Філософсько-соціологічний аналіз релігієзнавчої спадщини діячів українського національного відродження початку ХХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Філософсько-соціологічний аналіз релігієзнавчої спадщини діячів українського національного відродження початку ХХ століття

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Особливістю православ`я як конфесії є те, що воно, починаючи з XІV-XV століть розвивалося не як вселенське явище, а скоріше як федерація православних Церков, що знаходилися у конкурентних, а то й антагоністичних відносинах між собою. Тому дослідження розвитку конфесії саме в контексті історії її Церков є важливим із погляду визначення перспективи можливого постання православ`я як вселенського явища.

Найбільшою і домінуючою Церквою в православ`ї є Російська, яка вже протягом століть прагне перебрати на себе роль вселенської інституції й потіснити при цьому Константинопольський патріархат. Останній, при підтримці певних світових політичних структур, прагне всіляко протидіяти цим устремлінням Російського Православ`я, йдучи на екуменічне спілкування навіть із Римо-Католицькою Церквою, чого не було раніше. Ці процеси відбуваються на фоні розпаду політичних імперій, що, у свою чергу, активізувало процеси розпаду функціонуючих на їх теренах і підтримуваних владою «православних імперій» - Російської й Сербської. В останні 10-15 років постало цілий ряд православних спільнот, які не визнають наявного історичного досвіду появи православних церковних інституцій і свого входження в ці церковні імперії. Суперечки між невизнаними та так званими диптихіальними православними Церквами нині вже вийшли за конфесійні межі - до їх вирішення активно залучаються політичні та економічні важелі. Усе це актуалізувало вивчення православ`я як конфесії у його історії та сьогоденні.

Особливістю функціонування православ `я є те, що тенденція утримати у своєму силовому полі максимальну кількість інституційних складових та вірних у його Церков, особливо багатоетнічних, не зникла. Проте відмінність духовно-культурного розвитку народів створює об'єктивні умови для активізації відцентрових процесів у діяльності його національно-церковних інституцій. В цій конфесії відбуваються надто суперечливі процеси. З одного боку, з'являються нові православні Церкви, в основі виокремлення яких лежить національний чинник (Японська, Китайська, Македонська, Чорногорська, УАПЦ, УПЦ КП та інші). З іншого ж, відбувається розпад православ`я як національно організованих спільнот і творення його позанаціональних Церков (Американська, митрополії Російської ПЦ Закордонної та ін.). Значною мірою цей процес зумовлений зростанням церковних діаспор, що призводить як до ескалації міжцерковних відносин, так і до пошуку православними нових шляхів і підходів у баченні одвічних проблем православної єдності чи, принаймні, інституційного співіснування. Дослідження цих підходів дає можливість моделювати подальший розвиток як православних інституцій зокрема, так і певних суспільних процесів у країнах із домінуючим православним населенням.

Названі вище процеси призводять до певної дестабілізації релігійної ситуації у країнах їх поширення. Прикладом цього може слугувати Україна, де православ'я розколоте на три великі частини, Болгарія, де існують дві паралельні православні Церкви. Щось подібне є в Греції, Білорусії, Естонії, Молдові. Тут гостро постає питання об'єднання Церков, яке можливе лише при глибокому дослідженні історичного досвіду вирішення подібних проблем, при врахуванні етнічного чинника в православному церквоутворенні. На жаль, досвід історії засвідчує те, що самі православні Церкви, без якогось зовнішнього щодо них втручання, не в змозі вирішити свої проблеми. Тому сучасна наука повинна дати державним чинникам, громадським організаціям головні методологічні підходи як до розуміння причин виникнення кризових ситуацій у православ`ї, так і до можливих шляхів їх вирішення.

Глобалізація суспільного життя, з одного боку, і наступ католицизму та протестантизму, нових релігійних течій, з іншого, актуалізують питання поєднання зусиль православних Церков із метою протистояння цим процесам, які загрожують їх конфесійному існуванню. Стає очевидним, що православ`я як федерація Церков, що побудована на національних виявах, не зможе ефективно розвиватися. Саме тому останніми роками все частіше відбуваються різні всеправославні зустрічі, на яких вирішуються гострі питання внутрішньоконфесійного розвитку православ`я та його відносин з іншими конфесіями. Проте осмислення того, що консерватизм православ`я як конфесії ставить під питання його буття в умовах постмодерністських змін, самими православними богословами відбувається надто складно й переважно поверхово-апологетично. Вони й досі культивують переконання, що конфесія не може розвивати чи змінювати вчення Отців Церкви ще ІІІ-V століть, рішення перших Вселенських Соборів (ІV-VIІІ століть), змінювати вікові традиції чи обрядовість. І це відбувається на фоні того, що реально православ`я вже давно відійшло від багатьох із цих постулатів, а сліпе слідування консервативній традиції загрожує його буттю в християнському світі. Саме життя актуалізує питання виявлення межі слідування традиції, яка ще гарантує живучість конфесії.

Крім того, дослідниками конфесії практично не враховується той факт, що вона представлена кількома своїми модифікаціями: візантійсько-грецькою, орієнтальною, московською, українською та іншими. Незнання специфіки й особливостей розвитку цих модифікацій, зокрема замовчуваних періодів церковного колоніалізму, що часто йшов поруч із колоніалізмом політичним, не дозволяє робити об'єктивні узагальнюючі висновки щодо специфіки не лише інституційного, але й канонічно-обрядового розвитку православ `я, не дає можливості з'ясувати причину нинішнього занепаду останнього та можливі шляхи виходу конфесії з існуючої кризи. При цьому, на нашу думку, аналізу повинні піддаватися особливості канонічно-обрядового та інституційного розвитку православ`я не в окремих країнах чи регіонах, як це робилося досі, а в цілому, геоцерковно, в усій гаммі їх контраверсійних оцінок.

Для українських наукових і богословських розвідок, які, на жаль, й досі йдуть у руслі російського бачення розвитку православ`я як конфесії, також важливою є необхідність здолання багатьох хиб в оцінці подій, що відбулися й відбуваються у православ `ї, підтасовування фактів, які характерні для більшості представників російсько-православної історіографії. Й досі українським вченим нав'язується російсько-центричність у сприйнятті православ`я, що призводить до однобічних оцінок розвитку конфесії, появи різноманітних версій месіанських теорій на кшталт «Третього Риму» чи «Другого Єрусалиму». Існує прагнення розглядати історію й сьогодення як протистояння цивілізацій, серед яких виділяється і православна. При цьому часто не враховується специфіка конфесії, її інертність і прагнення до співпраці із владними структурами. Для подолання цих та багатьох інших стереотипів у розумінні православ`я як Україні, так й іншим країнам масового поширення конфесії необхідна власна школа дослідження суперечливих і неоднозначних процесів, які відбуваються у православ`ї як самобутньому напрямі християнства.

Зв'язок роботи з науковими програмами Відділення релігієзнавства Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України, де виконувалася дисертація, є безпосереднім. Зокрема з плановими темами: «Феномен релігії: історіософський контекст» (1997-1999 рр., №0101U002520); «Співвідношення релігійного і національного: контекст історії й культури українського народу» (1997-2000 рр.); «Тенденції розвитку релігії і релігійності в українському суспільстві» (2000-2002 рр., №0101U002661); «Релігія в контексті глобалізаційних процесів сучасності» (2001-2003 рр., №0103U000219). Автором окремих розділів зазначених тем є дисертант.

Мета й завдання дослідження. Дисертація має своєю метою здійснити комплексний аналіз особливостей інституційного виокремлення й розвитку православ`я як християнської конфесії, причини його кризового стану і можливих трансформацій консервативності та самостійності.

Досягнення цієї мети передбачало розв'язання таких завдань:

– Визначити критерії ідентифікації православ'я як конфесії християнства.

– Виявити причини розколу християнства й завершення процесу інституційного становлення православ`я.

– Розкрити роль національного чинника у формуванні православ'я як самобутнього напряму християнства і його вплив на становлення найбільш важливого елементу цієї самобутності - обрядово-культової сфери конфесії.

– Визначити детермінанти й особливості інституційного розвитку православ`я, зокрема, роль державного чинника у формуванні й утвердженні статусів православних Церков та місце цих Церков в системі державно-церковних відносин.

– З'ясувати комплекс причин, що призвели до децентралізованого (у формі федерації диптихіальних і позадиптихіальних Церков) розвитку православ'я й появи у Помісних православних Церков різних чинників формування їх внутрішнього життя.

– Вичленувати й розкрити особливості різноманіття виявів православної інституційності в просторово-часовій структурі геоцерковного розвитку конфесії.

– Виявити ті внутрішні та зовнішні фактори, які зумовили консервативність православ`я як християнської течії, унеможливили його подальший доґматичний та канонічний саморозвиток.

– Дослідити характер і структуру факторів, що визначали формування базових ідей (мегаломанії та Третього Риму) розвитку православ'я у поствізантійський період, призводили до розгортання внутрішньоцерковних й міжцерковних конфліктів у середині конфесії.

– Проаналізувати закономірність тих процесів, які відбуваються у православ'ї постсоціалістичних країн, а також прогнозованість змін, що відбулися тут у ставленні державних інституцій та громадськості до православних Церков.

– З'ясувати причини нинішнього кризового стану православ`я як конфесії та визначити чинники і можливі напрямки вирішення його сучасних проблем, функціонування в поліконфесійному світі й протистояння з іншими християнськими конфесіями.

Головна проблема, яка вирішується у дисертації - це виявлення тих функціональних чинників, які обумовлюють інституційний розвиток (трансформацію) православ'я в просторово-часовому вимірі й дозволяють прогнозувати напрямки його можливих подальших змін та становлення, зрештою, як своєрідного структурованого християнського феномену. Відтак ці чинники постають об'єктом дослідження, а конкретні прояви зазначених трансформацій - предметом дослідження.

У вступі обґрунтовується актуальність досліджуваної проблеми, що зумовлюється цілим комплексом суспільних чинників сучасного світового розвитку, які мають як міжнародні, так й українські виміри. Визначається об'єкт, предмет, мета і завдання дисертації, методика дослідження, його наукова новизна, теоретичне і практичне значення, наводяться дані про характер апробації роботи і вмотивована логіка її структури.

У першому розділі - «Інституційний розвиток православ'я як об'єкт релігієзнавчого аналізу» - аналізується ступінь розробки проблеми та домінуючі концепції оцінки зазначеного розвитку у працях українських та зарубіжних філософів, істориків, історіософів, культурологів, богословів. Відзначається, що інституційний розвиток православ`я у масштабах не однієї-двох Помісних православних Церков, а конфесії в цілому, незважаючи на велику кількість праць, присвячених власне православ `ю, ще не став об'єктом прискіпливої уваги науковців. А тому головна увага при формуванні історіографії дослідження була зосереджена лише на тих богословських та релігієзнавчих розвідках, в яких автори максимально наблизилися до цілісного підходу в аналізі інституційного розвитку православ'я, розглядали останнє як релігійний феномен, який має певні спільні риси для всіх Помісних православних Церков, подавали закономірності однакового вирішення тих чи інших богословських чи соціальних питань тощо.

Подані критерії відбору літератури породив значні труднощі при написанні роботи, адже загальною рисою всієї православної історіографії можна визначити її регіональну роздробленість та описовість у підходах до характеристики Церков. Більшість православних богословів та істориків обмежуються у своїх наукових розвідках переважно аналізом інституційного розвитку власної Церкви. Праці синтетичні, в яких аналізувалися б межові події, здійснювався б комплексний аналіз тих процесів, які обумовлені загальними закономірностями розвитку православ'я як єдиного організму, особливостями інституційного становлення конфесії, є радше винятком, аніж закономірністю. Крім того, у розділі зазначається, що вітчизняне релігієзнавство й досі є заручником нав'язаних богословами та істориками Російської ПЦ оцінок геоцерковного розвитку конфесії. Тому об'єктивний характер дослідження забезпечувався і завдяки залученню великого масиву знакових досліджень представників багатьох Помісних православних Церков, які у своїх працях інколи вступають у конфлікт із існуючою історіософською традицією у витрактуванні інституційного становлення Церков, зокрема у питанні щодо шляхів отримання автономії чи автокефалії, можливості чи не можливості подальшого богословського розвитку конфесії, можливості змін в її обрядово-культовій сфері тощо. Маються на увазі праці Б. Алексова, В. Архангельского, Т. Бурмова, І. Велєва, Н.Гєнчєва, А.Гільфердінга, Ж. Драговича, А. Зноско, Д.Кірова, Б. Конескі, М. Костича, О.Лєбєдєва, К.Лілулашвілі, П. Маліцького, З. Маркова, В. Мосса, І. Пальмова, Д. Поспеловского, Д. Снагова, І. Снєгарова, І. Соколова, А. Соловйовіча, К. Урбана, М. Шкаровского, Г. Якуніна та багатьох інших.

Не менш важливими для розуміння теоретичних аспектів православного віровчення є доробок професорсько-викладацького складу духовних академій та семінарій: грецьких, російських, румунських, сербських, македонських, українських та інших. І хоча, як ми вже зазначали, більшість викладачів так і не змогла вийти за традиційні і часто політично визначені схеми історичного розвитку православ'я, праці митрополита Дамаскіна (Папандреу), Макарія (Булгакова), професорів А. Деликостополуса, А. Пападопулос-Керамевса, Д.Ґеанакоплоса, Н. Матсуки, Ґ. Металліни, Г. Металлиноса, Є. Голубинського, М. Глубоковського, І. Власовського, С. Булгакова, священиків Веніаміна (Новіка), Г. Флоровського, М. Заболотського та інших православних істориків й богословів заклали основи нинішнього наукового історіософського аналізу інституційного розвитку конфесії.

У розділі зазначається також, що наявність кількох різних підходів до оцінки інституційного розвитку православ`я актуалізувало необхідність зробити головний акцент у дисертаційному дослідженні на аналізі православних першоджерел - тих церковних й світських нормативних документів, які визначили основи устрою і розвитку православних та біляправославних інституцій. Зазначимо, що навіть оцінка цих першоджерел у православній історіографії неоднозначна - наявне своєрідне протистояння «канонічних витрактувань» у працях Т. Барсова, А. Зноско, М. Маліновського, Й. Мацюсико, Ж. Метталіну, Ю. Мулик-Луцика, Н. Натсуки, А. Павлова, О. Покровського, Н. Попова, Ю. Поповича, М. Соколова, М. Суворова, В. Ципіна, Я. Шпайгля та багатьох інших богословів й дослідників.

Новим етапом у дослідженні інституційного розвитку православ`я стала друга половина ХХ ст., коли відбулося інституційне становлення Свято-Сергієвського богословського інституту (Париж) та Свято-Володимирської духовної академії (Нью-Йорк). Співробітники цих навчальних закладів (митрополит Євлогій Георгієвський, священик Іван Мейєндорф, П.Євдокимов та ін.) заклали основи нової самооцінки православ`я в сучасному світі. Їх ідеї перекликаються із доробком потужної грецької богословської школи: митрополитів Анастасія (Яннулатоса), Дамаскіна (Папандреу), Ієрофея (Влахоса), єпископа Івана (Зізіуласа), дослідників Христофора (Яннараса), Х. Политидиса, Амфілохія Пантобітса та інших, які намагаються проблемно, відповідно до нинішній реалій життя підійти до осмислення тих чи інших закономірностей інституційного розвитку православ`я. Напрацювання греків мають широке поширення в багатьох православних Церквах, оскільки ці богослови хоча й є греками за походженням, належать до різних церковних юрисдикцій.

Автором відзначаються також гострі дискусії між дослідниками православ'я, що відбуваються і з приводу ролі національного чинника у становленні православної релігійності. Багато православних богословів не погоджуються визнавати провідну роль цього чинника не лише у становленні етноконфесійного синкретизму, але й у отриманні тих чи інших статусів Помісних Церков. Така позиція наштовхується на несприйняття у тих національних Церквах, які борються за свою незалежність. В працях українських (митрополити Iларiон Огієнко, Антоній Дублянський, о. Михаїл Йосифчук, професори Д. Степовик, А. Колодний, П. Яроцький та ін.), болгарських (І. Снєгаров, Б.Ніколова, П.Ніков, Н.Гєнчев, Д.Кіров та ін.), македонських (архиєпископ Михайло, Б. Алєксов, Б. Конєскі, та інші) та інших богословів й світських дослідників дається розгорнута характеристика національної специфіки розвитку обрядово-культової сфери православ`я, вказується на етнополітичну обумовленість розвитку національних православних Церков.

Серед праць, які мають методологічний характер для розкриття теми, а саме подають основні закономірності взаємовпливу православ`я (в усіх його проявах, в т.ч. й інституційному) та соціуму на різних етапах їх розвитку, у розділі виокремлено дослідження: М. Бердяєва, Т. Варе, Ю. Волошина, А. Гордієнка, М. Гордієнка, Д.Ґеанакоплоса, А. Делікостополуса, В.Єленського, В.Єрьоменко, В. Жемчужникова, В. Калліста, М. Каптєрєва, А. Колодного, П. Кралюка, Є. Крижановського, П. Курочкіна, Б. Лобовика, М. Лосського, Д. Мережковського, А. Пападакіса, Ю. Поповича, В. Розанова, П. Флоренського, С. Франка, В. Ципіна, Л. Шестова, П. Яроцького та інших дослідників. Названі автори у своїх працях глибоко проникають у філософську суть православного феномену, обґрунтовують можливість і обумовленість його національної специфіки, участі у політичних процесах.

На новий рівень вивчення особливостей розвитку та функціонування інституційних комплексів православної Церкви вітчизняне релігієзнавство вивели праці провідних українських дослідників часів незалежності України. У монографіях, окремих статтях та дисертаційних дослідженнях Б. Андрусишина, В. Бондаренка, С. Головащенка, С. Здіорука, А.Зінченко, В.Єленського, А. Колодного, П. Кралюка, О. Крижановського, Г. Кулагіної, І. Мозгового, Г. Надтоки, П. Панченка, В. Пащенка, І. Преловської, Н. Стоколос, В. Ульяновського, Л. Филипович, Є. Чальцевої, Н. Шип, О. Шуби та інших науковців аналізуються глибинні процеси формування етноконфесійної специфіки культури та обрядово-культової сфери релігійного комплексу. Це дозволило пояснити з наукової точки зору активні процеси «онаціональнення» православ'я в умовах його розвитку в різних націокультурних середовищах, довести правомірність понять «грецьке», «московське», «українське» православ'я та ін. Проте в більшості праць розглядаються теорія та конкретні приклади функціонування інституалізованої православної релігійності в соціально-політичних та економічних умовах переважно на теренах Російської імперії (згодом СРСР), або ж акцент робився на політичній діяльності Російської ПЦ. Аналізом інституційного розвитку православ`я в світі, в усій сумі його складових і взаємозалежностей українські (як, до речі, й російські) релігієзнавці практично не займалися.

Здійснений в розділі аналіз дозволяє виснувати, що дослідження базових чинників, які впливають на інституційний розвиток православ`я у світовому масштабі, а також головних закономірностей цього розвитку, складають відносно невелику частину православної історіографії. І це попри те, що ця проблема є визначаючою для розуміння особливостей доґматично-канонічного та обрядового розвитку конфесії.

У другому розділі - «Особливості формування православ'я як самостійного християнського напряму» - розглядаються основні чинники, які призвели до формування доґматично-канонічних особливостей Східного християнства та інституалізації останнього у формі Помісних Церков. Зокрема відзначено, що виокремлення православ `я відбувалося в умовах свободи витлумачення доґматично-канонічної термінології та тих суспільно-політичних явищ, які відбувалися в християнстві (в умовах нерозробленості християнської доктрини) у перші чотири століття, не могла не призвести до формування кількох богословських центрів конфесії. В розділі доводиться, що саме боротьба за лідерство у новосформованому християнському світі, до якої були активно залучені, окрім церковних, також політичні та економічні чинники, і визначила подальшу долю православ'я як інституційованої конфесії. А тому адміністративно-територіальний аспект формування християнства у першій половині першого тисячоліття його розвитку був лише зовнішнім проявом різного бачення місця й ролі Церкви (віри як такої) у житті соціуму.

Базові філософії та культури - грецька та латинська, на основі яких відбувався розвиток Східного і Західного християнств, спричинилися до формування різних підходів у вирішенні конфесіями онтологічно-гносеологічних проблем. У розділі доводиться, що саме самобутні витрактування природи й суті тринітарно-христологічних проблем стали визначальними чинниками розділу християнства на католицизм і православ'я. Наслідком цих різних підходів було також становлення різних моделей державно-церковних відносин (цезаропапизм на Сході та ієрократія на Заході), а також формування такого оригінального явища у християнському світі, яке нині визначається як православна духовність.

Розкриття особливостей інституційного становлення православ'я передбачає також виявлення певних періодів у розвитку останнього. Оскільки це питання й донині залишалося відкритим у вітчизняній та світовій історіографії, у розділі визначено шість періодів розвитку цієї конфесії (за головний критерій взято глобальні зміни у розумінні православ'ям свого місця й ролі в історичному процесі). На відміну від православних богословів (які датують православ `я І століттям) чи світських дослідників православ'я (більшість яких вважає часом появи православ `я ХІ ст.), у розділі доведено, що про православ'я як особливий напрям християнства можна говорити лише із початку ІV ст. Адже у перші три століття розвитку християнства немає тих доґматично-канонічних ознак, які б дозволили ідентифікувати існуюче на той час віровчення як православ'я чи католицизм. Перший період розвитку православ'я характеризується появою тринітарно-христологічних суперечок, які, власне, й визначили специфічні підходи до розуміння і вшановування Трійці та природи Ісуса Христа й Святого Духа як її іпостасей. Саме розкриття цих підходів і дозволяє дослідникам говорити про православ'я як особливий напрям християнства.

Виокремлені у дослідженні наступні п'ять періодів буття православ'я базуються на відслідковуванні головних тенденцій у концептуальному розвитку конфесії: зміни у розумінні пентархії і її перехід у тетрархію; модифікація богословсько-есхатологічної функції Візантійського православ'я від етатизму до співіснування (федерації) рівноправних автокефальних Церков; визначення (відшук) православ'я себе у національному «релігійному ренесансі» православних народів у ХІХ ст.; формування грецької мегаломанії та теорії «Третього Риму» як визначаючих парадигм православного розвитку у ХІХ і ХХ століттях; зміна локальності православних ареалів на географічний універсалізм; нова «соціалізація» православ'я в умовах постмодерного суспільства.

Історіософський аналіз особливостей розвитку православної доґматики в контексті інституційного становлення православ `я, здійснений у другому параграфі розділу, дозволяє нам констатувати, що загальна характеристика доґматичного розвитку Східної Церкви наражається на значні труднощі, оскільки ні кількість православних доґматів, ні сфера їх прояву й донині чітко не визначена. Проте саме характеристика доґматичного розвитку православ'я дозволила нам визначити основні принципи формування віронавчального комплексу конфесії, серед яких відзначимо: містичність; соборність; незмінність. Завдяки цьому, у Східному християнстві сформувалися власне сприйняття божественного, а саме: акцентація на природі божественного, співвідношенні іпостасей Трійці, природі Ісуса Христа та Святого Духа, який «піднятий» православними до рівня Сина Божого тощо. На Заході ж більше опікувалися етичними проблемами людського буття.

Тому, і в розділі це доводиться, про ідентифікацію православ'я як релігійного напряму можна чітко говорити лише з часу богословського формулювання і розвитку тринітарно-христологічних проблем, вирішення яких залежало перш за все від тогочасної політичної кон'юнктури та співвідношення сил між богословськими школами Олександрійського, Антиохійського та Константинопольського патріархатів.

Антиохійське православ'я, яке у своєму розумінні Трійці виходило з позицій арістотелівської логіки й зробило спробу вирішити суперечності сутнісних основ християнства за допомогою конструктів Арія і Несторія, не мало шансів перемогти у боротьбі із олександрійськими богословськими школами. Незважаючи на те, що і поява несторіанства, і його ліквідація була визначена передовсім політично, у розділі доводиться, що це вчення не мало жодних шансів бути прийнятим ортодоксальним християнством - навіть при його прийнятті під політичним тиском, воно згодом мусило б бути відміненим. Адже «перетворення» Ісуса у «богоносця» могло позбавити християнство не лише спокутувальної місії Бога-Сина (страждання й смерть не Бога, а Христа-людини), але й таких базових для православ`я основ віри, як страждання і воскресіння. Перемога Несторія, таким чином, «вихолощувала» б християнство, позбавляла його «спасаючого» сенсу.