Размещено на http://www.allbest.ru/

Міфологія Давнього Єгипту

Джерела. Культ тварин і рослин. Створення світу та людей.

Міфологія основних єгипетських релігійних та політичних центрів: Геліополь, Мемфіс, Гермополь, Фіви. Культ фараонів. Уявлення про потойбічний світ.

Єгипет - початок, одна з найдавніших земних цивілізацій, загадкова та приваблива для європейської свідомості, як сфінкс, її символ. Боги Єгипту не стали до кінця антропоморфними, залишившись напівтваринами або напівлюдьми, а поховальний ритуал домінував над усіма іншими; його храми до цього часу не відкрили своїх таємниць, що зберігали жерці, і не віддали скарби, про які мріяли авантюристи всіх часів.

Єгипетська міфологія не піддається чіткій і раціональній систематизації, навіть зараз не можуть точно пояснити багатьох її образів, але саме знайомство з історією та міфологією цієї країни дуже важливе як перший крок, з якого починається для людини пізнання світу.

У 4 тис. до н.е. на берегах Нілу склалася низка невеликих рабовласницьких держав, що об'єдналися пізніше у два великих утворення: Верхній Єгипет (на півдні) і Нижній Єгипет (у дельті Нілу). Близько 3 тис. до н.е. верхньоєгипетський цар Менес завоював північні області, таким чином утворилася велика рабовласницька деспотія, що простягалася від першого нільського порогу до Середземного моря.

Вважається, що Єгипет схожий на велетенський лотос. Його стебло - Верхній Єгипет, а квітка - Дельта, або Нижній Єгипет. Єгипет на сході та заході оточений пустелею, на півночі - Середземне море, на півдні - Ніл. Географічні умови перетворили Єгипет на особливу цивілізацію, і які б іноземні вторгнення не переживала ця країна, в основі своїй вона зберегла індивідуальний і неповторний дух, самобутню культуру.

Єгипетська міфологія є однією з найдавніших у світі. Вона виникла задовго до об'єднання Єгипту, приблизно у період 3200-2400 р. до н.е., коли ще не було державної релігії, а формуватися почала у 6 - 4 тис. до н.е., задовго до виникнення класового суспільства. Давньоєгипетська релігія та міфологія поєднували в собі різні, часом полярні вірування та уявлення, що складалися в різні часи та в різних куточках країни, постійно розвиваючись та ускладнюючись. У великих містах (номах) існували свої культи, особливо виділялися такі центри, як Геліополь, Гермополь, Мемфіс і Фіви. У кожному з них сформувалася своя космогонічна версія, що проголошувала творцем світу одного бога, інших богів трактувала як створених цим деміургом або такими, що походять від нього. У процесі розвитку єгипетської держави окремі культи (Ра, Осиріса, Ізиди, Гора) на певний час ставали загальнодержавними (це залежало й від того, яке з міст ставало головною резиденцією фараона - наприклад, коли Мемфіс став столицею Єгипту, культ Пта, бога-деміурга Мемфіса, поширився по всій країні). Судячи зі збережених пам'яток, єгипетська міфологія існувала впродовж трьох з половиною тисячоліть.

Єгипетська міфологія - явище не лише хронологічно тривале, але й багатоаспектне. Це химерне поєднання фетишизму й тотемізму, політеїзму та монотеїстичного мислення, теогонія та космогонія, численні культи, надзвичайно різноманітні та суперечливі міфи, не менш різноманітні уявлення про потойбічне життя, проблеми взаємодії релігії з етикою, наукою та мистецтвом, організація кліру, обожнення фараона і т.д.

Видатний грецький історик і мандрівник Геродот, відвідавши Єгипет, назвав його жителів найпобожнішими людьми у світі (дослідники налічили в давньоєгипетському пантеоні понад дві тисячі богів!). Його вразила велика кількість реґіональних культів, багатство храмів, але понад усе - культ тварин, що, до речі, є характерною рисою єгипетської міфології. Культ тварин, який в Єгипті налічує тисячоліття, у більшості народів зник у процесі антропоморфізації богів, залишаючи по собі лише окремі ознаки. Наприклад, постаті багатьох грецьких богів зберегли риси тотемізму - волоокість Гери, совині очі Афіни, численні метаморфози Зевса. У Єгипті культ тварин не лише не зник, але й зберіг унікальну живучість - він продовжував існувати навіть у часи римського завоювання. Можливо, у цьому процесі особливу роль відіграло конкретне середовище проживання: велика кількість диких тварин, від яких часто залежало життя людини. Поширення цих культів неоднорідне - одним тваринам поклонялися по всій країні, іншим - у кількох областях або лише в одній місцевості.

Джерела єгипетської міфології. Системне вивчення міфології Давнього Єгипту почалося в Європі щойно в середині ХІХ ст. До цього часу були відомі лише вільні перекази окремих єгипетських сюжетів грецькою мовою, які зробив "батько історії" Геродот. Наукове вивчення єгипетської міфології почалося після того, як геніальний француз Франсуа Шампольйон зробив вирішальний крок на шляху дешифрування єгипетських ієрогліфів і цим відкрив для науки нові, справді безмежні сфери дослідження. Так довго не вдавалося їх прочитати тому, що вчені прийняли на віру помилкове твердження античних авторів про відсутність у єгипетській ієрогліфіці фонем.

Європейські вчені підходили до розкриття таємниці ієрогліфічного письма крок за кроком. Так, у XVIII ст. було встановлено, що єгиптяни поміщали в овальні рамки (картуші) імена царів, що від їхньої давньої мови походила мова коптів - єгиптян, які стали християнами.

1808 року Ж.Ф. Шампольйон почав працювати над копією Розетського напису (оригінал зберігався у Лондоні). Чорну базальтову плиту із цим написом знайшов улітку 1799 р. на березі Розетського рукава Нілу один з учасників африканської експедиції Наполеона Бонапарта. Напис був двомовний (білінґва), виконаний трьома системами письма: старогрецькою та двома староєгипетськими (демотичною та ієрогліфічною). Учений переконався, що в єгипетській ієрогліфіці є фонеми (на цю думку його наштовхнуло зіставлення третього стилю староєгипетського письма - ієратики (відкрив його також Ф. Шампольйон) з демотикою та ієрогліфікою. Озброївшись цією концепцією та спираючись на спосіб написання в Розетському тексті імен єгипетського царя Птолемея та цариці Клеопатри, Ф. Шампольйон 14 вересня 1822 р. прочитав у іншому ієрогліфічному написі імена фараонів Рамзеса II і Тутмоса III й таким чином довів, що не лише греко-римські, а й єгипетські імена писалися в ієрогліфіці з використанням фонем. Отож, ключ до дешифрування староєгипетського письма було знайдено, і 1822 р. став роком народження нової науки - єгиптології.

Найбільш раннім джерелом, з якого ми беремо відомості про давньоєгипетські міфи, є відомі "Тексти пірамід" - одне з найдавніших у історії людства (висічені близько 3 тис. до н.е., однак за своїм змістом заводять нас у незапам'ятні часи до міфів про посмертні подорожі душі-двійника фараона) зібрання прозових, а почасти римованих релігійних літературних пам'яток. Їх відкриття пов'язане з іменами двох видатних французьких учених - О. Марієтта і Г. Масперо, заслуги яких у єгиптології величезні. О. Марієтт - засновник і перший директор єгипетської "Служби старожитностей", невтомний дослідник пам'яток давнього мистецтва й культури, засновник Єгипетського музею в Каїрі - спочатку вважав, що піраміди "німі", всередині нема й не може бути жодних написів. Коли О. Марієтт доживав останні дні, йому принесли звістку про те, що Г. Масперо виявив записи на внутрішній частині стіни піраміди Пепі І у південному районі Саккара. Між тим Г. Масперо досліджував одну піраміду за одною: написи, висічені в білому вапняку стін і просякнуті зелено-блакитною фарбою (колір життя та відродження), виявилися всюди: у пірамідах Унаса, Теті, Меренра, Пепі ІІ. Разом з німецьким єгиптологом Г. Бругшем вони зняли копії з текстів, часто з ризиком для життя, бо майже всі піраміди були напівзруйновані (1881 р.). Повністю ці написи були опубліковані через тридцять років після знайдення. Інший французький єгиптолог, Г. Жек'є, відкрив у 1925-1932 рр. ще чотири піраміди з текстами (трьох дружин царів VІ династії та маловідомого царя Ібі, що правив у перший перехідний період). Кількість відомих нам текстів пірамід - дев'ять, але у 1970-х роках виявлено ще близько трьох тисяч фраґментів, що збереглися на уламках зруйнованих пірамід.

"Тексти пірамід" - це зібрання формул різного походження, головною метою яких було забезпечити померлому цареві відродження до вічного потойбічного життя. Для цього складали різні магічні, міфологічні й релігійні, тексти, що могли виявитися потрібними цареві у вічному житті, написами вкривали внутрішні стіни коридорів і поховальних приміщень піраміди. Тут слід дещо докладніше розповісти про самі піраміди. Найзагадковішим і найграндіознішим серед семи чудес світу вважають комплекс пірамід у Ґізі (батько історії Геродот назвав їх першим чудом світу). Давня арабська мудрість говорить: "Світ боїться часу, а час боїться пірамід... Хто відкриє таємницю пірамід, тому відкриються всі решта таємниць Світобудови". Уже багато століть дослідники вивчають піраміду Хеопса (т.зв. Велику Піраміду), дивуючись колосальній праці для її створення, глибинній мотивації, яка допомагала давнім єгиптянам у такій непосильній праці. Цю піраміду вважають найдосконалішою у світі спорудою, еталоном мір і ваги, кажуть, що в її геометричній формі (октаедр, половину якого вона й становить) закодована інформація про будову Всесвіту, Сонячної системи та самої людини. На думку американського дослідника Е. Кейсі, у Великій Піраміді зберігаються літописи та предмети побуту атлантів, що доводять існування високорозвинених науки й технологій у далекому минулому (сама піраміда, на думку Е. Кейсі, була збудована між 10490 і 19390 роками до н.е., хоча, відповідно до історичної версії, фараон Хеопс правив приблизно від 2551 до 2528 р. до н.е.).

Давні будівельники спромоглися звести цей величний монумент практично з ідеальною інженерною точністю та симетричністю. Це будівельне диво видасться ще неймовірнішим, коли врахувати, що зводили його не на рівному майданчику, а на досить великому природному пагорбі, який виявився у самій середині основи піраміди. Висота пагорба 9м, він займає 70% основи піраміди та настільки тонко поєднується з нижніми рядами її кладки, що інженери ХХІ ст. відмовляються вірити своїм очам - неможливо уявити, яким чином без сучасної лазерної техніки давнім зодчим вдалося так точно задати квадратну форму основи на початковому, найважливішому етапі будівництва.

Директор обсерваторії в Бурже (Франція) абат Море виявив дивовижні речі - помноживши висоту Великої Піраміди 148,21м на 1 млн., він отримав відстань від Землі до Сонця в кілометрах; те саме число отримав по-іншому - склавши чотири сторони основи піраміди (довжина кожної складає 232,805 м) і поділивши отриманий результат на дві висоти піраміди. До речі, на думку абата Море, архітектори піраміди знали й багато іншого, що зуміли втілити в камені: тривалість високосного року, відстань, яку Земля проходить по своїй орбіті за 24 години, середню температуру планети, оскільки теплова одиниця піраміди Хеопса рівна значенню середньої температури поверхні Землі, а бокові грані піраміди орієнтовані за сторонами світу, причому одна з них майже безпомилково вказує на справжню північ (цей неймовірний факт через надточні виміри довели 1925 р.). Периметр основи піраміди Хеопса, поділений на подвоєну висоту, дає 3,14 - число пі. Довжина сторони основи, виражена не в метрах, а в єгипетських ліктях, точно відповідає тривалості земного року - 365 днів.

Ще більше інтригують результати останніх досліджень - розміри, величини, вага та взаємні відстані трьох пірамід і Сфінкса відображають аналогічні відношення Сонця, Венери, Землі та Марса, а поглиблений аналіз геометричних відношень елементів пірамід Ґізи довів, що їх творці не лише знали про Золотий Перетин, але й пов'язали комплекс пірамід Ґізи з пірамідами на Марсі. Піраміда вершиною вгору символізує життя, вершиною вниз - смерть, потойбічний світ (у цьому контексті цікаво розглянути складові Зірки Давида: спрямований вгору трикутник символізує піднесення до Вищого Розуму, а трикутник, опущений вершиною вниз, - спускання душі на Землю, матеріальне існування).

Керівник наукової експедиції на Тибет Е. Мулдашев стверджує: "Основні монументи (єгипетські та мексиканські піраміди, острів Пасхи з його загадковими кам'яними ідолами та комплекс Стоунхедж в Англії), на перший погляд, розкидані по нашій планеті безсистемно, але якщо в дослідження включити тибетський комплекс пірамід, з'явиться строга математична система їх розташування на поверхні Землі: відстані від тибетських пірамід до єгипетських і від о. Пасха до мексиканських пірамід однакові (це видно навіть на глобусі). Якщо піраміду Кайласу з'єднати лінією з монументом Соунхедж, продовження цієї лінії виводить на о. Пасхи, а відстань від Кайласу до Стоунхеджа складає рівно третину меридіональної лінії Кайлас - о. Пасхи. Якщо на цій лінії відкласти третину відстані від о. Пасхи, то там розташований... Бермудський трикутник. Не виключено, що в цьому районі втонув якийсь давній монумент, тоді всі легенди про цей трикутник пояснюються - якщо припустити, що цей монумент, як і піраміди й кам'яні "дзеркала" Кайласу, змінює плин часу, викривлює простір і т.п.

Важливим натяком на існування світової системи пірамід є висота основної піраміди Тибету гори Кайлас - 6714м. Справа в тому, що відстань від Кайласу до монумента Стоунхедж складає 6714км - так само, які від Стоунхеджа до Бермудського трикутника та від Бермудського трикутника до о. Пасхи. (Цікаво, що відстань від Кайласу до Північного полюса така сама, а в давніх релігійних текстах згадується, що Північний полюс розташовувався в районі Тибету і був світлицею "Сина Богів", що Всесвітній потоп був викликаний зміщенням полюса, а загадкові будівничі пірамід відобразили висотою піраміди Тибету відстань майбутнього чи попереднього зміщення полюсів).

Другим багатим джерелом наших знань про єгипетські релігійно-міфологічні уявлення є так звані "Тексти саркофагів", записані на внутрішніх стінках дерев'яних саркофагів у період між VIII і XVII династіями. Ми знаходимо там у формі діалогів оповіді про походження та перемоги богів, а також коментарі до міфологічних подій. Частина розділів "Текстів саркофагів" запозичена з "Текстів пірамід", однак у них є також багато нового (порівняно з першоджерелом). Обидві пам'ятки містять відомості не лише про космогонічні міфи давніх єгиптян, але й багато інформації, що стосується їхніх уявлень про потойбічний світ і міфу про Осиріса. Ці різноманітні сюжети були тісно пов'язані із заупокійним ритуалом, на них мав би "посилатися" померлий, щоби забезпечити собі благополучне посмертне існування.

Надзвичайно багатим міфологічним джерелом доби Нового царства є написана на папірусних сувоях "Книга мертвих" (вважається натхненною працею писаря богів Тота), що дійшла до нас у численних варіантах. Для давніх єгиптян ця книга була чимось на зразок Біблії для християн. Текст присвячений життю після смерті, підготуванню до цього переходу (опис станів душі, випробовування, що її чекають під час існування у тонших вимірах), лише окремі фраґменти цього твору присвячені ритуалам. Старі релігійно-магічні сюжети доповнені тут новими мотивами, наприклад, сценою посмертного суду, на якому душа повинна будь-що заперечувати скоєні в земному світі гріхи та обманути бога-суддю Осиріса.

Серед джерел слід згадати "Книгу корови", "Книги про те, що в потойбічному світі", "Книгу подиху", а також колекцію єгипетських папірусів, що зберігається в Британському музеї в Лондоні. Окремо слід відзначити "Папірус Бремнер-Рінд" (за іменем шотландського адвоката, який став археологом-аматором, організував експедицію у Фіви, а багато своїх знахідок передавав у британські музеї) - своєрідна релігійно-міфологічна антологія з текстами різних епох.

Значний матеріал дають записи драматичних містерій, що їх виконували жерці під час релігійних свят і коронаційних урочистостей, а в окремих випадках у них брали участь і самі фараони, виголошуючи від імені богів записані промови. Суттєвим доповненням стали й магічні тексти, замовляння та заклинання, основою яких часто є епізоди з переказів про богів, написи на статуях, стелах і т.д., іконографічний матеріал. Джерелом інформації про єгипетську міфологію є також праці античних авторів: Геродота, який відвідав Єгипет у 5 ст. до н.е., Плутарха (1 - 2 ст. н.е.), який залишив докладну працю "Про Осиріса й Ізиду" та ін. Давньоєгипетські міфологічні та літературні твори писали на камені, дереві, шкірі, інколи - на уламках глиняних посудин; щойно від 2 тис. до н.е. найбільш зручним і звичним матеріалом для писарів став папірус.

Культ тварин і рослин. Культ тварин і рослин, особливо поширений в Африці, але зовсім не чужий і семітській Азії, у Єгипті не лише втримався, але й постійно поширювався. Хтозна, чи можна побачити хоч один вид тваринного світу з долини Нілу, який би не був об'єктом шанування в якомусь єгипетському реґіоні. Відмінності між додинастичним тотемізмом і культом тварин у династичному Єгипті не дуже значні: тотему не поклонялися, тотем - "родич" племені або клану, а обожненій тварині молилися, у низці випадків це божество є наближеним до фараона. У багатьох випадках тотемізм і культ тварин настільки зближаються, що не має сумнівів у їх приналежності до явищ одного порядку.

Землеробство і тваринництво були основним заняттям єгиптян, звідси й обожнення великої рогатої худоби: культ бика та корови. Існує міф про те, що спочатку боги й богині були биками та коровами різної масті. Потім за велінням верховного бога всі бики втілилися в одного чорного бика, а всі корови - в одну чорну корову. У глибоку давнину культ бика, пов'язаний, ймовірно, із землеробськими культами й пошануванням вождя, почав зближатися з обожненням фараона. Одне з найбільш сенсаційних відкриттів у єгиптології пов'язане саме з цим культом. У ХІХ ст. вже згадуваний Оґюст Марієтт розкопав некрополь Аписів - Серапеум - величезну підземну споруду з кам'яними саркофагами для мумій биків (усього 64). На кожному саркофазі були дати народження, вступ на посаду головного божества, а також детальний опис ритуалу поховання Аписа.

Геродот так писав про зовнішній вигляд обожненого єгиптянами бика: "Він чорний, на чолі в нього білий квадрат, на спині зображення орла, під язиком - жука". Апис вважався душею бога Пта (верховний бог Мемфіса). Збереглося багато бронзових статуеток биків із сонячним диском між рогами. У Геліополі шанувався чорний бик Мневіс, який вважався оракулом бога Ра й заміною цього бога на землі (ховали Мневісів у геліопольському Серапеумі). У Гермонті - бик Бухіс, чорно-білої масті (ховали таких биків у Бухеумі). Цікаво, що кольорова іконографія Бухіса не завжди витримана: у низці випадків зображався не біло-чорним, а червонувато-коричневим. Слід відзначити, що особливо шанувалися та суворо оберігалися бики чистої масті, без плям.

Вважалося також, що Осиріс, бажаючи дати людям видимий образ своєї присутності серед них, втілювався в бика Аписа. Коли у священних корівниках Мемфіса з'являлося теля із уже згаданими ознаками, жерці негайно повідомляли про милостиве втілення Осиріса, така звістка викликала радість і загальні веселощі. Довгий час побутувала думка, що коли священному бикові виповнювалося 28 років (час правління Осиріса в Єгипті) його вбивали і ховали у Серапеумі, однак думка ця не підтвердилася, бо на багатьох саркофагах биків зазначено старший їх вік.

У 15-ти областях Єгипту був поширений культ крокодила, що втілював бога Себека, який керував розливом Нілу та давав землі родючість. Себек вважався злим божеством, ворожим Ра та Осирісу, але водночас часто трактувався як захисник богів і людей, чия лють відлякує сили темряви. Навіть фараони мали титул Себекхотеп (ХІІІ династія), що означає "Себек задоволений". Окремі слова, що означали негативні якості людини, детермінувалися на письмі знаком крокодила.

Серед великої кількості крокодилів обирався один (за невідомими нам ознаками), отримував статус верховного представника інших крокодилів. Він утримувався при храмі головного міста реґіону, що сповідував культ крокодила, оточений великою пошаною, жертовними наїдками (хліб, м'ясо, вино з медом - усе з першого врожаю), до нього молилися, його зображення були присутні на гербі реґіону, це зображення виносили під час релігійних процесій, несли на чолі війська під час війни. У місцях обожнення крокодилів муміфікували й ховали.

Слід відзначити, що шанування бога Себека було безпосередньо пов'язане з культом води, який завжди панував у Давньому Єгипті. В уяві єгиптян всесвіт виник із первісного водного хаосу (Нуна). Обожнювали розлив Нілу в образі бога Гапі - космічне божество, син Нуна, "високий Ніл, який дає життя всій країні" [19:2, 582]. Цього бога зображали огрядним чоловіком з великим животом, жіночими грудьми, на його голові - тіара з папірусів (папірус є символом Нижнього Єгипту), у руках - посудини з водою та лотос (символ Верхнього Єгипту). Життя єгиптян залежало від вод Нілу та родючого мулу, що залишався після розливів великої ріки. Колись єгиптяни шанували ці благодатні сили природи як жіночі божества. За воду, що дарує врожай, дякували Хекет (богиня родючості, зображалася у вигляді жаби або жінки з жабою на голові); росу та дощ, явища в Єгипті рідкісні, називали сльозами богині Тефнут; богиня Негбет регулювала життєдайні розливи Нілу, вона ж створила з чарівного нільського мулу першу людину.

Культ сокола спочатку був пов'язаний з полюванням, потім цей птах став символом неба, бога Гора, чий культ був поширений по всьому Єгипту, оскільки Гор вважався небесним втіленням фараона - мудрого правителя, богом світла, сином Осиріса та Ізиди. Сокіл (яструб) також був утіленням бога Монту (фіванський бог війни). Шанувалася в Єгипті й богиня-коршак Мут, дружина Амона, її втілення у коршака символізувало вічність (у її лапах зображався анк - хрест з верхнім раменом у формі петлі та видовженим нижнім, що символізував відродження і вічне життя, трактувався як ключ, що відкриває шлях прозріння: петля - знак вічності, Т-подібна нижня частина - символ мудрості [26, 30]). У вигляді коршака зображали й Негбет - богиню царської влади, втілення могутності фараона, вона мала також функції богині-матері (у цій якості ототожнювалася з Мут), зображалася в білій короні Верхнього Єгипту. єгипетський сфінкс піраміда

Одним із найбільш шанованих у Єгипті був птах ібіс (цих птахів також муміфікували). Священним вважався білий ібіс із чорним забарвленням крил. Коли ібіс їсть, його дзьоб утворює з ногами рівносторонній трикутник, тому ібіс втілював геометрію та всі науки, засновані на ній, ось чому ібіс присвячений Тоту - богові священної мудрості. Особливе святилище мав птах Бену - чапля, що вважалася душею Ра, предвічна істота, яку ніхто не творив. Єгиптяни вірили, що Бену з'явився на початку творення та літав над водами Нуна, з яких виник первинний пагорб Бен-бен. Вважалося, що Бену з'являється кожні п'ятсот років - оця ідея самовідродження птаха та зображення його у промінні новоствореного сонця над водами Нуна дозволяє бачити в ньому прообраз грецького Фенікса.

Лев шанувався у Нижньому і Середньому Єгипті, де кілька міст мали назву Леонтополіс. Єгиптяни поклонялися багатьом богам (не менше 32-х) і богиням (не менше 33-х) в образі лева. Особливо відома Сехмет (буквально "могутня") - богиня війни, що зображалася у вигляді жінки з головою левиці. Слід згадати і сфінкса - класичний символ Єгипту, дух-охоронець, сторож пустелі з тулубом лева і головою людини (найвідоміший зразок - Великий сфінкс у ансамблі пірамід в Ґізі біля Каїра, XXVIII ст. до н.е.). Окрім того, лев - одне із втілень фараона.

У окремих місцевостях існував культ барана, що конкурував з культом Аписа: обидві тварини уособлювали втілення душі Осиріса. У Фівах верховного бога Амона зображали у вигляді барана із загнутими вниз рогами (в інших обожнених баранів роги розведені в боки). На о. Елефантина баран був утіленням місцевого бога Гнума.

Змія для єгиптян була грізною, небезпечною та водночас таємничою істотою, втіленням протилежних начал. З одного боку, її зображення було на головному уборі фараона як знак його влади на землі й на небі (так званий "урей") і служило захистом від усіх ворогів. Біля входу в храм, особливо в греко-римський період, ставили стели із зображенням змій, що охороняють цей храм. В образі змії шанувалася богиня родючості Рененутет (стежила за старанністю під час збирання врожаїв, "правителька засік", зображалася у вигляді змії або жінки зі змією на голові), фіванська богиня - охорониця кладовищ Мерітсеґер (втілення некрополя, покровителька мертвих і людей, які за фахом своїм мусили жити в "місті мертвих" - західних Фівах; зображали у вигляді змії, часом - левиці з головою змії), Ізида і Нефтида - захисниці Осиріса, з іншого боку - голова усіх ворогів Ра, величезний змій Апоп втілював морок і зло (задумавши знищити Ра, випив води підземного Нілу, яким на барці плив бог, однак Ра переміг у двобої, тому Апоп змушений був повернути води); змії досить часто втілювали темні сили, у переможний бій з якими вступали добрі боги. Ворожими тваринами (з незрозумілих причин) вважалися також черепаха та свиня.

Особливе місце посідав культ кішки. Найдавніші поховання котів датуються кінцем ХІІ династії (збереглася котяча труна, створена за наказом верховного жерця Мемфіса - Тутмоса). У "Книзі мертвих" є міф, за яким Ра-сонце в подобі великого рудого кота під священною сикоморою Геліополя переміг величезного Апопа і відрізав йому голову. У вигляді кішки або жінки з головою кішки зображали богиню веселощів і радості Баст (ототожнювали з Тефнут, Сехмет і Гатхор, яких шанували як Око Ра, тому Баст також отримала функції Сонячного Ока; Геродот ототожнював з Артемідою, місто культу Баст греки назвали Бубастисом). Смерть кішки в будинку відзначалася спеціальним трауром для всіх мешканців (труп перевозили у спеціальне приміщення, бальзамували і ховали). Слід зауважити, що за вбивство кішки карали смертю (навіть у часи римського панування).

Таким є далеко не повний перелік священних тварин у Давньому Єгипті, культ яких склався тут у процесі переходу від давнього тотемізму до більш пізнього антропоморфізму і був складовою частиною загального поклоніння природі.

З жодним місцевим культом не було пов'язане поклоніння скарабею. Ця комаха в усі періоди історії Єгипту відігравала велику роль у релігії та міфології; вона була втіленням життя та самовідродження і називалася Гепрі (співзвучне дієслову гепер - "бути", "ставати").

Єгипетський скорпіон (з піднятим угору хвостом) був утіленням Серкет (Селкет) - богині мертвих, доньки Ра, яка допомагає йому долати ворогів, її зображення часто розташовували на саркофагах і скринях для каноп. Скорпіон часто згадується в релігійних і магічних текстах. Подоби скорпіона могла набирати Ізида.

Уява єгиптян населяла пустелі, що межували з Єгиптом, фантастичними тваринами, які, незважаючи на свою ірреальність, також ставали об'єктом культу. На пам'ятках поміж реальними представниками фауни зустрічаємо зображення грифонів - створінь з тілом лева, головою орла й крилами за спиною. У цьому контексті варто також згадати і сфінкса, що виражав поєднання сил і мудрості в особі божества або царя.

Єгиптяни також складали шану деревам і рослинам, а найбільшою повагою був оточений лотос - давній символ Верхнього Єгипту. Він випливав на воду і розпускався на заході сонця, а закривався, занурюючись у неї, на сході. Ймовірно тому давні єгиптяни присвятили його богу Осирісу, що зображався з квіткою лотоса на голові.

Лотос був атрибутом богині родючості Ізиди, оскільки поява цієї квітки була пов'язана з розливом Нілу, від якого залежала родючість землі та врожай, а ще єгиптяни вважали лотос колискою сонячного бога Гора. Лотос прикрашав голови жерців, богів, єгипетських фараонів як знак їх божественного походження. Священна квітка була символом безсмертя та емблемою царської влади, тому царський посох (уас) зображався у вигляді лотоса зі стеблом. У такому контексті він становив собою ніби трон (Ізиди, Осиріса).

Зображували лотос (пуп'янок або розпущений) також на державних монетах, у храмах (розписи й колони), на царських коронах. Зображення божественного немовляти (з пальцем біля рота), що сидить на пелюстках лотоса, отримує широке розповсюдження в єгипетській іконографії аж до римської доби, що свідчить про офіційне прийняття космогонічної версії про народження сонця з лотоса - отже, у першу чергу лотос співвідносився із сонцем і був символом початку життя і воскресіння. На багатьох ритуальних зображеннях Ра та померлі постають з квіткою лотоса біля носа (лотос зображений тут розквітлим), у сценах жертовних дарів зустрічаються також пуп'янки, що обвивають своїми стеблами ритуальні посудини (у таких композиціях зустрічається білий і блакитний лотос).

Рожевий лотос вважався найбільш священним, він мав цілющі властивості й шанувався як чудодійна квітка, тому його плоди та цвіт не використовували в побуті, а лише в якості священних дарів у ритуалах жертвоприношень, які здійснювали жерці. Рожевий колір лотоса співвідносився зі світлом вранішнього сонця, а спрямовані до неба пелюстки асоціювалися з променями божественного світила.

Білий лотос втілював чистоту й духовність, мав дещо іншу форму, його активно використовували в побуті, святкових церемоніях, у декорі урочистих залів, у якості прикрас до зачіски (вплітали в діадеми та стрічки). Гірлянди з білого лотоса покладали на голови мумій, статуї Осиріса та Ізиди, часто використовували в архітектурі храмів (в основі колони розташовували зображення листків, середню частину колони оформлювали у вигляді сув'язі стебел, а верхню виконували у вигляді пуп'янка або квітки лотоса).

Блакитний лотос через свій колір вважався символом небесних сфер і мав назву "небесної водяної лілії", був неодмінним компонентом заупокійних культів, його зображення були на надмогильних плитах, саркофагах, у гробницях його форму мали колони. Культ лотоса пов'язаний з культом води в Єгипті, яка була воістину священною стихією. Дощ єгиптяни шанували як сльози бога сонця Ра або як плач богині Ізиди. Обожнення природи позначалося на оформленні єгипетських храмів, колонам яких надавали форму пальм, стебел лотоса або папірусу (лотос - символ верхнього Єгипту, папірус - Нижнього), а стіни розписували рослинним орнаментом. Слід відзначити, що в рельєфах і розписах єгипетських гробниць і храмів практично не знайдемо сцени, де б не зображалися лотос і папірус [22, 78].

Храмові тексти птолемеївського часу приписують кожному номові своє священне дерево У Геліополі дерево втілювала Нут, у інших містах - Гатор. Поклонялися також у Геліополі священному хвойному дереву ішед (не піддається точнішій атрибуції), на листках якого богиня Сешат записувала історичні події, та вербі, пов'язаній з культом Фенікса, що звив собі гніздо в її гіллі. У якості священних дерев найчастіше виступають сикомора (символ Гатор), акація, кокосова та фінікова пальми (одним із найраніших мотивів у мистецтві є ритуальні сцени із зображенням дерева на човні).

Створення світу й людей. Зважаючи на відомості археології, у найдавніший період єгипетської історії ще не було космічних богів, яким приписували створення світу. Учені припускають, що перша версія цього міфу виникла незадовго до об'єднання Єгипту.

Загальною для всіх космогонічних концепцій була ідея про те, що створенню світу передував хаос води, зануреної у вічну темряву. Початок виходу з хаосу пов'язували з виникненням світла, втіленням якого було сонце. Уявлення про водний простір, з якого з'являється спочатку невеликий пагорб, тісно пов'язане з єгипетськими реаліями: це повністю відповідає щорічному розливові Нілу, мулисті води якого покривали всю долину, а потім, відступаючи, повністю відкривали землю, готову до орання. У цьому сенсі акт творення світу ніби повторювався щорічно.

Офіційна версія сакрального значення лотоса походить саме від космогонічних уявлень про народження сонця з лотоса: з вод первозданного водного хаосу - Нуна - виник священний пагорб, на якому розпустилася священна квітка лотоса, у розкритих пелюстках лежало немовля, що втілювало бога сонця Ра. З'явившись з лотоса, він освітив землю, що перебувала до того в мороці хаосу, і завершив акт творення сонця і світу тим, що зі своїх сліз створив людей. Тому лотос, що дав життя богові Ра, став шануватися як символ життя у глобальному значенні, а в єгипетській іконографії отримало поширення зображення божественного немовляти на пелюстках лотоса.

Існували й інші версії виникнення сонця - його появу пов'язують з яйцем, яке зніс на первинному пагорбі птах "великий Гоготун"; існував міф, за яким сонце у вигляді телятка народила велика Небесна корова (Гатор) та ін.

Ця версія творення світу і людей не була єдиною в єгипетській міфології. За одним із переказів, творцем людей був бог-гончар Гнум, якого уявляли в образі барана із заокругленими горизонтальними рогами. Гнума шанували по всьому Єгипту, а також в Нубії. Він вважався богом родючості, допомагав під час пологів, створив на гончарному крузі людину (потім цим способом щоразу творить новонародженого фараона), а також її двійника. Оскільки слова "баран" і "душа" єгипетською звучать однаково ("ба"), вважався втіленням душ багатьох богів.

Єгипетські міфи про початок світу не становлять собою єдиної, цільної оповіді. Часто ті самі міфологічні події зображені по-різному, і боги в них виступають в різних образах. Цікаво, що за множинності міфологічних сюжетів, які пояснюють створення світу, вкрай мало місця приділено створенню людини. Давнім єгиптянам здавалося очевидним, що боги створили світ для людей - людина зобов'язана своїм існуванням богам, які чекають від неї за це вдячності (людина мусить поклонятися богам, будувати й утримувати храми, регулярно здійснювати жертвоприношення).

Життя у порівняно сприятливих умовах зробило єгиптян одним із найбільш толерантних народів давнини. Численні жіночі божества первісної доби не були знищені, а мирно співіснували з чоловічими божествами, у добу династій вони стали матерями, сестрами чи дочками нових загальнодержавних богів. У жодній іншій релігії не поклонялися такій кількості жіночих божеств і жіночих стихій, як у єгипетській. Небесний купол, який оберігає та дає небесне сяйво, сприймався як жіноче божество Нут (її зігнуте над землею тіло утворює небосхил, а молоко грудей живить усіх земних істот), два ока її - Сонце і Місяць, вони почергово дивляться з небес удень і вночі, щоби ніколи не випускати з погляду свого підопічного - людину; кров, яку вона проливає щодня, народжуючи сонце і сонячного бога, зафарбовує вранішню зірницю - вона стає рожевою. Земля, що її в інших міфологіях світу вважали жіночим началом, тут виступає запилюженим і брудним чоловіком (Геб) [9, 22-23].

У Єгипті доби Давнього царства, як уже зазначалося, великі міста мали своїх богів-покровителів, кожен з яких уявлявся або в образі якоїсь тварини, або був антропоморфним. Частіше антропоморфізм доповнювався зооморфними елементами; єгипетська іконографія свідчить, що повної антропоморфізації зазнала невелика кількість богів - Осиріс, Пта, Амон, Мін, Хонсу, Атум, Ізида. Місцевий бог ставав центральною постаттю всіх міфів, у яких він мислився як деміург, творець богів і світу. Особливо поширеною було групування у вигляді тріади: бог-отець, богиня-матір, бог-син. На загал, функції єгипетських богів були нестабільні. Усіх відомих єгипетських богів можна поділити на божества загальноєгипетські (сюди належать божества космічні, як Нут - богиня-небо, Нун - бог первісного океану, Гапі - бог Нілу) і т.д.; божества, що втілюють абстрактні поняття, наприклад, Маат - богиня світового порядку та справедливості, Сіа - богиня розуму й пізнання, Ху - бог творчого слова і т.д.) і божества локальні, пов'язані з певною місцевістю. Далі ми розглянемо найважливіші центри формування єгипетської міфології.

Геліополь. Значну роль серед великих релігійних центрів Єгипту впродовж трьох тисячоліть відігравало Іуну - "Місто Стовпів" (біблійна назва - Он). Греки дали йому іншу назву - Геліополь ("місто Сонця").

Вертикально встановлені кам'яні стовпи в Єгипті відігравали символічну роль і були предметом культу. Ці стовпи були кількох видів - символ стабільності, міцності та відродження джед (призначення його дослідники й досі не з'ясували) - чотирикутний в основі, звужений догори, завершується чотирма горизонтальними перетинками, ймовірно, спочатку символізував сніп пшениці (бо є також символом бога Осиріса, а той опікувався рослинним світом), це одна з найпоширеніших єгипетських сакральних емблем, що використовувалася і як амулет; Іуну - геліопольський фетиш (також чотирикутний в основі, звужений догори, але увінчувався хрестом), від якого походить назва міста; коли у середині 3 тис. до н.е. місто перетворилося на центр культу бога Сонця і творця світу, символом цього бога став інший вид священного стовпа - обеліск (так назвали греки). Прямокутний, загострений догори моноліт став символом вшановування сонця, перші промені якого освітлювали зранку поліровану поверхню обеліска. У Геліополі йому надали додаткового значення первісного пагорба, що з'явився з хаосу і поклав початок Єгипту.

Геліополь ніколи не відігравав ролі політичного центру, його функція була винятково релігійною. Саме завдяки релігійній значущості Геліополь посідав перше місце після столиці Єгипту - Фів (зберігся папірус завдовжки 50м, у якому подається перелік дарів - рухомого та нерухомого майна, що Рамзес ІІІ дарував трьом найбільшим релігійним центрам Єгипту - названі тут Фіви, Геліополь і Мемфіс). Місто цілком зникло, зберігся лише обеліск, який спорудив цар Сенусерт І у 20 ст. до н.е. Ще два (відомі як "голки Клеопатри") вивезені з Геліополя (один встановлений на березі Темзи в Лондоні, інший - у Централ-Парк в Нью-Йорку), два - у Римі.

Найдавнішим богом Геліополя вважається антропоморфний Атум - первинний, неприборканий бог, у "Текстах пірамід" його називають батьком богів. Відповідно до "Текстів пірамід", він створив себе сам, виникнувши з хаосу, що називався Нуном ("первинні води", "підземні води" "океан", Ніл, розлив, небуття - багато значень у давньоєгипетській мові). Нун, або Першоокеан, зображався зазвичай як неозорий предвічний водний простір. Атум, з'явившись з нього, не знайшов місця, на котрому можна було б втриматися. Тому він створив пагорб Бен-бен (за М.Коростовцевим - обеліскоподібний кам'яний стовп [1, 60]). Стоячи на першому острівці твердого ґрунту, Атум приступив до творення інших богів. Жерці Геліополя сформували свою версію створення світу, оголосивши деміургом бога Сонця Ра, ототожненого з двома іншими богами - Атумом ("досконалий") і Гепрі ("той, що виникає", "той, що призводить до виникнення"). Чому і як Атума замінив Ра, не витіснивши, однак, цілком, невідомо.

Атума зазвичай зображали у вигляді людини (його священні тварини - іхневмон (інші назви - мангуст, фараонова миша), чорний бик Мневіс і багатоніжка Сепа, покровитель померлих), Гепрі - у вигляді скарабея, а це означає, що його культ походить від тих часів, коли богам надавали подобу тварин. Ім'я Ра приєднали до імен Атума і Гепрі пізніше, у добу Давнього царства. "Тексти пірамід" свідчать про злиття цих двох богів. Цікаво, що у Гепрі не було власного місця культу. Як втілення сонця, що сходить, він був тотожний Атуму - сонцю, що заходить, і Ра - сонце у зеніті (зображався у вигляді сокола або людини з головою сокола, увінчаною сонячним диском). Наданий йому образ скарабея був пов'язаний з переконанням, що цей жук здатний розмножуватися сам по собі, звідси його божественна творча сила. А вигляд скарабея, що штовхає перед собою кульку, підказав єгиптянам образ бога, який штовхає сонце по небу. Приписувана цій комасі могутня сила стала причиною її незвичайної популярності - незчисленні амулети із зображенням скарабея повинні були захистити їх власників від сил зла і, що найголовніше, допомогти після смерті відродитися до вічного життя так, як відроджується скарабей.

За міфологічними уявленнями, удень Ра пливе баркою небом, ввечері пересідає в іншу барку та спускається у потойбічний світ, пливе підземним Нілом, а зранку знову з'являється на горизонті (єгиптяни вважали, що небо - це водяна поверхня, небесний Ніл, а під землею також є Ніл). Відомий міф, за яким Ра виник з вогненного острова, що дав йому силу знищити хаос і морок і створити у світі порядок на основі істини та справедливості (втілення її - дочка Ра Маат, яка стоїть на носі його барки). Зі своєї барки він бачить усе, що відбувається у світі, розглядає скарги, через бога божественного слова Ху і богиню мудрості Сіа віддає розпорядження, а Тот, який є його верховним сановником, пише накази й готує листи. Давні греки ототожнювали Ра з Геліосом.

Починаючи від V династії, фараони офіційно іменували себе синами Ра, і культ цього бога, підтримуваний правителями країни, запанував над іншими, набувши загальнодержавного значення.

Оскільки Ра-Атум-Гепрі був один, першу пару богів довелося народити самому: сам себе запліднив, проковтнувши власне сім'я, і сам народив - виплюнув близнюків Шу (втілював повітря, простір між небом і землею) і Тефнут ("волога") - його жіноче доповнення. Пізніше Шу виступає як бог вітру, відповідно до "Книги мертвих", - один із суддів над померлими, а Тефнут (Маат) - як богиня світового порядку, завдяки якій Атум зміг створити світ. Тефнут інколи ототожнювалася з богинею Гатхор, а також із "серцем і думкою Пта", тобто з первинними Словом і Думкою. Після створення світу Тефнут стала Оком Ра - Сонячним Оком, хранителькою справедливості та законів. Міф розповідає, що одного разу Тефнут посварилася з Ра. Прийнявши подобу левиці, вона залишила Єгипет і пішла в пустелю Нубії. Після відходу богині вологи в країні почалася страшна засуха - перестали падати дощі, сонце висушило ґрунт, перестали плодоносити фінікові пальми, люди вмирали від спраги й голоду. Шу, прийнявши подобу павіана, разом з богом Тотом вирушив за сестрою, піснями й танцями змусив її повернутися в Єгипет. Після цього Ніл відразу розлився, на землю впали рясні дощі, шлюб Шу і Тефнут знаменував весняний розквіт природи. У цьому міфі Тефнут виступає в ролі хтонічної богині родючості - Великої Матері.

У самому Геліополі поклонялися не лише Ра чи Атуму (Гепрі), але також Шу і Тефнут - їм (у подобі пари левів) був присвячений храм поблизу - в Леонтополі.

Дітьми Шу і Тефнут були Геб (земля) і Нут (небо). Вважалося, що Шу, батько Нут, підняв її над Гебом і таким чином відділив небо від землі (зазвичай Шу зображався чоловіком, який стоїть на одному коліні, з піднятими руками, якими він втримує небо над землею).

Геб є хтонічним божеством, зазвичай зображався у вигляді людини з короною Нижнього Єгипту або Верхнього Єгипту на голові. Вважалося, що він посварився зі своєю дружиною Нут, бо вона щоденно поїдала своїх дітей - небесні світила (зірки й сонце Ра), а потім знову народжувала їх, саме тому Шу роз'єднав подружжя. Вважалося, що Геб є добрим богом, охороняє живих і мертвих від змій, на ньому ростуть усі необхідні людям рослини, з нього виходить Ніл. Ім'я Геба писали ієрогліфом качки, хоча вона й не була його священною твариною (до речі, у одному з текстів дочка Геба Ізида названа "яйцем качки").

Нут (її епітети - "величезна матір зірок", "та, що народжує богів") вважалася втіленням тисячі душ. У зверненому до Нут вислові "Текстів пірамід" говориться: "Нут, ти сяєш, як королева Нижнього Єгипту, і могутня ти над богами, душі їх - твої, жертви їх - твої, і майно їх - твоє" [19:2, 230]. Як матір Ізиди та Осиріса, Нут пов'язана з культом мертвих - вона піднімає їх на небо та охороняє в гробниці. Зображення цієї богині (вона ніби дивиться на мумію) часто розташовували на внутрішньому боці кришки саркофага. Інколи цю богиню зображали у вигляді жінки з розправленими крилами і з ієрогліфом на голові, що означав її ім'я.

Нут часто ототожнювалася з іншими богинями-матерями: Мут, Таурт, небесною коровою Гатор (її сином був Ра - золоте телятко). З цього приводу слід зазначити, що уявлення про небо втілювалося в єгиптян у двох субстанціях - тверді та потоку. У першому випадку твердь асоціювалася з підпорами, потік уявлявся блакитними водами, що омивають землю. Дві небесні субстанції уособлювалися двома богинями, що символізують небо. Богиня Гатор зображалася у вигляді божественної корови з рогами, прикрашеними папірусом, з розкиданими по її тілу золотими зірками та небесними світилами (у земних своїх втіленнях вона була богинею любові, радості, танцю, символом її був музичний інструмент систр, хоча головна її роль пов'язана таки з космічним культом - небом). Небо в образі "великого потоку" втілювала богиня Нут, що зображалася жінкою, яка перекинулася дугою через небозвід, обіймаючи обидва його горизонти (є, отже, посередником між небесним і земним світом, об'єднує їх). Причетність її до потоку підкреслювалася зображенням човна, що пливе тілом богині. За посередництвом богині Нут здійснюється символічне перенесення гармонійної будови всесвіту на землю, таким чином на землі встановлюється порядок, що існує на небі. Втілюючи "великий потік", богиня становить знак неба, яким Ра в сонячному човні здійснює свій нічний і денний шлях.

Уявлення єгиптян про небо як площину, що простягається над землею та потребує опори, і про небо як потік не суперечили одне одному, тому обидві богині у своїх іконографічних іпостасях виявилися взаємозамінними.

Отже, у Єгипті четверо найдавніших богів були обожненими космічними стихіями, тому храмів, присвячених їм, не було.

Геб і Нут народили дві пари богів - Осиріса та Ізиду, Сета й Нефтиду - так виникла Велика Дев'ятка, Геліопольська Еннеада, що включає найпопулярніших єгипетських богів, що також вважалися першими царями Єгипту: Ра, Шу, Тефнут, Геб, Нут, Осиріс, Ізида, Сет, Нефтида.

Існує й інша версія міфу - начебто Осиріса зачав бог землі Геб у лоні богині неба Нут - дружини Ра. Коли верховний бог довідався про це, він розлютився та заприсягся, що не буде такого місяця і дня, коли б зрадлива Нут змогла розродитися. Однак бог мудрості Тот виграв у місячного бога в кості 1/72 частину доби й склав із цих часток п'ять повних діб, включивши їх до календарного року (у такий спосіб міф, до речі, пояснював особливості давньоєгипетського календаря). Упродовж цих п'яти діб прокляття Ра не діяло, й Нут народила богів Осиріса, Гора-старшого, Сета й богинь Ізиду й Нефтиду.

Традиційно Осиріс - бог творчих сил природи, володар підземного царства, старший син бога землі Геба та богині неба Нут, брат і чоловік Ізиди, брат Нефтиди, Сета, батько Гора. Був четвертим з богів, що царювали на Землі, успадкував владу прадіда Ра, діда Шу й батька Геба. Вважається, що саме Осиріс позбавив людей дикого способу життя, навчив сіяти злаки, садити виноградники, пекти хліб, виготовляти вино та пиво, добувати й обробляти мідь і золото. Зображували Осиріса часто у вигляді мумії, його звичайні атрибути - гак та батіг (символи влади), атеф - корона з двома вертикальними перами по обидва її боки, а також анк (утім, зображався в руках багатьох єгипетських богів).

Осиріса зображали і з лозою (у "Текстах пірамід" він названий "богом виноградної лози"), біля сикомори, у короні з листків папірусу. Тіло переважно зеленого кольору - як рослинний світ, який вмирає і народжується щороку, хоча М. Коростовцев арґументовано доводить, що Осиріс є богом підземного світу і суддею мертвих, а аспект його як бога рослинності з'являється щойно у греко-римський період, та й календарність цього міфу викликає сумніви - адже цей бог не воскрес повністю, бо таки залишився у царстві мертвих [1, 128]. Однак давні єгиптяни вважали, що засівання - це похорон зерна-Осиріса, поява паростків - його відродження, а зрізання колосків під час жнив - це вбивство бога.

Міфи про Осиріса заплутані й суперечливі, у них домінують три основні теми: політична (бій між Осирісом і Сетом відображав боротьбу між Верхнім і Нижнім Єгиптом, наслідком якої було створення єдиної держави), календарна (єгиптяни пов'язували з Осирісом зміну пір року), есхатологічна (Осиріс вершив посмертний суд, винагороджуючи праведників і караючи грішників).

Центром культу Осиріса був Абідос (вважається, що тут Ізида поховала голову бога). Цей бог починає отримувати загальноєгипетський вплив наприкінці доби Давнього царства. До того часу в релігійному мисленні єгиптян домінувало геліопольське уявлення про сонячного бога Ра. У часи Середнього царства Осиріс уже не тільки бог потойбічного світу, але й "володар дум" (про це свідчать містерії Осиріса - драматичні твори, що виконувалися в багатьох храмах). З ним ототожнюється не лише фараон, але й кожен померлий єгиптянин (у заупокійних текстах перед іменем померлого обов'язково ставиться ім'я "Осиріс").

Молодший брат Осиріса Сет - злий бог пустелі, втілення усього злого, підземне сонце. Священними тваринами Сета були свиня ("відраза для богів"), антилопа, жираф та інші, головним вважався осел. У пластиці й рисунках Сет зображався чоловіком з тонким довгим тулубом і головою осла, що також має своє пояснення - кочові племена пустелі, до яких завжди зневажливо ставилися жителі міст, для верхової їзди використовували саме ослів, оскільки Сет виступає представником пустелі, у якості його тварини-двійника використали саме осла. У добу Давнього царства Сет (разом з Гором) вважався богом-покровителем царської влади, що відображено у "Текстах пірамід" і титулатурі фараонів, Сетові також приписувався порятунок Ра від Апопа (убив змія гарпуном).

Забажавши правити, Сет пішов на хитрощі: запросив на бенкет Осиріса, попередньо замовивши за його мірками розкішний саркофаг, пообіцяв подарувати тому з гостей, кому він підійде. Коли примірявся Осиріс, закрив саркофаг і, заливши свинцем, кинув у Ніл. Саркофаг викинуло на берег. Ізида знайшла тіло, зібрала його життєву силу і зачала Гора. Коли той виріс, вступив у боротьбу із Сетом - ця боротьба посідає особливе місце в містеріях. У бою Гор позбавляє Сета чоловічого начала, але сам втрачає чарівне око. Коли врешті Гор отримав перемогу, повернув око і дав його проковтнути батькові - таким чином Осиріс ожив. Однак не захотів правити в Єгипті, тому віддав свій трон Горові, а сам спустився у потойбічний світ - почав владарювати там і вершити суд над померлими. Той факт, що Гор не убив Сета, символізував, що зло продовжує існувати в цьому світі, однак Гор робить його безплідним, довівши споконвічну перевагу божественного закону над злими силами.