадо, 2023. 296 с.

3. Мур Томас. Піклування про душу: як сповнити глибиною і сенсом щоденне життя / пер. з англ. Ольга Демиденко; за фах. ред. Дмитра Залевського і Олега Фешовця. Львів: Видавництво «Астролябія», 2020. 448 с.

4. Пауэлл Дж. Полнота человеческой жизни. Пер. с англ. Л.Н. Василенко. М.: Общественный православный университет, основанный протоиереэм Александром Менем, 1993. 124 с.

5. Флоренс Хосе Прадо, ЧінезеАнжела М. «Як євангелі-зуватиу притчах. Чортків: Вогонь з Неба», 2013. 156 с.

6. КлимишинО.І. Психологія духовності особистості: християнсько-орієнтований підхід. Івано-Франківськ: Гостинець, 2010. 440 с.

7. Савчин М.В. Духовний потенціал людини. (Навчальне видання): (монографія). - Вид. 2-ге, пер., доп. Івано-Франківськ: Місток НВ, 2010. 508 с.

8. Савчин М.В. Здатності особистості: монографія / Мирослав Савчин. - К.: Академвидав, 2016. 288 с.

9. Бугерко Я. Життєві ритми духовної буттєвості у засновках канонічної психології / Психологія і суспільство, 2023, №2 (88). С. 84-85.

10. ІванчічТоміслав. Діагностика душі й агіотерапія / Пер. О. Гладкий. _ Львів: вічадо, 2023. 296 с.

11. Мур, Томас. Піклування про душу: як сповнити глибиною і сенсом щоденне життя / пер. з англ. Ольга Демиденко; за фах. ред. Дмитра Залевського і Олега Фешовця. Львів: Видавництво «Астролябія», 2020. 448 с.

12. Пауэлл Дж. Полнота человеческой жизни. Пер. с англ. Л.Н. Василенко. М.: Общественный православный университет, основанный протоиереэм Александром Менем, 1993. 124 с.

13. Флоренс Хосе Прадо, ЧінезеАнжела М. «Як євангелі-зуватиу притчах. Чортків: Вогонь з Неба», 2013. 156 с.

14. Савчин М.В. Духовна парадигма психології: монографія / Мирослав Савчин. К.: Академвидав, 2013. 224 с.

15. Савчин М.В. Духовний потенціал людини. (Навчальне видання): (монографія). - Вид. 2-ге, пер., доп. - Івано-Франківськ: Місток НВ, 2010. 508 с.

16. Савчин М.В. Здатності особистості: монографія / Мирослав Савчин. - К.: Академвидав, 2016. 288 с.

17. Савчин М.В. Здоров'я людини: духовний, особистісний і тілесний виміри: монографія. - Дрогобич: Ш1 «Посвіт», 2019. 232 с.

18. Савчин М.В. Здоров'я людини: духовний, особистісний і тілесний виміри: монографія. - Дрогобич: ПП «Посвіт», 2019. 232 с.

19. Савчин М.В. Психологічна практика: орієнтація на духовну парадигму. Modern! aspektyvedy: XXIII. Dilmezinarodnlkolektivnimonografie/ MezinarodnlEkonomickyInstituts.r.o. Ceskarepublika: MezinarodnlEkonomickyInstituts.r.o., 2022. С. 116 - 128

Размещено на Allbest.ru