Конфесійно-етнічні трансформації в Україні (ХІХ - перша половина ХХ ст.)

Размещено на http://allbest.ru

ІНСТИТУТ ФІЛОСОФІЇ імені Г.С. СКОВОРОДИ

НАЦІОНАЛЬНОЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ

УДК 21. 009: 322

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора історичних наук

КОНФЕСІЙНО-ЕТНІЧНІ ТРАНСФОРМАЦІЇ В УКРАЇНІ

(ХІХ - ПЕРША ПОЛОВИНА ХХ ст.)

Спеціальність 09. 00. 11 - релігієзнавство

СТОКОЛОС НАДІЯ ГЕОРГІЇВНА

Київ - 2003

Дисертація є рукописом

Робота виконана у Відділенні релігієзнавства Інституту філософії імені Г.С.Сковороди Національної Академії Наук України

Науковий консультант:доктор філософських наук, професор Яроцький Петро Лаврентійович (Інститут філософії ім. Г.С.Сковороди НАН України, провідний науковий співробітник)

Офіційні опоненти:доктор історичних наук, професор Андрусишин Богдан Іванович (Національний педагогічний університет ім. М.П.Драгоманова, декан соціально-гуманітарного факультету)

доктор історичних наук, професор Панченко Петро Пантелеймонович (Інститут історії НАН України, провідний науковий співробітник)

доктор історичних наук, професор Шип Надія Андріївна (Українська академія зовнішньої торгівлі, завідувач кафедри суспільних наук)

Провідна установа: Полтавський державний педагогічний університет ім. В.Г. Короленка (кафедра історії України)

Захист відбудеться „17„ жовтня 2003 р. о 14 год. на засіданні Спеціалізованої вченої ради Д 26.161.03 в Інституті філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України (01001, Київ, вул. Трьохсвятительська, 4).

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України (01001, Київ, вул. Трьохсвятительська, 4).

Автореферат розісланий „15„ вересня 2003 р.

Вчений секретар

Спеціалізованої вченої ради

кандидат філософських наукБучма О.В.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. За свою більш ніж тисячолітню історію християнство в Україні зазнало багато потрясінь. Кожне століття було позначене певною трансформацією церковно-релігійного комплексу. Татарська навала відкинула національний розвиток українського народу та його церкви на кілька сотень років назад.

Зіткнення з латинським католицизмом стало однією з причин кризи Української православної церкви в ХVІ-ХVІІ ст. Берестейська унія (1596 р.) і перехід частини Української церкви під юрисдикцію Риму болісно позначилися на подальшій долі православ'я і всього українського народу. Прилучення Київської митрополії до Московської патріархії (1686 р.) і фактичне скасування національного церковного центру загальмувало ренесанс Українського православ'я, розпочатий у Могилянську добу, зупинило розвиток національної інституційності й автокефальної соборності православ'я в Україні. Наступив період його уніфікації за російсько-синодальними зразками й поступової денаціоналізації.

Така періодизація кризових явищ і конфесійних трансформацій загалом історично обґрунтована й визнана. Низка фундаментальних праць українських істориків, філософів, релігієзнавців, які вийшли останніми роками, тією чи іншою мірою стосувалися окремих аспектів і проблем етноконфесійних процесів в Україні.

Водночас менш дослідженим з точки зору з'ясування особливостей конфесійних трансформацій є період ХІХ - першої половини ХХ ст. Адже саме в цей час церковно-релігійне життя зазнало не менше змін - інституційних, канонічно-юрисдикційних, етноконфесійних, - ніж за весь попередній період його історії.

Обраний для дослідження період відзначається подіями й процесами, які відбувалися в церковно-релігійному житті Правобережної України, зокрема на Волині, а також на Холмщині і Підляшші, в Галичині, Закарпатті та на Лемківщині. Ці регіони після поділів Польщі (1772, 1793, 1795 рр.) перейшли під владу Російської та Австрійської (з 1867 р. Австро-Угорської) імперій. На цих автохтонних чи етнічних українських землях у ХІХ - першій половині ХХ ст. відбувалися найбільш кардинальні та болісні для українських християн етноконфесійні трансформації.

За висновками авторів дослідницького проекту 10-томної „Історії релігії в Україні”, здійснюваного колективом науковців Відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Г.С.Сковороди НАН України під керівництвом доктора філософських наук, професора А.М.Колодного, ХІХ ст. певною мірою було обділене увагою аналітиків-релігієзнавців.

На тлі досить об'ємного емпіричного матеріалу, який відображає явища церковного життя в ХІХ ст., поодинокими й на сьогодні залишаються спроби узагальненого, ідеологічно та конфесійно не заангажованого, об'єктивного осмислення процесів, які відбувалися в тогочасному церковно-релігійному, духовному і культурному житті українців, державно-церковній політиці Російської та Австро-Угорської імперій стосовно Православної і Греко-католицької церков в Україні та на етнічних українських теренах.

У першій половині ХХ ст. (до 1945 р.), коли українські землі перебували під владою польського, угорського, румунського, радянського, німецького режимів, відбувалися складні конфесійно-інституалізаційні процеси з конфесійно-етнічними наслідками, у багатьох випадках трагічними й незворотними, які мають не лише залишковий, а й значною мірою визначальний характер у розвитку сучасних релігійно-церковних процесів в Україні, зокрема в Православній церкві.

Аналіз півторастолітнього періоду інституалізаційно-конфесійних і в багатьох випадках етноконфесійних трансформацій на території сучасної України та прилеглих до неї етнічних українських регіонів свідчить про їхню рефлексійну спрямованість до теперішнього стану конфесійних і міжконфесійних, державно-церковних відносин.

Негативні тенденції розвитку церковно-релігійних процесів ХІХ - першої половини ХХ ст. в Україні, на жаль, не вичерпані. Нині маємо якщо не їх дзеркальне відображення, то багато рис і особливостей, які не лише повторюють кризову ситуацію досліджуваного періоду, а й несуть у собі загрозливі тенденції для подальшого розвитку релігійних, інституціалізаційно-конфесійних і державно-церковних процесів у нашій державі. У цьому, на наше переконання, актуальність даного дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами Відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Г.С.Сковороди, де виконувалася дисертація, є безпосереднім.

Тема дослідження пов'язана з виконанням наукових досліджень цього академічного підрозділу, зокрема „Особливості й віхи історії українського християнства” (1994-1997 рр.; №4-21.05.), „Релігійний чинник в контексті етносоціальних та політичних процесів в Україні” (1997-1999 рр.; №9-397.), „Співвідношення релігійного і національного: контекст історії і культури українського народу” (1997-2000 рр.).

Мета і завдання дослідження обумовлені актуальністю обраної теми, необхідністю, з урахуванням сучасного розвитку релігійно-церковного життя в нашій державі, виявлення в процесах і подіях півторастолітнього періоду (ХІХ - перша половина ХХ ст.) буття релігії і церкви в Україні та на прилеглих до неї етнічних українських теренах таких особливостей, які в цілому були спрямовані на протидію етнорелігійному самовизначенню і свідомому національному розвитку українців. Відтак метою даного дослідження є встановлення дискурсу конфесійно-інституальних зламів у зазначеному періоді, що в кінцевому результаті спричиняли конфесійно-етнічні трансформації.

Дисертантка поставила перед собою наступні завдання:

- розкрити характер, механізми, методи і наслідки конфесійно-інституалізаційних трансформацій православ'я на Правобережній Україні в ХІХ ст. під владою Російської імперії та їх вплив на подальшу конфесійно-етнічну еволюцію православ'я в Україні;

- провести аналіз імперських ідеологем і геополітичної спрямованості самодержавно-православної акції з ліквідації Уніатської церкви;

- охарактеризувати методи здійснення і наслідки конфесійно-інституалізаційних трансформацій на Холмщині і Підляшші й виявити їх конфесійно-етнічні наслідки;

- визначити особливості та тенденції розвитку греко-католицизму під владою Австро-Угорщини і специфіку конфесійно-етнічних процесів у цей період в Галичині;

- з'ясувати характер етноконфесійних трансформацій греко-католиків Закарпаття;

- дослідити спрямованість конфесійно-етнічної політики ІІ Речі Посполитої та механізми її практичної реалізації на західноукраїнських землях у міжвоєнний період (1918-1939 рр.);

- визначити конфесійно-етнічні проблеми і політичні орієнтації в Греко-католицькій церкві під час дії ватикано-польського конкордату в Галичині;

- з'ясувати причини етноконфесійних конфліктів на Лемківщині та роль Ватикану у вилученні греко-католиків цього регіону з-під юрисдикції „Галицької провінції” Греко-католицької церкви;

- проаналізувати загальний стан і тенденції розвитку конфесійно-інституалізаційних процесів в Україні під час Другої світової війни;

- виявити спрямованість конфесійно-інституалізаційної політики німецької окупаційної влади та її вплив на диференціацію Українського православ'я;

- з'ясувати чинники і наслідки кризи Українського православ'я в цей період та їх рефлективність на конфесійно-інституалізаційні процеси в незалежній Україні.

Об'єкт дослідження - конфесійно-інституалізаційні і спричинені ними конфесійно-етнічні трансформації на Правобережній Україні, зокрема на Волині, а також на Холмщині і Підляшші, в Галичині, Закарпатті та на Лемківщині під владою іноземних держав у ХІХ - першій половині ХХ ст. (до 1945 р.).

Предмет дослідження - характер, механізми, методи здійснюваних іноземними державами інституалізаційно-конфесійних трансформацій та їх наслідки для національного, духовного, церковно-релігійного життя українців, а відтак - для їх етнорелігійного самовизначення і національно свідомого розвитку.

Хронологічні рамки даного дослідження визначаються внутрішньою логікою подій та обмежуються ХІХ - першою половиною ХХ ст. Нижній хронологічний рубіж - кінець ХVІІІ - початок ХІХ ст. - визначається часом остаточного входження Правобережної України до складу Російської імперії, верхній - перша половина ХХ ст. (до 1945 р.) - звільненням українських земель від німецької окупації та настанням нового етапу трансформацій, що їх зазнавали в Україні Православна та Греко-католицька церкви.

Територіальні рамки дисертації визначаються Правобережною Україною, Холмщиною і Підляшшям, Галичиною, Закарпаттям та Лемківщиною. Ці регіони після поділів Польщі (1771, 1793, 1795 рр.) перейшли під владу Російської та Австрійської імперій. На цих українських автохтонних чи етнічних землях в означений період через часту зміну іноземних владних режимів відбувалися найбільш кардинальні та болісні для українських християн конфесійно-етнічні трансформації У дисертації свідомо упущений період тотального руйнування й остаточного знищення конфесійно-інстуалізаційної структури радянською владою в 20-40-ві рр. в Україні, оскільки дисертантка вважає, що ця тема вичерпно досліджена іншими авторами. Однак вона вважала за необхідне дослідити зміни канонічно-юрисдикційного статусу та характер трансформацій Православної церкви на західноукраїнських землях у 1939-1941 рр., які мали істотне значення для з'ясування причинно-наслідкових зв'язків між зазначеними подіями і кризою Православної церкви в Україні під час німецької окупації (1941-1944 рр.), сутність і природа яких не вичерпані й присутні в сучасній кризі православ'я в Україні..

Методи наукового дослідження, які використовувалися в дисертації, потребували поєднання феноменологічного та історико-кампаративного підходу. На етапі архівного пошуку застосовувалися методи наукової евристики, аналізу та синтезу, порівняльний, описовий, класифікації та критики джерел. Метод систематизації із залученням аналітико-синтетичного використовувався при дослідженні особливостей, механізмів, інституалізаційно-конфесійних трансформацій та їх наслідків для церковно-релігійного життя українців. При цьому дисертантка у своєму дослідженні спиралася на загальнонаукові та специфічні принципи об'єктивності, історизму, конкретності, позаконфесійності, світоглядного плюралізму.

Наукова новизна одержаних результатів. Півторастолітній період безперервних конфесійно-етнічних трансформацій в Україні й на землях, заселених етнічними українцями, за умов української бездержавності, під владою різних імперій, владних окупаційних режимів - російського, австро-угорського, польського, угорського, чеського, румунського, радянського, нацистського - мав спільну домінанту: спрямовувати релігійно-церковне і національне життя українців у річище своїх імперських, шовіністичних інтересів, підпорядковувати його своїм асиміляційним планам з метою позбавлення українців духовного і морального керівництва, інституціальної опори в незалежній, самочинній національній церкві, що в кінцевому результаті призвело до конфесійно-етнічних трансформацій як на інституціальному, так і на особистісному й ментальному рівнях.

У дисертації обґрунтовується наукова новизна наступних положень і висновків дослідження:

- кінець ХVІІІ - період ХІХ ст. в історії Української церкви та й України в цілому пройшли під знаком кардинальних трансформацій, зламу й нищення всього того, що відображало національну ідентичність, культурну та релігійну її самобутність. Складовими централізації, уніфікації та бюрократизації церковної системи були: формування єдиної структури церковної організації в Україні на кшталт російського синодального православ'я; ліквідація історичних, національних, регіональних особливостей релігійно-церковної практики, притаманної Українському православ'ю. Нівелізаторські самодержавно-православні заходи на українських землях упродовж ХІХ ст. знищили національну самосвідомість Українського православ'я, хоча його остаточну денаціоналізацію, особливо на парафіяльному рівні, Російській православній церкві так і не вдалося довести до цілковитого завершення;

- використовуючи імперські ідеологеми про „неподільність єдиного російського народу”, „історичну спільність великоросів і малоросів”, яким загрожує „латинізоване і спольщене уніатство”, російська влада проводила в першій половині ХІХ ст. насильницьку ліквідацію Уніатської церкви на Правобережній Україні і Білорусі. Ліквідація уніатства водночас супроводжувалася усуненням української національної самобутності в усіх сферах життєдіяльності - адміністративному устрої, юридично-правових основах, церковній організації, традиціях, освіті, тобто - у всій культурі українського народу;

- найглибші етноконфесійні трансформації відбувалися на землях етноконфесійного „прикордоння” - Холмщини і Підляшшя; вони спричинили національну трагедію уніатів, яка була наслідком російської самодержавно-православної політики насильницької ліквідації уніатства на цих теренах і приєднання уніатів до православ'я. Ця акція дала протилежний результат - перехід значної кількості українців-уніатів до римо-католицизму й поступове їхнє спольщення;

- істотні трансформації греко-католицизму відбувалися в Галичині під владою Австро-Угорщини. З одного боку, Греко-католицька церква в Галичині під владою австрійських цісарів отримала державну підтримку, апологетично прислужувала владі, а з другого - в Австро-Угорщині жорстко регулювалися державно-церковні відносини і сфера церковної юрисдикції, обмежувалася влада і вплив Апостольської Столиці, ускладнювалися польсько-австрійські, греко-католицькі і римо-католицькі відносини. Усе це знайшло відображення в так званих йосифіанських реформах і февроніанстві - домінуванні держави над церквою, перевазі імператора над Римським папою в усіх ділянках церковно-релігійного життя;

- у ХІХ ст. в Галичині зіткнулися різні течії національного розвитку й національної орієнтації - полонофільство, австрорусинство, москвофільство і народовство. Цей вододіл проходив і всередині Греко-католицької церкви, у якій відбувалися, особливо у другій половині ХІХ ст., процеси етноконфесійної ідентифікації.

Єзуїтська реформа ордену василіан (ЧСВВ) і вся політика Апостольської Столиці в Галичині в цей період була спрямована на синкретизацію східного (греко-католицького) і латинського (римо-католицького) обрядів, на спрямування Греко-католицької церкви до дрейфування в бік латинської культової практики. Греко-католицькі та римо-католицькі відносини були вкрай загострені і знайшли свій вияв у протидії латинізації та уніатизації.

Цей процес мав свою динаміку й по-різному розвивався в першій і другій половині ХІХ ст. в різних частинах Галичини: у Східній Галичині - від суцільної полонізації до національного пробудження русинів (українців) - греко-католиків, у Західній Галичині, навпаки, поступово відбувалися латинізація і спольщення греко-католиків. І все ж трансформація греко-католицизму в Австро-Угорській імперії мала свої особливості: він став Габсбурзькою церквою, яка сприяла становленню національної ідентичності греко-католиків як українців;

- проблема лемків, яка загострилася в 20-30-х роках ХХ ст., мала етноконфесійне підґрунтя. Включення до її вирішення різних - польських, українських, російськозорієнтованих - чинників призвело до національної і релігійної трансформації лемків - західної гілки українського етносу.

Остаточним результатом процесів, які відбувалися в цей період, було вилучення лемків-греко-католиків з-під юрисдикції „Галицької провінції” Греко-католицької церкви і призупинення їхньої українізації в результаті встановлення спеціальної Апостольської (ватиканської) адміністрації для Лемківщини. Це спричинило значне спольщення національного, культурного і релігійного життя лемків, зворотні процеси в якому все ж відбуваються сьогодні;

- Закарпаття упродовж ХІХ - першої половини ХХ ст. було ареною етноконфесійних трансформацій. Греко-католицизм у цьому краї не був етнічно однорідним й інституалізаційно-конфесійно монолітним. Це був конгломерат етнічних спільнот. Австрійський уряд сприяв мадяризації Закарпаття, щоб урівноважити етноконфесійні відносини між угорською уніатською меншиною (6,23 %) та українською більшістю (63,8 %).

Процес мадяризації активно розвивався у василіанських монастирях Закарпаття. В умовах різних владно-політичних систем - Австро-Угорщини, Угорщини, Чехії - викристалізовувалися певні політичні симпатії і тенденції. Зникало те спільне, що об'єднувало греко-католиків усіх етнічних груп, зокрема церковнослов'янська мова, і активізувався відцентровий рух до національних мов і культур в цілому.

З'являлися мадяронство, шовінізм, москвофільство. Греко-католицизм у Закарпатському багатонаціональному регіоні не міг успішно розвиватися як моноконфесійна течія. Поліетнічне середовище його сповідників постійно динамізувало в ньому відцентрові сили. Зрештою, ця тенденція спостерігається і на сучасному етапі розвитку греко-католицизму в Закарпатті, стимулюючи його сепаратизм, відхід від україноцентричності і зорієнтованість на ватиканську юрисдикцію;

- дискурс офіційної державної політики ІІ Речі Посполитої на західноукраїнських землях обумовлювався пошуками шляхів і методів асиміляції українців. Він спрямовувався на ідентифікацію з польською державністю автохтонного православного населення так званих „східних кресів”; закріплення конфесійного „сокальського кордону” як непорушної межі двох світів - католицького і православного; інтенсифікацію національної асиміляції українців з польськістю методами преференціювання інтересів Римо-католицької церкви. Греко-католицька церква в Галичині ватикано-польським конкордатом була ізольована в „галицькому загомінку”, її церковна юрисдикція не поширювалася на інші регіони; крім того, вона була поділеною на дві орієнтації суспільно-політичного і доктринально-обрядового характеру - українську і пропольську, візантійську і латинську, котрі уособлювали і репрезентували з одного боку А. Шептицький, з іншого - Г. Хомишин і Й. Коциловський;

- оскільки православно-церковне життя в Радянській Україні було паралізоване, його центр знаходився як в період радянської влади (1939-1941 рр.), так і під час німецької окупації (1941-1944 рр.) у західноукраїнському регіоні. Вимушений перехід частини ієрархів і духовенства в 1940 р. під юрисдикцію Московської патріархії поклав початок розколу Православної церкви в 1941-1944 рр. на дві ворогуючі частини - Автономну православну церкву на чолі з митрополитом Олексієм (Громадським), що визнавала „канонічну юрисдикцію” Московської патріархії, та Українську автокефальну православну церкву, фактично очолювану митрополитом Полікарпом (Сікорським). Остання зберігала вірність канонічному підпорядкуванню Варшавському митрополиту Діонісію - главі Польської православної церкви, що отримала автокефалію від Константинопольського патріарха в 1924 р. Наявність кількох юрисдикцій украй заплутала проблему їх канонічності і визнання автокефалії, встановлення Помісної Української православної церкви. Наявність кількох ворожих православних орієнтацій - Московської, Варшавської і Холмської на чолі з митрополитом Іларіоном (Огієнком) - з їхніми протилежними концепціями досягнення автокефалії Українського православ'я внесла розкол і спричинила перманентну конфронтацію серед ієрархів і духовенства на окупованій території України;

- окупаційна німецька політика була спрямована на протидію встановленню єдиної Української православної церкви, оскільки автокефалія за своєю суттю, як відзначалося в спеціальній таємній директиві окупаційної влади, „завжди була пов'язаною з самостійницьким державництвом”. Діяльність Греко-католицької церкви була ізольована територією Галичини із забороною поширення на інші регіони України. Певна фаворизація окупаційною владою Автономної православної церкви, яка визнавала юрисдикцію Московської патріархії, випливала зі стратегічних планів Третього рейху: підкорення російських територій і використання для досягнення цієї мети Православної церкви. Отже, нинішній стан в Українському православ'ї, розділеному на три конфесії, певним чином закорінений також і в подіях православного церковного життя в Україні періоду Другої світової війни.

Теоретичне і практичне значення дослідження полягає насамперед у тому, що здійснений історичний, історіософський, релігієзнавчий компаративний аналіз конфесійно-етнічних трансформацій на великій частині українських земель, які в ХІХ - першій половині ХХ ст. (до 1945 р.) були під владою різних іноземних держав, дає приріст нових релігієзнавчих, історіософських знань, що можуть збагатити теоретичний арсенал українського релігієзнавства та історичної науки, бути корисними для порівняльного аналізу проблем, які стосуються сучасних релігійно-церковних процесів в Україні.

У практичному сенсі матеріали і висновки дисертації можуть бути корисними для викладання вузівських курсів як з історії України, так і з історії релігії в Україні, релігієзнавства, етнології релігії, культурології, а також окремих спецкурсів історичної, релігієзнавчої та культурологічної спеціалізацій. Окремі положення дисертації є актуальними з точки зору осмислення та вирішення складних міжнаціональних, етнорелігійних, міжконфесійних проблем державними органами, церквами, релігійними організаціями, товариствами національних меншин.

Апробація результатів дослідження здійснювалася в процесі участі дисертантки в міжнародних, всеукраїнських, обласних науково-теоретичних і практичних конференціях, зокрема: „Християнство в контексті історії і культури України” (Київ, 1997), колоквіум ”Етнос і релігія: теорія і контекст сьогодення” (Київ, 1998), симпозіум „Християнство в національна ідея” (Тернопіль, 1998), „Християнство: контекст світової історії і культури” (Київ, 1999), „Християнство і проблеми сучасності” (Київ, 2000), „Релігія і церква в Україні: уроки минулого і проблеми сьогодення” (Київ, 2003), „Історія релігії в Україні” (Львів, 2003) та інших. Крім того, результати дослідження оприлюднювалися на щорічних наукових конференціях професорсько-викладацького складу Рівненського інституту слов'янознавства Київського славістичного університету (1989-2002). Вони використовувалися під час викладання курсів „Історія релігії і церкви в Україні”, „Релігієзнавство”, „Українська та зарубіжна культура” та спецкурсів історико-релігієзнавчої тематики в Рівненському інституті слов'янознавства Київського славістичного університету, Українському державному університеті водного господарства та природокористування й Рівненському державному гуманітарному університеті. Дисертація обговорювалася на засіданні відділу сучасних релігійних процесів в Україні Відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Г.С.Сковороди.

Публікації. Основні положення та висновки дисертації висвітлені в індивідуальній монографії „Конфесійно-етнічні трансформації в Україні (ХІХ - перша половина ХХ ст.)”, у низці розділів колективних монографій, зокрема у т.3 („Православ'я в Україні”) і т.4. („Католицизм”) 10-томного видання „Історія релігії в Україні”, більш ніж у 30 публікаціях у наукових виданнях.

Структура дисертації. Робота побудована за хронологічно-проблемним принципом. Її структура обумовлена логікою історичного дослідження, що випливає з його мети і основних завдань. Це передбачало історіографічний та джерелознавчий аналіз поставлених у дисертації проблем (перший розділ); розгляд послідовності розгортання в ХІХ ст. феномену трансформації і знищення церковно-релігійного комплексу уніатства та уніфікації за російським православно-синодальним взірцем Православної церкви на Правобережній Україні під владою Російської імперії (другий розділ); визначення особливостей трансформації греко-католицизму в Австро-Угорській імперії, до складу якої входили території Галичини і Закарпаття (третій розділ); дослідження спрямованості конфесійно-етнічних трансформацій, здійснюваних на західноукраїнських землях під владою санаційного режиму Польщі (четвертий розділ); виявлення спрямованості конфесійної політики німецької окупаційної влади та з'ясування чинників і наслідків кризи Українського православ'я під час Другої світової війни (п'ятий розділ). Отже, дисертація складається зі вступу, п'яти розділів (17 параграфів), висновків, списку використаних джерел та літератури (825 позицій).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, визначаються об'єкт, предмет, хронологічні і територіальні рамки дисертації, її мета і завдання, методика дослідження, його наукова новизна, теоретичне і практичне значення, наводяться дані про апробацію отриманих результатів, мотивується структура дослідження.

У першому розділі - „Історіографія проблеми та джерельна база дослідження” - аналізується стан розробки проблеми в історіографії, дається характеристика джерельної бази.

У першому параграфі - „Стан розробки проблеми в історіографії” - розглядаються й аналізуються праці вітчизняних і зарубіжних істориків, філософів, релігієзнавців, етнографів і політологів з досліджуваної проблеми. Зазначається, що історіографічний доробок теми досить істотний. Під різни кутом зору нею займалися як дослідники ХІХ - початку ХХ ст., так і вчені радянської доби, зарубіжні історики та релігієзнавці. Особливо плідно її розробляли в минулому й досліджують нині вітчизняні вчені.

Дореволюційна російська церковна історіографія з окремих сегментів дослідження представлена працями В. Адамова, А. Діаніна, С. Должевського, В. Зверинського, П. Знаменського, П. Карашевича, Г. Кіпріановича, М. Кояловича, О. Папкова, М. Паторжинського, М. Попова, Ф. Титова, Д. Толстого та ін. Їхні праці, незважаючи на ідеологічну та конфесійну заангажованість, являють значну цінність для дослідження, оскільки є багатими фактологічно.

Окремі аспекти дисертаційної теми знайшли висвітлення в працях В. Антоновича, В. Вернадського, М. Грушевського, М. Драгоманова, М. Каровця, Т. Коструби, І. Нечуя-Левицького, А. Річинського, К. Студинського, І. Франка.

Значну увагу проблематиці дослідження приділили зарубіжні українські дослідники з Німеччини, Франції, Австралії, США і Канади, зокрема: С. Баран, Д. Блажейовський, Д. Бурко, М. Ваврик, І. Власовський, О. Воронин, І. Гриньох, Д. Дорошенко, А. Дублянський, В. Косик, О. Купранець, В. Липинський, Т. Міненко, Ю. Мулик-Луцик, І. Огієнко (митрополит Іларіон), Є. Пастернак, Н. Полонська-Василенко, С. Савчук, А. Сапеляк, С. Сеник, І.-П. Химка, М. Чубатий та інші. Потрібно відзначити досить аргументовані, об'єктивні і зважені аналіз і оцінки таких вчених, як І.-П. Химка, І. Лисяк-Рудницький, О. Купранець та ін. Водночас слід зазначити, що конфесійна заангажованість (православна чи католицька), політична зорієнтованість заважала деяким авторам безтенденційно й об'єктивно висвітлювати проблеми православно-католицьких, українсько-польських етнонаціональних і етноконфесійних відносин.

Важливе значення для нашого дослідження мала точка зору російських церковних і світських авторів: О. Васильєвої, М. Одинцова, А. Світича, І. Смолича, К. Фотієва, В. Ципіна, М. Шкаровського та ін, які становлять наукову цінність через наявність в них багатого конкретного фактичного, а в окремих випадках, і глибокого аналітичного матеріалу.

Для порівняльного аналізу досліджуваних у дисертації проблем ми вважали необхідним познайомитися з точкою зору польських істориків і релігієзнавців, праці яких стосуються досліджуваного періоду. У цілому слід відзначити ґрунтовний, науково-об'єктивний підхід більшості польських дослідників до досліджуваних ними етноконфесійних україно-польських проблем, зокрема тих, які стосуються „етнічного прикордоння”. У першу чергу потрібно назвати таких польських релігієзнавців, як В. Мислек, М. Папєжинська-Турек, праці яких досить ґрунтовні, конфесійно не заангажовані. Значна частина польських дослідників конфесійно належить або наближена до Католицької церкви, проте їхні праці мали для нашого дослідження певний інтерес, оскільки їх контамінація з дослідженнями українських і російських авторів дозволила знайти так звану „золоту середину”, виявити приховані, тенденційно висвітлені або докладно не вивчені проблеми.

Віддаємо належне ґрунтовним працям польських дослідників 20-30-х років ХХ ст., а також сучасних польських авторів, таких як: З. Добржанський, З. Запоровський, Ф. Зейка, Е. Косібович, А. Красінський, М. Куновська-Порембна, І. Мотилєвич, В. Осадчий, Є. Прус, С. Стемпєнь, Р. Тожецький, Я. Урбан, А. Хойновський, та ін., котрі досліджували етноконфесійні проблеми Холмщини і Підляшшя, греко-католицькі і римо-католицькі відносини в контексті латинізації і уніатизації, єзуїтську реформу ордену василіан, стан польсько-українських конфесійних відносин 20-30-х рр. ХХ ст.

Українські релігієзнавці, філософи, історики (одні - у контексті досліджуваних ними релігієзнавчих, філософських, історичних тем і проблем, інші - більш докладно, адресно) зробили внесок у досліджувану нами проблему - конфесійно-етнічні трансформації в Україні в ХІХ - першій половині ХХ ст. Наукові здобутки в дослідженні певних „зрізів” окресленої нами проблеми мають такі науковці, як Б. Андрусишин, В. Бондаренко, М. Бабій, С. Головащенко, Я. Грицак, С. Жилюк, М. Закович, А. Зінченко, В. Єленський, В. Климов, А. Колодний, П. Кралюк, О. Крижанівський, О. Лисенко, Г. Надтока, О. Недавня, О. Онищенко, П. Панченко, І. Патер, В. Пащенко, С. Плохій, М. Попович, О. Реєнт, О. Саган, В. Сарбей, В. Смолій, Ф. Стеблій, О. Турій, І. Тюрменко, В. Ульяновський, О. Уткін, Л. Филипович, Н. Шип, О. Шуба, П. Яроцький та ін.

Здійснений у цьому параграфі аналіз дозволив з'ясувати, що низка важливих контекстуальних проблем, які стосуються конфесійно-етнічних трансформацій ХІХ - першої половини ХХ ст. все ж залишається недослідженою, що й стало предметом наших студій. Йдеться насамперед про сукупність політичних, національних і релігійних факторів, які значною мірою спричинили конфесійно-етнічні трансформації на Правобережній Україні, Галичині, Закарпатті та інших етнічних українських землях.

У другому параграфі - „Джерельна база дослідження” - розглядаються й аналізуються основні групи джерел дослідження: архівні матеріали, документи з фондової збірки Рівненського обласного краєзнавчого музею, документи і матеріали, опубліковані у збірниках і в додатках до окремих наукових студій, публічні виступи і праці відомих церковних, державних і громадських діячів, мемуарна література, церковні і світські періодичні видання, законодавчі акти та історико-статистичні праці.

Основу джерельної бази дослідження становлять архівні матеріали, частина з яких вводиться дисертанткою до наукового вжитку вперше. Це документи з Центрального державного історичного архіву України в Києві (ЦДІА України в Києві), Центрального державного історичного архіву України у Львові (ЦДІА України у Львові), Центрального державного архіву вищих органів влади та державного управління України (ЦДАВО України), Центрального державного архіву громадських об'єднань України (ЦДАГО України), а також державних архівів Волинської (ДАВО), Житомирської (ДАЖО), Львівської (ДАЛО) та Рівненської (ДАРО) областей.

З матеріалів фондів, опрацьованих дисертанткою в ЦДІА України в Києві, найбільшу цінність для з'ясування механізмів і засобів уніфікації та зросійщення церковно-релігійного життя на Правобережній Україні впродовж ХІХ ст., спрямованості самодержавно-православної акції з ліквідації Уніатської церкви, витоків національної трагедії уніатів Холмщини і Підляшшя становлять донесення, укази та розпорядження різних світських і церковних відомств, щорічні огляди губерній, листування та відозви ієрархів Православної й Уніатської церков до підлеглого їм духовенства, циркуляри та інструкції департаменту поліції про роботу жандармських управлінь, що зосереджені у фондах 313, 339, 442, 533, 711 та 712 Повна назва фондів подається у списку використаних джерел та літератури..

Важливим джерелом вивчення стану і тенденцій розвитку структур Греко-католицької церкви в Австро-Угорщині в ХІХ ст. і в міжвоєнній Польщі (20-30-ті рр. ХХ ст.), трансформаційних процесів, що були притаманні цій церкві, стали матеріали ЦДІА у Львові.

Документи (резолюції, листи, зауваження, петиції, статті) фондів 201, 358, 406 допомогли скласти цілісне уявлення про причини та прояви протистояння між східним (греко-католицьким) і латинським (римо-католицьким) обрядами, що проявлялося як за часів Австро-Угорщини, так і в 20-30-х рр. ХХ ст. - за міжвоєнної Польщі.

Фонди 3206, 3538, 3676, 3833, 4620 та 4648 ЦДАВО України привернули особливу увагу автора дослідження тим, що в них знаходяться матеріали гестапо, бюлетені німецької служби пропаганди, доповіді поліції безпеки та СД про становище в Києві та інших окупованих регіонах України. Це дало можливість скласти цілісне уявлення про тенденції розвитку релігійних процесів під час німецької окупації України, спрямованість конфесійної політики німецької влади та її вплив на диференціацію православ'я, а також причини тогочасної кризи Українського православ'я. З джерел, опрацьованих дисертанткою в цьому архіві, чи не найбільший інтерес викликали ті документи, де йдеться про заходи окупаційної влади, спрямовані на протидію утворенню єдиної Української автокефальної церкви та роль, яку в цьому відіграла група ієрархів Автономної православної церкви (АПЦ) (Ф. 3676. - Оп. 4. - Спр. 475, 476).

Значну наукову цінність для дослідження мали доповідні записки німецьких спецслужб про діяльність різних конфесій, звернення духовенства до віруючих, доповіді начальника охорони служб СС про воєнні дії та становище на окупованій території, аналітичні матеріали (німецькі і радянські) про духовно-церковне життя, що містяться у фондах 1 та 57 ЦДАГО України. Вони висвітлюють механізми, засоби та прийоми внутрішньої трансформації Українського православ'я, здійснювані німецькою окупаційною владою та її спецслужбами.

У рамках розроблюваної теми проаналізовано значну кількість документів ДАВО, які дали можливість дослідити спрямованість конфесійної політики ІІ Речі Посполитої та механізми її практичної реалізації на західноукраїнських землях.

Інформативно насичений пласт джерел для дослідження залучено дисертанткою з ДАРО. Документальні матеріали міжвоєнного періоду зосереджені у фондах 30 та 479. Документи фонду Р.106 дозволяють з'ясувати окремі факти зі світського і релігійно-церковного життя Західної України в 1939-1940 рр. Значну наукову цінність являють собою документи фондів Р. 69 та Р. 281. Серед них - виявлені автором дисертації оригінал листа митрополита А. Шептицького до С. Скрипника від 20 січня - 30 квітня 1942 р., копія відкритого листа архієпископа Холмського і Підляського Іларіона (І. Огієнка) митрополитові Діонісію (Валединському) від 12 лютого 1942 р., а також листування 1941-1942 рр. між митрополитом АПЦ Олексієм (Громадським) та адміністратором УАПЦ митрополитом Полікарпом (Сікорським) (Ф. Р-281. - Оп. 1, - Спр. 17).

Загалом у дисертації використано 171 справу з 27 фондів 4 центральних і 4 обласних державних архівів.

Особливу групу джерел дослідження складають документи з фондової збірки Рівненського обласного краєзнавчого музею, переважна частина яких була включена до неї та науково опрацьована при безпосередній участі дисертантки в 70-90-х рр. ХХ ст. Оскільки звернення та відкриті листи церковних ієрархів до вірних, імператорські рескрипти, постанови і протоколи церковних нарад, канонічні роз'яснення духовних консисторій та тимчасові урядові приписи з різних питань релігійно-церковного життя, постанови Священного Синоду, звернення єпархіальних місіонерських комітетів, церковні та світські часописи ХІХ-ХХ ст., ексклюзивні богослужбові видання українською мовою 20-40-х рр. ХХ ст., що складають значну частину цієї групи джерел, до цього часу дослідниками майже не використовувалися, то більшість з них дисертанткою використана й інтерпретована вперше.

Значна кількість джерел з досліджуваної тематики опублікована у спеціальних збірниках. Певна кількість документів з проблематики дослідження міститься в додатках до наукових студій І. Біласа, В. Борщевича, В. Косика, Т. Міненка та ін. Особливу цінність для дисертації являють ті документи, які знаходяться в архівах Польщі, Канади, США, Німеччини та інших країн чи є власністю окремих осіб.

До основних джерел дослідження слід віднести також публічні виступи та роботи відомих церковних, громадських, державних діячів, окремі з яких, власне, багато в чому свого часу визначали вектори трансформацій, що їх зазнавали Православна і Греко-католицька церкви.

Ще одним важливим джерелом для автора стали матеріали періодичних видань другої половини ХІХ - першої половини ХХ ст., що поділяються на церковні та світські. Вони дозволяють через призму полеміки, аналітичних публікацій, спогадів, багатого фактажу з'ясувати сутність тих змін, які відбувалися в Православній і Греко-католицькій церквах, їх вплив на суспільну свідомість, особисте життя, ментальність українців.

Безперечну цінність для дослідження становить мемуарна література, що відзначається багатим фактажем, особистісним баченням подій суспільного, церковного, духовно-культурного життя в Україні, спрямованості конфесійної політики держав, до складу яких входили українські землі в досліджуваний період.

Отже, різноманітна й змістовна джерельна база теми дослідження дає можливість для глибокого розкриття характеру, механізмів, методів і наслідків інституалізаційно-конфесійних та етноконфесійних трансформацій церковно-релігійного життя на Правобережній Україні, Холмщині і Підляшші, а також в Галичині, Закарпатті та на Лемківщині під владою іноземних держав у ХІХ - першій половині ХХ ст.

У другому розділі - „Конфесійні трансформації під владою Російської імперії” - розглядається сукупність політичних, соціально-економічних, національних та релігійних факторів, які створили передумови і значною мірою спричинили конфесійні трансформації, що відбулися наприкінці ХVІІІ - у першій половині ХІХ ст. на Правобережній Україні, зокрема на Волині, а в другій половині ХІХ ст. - на початку ХХ ст. - на Холмщині і Підляшші.

У першому параграфі - „Самодержавна політика ліквідації Уніатської церкви” - розглядаються ідеологеми, які використовували владні самодержавно-православні чинники, готуючи і здійснюючи насильницьку акцію ліквідації Уніатської церкви, започатковану антиукраїнською політикою Катерини ІІ і продовжену згодом Миколою І, вичленовуються послідовні етапи цієї акції, механізми, методи її проведення.

Встановлено, що ліквідація Уніатської церкви на Правобережній Україні, зокрема на Волині, яка старанно готувалася та здійснювалася впродовж кількох десятиліть, проходила під гаслом „боротьби з латинством і полонізмом” уніатів, збереження „неподільності єдиного російського народу”, „єдинородності великоросів і малоросів”. Імперська політика Росії мала на меті нівелювання національних особливостей та знищення національних культур народів, насамперед слов'янських, які опинилися під її владою. „Обрусение инородцев” - такий дискурс самодержавної політики, початок якій поклало царювання Миколи І в першій половині ХІХ ст. В імперській тріаді „православ'я, самодержавство, народність” саме православ'ю відводилася роль засобу „обрусения”, тобто зросійщення, насамперед України. Оскільки вектор ціннісних орієнтацій уніатства був західним, європейським, що істотно стримувало кампанію „обрусения” України, то Уніатська церква стала об'єктом послідовно здійснюваної ліквідації.

Обґрунтовується висновок, що перший етап розгрому Катериною ІІ Уніатської церкви на Правобережній Україні наприкінці ХVІІІ ст. був послідовною і закономірною ланкою імперської політики знищення тих сил в Україні, які заважали проводити політику нівеляції національних особливостей і позбавлення українства автономності, можливості розвитку його європейської орієнтації.

Не випадково після знищення Запорозької Січі (1775 р.) відбулося знищення Уніатської церкви. Коліївщина (1768 р.) та „кавалерійська атака” на українське уніатство Катерини ІІ - послідовні етапи ліквідації Уніатської церкви. Як тільки репресивний антиуніатський курс зі смертю Катерини ІІ припинився, ця церква почала швидко відновлюватися (за царювання Павла І і Олександра І) та зміцнюватися організаційно. Російській владі довелося застосувати нову тактику знищення уніатства, розраховану на триваліший час, і більш вишукані методи і форми роботи щодо його внутрішньої та зовнішньої трансформації. Цей план „суворої послідовності” заходів ліквідації Уніатської церкви був опрацьований Й. Семашком і схвалений царем.

Розгром василіанського чернечого чину (ЧСВВ) і василіанських монастирів, які сприяли розвитку українського шкільництва і книгодрукування, дав російській владі та синодальному російському православ'ю можливість розпочати другий етап ліквідації уніатства - скасування Уніатської церкви шляхом її приєднання до Російської православної церкви. православ'я україна церква уніатський

У процесі дослідження встановлені та систематизовані здійснювані царатом і Синодом заходи „внутрішньої” і „зовнішньої” трансформації уніатства: заміна уніатських богослужбових книг книгами московського і синодально-російського змісту; поступове впровадження „добре підготовлених російсько-православних священиків”. Все це повинне було „віддаляти уніатів від латинства і польськості”, сприяти запровадженню „синодально-російських взірців церковності” і „російськості”. На завершальному етапі „приєднання уніатів” здійснювалися заходи „зовнішньої” трансформації уніатства: репресивно-депортаційні дії щодо уніатської опозиції; структурна перебудова з метою усунення уніатських ієрархів, які не підтримували таке „приєднання уніатів”; поступове введення до складу керівництва Уніатської церкви лояльних та проросійськи налаштованих ієрархів; таємні заходи з метою попередження будь-яких протестів; утримання рядових віруючих в інформаційному вакуумі щодо планованих акцій; ігнорування необхідності проведення будь-яких заходів для отримання їхньої згоди на перехід у православ'я.

У другому параграфі - „Уніфікація і зросійщення церковно-релігійного життя” - доводиться, що на приєднаній до Росії Правобережній Україні поступово відбувалися істотні зміни та нівелювання всього того, що нагадувало про своєрідність історичного шляху України, автохтонність і самобутність її культури, духовності, релігійно-церковної традиції, зрештою, і ментальності. Важливим напрямком уніфікаційної і русифікаційної політики російського самодержавства й підпорядкованої йому Православної церкви був наступ на церковне книгодрукування в Україні. З метою скасування прав і вольностей києво-печерського книгодрукування відбувався цілеспрямований процес русифікації й узгодження з московськими стандартами „купночиния православия в Российской империи” друкованих видань.

Одним із пріоритетних напрямків русифікації православ'я в Україні була зміна національної приналежності представників вищої церковної ієрархії. Якщо у ХVІІІ ст. Київську митрополію очолювали українці, то в ХІХ ст. усі київські митрополити були росіянами. Київська митрополія втратила своє первісне значення українського національного центру. Київські митрополити повинні були виконувати синодальні інструкції про вилучення з церковного користування книг українського друку, заборону будівництва церков в українських стильових традиціях, недопущення у проповідницькій практиці „малоросского наречия”, вилучення оригінальних ікон українських майстрів тощо.

У логічному зв'язку з такою політикою самодержавного православ'я на всіх щаблях церковно-релігійного життя запроваджувалося „купночиние”, тобто приведення богослужбової практики до єдиного чину, в основі якого був візантійсько-московський взірець.

Саме в цьому полягала архієрейська служба поставлених Синодом київських митрополитів, головним завданням яких було впровадження „купночиния” і „ліквідація особливостей церковно-парафіяльного та єпархіального життя південноруської церкви”. Практично „купночиние” знайшло чи не найпомітніше відображення в церковній проповіді, яка заздалегідь готувалася й розсилалася по всіх парафіях. У ній вміщувався весь набір казенного православного „благовещания”: розпорядження губернської влади, царські укази, настанови Синоду, які зводилися до проповіді соціальної покори. Церковні кафедри перетворювалися на своєрідні „присутственные места”, де оголошувалися накази світських і церковних властей.

Підсумовуючи дослідження процесів уніфікації і зросійщення церковно-релігійного життя на Правобережжі (зокрема на Волині) у ХІХ ст., дисертантка прийшла до таких висновків:

- уніфікаційні, нівелізаторські заходи, здійснювані впродовж усього ХІХ ст., призвели до ліквідації автономії Київської митрополії й перетворення її на звичайну єпархію, скасування характерних для Української церкви принципів соборності, виборності, утвердження ортодоксально-московської моделі, яка, по суті, перетворювала церкву у складову частину великоросійської самодержавної адміністрації;

- виховання української молоді в російських навчальних закладах було спрямоване на „очищення” свідомості нових поколінь українського народу від „латинських уніатських пережитків”, що, по суті, означало повну ізоляцію України від Європи та її орієнтацію на синодально-казенне православ'я;

- усупереч політиці повного поглинання Православної церкви в Україні Російською православною церквою, її уніфікації і „купночиния” згідно із синодальними зразками, у ХІХ ст., особливо в другій його половині, на Правобережжі відбувався активний процес формування патріотичної української інтелігенції, яка у своїй більшості родовим корінням була пов'язана з українським православним духовенством, що вийшло з народу, жило з ним, поділяло його світоглядні, культурні, етнічні й естетичні, побутові уподобання. Саме ця генерація стала промотором українського національного відродження, провідною силою оновлення й відродження патріотичних начал Українського православ'я на початку ХХ ст.

У третьому параграфі - „Національна трагедія уніатів Холмщини і Підляшшя” - аналізуються причини національної трагедії уніатів Холмщини і Підляшшя, більшість з яких були українцями до того, як царська адміністрація вирішила об'єднати уніатську Холмську єпархію з Російською православною церквою. Ґрунтовний аналіз джерел, зокрема архівних матеріалів, періодичних видань другої половини ХІХ ст. - російськомовних і польськомовних, зокрема публікацій у „Холмсько-Варшавському Єпархіальному Віснику” за 1877-1905 рр., польської періодичної преси - дав можливість всебічно й об'єктивно оцінити події на Холмщині і Підляшші в 1875-1905 роках. У дисертації проаналізовані польська, російська й українська точки зору на цю проблему.

Дисертантка прийшла до висновку, що загальні втрати українського населення Холмщини і Підляшшя за ХІХ - початок ХХ ст. (від 1815 до 1914 рр.), які сталися й через ліквідацію Греко-католицької церкви, становили понад 500 тис. осіб. Кількість „калакутів”, за різними даними, коливається від 168 до 200 тис осіб. Втрати українського населення, пов'язані з ліквідацією Греко-католицької церкви, ситуацією з „упорствующими”, маніфестом про віросповідну толерацію 1905 р., оцінюються в 110 тис. осіб. Масові віросповідні зміни відбувалися саме в тих парафіях, де фіксувалися „упорствующие” проти введення зросійщеного православ'я. Поступово ці уніати в Римо-католицькій церкві почали втрачати автохтонну національну ідентичність, і за окатоличенням у латинському обряді наступало спольщення. Це були значні втрати для українського етносу.

Полонізація уніатів Холмщини і Підляшшя була не лише наслідком русифікації, а й своєрідною протидією їй. У політиці російського уряду не було іншої альтернативи, ніж офіційне православ'я і російськість, тобто напрям рішуче русифікаційний. Такого роду насильницькі заходи місцеве населення сприймало різко негативно, оцінюючи їх як порушення історично сформованих традиційних зв'язків і сусідського побратимства всіх етносів українсько-білорусько-польського прикордоння на землях Холмщини і Підляшшя. Воно воліло перейти в католицизм і поступово полонізувалося. Це був абсолютно відмінний результат від спланованого й очікуваного російським урядом „обрусения”. Давня ідея „natione Polonus, gente Ruthenus” („поляк за національністю, русин за походженням”), упродовж століть підтримувана й насаджувана вищими державно-церковними органами Речі Посполитої, у нових історичних умовах - ситуації керованого Російською імперією Царства Польського - стосовно русинської людності Підляшшя і Холмщини набула цілком протилежної модифікації, асимілюючи „gente Ruthenus” у „natione Polonus”.