Релігія як феномен універсуму культури: християнський контекст

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

Актуальність теми дослідження. Глобалізаційні процеси ХХ ст. актуалізували питання взаємодії і водночас протистояння різних світових культур, а заодно і тих релігій, на духовній основі яких відбувалося їх становлення та розвиток. Відтак постало завдання нового осмислення ролі і місця релігії в різних її конфесійних виявах в глобалізованому світі. Це особливо актуально як з огляду на широкомасштабні соціальні зміни сучасності, так і впливу постмодерністських ідей, які ставлять під сумнів традиційні цінності, в тому числі й релігійні. Отже, сама логіка цивілізаційного розвитку, як і необхідність подолання кризових явищ в царині культури, актуалізує проблему взаємозв'язку релігії й культури. Зростаюча засекуляризованість культурних феноменів дає певні підстави для занепокоєння світських і церковних сфер, які не можуть не реагувати на загрози, що виникають і для культури, і для релігії.

Враховуючи специфіку релігії як духовного феномену, треба зазначити, що вона поволі адаптується до змін культури, хоча й не завжди має це робити. Тим не менш, сьогодні ми спостерігаємо значний інтерес суспільства до релігії, незважаючи на фактично узаконене вільнодумство, демократичність поглядів, плюралізм думок й авторитет науки. Отже, сама історична реальність ставить завдання з'ясувати те, які можливості вміщує релігія для людини, для культури нашої епохи, яка змінює не тільки свідомість людей та умови їхнього існування у світі, але й сам світ. Тому необхідний серйозний аналіз антропологічних й онтологічних причин існування релігії, її культурологічних можливостей. Силами тільки соціології, психології, філософії релігії це зробити практично неможливо. Тому актуалізується конституювання такого відносно самостійного дисциплінарного утворення релігієзнавства, як культурологія релігії. Предметом дослідження її мала б стати релігія як феномен універсуму культури.

Особливістю нашого часу є не тільки глобалізація суспільного життя, а водночас і повернення багатьох етносів, культура яких формувалася на підвалинах певних релігій, до активної ролі в історії. Тому нині постає необхідність всебічного аналізу того, як релігія впливає на відродження національної культури, духовний розвиток окремих народів, зокрема й українців як нації. Адекватне розуміння співвідношення культури й релігії зумовлює органічне співіснування релігійних відносин з національними, утвердження релігійних інститутів в їх суспільному бутті, досягнення порозуміння між церковною й світською владою.

Культура - це цілісний феномен її ідейно-естетичних, соціально-політичних та інших складових. Тому відродження української культури, що стало реальністю з проголошенням державної незалежності, неможливе без одночасного відродження тих релігійно-культурних феноменів, на основі яких формувалася українська ментальність і які поставали як елементи нашої культурної цілісності. Все це зумовлює необхідність аналізу релігії як складової української культури в усьому багатоманітті її функціональності. При цьому культурологічний аналіз дозволить не тільки оцінити роль релігії в житті людини, а й глибше проникнути в антропологічну, природно задану її сутність як суб'єкта культури - самозначеного, самодостатнього, який усвідомлює себе творцем культури. Водночас, намагаючись актуалізувати питання місця й ролі релігії в самовизначенні та самовиявленні людини, ми є свідками завершення грандіозного, історично безпрецедентного досвіду Нового часу - побудови культури без релігії, який пройшов тривалий, багатоетапний шлях - від гуманізму ХІV ст. до культурної кризи ХХ ст. Сучасна культура в поєднанні з релігійним світобаченням знову обирає напрямок свого подальшого розвитку. Але в ХХІ ст. у силу складності, багатомірності існування людини й суспільства, наростання кількості глобальних проблем експерименти у виборі шляху подальшого культурного розвитку вкрай небезпечні. Відтак всебічне дослідження взаємовпливу культури й релігії, переосмислення цінностей культури, її змістовного, значеннєвого елементу є необхідним та має очевидний практичний вимір, що впливає на формування оптимальної культурної парадигми.

Важливість розробки обраної проблеми пояснюється й тим, що донедавна культурологічний розгляд релігії був переважно теологічно орієнтованим, тобто зосереджувався на осмисленні вертикалі “людина-Бог”. А між тим залишався поза серйозною увагою горизонтальний аспект, коли людина постає діяльною у своєму житті, реалізуючи закладені в неї культуротворчі функції. Таким чином, об'єктивне дослідження богословських обґрунтувань шляхів входження людини у світ культури як і недостатнє вивчення заявленої теми в працях українських та закордонних науковців дає підстави віднести її до актуальних і вважати такою, що має як науково-теоретичне, так і науково-практичне значення.

Мета і завдання дослідження обумовлені актуальністю обраної теми та необхідністю з'ясування закономірностей і специфіки взаємодії таких феноменів, як релігія й культура, сутності і форм їхнього взаємозв'язку і взаємовпливів, а також позицій як християнських теологів, так і світської, зокрема релігієзнавчої, науки щодо даних проблем.

Досягнення цієї мети потребує вирішення низки завдань, сутність яких зводиться до необхідності:

· здійснення аналізу богословського та світського (релігієзнавчого й культурологічного) підходу до з'ясування питання співвідношення релігії й культури, виявлення основних методологічних підстав і труднощів в дослідженні релігії й культури та виробленні шляхів їх подолання;

· визначення місця й ролі релігії в культурі, кількісного й якісного співвідношення понять релігія й культура;

· з'ясування причин переваги сакральної або світської культури в різних історичних хронотопах, а також ролі науки в процесах секуляризації культури;

· дослідження специфіки та складових релігійної культури, її культуротворчого потенціалу;

· виявлення відмінності релігійного морального імперативу від світської етики, їх культурологічного змісту та можливостей;

· визначення ролі та специфіки релігійного мистецтва в системі культури, його зв'язку з культово-догматичною стороною релігії, культурологічним впливом на людину й суспільство;

· виявлення причин виведення православними богословами культури з культу;

· визначення сутнісних компонентів інкультурації й католицького аджорнаменто та їх впливу на релігію й культуру;

· дослідження впливу доктринальних положень протестантизму на “теологію культури”, що передбачало б з'ясування взаємодії релігійної й світської культури, процесів сакралізації та секуляризації, виявлення їх сутності та специфіки;

· визначення ролі релігії в етнокультурному бутті українства, можливостей та основи міжконфесійного діалогу в Україні як діалогу культур;

· обґрунтування ролі й можливостей релігії в національному й культурному відродженні України.

1. Культурологія релігії в її богословському й світському баченні

Проаналізовано богословські погляди на релігію й культуру, їх взаємодію та взаємовплив; висвітлено світські погляди на цю проблему, визначено принципову різницю богословського та релігієзнавчого підходів до розв'язання проблеми; запропоновано культурологічний підхід до проблеми, з'ясовано можливості культурологічної методології дослідження таких феноменів, як релігія та культура, обґрунтовано доцільність нового напрямку у вивченні релігії та культури - культурологію релігії.

Зазначено, що християнські теологи й релігійні філософи розглядають проблему культури і релігії, виходячи із систематизованих принципів віровчення. Проаналізовано ставлення до культури Отців Церкви, розглянута специфіка розвитку православного, католицького та протестантського віровчення про культуру та релігію. Зокрема, з'ясовано погляди Іоана Дамаскіна, Феофана Затворника, Григорія Палами, Ніла Сорського, які висловлювали свої думки щодо стосунків релігії й культури, а також праці представників основних християнських конфесій.

Ці питання порушуються відомими православними діячами (М. Бердяєв, В. Зеньковський, митрополит Іларіон (Огієнко), Л. Карсавін, О. Мень, П. Могила, В. Розанов В. Соловйов, П. Флоренський та ін.). Сучасні православні богослови також звертають увагу на проблему релігії й культури і відзначають, що церква не може бути відірваною від культури, тим більше сьогодні, коли ми маємо справу з процесами глобалізації. Католики теж звертаються до цієї проблематики (Е. Жильсон, Ж. Маритен, П. Пупар, П. Тейяр де Шарден, М. Шелер та ін.). Дуже багато питань релігії й культури порушують II Ватиканський Собор й енцикліки Івана Павла II, зокрема “Віра і розум”. Для греко-католицьких авторів культура так само постає історичним фактом, але виникає вона завдяки натхненню релігії (І. Музичка, Й. Сліпий, А. Шептицький, Л. Гузар). Значний інтерес до питань релігії й культури виказують протестантські мислителі (К. Барт, А. Гарнак, Дж. Креслі, Б. Меланд, Ш. Метьюс, брати Річард і Райнхольд Нібури, Ф. Пібоді, У. Раушенбуш, П. Тілліх, Е. Трьольч, А. Уайтхед, А. Швейцер та ін.).

Виявлено, що фундаментом православно-богословської концепції культури сьогодні стали, поряд з ідеями патристиків і слов'янофілів також ідеї антиномізму й церковного модернізму початку XX ст. Але типовими є твердження про те, що культура нерозривно пов'язана з теургією і з культом, тому культ є “зосередженим місцем культури”, його не можна змінювати без серйозних наслідків для культури; причиною появи культури, спроб домінування світської культури вбачається порушення гармонії, рівноваги всередині самої людини.

В середовищі католицьких теологів домінують думки про те, що культура розвивається під впливом релігії. Але пізніше вона усвідомлює себе як результат людської діяльності і здатна існувати поза релігійним впливом. Так відбувається перехід від сакральної культури до світської. Проблеми, які стоять зараз перед людством, виглядають як наслідок відірваності від надприродного початку. Спроба їх подолати приводить католиків до зближення культури й церкви, спрощення культу, звернення до ідей демократії й суспільного прогресу.

Аналізуються теологічні концепції культури протестантизму. Виділена загальна тенденція ставлення до релігії й культури - спроби перегляду ідей соціального євангелізму і культур-протестантизму, а також ліберальної теології і теології кризи. Теологи вбачають можливим перебороти існуючу протилежність між релігією й культурою за рахунок зближення ідеалів соціальних й євангельських, додання релігійного освячення всій діяльності людини.

Простежується ставлення до цього питання в різні епохи, в різних хронотопах культури. Взаємодія релігії та інших феноменів духовної культури показана як складна картина світоглядних й ідеологічних відносин суспільства, проаналізована взаємозалежність логіки культури й логіки конкретного буття поглядів на релігію. Звертається увага на те, що зі змінами в культурі змінюються й світські уявлення про релігію. При цьому роль та сутність релігії визначається по-різному, в залежності від наукової дисципліни, в межах якої здійснюється така спроба. Зазначено також, що найчастіше праці представників світської науки, присвячені релігії й культурі, порушують питання не про їхнє співвідношення та взаємовплив, а дають лише аналіз і опис цих феноменів.

Демонструється процес відчуження поняття “релігії” від поняття “культури”. Досліджені істотні відмінності в релігійній й світській антропології. Особлива увага приділяється структурно-функціональному підходу, який базується на уявленні про те, що Бог створюється за образом і подобою суспільства, а соціальні функції релігії не залежать від її істинності або хибності, що релігії, навіть нетрадиційні, є частинами соціального механізму і що без релігії соціальна еволюція і розвиток сучасної цивілізації неможливі. Автор також звертається до поглядів на релігію і культуру постмодерністів та інших представників західної філософії.

Пропонується новий напрямок дослідження проблеми взаємодії та взаємозв'язку релігії й культури - культурологія релігії, обґрунтовується правомірність і доцільність розробки такого напрямку релігієзнавства, доводиться, що для цього є достатні методологічні засади. Специфікою такого підходу стає орієнтація на забезпечення не тільки накопичення знань про релігію, але й звернення до аналізу релігійної культури, мистецтва, моралі, які мають загальнолюдське й загальнонаціональне значення.

Релігія і культура є дуже складними об'єктами дослідження самі по собі. В праці К. Клакхона і А. Кребера “Культура: критичний огляд концепцій і дефініцій” виявлено більше двохсот визначень культури. Дуже цікавим є розуміння культури С. Кримським, В. Мейзерським, М. Поповичем, Б. Парахонським.

В дослідженні акцентується увага на поглядах М. Бердяєва і В. Біблера, які вважають, що культурі і релігії, перш за все, притаманна така властивість, як смислогенез, тому через семіотичний зріз релігії можна визначити ступінь розвитку культури. Багато в чому можна погодитися з американським культурологом і антропологом К. Гірцом, який також пропонує семіотичній підхід до вивчення культури і релігії, погляд на культуру як на систему символів й “контекст розуміння”. Але вважається недостатнім зводити вивчення культури і релігії тільки до вивчення символів, як це робить К. Гірц.

Т. Парсонс пропонує методологію структурно-функціонального аналізу, вважаючи релігію одним з структурних компонентів культури, роль якого історично змінюється. Цікавою є також методологія американського культуролога й культурантрополога Л. Вайта. Але виникає необхідність узагальнення підходів до проблем релігії й культури, що потребує нового методу дослідження. Вбачається, що цим методом може бути культурологічний підхід.

Культурологічному підходу властиві інтегративність, міждисциплінарність та спроба дослідження релігії й культури як єдиної системи. Поєднання описового, історичного, нормативного, психологічного, структурного й генетичного підходу до феномену релігії дає можливість говорити про предмет та метод культурології релігії. Стає необхідним усвідомлення взаємин релігії з іншими культурними феноменами як єдності, для чого необхідне заглиблення в сутність цих взаємин і розкриття внутрішньої логіки їх генезису. Для цього уявляється доцільним звернення до низки суміжних дисциплін - таких, як етнологія, загальна історія, мистецтвознавство та ін.

Культурологічний підхід до феномену релігії передбачає синтез всіх існуючих гуманітарних підходів: соціології, філософії і психології релігії. Культурологічне дослідження релігії включає:

· відображення “культурної біографії” релігійних ідей, обрядів, образів;

· висвітлення культурної ролі церкви;

· аналіз співвідношення релігії й філософії, місця теології в культурі;

· дослідження співвідношення атеїстичних та релігійних ідей у культурному просторі;

· з'ясування співвідношення релігії з іншими культурними формами;

· аналіз впливу релігії на формування й розвиток соціального досвіду, світоглядної, культурної, громадянської ідентичності та ін.

Проблема смислів культури є однією з ключових у сучасному культурологічному знанні. Саме тому культурологічний підхід передбачає обґрунтування проблеми смислів релігії. Така властивість релігії, як смислогенез робить її сферою самодетермінації не тільки особистості, але й культури. Її розв'язання вимагає аналізу взаємодії смислів релігії зі смислами культури, тому що культура, виходячи в сакральний вимір, тісно стикається з реальним релігійним досвідом й аксіосферою релігії. Отже необхідним стає аксіологічний підхід по проблеми.

Щодо філософського релігієзнавства, яке трактує релігію як світогляд та тип культури, культурологічне вивчення релігії стає необхідним змістовним доповненням.

2. Специфічні особливості релігії як явища культури

Аналізується не тільки релігія як феномен культури, але й причини її закріплення в культурі, специфіка її взаємозв'язку з іншими явищами культури, вплив на інші культурні феномени й соціальні інститути. Простежується унікальність функціонального діапазону релігії, взаємодія сакрального й світського, взаємовідношення релігії й науки.

Розглядається загальна модель входження релігії в культуру, а також її закріплення в культурі завдяки її онтологічному, антропологічному, соціальному, праксеологічному та функціональному вимірам. Але підкреслюється, що виділення цих вимірів у самостійні реалії умовне, вони є взаємопроникаючими, як і потреби людини й суспільства.

Звертається увага на те, що релігія закріплюється в культурі завдяки тому, що виводить людину за межі земного буття, стосується сфери раціонального й містичного в житті людини. Вона має всі підстави в психосоматиці людини, надає стійкості не тільки індивідуальному внутрішньому життю, але й життю соціуму, будучи водночас стабілізуючим фактором, засобом гармонізації цілісності й наслідком складності внутрішньої організації людини та соціуму. Релігія має найбільш широкий спектр можливостей, які можуть бути використані як конкретною особистістю, так і соціумом, тому вона закріплюється в культурі й зберігає історичну значимість дотепер. Фактором, який також сприяв цьому процесу, але був оприявнений дещо пізніше, стала зрощеність релігійної ідеї з державною ідеологією.

Аналіз історичних й антропологічних джерел ранньої історії людства дозволяє стверджувати, що релігія, мистецтво й культура з'являються практично одночасно і мають джерелом спільну природно задану підструктуру в людській психіці, основу, ґрунт, деяку продуктивну силу, яку ми воліли б назвати ірраціональною складовою психічної структури людини. Отже, якщо припустити, що крім раціональної та емоційної існує також ірраціональна складова психічної структури людини, що з'явилася дуже давно (а точніше - разом з людиною) і є її антропологічною характеристикою, тоді як наслідком її дії стає релігія і вся духовна (а частково й матеріальна) культура, то перехід від культури до цивілізації відбувається з причини втрати людиною цілісності, її ірраціонального творчого начала і творення тільки за рахунок розуму. Тому, якщо перехід “від культури до цивілізації” відбудеться, то це буде, на нашу думку, не тільки кінець культури, але й кінець людини.

Ставиться завдання визначити місце й роль релігії в культурі, кількісне та якісне співвідношення понять релігія й культура. Для його вирішення застосовується структурно-функціональній підхід, принцип цілісності й системності, а також аналіз функціонального діапазону релігії.

В релігієзнавчій науці виділяють різні функції релігії в культурі, серед яких варті виділення компенсаторна, комунікативна, світоглядна, інтегративна, регулятивна, терапевтична, захисно-адаптивна, перетворююча, сігніфікативна, нормативна, функція соціалізації, когнітивна, інформативна, відтворювальна, трансляційна, надихаюча, культурозберігаюча, культуротворча, легітимізуюча та ін.

Відзначається, що зміст культури вкрай різнорідний, а функціональний діапазон релігії занадто широкий, тому донедавна релігію найчастіше аналізували не як феномен, а розглядали окремі її функції та їх прояв у культурі. У процесі дослідження плідним виявився підхід до осмислення цих феноменів з позиції порівняння функціонального діапазону релігії з функціональним діапазоном культури, що проявляється в наступному:

· релігія входить у культуру через об'єктивні потреби людини й суспільства, реалізує в ній свої функції, створюючи власну форму й впливаючи на зміст інших культурних форм через самосвідомість людини й культури;

· релігійність є способом практичного оволодіння дійсністю. Крім того, релігія сприяє здатності раціоналізації дійсності, необхідним наслідком якої стає легітимація всіх сфер цієї дійсності. В процесі диференціації суспільства релігія перетворюється на особливу сферу, інституціалізується, починає легітимацію державного ладу;

· в іманентному бутті немає пункту, що міг би об'єднати різноманітні центробіжні сили суспільства, релігія ж переносить точку єднання в потойбічний світ;

· релігія є продуктивною силою людської здатності до трансцендування. Релігійна картина світу виводить людину за іманентні межі власного існування, в той час як світська обмежує її саме іманентним. Крім того, релігія вводить цінність, відсутню у світській культурі - не Бог сам по собі, як елемент опису світу, а відносини з Богом, якість цих відносин;

· орієнтуюча сила релігії особливо важлива в граничних екзистенційних ситуаціях. Відповідно, в арсеналі людини й культури повинен бути засіб їх подолання. В протилежному випадку людина й культура втратили б значну частину свого життєвого імунітету. Не тільки інша сфера культури, але й вся світська культура в цілому цієї проблеми не вирішують;

· однією з потреб людини й культури була й залишається сакралізація буття. Якщо в житті людини взагалі відсутня сакральна складова, це має психологічні, соціальні наслідки не тільки для людини, але й для суспільства, в яке вона включена. Діапазон сакрального в різні часи й у різних культурах був різним, але існував завжди.

Таким чином, функціональний діапазон релігії охоплює провідні рівні існування й розвитку людини та культури - онтологічний, антропологічний, соціальний, праксеологічний, екзистенційний, у т.ч. в дихотомії “трансцендентне - іманентне”. Необхідність формалізації всіх функцій релігії об'єктивно є обумовленою, її результатом є культура, й не тільки релігійна. Онтологічні й антропологічні підстави має також світська культура. Однак людина не здатна задовольнити потреби власної природи та реалізувати весь свій антропологічний потенціал тільки в світській культурі. Крім того, функціональний діапазон релігії не просто ширший функціонального діапазону будь-якої іншої сфери культури, не просто виявляється в духовній культурі, але практично збігається з функціональним діапазоном останньої, опосередковано впливаючи й на культуру матеріальну. Жодне з явищ культури, взяте окремо, такого функціонального діапазону не має.

Йдеться про те, що з огляду на поліфункціональність релігія справляє вплив практично на всі сфери людської життєдіяльності, а в деякі періоди історії її “духовна диктатура” стає абсолютною. Цьому сприяє взаємодія зі світськими інститутами та інститутами влади, злиття функцій релігії та влади, а також релігійність головного представника влади. Органічне злиття релігійних відносин з національними, побутовими, державно-правовими детермінує появу особливих синкретичних утворень.

Виявлена необхідність розрізняти “диктатуру релігії” - саме духовну і диктатуру ж влади як можливість підпорядкування різних ланок культури конкретним ідеологічним завданням. Релігія нерідко поширюється завдяки союзу з владою, однак розглядати релігію тільки як спосіб зміцнення державної влади недоцільно. Релігія формує поняття добра й зла, ідеологія вводить інші поняття - “законно-незаконно”, “дозволено-заборонено”, однак має потребу в їх підкріпленні категоріями добра й зла, що належать до сфери ідеального. В давньому праві регулятивна функція релігії практично ототожнюється з регулятивно-правовою функцією держави. Однак, як показано, дихотомія “духовне-матеріальне”, “світське-сакральне”, “тимчасове-вічне”, “дозволене-недозволене” закладена не тільки в житті людини й суспільства, але й в онтологічних умовах їх існування.

Обґрунтовується думка про те, що запровадженню “духовної диктатури” релігії також сприяє наявність у людини ірраціональних почуттів. Людина давньої культури мала сильніше відчуття трансценденції, ніж сучасна, тому що емпіричний досвід істотно не змінювався, культури були інформаційно досить закритими, інші описи реальності були відсутні. Крім того, була відсутня будь-яка серйозна концептуальна альтернатива релігійній картині світу. Нові концепції, що впливали на релігійні погляди, з'являлися тоді, коли цього вимагала або реалізація однієї з антропологічних здатностей людини (емоційна, раціональна), або якщо цього вимагав економічний та політичний розвиток суспільства.

Відзначається типова помилка в ставленні релігієзнавців та культурологів до релігії: коли мовиться про консервативність релігії, нерідко ігноруються історичні умови. Однак ступінь економічної, політичної, соціальної несвободи зростає об'єктивно, але не через вплив на цей процес релігії та релігійних інститутів.

Авторка робить спробу з'ясувати причини домінування сакральної або світської культури в різні епохи, аналізуючи роль науки в процесах секуляризації культури, а також взаємодію релігії й науки.

Виявлено, що сакральна й світська культура взаємодіють там, де вони об'єднані спільністю завдань у побудові предметно-значеннєвої цілісності. В історії культури ця взаємодія не завжди була безконфліктною, однак двоплановість культурного життя закладена в онтологічних характеристиках існування людини й суспільства.

Освоєння світу сприяло подоланню меж сакральної культури. Розбіжність між сакральною й світською культурами стала неухильно зростати з настанням Нового часу - початком бурхливого розвитку науки. Однак наукові відкриття не самі по собі стали причиною секуляризації культури, а змінені значеннєві й аксіологічні пріоритети методологічного і світоглядного атеїзму. На перший погляд, здається самоочевидним, що саме розвиток науки, її методів доказу, картини світу призвів до ослаблення авторитету релігії в культурі, однак це не так. Домінування тих чи інших уявлень про істину визначають пріоритети того чи іншого типу культури, тих чи інших цінностей.

Кожна з функцій релігії формалізується засобами тієї чи іншої галузі культури. Наука - єдина сфера культури, яка не послуговується посиланнями на Бога, не репрезентує практично жодного з аспектів релігії в силу своїх цілей та функцій, а також прийнятого в ній раціонального способу доказу, методології, заснованої на синтезі логіки й емпірії. Це створює враження, що наука являє собою опозицію релігії, а наукова картина світу є альтернативою релігійної. Однак при докладному розгляді з'ясовується, що це неможливо ні світоглядно, ні методологічно, тому що функція науки - вивчення іманентної дійсності, її найбільш ефективне використання, перетворення й прогнозування. Її метод - теорія (логіка), що базується на емпірії. Емпірія і логіка самі по собі не мають методологічної можливості заперечувати існування Бога як трансцендентної причини іманентного буття. Наука поставляє факти (але не істини, ці поняття чітко розведені в методології сучасної науки). Те, як ці факти використовуються світоглядно, залежить не від розвитку науки, а від принципово інших причин, що визначають світоглядну установку. Зокрема, однією з таких причин у Новий час стала ідеологічна зосередженість релігії наприкінці Середньовіччя вже не на розвиткові ірраціональної сфери людської цілісності, а на необхідності придушення її емоційності і раціональності, у зв'язку з чим провідну роль стала займати регулятивна функція релігії, що нерідко зрощувалась з державною ідеологією.

3. Способи вираження релігії в культурі

Авторка аналізує феномен релігійної культури, її специфіку й складові, а також її культуротворчий потенціал. Крім того, здійснюється аналіз релігійного морального імперативу, з'ясовуються його сутнісні відмінності від світської етики. Визначається роль та специфіка релігійного мистецтва в системі загальнолюдської культури. Розглядається також вплив культурологічний вплив релігії на особистість.

З'ясовується специфіка та складові релігійної культури, її культуротворчий потенціал. Релігійна культура визначається як сукупність духовно-предметної соціальної діяльності та її результатів, що склалися й існують у суспільстві під світоглядним впливом релігії. Під релігійною культурою у вузькому смислі розуміється все, що пов'язане з культом, догматом, ритуалом. В широкому сенсі - це твори культури й мистецтва на релігійну тематику, що не мають культового призначення. Дисертант вважає, що наявність останньої говорить про те, що свідомість людини завжди обертається навколо певних тем, які філософи називають “вічними питаннями”. Відповіді на ці питання обумовлюють життєву стратегію не тільки людини, але й культури в цілому.

Релігійну культуру часто асоціюють тільки з мистецтвом та мораллю, але це також культура господарства, культура поведінки, культура тіла, культура спілкування, ритуальна культура, а також сам процес сприйняття й створення матеріальних та духовних артефактів культури. В рамках християнської релігійної культурної традиції також сформувався унікальний феномен - християнський образ життя. Релігійна культура це також світогляд, у якому норми й цінності, що викладені у священних текстах, є сакралізованими. Релігійна культура є значно символічнішою ніж світська. Хоча не тільки релігійна, а й уся культура складається зі структурних, символічно значущих систем, у яких і за допомогою яких орієнтуються і спрямовуються соціальні системи й особистості. Але релігійні символи складалися раніше, ніж світські, вони означували таємний зміст, наповнювали ритуали, обумовлювали світобачення, віру людини тощо. Під таким оглядом символи та священні знаки узагальнюють та відтворюють релігійні цінності, світогляд, стають засобом спадкоємності в культурі.

На думку авторки, криза будь-якої культури має під собою глибшу основу - кризу особистості. Релігійна культура - це найцінніша духовна основа ставлення людини не лише до Бога, але й до себе, інших людей, соціуму, морального закону. Вона дає людині й культурі можливість аксіологічного й світоглядного вибору. Тому одна з проблем сьогодення полягає в поверховому знайомстві освіченої людини з релігійною культурою, з її культово-догматичним смислом, з релігійною картиною світу й навіть з релігійною системою цінностей. Відбулося своєрідне відчуження релігійної культури від релігії в самосвідомості світської культури, однак це відчуження виявляється неочевидним для суб'єкта культури. Мовиться, однак, не про те, що він не релігійний, а про те, що він однобічно й поверхово освічений. Описана реальність актуальна й на національному, й на глобальному рівні, вона є серйозним викликом окремим Церквам, культурі й всій цивілізації.

Вивчається сутність релігійного морального імперативу, особливості, що відрізняють його від світської етики, а також йдеться про культурологічний зміст та культуротворчі можливості релігійного морального імперативу.

Зазначається, що релігійний моральний імператив проявляється як в ессенціальних, так і в екзистенційних характеристиках культури. Показано, що в багатьох філософських і релігійно-філософських роботах з аксіології приділяється значна увага провідній ролі релігії у формуванні системи цінностей, а в ієрархії цінностей вище місце відводять релігійним (Г. Рікерт, В. Віндельбанд, М. Шелер та ін.). Щодо богословів, то вони вважають, що викладені в заповідях релігійні моральні вимоги мають онтологічний статус. Однією з причин моральної кризи ХХ ст. вони вважають нерозуміння гріха й чеснот в онтологічному плані. Онтологічне усвідомлення розглядає чесноти як Божественну заданість, непорушний закон, невиконання якого спричинює катастрофічні наслідки.

В релігії мораль стає похідною від віри, а отже - від уявлень про певну картину світу, від світогляду. Релігійні моральні уявлення лежать у контексті опису світу. Але мораль завжди є частиною уявлень людини й суспільства про закони буття, проте не завжди картина світу потребує від людини й суспільства дотримання норм моральності. Так, у світській етиці дотримання норм поведінки диктується не стільки картиною світу, скільки прийнятими правилами пристойності та нормами законності.

Релігійний моральний імператив передбачає конкретні вказівки щодо дій, а також обґрунтування цих вказівок. В релігії уявлення про належне дане Богом у конкретному переліку гріхів, чеснот і заповідей. Моральне значення надається тим діям, у яких виражається благоговіння й служіння Богу. На перше місце поставлені суто релігійні настанови. Тільки після них говориться про вимоги й заборони морального характеру, які зберігають своє значення й поза релігійною системою.

Релігійна моральна норма, як показано, - не правило зовнішньої доцільності, а імперативна вимога, яку людина має виконувати безумовно. В релігії декларується пряма залежність між дотриманням заповідей та благополуччям людини, спасінням душі. У такий спосіб виконання морального закону стає не справою особистого вибору, а справою життя й смерті в буквальному значенні, тобто має онтологічні й антропологічні характеристики.

Сила релігійного морального імперативу зростає, будучи підтриманою в культурі звичаями, державною ідеологією, мистецтвом. При цьому відбувається злиття кількох мотивів - внутрішня мотивація (спастися й уникнути гріха), зовнішнє підкріплення (релігійна картина світу в суспільстві, релігійні цінності в ідеології, релігійне мистецтво і т.п.), авторитет джерела інформації (Бог), приклад інших, що також прийняли ці цінності (члени релігійної громади, служителі культу).

Ставиться завдання визначити роль та специфіку релігійного мистецтва в системі культури, його зв'язок з культово-догматичною стороною релігії, культурологічний вплив на людину й суспільство. Показано, що релігійне мистецтво є результатом актуалізації та формалізації естетичного почуття людини. Злиття мистецтва й релігії природне, тому що в мистецтві багато ірраціонального (у тому числі момент творчості), а в релігії, релігійній ідеї і релігійному досвіді - естетичного.

Проте релігія й мистецтво мають свої життєві сфери. Релігійне мистецтво теж можна розглядати в широкому та у вузькому смислі: всі твори мистецтва на релігійну тематику та культове мистецтво. Всі види мистецтва, що виступають складовою релігійного культу в своїй сукупності вводять людину в інший стан сприйняття реальності, сприяють актуалізації діалогічності людської свідомості й встановленню діалогу віруючого з Богом.

Показаний зв'язок емоційної й інтелектуальної домінанти людини й суспільства з мистецтвом. До Нового часу такою домінантою залишалася релігійна ідея. Ця обставина пояснюється тим, що не існувало всеохоплюючого стилю в мистецтві, що виник би поза релігією. Поклоніння божеству поєднувало різні види мистецтва - літературу, живопис, музику, архітектуру, які завжди розвивалися в тісному зв'язку з релігійним культом і задавали напрямок розвитку та стиль світської архітектури. В цьому сенсі стиль мистецтва та стиль служіння (культу) збігалися.

Релігійне мистецтво репрезентує смисли через форму, а людина чи культура сприймають або не сприймають ці смисли в залежності від свого конкретно-історичного буття. Тому якщо художній канон - це кількісна структурна модель, то релігійний канон - це правило, що відноситься не тільки до кількісних, але й до змістовних, тобто якісних рівнів сприйняття. Релігійний канон не допускає зміни форми та змісту. Це захищає сакральне мистецтво від елементу особистісного.

Культурозберігаюча роль релігійного мистецтва, як показує дисертант, полягає насамперед у трансляції релігійної ідеї, моралі, картини світу. Але воно має й культуротворчу функцію - все, що набуло форми у вигляді творів мистецтва, неминуче впливає на культуру. Коли в мистецтві зникає релігійний сюжет чи культивуються ідеї й цінності, далекі від вічного, тобто, коли воно секуляризується за формою й змістом, то зводиться по суті до міркувань смертної людини про світ кінцевих речей, що, в свою чергу, призводить до бездуховності, збідніння культури.

Показано, що на структурування свідомості людини впливає її перебування всередині того чи іншого ціннісного комплексу, того чи іншого опису світу. Якщо людина сприймає релігію з її культово-догматичною сферою не тільки як складову універсуму культури, а як засіб існування, то релігія впливає на її життя не тільки культурологічно, але й онтологічно. Релігійні уявлення впливають на діяльністну, пізнавальну установку, дають людині привід для рефлексії власної природи. Релігія також впливає на творчий потенціал людини. Вона може оптимізувати роботу психічної структури як самоорганізованої відкритої системи, підвищуючи рівень її динамічності через знищення самозаглибленості особистості. Чим нижчий рівень самозаглибленості особистості, тим вищий рівень результату її діяльності. Релігійні обряди й ритуали, їх спрямованість на трансцендентне, на іншого, концентрація не на собі, а на Богові також значно зменшують самозаглибленість людини.

Дисертантом також відзначається, що на початку XXI ст. культурна ситуація в світі кардинально змінилася в зв'язку з ростом наукового знання, ускладненням інформаційних технологій, доступністю інформації, в тому числі про різні релігії та духовні течії. Це не могло не позначитися на існуванні людини у світі. Людина стоїть перед необхідністю самостійного вибору цінностей та істини в ситуації аксіологічного плюралізму й різноманіття картин світу. У зв'язку з розладом між інтересами, потребами й можливостями людської істоти посилилася її природна амбівалентність. Зрештою це спричинює психічні захворювання, роздвоєння та розпад особистості. Однак релігійні цінності, моральні норми й релігійний світогляд зберегли однозначність. Колись це, можливо, гальмувало розвиток суспільства, мистецтва, науки. Але в сучасній культурі роль цієї однозначності зростає й може виявитися позитивною.

4. Релігійна культура в конфесійних інтерпретаціях християнства

Аналізуються основні розходження в розумінні взаємовідносин релігії й культури в православ'ї, католицизмі й протестантизмі, а також виявлено ставлення цих конфесій до питань взаємодії Церкви й культури, до змін в культово-догматичної сфері та ін.

З'ясовується причина виведення православними богословами культури з культу, для чого застосовується системний підхід, культурологічний аналіз понять “культ” й “культура”, їх генетичного зв'язку, взаємодії та взаємовпливу.

Як показано в параграфі, православні богослови виводять культуру з культу з кількох причин. По-перше, вони вважають, що сакральні цінності, смисли і дії в самосвідомості людини й суспільства існують споконвічно, домінують над світськими історично й онтологічно. Вони стверджують, що первинною творчістю людства є Святині. Щодо систем понять, культурних цінностей, то спочатку вони лише супроводжували культ. Згодом вони набувають самостійного розвитку в літературних та науково-філософських сюжетах, світській філософії, світській науці та літературі.

По-друге, ядром релігії православні богослови вважають не міфи й догмати, а культовий ритуал, священнодійство, таїнство. На культ нашаровується все, що властиве релігії, через те не існує догмату без практики. Хоча здебільшого розгляд будь-якої релігії починається з аналізу віри, догматів, а згодом практики.

По-третє, обрядова дія, культова атрибутика - символічні. Вони неминуче відображають певні соціальні ідеї, уявлення, образи й викликають відповідні почуття. Колективна дія набуває в культі символічного значення. В культі міститься все християнське богослов'я, все, що може й має думати християнин про Бога й спасіння. Але релігійний культ виводить віруючого за сферу власне релігійного, впливає на практику індивідуальної й соціальної дії, а також на екзистенційну сферу буття людини й культури в цілому. Специфіка культу народу обумовлює не лише релігійність, але й самосвідомість, світосприйняття, національну ментальність, культуру.

Свою негативну позицію щодо змін в культовій сфері, спрощення культу православні богослови пояснюють таким чином:

· Культ - це система, чітка структура, елементи якої нерозривно пов'язані. Її не можна змінювати в залежності від бажань людей.

· Рішення Вселенських Соборів, що вносили зміни в культову сферу, інтерпретуються в православ'ї як догматичні формули, отримані внаслідок одкровення, а не людських міркувань.

· До питання модернізації культу не можна підходити з позицій раціональності. Культ, як і релігійний догмат, стосується трансцендентного буття, яке не підлягає емпіричному виміру й раціональному доказу і може бути сприйнятий тільки вірою. Православні богослови вважають, що зміни в культовій сфері можуть торкнутися не тільки релігійної культури чи культової практики, але й всієї культури в цілому.

Ці погляди знайшли своє відображення в соціальної доктрині православної церкви, де зазначається, що релігія та релігійний культ значною мірою сприяють розвитку культури й людини, повертаючи їх до своїх споконвічних релігійних коренів і пропонуючи шлях очищення серця й сполучення із Творцем. Відзначено також, що у світському баченні переважає спрощене уявлення про культ як сукупність релігійних обрядів, яким приписується магічна дія і можливість задовольняти психологічні та естетичні потреби.

Визначаються сутнісні моменти інкультурації й католицького аджорнаменто та їх вплив на релігію й культуру, а також аналізуються погляди католицької церкви на умови й можливості її подальших взаємодій з культурою. Показано, що увага до проблеми інкультурації відображає, з одного боку, конфлікт між релігією й культурою, з другого - спробу пошуку компромісу, оптимального вирішення питання про місце й роль релігії в сучасній культурі.

Церковне аджорнаменто, що допускає можливість використання місцевої культури для Євангельської проповіді й спрощення богослужіння, стало офіційною доктриною католицької церкви після II Ватиканського Собору, який надав йому легітимності. Ідеї аджорнаменто знайшли відображення в соціальній доктрині католицької церкви, де відзначається роль Церкви в процесах інкультурації, тому що Церква покликана стежити, щоб нові культурні форми без перекручувань втілювали основні екзистенційні істини, що несе світу Євангеліє. Богослов'я вбачає своє завдання в тому, щоб забезпечити Церкву орієнтирами, які дозволять їй у кожному конкретному випадку виносити судження про те, які культурні форми вірно втілюють Євангеліє, а які є його перекручуванням.

Модернізація включала літургійні й канонічні реформи, осучаснення богослужіння, спрощення обрядів, проголошувала свободу совісті й розуміння всіх культур людства як відносно рівнозначних у духовному сенсі. Вона стає основою для католицького розуміння екуменізму під егідою Апостольського престолу.

Але ж дисертант відзначає, що в розумінні проповіді Євангелія в контексті певного хронотопу культури виникають деякі труднощі: не тільки картина світу в даній культурі відмінна від християнської, але й цінності культури протилежні євангельським. Говорити мовою культури в такому випадку складно, а то й взагалі неможливо. Тому реальна практика інкультурації нерідко спричинює богословський синкретизм, розмивання догматичних основ віри. Саму можливість інкультурації не можна вважати тільки проблемою правильності чи неправильності організації процесу введення ідеї в культуру. Для цього сама ідея повинна мати незаперечну цінність, універсальну для різних культур, а культура - зробити вибір на її користь.

Питання інкультурації в католицизмі розглядається в контексті сучасної культурної ситуації в різних культурних традиціях. Натомість для протестантів форма уневажнюється настільки, що практично втрачає свій сакральний зміст. Тоді як для православних реальна потреба будь-якої культури в християнській релігії постає настільки високою, що культура повинна піднятися до Євангелія, а не Церква шукати способи проникнення Євангельської звістки в розум й серце сучасної людини, підлаштовуючись під те, що їй зрозуміло й звично. “Не інкультурація християнства, а християнізація культури”, - так ставлять питання православні богослови.

Актуалізується думка про те, що історично протестантизм пережив своєрідну інкультурацію реалій Нового часу в християнство. Її наслідком стала нова конфесія, більш світська за формою і змістом, ніж католицизм і православ'я.

Обґрунтовується теза, що “Теологія культури” протестантизму закономірно випливає з основних принципів протестантського віровчення - положення про те, що будь-яке мистецтво, будь-яка культура - від Бога. Взаємодія протестантства і сучасної культури визначається тим, що віра має відповідати типу мислення, сформованому цією культурою. Ставлення до культу, релігійної культури, мистецтва також випливає з основних принципів протестантської віри. Вчення про виправдання однією вірою й можливість спасіння поза церквою знімає необхідність священства, обрядів, ритуалів, культу, релігійного мистецтва, однак робить необхідним інтелектуальне знання про Євангеліє. З обмеженням сфери релігійного культу увага зосереджується на раціональному знанні. Зведення християнства “до слова”, до проповіді, означало його однобічну інтелектуалізацію й мало відчутні наслідки для всієї сучасної культури.

Знання як доказ розпізнавання божественної волі стає загальнокультурним, а також онтологічним пріоритетом. Однак і його поступово змінюють інші пріоритети: безпосередня реалізація божественної волі в суспільній та професійній діяльності, яка стає гарантією порятунку людини. Під шляхами актуалізації віри розуміються дії (точніше успіх) людини у світі. В культурологічному розумінні ця ситуація означає спрямованість на формування цінностей часу, а не культури. Доказ духовної сили цілком виявляється в рамках світського раціонального виміру.

Показано, що в протестантизмі відбулося стирання грані між впливом Церкви на культуру й культури на Церкву, між культовим мистецтвом (яке, виходячи з протестантської догматики, виявлялося непотрібним) і світським, але це вважається нормальним, тому що, на думку протестантських теологів, вся культура, все іманентне - є втіленням трансцендентного. Але це є одним із засобів порівняння сакрального й світського, секуляризації світосприйняття. Якщо форма не сакральна, зміст також втрачає сакральність. Коли зникає межа між світським і сакральним, зникає межа між етикою і релігією, в ній залишається більше психологізму, ніж містицизму.

5. Релігія в контексті духовної культури українства

Релігія розглядається як невід'ємна частина української культури, простежується її зв'язок з етнічним й культурним буттям українства; аналізується міжконфесійність українців й можливості міжконфесійного діалогу в Україні, перш за все, як діалогу культур; розглядається роль й можливості релігії в національному й культурному відродженні України.

Визначається роль релігії в етнокультурному бутті українства. Тут йдеться про те, що культура ніколи не була і не буде абстрактно-людською, уніфікованою. Вона завжди мала й має національну, індивідуально-етнічну форму й зміст, і лише в цьому варіанті національна культура може внести вклад у скарбницю світової культури.

Етнічна історія - це, передусім, реальний процес змін та подій в усій їх багатоманітності й повноті, яких зазнав певний етнос від часів свого виникнення й до сьогодення. Існує глибокий зв'язок між етносом, культурою й релігією. Виходячи з принципу цілісності й системності можна стверджувати, що зміни одного компоненту є умовою змін іншого. Етнос виступає вихідним для релігії, середовищем для її появи та функціонування, релігія ж сакралізує етнічне буття, надає йому вищих змістів, зберігає і ретранслює традиції і звичаї.

Аналізується специфічність історичної долі українства, геопсихічні фактори формування світосприйняття, особливості національної духовності й релігійності, втілення у вірі в Бога найкращих ідеалів, ставлення українця до Бога як відношення до світу, людей і до себе самого. Відзначається трансцендентність не лише релігії, а й етнічного початку. Висвітлюються такі особливості української релігійності, як її обрядовірство й воднораз - кордоцентричність, зв'язок з землеробською працею й своєрідний пантеїзм, вплив на неї козацької історії й традиційної української сімейності тощо.

Зростаючи разом з етносом, релігія сприяє формуванню народу, інтегрує його завдяки єдиному віровченню, єдиному культу, єдиним моральним законам, єдиним культурним формам, єдиній традиції, єдиній історичній долі. Як наслідок взаємодії релігійного й етнічного, формується етнорелігійність, яка відрізняє один народ від іншого.

Обґрунтовується думка, що культура, релігія - це форми, в яких виражається самосвідомість нації, її раціональний, ірраціональний, емоційний потенціал, з одного боку, та її історична доля - з другого. Показано також, що релігія відіграла вагому роль у процесах етноінтеграції та етноідентифікації, оскільки була нерозривно зв'язана не тільки з культурою й долею українства, а також з державою, державною ідеологією та політикою в єдиний комплекс, що являє собою цілісний живий організм. У свою чергу, етнос, релігія й культура у своєму поєднанні породжують всі інші похідні, які можна назвати феноменами культури (мистецтво, літературу, ідеологію тощо).

Аналізуються можливості міжконфесійного діалогу в Україні як діалогу культур. Така постановка питання актуальна й диктується історико-культурною реальністю - поліконфесійністю сучасної релігійної культури України. З одного боку, це стає джерелом міжконфесійних непорозумінь, але ж з другого - світ стійкий тільки завдяки своїй розмаїтості і нівелювати, уніфікувати неможливо і не потрібно ні душі людей, ні національні культури. Відомо, що культура тим стійкіша, різноманітніша, чим багатший її культурний і національний генофонд.

Аналізуються історичні, національні, релігійно-догматичні коріння міжконфесійних конфліктів. Відображені історичні та культурні міжконфесійні відносини - не тільки конфлікти, боротьба проти культурних впливів інших конфесій, але й запозичення культурних цінностей інших конфесій, культурних надбань інших народів та країн. Відзначається надмірна політизація церковного середовища, прагнення певних політичних сил використати можливості релігійних організацій для досягнення своїх цілей. Між тим, справжня, не дихотомічна поліконфесійність позбавляє націю внутрішніх конфліктів, дає змогу їй культурно розвиватися.

Дисертант враховує, що кожна релігійна традиція в комплексі всіх її складових є могутнім джерелом формування способу сприйняття, спектра переживань її вірних. Представник тієї чи іншої конфесії розуміє та оцінює світ й те, що в ньому відбувається, значною мірою відповідно до його релігійної традиції. Тому діалог конфесій доцільно вести як діалог культур. Необхідним стає перенесення рішення міжконфесійних протиріч у сферу культури, де вони значно згладжуються та мають більше варіантів вирішення.

Сподіватися на успіх міжконфесійного діалогу можна виходячи з того, що історичні, культурні корені українців сягають значно глибше в часі, ніж конфесійні розходження світових релігій. Це геополітична єдність, єдність мови, єдність історичної долі, національного характеру й психології, що породили єдину, але не одноманітну культуру. Важливо робити акцент насамперед на загальнонаціональній культурі, національних пріоритетах, на тому, що поєднує різні конфесії, діючі в Україні, а не на тому, що їх роз'єднує. Якщо діалог релігій вести як діалог культур, він може бути плідним та відіграти позитивну роль у національному й культурному відродженні України.