Самоідентифікація і самосвідомість особистості в контексті проблеми "Іншого"

Размещено на http://allbest.ru

Самоідентифікація і самосвідомість особистості в контексті проблеми «Іншого»

Прийнята парадигма щодо самоідентифікації як одного з інваріантів народної релігійної культури детермінує необхідність осмислення особливостей формування особистості в суспільстві.

Постановка даної проблеми фокусує увагу на питаннях соціалізації і соціальної ідентифікації людини у соціокультурній спільноті, а також на механізмах відтворення її стабільної соціальної структури, таких як: самосвідомість індивіда (тобто цілісне «усвідомлення ним самим самого себе як особливого феномена, якому притаманні певні об'єктивні характеристики і своєрідний духовний світ [264, с. 7])» і його самоідентифікація (самоототожнення) з певною спільнотою [202].

Процеси соціалізації завжди відбуваються у постійній опозиції «Я--Інший», бо кожний індивід виявляє свою сутність саме у протиставленні Іншому. Тому розглянемо проблему соціалізації індивіда через призму цих взаємовідносин. соціалізація ідентифікація поведінка

Внесемо, перш за все, визначеність у поняття «Інший». Ще в античній філософії проводилося розмежування між Іншим як тотожнім (heteron, рос. -- Другой) і Іншим, який тлумачився як альтернатива тотожності (allo, рос. -- Иной). У новоєвропейській метафізиці проблема Іншого не поставала в усій своїй глибині і значущості. Так, для Дж. Локка тотожність особистості -- у свідомості, а питання про існування іншої особистості сприймається як щось очевидне і не потребує філософського обмір-кування. І. Кант у «Критиці практичного розуму» [137] висунув ідею, що вільне самовизначення особистості досягається завдяки моральному закону, який забороняє розглядати іншу людину як засіб самоутвердження Я. Разом із цим, для І. Фіхте, який визнавав існування іншого Я, важливим був принцип -- моє власне Я не може визначитися без Іншого.

У XTX-XX століттях формуються нові варіанти пошуку форм осягнення існування Іншого. Л. Фейєрбах таємницю взаємодії особистостей убачав у чутливості; він вважав, що «Я є Я -- для самого себе, і одночасно Я -- ти для іншого.

Однак таким я можу бути лише як істота чуттєва [308, с. 183]». Із феноменології Е. Гуссерля починається новий період у вирішенні проблеми Іншого. Для Е. Гуссерля Інший є модифікацією моєї сутності. Е. Гуссерль вважав, що «через свою змістову конституцію він (Інший -- П. Г.) з необхідністю виступає як інтенціональна модифікація мого об'єктивного Я, мого першопорядкового світу [86, с. 224]».

У сучасній науці взаємовідносини «Я--Інший» набули нового витка розвитку, воно включається у проблемне поле філософів, соціологів, психологів, культурологів [99; 100; 142; 143; 191; 217; 284; 341]. За А. Григор'євим, ця проблема містить два полюси: з одного боку -- це визначення власного Я в іншій людині (на цьому основана можливість розуміння, комунікації і взагалі будь-якої взаємодії), з іншого боку -- виявлення в самому себе Іншого [68].

У ракурсі нашого дискурсу під Іншим будемо розуміти: по-перше, членів суспільства, з яким індивід себе ототожнює, із життєсмисловими орієнтирами якого пов'язує цілі своєї активності; по-друге, -- носіїв іншої культури.

Сприймаючи цінності, орієнтації, оцінки, моделі поведінки конкретної спільноти, індивід визначає себе у соціальногруповому просторі, поділяючи тим самим суспільство (в більш широкому розумінні -- людство) на «своїх» і «інших» (тобто «чужих») -- з іншими інтересами, до яких він ставиться у певних обставинах позитивно, нейтрально або вороже. Слід підкреслити, що в обох випадках Інший -- це не конкретна особистість, а спільність людей, з якою індивід себе ідентифікує або якій себе протиставляє.

Існують різні теорії щодо механізмів становлення особистості, усвідомлення нею свого Я і своєї тотожності з іншими членами конкретної соціокультурної спільності.

Зокрема, представники американської соціально-психологічної школи У. Джеме і Ч. Кулі першорядного значення в цьому процесі надавали соціальній взаємодії індивідів.

Згідно з концепцією «дзеркального Я» Ч. Кулі, самосвідомість людини формується як реакція на оцінку її іншими. Він писав, що «людина більш-менш чітко уявляє себе, як її Я, тобто будь-яка ідея, яку вона вважає своєю, сприймається іншою свідомістю, і відчуття Я, що виникає при цьому у людини, визначається тим, як, на його погляд, ця інша свідомість ставиться до даної ідеї. Таке соціальне Я можна назвати віддзеркаленим або дзеркальним Я [160, с. 136]».

Розвиваючи ідеї У. Джемса і Ч. Кулі, американський соціолог Дж. Мід у межах концепції інтеракціонізма [379; 389] визначив стадії і механізми формування Я, соціалізації індивіда. Він вважав, що на першій стадії відбувається процес прийняття ролі Іншого: сприймаючи як свої позиції Інших, він засвоює тим самим цінності групи.

На наступній стадії його дії стають більш системними, зовнішній контроль набуває форму внутрішнього самоконтролю, закладаються необхідні для життя у суспільстві соціальні якості. Уявлення Дж. Міда знайшли підтвердження в дослідженнях відомих російських психологів Л. Виготського [51; 52], О. Леонтьєва [165], Д. Ельконина [347] та інших учених [26; 342].

Проаналізуємо процес соціалізації індивіда в традиційному суспільстві з позицій сучасних наукових концепцій -- у площині проблеми взаємовідносин «Я--Інший», розуміючи під Іншим членів цієї соціокультурної спільноти. Мені здається, що ключ до вирішення проблеми дає твердження американського соціолога Т. Парсонса про те, що соціалізація передбачає інтеграцію індивіда у суспільство, з одного боку, і диференціацію його -- з іншого боку [229]. Розглянемо цей процес у контексті самоідентифікації особистості з традиційним суспільством і формування її самосвідомості.

Інтегруючи у традиційне суспільство, індивід сприймає і засвоює для свого життєвого використання досвід колективу людей, об'єднаних спільними орієнтаціями, соціальними проблемами і спільною життєдіяльністю. Цей досвід стає доступним для нього завдяки акумуляції у культурних формах, які спрямовані на фіксацію та трансляцію соціально значущої інформації з метою репродукування соціальної групи, підтримання рівня соціальної консолідації людей, задоволення їхніх матеріальних і духовних потреб.

Отримані знання стають основою духовної і практичної активності людини. Вони дозволяють індивіду усвідомити своє місце у світі, а також сформувати своє ставлення до навколишньої дійсності і самого себе.

Однак знання «лише закладають підґрунтя людської духовності, і для того, щоб мати реальний вплив на життєдіяльність суб'єкта, вони повинні трансформуватися у світоглядні та моральні принципи і цінності, життєсмислові орієнтири, переростати в усвідомлення конкретних цілей та засобів їх досягнення [264, с. 19]».

У процесі соціалізації індивіда відбувається розуніверсалізація (трансформація) узагальненого у формах народної культури досвіду в індивідуально-життєву форму. Вирішуючи задачу індивідуального шляхом засвоєння досвіду спільноти, людина перетворює форми своєї детермінації в самоідентифікацію. У такому аспекті самоідентифікація набуває конкретного значення -- придбання індивідом властивості засвоювати культурно-історичний досвід суспільства, обираючи його орієнтиром власної життєдіяльності.

Засвоєння життєвого досвіду спільноти, що зберігається в культурних формах, відбувається через спілкування з Іншим (певною спільнотою), до якого індивід відкритий і внутрішнє орієнтований на діалог. Спілкування є однією з необхідних всезагальних умов формування, розвитку і соціалізації особистості.

Саме завдяки комунікації людина одержує інформацію, знання, уявлення, досвід, ідеї соціокультурної спільноти, наслідує і переймає способи діяльності, норми поведінки. Однак метою самоідентифікації не є досягнення ідентичності індивіда з Іншим; навпаки, ототожнюючи себе з Іншим, індивід прагне визначити своє Я, усвідомити себе як індивідуальну реальність.

Разом із самосвідомістю індивіда формується його самоідентифікація, відбувається розвиток таких її сфер, як самопізнання, емоційно-ціннісне ставлення людини до себе, саморегулювання.

Самопізнання є початковою ланкою і основою самосвідомості: через самопізнання людина приходить до певного знання про саму себе, осмислення своїх дій, почуттів, думок, мотивів поведінки, інтересів, своєї позиції у суспільстві. Вона пізнає себе тими самими шляхами, що й об'єктивний світ, переходячи від елементарних самовідчуттів до самосприйняття, самоуявлення і, нарешті, розуміння себе.

Спочатку самопізнання здійснюється в межах «Я-- Інший», через різноманітні форми порівняння себе з іншими людьми і проекцію їхніх якостей на себе, потім воно переноситься в систему координат «Я--Я». Оперуючи сформованими знаннями про себе, індивід починає використовувати такі складні форми самоаналізу, як, наприклад, аналіз мотивів власної поведінки. Мотиви оцінюються людиною в контексті вимог суспільства до неї та власних вимог до себе, внаслідок чого Я починає усвідомлюватись як цілісне утворення, як єдність зовнішнього та внутрішнього буття.

Процес розвитку самосвідомості індивіда відбувається на тлі емоційно-ціннісного ставлення до себе. Переживання індивіда, пов'язані з усвідомленням їм своїх особливостей, своєї цінності, місця у колективі, ставлення інших людей, є активним внутрішнім чинником формування самосвідомості взагалі. У результаті цього процесу формується самооцінка індивіда, зміст якої охоплює світ його моральних цінностей, стосунків, можливостей.

Самооцінці належить роль одного з провідних механізмів саморегулювання поведінки особистості. Вона детермінує мотивацію її поведінки, визначає спрямованість саморегулювання, вибір засобів його здійснення.

Результат процесу саморегулювання поведінки індивіда прямо співвідноситься з адекватністю, стійкістю й глибиною самооцінки.

Якщо самопізнання є результатом розумової діяльності особистості, а емоційно-ціннісне ставлення до себе обумовлено розвитком її емоційної сфери, то саморегулювання пов'язане із загальним розвитком вольової сфери особистості. Отже, самоідентіфікація індивіда і формування його самосвідомості є двома ланками складного процесу соціалізації індивіда, що розвиваються паралельно, взаємодоповнюючі одна одну.

Виникає питання: чи є відмінність у процесі соціалізації людини у традиційному і нетрадиційному суспільствах? Вважаю, що є. Перш за все, слід звернути увагу на нетотожність їх систем знань, які є вихідною духовною передумовою формування самосвідомості особистості. Неоднакові також механізми впливу на особистість у процесі її формування. Наприклад, інтеграція індивіда в нетрадиційне суспільство організується і регулюється соціальними інститутами (державними, приватними) цілеспрямовано, відповідно до ціннісних норм, прийнятих у даному суспільстві. Соціокультурна регуляція охоплює усі аспекти життя нетрадиційного суспільства: економічну, політичну, правову, релігійну, художню та інші сфери.

У традиційному же суспільстві, з його колективною свідомістю, синкретичним характером культури, регулятором життя є, здебільшого, культурні традиції, що історично склались у сфері його соціокультурного буття. Саме шляхом засвоєння традицій -- соціокультурної спадщини, що передається безпосередньо від покоління до покоління (від батьків до дітей, від майстра до учня тощо), здійснюється інтеграція індивіда у традиційне суспільство.

Неоднаковий також ступінь диференціації особистості в цих суспільствах. Наприклад, у нетрадиційному суспільстві, в якому цінуються новації й ініціатива, на перший план постає формування неординарного Я, людина прагне до індивідуального самовираження, тобто акцент робиться на диференціацію індивідуума. У традиційному же суспільстві, в якому суб'єктивне індивідуальне підпорядковується колективному, навпаки, диференціація індивідуума менш вагома, що особливо яскраво відбивається в анонімному характері творчості народних митців.

Життєдіяльність індивіда часто не обмежується контактами із суб'єктами усередині своєї соціокультурної групи і може спрямовуватись також на діалог із носіями інших культур, іншими соціально-культурними спільнотами.

У такому випадку духовний субстрат самоідентифікації індивіда поширюється за межи системи базових знань того суспільства, з яким він себе ототожнює, що забезпечує більшу повноту його знань, необхідних для формування активної життєвої позиції. Саме ці сумарні знання є підґрунтям для соціалізації індивіда, становлення його духовного світу та практичної діяльності.

Розглянемо, чим відрізняється процес абсорбування елементів Іншої (Чужої) культури у традиційному і нетрадиційному суспільствах і як він впливає на самоконструювання духовного світу індивіда. Підґрунтя для засвоєння Іншої (Чужої) культури детермінується внутрішнім розвитком суспільства, що вбирає в себе чи відштовхує зовнішні впливи залежно від того, збігаються вони із внутрішніми тенденціями його розвитку чи ні. Тобто характер цього процесу обумовлений мірою відкритості як самого індивіда, так і суспільства, з яким він себе ідентифікує, зокрема, ставленням до Іншого (його культури, релігійної орієнтації, соціально-політичної структури тощо).

Нетрадиційне суспільство, що здатне до швидкого реагування на зміни соціальних і культурних реалій, дозволяє індивідууму вільніше ставитися до різних зв'язків. І це природно: кожен індивід намагається самоідентифікувати себе у тій системі зв'язків, яка видається йому найважливішою для власної життєдіяльності, реалізації своїх життєсмислових цілей. Особливо це має істотне значення для формування творчого Я, оскільки розширення спектра зв'язків із Іншим сприяє поглибленню творчого потенціалу митця і, зокрема, чутливому реагуванню на зміну художніх стилів і напрямків.

У традиційному же суспільстві зв'язки творчої особистості з Іншим (Чужим) суттєво обмежуються традиціями та релігійними канонами, а також світоглядними концептами цієї соціокультурної спільноти. Виконуючи роль генетичної пам'яті народу, традиції водночас істотно зменшують вибір можливих шляхів розвитку творчої особистості, обмежуючи її діяльність канонами, традиційними художніми прийомами вузького кола митців і регіональними межами.

І все ж народні майстри ніколи не залишались обабіч загальнокультурних процесів, сприймаючи все найкраще, що було створено людством. Зміна світогляду епохи, потреба творчого самовираження спонукають народних майстрів до пошуку нових художніх форм, зокрема звернення до існуючих художніх стилів. Однак цей процес має свої особливості -- народні митці засвоюють не всю систему художнього стилю, а лише окремі його елементи, трансформуючи їх через призму свого Я і поєднуючи їх із традиційними художніми прийомами. Тому, на мій погляд, використовувати поняття «стиль» щодо народної художньої творчості не зовсім коректно [59].

Характер соціалізації особистості, співвідношення інтеграційних і диференційних складових цього процесу залежать від конкретно-історичних умов людського життя, зокрема: соціальної структури суспільства, системи його базових знань, форм діяльності людей і їх взаємостосунків. Тому самоідентифікацію індивіда слід розглядати не як окремий акт, а як безперервний процес, детермінований динамікою соціуму. Для прикладу порівняємо особливості соціалізації індивіда в радянському і пострадянському суспільствах.

Тоталітарний режим радянських часів значно обмежував диференціацію, самовизначення індивіда, що сформувало певний тип соціальної ідентифікації особистості. Індивід повинен був ідентифікувати себе з деяким гомогенним «радянським народом», безумовно приймати офіційну ідеологію з її цінностями і нормами, інакше він ставав «чужим» у суспільстві. Формування самосвідомості індивіда за ідеологічним принципом порушило зв'язок індивіда з народною спільнотою, що значно підірвало основи цієї соціальної структури, а творчість за принципом соціалістичного реалізму перетворила народне мистецтво на щось архаїчне.

Руйнування СРСР, зникнення з мапи світу держави, з якою ідентифікували себе мільйони людей, супроводжувалися зламом всієї соціальної структури суспільства. У 1990-х роках на пострадянському просторі процес самоідентифікації індивіда набуває нового характеру -- увага людей фокусується на власних інтересах, які часто вступають у протиріччя з інтересами «свого кола». Невизначеність цілепокладання суспільства, аморфна соціальна структура, конфронтація різних соціальних груп детермінували «розмитий» характер сучасного соціально-ідентифікаційного процесу.

Недовіра до влади, домінування власних інтересів різноманітних соціальних, етнічних, релігійних, професійних груп при відсутності інституту, спроможного узгодити ці інтереси, ще більше ускладнюють процес самоідентифікації людини, перешкоджаючи для певних верств населення підключення до системи соціальних зв'язків, що призводить до їх маргінальності. З послабленням соціальної ідентичності стан маргінальності індивідів поглиблюється, відбувається руйнування соціальних зв'язків. Водночас зростає бажання людей злитися з конкретною соціальною групою, щоб забезпечити реалізацію і захист своїх базисних життєвих потреб і інтересів. Тобто, в соціальній ідентифікації, за В. Келле [143], починає переважати захисноадаптаційна функція. Можливо, саме тому в останні часи посилюється прагнення людей до реконструкції зв'язків із власного народною культурою на всьому пострадянському просторі.

Отже, самоідентифікація і самосвідомість належать до базових процесів соціалізації людини, вони є невід'ємною умовою її життєдіяльності як розумної істоти. Життєвий світ особистості -- відкрита динамічна система, її розвиток обумовлюється, з одного боку, інтеграцією індивіда у суспільство, з іншого -- процесом його диференціації.

Самовизначаючись, формуючи і підтримуючи свою ідентичність із суспільством, людина тим самим детермінує свій спосіб життя. Що глибше індивід пізнає себе, то реальнішими є його цілі і результативнішими зусилля з їх об'єктивізації, це відіграє вирішальну роль у становленні особистості як творця в культурно-опосередкованому бутті. Процес соціалізації творчої особистості у соціум здійснюється шляхом засвоєння традицій -- соціокультурної спадщини, що передається безпосередньо від покоління до покоління, і відбувається у постійній опозиції Я та Іншого, Свого і Чужого, у безперервному порівнянні Моїх та Інших інтересів і цінностей.

Размещено на Allbest.ru