Конфесійно-етнічні трансформації в Україні (ХІХ - перша половина ХХ ст.)

У третьому розділі - „Трансформації греко-католицизму в Австро-Угорській імперії” - досліджуються тенденції розвитку Греко-католицької церкви в Галичині в ХІХ столітті, зокрема, її стосунки з владою, роль в національному процесі, греко-католицькі і римо-католицькі відносини, проблема латинізації і уніатизації, а також особливості трансформації греко-католицизму в Закарпатті.

У першому параграфі - „Габсбурзька церква і національна ідентичність греко-католиків” - акцентується увага на тому, що державно-церковна політика австрійських цісарів (імператорів) була гнучкою й водночас рішучою стосовно підпорядкування церкви інтересам держави. Водночас уряд обмежував польсько-шляхетське свавілля в Галичині, не допускав насильницького впровадження латинського обряду для українців, який спричинив би їхнє спольщення. Урядові заходи послаблювали контроль Апостольської Столиці й особисто Римського папи над греко-католиками. Всі ці заходи здійснювалися в ході реформ Йосифа ІІ, тому вони називаються „йосифіанськими”. Постійно видавалися імператорські закони, якими суворо регулювалися державно-церковні відносини, обмежувалася сфера церковної юрисдикції. Папські енцикліки, булли, бреве оприлюднювалися лише з дозволу імператора, і тому про більшість з них в імперії просто не знали. До „февроніанського блудодіяння” відноситься закриття папських судів, заборона безпосередньо (без імператорської санкції) контактування єпископів з Апостольською Столицею та особисто з папою, переведення сімейно-шлюбного законодавства з церковної юрисдикції до державного провадження, заборона релігійних товариств і братств, державна регламентація богослужіння, політика постійного зменшення кількості діючих монастирів тощо.

Втручання Австрійської держави у справи Греко-католицької церкви загалом оцінюється як позитивне з національної точки зору. „Духовна дитина” австрійського просвіченого абсолютизму - Греко-католицька церква - за австрійських часів „націоналізувалася”, визволилася з-під польських впливів. Галицькі митрополити змушені були визнавати домінування трону над вівтарем. Саме тому Греко-католицька церква в Галичині під владою Австро-Угорщини правомірно іменувалася Габсбурзькою церквою. Хоч вона не була вирішальним чинником національного визначення, проте зробила значний внесок як у загострення, так і в розв'язання кризи національної ідентичності.

Досліджуючи причини полонізації греко-католицького духовенства в Галичині до середини ХІХ ст., коли значна його частина вважала, що національних відмінностей між поляками і українцями немає, дисертантка аналізує проблему зіткнення різних течій національного розвитку в цьому регіоні в ХІХ ст. - полонофільства, москвофільства, австрорусинства. Цей поділ проходив і через Греко-католицьку церкву. У зв'язку з цим обґрунтовується висновок, що, починаючи з 1848 р., греко-католицькі священики та семінаристи відходили від полонофільства й польського національного руху. Наприкінці 1860-х років gente Ruthtni, natione Poloni (русини з походження, поляки за національністю) змушені були робити остаточний вибір, оскільки гостра політична боротьба унеможливлювала співіснування польської і української національної свідомості. При підтримці новосформованої світської інтелігенції греко-католицьке духовенство відмежовувалося від польського національного руху.

Простежуючи динаміку процесу національної ідентифікації українців Галичини й визнаючи в ньому роль Греко-католицької церкви, дисертантка окреслила такі головні його етапи:

- до 1848 р. значна частина греко-католицького кліру, особливо нижче, парафіяльне духовенство та чернечий орден василіан, який посідав елітарні позиції в Греко-католицькій церкві, були асимільовані з польською культурою і польськими політичними ідеалами. Крім східного обряду, ніщо в Греко-католицькій церкві не в'язало так міцно русинів Галичини з автохтонним етнічним корінням;

- внаслідок подій 1848 р. в Галичині формується нове суспільне ядро, на громадсько-політичну арену виходить нова українська інтелігенція, під впливом якої греко-католицьке духовенство остаточно відходить від солідарності з польською боротьбою за незалежність;

- у процесі цих змін виникає ситуація, небезпечна для церкви: світські інтелектуали були проросійської орієнтації (москвофіли), вони мали певний вплив на частину греко-католицького духовенства, викликали в його середовищі сумніви й хитання в оцінці перспективи уніатства в Польщі, де воно не мало шансів для подальшого розвитку. Внаслідок цього частина греко-католицького кліру, відчуваючи нестачу незалежних релігійних традицій, звертається до традицій православної Росії в дусі „москвофільства”, що створювало загрозу втрати національної ідентичності українців Галичини;

- якщо в 40-і роки ХІХ ст. Греко-католицька церква мала значний вплив на формування української інтелігенції в Галичині (по-суті, галицька українська інтелігенція вела свій родовід з духовного стану) і національний рух був органічно споріднений з Греко-католицькою церквою, то в 60-70-ті роки він уже спирався на неформальне взаєморозмежування між церквою і світською інтелігенцією, оскільки остання набула автономного статусу;

- у 90-ті роки серед української інтелігенції Галичини спостерігаються гострі прояви антиклерикалізму й атеїзму, особливо серед молодої й радикальної її частини, до якої належав також письменник і поет Іван Франко. Галицьке селянство ставало все більш автономним, незалежним від духовенства, зближувалося з інтелігенцією. Посередництво церкви вже було зайвим: період „протекторату церкви” над національним рухом завершувався.

У другому параграфі - „Греко-католицькі і римо-католицькі відносини: проблема латинізації і уніатизації” - досліджується стан польсько-українських відносин, який у першій і навіть другій половині ХІХ ст. характеризувався в Галичині обрядовою боротьбою між греко-католиками і римо-католиками. Вона набула таких форм польсько-українського протистояння, як латинізація і уніатизація, що призводило до спольщення українців і українізації поляків. Проблема латинізації була постійною „больовою точкою” українського греко-католицизму. Вона весь час тримала в напрузі греко- римо-католицькі відносини, була причиною конфліктів між поляками та українцями. Перехід уніатів до латинського обряду, що, зрештою, призводило до їх спольщення, тривав увесь період існування Уніатської церкви, починаючи від Берестейської унії, за активного сприяння польського духовенства, особливо єзуїтів. Всупереч неодноразовим заборонам Апостольської Столиці, які постійно повторювалися у зв'язку із загостренням „обрядової війни” між греко-католиками і римо-католиками, „крадіжка душ” продовжувалася.

Аналізуючи документи Римської курії, папські звернення, зокрема підписану в Римі 17 липня 1863 р. „Конкордію”, ідея якої полягала в „остаточному усуненні суперечностей між католиками обох обрядів у Галичині”, дисертантка прийшла до висновку, що практика застосування цих документів засвідчила наявність нових труднощів, загострення не лише традиційних міжобрядових суперечок, а й економічних, міжетнічних і сусідських відносин. Рутенізація (українізація) й уніатизація латинського польського населення відбувалися паралельно з процесом латинізації й полонізації українського населення.

Ці факти засвідчують, що „Конкордія” не була ефективним інструментом регулювання міжобрядових суперечок. Географічно „крадіжка душ”, яка сягала кількох тисяч душ щорічно, фіксувалася на поліетнічному і поліконфесійному прикордонні - у Дрогобичі, Самборі, Добромилі, Хирові, Перемишлі, Мостиськах, Саноку, Ярославі.

Дезінтеграційні процеси на грунті міжобрядових суперечок і „крадіжки душ” по-різному відбувалися в першій і другій половині ХІХ ст. в різних частинах Галичини У Східній Галичині вони розвивалися від суцільної полонізації до національного пробудження русинів (українців) - греко-католиків. У Західній Галичині, заселеній переважно поляками, у містах відбувався зворотний процес - латинізація греко-католиків. „Крадіжка душ” і уніатизація латинських католиків була характерною для сільської місцевості з поліконфесійною структурою населення, у якій переважала Греко-католицька церква.

У третьому параграфі - „Єзуїтська реформа ордену василіан” - охарактеризований кризовий стан василіанського чернечого чину (ЧСВВ) і василіанських монастирів у Галичині внаслідок „йосифіанських” реформ, методи та форми реформування ЧСВВ і реакція на єзуїтську реформу галицького суспільства.

Єзуїтська реформа ЧСВВ, ініційована Римською курією, здійснювалася польськими єзуїтами. Саме цей спосіб реформування василіан викликав опір і протести галицької громадськості та й самих василіан. Греко-католики залучалися до латинських обрядів, а греко-католицький клір забував про свій обов'язок оберігати чистоту східного обряду. Над греко-католиками нависла загроза латинізації, а отже, полонізації. Реформований за єзуїтськими взірцями орден василіан, активізація польських єзуїтів на галицьких українських теренах викликала масові протести, демонстрації і скарги до Риму.

Досліджуючи документи, які надходили до Римської курії від протестуючої галицької громадськості, і реакцію Риму на події в Галичині, дисертантка прийшла до висновку, що єзуїтська реформа ордену василіан і вся політика Апостольської Столиці щодо Галичини, починаючи з другої половини ХІХ ст., була спрямована на синкретизацію східного (греко-католицького) і латинського (римо-католицького) обрядів, на підштовхування Греко-католицької церкви Галичини до дрейфування в бік латинського католицизму. Це була політика перетворення греко-католицької Галичини у своєрідний католицький полігон, на якому випробовувалися різні варіанти „східної політики” Римської курії - Ватикану.

У четвертому параграфі - „Етноконфесійні трансформації греко-католиків Закарпаття” - досліджується феномен етноконфесійної адаптації греко-католиків Закарпаття в ХІХ - першій половині ХХ ст.

Спосіб мислення греко-католиків Закарпаття змінювався внаслідок національного відродження. Матеріали дослідження дають переконливі докази того, що в ХІХ ст. австрійський уряд підтримував українізацію в Галичині, щоб зменшити вплив поляків, і не протидіяв мадяризації в Закарпатті, щоб урівноважити етноконфесійні відносини між угорською меншиною (6,23%), румунською спільнотою (20,89%) і русинською більшістю (63,8%) віруючих греко-католиків. Водночас збереженню етнічної самобутності карпатоукраїнців, які сповідували греко-католицизм, загрожувала експансія російського православ'я. З ініціативи й за активного втручання російських емігрантів-білогвардійців, яких підтримував чеський уряд, у 20-х роках тут почалася активна агітація за перехід до православ'я. Чехи з чисто політичних міркувань намагалися ослабити Греко-католицьку церкву та роз'єднати релігійно і національно місцеве населення.

Доведено, що трансформація та відповідна адаптація греко-католицизму в Закарпатті в ХІХ - першій половині ХХ ст. була зумовлена рядом факторів - етноконфесійних, конфесійно-обрядових, конфесійно-культорологічних, а також чинниками зовнішнього тиску і впливу - історичними, політичними, ідеологічними, клерикальними. Це, зрештою, дає підставу зробити висновок: греко-католицизм не може успішно розвиватися як моноконфесійна течія в полетнічному середовищі.

У четвертому розділі - „Етноконфесійна політика й державні заходи з трансформації українських церков у міжвоєнній Польщі (1918-1939 рр.)” - досліджуються проблеми Православної і Греко-католицьких церков на західноукраїнських землях під польською владою.

У першому параграфі - „Етноконфесійні проблеми і політичні орієнтації в Греко-католицькій церкві” - досліджується феномен так званого „сокальського конфесійного кордону”, який був непорушною межею двох світів - греко-католицького і православного; етнонаціональні та етноконфесійні особливості греко-католиків-поляків і українців; обрядові та політичні орієнтації різних груп греко-католицьких єпископів і духовенства в міжвоєнній Польщі, зокрема їхнє ставлення до українського націоналізму. З'ясовано, що проблема поляків-греко-католиків, які були під пастирською опікою митрополита Андрея Шептицького, свідчить про те, що в Галичині процес національної ідентифікації продовжувався і в 20-30-ті роки ХХ ст. Це стосується як поляків-греко-католиків, так і іншої етнічної групи - так званих русинів, поміж яких відбувалися постійні флуктації (коливання), здебільшого, однак, у напрямку до польськості, що посилювалося асиміляційними тенденціями в ІІ Речі Посполитій.

Істотний вододіл проходив і між ієрархією Греко-католицької церкви у ставленні до національної ідеї, розумінні співвідношення церкви і нації, релігії і політики, держави і церкви. Якщо А. Шептицький „візантіїзував” церкву й обряд, щоб таким чином максимально наблизити їх до православ'я, то єпископ Г. Хомишин у своїй єпархії (Станіславській) робив навпаки - наближався до Римо-католицької церкви і латинського обряду. Коли Греко-католицька церква в цілому схилялася до національного українського руху, то Г. Хомишин застерігав, що така орієнтація і такий рух для церкви небезпечні.

З дослідження цієї проблеми в дисертації зроблений висновок:

- у 20-30-х роках ХХ ст. Греко-католицька церква була розділеною на дві протилежні суспільно-політичні і доктринально-обрядові орієнтації;

- більшість греко-католицьких священиків релігійну діяльність поєднувала з політичною і разом з національною свідомою інтелігенцією здійснювала патронат над національним рухом в Галичині;

- під кінець міжвоєнного періоду Г. Хомишин гостро виступав проти українського національного руху в Галичині, вбачаючи в ньому загрозу інтересам церкви; він вважав, що українські націоналісти використовують греко-католицизм як інструмент для досягнення політичних цілей, а після досягнення мети церква їм не буде потрібна;

- продовжувалася „боротьба за душі”; там, де паралельно на одній території діяли греко-католицькі і римо-католицькі осередки, велася безкомпромісна боротьба за парафіян: римо-католиків „навертали” на східний обряд, греко-католиків - на західний (латинський);

- латинське духовенство вважало за необхідне обмежити сферу впливу греко-католицизму, активно протидіяти націоналістичним тенденціям у Греко-католицькій церкві, сприяти експансії латинського обряду на галицькому терені; другий напрям репрезентували єзуїти, які намагалися об'єднати українських і польських націоналістів на платформі антикомунізму й антирадянських акцій. Ця програма єзуїтів цілком відповідала тогочасній „східні політиці” Ватикану.

У другому параграфі - „Трансформація Греко-католицької церкви на Лемківщині” - досліджується складний вузол етнонаціональних, обрядових, інституціально-конфесійних і політичних проблем, які загострилися в 20-30-х роках ХХ ст. на Лемківщині.

Встановлено, що в ХІХ ст. греко-католицизм перебував під тиском повільної, але виразної латинізації (особливо у Станіславській та Перемишльській єпархіях, які очолювали єпископи Г. Хомишин і Й. Коциловський), яка мала сприяти більш чіткій і фіксованій обрядовій відмінності від православ'я. Однак серед лемків-греко-католиків стабільною була первісна релігійність, обрядовий пуризм, вірність православним звичаєвим формам. На цьому тлі, поруч з етнічним, наростав конфлікт між певною частиною лемків і греко-католицькою ієрархією та духовенством, які намагалися модифікувати Лемківщину літургійно й „українізувати національно”.

Доведено, що вузол лемківських проблем мав етнонаціональну й етноконфесійну конфігурацію. Конфронтація між греко-католицькою і православною орієнтаціями була водночас протиборством між русофільською і проукраїнською орієнтаціями. Посилений вплив українськості, місіонерська діяльність православ'я, як і постійно зростаючі на релігійному ґрунті національні конфлікти, загрожували, як вважали у Ватикані, приналежності лемків до Католицької церкви. 10 лютого 1934 р. ватиканська Конгрегація східних церков, без попередження митрополита А. Шептицького, за попередньою домовленістю з польським урядом, опублікувала декрет „Ouo optimus consularet”, яким встановлювалася Апостольська адміністрація для Лемківщини. Нова структура була підпорядкована безпосередньо Ватикану. Апостольські адміністратори проводили на Лемківщині ватиканську політику, яка була підтримана державною владою Польщі і Римо-католицькою церквою: нейтралізували вплив греко-католицьких священиків, налаштованих на українську національну ідею; рішуче проводили „генеральну лінію”, яка означала „протидіяння українській національній інфільтрації”.

Доведено, що вилучення Лемківщини з-під юрисдикції Галицької митрополії, яку очолював А. Шептицький, стримало на певний час український вплив серед лемків, водночас послабило в цьому регіоні експансію православ'я і зміцнило позиції Римо-католицької церкви. Але це було в міжвоєнний період. Сьогодні окремішність лемків знову намагаються законсервувати, і проблему ідентичності лемків замкнути виключно їхнім географічним кордоном. Лемківщина ж тяжіє до української культури, яка є їй дуже близькою і співзвучною. Процес етнічної ідентифікації лемків і досі не завершений. Як проблема поляків-греко-католиків („калакутів”), так і проблема лемків засвідчують складність і вразливість етноконфесійності в лоні греко-католицизму в 20-30-ті роки ХХ ст., на якій ще завчасно ставити крапку, оскільки феномен русинства в сучасному Закарпатті також це підтверджує.

У третьому параграфі - „Православна церква в контексті державної етноконфесійної політики” - розглядаються міжнаціональні й етноконфесійні відносини в міжвоєнній Польщі (1918-1939 рр.) і спроби Польської держави та Католицької церкви трансформувати Православну церкву у відповідності з курсом денаціоналізаційної, асиміляційної політики.

У зв'язку з цим обґрунтовується положення, що держана політика стосовно Православної церкви простежувалася в наявності двох взаємно виключених концепцій: по-перше, її ліквідації і, по-друге, її „організаційної перебудови” в потрібному державі напрямку. Наприкінці 30-х років виразно фіксується вибіркове, регіональне застосування цих двох концепцій. Перша, „ліквідаційна”, домінує на Холмщині і Підляшші, а також у прикордонній з Радянською Україною смузі, на Волині; друга, „організаційна”, - на інших теренах, заселених православними, хоча й тут держава намагається застосовувати методи першої концепції.

Встановлено, що передбачуваний характер майбутньої Православної церкви складався з різних концепцій, які висували чинники церковні, українські громадські й державні. Концепція єпископату Православної церкви полягала в тому, що вона має бути за своїм характером російською, її устрій - синодально-консисторським, водночас із можливістю участі різних світських осіб в управлінні. Це б дозволило повністю зберегти владу єпископату в церкві та зміцнювати його позиції у стосунках з державою. Якщо йдеться про внутрішній устрій, то це має бути церква автокефальна, але з дозволом на це „Матері-Церкви”, тобто Московського патріархату.

Друга концепція, яку намагалися реалізувати українські громадські чинники, полягала в тому, що церква має бути за своїм національним характером українською, її устрій - соборним, що гарантує участь мирян в управлінні нею. Прибічником і навіть промотором цієї принципової моделі Православної церкви в Польщі був А. Річинський, який у своїй фундаментальній праці „Проблеми української релігійної свідомості” (1933 р.) виклав своє бачення майбутньої реорганізації церкви.

Період від 1935 р. характеризується поступовим наростанням - аж до відпрацювання чіткої програми - тенденції національної асиміляції, яка домінує в державній політиці ІІ Речі Посполитої. Православна церква повинна була стати виключно польською і служити інструментом поширення польської культури на західноукраїнських землях, остаточного спольщення православ'я і зупинення його українізації. Початок Другої світової війни й окупація Польщі Третім рейхом перешкодила реалізації цих планів етноконфесійної трансформації Православної церкви на західноукраїнських землях.

У п'ятому розділі - Релігійно-церковні трансформації в Україні під час Другої світової війни (1939-1945 рр.)” - розглядаються зміни канонічно-юрисдикційного статусу Православної церкви в Західній Україні в 1939 - 1941 рр., конфесійна політика німецької окупаційної влади, міжконфесійний, внутрішньо православний конфлікт і розкол в Українському православ'ї, наслідки якого рефлексують до нинішнього стану православ'я в Україні.

У першому параграфі - „Зміна канонічно-юрисдикційного статусу та внутрішні трансформації Православної церкви в Західній Україні (вересень 1939- червень 1941 рр.)” - зроблено аналіз сутності внутрішніх трансформацій Українського православ'я західного регіону, обставин і характеру зовнішніх канонічно-юрисдикційних змін його статусу, що відбулися в 1939-1941 рр.

Доведено, що під тиском карально-репресивної системи радянського режиму Українське православ'я західного регіону зазнало за досить короткий час - неповні два роки - значних внутрішніх трансформацій: скоротилася його парафіяльна мережа, була репресована або фізично знищена національно зорієнтована частина священно- та церковнослужителів, демонтована й майже повністю ліквідована система підготовки кадрів духовенства, розорене чи доведене до жалюгідного стану чернецтво, знищені основні набутки українізації церкви, яких все ж удалося досягти в 20-30-х роках всупереч польській державній політиці асиміляції українців і полонізації православ'я. У 1939-1941 рр. був перерваний процес демократизації церкви, зростання й зміцнення української національної свідомості православних.

Зміна юрисдикційного статусу православних парафій Західної України була реалізована спільними зусиллями радянської і церковної влади - за явного пріоритету першої, але вона виявилася небезпроблемною, оскільки, по-перше, не всі єпископи згодилися на здійснення офіційного акту „приєднання” до РПЦ, а, по-друге, основна маса духовенства та національно свідомих парафіян не сприйняла цього акту „возз'єднання” з „Матір'ю-Церквою” - Московським патріархатом.

Саме ці події поклали початок майбутньому розколу й поділу православ'я на Автономну церкву, яка залишалася в підпорядкуванні Московського патріархату, і Автокефальну церкву, яка обґрунтовувала свій статус єднанням з Варшавською митрополією, оскільки Томосом Вселенського Константинопольського патріарха 1924 року дарувалася автокефалія для Православної церкви в Польщі, абсолютну більшість якої становили українські парафії Волині, Полісся, Холмщини і Підляшшя. Головне, що було зазначене в Томосі, чим обґрунтовували свою позицію прихильники Автокефальної церкви, - це неканонічність приєднання до Московської патріархії в 1686 році Київської митрополії, а згодом і її цілковите скасування.

У другому параграфі - „Конфесійна політика німецької окупаційної влади. Концепції розвитку Православної церкви в Україні” - аналізуються події 1941-1942 рр., які стосуються відновлення релігійного життя, становлення автокефальної Православної церкви в окупованій німецькими військами Україні.

На основі досліджених німецьких документів окупаційного періоду встановлено, що політика творців „нового порядку” в Україні була чітко зорієнтована на виконання таких основних завдань: підтримку розвитку релігійного руху як ворожого більшовизму і комунізму; встановлення ефективного контролю за діяльністю релігійних організацій всіх конфесій; зовнішнє і внутрішнє руйнування традиційних церковних структур з метою запобігання можливій консолідації їх лідерів для боротьби проти Німеччини; заборону влаштування єдиних церков на окремих територіях; максимальне використання релігійних організацій для сприяння німецькій адміністрації; перешкоджання діяльності „поквапливих елементів із Західної України”, „заборону в'їзду їхнім представникам із Генерального Губернаторства”.

Оскільки церковно-релігійний комплекс Православної церкви на території Радянської України був зруйнований у 20-30-х роках, то центр релігійного життя в 1941-1942 рр. знаходився в Західній Україні. Це сприяло тому, що саме звідти протягом усіх років німецької окупації постійно надходили імпульси, спрямовані на всебічний розвій у східних областях України православного церковного життя, на протидію остаточній втраті ним своєї самобутності.

Як встановлено дослідженням, у цей час зіткнулися дві непримиримі, антагоністичні концепції відбудови автокефальної Православної церкви в Україні: митрополита Варшавського Діонісія (Валединського) і архієпископа Холмського і Підляського Іларіона (Огієнка). Обидва ці ієрархи перебували на території Польщі, оголошеній Гітлером генеральним губернаторством і фактично відгородженій кордоном від окупованих німцями українських земель, більша частина яких була включена до рейхскомісаріату „Україна”. Саме в цих окупованих адміністративних утвореннях під безпосереднім керівництвом Гітлера і його близького оточення розв'язувався весь комплекс українських проблем - політичних, господарських, національних, культурних, церковних. Українські православні кола та їхні провідні діячі довгий час покладали надію на добру волю окупантів у їх розв'язанні і здебільшого намагалися діяти на основі власних концепцій канонічного розвитку церковного життя. Усі ці сподівання, як засвідчив час, більшою чи меншою мірою виявилися своєрідними ідеями-фікс, оскільки розходилися із принциповим баченням вирішення церковного питання в Україні німецькими окупантами.

Ідея відродження Української автокефальної православної церкви в авторстві архієпископа Іларіона ґрунтувалася на „українській концепції” й новому баченні незалежної України. Іларіоновою концепцією спочатку захопилися широкі кола українських громадських і церковних діячів як в генеральному губернаторстві, так і в окупованій Україні. Але згодом, після уточнення, патріотично налаштовані церковні і світські діячі її не прийняли, оскільки вони стояли на засадах автокефалії, прийнятої собором УАПЦ у жовтні 1921 року в Києві. Тому тут панувала розгубленість щодо вибору концепції церковного відродження: чи виконувати розпорядження митрополита Діонісія, чи змагатися за Іларіонову концепцію УАПЦ, незалежну від Москви і Варшави, чи, зрештою, прийняти концепцію Почаївського собору єпископів, який визначив своє канонічне відношення до Московської патріархії.

У дисертації обґрунтовується висновок, що розгубленість і концептуальна невизначеність православної ієрархії щодо шляхів і методів набуття канонічного статусу, які ускладнювалися перманентними й цілеспрямованими втручаннями німецької окупаційної влади в релігійно-церковне життя, стали одним із важливих факторів подальших колізій, потрясінь, внутрішніх і зовнішніх трансформацій, котрих зазнало Українське православ'я протягом німецько-фашистської окупації.

У третьому параграфі - „Диференціація Українського православ'я. Міжцерковний конфлікт” - досліджуються витоки, причини і наслідки розколу в Українському православ'ї.

Доведено, що в 1939-1941 рр. під церковно-релігійне життя в Україні була закладена „міна сповільненої дії”, якою став насильницький неканонічний перехід ієрархів і духовенства Православної церкви в Західній Україні під юрисдикцію Московської патріархії. Саме це певною мірою й спричинило наступний - уже в період німецької окупації - розкол і конфронтацію в Українському православ'ї, оскільки частина ієрархів і духовенства продовжувала визнавати над собою канонічну юрисдикцію Московського патріархату, а решта церковних ієрархів і духовенства дотримувалися попередньої (періоду 20-30-х рр.) юрисдикції Варшавського православного митрополита Діонісія. Саме тому вже під час німецької окупації України (1941-1944 рр.) утворилися дві ворогуючі церкви - Автономна православна церква на чолі з митрополитом Олексієм (Громадським), яка визнавала канонічну юрисдикцію Московської патріархії, і Українська автокефальна православна церква, реальним главою котрої став митрополит Полікарп (Сікорський).

У зв'язку з цим робиться висновок:

- утворення двох православних церковних організацій, які перебували під юрисдикцією різних релігійних центрів, стало наслідком не тільки відсутності єдності концептуального бачення шляхів інституалізації Українського православ'я і забезпечення його канонічності в середовищі православної ієрархії, а й вправного використання цього фактора німецькими окупаційними чинниками;

- канонічно-юрисдикційна залежність двох Українських православних церков від різних закордонних центрів об'єктивно сприяла ускладненню православного життя в окупованій Україні, створила одну з істотних перешкод на шляху до об'єднання;

- розкол в Українському православ'ї був використаний партійно-пропагандистськими центрами з Москви, яка підрядила Московську патріархію вже в цей період окупації України німцями для зовнішньополітичної пропаганди і розкольницької діяльності в Українському православ'ї;

- окупаційна німецька церковна політика в цей період зводилася до того, щоб усіма засобами перешкоджати встановленню єдиної Української православної церкви, оскільки автокефалія за своєю суттю, як було визначено спеціальною таємною директивою окупаційної влади, „завжди була пов'язаною з самостійницьким державництвом”. Німецька влада фаворизувала Автономну православну церкву, яка перебувала під юрисдикцією Московської патріархії, хоча формально заявляла про однакове ставлення до обох церков - автономної і автокефальної. Очевидно, тут превалювали стратегічні плани окупантів: підкорення східних російських територій вони не уявляли без належної допомоги з боку церкви, оскільки добре розуміли роль православ'я в Росії;

- німецькій окупаційній владі вдалося завадити перенесенню до Києва центру українського православного церковного життя, виокремленню з-посеред ієрархії авторитетного церковного лідера, який був би здатним очолити рух за відновлення самостійної Київської митрополії з перетворенням її в патріархію.

У четвертому параграфі - „Релігійно-церковне життя в контексті протиборства православних ієрархів” - аналізуються матеріали таємних донесень керівників німецьких спецслужб, вказівки й інструкції, що надходили з Берліна, з одного боку, і спроби ієрархів УАПЦ досягти домовленості з ієрархією АПЦ щодо утворення єдиної помісної Української православної церкви - з другого боку.

Встановлено, що окупаційна політика щодо церков і релігійних організації була спрямована на обмеження релігійної діяльності церков та відправлення богослужінь, заборону політичним партіям, громадським рухам і їхнім діячам втручатися в церковні справи. Був відданий суворий наказ всіма засобами перешкоджати становленню Всеукраїнської автокефальної церкви під проводом митрополита.

Реалізації цих планів явно перешкоджала ієрархія УАПЦ, яка робила рішучі кроки до створення єдиної Української православної церкви. У таємних документах поліції безпеки та СД її глава митрополит Полікарп характеризувався як „сепаратист, що перетворював свої богослужіння на політичні маніфестації української незалежності”. Особливих обмежень і утисків зазнавали всі ієрархи та парафіяльне духовенство УАПЦ, і насамперед у Києві, оскільки у стратегічних планах окупаційної влади Київ виключався як будь-який релігійний центр. Водночас німецька адміністрація всіляко підкреслювала аполітичність Автономної православної церкви та її „дистанціювання від українського національно-визвольного руху”.

В цих умовах у середовищі ієрархії УАПЦ і АПЦ виникло усвідомлення повної безперспективності стану розділу церков, дискредитаційного впливу на православне церковне життя взаємних претензій і звинувачень, почала поступово превалювати доцентрова тенденція, що завершилася „Актом поєднання”. Однак проти нього виступила група єпископів АПЦ, зажадавши від митрополита Олексія (Громадського) „зняти свій підпис з так званого Акту поєднання”. Як встановлено дослідженням, відкликання митрополитом Олексієм свого рішення про об'єднання церков було не лише результатом тиску на нього з боку єпископів, а й негативного ставлення до об'єднання Українських православних церков німецької влади, яка розцінила цей акт „першим кроком у створенні Національної церкви, яка охопила б усю Україну”.

У заключному п'ятому параграфі - „Конфесійно-інституційні трансформації Українського православ'я на завершальному етапі війни” - відтворюється процес остаточного завершення демонтажу всієї системи управління православним церковним життям і її повного підпорядкування владі німецьких генерал-комісаріатів, що сталося на початку 1943 р.

Дослідженням встановлено, що ситуація в Українському православ'ї в цей час ускладнювалася, оскільки в ньому не тільки не припинялися суперечки між представниками двох церков, а й посилилась боротьба за парафії. Якщо на Сході України, де радянізація тривала довше, а отже, і русифікація виявилася всеохоплюючою, превалювала Автономна православна церква, то на Заході України в другій половині 1943 р. чітко визначилася тенденція переходу православних парафій з-під юрисдикції Автономної православної церкви до Української автокефальної православної церкви. Окупаційна влада здійснювала рішучі заходи, щоб не допустити подальшого переходу парафій від АПЦ до УАПЦ, а отже, переваги останньої над першою. У дисертації наведені дані про те, як відбувалися ці процеси на Сході і Заході України, у конкретних областях, містах, монастирях, парафіях.

Дослідження процесу конфесійно-інституційної трансформації Українського православ'я на завершальному етапі війни дало можливість зробити такі висновки:

- остаточне завершення демонтажу традиційної системи управління церковним життям в Україні та повне її підпорядкування владі німецьких генерал-комісарів призвело до формального припинення діяльності в якості цільних релігійних інституцій як УАПЦ, так і АПЦ. Замість них почали функціонувати ряд незалежних одна від одної окремих церковних одиниць, керованих генерал-комісарами;

- конфесійно-інституційна трансформація значною мірою вразила АПЦ, яка практично розпалася на окремі, підпорядковані владі, ланки. Українська автокефальна православна церква виявилася більш гнучкою, здатною протистояти грубому адміністративному тиску окупаційної влади. В окремих єпархіях, наприклад Рівненсько-Кременецькій, вдалося не лише зберегти „вертикаль” управління, а й дещо активізувати парафіяльне релігійно-церковне життя;

- примусова конфесійно-інституційна трансформація Українського православ'я була викликана як актуальними обставинами військово-політичного характеру, так і міркуваннями стратегічного плану. Оскільки іудейські витоки християнства явно не влаштовували ідеологів арійської нації і творців „нового порядку” в Європі, першим кроком у реалізації їхніх планів, у випадку перемоги нацистської Німеччини на Східному фронті, мала бути створена неорелігія, вихолощена від старозаповітних єврейських витоків і християнських новозаповітних традицій та пристосована до нацистсько-арійської расової ідеології і політичних настанов Третього рейху.

ВИСНОВКИ

У висновках підводяться підсумки здійсненого дослідження і узагальнюються отримані результати, домінантою яких є наступні положення:

- 150-річний період трансформацій релігійно-церковного життя за умов бездержавності України характеризується глобальною спробою різними способами спрямувати релігійно-церковне життя українців у річище імперських завдань, перебудувати його, якщо не зовсім знищити, на свій геополітичний кшталт, позбавивши український народ духовного і морального керівництва, а український національний рух - інституційної опори в незалежній і самоврядній церкві. Ситуація в Україні ускладнювалася для українців і через те, що в цей період їхньої бездержавності всі українські церкви не мали самостійного національного єдиного центру;

- втручання іноземних чинників - державних і церковних - у конфесійний устрій українців спричинило не лише істотні й у багатьох випадках невиправні трансформації інституалізаційного характеру, а й втрату перспективи національного розвитку. Світові політичні процеси й імперські устремління провідних країн Європи сприяли перетворенню України та її інституалізаційно-конфесійної сфери в арену політичних і клерикальних зіткнень різних сил Сходу і Заходу;

- залежність церковно-релігійного життя від політики іноземних держав деформувала релігійну свідомість, спричинила дезорганізацію і деградацію церковного устрою українців. Сучасні церковно-релігійні процеси в незалежній Україні фактично є якщо не продовженням, то своєрідною рефлексією в нових умовах інституалізаційно-конфесійних трансформацій ХІХ - першої половини ХХ ст. Саме в цьому, на наш погляд, є актуальність даного дослідження, оскільки в ньому виявлені й синтезовані ті особливості й тенденції, які й нині мають місце в церковному і національному житті незалежної України.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ І ВИСНОВКИ ВИКЛАДЕНІ В ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

Індивідуальна монографія та розділи в колективних монографіях:

1. Стоколос Н.Г. Конфесійно-етнічні трансформації в Україні (ХІХ - перша половина ХХ ст.). - Рівне: РІС КСУ - ППФ „Ліста - М”, 2003. - 480 с. (28,5 д.а.)

2. Стоколос Н. Становище православ'я на західноукраїнських землях під владою Польщі (1918-1939 рр.) // Історія релігії в Україні: У 10 т. // Редкол.: А. Колодний (голова) та ін. - К.: Український Центр духовної культури, 1999. - Т. 3: Православ'я в Україні / За ред. А. Колодного, В. Климова. - С. 372-383. (0,5 д.а.)

3. Стоколос Н. Римо-католицька церква і неоунія на західноукраїнських землях (1918-1939 рр.); Самодержавно-православна політика ліквідації Уніатської церкви на Правобережжі і Волині; Національна трагедія уніатів Холмщини і Підляшшя; Оновлення Греко-католицької церкви в Австро-Угорській імперії; Реформа Чину Святого Василія Великого (ЧСВВ); Етноконфесійні трансформації греко-католиків Закарпаття; Греко-католицькі і римо-католицькі відносини; Етноконфесійні проблеми і політичні орієнтації Греко-католицької церкви; Трансформація Греко-католицької церкви на Лемківщині // Історія релігії в Україні: У 10 т. // Редкол.: А. Колодний (голова) та ін. - К.: Світ знань, 2001. - Т. 4: Католицизм / За ред. П. Яроцького. - С. 123-146, 290-313, 313-338, 338-353, 353-371, 371-386, 386-400, 425-442, 442-450. (7,1 д.а.)

Розділи в навчальному посібнику.

4. Стоколос Н. Спроби українізації та автокефалії православної церкви (20-30-ті роки ХХ ст.); Церковне життя в Україні під час Другої світової війни (1939-1944) // Історія релігії в Україні: Навчальний посібник. - К.: Знання, 1999. - С. 287-301, 517-534. (1,8 д.а.)

Брошура.

5. Стоколос Н. Українізація православ'я (з історії Православної церкви у 20-30 рр. ХХ століття). - ТОВ „Міжнародна фінансова агенція”, 1998. - 52 с. (2,2 д.а.)

Статті в наукових збірниках і часописах:

6. Стоколос Н.Г. Неоунія як експеримент східної політики Ватикану в Польщі (1923 - 1939 рр.) // Український історичний журнал. - 1999. - № 4. - С. 74-89. (2,0 д.а.)

7. Стоколос Н. „Дякую Богу і приймаю...” Ліквідація Уніатської церкви на Правобережній Україні у ХVІІІ - ХІХ ст. // Людина і світ. - 2000. - № 10. - С. 37-46. (1,0 д.а.)

8. Стоколос Н.Г. Трансформації православної церкви в Західній Україні на початковому етапі Другої світової війни (вересень 1939 - червень 1941 рр.) // Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії. Наукові записки Рівненського державного гуманітарного університету. - Рівне, 2000. - Вип. 1. - Ч. 1. - С. 107 - 119. (1,0 д.а.)

9. Стоколос Н. Греко-католицькі і римо-католицькі відносини в Австро-Угорській імперії: проблема латинізації і уніатизації // Українське релігієзнавство. - 2000. - № 16. - С. 31-40. (0,5 д.а.)

10. Стоколос Н. Етноконфесійна політика Рейху в окупованій Україні (1941-1944 рр.) // Українське релігієзнавство. - 2001. - № 19. - С. 70 - 78. (0,4 д.а.)

11. Стоколос Н. Після Ужгородської унії. Етноконфесійні трансформації та адаптація греко-католиків Закарпаття // Людина і світ. - 2001. - № 9. - С. 2-7. (0.7 д.а.)

12. Стоколос Н. Причина кризи Українського православ'я в 1941-1944 рр. // Українське релігієзнавство. - 2001. - № 18. - С. 67-78. (0,4 д.а.)

13. Стоколос Н. Роздоріжжя. Про дискусії навколо шляхів розвитку православ'я на початку гітлерівської окупації України // Людина і світ. - 2002. - № 1. - С. 47-54. (0,75 д.а.)

14. Стоколос Н. Єзуїтська реформа ордену Василіан // Наукові записки. Релігієзнавство. Культурологія. Філософія. Збірник наукових праць Національного педагогічного університету ім. М.П. Драгоманова. - 2002. - Вип. 10. - С. 41-46. (0,7 д.а.)

15. Стоколос Н. Трансформація греко-католицизму в Австро-Угорській імперії // Людина і світ. - 2002. - № 4. - С. 21-29. (1,0 д.а.)

16. Стоколос Н. Уроки трагічної історії церковно-релігійного життя в Україні // Українське релігієзнавство. - 2002. - № 22. - С. 84-94. (0,7 д.а.)

17. Стоколос Н. Етноконфесійна політика Німеччини в окупованій Україні в 1941-1944 роках // Відомості митрополії УАПЦ у діяспорі й єпархії у Великій Британії. (Лондон). - 2002. - Ч. 1. - С. 33-38. (0,5. д.а.)

18. Стоколос Н. Антирелігійний геноцид на західноукраїнських землях: вересень 1939-1941 роки // Відомості митрополії УАПЦ у діяспорі й єпархії у Великій Британії. (Лондон). - 2002. - Ч. 2; 3. - С. 29-33; 29-33. (0,6 д.а.)

19. Стоколос Н. „До приведения в совершенное единение с великороссийскими...” Церковна політика царату на Правобережній Україні в кінці ХVІІІ- на початку ХІХ ст. // Людина і світ. - 2002. - № 9. - С. 29-39. (1,2 д.а.)

20. Стоколос Н.Г. Уніатська церква у контексті конфесійних трансформацій на Правобережній Україні під владою Російської імперії // Український історичний журнал. - 2002. - № 4. - С. 94-109. (1,5 д.а.)

21. Стоколос Н. Етноконфесійні і національні проблеми Греко-католицької церкви (1918-1939 рр.) // Українське релігієзнавство. - 2002. - № 23. - С. 34-44. (0,5 д.а.)

22. Стоколос Н.Г. Трагедія уніатів Холмщини і Підляшшя (1875-1905 рр.) // Український історичний журнал. - 2002. - № 6. - С. 41-60. (2 д.а.)

23. Стоколос Н. Спроба етноконфесійної трансформації православ'я у Польщі (1923-1939 рр.) // Українське релігієзнавство. - 2002. - № 24. - С. 12-20. (0,4 д.а.)

24. Стоколос Н.Г. Етноконфесійні трансформації уніатів Холмщини і Підляшшя // Наукові записки. Релігієзнавство. Культурологія. Філософія. Національний педагогічний університет ім. М.П. Драгоманова. - 2003. - Вип. 12. - С. 162-167. (0,3 д.а.)

25. Стоколос Н. Спроба поєднання УАПЦ і УПЦ восени 1942 р.: контекст трансформацій Українського православ'я під час Великої Вітчизняної війни // Історія релігій в Україні. Праці міжнародної наукової конференції (Львів, 20-22 травня 2003 року). - Львів: Логос, 2003. - Кн. 1. - С. 557-564. (0,4 д.а.)

26. Стоколос Н. Етноконфесійні трансформації в Україні: історичні уроки // Релігійна свобода. Релігія і церква в Україні: уроки минулого і проблеми сьогодення. Науковий щорічник. - 2003. - № 7. - С. 33-39. (0,5 д.а.)

27. Стоколос Н. Національне обличчя автокефалії // Віче. - 1997. - № 3. - С. 135-144. (1,0 д.а.)

28. Стоколос Н. Особливості українізації православ'я на Волині у 20-30-х роках ХХ століття // Християнство в контексті історії і культури України: Збірник наукових праць. - К., 1997. - С. 38-39. (0,2 д.а.)

29. Стоколос Н. Церковно-релігійні процеси на Правобережній Україні (1793-1863) // Християнство і духовність: Збірник наукових праць. - К., 1998. - С. 116-120. ( 0,4 д.а.)

30. Стоколос Н. Проблема етнічної і конфесійної ідентичності лемків // Етнос і релігія: теорія і контекст сьогодення: Збірник наукових праць. - К., 1998. - С. 18-19. (0,2 д.а.)

31. Стоколос Н. „... Чудо станеться й прийде Воскресіння - воскресне Україна”. Православна церква у роки воєнних лихоліть // Віче. - 1998. - № 9. - С. 144-154. (1,0 д.а.)

32. Стоколос Н. Проблеми етноконфесійності в ІІ Речі Посполитій (1918-1939) // Християнство і національна ідея: Науковий збірник. - Київ; Тернопіль; Краків, 1999. - С. 108-115. ( 0,3 д.а.)

33. Стоколос Н. Унійна акція Ватикану на українських землях Польщі у міжвоєнний період (1920-1930 рр.) // Християнство: контекст світової історії та культури: Науковий збірник. - К., 2000. - С. 211-215. (0,2 д.а.)

34. Стоколос Н. Церква усвідомлює необхідність покаяння // Християнство і проблеми сучасності: Науковий збірник. - К., 2000. - С. 61-66. (0,3 д.а.)

35. Стоколос Н. Етноконфесійна політика ІІІ Рейху і моральний стан православ'я в окупованій Україні (1941-1944 рр.) // Християнство і мораль. - Київ; Тернопіль, 2001. - С. 141-149. (0,4 д.а.)

36. Стоколос Н.Г. Автокефалія під прицілом окупантів. На що перетворилася ще одна спроба відновити її в роки війни // Віче. - 2002. - № 4. - С. 46-52. (0,7 д.а.)

АНОТАЦІЯ

Стоколос Н.Г. Конфесійно-етнічні трансформації в Україні (ХІХ - перша половина ХХ ст.) - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за спеціальністю 09. 00. 11 - релігієзнавство. - Інститут філософії імені Г.С.Сковороди НАН України. - Київ, 2003.

Дисертацію присвячено аналізу інституційно-конфесійних і переважно негативних і трагічних для українців етноконфесійних трансформацій на Правобережній Україні та на західних українських - автохтонних і етнічних землях - у ХІХ - першій половині ХХ ст. (до 1945 р.). „Обрусение” - дискурс самодержавно-церковної політики в ХІХ ст. - нівелювало національні особливості культурного і релігійного життя українців на Правобережній Україні. Істотні трансформації церковного, національного і культурного життя відбувалися в Галичині і Закарпатті під австро-угорською, мадярською і польською владою, але найглибшими й найтрагічнішими вони були на теренах етноконфесійного прикордоння - на Холмщині, Підляшші, Лемківщині.

У період Другої світової війни (1939-1945 рр.) під церковно-релігійне життя України було закладено „міну сповільненої дії”, якою став насильницький перехід частини ієрархів і духовенства Православної церкви в західних областях України під юрисдикцію Московської патріархії.

Саме це значною мірою спричинило - уже в період німецької окупації - розкол і конфронтацію в Українському православ'ї, утворення ворогуючих церков - Автономної православної церкви і Української автокефальної православної церкви. Окупаційна німецька політика щодо церков і релігійних груп в Україні мала на меті усіма засобами перешкоджати встановленню єдиної Української православної церкви.

Німецька окупаційна влада ефективно протидіяла становленню Києва як центру українського православного життя і виокремленню із середовища православних ієрархів авторитетного лідера, який був би здатним очолити рух за встановлення канонічного статусу Київської митрополії і таким чином консолідувати всі течії Українського православ'я.

Остаточний демонтаж усієї системи управління православним церковним життям в Україні й тотальне його підпорядкування окупаційній адміністрації на початку 1943 р. спричинили далекосяжні наслідки. До повернення в Україну радянської влади інституалізаційно-конфесійна трансформація всього православного комплексу дійшла до такого ступеня, що дозволив без зайвих зусиль формалізувати його в рамках Руської православної церкви і нав'язати йому таку модель іманентного виживання, котра цілком влаштовувала радянську тоталітарну систему. І найголовніше - наслідки цих історичних інституалізаційно-конфесійних і етноконфесійних трансформацій мають дискурсну рефлексійність на сучасний стан і тенденції розвитку православ'я в незалежній Україні.

Ключові слова: етноконфесійні трансформації, інституційно-конфесійні трансформації, православ'я, уніатство, греко-католицизм, римо-католицизм, зросійщення, латинізація, полонізація, мадяризація, асиміляція, автокефалія, розкол, конфронтація.

ANNOTATION

N. G. Stokolos. Confessional-ethnic transformations in Ukraine (the XIXth - the first half of the XXth c.). - Manuscript.

The dissertation on the competition for a Doctor's degree in Historical Sciences in the specialty 09. 00. 11 - Religion Studies. G. S. Skovoroda Institute of Philosophy of the National Academy of Sciences of Ukraine, Kiev, 2003.

The dissertation is devoted to the analysis of institutional-confessional, and in a lot of cases more negative and tragic for Ukrainians ethnic-confessional transformations in the XIXth - the first half of the XXth c. (before 1945) on the Right-bank Ukraine and on the Western Ukrainian - indigenous and ethnical - lands. „Russianization” - such discursion of autocratic-church politics in the XXth c. graded national peculiarities of the cultural and national life of Ukrainians on the Right-Bank Ukraine. Significant transformations of the church, national, cultural life took place in Halychyna and Zakarpattya under Austrian-Hungarian, Magyarian, and Polish rule, but the most fundamental and the most tragic they were on the territory of ethnic-confessional frontiers: Holmshchyna, Podlyashya, Lemkovshchyna. During World War II (1939 - 1945) a “ delayed-action mine” was laid under the church-religious life in Ukraine: forcible transfer of the part of hierarchs and clergy of the Orthodox Church in western regions of Ukraine under the jurisdiction of Moscow patriarchate. It was this that to a great extent became the reason for the further - already in the period of the German occupation - dissension and confrontation within the Ukrainian Orthodoxy, creation of hostile churches: Autonomous Orthodox Church under the jurisdiction of Moscow patriarchate and Ukrainian Independent Orthodox Church. Occupation German politics regarding churches and religious groups in Ukraine pursued the object at all means to prevent the establishment of the united Ukrainian Orthodox Church.

German occupation authorities effectively resisted the establishment of Kiev as a center of Ukrainian Orthodox life and provision out of Orthodox hierarchy's environment authoritative leader, which would have been able to lead the movement for the reinstatement of the canonical status of Kiev metropolia and in a such way to consolidate all the movements of the Ukrainian Orthodoxy. The final dismantling of the whole management system of the Orthodox Church life in Ukraine and its strict obedience to the occupation administration in the beginning of 1943 became the reason of the far-reaching consequences. Prior to the coming of the Soviet authorities back to Ukraine the institutional-confessional transformation of the whole Orthodox complex gained such a degree which allowed without excess efforts to formalize it within the frames of Russian Orthodox Church and to impose on it the model of immanent survival, which completely suited the Soviet totalitarian system. And the main point - the consequences of these historical institualisational-confessional and ethnoconfessional transformations have discursive reflexion on the contemporary condition and development trends of Orthodoxy in the independent Ukraine.