Особливості прояву феномена імпостера у студентів-першокурсників

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича

Особливості прояву феномена імпостера у студентів-першокурсників

Чуйко Галина Василівна, кандидат філологічних наук,

доцент кафедри психології

Чаплак Ян Васильович, кандидат психологічних наук,

доцент кафедри психології

Комісарик Марія Іванівна, кандидат педагогічних наук,

доцент кафедри педагогіки та психології дошкільної освіти

Анотація

Стаття присвячена теоретичному розгляду та емпіричному дослідженню й аналізу феномена імпостера в контексті відчуття ним психологічного благополуччя та задоволеності життям і прояву особистісних рис.

Констатується, що дослідження феномену імпостера має відносно тривалу історію, починаючись від інтересу до проблеми імпостеризму P. R. Clance та S. A. Imes, проте і до цього часу єдине розуміння суті цього явища в психології відсутнє, а його структура та складові дозволяють тлумачити його як синдром, проте не медичний.

Зазначається, що більшість науковців розуміють феномен імпостера як прояв схильності / переконання людини недооцінювати себе та результати власних дій: успіхи та досягнення, - приписуючи їх головне джерело - випадковості чи щасливому випадку та відмовляючись від їх авторства. Це супроводжується переконаністю, що інші цілком усвідомлюють, що людина - самозванець і в будь-який момент можуть звинуватити її у шахрайстві.

Оригінальним у цьому контексті виглядає думка N. Levy, що, з філософського погляду на проблему імпостера, яку схильні розділяти і ми, насправді досягнуті людиною життєві успіхи не є суто її власним, і варто при оцінці здобутків людини враховувати як різноманітні впливи її соціального оточення, так і спадковість та життєвий досвід людини, у формування якого інших людей є беззаперечним.

За результатами емпіричного дослідження та їх кореляційного аналізу зроблено висновок, що людина, схильна до прояву синдрому самозванця, може бути досить комунікабельною, проте - емоційно неврівноваженою (методика С.Грачова); вона погано / слабо здатна до самоуправління (методика Н.М. Пейсахова), не відчуває себе психологічно благополучною, осмислюючи своє буття (методика К.Ріфф), як і задоволеності перебігом власного життя (методика «Індекс задоволеності життям»); при цьому, чим сильніше у людини проявляються симптоми імпостеризму, тим більш вираженими можуть бути ці, названі нами, якості.

Ключові слова: феномен імпостера, синдром самозванця, недооцінка себе, випадковість успіху, страх викриття.

Chuyko Halyna Vasylivna Candidate of Philological Sciences, Associate Professor, Associate Professor of the Department of Psychology, Yuriy Fedkovych Chernivtsi National University, Chernivtsi

Chaplak Yan Vasylyovych Candidate of Psychological Sciences, Associate Professor, Associate Professor of the Department of Psychology, Yuriy Fedkovych Chernivtsi National University, Chernivtsi

Komisaryk Mariya Ivanivna Candidate of Pedagogical Sciences, Associate Professor, Associate Professor of the Department of Pedagogy and Psychology of Preschool Education, Yuriy Fedkovych Chernivtsi National University, Chernivtsi

FEATURES OF THE IMPOSTER PHENOMENON IN FIRST-YEAR STUDENTS

Abstract

The article is devoted to the theoretical consideration and empirical research and analysis of the imposter phenomenon in the context of his feeling of psychological well-being and satisfaction with life and the manifestation of personal traits.

It is noted that the study of the imposter phenomenon has a relatively long history, starting with interest in the problem of imposterism. P. R. Clance and S. A. Imes, however, until now there is no unified understanding of the essence of this phenomenon in psychology, and its structure and components allow it to be interpreted as a syndrome, but not a medical one.

It is noted that most scientists understand the impostor phenomenon as a manifestation of a person's tendency / conviction to underestimate himself and the results of his own actions: successes and achievements, attributing their main source to chance or luck and denying their authorship. This is accompanied by the conviction that others are fully aware that the person is an impostor and can accuse him of fraud at any moment.

Original in this context is the opinion of N. Levy that, from a philosophical view of the problem of the imposter, which we tend to share, in fact the life successes achieved by a person is not purely his own, and it is worth taking into account, when evaluating a person's achievements, as various influences of his social environment, as well as the heredity and life experience of a person, in the formation of which other people are indisputable.

According to the results of empirical research and their correlation analysis, it was concluded that a person prone to the manifestation of impostor syndrome can be quite communicable, but emotionally unbalanced (methodology of S. Grachev); he is poorly / weakly capable of self-management (N.M. Peysakhov's methodology), does not feel psychologically well-being, making sense of his existence (K. Riff's methodology), as well as satisfaction with the course of his own life ("Life Satisfaction Index" methodology); at the same time, the stronger the symptoms of impostorism are manifested in a person, the more expressed these qualities, named by us, can be.

Keywords: imposter phenomenon, impostor syndrome, self-underestimation, chance of success, fear of exposure.

Вступ

Постановка проблеми. Сучасна людина так давно перетворилася на активного поціновувача зовнішніх, частіше - матеріальних, хоча, за умов, що зараз склалися в Україні, і духовних благ, що за цим, чи й через це не звикла звертати увагу на власні, суб'єктивні, хоча й не такі значні з погляду Всесвіту здобутки та звершення, недооцінюючи себе (свої здібності та можливості) способом применшення значення зробленого / досягнутого та перетворившись на імпостера (з англ. Impostor - самозванець, обманщик, крутій, шахрай, шарлатан) - людину, яка настільки безпричинно, проте цілком недовіряє собі та не впевнена у власних здібностях і можливостях, що усі свої успіхи вважає суто випадковими і переживає, що й інші це помітять і вкажуть на самозванця, привселюдно викривши його.

Уперше поняття «феномен імпостера» використали у 70-х рр. минулого століття P.R. Clance та S.A. Imes, вивчаючи успішних жінок, які всупереч своїм реальним життєвим здобуткам вважали себе ошуканцями, не будучи в змозі прийняти досягнутий успіх як власний [1].

Цими науковцями були названі основні характеристики осіб із синдромом імпостера:

- цикл самозванця (починається з тривоги, викликаної необхідністю виконати нове завдання, і завершується (продовжується, оскільки це порочне коло постійно повторюється) також тривогою / тривожністю через можливе викриття, оскільки людина не йме віри, що досягла успіху самотужки і саме завдяки власним здібностям і докладеним зусиллям);

- прагнення виглядати особливим / найліпшим у своїй справі (за суттю, перфекціонізм);

- погляди / переконання і світогляд супермена (вимога до себе бути бездоганно досконалим в усьому);

- постійний і невідступний страх помилитися чи потерпіти невдачу;

- заперечення власних успіхів, компетентності, здібностей, здобутків, ігнорування похвали, аж до спроби доводити, що їх успіх - цілком випадковий;

- відчуття страху і провини за власні досягнення [1].

За десятиліття синдром самозванця став розумітися як психічний (не медичний), а кількість його основних ознак конкретизувалася і суттєво зменшилася, але, на наш погляд, це відбулося цілком доречно: 1) переконання людини в тому, що вона обманює інших; 2) боязнь бути викритою в цьому; 3) нездатність / неможливість визнати власний успіх, досягнення, інтелектуальний рівень тощо [2].

Аналіз останніх досліджень і публікацій. До теперішнього часу феномен самозванця вивчався досить значною кількістю вчених. Його, зокрема, аналізували P.R. Clance, S.A. Imes, M. Fleischhauer, C.Pakozdy, T. Kaur, N. Jain, S. Chang, S. Slank, J.C. Harvey, C. Katz, L. Duncan, J. Langford, K. Kaplan, M. Leary, N. Levy, M. Ramirez-Alvarado, D.M. Bravata, A.D. Menard, L. Chittle, D. Goor, V. Young, S. Feenstra та багато інших. Тобто очевидно, що науковців цікавлять різні аспекти феномену імпостеризму, й інтерес до його аналізу не знижується, зокрема, через виявлену поширеність цього явища.

Так, A.D. Menard з колегами [3], проаналізувавши різні дослідження феномену імпостера, дійшли висновку, що його прояви пов'язані з проблемами психічного здоров'я та самооцінки особистості. D.M. Bravata зі співавторами, наголошуючи на поширеності феномену самозванця у світі серед різних груп населення та посиленні його прояву в ситуації, коли імпостер стикається з підвищеною відповідальністю за виконання певного завдання [4], а також на впливі його як на здоров'я особистості, так і на результати її роботи, очевидно, прагнуть того, щоб синдром імпостера був внесений до Діагностичного посібника Американської психіатричної асоціації чи / та міжнародної класифікації хвороб, що уможливить психотерапевтичне втручання для коригування цього явища [5]. А C.Pakozdy з колегами [6], провівши дослідження проявів синдрому імпостера у студентів, дійшли висновку, що почуття самозванства пов'язане з відсутністю відчуття ними щастя, їх браком самоефективності та дезадаптивним перфекціонізмом і може відобразитися на результаті їх навчання в університеті. D. Goor зі співавторами [7], у свою чергу, виявили, що відчуття самозванства виникає у людини у випадку, коли володіння предметами, які уособлюють розкіш, сприймається нею як невиправданий (суб'єктивно чи об'єктивно) привілей, тому людина почувається незручно / неавтентично.

Мета цієї статті - теоретично проаналізувати феномен імпостера та емпірично дослідити зв'язок його проявів з особистісними характеристиками досліджуваних та відчуттям ними психологічного благополуччя.

Виклад основного матеріалу

P. R. Clance та S. A. Imes дещо пізніше пов'язали відчуття феномену імпостеризму з прагненням людини до перфекціонізму в усьому: від сім'ї до роботи / науки. Причому саме перфекціонізм, основою розвитку якого послужило відчуття самозванства, може обмежувати результативність роботи / діяльності людини. Адже те (той продукт), що не відповідає хоча б у чомусь високим вимогам виконавця, уже не буде винесене на сторонні очі. Проте для того, хто почувається самозванцем, ніяка досконалість і бездоганність не є остаточними, що заставляє його багаторазово (аж до безкінечності) перевіряти довершеність свого виконання завдання. Однак в кінцевому результаті людина знову відчуває себе шарлатаном (адже сама вона ніяк не могла так досконало все зробити), і в котрий раз прагнутиме виправити ситуацію, зробивши наступне завдання на ще вищому рівні. І ситуація постійно повторюється [8]. Адже перфекціоніст, оточений звичайними людьми, які з розумінням ставляться до того, що їм далеко не все вдається одразу, легко чи й взагалі, самою ситуацією, її контекстом, змушений почуватися самозванцем (як він самотужки, без допомоги, міг виконати свою роботу, якщо цього не встигли / не змогли інші?), невпевненим у собі.

До речі, на нашу думку, якби інші не сприймалися імпостером як конкуренти / суперники, а вважалися частиною єдиної команди, до якої належить і він, де результат кожного - це спільне досягнення, можливо, і активність відчуття себе самозванцем поступово б зникла.

Дослідження синдрому імпостера продовжують сучасні психологи. Так, M. Fleischhauer з колегами [9] розуміють синдром самозванця як прояв схильності людини вважати себе некомпетентною та розумово недосконалою, приписуючи свій успіх, досягнутий завдяки власним зусиллям, суто зовнішнім факторам: щасливому випадку, удачі тощо; характеризуючи імпостерів як таких, кому властиві занижена самооцінка та підвищена невротичність, а також схильність до соціально зорієнтованого перфекціонізму (переконаності, що оточуючі чекають від них досконалості в усьому). L. Duncan зі співавторами [10] наголошують, що феномен самозванця передбачає наявність у людини відчуття здійсненого (насправді - уявного) шахрайства, поєднаного з переживанням власної некомпетентності всупереч наявному досвіду, знанням і попереднім досягненням, і досліджують прояви синдрому самозванця, пов'язані з особистісними характеристиками студентів. А T. Kaur та N. Jain [11], вивчаючи гендерні та особистісні особливості студентів-бакалаврів у контексті аналізу синдрому самозванця, схильні вважати його психологічним явищем, коли людина постійно сумнівається у своїх успіхах і досягненнях, не приймаючи їх як власні та боячись викриття іншими людьми як ошуканця. Імпостер при цьому вважає, що не заслуговує на певний статус / посаду, оскільки є насправді некомпетентною людиною і такою, яку будь-коли можна викрити у шахрайстві.

S. Chang з колегами [12], вважаючи, що синдром самозванця здатний сприяти тому, що студенти можуть відмовитися від кар'єри дослідника, трактуючи свої знання, досвід та інтелект як недостатні для її успішності, застосовували відповідну корекційну програму (дієву й успішну), у результаті чого дійшли висновків, що синдром імпостера проявляється у невпевненості людини в собі; боязні, що власних знань і досвіду бракуватиме для вирішення завдання; постійному порівнянні себе з іншими собі не на користь, при цьому - в небажанні звертатися за допомогою до інших людей і важкості адаптації до новизни в роботі чи змін в її організації.

J.C. Harvey та C. Katz [13] запропонували власне розуміння феномену самозванця, трактуючи його як певний патерн поведінки людини, основними ознаками якого є: переконаність, що вона обманює інших, вважаючи свої досягнення результатом власних здібностей і дій, тому імпостер постійно боїться бути звинуваченою у шахраюванні, - та зазначаючи, що відчуття себе імпостером хоч раз у житті відвідувало дуже багатьох людей (успішних і не завжди).

M. Leary зі співавторами [14] помітили об'єктивну (нічим не підтверджену) нелогічність думки імпостера, що інші люди схильні значно переоцінювати його здібності, можливості та досягнення. Крім того науковці наголошують, що самозванець має достатню кількість доказів своєї причетності до досягненого успіху, проте в будь-який спосіб намагається їх спростувати. На нашу думку, так само парадоксально і необґрунтовано для імпостера продовжувати прагнути досягти успіху, не раз до цього зіткнувшись з фактом неможливості повірити, що він сам був джерелом цих досягнень, відкидаючи очевидні докази цього.

N. Levy [15], у свою чергу, зазначає, що існують два різні способи пояснення феномену самозванця у психології та філософії, які суттєво відрізняються. Так, психологічний підхід до розуміння синдрому імпостера трактує його як індивідуальне упередження, ігноруючи при цьому філософський аспект проблеми та соціальний контекст імпостеризму, де феномен самозванця тлумачиться більш раціонально (а не емоційно), як результат впливу власного досвіду та соціальних стосунків майбутнього імпостера, що приводить до розуміння того, що індивідуальний успіх - результат не лише здібностей самої людини (її «необробленого таланту» («raw talent»)), але й таких соціальних факторів, як підтримка іншими, освіта, зв'язки, щасливий випадок (коли потрібна для виконання завдання, людина просто опиняється вчасно на своєму місці). Тому варто зосередитися не на переживанні / стражданні від усвідомлення того, що успіх, за суттю, - результат не лише власних зусиль людини, а на визнанні того, як зазначає Sh. Slank [16] що людина насправді недостойна / не гідна успіху, якщо це суто її заслуга. Іншими словами, філософський погляд на проблему припускає, що людина не так вже й помиляється, вважаючи, що досягнутий нею успіх не лише суто її власний, навіть якщо маємо докази того, що інша людина, опинившись у ситуації імпостера, могла б докласти значно менше зусиль для досягнення того самого результату.

У підсумку N. Levy робить висновок, що синдром імпостера виникає саме тоді, коли людина усвідомлює, що лише робить вигляд, вдає, що чогось досягла, хоча час від часу це роблять усі, набуваючи нового досвіду [15].

S. Feenstra зі співавторами [17], за суттю, поділяють думки N. Levy, зазначаючи, що варто проаналізувати роль зовнішніх сил, контексту, соціального середовища у виникненні феномену самозванця. Адже той, хто вважає себе самозванцем, «не існує в соціальному вакуумі», і ставлення людини до себе як до імпостера може бути спровоковане ставленням до неї соціального оточення, його оцінкою її дій, «дисфункціональним контекстом». Ми схильні погодитися із цією думкою, адже без врахування минулого досвіду людини та соціального контексту ситуації успіху перестає бути зрозумілим, чому саме у людини проявляється феномен самозванця, що стало його тригером, та що (які події), власне, започаткувало / спричинило його розвиток і прояв.

A. Gomez-Morales [18], аналізуючи наукову літературу щодо феномену самозванця, виявила, що спільними, зазначеними в ній ознаками цього явища є відчуття шахраювання; думка, що успіх незаслужений, невпевненість у своїх силах, здібностях і можливостях. Сама науковець розуміє феномен самозванця як певну послідовність відчуттів людини, яка не здатна «інтерналізувати особистий успіх» (вважати його насправді заслуженим), тому почувається шахраєм, і сила цього почуття зростає. Вона також зазначає, що люди, які вважають себе самозванцями, мають не лише проблеми із самооцінкою та самосприйняттям, але й не можуть повністю втілити свій потенціал, працюючи на повну силу, ефективно, реалізуючи себе як професіонал.

Цікавим є погляд на імпостера, представлений M. Ramirez-Alvarado [19], яка наголошує на тому, що феномен самозванця пов'язаний з ідентичністю людини. Науковець вважає, що існують два випадки / види самозванства. У першому - ідентичність людини визначається тим, наскільки її професійні та особистісні характеристики відповідають тим, що цінуються певною групою / громадою, до якої належить людина, наскільки спільнота вважає її по- справжньому «своєю». У випадку ж, коли ідентичність людини несумісна з вимогами групи, навіть її об'єктивні успіхи, що служать проявом її професійної компетентності, будуть негативно оцінюватися іншими членами товариства, що веде до формування феномену самозванця, ми б сказали, «чужого» в спільноті.

У другому випадку товариству нецікава справжня ідентичність людини, проте, оскільки вона належить до нього, то наділяється тими характеристиками / рисами, які прийняті у цій спільноті. І тут уже людині доводиться переживати, що рано чи пізно, але група все одно зрозуміє, що людина не така, якою в спільноті її вважали, не відповідає прилаштованому на неї ярлику, що вона самозванець, - і відмовиться в подальшому приймати її як справжнього члена цієї групи.

Проте, наголосимо: в обох випадках відчуття імпостеризму зумовлюється контекстом, соціальним оточенням, його впливом, умовами, в яких опинилася людина, тим, як / якою її бачить суспільство, більше, ніж її внутрішніми характеристиками.

На нашу думку, феномен самозванця проявляється у тому, що людина вважає, що досягла нереального для себе, незаслуженого успіху, причому інші це розуміють і в будь-який момент можуть заявити цій людині, що вона самозванець, шахрай у тому досягнутому, що вважає результатом суто власних здібностей і докладених зусиль. Це у результаті приводить до знецінення в очах людини власного успіху та страху його повторити чи перевершити (можливого осуду оточуючих).

Як на нас, головна і суттєва ознака імпостера - його нездатність (навіть за умови логічного доведення факту) визнати навіть перед собою власний успіх і пов'язаний із цим страх, що інші швидко зрозуміють, що «король - голий». І виглядає цілком закономірним, хоча водночас - парадоксальним, що така людина, не вірячи, що уже досягла певних професійних / інших висот, у подальшому ставить перед собою ще вищі / важчі завдання, несвідомо / або цілком усвідомлено прагнучи довести собі й іншим, що її здатність досягати успіху - суто випадкова і ніяк від неї не залежна. Парадоксальним же це сприймається тому, що незрозуміло, як, не вірячи в менші власні досягнення, можна ставити перед собою усе більш престижні цілі.

Чіткі причини засвоєння людиною синдрому самозванця як основної складової власної самопрезентації у світі та самоставлення (як і те, чим саме є синдром імпостера - особистісною рисою чи емоційними станом) досі не виявлені. Не виключено, що до цього стану людину приводить цілий комплекс різних причин і обставин, окремі з яких помітили ще автори цього поняття [1]: існування в батьківській сім'ї сиблінга, з яким постійно порівнюють (що заставляє робити все, щоб перевершити того, кого обрали для зіставлення); захваленість без міри у дитинстві: коли батьки і родичі малюка акцентують увагу на його найменших досягненнях, але вирісши, він стикається із суворим життям, де успіх досягається виключно значними зусиллями та переборенням перешкод, тому рано чи пізніше у нього з'являється розуміння, що не така вже він і успішна людина насправді (як казали батьки), що заставляє витрачати сили, інтелект, здібності й енергію для досягнення найменшого успіху, проте у підсумку - систематична невіра в свою успішність.

Та, найкоротший шлях до відчуття синдрому самозванця, на нашу думку, - намагання дитини / людини понад усе відповідати очікуванням батьків у випадку, коли їх стандарти щодо інтелекту, здібностей і, відповідно, успіхів власної дитини надмірні, а реальний хист дитини не такий значний та ще й за спрямуванням (профілем здібностей) - не відповідає баченню батьків. Крім того, частково синдром самозванця соціально обумовлений, оскільки частіше виникає у тих осіб, успіх яких в професійному чи особистісному плані є незвичним / нетиповим з погляду соціуму, як, до прикладу, успішні фотомоделі-чоловіки чи у бізнесі або великих підприємствах керівники-жінки.

V. Young [20] запропонувала класифікацію імпостерів, виходячи з обставини, що різні люди переживають цей синдром по-різному:

1. Перфекціоністи - ставлять до себе надмірні, апріорі не виконувані вимоги, і навіть досягнувши поставленої мети, схильні критикувати себе, вважати некомпетентними невдахами, проте в подальшому обирають усе важчі завдання, або ж такі, які вдається зробити одразу і без видимих зусиль.

2. Експерти - володіють величезним обсягом різноманітної інформації, наявність якої підтверджують сертифікати, при цьому понад усе бояться виглядати некомпетентними чи проявити допитливість (показати своє незнання чогось: інші ж будуть вважати їх нерозумними). Ніколи не вважають себе достатньо знаючими.

3. Генії / здібні, талановиті від природи люди. Вони схильні вважати себе некомпетентними у будь-чому, що виходить в них не одразу, що доводиться робити довго, наполегливо досягаючи мети, оскільки в дитинстві їм все вдавалося завиграшки. У цьому випадку почуваються спантеличеними.

4. «Солісти» - переконані, що якщо попросять допомоги у кого-небудь у будь-чому, - інші визнають їх ні на що не здатними.

5. Супермени / стійкі індивідуалісти (незалежно від статі) - беруть на себе масу обов'язків, працюють наодинці, насправді, - більше за інших, вважають, що повинні постійно вражати усіх своїми успіхами в усіх життєвих сферах. Не просять про допомогу в інших людей, вважаючи це проявом слабкості і визнанням власної некомпетентності.

Проте, можна помітити, що усі ці характеристики типів імпостерів, так би мовити, містять позитивні моменти: вони насправді володіють певними здібностями, проте схильні недооцінювати їх та знецінювати свої досягнення, однак кожен раз знову намагаються щось усім довести, у такий спосіб поступово розвиваючись і вдосконалюючи свою майстерність.

Ми б на додачу виділили тип тривожного імпостера, оскільки не усі імпостери переживають свої «невдачі» однаково гостро, більш того, ці переживання можуть бути суто індивідуальними і не вкладатися ні в яку типову схему. Отже, особливістю тривожного імпостера, на нашу думку, є схильність відчувати немотивовану, безпричинну, невротичну тривогу, коли йому здається, що він, виконуючи завдання, щось зробив не так (і це відбувається постійно); при цьому він упевнений, що всі помітили його прорахунок (якого не було). Тому він може відчувати не лише провину за невиправдані сподівання, але й сором перед собою. У цьому випадку синдром імпостера нагадує нам комплекс неповноцінності / меншовартості А. Адлера: майбутнім «самозванцям», очевидно, з раннього дитинства демонструють, що вони ні на що не здатні, тому, отримавши в дорослому житті відповідні можливості та розвинувши власні здібності, вони не ймуть віри тому, що насправді виявилися не такими невмілими невдахами, як їм твердили у дитинстві, що їх наявні / реальні здібності цілком достатні для успішного професійного та особистого життя.

У певному смислі, імпостер є дзеркально-протилежним відображенням людини-нарциса: обоє залежні від зовнішньої оцінки, проте, якщо імпостер завжди невпевнений, що зробив бодай щось достатньо добре, й інші не оцінять його дії як помилкові, недосконалі чи нерозумні, то нарцис так само постійно і так само безпричинно самовпевнено переконаний, що він у всьому - найліпший, його погляди - максимально вірні й авторитетні, й інші до них мають прислухатися, виражаючи своє захоплення їх автору [21].

Синдром самозванця завдає великого клопоту самій людині-імпостеру, проте не її оточенню, оскільки це суто суб'єктивне переживання, нічим об'єктивно не підтверджене. Але це не найбільш небезпечний для людини психічний синдром, оскільки він здатний не лише негативно впливати на емоційний стан і самопочуття свого носія через відчуття ним постійного нервового напруження, що приводить до емоційного та фізичного виснаження, відсутності у такої людини відчуття безпеки та психологічного благополуччя /задоволеності життям [22], але й може сприяти саморозвитку людини та вдосконаленню її здібностей і в такий спосіб - її реальній успішності в житті.

Для реалізації мети цієї статті ми провели емпіричне дослідження, визначаючи зв'язки феномену імпостера з показниками здатності респондентів до самоуправління, їх особистісними рисами та відчуттям себе психологічно благополучними і задоволеними життям. Вибіркою стали студенти-першокурсники, майбутні психологи (n=70); це переважно дівчата (середній вік опитаних - 17,15 років).

В емпіричному дослідженні використовувалися такі методики: Шкала феномену імпостера П. Кленс (Pauline Clance) «Clance Impostor Phenomenon Scale» (CIPS); методика здатності самоуправління (тест ЗСУ) Н. М. Пейсахова; шкала психологічного благополуччя К. Ріфф; тест «П'ять рис характеру» С. Грачова та методика «Індекс задоволеності життям» (Life Satisfaction Index A, LSIA) (Neugarten A. O.), адаптація Н. В. Паніної.

Нижче ми представили результати вибірки за методикою П. Кленс.