Інформаційна безпека у структур і безпекового комплексу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інформаційна безпека у структур і безпекового комплексу

Сергій Вікторович Ставченко

Доктор політичних наук, професор, професор кафедри політології, соціології та публічного управління, Дніпровський національний університет імені Олеся Гончара Дніпро

Sergiy Stavchenko Doctor of Political Science, Professor, Professor of the Department of Political science, sociology, public administration, Oles Honchar Dnipro National University Dnipro

Інформаційна сфера є рушієм розвитку постіндустріального суспільства та активно впливає на стан економічної, політичної, оборонної та інших складових безпекового комплексу. Сучасні інформаційно-комунікативні технології вже не обмежуються рамками однієї країни, а набувають загальносвітового значення [1, с. 194]. Отже, в умовах тотальної інформатизації суспільства значну роль відіграють питання інформаційної безпеки.

У силу свого межового характеру інформаційна безпека, з одного боку, є базовим елементом інформаційного простору на світовому / регіональному, національному / локальному рівнях, а з іншого - частиною безпекового комплексу на відповідних рівнях. Тому дуже важливо з'ясувати роль інформаційної безпеки у структурі безпекового комплексу на глобальному / регіональному і національному / локальному рівнях.

Загальна характеристика безпекового комплексу

інформаційна безпека безпековий комплекс

Визначаючи сутність інформаційної безпеки, необхідно спочатку наголосити на тому, що вона є частиною безпекового комплексу. Початково безпека визначалася від протилежного - як відсутність загроз і небезпек. Саме в такому значенні цей термін використовував Платон. У вченнях античних мислителів проблема безпеки розглядалася крізь призму досягнення загального блага. Так, Арістотель [3], характеризуючи політію як ідеальну форму держави, висував критерій безпеки громадян. Бенедикт Спіноза [46] головною метою створення «громадянського суспільства» називав мир та безпеку життя, а Жан-Жак Руссо наполягав на тому, що найважливішою турботою держави має бути турбота про самозбереження [44]. Тобто у початковому значенні безпека витлумачувалася як відсутність загроз, небезпек для людини. Ігор Корж, характеризуючи ранні стадії наукових розвідок щодо категорії «безпека», пояснював, що таке уявлення повною мірою відповідало тогочасному рівню і стану світоглядної та наукової думки, проте «за такого підходу, - наголошує автор, - випускаються з виду протиріччя об'єктивно-суб'єктивної сфери людської діяльності, які є джерелом будь-яких змін і розвитку в оточуючому людство світі» [23, с. 70].

У Новий час стає зрозумілим, що теза «відсутність загроз - це є безпека» не може розкрити сутність поняття «безпека», оскільки стану, за якого суспільству і його членам не загрожує небезпека, просто немає. Тому дійшли до висновку, що при визначенні поняття «безпека» доцільно робити наголос на своєчасності вирішення суперечностей, які виникають. Це, в свою чергу, має сприяти збереженню життєздатності людини, суспільства, держави. Томас Гоббс зафіксував цю вимогу у своєму трактаті «Левіафан, або Матерія, форма і влада держави церковної та цивільної», визначивши, що головною метою держави є забезпечення безпеки [9, с. 127]. Англійський мислитель вважав, що саместрах перед загрозами власній безпеці змушує людину жити в суспільстві і шукати в ньому засоби колективного захисту від цих загроз. Тому, на думку Т. Гоббса, пошук безпечних умов розвитку і життєдіяльності суспільства зумовлює прогрес цивілізації [9, с. 36-42].

У вченнях західноєвропейських мислителів XVII-XVIII ст. утвердилася думка про те, що головною метою держави є загальний добробут та безпека. Причому саме держава через систему юридичних приписів та механізмів їх реалізації виступає гарантом безпеки. Тому під безпекою розуміється стан спокою, що виникає завдяки забезпеченню стану відсутності реальної небезпеки (фізичної чи моральної).

Відповідно до класичних поглядів на безпеку, що утвердилися у XVII-XVIII ст., безпека характеризується як показник якості будь -якої сучасної системи як цілісності і має розглядатися як специфічна властивість динамічних систем, як комплексний критерій оцінки їх якості, що характеризує динаміку розвитку системи та її технічне втілення.

Сучасний погляд на безпеку набуває комплексного характеру і передбачає задіяння зусиль усіх державних та громадських структур та свідомого ставлення до цього всієї нації. У цьому значенні безпека - це не лише безпека країни, але і суспільства та окремої людини, тобто це є національна безпека, яка досягається як силовими засобами, так і шляхом розвитку людини, суспільства і держави; це безпека між людьми, суспільствами, народами, державами, що є глобальною безпекою.

Підходи до розуміння сутності інформаційної безпеки

Об'єктивно категорія «інформаційна безпека» виникла з появою засобів інформаційних комунікацій між людьми, а також з усвідомленням людиною наявності у громадян і їх об'єднань інтересів, яким може бути завдано збитку шляхом дії на засоби інформаційних комунікацій, наявність і розвиток яких забезпечує інформаційний обмін між всіма елементами соціуму [14, с. 48]. Як зазначає Борис Кормич, тривалий час дослідження сутності та правових аспектів інформаційної безпеки носили «дещо фрагментарний характер» і не аналізували «проблему комплексно» [25, с. 3]. Все це зумовлює необхідність обумовлювати необхідність усвідомлення сутності інформаційної безпеки та особливостей її забезпечення як на рівні держави, та і на регіональному рівні.

Найбільш розповсюдженим є підхід до трактування інформаційної безпеки як стану захищеності. За визначенням Б. Кормича, інформаційна безпека виступає як захищеність встановлених законом правил, за якими відбуваються інформаційні процеси в державі, що забезпечують гарантовані Конституцією умови існування і розвитку людини, всього суспільства та держави [24, с. 89].

Інформаційна безпека - це «стан захищеності національного інформаційного простору, який забезпечує його формування і розвиток в інтересах громадян, організацій і держави в цілому. Захист від неправомірного зовнішнього і внутрішнього втручання; стан інформаційної інфраструктури, процесів, за яких інформація використовується суворо за призначенням і не впливає негативно на інформаційну чи іншу системи як самої держави, так й інших країн при її використанні» [4, с. 137].

Як зазначає О. Юдін, інформаційна безпека держави (суспільства) характеризується мірою захищеності держави (суспільства) та стійкості основних сфер життєдіяльності (економіки, науки, техносфери, сфери управління, військової справи та ін.) відносно небезпечних (дестабілізуючих, деструктивних, уражаючих державні інтереси та ін.) інформаційних впливів, причому як з упровадження, так і добування інформації. Інформаційна безпека держави визначається здатністю нейтралізувати такі впливи [52, с. 33].

Інформаційна безпека держави (тобто на національному рівні) - це стан захищеності життєво важливих інтересів людини, суспільства і держави, за якого запобігається нанесення шкоди через: неповноту, невчасність та невірогідність інформації, що використовується; негативний інформаційний вплив; негативні наслідки застосування інформаційних технологій; несанкціоноване розповсюдження, використання і порушення цілісності, конфіденційності та доступності інформації [14, с. 52]. Тобто прибічники такого підходу розглядають інформаційну безпеку як стан, який характеризується відсутністю небезпек, чинників і умов, які загрожують безпосередньо окремій особі, суспільству, державі з боку інформаційного середовища, іншими словами - стан захищеності особи, суспільства та держави від реальних або потенційних загроз. На думку Костянтина Долженкова, визначення сутності інформаційної безпеки лише як стану захищеності не відображає динамізму як самої безпеки, так і інформаційної системи, для якої безпека виступає як функція її подальшого розвитку та існування [14, с. 49].

Зрозуміло, що для інформаційної безпеки держави досягнення стану її захищеності є надзвичайно важливим. Це передбачає створення і підтримка відповідних інженерно-технічних потужностей та інформаційної організації, що відповідають реальним і потенційним загрозам, а також демографічному й економічному становищу країни. Питання забезпечення інформаційної безпеки актуальні тою або іншою мірою для всіх держав. Однак питома вага інженерно-технічних і апаратно-програмних методів забезпечення національної безпеки в різних державах неоднакова і залежить від цілого комплексу умов, пов'язаних з імовірністю внутрішніх і зовнішніх загроз, характером відносин із суміжними державами й геополітичними центрами.

Інші дослідники визначають інформаційну безпеку як вид суспільних інформаційних правовідносин, одну зі сторін розгляду інформаційних відносин у межах інформаційного законодавства, стан інформації (інформаційного середовища суспільства, інформаційного розвитку) [14, с. 48].

Вважається, що застосування діяльнісного підходу є більш адекватним при описуванні інформаційної безпеки. Так, В. Ліпкан зазначає, що інформаційна безпека становить собою діяльність органів державного управління. Звідси витікає важливий висновок, що слід діяти активно, здійснюючи вплив на джерела інформаційної небезпеки. При цьому щодо змісту інформаційної безпеки доцільно використовувати не поняття «інтереси», а більш фундаментальне поняття «цінності», через те, що у цінностях знаходять вираз інтереси суб'єктів суспільних відносин, зіткнення яких породжує рози [29, с. 347 -348].

Більш широке, розлоге визначення поняття «інформаційна безпека» знаходимо в енциклопедичному словнику з державного управління: «Інформаційна безпека - система апаратних, програмних, організаційних та законодавчих засобів, спрямованих на забезпечення захисту інформаційного простору України від небажаного інформаційного впливу; національних інформаційних ресурсів, функціонування інформаційно - телекомунікаційних систем та інформації, що циркулює в них» [16, с. 294].

А. Турчак інформаційну безпеку країни в загальнонаціональних масштабах визначає «як систему заходів, що мають на меті не допустити несанкціонований доступ до інформаційних ресурсів, їхню модифікацію та руйнацію. Вона передбачає втілення таких цілей: захистити політичні, державні і громадські інтереси; захистити моральні цінності; заборонити інформацію, яка пропагує агресивну війну, насилля, дискримінацію та порушення прав громадянина» [49, с. 48].

І. Парфенюк зазначає, що «інформаційна безпека особистості й держави багато в чому залежить від стану культурного простору, який є своєрідним “фільтром” для шкідливого контенту в процесі соціальних комунікацій. Завдання підтримання безпеки передбачає не лише моніторинг відкритих і закритих джерел інформації всередині та зовні країни, вивчення здійснених інформаційних атак, дослідження громадської думки, прогнозування суспільно-політичних процесів, удосконалення інформаційного та культурного законодавства, а й розроблення теоретичних засад відновлення культурного простору, розповсюдження якісної національної інформаційної продукції тощо» [38, с. 10].

На думку І. Громико і Т. Саханчук, інформаційна безпека України - це захищеність державних інтересів, за якої забезпечується запобігання, виявлення і нейтралізація внутрішніх та зовнішніх інформаційних загроз, збереження інформаційного суверенітету держави і безпечний розвиток міжнародного інформаційного співробітництва [11, с. 131].

В. Цимбалюк характеризує інформаційну безпеку як стан інформації, в якому забезпечується збереження визначених політикою безпеки властивостей інформації [51, с. 204].

Р. Калюжний вважає, що інформаційна безпека - це вид суспільних інформаційних правовідносин щодо створення, підтримки, охорони та захисту бажаних для людини, суспільства і держави безпечних умов життєдіяльності [19, с. 235].

Ф. Гуцу пропонує розглядати інформаційну безпеку як стан захищеності потреб в інформації особи, суспільства й держави, при якому забезпечується їхнє існування та прогресивний розвиток незалежно від наявності внутрішніх і зовнішніх інформаційних загроз [12, с. 35].

Л. Харченко, Н. Ліпкан і О. Логінов визначили, що інформаційна безпека - це складова національної безпеки, процес управління загрозами та небезпеками державними і недержавними інституціями, окремими громадянами, за якого забезпечується інформаційний суверенітет України [50, с. 65].

А.Ю. Нашинець-Наумова визначає, що інформаційна безпека - це стан захищеності інформаційного простору, який забезпечує його формування і розвиток в інтересах громадян, організацій і держави в цілому, захист від неправомірного зовнішнього і внутрішнього втручання; стан інформаційної інфраструктури, процесів, за яких інформація використовується суворо за призначенням і не впливає негативно на інформаційну чи інші системи як самої держави, так й інших країн при її використанні [36, с. 125]. Отже, як важлива складова національної безпеки інформаційна безпека українського суспільства передбачає системну превентивну діяльність органів державної влади по наданню гарантій інформаційної безпеки особі, соціальним групам і суспільству в цілому і спрямована на досягнення достатнього для розвитку державності та соціального прогресу рівня духовного та інтелектуального потенціалу країни.

У цілому інформаційна безпека як частина безпекового комплексу є складним, системним, багаторівневим явищем, стан і перспективи розвитку якого мають безпосередній вплив на зовнішні і внутрішні чинники, найважливішими з яких є: 1) політична ситуація у світі; 2) наявність потенційних зовнішніх і внутрішніх загроз; 3) стан і рівень інформаційно-комунікаційного розвитку країни; 4) внутрішньополітична ситуація в державі.

Інформаційна складова національної безпеки

Враховуючи вищевикладені обставини, базовим рівнем інформаційної безпеки є рівень держави, тобто інформаційна безпека на національному рівні. Тому важливо з'ясувати зв'язок понять «інформаційна безпека» та «національна безпека».

У сучасних умовах рівень розвитку та безпека інформаційного простору країни є системоутворюючими факторами у забезпеченні безпеки, що активно впливають на стан політичної, економічної, воєнної, інформаційної та інших складових національної безпеки держави.

Інформаційна безпека покликана надійно захищати культурне надбання країни, інтелектуальну власність господарюючих суб'єктів і громадян, а також спеціальні відомості, що становлять державну і професійну таємницю. Тому розвиток будь-якої держави як суверенної, демократичної, правової та економічно стабільної можливий лише за умови забезпечення інформаційної безпеки всіх суб'єктів інформаційних відносин.

Інформаційна безпека є невід'ємною складовою кожної зі сфер забезпечення національної безпеки. Водночас інформаційна безпека є важливою самостійною сферою забезпечення національної безпеки. Українське законодавство визначає інформаційну безпеку України як частину національної безпеки; стан захищеності основних конституційних норм незалежності та суверенітету України та основних прав громадян у сфері інформації; систему захисту від ворожого інформаційного впливу та пропаганди [40].

Отже, інформаційна безпека України як один із видів національної безпеки, важлива функція держави, означає [26, с. 714-715]:

- законодавче формування державної інформаційної політики; створення відповідно до законів України можливостей досягнення інформаційної достатності для ухвалення рішень органами державної влади, громадянами та об'єднаннями громадян, іншими суб'єктами права в Україні;

- гарантування свободи інформаційної діяльності та права доступу до інформації у національному інформаційному просторі України;

- всебічний розвиток інформаційної структури;

- підтримку розвитку національних інформаційних ресурсів України з урахуванням досягнень науки і техніки та особливостей духовно - культурного життя народу України;

- створення і впровадження безпечних інформаційних технологій;

- захист права власності всіх учасників інформаційної діяльності в національному просторі України;

- збереження права власності держави на стратегічні об'єкти інформаційної інфраструктури України;

- охорону державної таємниці, а також інформації з обмеженим доступом;

- створення загальної системи охорони інформації, зокрема охорони державної таємниці, а також іншої інформації з обмеженим доступом;

- захист національного інформаційного простору України від розповсюдження спотвореної або забороненої для поширення законодавством України інформаційної продукції;

- встановлення законодавством режиму доступу іноземних держав або їх представників до національних інформаційних ресурсів України та порядок використання цих ресурсів на основі договорів з іноземними державами;

- законодавче визначення порядку поширення інформаційної продукції зарубіжного виробництва на території України.

Інституційний ландшафт інформаційної безпеки

Проблематика інформаційної безпеки має розглядатися в якості концептуального ядра, навколо якого вибудовується вся система сучасних соціальних, економічних, політичних, національно-безпекових відносин. «Інформаційна безпека вже набуває того структуроутворюючого компонента, на якому будується вся система національної безпеки держави. Адже в інформаційному суспільстві канали, мережі і системи інформації та комунікації стають, так би мовити, і нервовою, і серцево-судинною системою суспільства водночас [18, с. 92-93]. Розробка та поширення інформаційних засобів впливу та мирні моменти співіснування відбуваються одночасно у межах інформаційної протидії. Збереження стану рівноваги у стосунках, скоріше за все, і буде визначником інформаційної безпеки» [28, с. 427]. Таким чином, в умовах глобального характеру сучасних безпекових механізмів неможливо виносити інформаційну безпеку людини, соціуму, держави за межі глобально - цивілізаційних тенденцій. Тим більше, що ті суб'єкти, які готують інформаційні загрози, операції, війни, повноцінно використовують глобальний характер сучасного інформаційного середовища, застосовуючи всі можливі інформаційно-технологічні та психологічні можливості впливу.

Інституційний ландшафт інформаційної безпеки обумовлений основними суб'єктами глобального та національних інформаційних просторів, до яких належать наддержавні міжнародні органи й установи та транснаціональні корпорації, держави та їх уряди, господарюючі суб'єкти та фінансово-промислові групи, політичні партії та організації громадянського суспільства, релігійні організації, фундаменталістські та терористичні угрупування, окремі політики й громадські діячі, журналісти й публіцисти, блогери та пересічні громадяни - всі, хто спроможний та має бажання і можливості на власний розсуд збирати, обробляти, сприймати, зберігати, перетворювати й поширювати інформацію будь-яким з доступних каналів комунікації.

Інформаційна безпека забезпечується комплексом заходів системи забезпечення національної безпеки України, що включає сукупність державних органів, громадських організацій, посадових осіб та окремих громадян [36, с. 126].

Провідну роль у забезпеченні інформаційної безпеки відіграють органи державної влади і управління з підтримання безпеки, оскільки інформаційна безпека покликана забезпечити реалізацію національних інтересів за допомогою всіх засобів, що маються в її розпорядженні.

Успішне вирішення кризових ситуацій у державі стає можливим багато в чому завдяки ефективній інформаційній діяльності. Неефективне використання та спотворення інформації сприяє негативному ставленню до кризових явищ у суспільстві та приводить до негативних наслідків. Держава, її органи, громадські організації та бізнесові структури використовують інформацію як свій актив на різних рівнях діяльності. Надання послуг громадянам сьогодні все частіше здійснюється не в традиційному, а в електронному форматі, що потребує навичок захисту інформації [57]. Тому ці активи часто стають цілями різного роду кіберзлочинців і хакерів [54].

У сучасному суспільстві інформація має величезну цінність, а право на інформацію є одним із основних прав людини, які забезпечує та гарантує держава, тобто за своєю значимістю дорівнюється до права на життя, здоров'я, свободу, особисту безпеку, рівень життя, культуру [59, р. 5-6]. Відповідно, інформаційна безпека є одним із пріоритетних завдань будь-якої держави. Як зазначає От ван Даален, «інформаційна безпека - це те, що ви робите, а не те, що у вас є. Це повторюваний процес пошуку слабких місць та їх усунення лише для того, щоб наступні слабкі місця були виявлені, виправлені тощо» [61].

Задля забезпечення інформаційної безпеки будь -яка держава має виробити окремий напрям політико -управлінської діяльності - політику інформаційної безпеки. Політика інформаційної безпеки України є важливою ланкою безпекового комплексу, роль якої значно зростає у воєнний час [58, р. 208-209].

У демократичному суспільстві державне регулювання інформаційної сфери можливе лише шляхом встановлення правових норм; політика інформаційної безпеки носить багатовекторний характер, кожен з яких має власні специфічні форми і методи її формування та реалізації.

Державна політика інформаційної безпеки визначається пріоритетністю національних інтересів, системою небезпек і загроз і здійснюється шляхом реалізації відповідних доктрин, стратегій, концепцій і програм в інформаційній сфері відповідно до чинного законодавства.

Відсутність на державному рівні адекватної політики в галузі культури та інформації, яка пропагує позитивні національні символи, веде до уніфікації ціннісних орієнтирів споживачів інформації, примітивізації та стереотипізації суспільної свідомості, підміні національних ідеалів віртуальними. Відповідно актуальним завданням стає створення адекватного образу держави та його інтенсивне просування в глобальному інформаційному просторі; формування почуття самоповаги громадян та поваги до країни, де вони проживають [13, с. 68].

Основними цілями політики інформаційної безпеки Україні є такі:

1) реалізація конституційних прав громадян, суспільства та держави на інформацію; 2) захист інформаційного суверенітету України, зокрема, національного інформаційного ресурсу, систем формування суспільної свідомості; 3) забезпечення рівня інформаційної достатності для прийняття рішень державним установам, підприємствам та громадянам; 4) належна присутність країни у світовому інформаційному просторі [14, с. 52].

Виходячи з цього, завданнями політики забезпечення інформаційної безпеки можна вважати: а) виявлення, оцінка та прогнозування поведінки джерел загроз інформаційній безпеці, що здійснюється шляхом оперативного моніторингу інформаційної обстановки; б) вироблення, координація та введення єдиної державної політики у галузі інформаційної безпеки; в) створення та експлуатація систем забезпечення інформаційної безпеки; г) розробка, координація та запровадження єдиної державної політики в галузі міжнародних інформаційних відносин, зокрема у напрямку формування іміджу держави [6, с. 129-131].

Російсько-українська війна, по суті, стала тестом на зрілість усіх державних органів України, вона актуалізувала чисельні проблеми, пов'язані зі стратегічними комунікаціями. Багато з них були вирішені оперативно, але роботу в цьому напрямку потрібно продовжувати.

Важливо зауважити, що ключовим аспектом забезпечення інформаційної безпеки є діяльність ЗМІ та захист професійної діяльності журналістів, що набуває особливої значущості в умовах війни. Суспільство в цілому і кожен його член має бути обізнаним, виробити інформаційну свідомість, мати доступ до інформації і вміти критично її сприймати. Для формування інформаційної безпеки держава має здійснити низку заходів щодо використання інформації громадянами, а саме: забезпечити доступ до інформації навіть у найвіддаленіших районах, проводити інформаційно- роз'яснювальну роботу з населенням з метою формування їх особистої інформаційної безпеки. При цьому необхідно мати на увазі, що в сучасних умовах на зміну традиційним формам масованої ідеологічної пропаганди приходять глибоко розроблені, багаторівневі й диверсифіковані PR- технології. Такі технології справляють вплив як на раціональному, так і, насамперед, емоційно-психологічному, підсвідомому, ірраціональному рівнях; вони здатні маніпулювати свідомістю широких верств населення, руйнувати традиційні та створювати нові форми, засоби та механізми ідентифікації особистості, колективу, нації.

Хоча Україна активно проводила політику інформаційної безпеки в довоєнний період, але зараз перед нею постають нові завдання - захист від нових загроз гібридної війни, протидія дезінформації та «фейковим» новинам, збереження інформаційної стабільності суспільства в умовах війни. Війна, що відбувається на теренах нашої держави, характеризується посяганням на інформаційно -кібернетичний простір України, на конституційні основи демократії, незалежності та на інформаційно - психологічну безпеку населення України [37, с. 132].

У зв'язку з повномасштабним вторгненням російських регулярних військ на суверенну територію нашої держави доцільно виокремити такі напрями політики інформаційної безпеки Україні [17]:

1. Захист цінностей і держави від дій агресора, спрямованих на незалежність України, її територіальну цілісність та суверенітет.

2. Інформаційний захист української культури та самовизначення.

3. Підвищення рівня суспільної свідомості, медіаграмотності населення, розвитку інформаційного суспільства.

4. Сприяння реалізації інформаційних прав фізичних осіб.

5. Інформаційне забезпечення громадян України, які проживають на тимчасово окупованих територіях.

6. Посилення надійності системи стратегічних комунікацій, інформаційної безпеки на міжнародному рівні.

Ці напрями мають бути забезпечені відповідними заходами, які можна поділити на декілька основних груп:

1) відкритості та доступності інформації;

2) відносної повноти та цілісності інформації;

3) захисту конфіденційної інформації;

4) мережевої безпеки;

5) технічної інфраструктури;

6) програмного забезпечення.

Очевидно, що повномасштабне вторгнення російських регулярних військ в Україну підвищило актуальність захисту інформаційної безпеки держави та суспільства. Роль інформації як військово-стратегічного ресурсу зростає і порівнюється з роллю військової техніки та озброєння. Як зазначав ЕлвінТоффлер, інформація, її безпека відноситься до оборонного потенціалу країни [60, р. 45]. Інформаційні технології широко використовуються у військових цілях для захисту України від збройної агресії і прирівнюються до фізичних об'єктів, таких як зброя, боєприпаси, транспорт тощо [17, с. 22].

Маніпулятивний вплив на суспільство використовувався для досягнення певних політичних та / або економічних впливів і результатів. Як можна було спостерігати, повномасштабному вторгненню російських регулярних військ в Україну передувала інформаційна кампанія як в Україні, так і за її межами.

Одним із популярніших напрямів інформаційного впливу є фейкові новини - це поширення неправдивої інформації, зокрема, в соціальних мережах, з метою ввести громадськість в оману (в межах певної інформаційно-психологічної операції [27]). Використання цього типу маніпулятивних технік вимагає від держави постійного моніторингу та реагування [37, с. 130].

У цілому, політика інформаційної безпеки України відповідає сучасним інформаційним викликам. Завдяки інтеграції у світове співтовариство та глобалізації економіки Україна активно впроваджує новітні інформаційні технології та засоби, а інформація є важливою частиною її діяльності. Тому майбутні дії України у сфері інформаційної безпеки мають бути спрямовані на розвиток культури інформаційної безпеки громадян, підвищення рівня медіаграмотності, дотримання прав громадян щодо захисту та використання інформації, захисту прав журналістів тощо.

Одним з ключових вимірів проблематики інформаційної безпеки сьогодні є пошук адекватного балансу між впливами глобального характеру, що ґрунтуються на інтенсифікації переміщення інформації в глобальному інформаційному середовищі, та потребами окремих людей та соціальних спільнот, в тому числі держав і націй, що не є провідними суб'єктами, здатними впливати на глобальні цивілізаційні тенденції та процеси [18, с. 91].

Ефективна система інформаційної безпеки дозволяє максимально нівелювати всі можливі ризики, реальні загрози та суперечності. «До переваг формування єдиного світового простору та часу можна віднести багато цінних речей: науково -технічний і суспільний прогрес, міжкультурне співробітництво, підвищення рівня життя, проте не варто недооцінювати й загрозу втрати національної та соціальної автентичності, зрештою - і свободи. У разі встановлення повного світового комунікаційного контролю над джерелами інформації з боку поки що певною мірою гіпотетичного «світового уряду» ми можемо отримати нову форму тоталітаризму. І в цьому контексті світовому співтовариству треба дуже серйозно попрацювати над виробленням організаційно -правових, суспільно-економічних та комунікаційно-технологічних норм регулювання інформаційної сфери планети. Керівництво сучасної України, демонструючи повну відкритість, зруйнувало всі перешкоди для припливу інформації із зовнішнього світу; відтак український народ уже на собі відчув руйнівну силу чужого інформаційного потоку [18, с. 93 -94].

Очевидно, що перебування України в глобальному інформаційному просторі потребує осмисленої стратегії, спрямованої на організацію взаємодії з цим простором. І від того, як швидко вдасться концептуально сформувати основні напрями власної інформаційної стратегії в умовах глобалізації та становлення глобального інформаційного простору, залежить не лише сьогодення, а й майбутнє нашої країни» [8, с. 26]. Україна має утвердитися в глобальному цивілізаційному середовищі як конкурентоспроможний суб'єкт. Для цього дуже важливо використовувати всі інструменти ефективного розвитку, що надаються технологічним простором інформаційного суспільства. Водночас необхідно облаштувати надійну національну систему інформаційного захисту від безлічі інформаційних загроз, що йдуть від внутрішніх і зовнішніх впливів, а також з боку глобальних факторів небезпеки, притаманних самій структурі інформаційної цивілізації.

Важливим чинником формування інформаційної безпеки держави є ЗМІ, умови їх функціонування, законодавче забезпечення та стан захищеності журналістів. ЗМІ відіграють вирішальну роль для всього суспільства, бо вони відповідають за висвітлення подій, інформування суспільства, продукують відповідні символи, стереотипи, настанови, формують загальний настрій аудиторії, є агентом соціалізації [42]. Перехід України до нового типу економічного розвитку і правової держави породжує величезну суспільну потребу в інформації, що й обумовлює особливу роль ЗМІ в житті суспільства, які є найважливішим соціальним інститутом, одним зі складових інформаційного простору України [32, с. 56]. У цьому контексті незалежні та плюралістичні ЗМІ є важливим інструментом інформування суспільства, його розвитку та соціальної згуртованості. Погодимось із тим, що національний медіаландшафт є не громадянським («uncivil»), він зазнає впливу олігархів, які слідують власним («приватним») економічним та політичним інтересам, а не національному інтересу. Олігархічний медіаландшафт (як гібрид влади та власності) характеризується ірраціональністю через активне використання медіа-скандалів та політичних шоу як інструментів політичного протистояння.

У медійній сфері важливими є цифровізація та запровадження інших новітніх технологій, застосування жорсткого антимонопольного контролю, створення передумов для розвитку громадського телерадіомовлення. Інформаційні послуги України, Інтернет ресурси та медіа ресурси, розміщені вкрай нерівномірно, тому одним із першочергових внутрішньополітичних завдань для України є створення відповідних умов для формування інформаційного простору, зокрема створення повноцінної Інтернет-інфраструктури, інформаційних технологій, мас-медіа, а також створення національного інформаційного продукту для його подальшого просування на міжнародний ринок [22].

Значною мірою проблеми деструктивного використання інтернет- сервісів пов'язані із невизначеністю юридичного статусу інтернет-ЗМІ в Україні та обмеженими можливостями України вплинути на тих інформаційних суб'єктів, що ведуть свою діяльність із території інших країн. Українське законодавство в цій сфері є чи не найбільш ліберальним з усіх європейських держав, що подекуди ставить під загрозу суспільну злагоду та національну безпеку країни [33, с. 225].

У сучасних умовах, коли майже зникає межа між внутрішньою та зовнішньою політикою, укріплення державності, формування національної ідентичності та державної ідеології знаходить своє відображення у міжнародних позиціях країни. З огляду на підвищення зовнішніх впливів, держава має не стільки адаптуватися до нової ситуації, скільки, по-перше, мінімізувати потенційні ризики та збитки щодо безпеки соціально - економічних і стратегічних інтересів, а, по-друге, знайти можливі переваги та використати їх на свою користь [13, с. 69]. Відповідно, розвиток науково-технічної, освітньої та культурної політики має сприяти підвищенню зовнішньополітичної конкурентоспроможності країни, її просуванню на достойне місце в архітектурі міжнародних відносин майбутнього.

Отже, інституційний ландшафт інформаційної безпеки охоплює діяльність як державних інститутів, так недержавних інституцій, яка спрямована як на внутрішньополітичне середовище, так і на зовнішньополітичні вектори відносин держави (її органів) і недержавних акторів з міжнародною сферою.

Напрямки забезпечення інформаційної безпеки в сучасній Україні

На сучасному етапі українського державотворення постає складне завдання: максимально використати інформаційно -технологічні, соціально - структурні, масово-інформаційні можливості, що надаються інформаційної цивілізацією, і при цьому захистити власних громадян та державний організм від ураження з боку руйнівних і загрозливих зовнішніх і внутрішніх інформаційних впливів. «Обов'язок держави та всієї системи державного управління - це одночасне забезпечення вільного та незалежного функціонування засобів масової комунікації, дотримання стандартів свободи слова, інформаційних прав і свобод громадян. Водночас держава має захищати національні інформаційні ресурси, створювати в Україні розвинутий та сучасний національний інформаційний простір, підвищувати його конкурентоспроможність на світовому та національному ринках інформаційних послуг» [10, с. 40].

Отже, успішність та конкурентоспроможність Української держави безпосередньо залежить від того, наскільки ефективну систему інформаційної безпеки вона вибудує на фоні значного зростання переваг та ризиків інтенсивності циркуляції інформації у глобальному інформаційному середовищі, що формується під впливом інформаційної революції та глобалізованої цивілізації.

Національний інформаційний простір є потужним державозміцнюючим та націєтворчим важелем національної безпеки кожної держави. Збігнєв Бжезінський висловив думку, що «соціально- економічно світ стає єдиним ігровим полем, в якому все більше переважають три динамічні реалії: глобалізація, «інтернетизація» та дерегулювання». «Інтернетизація» або глобальний вплив на інформаційний простір обумовлюють могутність та впливовість сучасних держав [55].

У зв'язку з цим визначилась і стратегічна мета української інформаційної політики - це забезпечення переходу України до інформаційного суспільства, до світового цивілізованого розвитку. Це вимагає ефективного управління усіма видами інформаційних ресурсів та елементами інформаційно-телекомунікаційної інфраструктури, державної підтримки інформаційного виробництва, ринку інформаційних технологій, засобів, продуктів і послуг.

В. Бондаренко та О. Литвиненко зазначають, що основними цілями політики інформаційної безпеки Україні є такі: 1) реалізація конституційних прав громадян, суспільства та держави на інформацію; 2) захист інформаційного суверенітету України, зокрема, національного інформаційного ресурсу, систем формування суспільної свідомості; 3) забезпечення рівня інформаційної достатності для прийняття рішень державним установам, підприємствам та громадянам; 4) належна присутність країни у світовому інформаційному просторі. Виходячи з цього, завданнями політики забезпечення інформаційної безпеки можна вважати: а) виявлення, оцінка та прогнозування поведінки джерел загроз інформаційній безпеці, що здійснюється шляхом оперативного моніторингу інформаційної обстановки; б) вироблення, координація та введення єдиної державної політики у галузі інформаційної безпеки; в) створення та експлуатація систем забезпечення інформаційної безпеки; г) розробка, координація та запровадження єдиної державної політики в галузі міжнародних інформаційних відносин, зокрема у напрямку формування іміджу держави [6].

Основними напрямами державної політики з питань національної безпеки України в інформаційній сфері є:

- забезпечення інформаційного суверенітету України;

- вдосконалення державного регулювання розвитку інформаційної сфери шляхом створення нормативно-правових та економічних передумов для розвитку національної інформаційної інфраструктури та ресурсів, впровадження новітніх технологій у цій сфері, наповнення внутрішнього та світового інформаційного простору достовірною інформацією про Україну;

- вжиття комплексних заходів щодо захисту національного інформаційного простору та протидії монополізації інформаційної сфери України та інші [39, с. 44].

Основні напрями державної політики з питань національної безпеки в інформаційній сфері відповідно до Закону України «Про основи національної безпеки України» такі:

- забезпечення інформаційного суверенітету України;

- вдосконалення державного регулювання розвитку інформаційної сфери шляхом створення нормативно-правових та економічних передумов для розвитку національної інформаційної інфраструктури та ресурсів, упровадження новітніх технологій у цій сфері, наповнення внутрішнього та світового інформаційного простору достовірною інформацією про Україну;

- активне залучення засобів масової інформації до боротьби з корупцією, зловживаннями службовим становищем, іншими явищами, які загрожують національній безпеці України;

- забезпечення неухильного дотримання конституційного права громадян на свободу слова, доступу до інформації, недопущення неправомірного втручання органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у діяльність засобів масової інформації, дискримінації в інформаційній сфері і переслідування журналістів за політичні позиції;

- вжиття комплексних заходів щодо захисту національного інформаційного простору та протидії монополізації інформаційної сфери України [36, с. 126].

Для формування збалансованої державної політики та ефективного проведення комплексу узгоджених заходів щодо захисту національних інтересів в інформаційній сфері, створення розвиненого і захищеного інформаційного середовища слугує організація функціонування системи інформаційної безпеки, складовими компонентами якої є національні інтереси в інформаційній сфері, загрози та небезпеки цим інтересам, сама інформаційна безпека як інструмент зі створення сприятливих умов для їх реалізації, які в сукупності є об'єктом управління органами державного управління, система забезпечення інформаційної безпеки, тобто суб'єкт управління, більше того, основні напрями політики національної безпеки в інформаційній сфері, а також внутрішнє та зовнішнє середовище.

Ефективність системи забезпечення інформаційної безпеки держави стає вирішальним чинником в політиці будь-якої держави. Неефективність системи інформаційної безпеки може стати чинником, здатним привести до великомасштабних аварій і катастроф, наслідки яких можуть викликати, зокрема, дезорганізацію державного управління, крах національної фінансової системи тощо.

Основними напрямами забезпечення інформаційної безпеки на сучасному етапі українського державотворення є такі:

- у сфері міжнародної співпраці - інтеграція в міжнародну систему забезпечення інформаційної безпеки і співпраця по запобіганню протиправних дій в інформаційній сфері;

- у сфері оборони - вдосконалення системи моніторингу загроз та їх джерел, своєчасне інформування відповідних суб'єктів влади про стан інформаційного ресурсу і інформаційних систем оборонної сфери; засобів, методів і способів здійснення, спеціальних заходів і заходів інформаційного впливу; системи підбору і спеціальної підготовки користувачів [39, с. 44].

Відповідно, основними реальними та потенційними загрозами національній безпеці України в інформаційній сфері, а отже і стабільності в суспільстві, є:

- прояви обмеження свободи слова та доступу громадян до інформації;

- поширення засобами масової інформації культу насильства, жорстокості, порнографії, комп'ютерна злочинність та комп'ютерний тероризм;

- розголошення інформації, яка становить державну та іншу, передбачену законом, таємницю, а також конфіденційної інформації, що є власністю держави або спрямована на забезпечення потреб та національних інтересів суспільства і держави;

- намагання маніпулювати суспільною свідомістю, зокрема, шляхом поширення недостовірної, неповної або упередженої інформації [39, с. 45].

Таким чином, заходи із забезпечення інформаційної безпеки людини, суспільства та держави можна поділити на декілька основних груп: 1) відкритості та доступності інформації; 2) відносної повноти та цілісності інформації; 3) захисту конфіденційної інформації; 4) мережевої безпеки; 5) технічної інфраструктури; 6) програмного забезпечення.

Роль інформаційної безпеки у забезпеченні цілісності національного інформаційного простору України

У безперебійному функціонуванні глобального і національних інформаційних просторів центральне місце посідає інформаційна безпека. Існують різні підходи до розуміння поняття «інформаційний простір». Так, Оксана Солдатенко дає таке визначення: «Інформаційний простір - це сукупність інформаційних об'єктів, які поширюються його суб'єктами через наявні засоби комунікації, тобто контролю можуть підлягати: об'єкти, суб'єкти та засоби комунікації. При цьому до інформаційних об'єктів належать друкована продукція, радіо, телебачення, супутникове мовлення, яке об'єднує в собі телерадіомовлення й Інтернет» [45, с. 135].

На думку Володимира Торяника, інформаційний простір - це «середовище, де здійснюється формування, збір, зберігання та розповсюдження інформації. Інформаційний простір України - це інформаційний простір, на який розповсюджується юрисдикція України» [48, с. 152].

О. Дубас стверджує, що інформаційний простір будь -якої держави націлений на формування відповідної думки, пропаганди певної ідеї серед «своїх» громадян. Інформаційний простір, який об'єднаний сильною ідеєю, здатний адаптувати до себе чи відкинути без катастрофічних наслідків чужі цінності, чужу гегемонію [15, с. 104-105].

О. Литвиненко, І. Бінько, В. Потіха зазначають, що інформаційний простір як «сукупність інформаційних потоків як національного, так й іноземного походження, які доступні на території держави і які формує преса, електронні ЗМІ та інформаційні мережі» [30, с. 16] має стати основою соціально-економічного, політичного розвитку і забезпечення безпеки та інтеграції України.

В. Карпенко наголошує, що «інформаційний простір» - це складне соціально-політичне поняття, в якому виробляється, існує, циркулює, обертається інформація. Кожна держава має інформаційне поле, яке охоплює національні територію, акваторію, повітряний простір та економіку. Саме на цьому просторі діють засоби інформації. «Держава зобов'язана забезпечити використання свого інформаційного поля в інтересах саме держави та її громадян» [20, с. 241].

Оскільки об'єктом в середовищі глобального і національних інформаційних просторів завжди є як сама інформація та інформаційні відносини між суб'єктами, так і інформаційно -комунікаційні канали та індивідуальна психіка людини й суспільна думка політичних та економічних еліт, певних соціальних груп, прошарків населення, націй і народів, то провідне місце у забезпеченні функціонування цього середовища посідає інформаційна безпека.

Бурхливий розвиток інформаційних технологій призвів до зростання відносної важливості окремих аспектів суспільного життя. Внаслідок інформаційної революції основною цінністю для суспільства взагалі й окремої людини зокрема поступово стають інформаційні ресурси. Організація соціуму почала трансформуватися у напрямку перерозподілу реальної влади від традиційних структур до центрів управління інформаційними потоками, зросла впливовість засобів масової інформації» [53, с. 224]. Ці фактори зумовлюють актуальність концептуально - теоретичного аналізу глобального характеру проблеми інформаційної безпеки. З одного боку, такий характер дозволяє розробляти пені універсальні форми та механізми захисту конкретного інформаційного простору. З іншого - саме глобальний інформаційний простір, що схильний до надвисокої динаміки розвитку, дуже часто ставить перед національними системами безпеки виклики, на які важко відповідати таким локальним та регіональним суб'єктам, як держави, соціуми, місцеві громади.

На стан інформаційної безпеки та цілісності національного інформаційного простору здійснює суттєвий вплив внутрішньополітична ситуація в країні. Внутрішньополітичні конфлікти, суперечки, війни негативно позначаються на стані інформаційної безпеки держави, роблять її уразливою з боку зовнішньої інформаційної агресії, що, своєю чергою, може призвести до територіальних та інших втрат. Нові виклики, які постали перед Україною (збройна агресія, динамічний розвиток інформаційних технологій), вимагають чіткого реагування у питаннях інформаційної безпеки. Утвердженню інформаційної безпеки держави сприяє «Доктрина інформаційної безпеки України» [41], яка була ухвалена ще у 2017 році. Ця доктрина дала можливість обмежити мовлення російських телеканалів та російського медійного продукту, контролювати друковану літературу, запровадити економічні санкції (обмеження діяльності деяких російських соціальних мереж), вислати з території держави співробітників російських пропагандистських медіа та ін.

У сучасному інформаційному просторі України іншими державами ведеться інформаційно-психологічна війна з метою досягнення власних зовнішньополітичних цілей. Сучасні країни, які володіють потужними інформаційно-комунікаційними ресурсами, постійно загострюють питання щодо необхідності забезпечення безумовної відкритості як глобального інформаційного простору, так і національного інформаційного простору кожної країни для вільного і неконтрольованого поширення інформаційних потоків [33, с. 225].

Варто зазначити, що багато проблем виникає через незнання користувачами основ мережевої безпеки, недотримання встановлених норм поведінки в мережевому просторі (низький рівень інформаційної культури населення) та відсутність в органах державної влади і місцевого самоврядування спеціально підготовлених кадрів, здатних ефективно розв'язувати ці проблеми. Усе частіше для проведення деструктивної роботи в інформаційному просторі України використовуються пошукові системи мережі Інтернет. Для цього певними силами забезпечується паралельне розміщення та поширення в соціальних мережах і на сайтах, які містять необхідну для користувачів інформацію, різних контентів маніпулятивного характеру, які формують у суспільстві протестні настрої, агресивний спосіб поведінки чи інші деструктивні прояви [7].

Отже, інформаційно-телекомунікаційна революція зробила неефективними, неспроможними традиційні методи й засоби пропаганди й контрпропаганди. В умовах глобального інформаційного простору на зміну традиційним формам масованої ідеологічної пропаганди приходять глибоко розроблені, багаторівневі й диверсифіковані PR-технології, що справляють вплив не тільки на раціональному, але й, насамперед, на емоційно-психологічному, підсвідомому, ірраціональному рівнях. На новітніх технологіях, здатних маніпулювати свідомістю найширших верств населення, руйнувати традиційні та створювати нові форми, засоби й механізми ідентифікації особистості, колективу, нації, базується сучасна інформаційно-ідеологічна зброя.

У добу дедалі все більшого удосконалення інформаційно - телекомунікаційних технологій, коли суттєво зростає роль символічної комунікації, об'єкт іміджу сам по собі може не мати особливого значення. При цьому, як правило, значимість здобувають не стільки реальні дії окремо взятої людини, колективу, організації, держави, скільки те, як вони оцінюються й сприймаються, у якому контексті вони подаються тощо. Новітні технології інформують аудиторію, маніпулюючи її свідомістю, трактують інформацію на користь зацікавлених сторін.

Інформаційна безпека як механізм запобігання загрозам /ризикам функціонування інформаційного простору

Сьогодні феномен безпеки найчастіше продовжується поєднанням небезпеки із системою загроз чи ризиків [47]. На думку І. Коржа, спільна етимологія понять, незважаючи на розбіжності в їх тлумаченні, на «виході» розуміння безпеки (захищеності, відсутності ризику, нешкідливості, забезпечення подальшого розвитку) і небезпеки передбачає вияв, оцінку, систематизацію загроз і, нарешті, їх усунення, що дає змогу системі далі розвиватися. Саме вимога побудови загальної, розрахованої на тривалий час системи безпеки, може замінити застарілу вимогу усунення наявної загрози безпеці системи [23, s. 70].

Якщо спробувати класифікувати існуючі в глобальному інформаційному просторі загрози, то в найбільшому узагальненні маємо говорити про два основних класи таких загроз: інформаційно-психологічні та інформаційно-технологічні. Перші спрямовані на людину та її психологічний стан, систему цінностей, світоглядні орієнтації тощо. Сьогодні існує значна кількість різного роду технологій впливу на суспільну й особисту свідомість, від гіпнозу й нейролінгвістичного програмування (НЛП) до пропаганди та вірусної інформації («фейки» і «меми»), зловмисне використання яких надає можливість морально - психологічний стан людини, дезорієнтувати її, похитнути усталені погляди й цінності. Ці загрози можуть бути персоніфікованими (спрямовані на конкретну людину) та деперсоніфікованими або масовими Масове використання подібних технологій призводить до підриву суспільної свідомості суспільства та суспільно-політичного ладу й державно-владного режиму в цілому.

Загрози другого класу являють собою можливості пошкодження, спотворення або знищення інформації на носіях та в базах даних, встановлення шпіонських програм стеження, розміщення різного роду вірусів, «червів» та «троянів», виведення з ладу серверів, комп'ютерного обладнання та програмного забезпечення, пошкодження ліній урядового та військового зв'язку тощо.