Релігійна віра як чинник протидії суїцидальним тенденціям у середовищі студентської молоді

Размещено на http://www.allbest.ru/

РЕЛІГІЙНА ВІРА ЯК ЧИННИК ПРОТИДІЇ СУЇЦИДАЛЬНИМ ТЕНДЕНЦІЯМ У СЕРЕДОВИЩІ СТУДЕНТСЬКОЇ МОЛОДІ

Вступ

Самогубство є однією з найбільш болісних проблем сьогодення. Зростання чисельності добровільно-передчасних смертей в Україні й в усьому світі, причому серед різних верств населення пояснює необхідність подальшого пошуку ефективних засобів протидії суїцидальності.

З року в рік збільшується кількість наукових праць, присвячених пошуку найбільш дієвих із них: феномен суїциду є предметом наукових досліджень представників низки суміжних наук - філософії, соціології, психології, біології, антропології, етнографії, культурології, психіатрії та ін. Але, як свідчить статистика, рівень суїцидальної активності у світі продовжує зростати.

Смерть - трагедія, а добровільна смерть - безглуздя. Науковці з усього світу докладають максимум зусиль у боротьбі з невиліковними хворобами з метою збереження життя, водночас суїциденти знищують його.

Реалії сучасного світу (цинізм, егоїзм, аморальність, жорстока боротьба за виживання), зниження рівня зацікавленості духовними цінностями, моральний занепад суспільства, відсутність чітких життєвих перспектив призводять до зростання чисельності людей різного віку, особливо молоді, охоплених почуванням екзистенційного абсурду. Йдеться про феномен, який дослідники назвали глобальною кризою духовності. Зростання суїцидальної налаштованості є істотною ознакою цієї кризи. Щороку у світі здійснюється близько мільйона самогубств й у десять разів більше суїцидальних спроб. Україна ввійшла до групи країн з високим рівнем суїцидальної активності. Велику стурбованість викликає зростання рівня суїцидальності у молодіжному середовищі: максимум суїцидальних спроб припадає на вік 16 - 24 рр., «студентський» (за віковою періодизацією охоплює межі 17-18 - 35-40 рр.) - вік особистісного і професійного самовизначення. Суїцид є другою за кількісними показниками причиною смерті молоді, а якщо врахувати самогубства, замасковані під інші види насильницької смерті, - можливо, й першою.

Усе це впливає на загальний стан психічного здоров'я нації та рівень її психологічного благополуччя та спричиняє постійне зростання прямих і непрямих суспільних витрат на суїцидальну поведінку громадян й еквівалентні їй форми. Звичайно, цілковито позбавити суспільство цього жахливого явища неможливо, враховуючи усю сукупність чинників, які спричиняють його, але з метою зниження рівня суїцидальності необхідно шукати найбільш дієві шляхи гармонізації психіки людини, прищеплювати активні життєствердні антисуїцидальні налаштування.

Мета дослідження полягає в теоретичному вивченні та емпіричному встановленні зв'язків релігійної віри з суїцидальністю у психології студентства, розширенні наукових уявлень щодо психопрофілактики суїцидальності.

Методи дослідження

У ході теоретичного та емпіричного вивчення проблеми використовувались як загальнонаукові, так і спеціальні методи дослідження: теоретичні; емпіричні: спостереження, бесіда, діагностичні методи (Л. Собчик СМДО, методика диференціальної діагностики депресивних станів Зунге, опитувальник Б. Любан-Плоцца для визначення ризику суїциду, опитувальник Н. Пезешкіана для діагностики осіб із суїцидальними тенденціями, авторська анкета для виявлення взаємозв'язку релігійної віри з суїцидальними тенденціями в середовищі студентства); математичної статистики.

Виклад основного матеріалу

Нехтування духовно-моральними цінностями, руйнування ідеалів, які висвітлюють особистості життєву перспективу, сприяє поширенню суїцидонебезпечних настроїв у суспільстві. У сучасному суспільстві зростає чисельність самотніх, нещасливих, розчарованих людей, молодь не знаходять смислу власного життя, заповнюючи екзистенційний вакуум алкоголем та наркотиками. Життєві негаразди, безробіття, самотність, крах надій, усвідомлення безперспективності майбутнього, алкоголізм, наркоманія, зростання злочинності, меркантилізм на тлі бездуховності - така ситуація сьогодення перебуває у прямому зв'язку із суїцидальністю. Люди живуть без чітких критеріїв цінності життя. У сучасному індустріалізованому світі, де з кожним роком поглиблюється процес формалізації, раціоналізації, меркантилізації, відчуження стало звичним у людських взаємостосунках, й майже не залишилося нічого, що могло б утримати від падіння на самісіньке дно кризи: «хвороба» цивілізацією, перекреслює в душах індивідів усе, що могло б зберегти їх віру у високий сенс життя. Негативний вплив на людську свідомість в епоху технократизму здійснюється із вражаючим динамізмом з боку найрізноманітніших технологій. З однієї сторони, науково-технічний прогрес спростив життя людини, вніс комфорт та легкість в усі його сфери, а з іншої - призвів до духовно-морального падіння суспільства, й відтак - до утвердження хибної системи цінностей, зневажання аутентичними життєвими ідеалами добра, любові та милосердя.

Самогубство є своєрідним варіантом відповіді на екзистенційну кризу. Як зазначалося вище, самогубство як явище індивідуальне існувало в усі часи, але іноді воно стає явищем соціальним, коли створюється сприятлива для нього суспільна атмосфера. Суїцидент - самоневдоволена людина, перебуває у конфлікті з діючими суспільними цінностями, які не приймає його власна природа. Суспільство завжди певним чином впливає на індивіда. Реалії світу (аморальність, цинізм, егоїзм, жорстока боротьба за виживання) суперечать істинній людській сутності, призводять до девальвації гуманістичних цінностей, розчарування, депресії, й відтак - до самогубства. Зростає чисельність людей, охоплених почуттям туги, безнадійності, екзистенційного абсурду. Визначальним чинником такої ситуації у світі стало послаблення віри в Бога, орієнтації на високодуховні ідеали та цінності. Життя без ідеалів чи з бездуховними ідеалами й тяжкі розчарування є сприятливими щодо суїцидальності [7, с. 49].

На тлі відчуження індивідів ця «хвороба» духу перетворюється на хронічну, нищить людяні властивості душі. У такій атмосфері розчарована людина не знаходить у собі душевних сил протистояти труднощам власного безутішного існування і може вирішити звести рахунки із життям.

Виникнення психологічних проблем індивіда, зокрема суїцидальних, перебуває у прямому зв'язку із зростанням суспільної бездуховності. У сучасному світі спостерігається жахлива асиметрія. Виявляється вона у тому, що основні зусилля особистості спрямовані на утилітарні цінності нестабільного зовнішнього світу, внаслідок чого її життя стає обмеженим і дисгармонійним через загрозу втрати значущих зв'язків, статусу, власності. Життя, позбавлене надособистісного смислу, спрямоване виключно на задоволення меркантильно-споживацьких цілей, пов'язане з відчаєм, розчаруванням та песимізмом. релігійний віра психологія суїцидальність

Досліджуючи проблему суїциду, психологічного здоров'я особи та суспільства, З.Фройд висловив припущення, що вимоги людської природи й суспільства можуть конфліктувати між собою в силу їх недосконалості; суспільство загалом може бути хворим. Обґрунтовуючи цю думку, він ввів поняття «соціальний невроз» (нестача любові та уваги зі сторони інших людей, неможливість досягти гармонії із соціальною структурою суспільства тощо), як соціальну зумовленість поширених нервово-психічних розладів [7, с. 93].

На духовне падіння суспільства як основну причину поширення аутодеструктивних тенденцій у психіці індивідів вказував Е.Фромм. Він намагався довести, наскільки морально хворе суспільство зі спотвореними ідеалами небезпечне для індивіда, стаючи джерелом думок про смерть та самогубство. У світі, в якому, «мати» панує над «бути», володіння над буттям, «мертве», механічне - над живим, цивілізація замінила Бога. Світ живої природи перетворився на механізований, позбавлений життєвості мертвий світ, людина - на бездуховного робота. Любов до усього штучного, всього того, що не росте, не розвивається, стало основою сьогодення, замість любові до істинного, природного - того, що утверджує й піднімає цінність людського життя. Замість того, щоб цінити найпрекрасніший дар Бога, любити себе та інших, люди знецінюють життя, утверджуючи натомість хибні смисли існування [14, с.461 - 483].

Про вплив суспільства на суїцидальну схильність молоді у роботі «Батьки і діти їх - самогубці» говорить В.Федоров, звинувачуючи цивілізацію у тому, що вона спричинила його (суспільства) моральне падіння [12].

Сучасна урбанізована культура робить людину самотньою, вона не персоналізується, а лише аномізується, страждає, не витримує самотності як чи не єдиного середовища самоформування. Людина іноді може бажати самотності, але у сучасному світі вона найчастіше потерпає від неї: в умовах технократично-бездуховного науково-технічного поступу вона втрачає зв'язки зі світом, з товаришами по праці, навчання. Людина стає вільною «від усього», а тому й відчуженою від усього. Такий стан пригнічує її: вона не хоче бути «вільною», прагне «втекти» від такої свободи (escape from freedom), мати доброзичливі стосунки з іншими, але навколишній світ не надає їй такої можливості. Таке відчуження індивідів один від одного стало фатальною основою міжлюдських взаємин, переростає в агресію до себе та інших [15]. Нестерпне почування самотності, надмірний індивідуалізм, байдужість, розчарування призводять до формування депресивно-невропатичних деструкцій у психіці індивідів, які є психологічним базисом суїцидальності.

На всезагальну байдужість, відсутність моральних ідеалів, духовних орієнтирів буття як чинник зростання суїцидальності у суспільстві вказував і автор теорії еволюційного песимізму Е.Гартман. Він доводив, що еволюція світового процесу примножує суму болю: у світі сума болю більша, аніж сума задоволення [10, с.49].

Цей каузальний зв'язок переконливо постав у дослідженні російського науковця А.Ф.Коні, проведеного на початку ХХ ст. Узагальнивши дані, нагромаджені вітчизняною та світовою статистикою суїцидів за століття, він пов'язав основну причину суїцидальності з відсутністю високих суспільних ідеалів. Саме цим А.Ф.Коні пояснює той факт, що у Росії в середині 60-х років ХІХ століття, «в епоху великих реформ» кількість самогубств зменшилася під впливом «духовного піднесення» в суспільстві й різко зросла у 70-х роках, коли розпочався період реакції та з'явився виключно матеріалістичний напрям суспільної думки, який заперечував існування Бога, а відтак і християнської моралі [11, с. 19 - 20].

Основною причиною зростання чисельності самогубств М.О.Бердяєв також вважав підміну власне людських потреб технократичними. Він був переконаний, що техніка, яка виробляє предмети та знаряддя нищення життя, влада речей та грошей створюють химери та фантазії й спрямовують людину на хибні фікції, які лише створюють враження реальності. «Я» людини завжди подвійне: «Я» істинне, реальне, глибоке і «Я», створене корисливою уявою, пристрастями та фікціями, «тягне вниз». Відтак, людина завжди стоїть перед вибором: між світом буденного життя, науковим, світом художнім, політичним, господарським та світом духовним, що є джерелом світлої й потужної життєвої енергії. Людина, на думку М.О.Бердяєва, є живою суперечністю, поєднанням кінечного і нескінченного, висоти і нікчемності: послаблення її духовного начала, заперечення богоподібності неодмінно призведе до розпаду, дисоціації особистості. Істинне, глибинне «Я» людини, органічно пов'язане з духовністю, є могутньою синтезувальною силою, що підтримує єдність особистості, суперечить формуванню саморуйнівних тенденцій у її психіці. Духовність, яка на думку мислителя, завжди пов'язана із Богом, є здобуттям внутрішньої сили, опірності, протидії владі світу та суспільства над людиною. Людський дух, за М.Бердяєвим, завжди повинен прагнути до трансцендентності - того, що перевищує людину, й лише за такої умови вона не «втратить» саму себе, а навпаки, досягне щастя і гармонії [2, с. 165 - 167 ].

Людська цивілізація, на думку М.О.Бердяєва, потребує глибокого духовного оновлення. Трагізм людського існування значною мірою залежить від закритості людей одне від одного, від слабкості тієї синтезувальної духовності, що веде до внутрішньої єдності особистості та єднання людини з людиною. Це - духовне єднання людей, яке є одним із шляхів у боротьбі проти гнітючих настроїв, що ведуть до самогубства, а не єдність еротична, що, навпаки, роз'єднує, вороже налаштовує одне проти одного [1, с. 8].

Видатний французький соціолог Е.Дюркгайм зростання чисельності самогубств також пов'язував з «хворобою суспільства» - його неблагоустроєм, роз'єднаністю, духовноморальним занепадом. Такий стан суспільства соціолог назвав аномією і довів, що він є потужним генератором самогубств [5, с. 261]. За обставин аномії індивід перебуває у стані невизначеності, не відчуває солідарності із соціумом, не має чітких орієнтирів, стандартів поведінки; суспільні деструкції у його психіці відображаються стражданнями, які трансформуються у розчарування, апатію, депресії, а відтак - у суїцидальність. Е.Дюркгайм підкреслював: «...якщо моральне середовище суспільства розклалося, то його суб'єкти не можуть не зазнавати на собі цього стану, оскільки у ньому перебувають» [5, с. 479].

Суспільний занепад спричиняє руйнування суспільних зв'язків, що багатьма сприймається як руйнування зв'язків із життям. Найсильніше аномія впливає на тих, хто за попереднього суспільного стану мав високий статус та статки, а в новому втратив їх. Крах надій породжує фрустрацію, яка може виливатися у картання щодо життя взагалі як безглуздого, жорстокого. Таке життя стає нестерпним для людини, тому вона чинить самогубство.

Аномічний болісний стан, а відтак суїцид, трапляються і в неаномічному, впорядкованому суспільстві. Наприклад, індивід наполегливо прагне перевершити власні соціально-статусні й матеріальні здобутки - кар'єру, визнання, статки. У цьому він убачає сенс свого життя, цьому служить, нехтуючи високими духовно-моральними цінностями. Життєву наснагу індивід емоційно підживлює сильними зовнішніми принадами, які доступні йому завдяки високому статусу та достатку.

Зіткнення з непереборними перепонами (об'єктивними - збіг несприятливих обставин, суб'єктивними - завищена самооцінка й домагання) спричинює аномічну фрустрацію. Якщо в душі такого суб'єкта немає любові, прагнення до високих духовних цінностей, аномічний біль може призвести до самогубства [7, с. 29 - 30].

Одного лише економічного благополуччя для лікування хвороб суспільства, зниження рівня суїцидальної активності, на думку Е.Дюркгайма, недостатньо. Гармонізації суспільства, зниженню чисельності самогубств сприятиме підвищення рівня інтегрованості суспільства, солідаризація особи та групи. Високий рівень інтеграції суспільства передбачатиме суб'єктивну значущість його норм, цінностей і традицій для кожного, що протидіє суїцидальності. Значущим антисуїцидальним потенціалом, який, за Дюркгаймом, за силою перевершує вплив усіх інших чинників, володіє релігія, особливо конфесії із непохитною доктриною [5, с. 162 - 186]. Він наголошував, що релігія сприяє гармонізації суб'єкта, й відмовитися від неї означає сприяти дисгармонії суспільних взаємин, а відтак і поширенню суїцидальності.

Суспільство істотно впливає на суїцидальність індивідів. Будучи з ним у нерозривному зв'язку, людина не може не зазнавати його впливу: усі позитивні чи негативні суспільні процеси відображаються у її психіці. Деструктивність, яку несе сучасне суспільство, стає безпосередньою причиною відхилень у поведінці індивіда, зокрема аутодеструктивності. Ціннісна система сучасного технократичного суспільства призвела до порушення внутрішньої гармонії багатьох людей. Втрата природної автентичності, бездуховність, хибна система цінностей, дезінтеграція суспільства, відсутність визначених моральних орієнтирів поведінки, меркантилізм - наслідки утилітарно-технократичної цивілізації. Це поглиблює внутрішні протиріччя людини, спричиняючи глибокі депресії, що перебувають у прямому зв'язку з суїцидальністю.

Аналіз мотивів суїцидальної поведінки у середовищі сучасної студентської молоді дає підстави стверджувати, що даний віковий період є чи не «найсприятливішим» для здійснення самогубства - час, коли особистість звертається до визначення сенсу життя, перегляду його цінностей.

На нашу думку, глибинні витоки кризових станів сучасної молоді - результат спотворених суспільних ідеалів та цінностей. Некрофільські тенденції світу суперечать утвердженню цінності людського життя. Надмірна міжособистісна конкуренція, психологічне та фізичне насилля в сім'ї, освітньому закладі, пропагування жорстокості на телеекранах, хибна ідентифікація з лідерами деструктивних культів і тоталітарних сект - корелює з поширенням агресії, формуванням суїцидальності.

Як неможливо дати універсальне пояснення причин суїциду, так і неможливо виокремити єдині чинники, що убезпечать людину від цієї думки. Серед антисуїцидальних чинників (установок і переживань, які перешкоджатимуть реалізації суїцидальних намірів) як соціально-психологічних орієнтирів, необхідних для вдоволеного життя людини у соціумі, позбавленого думок про самогубство, В.П.Москалець називає постійний пошук сенсу власного життя, орієнтацію на автентичні життєві цінності, ідеали, духовну активність, статусно-рольову відповідність, групове визнання, вияв комунікативних якостей, які забезпечують адекватне сприйняття реальності, знання власного комунікативного потенціалу та вміння його використовувати. Особливо значущою у протидії самогубству, на думку В.Москальця, є роль духовності. Це обумовлюється тим, що у нестабільні історичні епохи міцність і стійкість людини визначається лише її духовним вкоріненням у вічність, вірою, надією та любов'ю [7, с. 143 - 144].

В.В.Рибалка до чинників, які протидіють суїцидальним тенденціям і створюють особливий імунітет антисуїцидальної міцності особистості відносить: формування сенсу життя, життєвої перспективи, міцних зв'язків із близькими, родиною, суспільством, природою, соціальну адаптованість, інтегрованість з людьми та суспільством; наявність особистісних рис, які сприяють спілкуванню, - щирості, доброзичливості, взаєморозуміння, емпатійності, приязні; віру в Бога, у божественні цінності Всесвіту; підвищення значущості особистості у кризових ситуаціях, інтелектуальний опір смерті, в тому числі і самогубству; підвищення цінності людини як вершини еволюційно-генетичного процесу і носія генетичного та культурного багатства людства і Всесвіту; піднесення цінності особистості як концентру історикокультурного процесу; піднесення цінності життя людини як невід'ємного елемента історико-культурного поступу людства [6, с. 12 - 13].

Ми погоджуємося з думкою науковців про те, що молоді вкрай необхідні цінності та ідеали, які б відкривали їм красу сенсу життя, були зорієнтованими на щось значно вище, ніж особистісні інтереси, обмежені власним егоїзмом, що суперечить думкам про самогубство.

Одним із найефективніших чинників протидії аутодеструктивності сучасного студентства є віра в Бога з її антисуїцидальним потенціалом.

У ході поглибленого теоретичного та емпіричного етапів дослідження нами було встановлено:

- серед віруючого студентства не було виявлено осіб з вираженою суїцидальністю; виражені суїцидальні тенденції були виявлені близько в третини невіруючих осіб;

- практично всі досліджувані, які назвали себе віруючими, виявили негативне ставлення до феномену самогубства й усього того, що знецінює життя, й, навпаки, - чимало студентів, які назвали себе невіруючими, намагалися виправдати суїциди інших чи виявляли індиферентне ставлення до них;

- віруюча студентська молодь помітно менше розчаровується у різних, важливих для молодої людини, сферах життя;

- у віруючих студентів суттєво вищий рівень самоприйняття, вони зорієнтовані на чітко окреслені смисли життя; але практично в усіх віруючих (за винятком невеликого відсотка) та невіруючих превалюють матеріальні смисли буття;

- у невіруючого студентства істотно вищий рівень самокритичності, самозвинувачення, аутоагресивних проявів, емоційної неврівноваженості;

- віруючі молоді люди оптимістичніше налаштовані на власне майбутнє;

- релігійна віра посідає вагоме місце у духовному житті сучасної української студентської молоді (враховуючи значну перевагу віруючих респондентів та їх ставлення до релігії), а це свідчить про те, що наше суспільство володіє потужним потенціалом протидії суїцидальності.

Звичайно, отримані результати не є підставою для тверджень, що релігійна віра являє собою абсолютну панацею від розчарувань, депресивності, екзистенційних переживань, суїцидальності (ці психологічні стани - результат складної взаємодії багатьох чинників, серед яких і ендогенні, що спричиняють різноманітні розлади психіки особистості) [7, с. 19 - 24, с. 162 - 210].

Однак, іудаїзм та світові релігії християнство та мусульманство, які розвинулись на його основі, протягом усієї історії були і є потужним суспільно-культурним антисуїцидальним чинником. Іудейська релігія завжди категорично засуджувала і засуджує самогубство своїх вірних, але наставляє, що єврейський воїн у випадку загрози полону, має вбити себе. Іудаїзм забороняє будь-які дії індивіда, спрямовані проти життя (контрацепцію, аборти, евтаназію, аутопсію).

Релігійна кара за вчинене самогубство серед мусульманських народів є настільки нещадною, що не тільки дане явище, але й власне сама думка про суїцид вважається тут неприйнятною (за винятком суїцидів як альтруїстичної самопожертви на користь держави) [7, с. 32].

Християнство, яке зародилось у лоні іудаїзму, також доволі швидко наклало жорстку заборону на добровільне позбавлення себе життя після хвилі самогубств перших християн-мучеників, що прагнули таким чином якомога швидше постати перед Всевишнім.

Попри неможливість наукового доведення релігійних догм, чимала кількість науковців (В. Г. Джемс, В. П. Москалець, Г. У. Олпорт, В. Е. Франкл, К. Г. Юнг та ін.) прагнула дати науково-психологічне пояснення впливу релігії на смислове сповнення життя людини.

Так, на великий психотерапевтичний потенціал релігії вказував В.Г.Джемс: загальним для усіх релігій є звільнення від душевного страждання [3]. Позитивний потенціал релігійних почуттів долає меланхолію, депресію, відчай, безнадію, емоційний дисбаланс, які є чинниками суїцидальності, надає людині душевної рівноваги, сповнює її життя сенсом. Релігія змінює світота самосприйняття людини з негативної палітри на позитивну. Така трансформація - перетворення негативно забарвлених, емоційних станів у позитивно забарвлені, радісні, стенічні. Перехід від глибокого душевного сум'яття, страждання до радісного звільнення є істотною психологічною особливістю всіх релігій: на зміну екзистенційним стражданням приходить душевний спокій і рівновага. Він наголошував, що людина, яка пройшла через муки пошуків, через тугу і скорботу, спроможна пізнати справжній глибокий сенс життя. Охопленій полум'ям душевного сум'яття людині не може допомогти ні інтелектуальна, ні моральна втіха [3]. Це під силу лише релігії - чиннику, що за силою емоційної насиченості й інтенсивності не поступається душевним стражданням. Випробувавши на собі усі муки душевної агонії, людина оновлюється і здійснює прорив в інший вимір буття. Релігія робить для людини легким і радісним те, що за інших обставин для неї є ігом суворої необхідності» [3, с. 55]. Усвідомлюючи власну недосконалість, людина підіймається на вищий щабель буттєвості, на рівні якого її позитивний потенціал поєднується із Величним. «Навернення, відродження, набуття благодаті та віри, досягнення внутрішнього миру - усе це вирази, що означають повільний, миттєвий процес, яким роздвоєна душа, що усвідомлює себе негідною і нещасливою, приходить до внутрішнього об'єднання, до усвідомлення своєї праведності й до почування щастя» [3, с. 157]. Душевна криза, нестерпний депресивний біль, відчай, тривалі негативно забарвлені емоційні переживання обертаються для неї катарсичним екстазом щастя, найвищим ступенем блаженства, зумовленого почуванням розчинення особистісного «Я» у Вищій істоті.

Потужний емоційно-катарсичний ефект релігії є вершиною її психотерапевтичної ефективності. Катарсис звільняє від негативно забарвлених емоційних переживань та песимістичних думок, стимулюючи екстатичну, екзальтовану радість, величезне душевне полегшення шляхом бурхливої розрядки гнітючого психічного напруження.

На катарсис як один із найбільш давніх ефективних психотерапевтичних методів вказував один із засновників гуманістичної психології К. Р. Роджерс. Гуманістична психологія прагне розв'язати глибокі конфлікти особистості за допомогою посилення її «Я». Цьому, на думку К. Р. Роджерса, активно сприяє сповідь як ритуальний складник, який практикують християни. Сповідь спрямована на досягнення катарсичного ефекту, завдяки якому людина звільняється від психічної напруги, тривог і почуття провини, що породжують підсвідому потребу у самопокаранні, яке є істотним психологічним чинником суїцидальності [9, с. 42 - 68].

Г. У. Олпорт вважав, що релігія є вкрай потрібним людині інтегратором її психіки. За його спостереженнями, невротична особистість жалкує з приводу минулого, ненавидить своє сьогодення і боїться майбутнього. Релігія ж пропонує прощення за гідне жалю минуле, прийнятний, сповнений, якщо не радістю існування, то принаймні душевним спокоєм смисл теперішнього й оптимістичне сподівання на майбутнє, й цим самим потужно протидіє суїцидальності [9].

На важливість віри в Бога для психічного здоров'я особистості вказував і К. Г. Юнг. Він наголошував, що релігія є універсальною системою психотерапії, яка зцілює нестерпні душевні страждання людини, стабілізує її психіку, і смерть Бога в її душі неодмінно приведе до втрати людиною самої себе [9, с. 173]. Релігійні символи, за К. Г. Юнгом, надають сенсу життю людини, дозволяють екзистенційно відчути буттєвість, ефективно протидіють дегуманізації, відчуженості та роз'єднаності у суспільстві -- процесам, які породжують надмірний індивідуалізм, ворожість та агресію людей і перебувають у прямому зв'язку з їх суїцидальністю. Запоруку успішного психотерапевтичного функціонування релігії К.Г.Юнг вбачав у співробітництві психологів і теологів: психотерапевт не зможе ефективно лікувати, якщо не візьме на озброєння релігійні системи зцілення: «людина, яка виступає від імені медицини, завжди є для іншої водночас і священником, рятівником її душі, а релігії - це системи, що зцілюють душевні недуги» [17, с. 70].

Західна психологія давно ґрунтовно й ефективно використовує релігію (її життєдайні основи) у психотерапевтичній, психопрофілактичній діяльності. У США, західноєвропейських країнах сформувалась пасторська психологія - галузь знань, основною проблематикою якої є шляхи психорегулятивного впливу священнослужителів на психіку людей. Ґрунтуючись на знаннях закономірностей психіки, пасторська психологія розробляє ефективні методи впливу на віруючих. Релігійна психотерапія виникла в руслі «Руху св. Еммануїла» (Бостон, 1905). Засновники цього руху виступали за співробітництво священників і лікарів. Водночас в Англії виникає «Спілка здоров'я», представники якої пов'язують лікувальну практику з релігією. Принципи релігійної психотерапії розробляли А.Бойзен, К.Гумпертс, Р.Мей, К.Штольц та ін. У 1961 році Американська медична асоціація організувала відділення медицини і релігії, при медичних закладах відкрилися відділення релігії, при Техаському медичному центрі створюється Інститут релігії, який починає здійснювати медичну і психіатричну підготовку священників. Багато психологів-релігієзнавців вважають, що релігія перевершує психологію і психіатрію в ефективності лікування душевних недуг [9, с. 237].

Взірцем ефективної психопрофілактики і психотерапії засобами релігії є логотерапія В. Е. Франкла. Немає жодної іншої такої психотерапевтичної концепції особистості, яка була б настільки особистісно вистраждана, в горнилі пекла нацистського табору. Випробувавши на собі усі жахи нацистських концтаборів, В. Е. Франкл виходив з того, що релігійна віра надавала в'язням сенсу життя навіть у жахливих умовах Освенціма і Дахау. Він писав: «...чи не слід припустити, що над людським світом здіймається перевершуючий її світ, чий надсмисл здатний надати смислу її стражданню» [13, с. 20].

Основна ідея логотерапії - віднаходження особистістю за допомогою психотерапевта високого смислу свого життя. Для релігійної людини, за В.Е.Франклом, питання про сенс життя взагалі не виникає, оскільки щира віра в Бога сповнює усе її єство глибоким життєдайним смислом.

Переконання у глибокому релігійному смислі страждань сповнює людське існування високим життєдайним сенсом, - є потужним чинником протидії аутодеструктивності. Віра у надсмисл робить людину міцнішою - для такої віри немає нічого безглуздого. Логотерапія навчає розглядати життєві негаразди як шлях до самозцілення, зберігаючи віру навіть у найскладніші періоди відчаю [13]. Впевненість у недаремності життєвих страждань сповнює людську психіку величезною життєвою енергією, є джерелом її духовної сили, допомагає долати будь-які труднощі, негаразди, зберігає високий сенс існування. За переконанням В. Е. Франкла, людське життя за будь-яких обставин сповнене смислом, і навіть самогубець вірить у смисл, якщо не життя, то смерті [13, с. 177-182]. Логотерапія шукає абсолютно життєдайний смисл, який не втрачає свого потенціалу за будь-яких обставин. Саме таким є життєвий смисл, який пропонує релігія.

Наведені аргументи переконують: особистість може щасливо та гідно існувати і вберегти себе від жаги самознищення, якщо матиме надособистісний (перевершуючий її) смисл, який пропагує релігія, житиме не лише заради себе. Життя, позбавлене надособистісного смислу, спрямоване виключно на химерні цінності нестабільного матеріального світу, не захищене від відчаю та песимізму - чинників, які перебувають у прямому зв'язку із суїцидальністю. Релігійна віра протидіє формуванню суїцидальних настроїв: володіє потужним зцілюючим потенціалом, рятує більшість від мук переживання екзистенційного абсурду, тривоги, розчарувань [4, с. 436].

Потужним психопрофілактичним потенціалом протидії суїцидальності володіє християнська віра: завдяки деструктивності, формуванню свободи від зла: «любов позбавлена пихи, не шукає радіє несправедливості, а радіє пропагуванню гуманістичних ідеалів добра, милосердя, любові, християнство володіє величезною життєдайною силою. Християнський альтруїзм - вершина гуманізму, що базується на жертовній любові до ближнього. Про це свідчать слова Ісуса Христа: «Хто зберіг душу свою - втратить її, хто втратить її заради Мене - збереже її», промовляючи які, має на увазі любов до інших (Матф. 10: 39). Християнська любов є єдиним засобом розв'язання життєвих суперечностей: долає жорсткі межі замкнутості, егоїзму, передбачає всепрощення, милосердя (що суперечить суїцидальності), шлях до довготерпляча, милосердна, користі, не мислить зла, не істині; усе прощає, на все надіється, усе зносить».

Зовсім недавно психотерапевти переконалися в тому, що завжди доводили гуманістичні релігії: немає кращих ліків для душі, окрім любові, яка перетворює емоційну сферу психіки людини: люблячий радіє, а той, хто ненавидить, страждає і примножує зло [8, с. 189]. Християнська віра, закликаючи до всепрощення («благословляйте тих, хто проклинає вас») та жертовної, позбавленої егоїзму любові до ближнього, суперечить злу, володіє потужною силою протидії деструктивності, й відтак і аутодеструктивності.

За переконанням Е. З. Фромма, щира любов до себе та іншого дає можливість людині долати почування самотності й ізоляції (сприятливого щодо формування суїцидальності). Це конструктивна форма подолання екзистенційної самотності пов'язана з потребою віддавати, а не лише брати: істинна любов передбачає взаємне духовне збагачення [16].

Потужним психопрофілактичним та психотерапевтичним ефектом у протидії формуванню «сприятливих» щодо суїцидальності невропатично-депресивних деструкцій у психіці людини володіє християнське трактування страждань людини. Саме в душі, гартованій стражданням, розкриваються людські чесноти - милосердя, здатність зносити поневіряння задля встановлення справедливості. Оскільки, згідно з релігійним трактуванням, у Царство Боже потраплять не просто доброчинні, а насамперед ті, хто пройшов через випробування, то подібне релігійне налаштування дозволяє, вистраждавши, здобути самоповагу, що протидіє формуванню почуття нікчемності, сприятливого щодо суїцидальності [8, с. 294].

У християнстві немає приниження, яке робило б людину не спроможною на добро, як і немає святості, позбавленої зла. З урахуванням постулатів глибинної психології абсолютно справедливим є уявлення, що гординя, пиха відчужує особистість від інших, робить її деструктивною, позбавляє почуття любові, тобто Бога. Людині важко жити без любові, без духовного спілкування з іншими; гординя й пиха, замикаючи її у собі, неминуче «вбиває» самотністю. Отож найвище призначення людини - духовність, яка вимагає гуманності, толерантності, любові, всепрощення - підкорення свого життя чеснотам, які, будучи всезагальним благом, протидіють формуванню аутодеструктивності.

Аналіз результатів нашого емпіричного дослідження засвідчує наявність стурбованості у середовищі сучасного студентства (причому як віруючого, так і невіруючого) падінням рівня гуманізму, толерантності, доброзичливості серед населення, зростанням суїцидальності. Невимушені, ненав'язливі бесіди зі студентами з приводу використання гуманістичного потенціалу релігійної віри у профілактиці аутодеструктивності показали підтримку більшості: 63% віруючих і 37% невіруючих студентів, присутніх під час таких бесід, погодилися з думкою, що глибинним джерелом аутодеструктивності сучасної молоді є наростання відчуженості, агресії у міжособистісній взаємодії, надмірна зосередженість більшості на меркантильних інтересах, що суперечить релігійній етиці. Оскільки людина не може жити без любові, духовного спілкування з іншими - гординя, егоїзм та агресія «вбивають» її, - як стверджує Р. М. Грановська [4, с. 284]. 19,38% віруючих студентів безпосередньо пов'язують тенденцію зростання суїцидальності серед молоді з низьким рівнем духовності у сучасному суспільстві, серед них 2,23% наголошують на домінуванні меркантильності навіть у релігійних установах, на кшталт: «Сьогодні у церквах більше говорять про гроші, аніж про Бога».

В унісон усьому вищезазначеному, варто підкреслити: «врятувати» стражденну душу сучасної людини від деструктивності (й відтак, і від аутодеструктивності) спроможний вітальний гуманістичний потенціал релігійної віри шляхом пробудження її «гуманістичної совісті», що сприятиме моральному вдосконаленню особистості.

Висновки

1. Релігійна віра значуще протидіє формуванню суїцидальних настроїв: володіючи потужним зцілюючим потенціалом, рятує більшість від мук переживання екзистенційного абсурду, тривоги, особистісних розчарувань.

2. Результати нашого емпіричного дослідження засвідчили, що глибинним джерелом аутодеструктивності сучасної молоді є наростання відчуженості, ворожості, агресії у міжособистісних взаємостосунках, надмірна зосередженість більшості на меркантильних інтересах, що суперечить релігійній етиці. 3. Залишається актуальним дослідження глибинно-психологічних антисуїцидальних механізмів впливу віри в Бога, сповіді, молитви у протидії суїцидальності, створення при навчальних закладах спеціалізованих центрів, які у випадку прогнозованого ризику суїцидальності учнівської та студентської молоді будуть враховувати наявність у неї релігійної віри, використовувати її вітальний потенціал під час організації психопрофілактичної роботи.

Список використаної літератури

1. Бердяев Н. О самоубийстве. М., 1992. С.3 - 23.

2. Бердяев Н.А.Философия свободы. М., 1989.

3. Джемс В. Многообразие религиозного опыта. СПб., 1993. 418с.

4. Грановская Р. М. Психология веры. СПб., 2004. 576 с.

5. Дюркгайм Е. Самогубство: Соціологічне дослідження. К., 1998. 519 с.

6. Психологічна профілактика суїцидальних тенденцій в учнівської молоді: метод. рекомендації / В.В. Рибалка. Київ, 2007. 68 с.

7. Психологія суїциду: посіб. / ред. В.П.Москальця. Київ, 2004. 288 с.

8. Психологія релігії: посіб. / В. П. Москалець. Київ, 2004. 240 с.

9. Предко О.І. Психологія релігії: історія, теорія, релігієзнавчі виміри: монографія. Київ, 2005. 278с.

10. Пурич-Пейакович Йу. Самоубийство подростков. - М., 2000. 168 с.

11. Старшенбаум Г.В. Суицидология и кризисная психотерапия. М, 2005. 376 с.

12. Федоров В.А. Родители и дети их - самоубийцы. Саратов, 1911.

13. Франкл В. Основы логотерапии. Психотерапия и религия. СПб., 2000. 286 с.

14. Фромм Э. Анатомия человеческой деструктивности. М., 1998. 672с.

15. Фромм Э. Бегство от свободы. - М., 1989. 272с.

16. Фромм Э. Искусство любить. М., 1990. 157 с.

17. Юнг К. Г. Бог и бессознательное. М., 1998. 480 с.

Размещено на Allbest.ru