Вплив християнства на становлення писемної культури Русі-України: філософсько-релігієзнавчий аспект

Размещено на http://www.allbest.ru/

ІНСТИТУТ ФІЛОСОФІЇ імені Г.С. СКОВОРОДИ

НАЦІОНАЛЬНОЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ

УДК 261.6 (477)(043.3)

ГОРБАЧЕНКО Тетяна Григорівна

ВПЛИВ ХРИСТИЯНСТВА НА СТАНОВЛЕННЯ ПИСЕМНОЇ КУЛЬТУРИ РУСІ-УКРАЇНИ: ФІЛОСОФСЬКО-РЕЛІГІЄЗНАВЧИЙ АСПЕКТ

спеціальність 09.00.11 - релігієзнавство

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філософських наук

Київ 2002

Дисертація є рукописом.

Робота виконана на кафедрі релігієзнавства філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Науковий консультант: доктор філософських наук, професор КОЛОДНИЙ Анатолій Миколайович, заступник директора, керівник відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України

Офіційні опоненти:

доктор філософських наук, професор БИЧКО Ада Корніївна, завідувачка кафедрою суспільних наук Київського інституту театрального мистецтва ім. І.К.Карпенка-Карого

доктор філософських наук, професор ГЛУШАК Анатолій Степанович, професор кафедри українознавства та світової культури Севастопольського військово-морського інституту ім. П.С. Нахімова

доктор філософських наук, професор КРАЛЮК Петро Михайлович, проректор Рівненського інституту слов'янознавства

Провідна установа: Національний педагогічний університет ім. М.П. Драгоманова (кафедра культурології)

Захист відбудеться ” 1 “ лютого 2002 р. о “14 “ годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.161.03 в Інституті філософії ім. Г.С.Сковороди НАН України (01001, Київ, вул. Трьохсвятительська, 4)

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту філософії ім. Г.С.Сковороди НАН України (01001, Київ, вул. Трьохсвятительська, 4)

Автореферат розісланий ” 26 “ грудня 2001 р.

Вчений секретар Спеціалізованої вченої ради, кандидат філософських наук О.В. Бучма

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. В сучасних умовах взаємовплив релігії й культури залишається важливою теоретико-пізнавальною й соціально-історичною проблемою, актуальність якої традиційно визнається й дискутується у плані природи, значення, еволюційних змін, динаміки взаємозв'язків цих двох явищ і сфер суспільного життя. Одним з аспектів цієї проблеми є вивчення взаємовпливів між писемною культурою й однією зі світових релігій - християнством. Святкування визначної дати в історії людства - двохтисячоліття від народження Ісуса Христа переконливо підтвердило, що християнство справило визначний вплив на розвиток світової цивілізації й культури. Пізнання й оцінка суспільно значущих культурно-історичних явищ являє собою одну з найбільш складних і важливих проблем. Тому осмислення культурно-просвітницької ролі християнської церкви, що випливає з її особливого становища в суспільстві як ідеологічного, політичного і культурного інтегратора, є важливим завданням сьогодення.

Прийшовши на українські землі більше тисячі років тому, християнство внесло докорінні зміни у всі сфери суспільного життя нашого народу, в його культуру, зокрема, писемну. Упродовж усього часу своєї історії Україна формувалася як країна християнської цивілізації, в якій нині більше 90 відсотків релігійних організацій належать до тієї чи іншої християнської конфесії. Зустрічаючись сьогодні з певними пам'ятками писемної культури, ми не можемо не враховувати особливості епохи, що породила її, образу мислення людей, які створили цю пам'ятку, їх інтереси й наміри, соціальну орієнтацію та глибину їх історичного мислення. У цьому зв'язку першорядного значення набуває філософсько-історична, історико-релігійно вірна інтерпретація й оцінка пам'яток писемної культури, яка виключала б суб'єктивізм і свавілля, гіперболізацію чи приниження їх ролі у духовному житті того часу, який перебуває на далекій від нас відстані, абсолютизацію одних аспектів минулої культури чи ігнорування тих із них, які не вміщуються у вузькі рамки попередньо визначених параметрів.

Будь-який аксіоматизм, будь-яке смакове уподобання не лише заважають, але й спотворюють реальні події минулого. Безумовно, у період становлення писемної культури в Україні, який тривав приблизно шість століть - ХІ-ХVІІ ст. - духовні процеси були відображенням умов життя суспільства, відображенням найсуттєвіших потреб народу, його сподівань й устремлінь. Але водночас вони були й наслідком практичної діяльності людей, відображенням тих обмежених історичними рамками соціальних настанов, якими керувалися різні верстви суспільства Русі-України, домагаючись своїх усвідомлених чи неусвідомлених цілей. На відміну від часів войовничого атеїзму, коли перекручувалася роль християнської церкви, монастирських організацій у розвитку культури, нині з'явилася можливість ґрунтовно й об'єктивно дослідити, зокрема, вплив християнства на становлення писемної культури.

Актуальність обраної теми дослідження продиктована також важливістю вирішення проблем взаємовпливу релігії й культури не лише у становленні національної ідентичності, але й в усунені конфліктів на етноконфесійному підґрунті, особливо, коли розвиток міжконфесійного діалогу, зв'язків і співробітництва стає дійсною альтернативою ворожості, культурній роз'єднаності й релігійній нестерпності.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дисертація виконувалась в системі наукових досліджень, що здійснюються кафедрою релігієзнавства філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, а саме з теми “Філософія релігії як філософське релігієзнавство” (державний реєстраційний номер 97164).

Мета дослідження полягала у з'ясуванні специфіки й шляхів впливу християнства на становлення писемної культури Русі-України.

Для досягнення поставленої мети слід було вирішити такі завдання:

§ здійснити аналіз культурно-історичного контексту мови та писемності як складових церковно-релігійного життя різних конфесій, зокрема, християнства, виділивши як загальні закономірності, так і специфічність прояву у східних слов'ян;

§ дослідити стан і зміни церковнослов'янської писемності та її складових, якими є рукописна й друкована книга, а також монастирська бібліотека як місце збереження творів писемності;

§ простежити взаємодію церковнослов'янської мови й рукописної церковнослов'янської книги, розглянувши жанрово-тематичну своєрідність останньої;

§ визначити роль початкового українського книгодрукування як основного чинника збереження й передачі джерел християнської писемної культури;

§ дослідити бібліотеки монастирів і соборів як артефакти збереження й використання документальної пам'яті східного християнства;

§ дослідити системний характер писемної культури Русі-України, розглянувши її на етноконфесійному рівні;

§ простежити вплив християнства на становлення писемної культури Русі-України як прояв поліморфізму писемної культури та розмаїття її форм;

§ здійснити реконструкцію писемної культури Русі-України як цілісної системи й визначити шляхи й характер впливу на неї християнства.

Об'єктом дисертаційного дослідження є основні процеси, тенденції та особливості впливу християнства на буття писемної культури Русі-України у період її становлення (Х-ХVІІ ст.).

Предмет дослідження склав філософсько-релігієзнавчий аналіз впливу християнства на процес формування писемної культури Русі-України.

Методи наукового дослідження. У дисертації автором була використана сукупність дослідницьких методів, які застосовуються у гуманітарних і соціальних науках. Це - основні методи пізнання: структурно-функціональний, семантичний, генетичний, а також аналітичні прийоми, операції й процедури. Крім цього, ми застосовували принципи об'єктивності, історизму, дуальності й загальнолюдськості, які лежать в основі сучасних фундаментальних релігієзнавчих досліджень. У своїй сукупності методи, використані нами в процесі дослідження, набули властивості взаємодоповнюваності, особливого поєднання з іншими пізнавальними принципами, процедурами, прийомами аналізу, що дає можливість філософсько-релігієзнавчому дослідженню відобразити такі складні соціальні феномени як релігія й культура. Застосування цього комплексу методів наукового дослідження дало можливість отримати як фундаментальні, так й емпіричні знання з досліджуваної проблеми, виявити об'єктивні причинно-наслідкові зв'язки в ній, критично осмислити таке духовне явище як писемна культура й виявити вплив на неї однієї зі світових релігій - християнства.

Наукова новизна дослідження. Комплексне філософсько-релігієзнавче дослідження впливу християнства на становлення писемної культури Русі-України із застосуванням культурно-морфологічного підходу дало можливість дослідити культурні писемні артефакти на таких чотирьох рівнях: генетичному - це аналіз процесу виникнення й становлення писемної культури та форм її прояву; на історичному - це відтворення динаміки культурних форм і конфігурацій у масштабі часу; структурно-функціональному - це виявлення принципів і форм організації культурних об'єктів та процесів у відповідності до завдань задоволення потреб, інтересів й запитів тогочасного суспільства; технологічному - розподіл писемного культурного потенціалу у соціокультурному просторі й часі. Означений підхід дозволив виявити співвідношення універсальних та етноспецифічних характеристик у впливі християнства на структурування писемної культури.

В дисертації обґрунтована наукова новизна наступних теоретичних положень:

§ уведене до наукового обігу розуміння писемної культури як певного культурного порядку, який виявляє зв'язок між навколишнім світом і людиною за допомогою писемних знаків, що характеризується стійкістю, структурною визначеністю, послідовним ходом розвитку. Цей порядок набуває для людини змісту і проявляється у символах і мові культури, на яку безпосередній вплив мають певні релігії та релігійні течії, зокрема, в нашому дослідженні - це одна зі світових релігій - християнство;

§ вплив християнства на становлення писемної культури Русі-України характеризується історичністю, що виражається у двох аспектах: по-перше, як внутрішнє включення до історії Русі-України, бо ж, власне, постає складовою змісту цієї історії; по-друге, обумовленістю й, водночас, обмеженістю писемної культури означеного періоду суспільно-історичними умовами її виникнення й функціонування. Виокремленні аспекти виступають як два моменти діалектики розвитку писемної культури: в одному - фіксується момент безперервності становлення культури, в іншому - момент її перервності, адже культура не може бути лише устремлінням, а й повинна бути і власне є певним здобутком;

§ рукописна й друкована церковнослов'янська книга постає у християнській писемній культурі як така документальна культурна форма, що містить у собі не лише інформацію про світ і момент його оцінки, а й способи дії у ньому людини, стимули таких дій. Як документальна культурна форма, книга набуває визначального для певного суспільства характеру, виступає як програма його розвитку з високим ступенем інформативності, як орієнтир спроможності вирішувати життєві проблеми, як чинник ціннісної й нормативної значимості. Кожне покоління знаходить у книзі нові змістовні моменти, тому, як взірець культури такого роду, вона виступає з'єднувальною ланкою у різноманітних видах людської діяльності як у синхронному, так і діахронному розрізі;

§ вплив християнства на становлення писемної культури Русі-України виявляє себе як певний культурний процес. Такий підхід дозволяє прослідкувати у часі зміни у стані церковнослов'янської писемності та її об'єктів, якими є рукописна і друкована книга, а також монастирська бібліотека як місце її збереження. Цей культурний процес є взаємодією не лише вище означених об'єктів, а характеризується також взаємодією між людьми в цілому та їх соціальними групами. В межах означеного культурного процесу відбувалися різні культурні події, зокрема, така як виникнення книгодрукування на слов'янських землях, що в подальшому мало безцінний вплив на формування всієї писемної культури слов'янства, в т.ч. й українців;

§ теоретично осмислений вплив християнства на становлення писемної культури Русі-України як прояв поліморфізму писемної культури, як розмаїття її форм. Це розмаїття має кілька джерел, які зумовлені соціальною різнорідністю тогочасного суспільства (еліта - народ; князі й духовенство; міщанство; козацтво; селянство) і відповідно його культурною своєрідністю; відмінностями у змісті кожного соціокультурного компонента (різні еліти, різні християнські конфесії), функціональною відмінністю цінностей за рівнями й сферами;

§ структурно-змістовний аналіз творів християнської писемної культури Русі-України засвідчив, що в означенні (референції) мови та писемності, як складових писемної культури, ключовим є співвідношення між змістом і знаком, адекватність знакової форми змістовності. Метафоризація змісту при переведенні його у знакову форму є мінімальною на стадії одиничного знаку і максимальною в міру ускладнення характеру знакової виразності змісту писемного твору. Це дає можливість найбільш активно здійснювати генезис нових змістів і знакових форм, які у подальшому набувають статусу загально значимих;

§ аналіз процесу впливу християнства на становлення писемної культури Русі-України й формування її як самоорганізованої системи показав, що вона є складною, багатомірною і частково хаотизованою на рівні елементів, але водночас упорядкованою системою на рівні загальносистемному. Система писемної культури Русі-України була відкритою системою, що запозичувала й обмінювалася інформацією з іншими писемними культурними системами, частіше на етноконфесійному рівні;

§ становлення писемної культури Русі-України під впливом християнства йшло шляхом формування комплексу ідей, предметом яких виступає сакральне, втілене у релігійній духовності. Сакральне тут постає як субстанційне буття. У християнській писемній культурі уявлення про сакральне конкретизуються засобом священного слова, за допомогою якого створюються священні літературні образи. Саме намагання передати складну гаму почуттів від спілкування із сакральним призводило до ускладнення метафоричних форм викладу думок і почуттів у писемних творах, зрештою, це збагачувало мову й зміст писемної культури;

§ здійснено реконструкцію писемної культури Русі-України як цілісної системи, стосовно характеру впливу на неї християнства не лише на рівні загальної її структури, але й на рівні її функціональних підсистем, якими виступають мова, писемність, рукописна й друкована книга, бібліотека, як упорядковані й ієрархізовані комплекси;

§ становлення писемної культури Русі-України постало як циклічний розвиток, що виявився у здатності складної соціальної системи адаптуватися до змінюваних зовнішніх і внутрішніх умов свого існування. Детермінантом, модусом виразу необхідності адаптації писемної культури до цих змін виступило християнство.

Теоретичне й практичне значення дослідження. Теоретична значимість проведеного дослідження полягає у релігієзнавчо-філософському з'ясуванні впливу християнства на становлення писемної культури Русі-України з позицій системного розгляду етноконфесійних проявів її будови.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що основні її положення можуть бути використані у релігієзнавчих дослідженнях, а також у дослідженнях з історії філософії, культурології, історії культури, історії релігії, при читанні нормативного курсу “Релігієзнавство”, спецкурсів у вищих навчальних закладах. Практичну значущість свого дослідження автор підтвердив публікацією підручників, навчальних посібників та науково-методичних матеріалів з курсу “Релігієзнавство”.

Апробація результатів дисертації. Результати дисертаційного дослідження оприлюднені автором у доповідях і повідомленнях на міжнародних та всеукраїнських наукових конференціях, семінарах, круглих столах, зокрема: на міжнародних наукових конференціях “Почаївський монастир в контексті історії та духовності українського народу” (Тернопіль,1995 р.), “Християнство в контексті історії та культури України” (Київ, 1997); “Моральний зміст мистецтва і сучасний ідеологічний процес” (Київ,1990), “Наукова бібліотека у сучасному соціокультурному контексті” (Київ 1993); на всеукраїнських наукових конференціях “Християнство й українська мова” (Київ, 2000), “Християнство в Україні на порозі третього тисячоліття” (Івано-Франківськ, 2001), “Роль бібліотек монастирів, соборів та інших установ у розвитку культури України” (Київ,1993), “Києво-Печерська лавра в духовній традиції християнства” (Київ, 2001), “Християнство і мораль” (Тернопіль, 2001), Всеукраїнській міжнародній християнській асамблеї (Київ, 1998), Всеукраїнському християнському форумі “Плід правди сіється творцями миру” (Київ, 1998), колоквіумі “Етнос і релігія: теорія і контекст сьогодення” (Київ, 1998), філософських читаннях “Гуманізм. Людина. Пізнання” (Дрогобич, 2001), “Днях науки-97”, “Днях науки - 98”, “Днях науки - 2000”, “Днях науки - 2001” філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Дисертація обговорювалась на засіданні кафедри релігієзнавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Впровадження результатів дослідження здійснювалось у формі наукових публікацій автора. Матеріали дисертації були використані дисертантом при розробці й читанні авторського курсу “Історія писемності й священних книг”, спецкурсу “Релігія й культура” на філософському факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевченка, у Київському національному університеті культури і мистецтв, а також у дванадцяти підручниках, учбових посібниках та науково-методичних розробках з курсу “Релігієзнавство”.

Структура дисертації зумовлена логікою побудови дослідження, оскільки, проблема вивчення впливу християнства на становлення писемної культури Русі-України може розглядатися в кількох аспектах: по-перше - в аспекті аналізу мови та писемності як складових церковно-релігійного життя в цілому й християнства, зокрема; по-друге - в аспекті розгляду документальних пам'яток християнської писемної культури, якими виступають рукописні й друковані книги; по-третє - в аспекті аналізу способів і засобів збереження й використання пам'яток писемної культури, найважливішим серед яких є один з найдавніших соціальних інститутів - бібліотека загалом і монастирська, зокрема. Такий підхід і зумовив структурну будову дисертації. Вона складається із вступу, п'яти розділів, висновків, списку літератури (861 назва). Обсяг дисертації (без списку літератури) - 387 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

християнство писемність релігійний книга

У Вступі обґрунтовується актуальність теми, простежується її зв'язок із науковими програмами, планами та темами, визначається об'єкт і предмет дослідження, його мета й завдання, наукова новизна. З'ясовуються теоретико-методологічні засади дисертації, висвітлюються питання апробації, теоретичної й практичної значущості її результатів.

У першому розділі - “Проблема взаємозв'язку християнства і писемної культури в контексті її висвітлення у науковій літературі” - зазначається, що тема, обрана для дисертаційного дослідження, лежить у сфері глобального релігієзнавчо-філософського й культурологічного напряму “релігія й культура”. Саме багатогранність проблеми зумовила і багатоаспектність її аналізу з точки зору різних наук. Крім філософської та релігієзнавчої літератури, у дисертації автором були використані дані таких наук як культурологія, історія культури, мовознавство, бібліотекознавство, книгознавство, історія книги. Аналіз літератури з проблеми, що розглядається у дисертації, дав можливість виділити кілька основних концептуальних напрямів.

Перший з них - це співвідношення культури та релігії. Наукове розуміння суті культури, перш за все, виходить із того, що культура розглядається як діяльність людини, людини розумної, вільної й морально відповідальної. Людина в культурі постає як істота, що творить, як суб'єктивний чинник суспільного поступу. І тут рівною мірою виявляється значимість духовної та матеріальної сторони цієї творчості, тут культура охоплює собою всю сферу суспільної діяльності людини, включаючи як її матеріальні, так і духовні форми. Автор робить акцент на тому, що саме поняття “культура” тісно пов'язане з поняттям “культ”, “релігійний культ”, яке розглядається як сукупність способів взаємодії із сакральним об'єктом. Культ, що дає людині духовність, і культура, що розвиває й удосконалює цю духовність, хоча не співпадають одне з одним, між тим знаходяться у взаємозв'язку й утворюють обмежену цілісність. Отже в цьому розумінні поняття “культ” і “культура” є поняттями співвідносними. Стосовно проблеми співвідношення й взаємодії культури й релігії визначаються такі існуючі в науковій літературі підходи як історико-генетичний, онтологічний, гносеологічний, морально-нормативний, психоаналітичний, культурно-антропологічний.

Другий концептуальний напрям наукових праць, що пов'язані з питаннями, які розглядаються у дисертаційному дослідженні, складає проблема духовності й духовної культури. В сучасній літературі існує чимало визначень духовності, духовної культури, що є часто суперечливими, а іноді й прямо протилежними. Робиться висновок, що у сучасній вітчизняній і зарубіжній соціально-науковій літературі вчені продовжують широко використовувати поняття “духовна культура”, хоча останній уже не пов'язується з політико-ідеологічними елементами, а скоріше трансформується у бік надання духовній культурі морального, а скоріше релігійного змісту. На авторський погляд, більш прийнятним є розв'язання проблеми, згідно з яким жодна, чи матеріальна, чи духовна культура, не мають першості, кожна потрібна і кожна є вихідною для іншої. Релігія є частиною духовної культури, причому вона є особливою її частиною. Релігія, як і філософія, має здатність бути структуроутворюючим ядром світогляду. Як таке ядро вона втручається в усі форми суспільної свідомості й у такий спосіб отримує доступ до найвіддаленіших куточків духовного життя суспільства, в тому числі й до писемної культури. Релігія в культурі набуває здатності бути її регулятором, спрямовуючою силою, її ферментом.

Третій концептуальний напрям аналізу літератури складає релігійне розуміння культури. Існує цілий напрям теолого-філософської думки - теологія культури, що розглядає проблеми культури, виходячи із систематизованих принципів релігійних віровчень. У християнській думці розрізняють протестантський (П. Тілліх, брати Ричард і Райнхольд Нібури, Б. Меланд та ін.), католицький (Д. Марітен, Н. Жильсон, Р. Лонерган та ін.) і православний (П. Флоренський, В. Розанов та ін.) варіанти трактування проблем культури.

Існуючі міркування теологів роблять релігію підвалиною й головним змістом духовної культури. Таке розуміння залишає осторонь діалектику сутності культури, як у розумінні співвідношення матеріальних та духовних складових її, так і в аналізі елементів духовної культури, включаючи й такі, як релігія. Духовна культура не може бути зведена до релігії, як не можна звести до релігії духовність. Духовна культура включає в себе всі продукти розумової діяльності людини, весь процес відображення дійсності в людській свідомості та його наслідки. Автор розглядає релігію як важливу частину духовної культури, оскільки вона є специфічною формою суспільної свідомості.

Четвертим концептуальним напрямом наукових праць, у яких зачіпається проблема нашого дослідження, є власне писемна культура та функції релігії у ній. Писемна культура, що розглядається нами у дисертації, відноситься за змістом до духовної культури, але об'єкти, що її складають, на яких фіксується писемна інформація, є одночасно об'єктами матеріальної культури. Продукт писемної культури, незалежно від його форми (книга, пергаментний сувій, берестяна грамота), є саме відтворенням у визначеній реальній формі певного духовного, ідеального змісту. Цей духовний зміст і надає феномену писемної культури особливої внутрішньої життєвості, наповненості специфічною енергією. Писемна культура є об'єктивацією людського духу, його об'єктивним духом і, як така, не може не зберігати діяльнісно-активної сутності останнього. Безумовно, відтворений у писемних пам'ятках, дух зберігає свою життєвість лише за умов включення їх до реальної життєдіяльності суспільства.

В писемній культурі релігія має ряд функцій, серед яких, на наш погляд, найважливішими є світоглядна й легітимізаційна.

Перша з них пов'язана з релігією як формою духовного освоєння світу, в якій здійснюється розумове перетворення світу, його організація у свідомості, результатом якої є складання певної картини світу, норм, цінностей, ідеалів та інших компонентів світогляду. Однак світоглядна функція полягає не лише у тому, щоб намалювати людині певну картину світу, а щоб завдяки цій картині людина б змогла набути сенс свого життя. Засобом цього можуть виступати священні тексти та інші письмові документи, які є складовими писемної культури.

Легітимізаційна функція релігії у писемній культурі полягає у тому, що будь-яке соціокультурне співтовариство не може існувати, якщо не забезпечене певне обмеження дій його членів, постановка їх у певні рамки (лімітування), дотримання й наслідування певним узаконеним зразкам поведінки. Релігія здійснює легітимізацію, тобто обґрунтування й узаконення існування самого ціннісно-нормативного порядку. Саме релігія дає відповідь на головне питання всіх ціннісно-нормативних систем: чи вони є продуктом суспільного розвитку, чи вони базуються на чомусь неперехідному, абсолютному, вічному. Релігійна відповідь на це питання зумовлює перетворення релігії на базову основу не окремих цінностей, норм і зразків поведінки, а всього соціокультурного порядку. Ця функція реалізується за допомогою формування духовного життя людини.

Розглянуті концептуальні напрями наукових досліджень із проблеми дисертаційного дослідження, базувалися на аналізі літератури й джерел, які поділені автором на кілька блоків.

Перший з них складають філософські й культурологічні джерела.

Проблема впливу християнства на становлення культури Русі-України знайшла своє відображення у великому числі наукових праць, що вийшли друком, починаючи від кінця ХІХ і протягом ХХ ст. Це праці істориків України М. Грушевського, Д. Дорошенка, М. Возняка, І. Крип'якевича, О. Левицького, І.Огієнка, В. Перетца, Н. Полонської-Василенко, А. Савича. Основна увага в них приділялася історичному розгляду подій.

Слід назвати також наукові розробки О. Шахматова, Є. Голубінського, М. Приселкова, Д. Лихачова, в яких міститься аналіз великої кількості історичних джерел про хрещення Русі з метою відтворення історії культури Русі-України. Для наукових доробок 80-90-х рр. характерним є з'ясування наслідків запровадження християнства на Русі. Праці А. Бичко, В. Бичкова, В. Горського, Н. Козлова, В. Нічик та інших авторів є фундаментальними дослідженнями філософської думки і духовної спадщини означеного історичного періоду.

Плідний внесок у вивчення релігійно-філософської й літературної спадщини періоду Київської Русі внесли дослідження В. Бондаря, Є. Дулумана, А. Замалєєва, В.Зоца, Б. Лобовика, Т. Чайки. Ці автори аналізують твори мислителів Київської Русі з позицій виявлення тенденцій розвитку суспільної релігійно-філософської думки, проте вони не ставили собі за мету відтворити таке багатоманітне явище як писемна культура в цілому.

Окрему групу складають джерела з лінгвістичної філософії (О. Потебня, Н. Мечковська, Ю. Шрейдер), які були використані при аналізі мови та писемності як складових писемної культури. У вітчизняному релігієзнавстві останніх років активно досліджується проблема побутування церковнослов'янської мови на українському національному ґрунті. Це праці А. Колодного, І. Богачевської, в яких вони торкаються проблем сакральної мови українців, питань особливостей перекладу священних текстів українською мовою.

Другий блок літератури й джерел складають історичні, релігійно-історичні та релігієзнавчо-філософські праці вітчизняних і зарубіжних дослідників історії релігії Русі-Україні.

Розкриття важливих сторін загальноросійської церковної історії, до якої і включена церковна історія Русі-України, доктринальної специфіки всього східного православ'я міститься у працях М. Бердяєва, В.Ільїна, Г. Флоровського. Слід зазначити, що для радянської історичної, філософської, атеїстичної літератури, особливо 30-50-х рр., дослідження проблем впливу християнства на формування культури було в цілому небажаним. Хоча, починаючи з 60-х рр. з'являються окремі ґрунтовні праці з певних напрямів української філософської думки, культури, освіти. Це праці М. Брайчевського, Я. Ісаєвича, М. Кашуби, М. Котляра, І. Мицька, В. Нічик, В. Ульяновського, В. Рички, С. Плохія, З. Хижняк, П. Яременка.

Останнє десятиліття для вітчизняного релігієзнавства характерне успішною розробкою теоретичних проблем, істотним переосмисленням традиційних уявлень про суть релігії й церкви, їх роль в утвердженні української національної ідеї, у впливі релігії на духовно-культурний розвиток України. Нові підходи та академічний рівень дослідження релігійного феномена, історико-культурного значення релігії демонструють М. Бабій, Н. В. Бондаренко, А. Глушак, С. Головащенко, Є. Дулуман, В. Єленський, М. Закович, В. Зубар, М. Кашуба, А. Колодний, Л. Конотоп, О. Крижанівський, М. Кирюшко, П. Кралюк, Б. Лобовик, В. Лубський, В. Мельник, І. Мозговий, Н. Наумова, М. Новиченко, М. Рибачук, О. Саган, О. Сарапін, П. Саух, О. Уткін, Л. Филипович, П. Яроцький. В їх творчому доробку знайшли узагальнення методологічні та історіософські засади історії релігії в Україні, а також досліджуються окремі питання впливу релігії на духовну культуру українського етносу. Зазначені вище автори обстоюють світоглядний потенціал християнської релігії та проблеми релігійної свідомості, відстоюють нові підходи щодо оцінки релігії як невід'ємного елементу духовності.

Третій блок складають книгознавчі та бібліотекознавчі джерела, в яких зачіпаються питання складових елементів писемної культури, якими є книга (рукописна й друкована) й бібліотека як місце збереження книг як соціокультурної пам'яті. Серед цих джерел слід назвати праці литовського книгознавця Л. Владимирова, в яких докладно розглядається розвиток книгодрукування у Литві, Західній Білорусі та Україні, праці Є. Неміровського, Н. Кисельова та інших авторів, присвячені історії української книги. Особливе значення для нашого дослідження мала колективна монографія “Книга і друкарство на Україні” та праця І. Огієнка “Історія українського друкарства”, які є найбільш фундаментальними дослідженнями історії українського друку, хоча першій з означених робіт притаманна партійна заідеологізованість, що була характерною для наукових досліджень радянського періоду. Різноманітний матеріал з історії книги був використаний нами з наукових збірників Національної бібліотеки України ім. В.Вернадського “Рукописна та книжкова спадщина України”. Давньоруська й українська рукописна книга розглянута у фундаментальних наукових розвідках Л. Дубровіної, Я. Запаска, Я. Ісаєвича, Н. Розова, Б. Сапунова, А. Свіріна.

Проведений нами аналіз літератури й джерел привів нас до розуміння того, що на сьогоднішній день не існує фундаментального наукового дослідження, яке було б спеціально призначене проблемі впливу християнства на становлення писемної культури Русі-України.

У другому розділі - “Мова та писемність як складові церковно-релігійного життя” - розглядається історико-релігійне значення мови, писемності, а також релігії, які є тими чинниками, що регулюють духовне життя окремої людини й суспільства в цілому.

Автор підкреслює, що церковно-релігійне життя будь-якої конфесії є складним і неоднозначним соціальним явищем. Важливу частину його становить проповідь Божого слова, яка базується на використанні мови та писемності. Якщо говорити про мову релігії у широкому розумінні слова, то це - всі мовні компоненти, що використовуються у релігійній ідеології, теорії й практиці. Майже всі релігійні конфесії розглядають мову як святість, оскільки Боже слово у храмі виступає як засіб безпосереднього спілкування Бога з людьми, як концентрований вираз сакрального, адже під час молитви відбувається своєрідний діалог віруючого з Богом. Різні богословські концепції розглядали слово й зміст слова. Існує спеціальна наука - герменевтика, основною категорією якої є категорія змісту.

В історії релігії існують мови, якими вперше було викладено чи письмово закріплено те чи інше релігійне вчення. Ці мови часто носять назву “пророцьких”, або “апостольських”, наприклад, в ісламі це - літературна арабська мова, що є мовою Корану, і класична перська мова. Апостольськими мовами християнських народів Європи є грецька і латинська мови, а першою культовою мовою православних слов'ян - старослов'янська. Протягом віків священні мови існували поряд із так званими "народними мовами". Народи, приймаючи нову віру, новий культ, одночасно сприймали і його мову. Адже мова сприймалася як невід'ємна частина віри, як священне. Вважалося, що священне не можна перекладати. Тому складалася така ситуація, що у церкві, освіті, писемній культурі використовувалась загальна для певного культурно-релігійного світу надетнічна мова (наприклад, у західному християнстві - латинська, що усвідомлювалася як мова Святого Письма); з іншого боку, у повсякденному спілкуванні, а іноді й у деяких писемних документах, використовувались місцеві діалекти й народні мови. Багатовікова двомовність, тобто існування, протиставлення й взаємодія культової й народної мови, була також головним конфесійно зумовленим чинником в історії народних літературних мов.

Знаковою системою фіксації мови є письмо (писемність). Писемність відноситься до графічних знакових систем. Але, безумовно, письмова мова не може настільки точно відтворити мову усну, розмовну, передати її емоційні вияви. Разом мова та писемність становлять важливу частину проповіді Божого слова, адже на їх основі складені священні книги та інші письмові джерела для відправи релігійних культів.

Дисертант доводить, що з тією чи іншою релігією пов'язане виникнення певних писемностей. У даному розділі автор аналізує основні типи писемності, такі як піктографічна, ідеографічна, складова, буквено-звукова, а також виділяє основні ознаки системи писемності, до яких відносить тип письма (логографічний, ідеографічний, складовий, та ін.), мову, для передачі якої призначене письмо, основний склад знаків, що використовуються. Так, наприклад, виникнення одного з різновидів індійського складового письма - системи брахмі - відбувалося в ті часи, коли буддизм отримав перемогу в Індії. Найбільший пропагандист буддизму, цар Ашока, вперше в Індії використав письмо з метою зміцнення своєї влади й поширення буддизму.

Найбільший вплив на розвиток християнської писемної культури мали грецький і латинський алфавіти. Латинська писемність формується в період розквіту Римської імперії, у період розповсюдження християнства З падінням Римської імперії й розселенням на її територіях варварських племен формуються місцеві алфавіти на основі латинського письма, що пізніше склали групу романських мов. В середні віки латинська мова стає офіційною мовою церкви, залишаючись протягом багатьох століть міжнародною мовою європейського культурного світу. Сприятливі умови, в яких опинився латинський алфавіт, призвели до того, що він був сприйнятий більшістю європейських народів і пристосований до мов різних лінгвістичних груп.

В дисертації відзначається, що часто окремим буквам, алфавітам надавалось сакральне, містичне, магічне значення. Містика й магія букв, містичні інтерпретації алфавіту розвивалися у творах піфагорійців, каббалістів, гностиків, астрологів, чорнокнижників. Сакральне значення мала, наприклад, кількість букв в алфавіті. Написи мали й магічне значення, оскільки люди вірили в оберігаючу силу букв і слова, у рятувальне значення записаного імені Бога, у ладанки й амулети з молитвами й священними словами. Віра у потаємну сутність букв знайшла вираз у латинській ранньохристиянській традиції, згідно якої ім'я Бога не може бути виражене буквами; в іудаїстській літературі до цього часу позначення Бога не записується.

Автор розглядає біблійні тлумачення таких понять християнської писемної культури, як мова, слово, письмо, книга, священні книги і священні писання. Релігійні вчення повинні були письмово фіксуватися. Але, якщо на початкових етапах розвитку релігійні тексти просто записувались, то пізніше виникає потреба в кодифікації віроповчальних книг. У ряді релігійних традицій частина "вірних" книг, а саме книги Писання, визнаються церквою священними, оскільки вони були продиктовані Богом. Ці священні книги утворюють релігійний канон певного віросповідання. Однак кожна проповідь пророка чи месії, як правило, має кілька списків, які іноді дуже відрізняються один від одного. Тому й виникає потреба визначення "найбільш правильного", кращого списку. У християнстві робота над визначенням канонічного тексту книг "Нового Завіту" почалася у ІІ ст., коли знаменитий християнський теолог і філософ Ориген зіставив шість різних текстів Біблії ("Гекзапла"). На широких пергаментних аркушах у шість паралельних стовпців були внесені тексти давньоєврейською, грецькою транслітерацією й чотири різних грецьких переклади Біблії, у числі яких була й легендарна "Септуагінта" (перший повний переклад Старого Завіту з давньоєврейської на грецьку). Римо-католицька церква офіційно визнала канонічність латинського перекладу Біблії (так звана “Вульгата”). Що ж до православної церкви, то вона не має єдиного догматизованого тексту.

Тексти Священних Писань протягом століть тиражуються у мільйонах примірників (спочатку у вигляді рукописів, пізніше способом друкування), перекладаються на різні мови, в тому числі й на мови тих народів, що сповідують іншу релігію. Але для успішної релігійної комунікації, поширення релігійних учень були необхідні нові твори, які й утворили так звані твори другого порядку - Священні Перекази. Це твори вторинні не лише хронологічно, але й змістовно. Тексти Переказів покликані доповнювати й трактувати Писання. У християнстві такими текстами Переказів є твори Отців церкви, житія святих.

Далі автор досліджує таке питання як становлення слов'янської мови та писемності, оскільки саме вони лежать в основі писемної культури Русі-України, зазначаючи при цьому, що розповсюдження християнства на Русі неможливе було без використання відповідної мови християнського культу та богослужбових книг. Такою мовою стала старослов'янська, яка з початку свого виникнення носила характер слов'янської міжнародної мови, що спочатку використовувалась західними слов'янами, пізніше слов'янами південними, а з Х ст. - слов'янами східними. Продовженням старослов'янської мови, як мови літературної, стала церковнослов'янська, норми якої змінювалися з поступовим просуванням центрів давньослов'янської книжності з Півдня слов'янського світу на Схід, під впливом живих народних мов.

На слов'янську мову стародавньої Русі-України великий вплив мали місцеві народно-розмовні мови. Це призвело до появи фактично двох типів мови: церковнослов'янської, яка була домінуючою у творах писемної культури, та - живої розмовної мови, що також поступово проникає до творів писемної культури. Використання давньослов'янської мови, як зрозумілої мови, що мала високий статус богослужбової мови, сприяло збагаченню “культурного” прошарку давньої української мови, суттєво доповнювало її насамперед релігійною термінологією, оскільки старослов'янська лексика легко “вписувалася” до лексичної системи української мови. Церковнослов'янська мова визнавалася запорукою чистоти віри та засобом комунікації у всьому православному ареалі. Особливого апогею це набуло в Русі-Україні у період діяльності Острозького просвітницького гуртка, в якому острозькі книжники розмежовували “високу” церковно-літературну й “просту” народну мови, створили певні правила правопису, орієнтуючись на грецькі зразки, сприйняли стиль “плетення словес”, намагалися домогтись повної відповідності слова й змісту, відшукуючи найтонші відтінки значення слів. Усе це дозволяло передавати думку в богословських і літературних працях переконливо, найвлучнішими словами

У християнстві як релігії Писання вся писемна культура виходить із лона церковної книжності і тому успадковує деякі риси, властиві конфесійній комунікації. Тому і світська література осмислює ті ж ідеї, образи, колізії, які подані у Святому Письмі. Вона усвідомлює їх як вічні питання буття, які вимагають постійного вирішення, й шукає на них свої відповіді. Пов'язана з християнською релігією, світська література, як і література релігійного змісту, зберігає підвищену відповідальність до мови й книги, що проявляється в умінні бачити неповторність слова, дорожити відтінками його значень, у поважливому ставленні до авторитетів і попередників, у культурі цитування й коментування.

Автор констатує, що поява письма, а на його основі писемності й писемних пам'яток, відіграла вирішальну роль у розвитку людського суспільства. Розуміння історії людства поза писемністю неможливе. Усі давні системи письма й більшість нових створювались для культово-релігійних цілей. Не було винятком у цьому і східне християнство. Необхідність перекладу Святого Письма, практичні потреби проповіді, літургійних канонів, розвиток біблійної екзегетики, полеміка з єретичними вченнями стимулювали інтерес до мови християнських богословів. Це призвело до створення у деяких випадках окремих писемностей (алфавіти Месропа Маштоца, Вульфіли, Кирила й Мефодія).

Безцінний внесок у становлення писемної культури східного християнства внесли Кирило й Мефодій - творці слов'янської абетки і перші перекладачі богослужбових текстів. Але до створення алфавіту, на першому етапі розвитку слов'янської писемності “без устроения” всі слов'янські звуки передавалися тими чи іншими сполученнями грецьких літер. Існують аргументовані припущення, що слов'яни мали свою писемність ще до Кирила й Мефодія, про що свідчать “Паннонське житіє Кирила”, сказання Чорноризця Храбра, знайдена у Софії Київській абетка, що розглядається як проміжний варіант писемності слов'янської. Швидкість, із якою Кирило винайшов азбуку, є непрямим доказом того, що свою працю він розпочав не на порожньому місці, оскільки у 860-861 рр. він знайшов у Херсонесі Євангеліє й Псалтир, написані “руською” мовою. Це були переклади з грецької мови на східнослов'янську, точніше - на мову київську, потрібних для богослужіння уривків із Євангелія й Псалтиря. “Слов'янська місія” братів-просвітителів відіграла визначальну роль у поширенні християнської культури у Київській Русі, зокрема, писемної. Найвеличнішою заслугою Кирила й Мефодія було створення ними слов'янської писемності й книжної, літературної мови, що явили собою могутній засіб, який одразу включився до вирішення не лише конфесійних, але й суспільних і культурних потреб слов'янського світу.

У третьому розділі - “Рукописна церковнослов'янська книга у духовному житті українського народу” - автор зазначає, що з часу виникнення писемності духовне життя суспільства постійно пов'язане з книгою, яка не лише несе інформацію, а й сама була й є відбитком епохи, естетичних смаків і уподобань, притаманних як читачам, так й її творцям. У дисертації книга розглядається як складова частина писемної культури в плані впливу на її еволюцію однієї зі світових релігій - християнства на певній території, якою була Русь-Україна. Автор застосовує термін "книга" стосовно рукописної та друкованої книги. Спочатку рукописна, а потім і друкована книга не тільки фіксували еволюцію людської свідомості, але й активно втручались в історичний процес. Тому книги розглядаються як певні історичні “віхи” того чи іншого історичного етапу, але й одночасно як і безпосередні учасники подій, як своєрідні знаки-символи епохи. Адже книга для людини, у першу чергу, - продукт духовного прояву; вона дозволяє знайти особливості й властивості духовного життя свого часу, а часто і реконструювати процес її створення, тобто прояв “внутрішнього” у “зовнішньому”, отже, зовнішньої “тілесної” діяльності (формоутворення) на шляхах віри, християнської православної свідомості й благочестя. Книга розглядається як уособлення духовності й культури, що має внутрішній і зовнішній поділ, містичні й раціональні початки, ціннісні відносини процесу (створення книги) і результат (власне книга).

У розділі показаний шлях розвитку рукописної церковнослов'янської книги в Русі-Україні, на який безпосередній вплив мало прийняття Руссю християнства. Рукописна кирилична книга від тих часів була невід'ємним елементом давньої культури українського народу. Перше згадування в літописах про книги на Русі датоване 988 р., а першою точно датованою 1057 р. рукописною книгою, що дійшла до наших часів, є "Остромирове Євангеліє".

У період Київської Русі, українська (“руська”) книга була ненасильницьким засобом формування етнічної свідомості “руського” християнського народу, його державних форм, вільно розвивалася в усіх властивих розвиненим країнам того часу формах. Так, у ХІІ-ХІV ст., у період утрати єдиної Київської державності, книга на різних українських землях була могутнім засобом збереження етнічної й політичної свідомості. Проте з кінця ХV - початку ХVІ ст. починається духовне піднесення в культурі та інтелектуальне у науці, що позначились свідомим національним світосприйняттям. Шедевром рукописної книги цього періоду є Пересопницьке Євангеліє 1556-1561 рр. З кінця ХV по ХVII ст. саме рукописна й друкована книга протистояла складним дезінтеграційним процесам спочатку у Львові й Острозі, а потім у Києві й Чернігові. При цьому, якщо в Європі у книзі досить швидко знаходить вираз раціонально-практична ментальність, то українська книга концентрується на культі добра, справедливості, вірності народу, що часто ототожнюється з вірністю православній вірі, повазі до людини, які є характерними для Відродження.

У розділі розглядається процес створення рукописних книг, автори-переписувачі книг, а також головні осередки їх створення, якими були християнські монастирі. Автор доводить, що рукописний кодекс, його оформлення, характер письма зазнавали змін, зумовлених змінами суспільного життя. З іншого боку, кожна рукописна книга є неповторним примірником з індивідуальними рисами. Адже переписування тексту було досить складною й виснажливою працею. Рукописна книга в опосередкованій формі розповідає як про окремого індивіда (автора, переписувача), так і про тих, хто використовував цю книгу - тогочасне суспільство в найширшому контексті.

Дисертант визначає жанровий і тематичний склад рукописних книг, який поділяє на дві великі групи: конфесійна література і конфесійно-світська література, а також подає характеристику рукописних книг означеної тематики, статистичні дані щодо кількості рукописних книг, які існували і які дійшли до нашого часу. Автор характеризує основні напрями, за якими йшов жанровий розвиток конфесійної літератури, включивши до них складання другого за значимістю після Писання корпусу високоавторитетних текстів, які дають розгорнутий коментар канону - Священний Переказ, що представлений творами Отців церкви (патристика), а також розвиток текстів, що використовуються у богослужінні (богослужбові книги й збірки молитов), формування короткого викладу віровчення - символу віри й катехізису. Конфесійно-світська рукописна книга представлена так званими “четьїми” книгами. До них переважно відносяться твори перекладної патристики й агіографії. За своїм функціональним призначенням більшість стародавніх книг є тлумаченням Священного Писання. Такими є, насамперед, Ізборники Святослава, тлумачні варіанти Псалтиря (книги, за своїм призначенням "двоєдиної" - богослужбової й для читання) та біблійної книги - Апокаліпсис, яка не використовується при богослужінні.

На українських землях широко розповсюджена була апокрифічна література, що надходила з Візантії, Болгарії та Сербії. Це було пов'язане з двовірством, що зберігалося на руських землях довгий час. Наші предки нерідко ототожнювали Святе Письмо з різними апокрифічними творами, історичними переказами та повчальними тлумаченнями. Апокрифічні твори були своєрідним мостом від язичництва до християнства. Деякі з ранньохристиянських, позаканонічних книг збереглися у бібліїстиці під назвою "апокрифів", а у слов'янській православній традиції у цьому значенні використовується також термін "відреченні книги".

В дисертації проаналізовані фактори, що негативно вплинули на кількість збережених давньоруських рукописних книг. Це, по-перше, реформи патріарха Никона у Московській Русі. Правка книг і дозвіл служіння лише за новими книгами призвели до того, що всі дониконівські богослужбові книги опинились у становищі відреченної літератури. По-друге, до кінця ХVІІ ст. в основному завершився процес витіснення з церковних і монастирських бібліотек рукописних книг друкованими. По-третє, реформи Петра в галузі культури призвели до примусового, не завжди виправданого, припинення дії багатьох давньоруських традицій, в тому числі й традиції книгописання. Така секуляризація духовної культури значною мірою знецінила спадщину давньоруської культури. Це все були причини об'єктивного характеру, але й існували суб'єктивні причини. До них можна віднести індекси канонічних і відреченних книг, а також специфічний принцип відбору книг до церковних і монастирських бібліотек, який діяв протягом сотень років, і прирікав на зникнення все те, що не входило до рекомендованих списків.

У дисертації автор підкреслює, що у ХVІ-ХVІІ ст. рукописна книга існувала у сусідстві з друкарством. Соціальні та національно-релігійні конфлікти цього періоду спонукали обидві ці течії збагачувати арсенал засобів впливу на свідомість людей, що сприяло контактам “новаторських” і “консервативних” тенденцій. Умовно можна сказати, що у рукописній книзі відбивалася консервативна тенденція: в Європі в цей час книгодрукування вже було досить поширене, тому виробництво рукописної книги переживало занепад. В Україні друкарні фінансувалися малими коштами; їх була невелика кількість, тому книгодрукування не могло витіснити рукописну книгу. Навіть тоді, коли друкування мало остаточно витіснити переписування книг, останнє зберігалося, іноді з огляду на цензуру, коли книги не могли друкуватися, а переписувалися й ходили по руках.