Слід згадати ще одну версію містерій Осиріса - Сет сам знайшов тіло брата, розрубав його на чотирнадцять частин і розкидав по всьому Єгипту. Ізида знайшла все, крім фалоса (його проковтнула нільська риба), і поховала (у чотирнадцяти містах існували гробниці з окремими частинами тіла Осиріса).

Існувала й третя версія містерій - Осиріса оживляли Ізида й Нефтида, а ховав Анубіс, який перед тим разом з Ізидою шукав тіло бога, оберігав його від ворогів.

Ізида - богиня східного небосхилу, родючості, води й вітру, мати молодого сонця Гора, символ жіночності, подружньої вірності, покровителька мореплавства, а також "єдина з-поміж давніх богинь, якій вдалося впродовж багатьох тисячоліть, серед усіх суспільних і політичних перемін зберегти незмінними й навіть виявити ще чіткіше свій образ і функції" [9, 25]. Слід відзначити, що упродовж своєї довгої історії, стикаючись з іншими народами, єгиптяни включали у свій пантеон усе нових і нових богів. Їх численний, можна сказати, неозорий пантеон часом викликав кепкування в представників інших релігій. Лише одна богиня зуміла зберегти в ньому свою панівну роль, та й то лише завдяки тому, що уявлення про неї безперервно змінювалися, - Ізида, яка "ніби пристосовувалася, відмовлялася від самої себе, весь час набуваючи якихось нових рис. Вона вбирала в себе риси всіх місцевих богинь, поки не стала остаточно великим материнським божеством давнини [9, 27].

Разом зі своїм чоловіком і братом Осирісом і "божественним немовлям" Гором вона виявилася одним із найпопулярніших божеств у греко-римському культурному ареалі - тут її називали "тією, у якої тисяча імен" (усіма нашими відносно конкретними знаннями про культ Ізиди ми зобов'язані не єгиптянам, а передусім Геродотові та Апулею). Окрім уже згаданих подій, у міфах розповідається про життя Ізиди в болотах дельти Нілу, де вона, рятуючись від переслідувань Сета, виховує Гора. Одного разу за її відсутності отруйна змія вжалила сина, бог Тот вилікував його. Коли Гор виріс, Ізида пішла з ним на суд Еннеади, вимагаючи для законного сина Осиріса царський трон, але Сет усуває її від суддів, боги заборонили перевізникові переправляти її на Внутрішній острів, де відбувався суд. Прибравши подобу бабусі, Ізида підкупила перевізника золотим перснем, і він перевіз її. Перетворившись на прекрасну дівчину, вона через притчу оповіла історію свого сина й Сета, останній засудив героя притчі, ствердивши, що спадок батька має належати синові, і таким чином програв суд.

Богиня постійно допомагала синові - коли "сила" Сета (сім'я з його фалоса) проникла в руку Гора і наповнила її отрутою, Ізида відірвала руку та замінила її на здорову. Вона домоглася засудження Сета і визнання царем Єгипту свого сина. У деяких варіантах міфу Ізида діє самостійно. Залишилися згадки про архаїчну версію міфу про Ізиду, яка виступає на боці Сета, оскільки він, як брат Осиріса по матері, ближчий їй, ніж Гор. Вважалося, що розгніваний зрадою Гор розрубує матері голову.

У "Текстах пірамід" Ізида постає як віддана сестра й безмежно вірна дружина, турботлива матір, носій високих моральних принципів богині-жінки. Інший аспект - "велика чарівниця": у міфі про Ра та Ізиду богиня постає як зла чаклунка, що створює і посилає на Ра отруйну змію. Ужалений бог благає "велику чарами" Ізиду зцілити його, вона погоджується лише після того, як верховний бог відкриває їй своє справжнє ім'я. Завдяки цьому Ізида дістає магічну владу над царем богів (за найдавнішими єгипетськими уявленнями вважалося, що у кожного бога було багато імен: одне справжнє, сокровенне, так би мовити, сутність бога, інші - загальновживані; знання справжнього імені давало владу над його власником).

Спочатку Ізиду шанували в північній частині дельти Нілу. Вона зображалася у вигляді корови або жінки з коров'ячими рогами й сонячним диском на голові, шанувалася як покровителька рибалок (за міфом, коли Гора вжалила змія, саме рибалки першими прийшли на допомогу, існували також зображення Ізиди з човном у руках). Такі зображення були й наслідком ототожнення Ізиди та більш давньої Гатор, що втілювала небесний простір. Класичний образ Ізиди - дружини й матері, яка захищає права свого чоловіка й сина, - постав пізніше, з формуванням Геліопольської Еннеади.

Шанувалася Ізида і як повелителька вітру - зображали її і у вигляді соколиці або крилатої жінки, яка змахуванням крил створює вітер. Саме Ізида запроваджує інститут шлюбу, виступає і як покровителька породіль. Як дружина Осиріса, вона перебирала інколи його функції - навчала людей вирощувати зерно, жати. Як з богинею родючості, з нею ототожнювали Рененутет, а греки - Деметру. Існувала легенда про розлив Нілу, переповненого сльозами Ізиди, яка сумує за чоловіком.

Інколи богиня виступала як матір і дружина Міна - бога родючості, "творця врожаїв", якого зазвичай зображали з фалосом у одній руці (символ самоєднання бога-творця) і піднятим батогом у другій (з ним пов'язувалася кокосова пальма - на неї переносилося чоловіче начало, пов'язане з культом запліднення), а також у короні, прикрашеній двома довгими перами (Мін-Амон).

У Куші (Нубія) Ізида вважалася покровителькою царської влади (з нею ототожнювали царицю-матір). Існували храми Ізиди і в Єгипті, і в Греції, від початку 2 ст. до н.е. богиню почали шанувати в Італії. Копти та гностики вважали Марію новим явленням богині-матері Ізиди, а Гора - немовлям Ісусом (побутує думка, що образ Богородиці з немовлям на руках втілює образ Ізиди з немовлям Гором).

Отже, ми бачимо богиню, що з локальної перетворилася на всезагальну богиню-матір, мала відношення до багатьох аспектів людського життя, а культ її поширився далеко за межі Єгипту: навчала жінку домашньому господарству, мистецтву лікарювання; коли загинув чоловік Ізиди, вона одягла жалобу та власним прикладом дала заспокоєння усім самотнім у скорботі, а її віра у воскресіння відігнала від людини страх смерті. Слід з цього приводу відзначити, що в жодній країні світу жінка не мала такого почесного становища, як у Єгипті. Характерно, що в добу еллінізму саме Ізида, за задумом Александра Великого, мала стати всесвітньою богинею, що об'єднує народи - первісна богиня з головою корови перетворилася на універсальну "богоматір" (на одному з римських храмів Ізиди є напис: "Я є все, що існує, існувало і буде існувати, і жодному смертному не відхилити мого покривала" [9, 29].

Гор, якого Геродот порівнював з Аполлоном, спершу шанувався як хижий бог полювання, який кігтями хапав свою здобич (звідси ототожнення із соколом). Вважалося, що Гор своїми крилами охороняє фараона. Населення багатьох номів обожнювало сокола, тому Горів було багато. У міфі про Осиріса є два Гори: Гор - брат Сета (Гор Старший, Гарур) і Гор - син Ізиди (Гор-дитя, Гарпократ). Були ще Гор-очі (Гор-мерті), Гор безокий (ототожнювали з богом вечірнього сонця Атумом), Гор обох горизонтів (Гарахуті). Єгиптяни часто їх ототожнювали, тому виникла й міфологічна плутанина. Згідно з міфом про Гора Бегдетського, Гор супроводжує човен свого батька, бога сонця Ра, що пливе по Нілу. Він убиває перетворених на крокодилів і гіпопотамів ворогів Ра на чолі із Сетом (тут Гор зливається з Ра в одне божество - Ра-Гарахуті). Гор зображався у вигляді сокола, людини з головою сокола, крилатого сонця. М.Коростовцев стверджує, що Гор Бегдетський - сонячне божество, крилатий диск, а К.Зете вважає, що диск - щось на кшталт священного герба, що символізує єдиний Єгипет, а крила - Верхній і Нижній Єгипет [1, 135]. Побутувало також твердження, що Осиріс - це сонце, що заходить, його вбиває-поглинає темрява, Ізида - місяць, оскільки вбирає і зберігає, скільки може, промені сонця, Гор - сонце, що сходить, мстить за батька, розганяючи темряву.

У пізніші часи зображення Гора стали емблемою божественності та найвищої святості, вони є біля входу в усі єгипетські храми, зустрічаються вже у часи V династії. Окрім того, часто у написах слів "бог" і "боже" використовували відповідно зображення сокола та змії.

Ім'я Гора було обов'язковим компонентом п'ятичленної титулатури фараона: перша складова - ім'я фараона як втілення бога Гора, яке обов'язково включало ім'я бога, друга - ім'я фараона як втілення "двох володарок" - богині Верхнього Єгипту Негбет (її символом був лотос) і богині Нижнього Єгипту Уаджет (її символом був папірус), третя - ім'я фараона як "золотого Гора", четверта складова починалася словами "цар Верхнього і цар Нижнього Єгипту", а потім називалося особисте ім'я фараона (у Сенусерта І - Гепер-Ка-Ра, у Тутмоса ІІІ - Мен-Гепер-Ра), п'ята складова - так би мовити, "по батькові", яке починалося словами "син Ра", а далі йшло друге ім'я фараона [1, 143].

Щодо Нефтиди, наймолодшої дочки Геба й Нут, богині західного небосхилу, то вона вважалася дружиною Сета, однак, судячи з текстів міфів, дуже мало з ним пов'язана (побутує навіть думка, що це штучно придумана богиня, яка складає пару для Сета), зустрічається лише в містеріях Осиріса, відповідно до "Текстів пірамід", плаває у нічній барці (Ізида у денній). Обидві сестри ототожнюються із соколицями, тому їх часто зображають крилатими жінками (Нефтиду зображають з ієрогліфом її імені (нагадує чашу на підставці) на голові). Міф також розповідає, що Нефтида зачала й народила від Осиріса сина - Анубіса, ховала його від свого жорстокого чоловіка Сета в болотах дельти Нілу. Ізида знайшла юного бога та виховала його. Коли Сет убив Осиріса, Анубіс загорнув тіло батька в змочені спеціальним розчином тканини, зробивши таким чином першу мумію. Анубіса зображали у вигляді шакала чорного кольору, дикого собаки - Саб ("доля"), людини з головою шакала. Його культ з міста 17-го нома Каса (грецькою Кінополь, "місто собаки") швидко поширився по всьому Єгипту. Греки ототожнювали Анубіса з Гермесом. Основний епітет Анубіса - "володар Расетау" (царства мертвих), однак від кінця 3 тис. до н.е. функції його переходять до Осиріса.

З приводу містерій Осиріса варто також зазначити про цікавий поділ людей на дві категорії, що існував у Давньому Єгипті: послідовники Гора й послідовники Сета. До першої категорії належали звичайні добропорядні люди, до другої - особи зі злими намірами та руді, оскільки рудуватим був колір пустелі, над якою владарював Сет, тому рудим кольором від позначав своїх прихильників (згадаймо, що саме рудих жінок Інквізиція звинувачувала у відьомстві).

Гермополь. Одним з важливих релігійних центрів, який створив власну міфологічну концепцію світу, був Гермополь - місто в Середньому Єгипті, яке ще від доби Давнього царства називалося Шмуну ("Місто Восьми") - за кількістю шанованих тут богів-творців (т.зв. оґдоада).

Гермополь вважався також місцем життя Тота - бога мудрості, священним символом якого був птах ібіс (бог зображався людиною з головою ібіса), священною твариною згодом став і павіан (десятки тисяч мумій цих тварин, похованих у вирубаних у скалах підземних галереях, покоїлися тут аж до 1969 р., коли грандіозна пожежа спустошила катакомби). Тот виступає вже в "Текстах пірамід" як астральне божество, вважався серцем Ра; як місячний бог зображався позаду Ра-сонця ("Книга корови" розповідає, що Ра зробив Тота своїм заступником на небі вночі, місяць є лівим оком Ра), у пізньому Єгипті його називали "срібним Атоном" ("срібний диск").

Тоту приписувалося створення всього інтелектуального життя Єгипту: у міфах він фігурує як винахідник писемності, лічби, часу (поділив час на місяці й роки, вів рахунок годинам і дням, записував дні народження й смерті людей), покровитель писарів (зображався з палеткою писаря в руках), хранитель священних магічних книг (під його протегуванням перебували всі архіви та відома Гермопольська бібліотека), покровитель письменників, учених, чиновників. Він володів здатністю зцілювати, особливо хвороби очей (саме Тот вилікував Горові око, яке виколов Сет). Греки ототожнювали Тота з Гермесом (звідси грецька назва міста, де шанувався Тот, - Гермополь), однак сутність цих богів різна.

У культі мертвих і поховальному ритуалі Тоту належить провідна роль. По-перше, він вважався творцем священних книг, а також "Книги дихання" (її разом з "Книгою мертвих" клали у гробницю). Відкриття мистецтва читання священних молитов єгиптяни також приписували богові Тоту - йому відкрилися букви та слова, за якими він встановив порядок здійснюваного таїнства створення людей (у цьому сенсі його вважали творцем закону). Записавши промовлене Слово Ра, Тот дав його людям, але не відкрив його змісту, оповивши таємницею, повідомивши про її існування (тому виконував роль духовного посередника між богами й людьми, володіючи таємницею Слова, не виявляв її до кінця).

По-друге, як візир богів і писар богів, Тот був присутній на суді Осиріса. Він зображався біля терезів - записував результати зважування серця померлого. Вважалося, що саме Тот брав участь у виправданні Осиріса й віддавав наказ про його бальзамування, тому цей бог бере участь у поховальному ритуалі кожного єгиптянина - охороняє покійного й веде його у царство мертвих (саме на цій підставі був ототожнений з Гермесом і Меркурієм).

Залишки Гермополя збереглися до нашого часу значно краще, аніж Геліополя та Мемфіса. Цикл міфів Гермополя поширився завдяки включенню в "Тексти саркофагів", а потім у "Книгу мертвих" збірки текстів, що замінила попередню. Папіруси "Книги мертвих" складені із заклинань і приписів, покликаних забезпечити померлому перехід у царство мертвих і щасливе перебування у ньому, містить, як і попередні священні книги, безліч міфологічних сюжетів і є для нас прекрасним джерелом, що пояснює ранні незрозумілі тексти.

Тепер важко відтворити гермопольську версію творення світу і людей в її первісному вигляді, оскільки збережені тексти вже містять нашарування геліопольської та мемфіської космогоній. Основна відмінність полягає в осмисленні акту творення, здійсненого на гермопольському Острові полум'я, який, за місцевими уявленнями, уподібнювався прапагорбу. На початку міфу говориться, що світ виник з хаосу ("безкінечність, ніщо, небуття й морок"), творчі сили якого втілювали боги чоловічої статі, які вийшли з його вод. Їм відповідали чотири богині, що були їх жіночою паралеллю, отже, були пари: Нун і Наунет (первісний океан), Хух і Хаухет (безмежність простору), Кук і Каукет (морок), Амон і Амаунет (невидиме). Зображалися вони з головами жаб (боги) і змій (богині) - істот, що живуть в мулі й болоті. Восьмеро перших гермопольських богів плавали в Нуні й створили первинне яйце, яке було невидимим, оскільки виникло в темряві до створення світу. З нього у подобі птаха виникло сонячне божество - душа. За одними версіями, яйце несло в собі птаха світла, за іншими - повітря. У "Текстах саркофагів" говориться, що воно було першою створеною в світі річчю. За другою версією міфу, яйце зніс птах, відомий під іменем Великого Гоготуна, чий голос прорізав безмежну безмовність хаосу,

Прикметно, що назву "Вісім" місто отримало від богів, до числа яких не входить верховний бог міста; через відсутність інформації в джерелах не можна встановити, коли, чому і як Тот став верховним богом. Однак у міфологічній історії Єгипту, в історії фараонів-богів Тоту відведено місце - правив після Гора і до Маат. За характеристикою Б. Тураєва, Тот був у єгиптян "ідеалом вищої премудрості й правди, втіленням кращих боків людської природи, втіленням ідеї істини" [5, 19].

У якості дружини Тота (часто сестри або дочки) фігурує богиня письма Сешат (жіноча форма від "сеш" - "писар"), голова "будинків життя" - скрипторіїв, де складалися релігійні та інші тексти, "пані книг і грамот"; була присутня при складанні планів культових споруд, щоразу, коли закладався перший камінь храму чи царського палацу, Сешат допомагала фараонові натягувати вимірювальний шнур, здійснювала розрахунки, тому її шанували як покровительку будівництва й будівельників.

Потім у якості дружини Тота виступає богиня істини і справедливості Маат - дочка Ра, богиня істини й порядку, що зображалася у вигляді жінки зі страусовим пером на голові, яке вона клала на шальки терезів під час суду над померлим (статуетка богині була емблемою суддів - вони носили її на грудях). Якщо серце зрівноважувалося з пером богині, померлого визнавали праведним і гідним блаженства в царстві Осиріса. Центром культу Маат був Фіванський некрополь [19:2, 86].

Матір'ю Тота вважалася богиня Нейт - у найдавніший період богиня війни й полювання, її фетиш - щит з двома перехрещеними стрілами; як богиня води і моря - матір Себека та всіх крокодилів; пов'язана з поховальним культом, разом з Ізидою, Нефтидою і Серкет зображалася на саркофагах; володіє магічною силою, здатністю лікувати (Геродот ототожнює з Афіною). На той час, коли великого значення набуло ткацтво, войовнича богиня стала покровителькою жіночих ремесел, а її атрибутом замість лука став ткацький човник [9, 24].

Мемфіс. Мемфіс (з єгип. "стійке", "прекрасне"; це місто називали ще "Терезами Обох Країн", оскільки було розташоване в центрі між Верхнім і Нижнім Єгиптом) у добу Давнього царства був резиденцією фараонів і впродовж усієї історії Єгипту залишався одним із найвизначніших політичних і культурних центрів. Першим єгипетським царем, за Геродотом, був Мін (Менес), який, можливо, і заснував Мемфіс, побудував храм Пта. Місто зникло (з нього будували Каїр), збереглися тільки піраміди.

Найдавнішим місцевим богом був Татенен, антропоморфне хтонічне божество землі, що злилося потім з богом Пта, який отримав таким чином зв'язок із землею та родючістю в новому синкретичному поєднанні Пта-Татенен, згодом злився з покровителем померлих Сокаром (Пта-Сокар), а далі й з Осирісом (Пта-Сокар-Осиріс) [19:2, 346].

У Пта була "сім'я" - левоголова дружина Сехмет/Сохмет (часто у якості його дружини згадуються Баст, Маат, Гатор, Тефнут) і син Неферту?м (у пізніші часи його сином також називали Імхотепа - мудреця й цілителя, обожненого верховного сановника фараона Джосера (будівничий першої піраміди Джосера), 28 ст. до н.е.). Окрім них, у Мемфісі поклонялися ще й низці інших богів (Амону, Ра, Осирісу, Гатор), чорному бикові Апісу, крокодилові, чорному псові (шакалові) Анубісу, а також священним деревам. Західною частиною міста володів Сокар - бог родючості та покровитель некрополів, ототожнений з Пта й Осирісом.

У добу великих завоювань на Сході, коли населення міста збільшилося за рахунок прибульців, разом з ними з'явилися і нові боги: Ваал, Астарта й Анат - сирійські богині, яких у Єгипті пошановували як покровительок воїнів; Іштар з Ніневії, яку шанували як цілительку, інші сирійські та палестинські боги, кількість яких зростала разом з напливом чужоземців.

Як і бог-творець у Геліополі, мемфіський Пта зображався у вигляді людини - в одязі, який щільно закриває його тіло, окрім кистей рук, у яких бог тримає посох (уас). Можливо, його культ виник із заснуванням міста. Коли Мемфіс став столицею Єгипту, мемфіські жерці розробили власну теологічну систему (так звана "Пам'ятка мемфіської теології"), щедро черпаючи з геліопольської та гермопольської космогоній, але підкреслювали провідну роль Мемфіса. У добу Давнього царства Мемфіс був центром художньої творчості, якій протегували жерці храму Пта, а сам бог вважався покровителем мистецтв і ремесел.

Повністю мемфіська доктрина складається з трьох частин: 1) Пта як володар єдиного Єгипту; 2) міф про створення світу Пта (створив перших вісьмох богів - свої іпостасі, а також усе у світі); 3) роль Мемфіса як столиці держави. Ця доктрина вирізьблена на кам'яній плиті, що зберігається сьогодні у Британському музеї і називається "Стела Шабаки" за іменем фараона, який наказав вирізьбити цей текст (як сказано у вступній частині, Шабака знайшов у одному з храмів напівзотлілий давній папірус, початок і кінець якого були пошкоджені хробаками та дією двох тисячоліть, і наказав відтворити текст. Потім з цієї стели зробили жорна, тому постраждала ще частина тексту - таким потрапив 1805 р. у Британський музей). Окремі звороти нагадують мову "Текстів пірамід".

Мемфіські богослови включили у свій міф про створення світу багатьох богів, що належали різним релігійним центрам, і підпорядкували їх Пта як творцеві всього. Мемфіський варіант космогонії, порівняно з геліопольським, значно більше відсторонений: світ і боги створені не через фізичний акт (як це зробив Атум), а винятково думкою та словом, отже, божественне слово виступає тут джерелом буття і всього сущого. Пта проголошується розумом (а точніше - серцем, у якому, за єгипетськими уявленнями, зародилася думка) і мовою богів. Усе, що існує, виявляється втіленням його думки, усі боги зведені до статусу іпостасей предвічного Творця, який очолив мемфіську еннеаду. Як цитує давні джерела Р.Рубінштейн, "Еннеада - це губи і зуби Пта, вуста якого назвали всі речі", душа Пта - Апіс, язик - Тот, розум - Гор [19:2, 345]; був пантеїстичним божеством, роль якого не обмежувалася актом творення: його присутність відчувалася всюди і завжди. Цікаво, що про походження Пта нічого не відомо, у "Текстах пірамід" і "Текстах саркофагів" Пта згадується всього кілька разів (ймовірно, ці тексти були складені в Геліополі, який конкурував з Мемфісом, і замовчування Пта зумовлене саме цим), а в текстах часів Нового царства - дуже часто. Таким чином, ця еннеада створена для конкуренції з геліопольською, причому сам верховний бог останньої - Ра-Атум - створений від неї, у неї включений і давній Гор, і Тот, і всі члени оголошені тотожними Пта, а Мемфіс названий місцем, де відбувалися всі головні міфологічні події. Забігаючи вперед, зазначимо, що в інших релігійних центрах робили простіше - на чолі еннеади, запозиченої переважно з Геліополя, ставили місцеве божество, ототожнюючи його із сонячним Ра-Атумом.

У різних текстах Пта виступає як покровитель ремесел, тому греки ототожнювали його з Гефестом; вважався також "володарем істини", божеством справедливості, окремі тексти стверджують, що очі Пта - сонце й місяць [1, 78]. Культ Пта був поширений також і за межами Мемфіса: йому присвячені храми й каплиці в Абідосі, Фівах, Гермополі, Ефу, Александрії.

Семхмет/Сомхмет (єгип. "могутня") - богиня війни і палючого сонця, священною твариною якої була левиця. Вважалася дочкою Ра (його грізне Око). Коли Ра вирішив покарати людей за гріхи (бог постарів, тому люди перестали шанувати його і навіть "замислили погане"), він наслав на них Сехмет у подобі левиці - вона пожирала людей, всюди текли ріки крові. Згодом Ра пошкодував людей, однак не зміг одразу повернути свою кровожерливу дочку - їй дали випити червоного пива; думаючи, що це кров, богиня пила, сп'яніла й перестала винищувати людей. Після цього Ра, оголосивши своїм наступником на землі Геба, піднявся на спину небесної корови та звідти продовжував правити світом.

Єгиптяни вважали, що Сехмет, разом з богинею-коброю Уаджет (або Уто, втілювала Нижній Єгипет, урей на чолі царя) та богинею-коршаком Негбет (втілювала Верхній Єгипет), охороняє фараона - перебуваючи поряд під час битви, вона кидає ворогів до його ніг, наводячи жах своїм виглядом, полум'я її подиху знищує все. Володіючи магічною силою, Сехмет може вбити людину, напустити хворобу, хоча, водночас, вважалася богинею-цілителькою, покровителькою лікарів - її жерців.

Зображали Сехмет жінкою з головою левиці, а часом - з головою кішки, вважаючи її і богинею справедливості, що стає грізною левицею для грішників і ласкавою кішкою для праведників, інколи - у червоному одязі, що символізує жорстокість палючого сонця, у руках часом зображали систр - музичний інструмент, звук якого заспокоював богиню. Часто статуї Сехмет виготовляли з чорного граніту, що вважався її священним каменем (за стійкість до впливу природних явищ).

Згаданий син Пта, Нефертумм, вважався богом рослинності, втіленням первозданного лотоса, символу народження, процвітання; зображався юнаком у головному уборі в вигляді квітки лотоса, з якої піднімаються два пера (рожевий лотос корони Нефертума символізував сонце, промені якого, як пелюстки, тягнулися до неба; по обидва боки корони спускалися дві прикраси "менат", що були знаками родючості й оновлення). Нефертум міг зображатися немовлятком на квітці лотоса - в образі божественного немовляти йому приписувалася творча роль Атума й Ра, коли він, згідно з міфом, народився з лотоса, що піднявся зі священного озера. Нефертум вважався також богом пахощів: у "Текстах пірамід" названий "квіткою лотоса біля носа Ра" - це символізувало відродження до життя вдиханням аромату квітки; персоніфікував циклічність дня та ночі - щоранку він встає з лотоса й щовечора опускається в воду священного озера [22, 75].

Як бачимо, єгиптяни приписували богам свої господарські та культурні винаходи. Так, вважалося, що Осиріс навчив людей обробляти землю, сіяти ячмінь; бог Пта був першим гончарем, а бог Тот створив ієрогліфічну писемність.

Фіви. Для єгиптян Фіви були вічним містом, втіленням їх культури, релігії, політичної могутності, "осяйне місто Вседержителя, божественне око Атума, око Ра" [5, 118]. Чому греки дали єгипетській столиці назву свого беотійського міста - невідомо. Фіви були розташовані на східному та західному берегах Нілу. На східному березі був центр міста - масив Карнака та Луксора, який мав назву Уаст (давня назва Фів). Тут були резиденції царів, тут вони народжувалися та вмирали.

Давнім богом Фів був Момнту - бог війни, священною твариною якого був сокіл. Зображався у вигляді людини з головою сокола, увінчаною короною з двома блакитними пір'їнами та сонячним диском. Один із основних атрибутів Монту - спис. Ототожнений з Ра та Гором в імені Монту-Ра-Гарахуті, він бореться з ворогами сонця. У "Текстах пірамід" Монту несе померлого царя в небо. Фараон Аменемхат І (ХІІ династія), рід якого був особливо відданий культові іншого бога - Амона, зробив культ останнього загальнодержавним (найдавніший храм Амона у Фівах - Іпат-Сут, сучасний Карнак, довго був головним місцем культу бога), витіснивши культ Монту.

Амомн (буквально "прихований", "таємний") - бог сонця, зображався у вигляді людини (часом з головою барана), зафарбованої в блакитний колір (колір неба), у короткій туніці, підперезаній поясом, і в короні з двома високими перами та сонячним диском (вплив іконографії Монту). Священні тварини - баран і гусак. У луксорській іпостасі поставав як інтифалічний бог (вплив ототожнення з богом родючості Міном). М.Коростовцев характеризує Амона як космічне божество повітря й вітру, що наповнюють увесь видимий світ, дають життя всьому сущому [1, 90].

Амон рано ототожнюється з Ра (Амон-Ра втілював животворчу силу сонця) і з локального бога перетворюється на верховне космічне божество й деміурга. У папірусі часів ХІХ династії (ХІІІ ст. до н.е.) є присвячений Амонові міф, у якому відображені окремі моменти фіванських теогонії та космогонії. Вважалося, що Амон створив себе сам, інші боги були створені після нього. З'явившись у подобі гусака, "великого Гоготуна", він "почав говорити серед мовчання". Усі боги були частинами його тіла, а люди вийшли з його очей. "Амон створив тварин, щоби вони жили, вказав шлях людям, і серця їх живуть, коли вони бачать його" [1, 91]. Коли Єгиптом правили фараони однієї з фіванських династій, Амона поставили на чолі геліопольської еннеади та гермопольської огдоади богів. Тепер вважалося, що Фіви (як раніше Геліополь і Гермополь) стали тим пагорбом, який вийшов з вод у результаті першого акту творення. З Амоном пов'язане обожнення фараона, шанованого як його син у плоті (вважалося, що фараон народжується від шлюбу Амона і цариці-матері, до якої бог з'являється у вигляді її чоловіка). Тому Амон відігравав провідну роль у коронаційних містеріях, а також вважався богом-покровителем фараонів та їх війська. Слід зазначити й іншу іпостась цього бога - як справедливого й турботливого правителя, захисника гноблених, як пише Р.Рубінштейн, "візир для бідних" [19:1, 71]. Найбільший і найдавніший храм бога - Карнакський (у Фівах), під час свята Амона звідти виносили його статую.

Дружиною Амона вважалася богиня-коршун Мут (часом Амаунет), яку називали царицею неба й володаркою ночі (завжди зображалася з подвійною короною - символом панування над Верхнім і Нижнім Єгиптом), син - місячний бог Хонсу (епітети "гарний з обличчя", "той, що визначає долю"), його храм був у Карнаку.

Цікаво, що саме у фіванському некрополі виник культ обожнених історичних осіб: фараона Аменхотепа І, його матері - цариці Ахмес-Нефертарі, у греко-римський час сюди був занесений культ мемфіського Імхотепа.

Під час правління Аменхотепа IV (1368-1351 рр. до н.е.) у Єгипті процвітав культ бога Атона - втілення сонячного диска. На початку цього правління Атон виступав утіленням усіх головних богів сонця, потім Аменхотеп IV оголосив Атона головним богом усього Єгипту, заборонивши поклоніння іншим богам. Він навіть змінив своє ім'я Аменхотеп ("Амон задоволений") на Ехнатон ("корисний Атонові"). Верховним жерцем бога став сам фараон, який вважав себе сином бога. Атон зображався у вигляді сонячного диска з променями, що закінчувалися кистями рук з анком, петля якого була символом того, що життя людям, тваринам і рослинам дав Атон. (Відомо, що після смерті царської родини цей культ занепав, єгиптяни повернулися до шанування давніх богів, яких, до речі, не забували і під час правління Ехнатона).

Фіви були також центром культу Таурт - богині-покровительки жінок і дітей, що вважалася помічницею під час пологів, цілителькою від безпліддя. Священною твариною Таурт був гіпопотам, зображалася богиня у вигляді вагітної самиці гіпопотама з жіночими руками та грудьми й левиними задніми лапами (інколи з головою левиці). Богиня пов'язана із заупокійним культом - разом з Гатор вона зустрічає померлого на порозі підземного світу й запалює вогнище, щоби відігнати злих духів. Тому побутувала віра, що амулети із зображенням Таурт охороняють від злих духів, сприяють родючості, прибуванню молока в матерів-годувальниць. Зображення богині часто розташовували на підголівниках, ліжках і інших предметах побуту.

Культ фараонів. Сама природа через шлях Нілу поділила країну на Єгипет середземноморський та Єгипет африканський. Відмінності між цими "двома землями", як їх називали єгиптяни, достатньо значні, щоби справити суттєвий вплив на міфологічну та суспільну історію країни. Життєва необхідність централізованого контролю над розподілом вод Нілу привела до створення об'єднаного єгипетського царства задовго до того, як міста-держави Шумеру й Аккаду були змушені утворити певну єдність під час правління першої аморейської династії. Тому й царська влада набула в Єгипті зовсім іншої форми, аніж у Месопотамії. Шумери вірили, що царська влада надсилається з неба. Шумерські, а потім вавилонські та ассирійські царі стверджували, що вони вибрані й призначені на царювання богами, тому й вели себе як представники богів під час ритуальних дійств, і в окремих випадках їх після смерті обожнювали. Але в Єгипті цар не був представником бога, він сам був богом.

Обожнення фараонів у Єгипті втримувалося впродовж усієї історії країни, поширилося на греко-македонських царів Єгипту - Лагідів (Птолемеїв), справило безсумнівний вплив на римських імператорів, у імперію яких Єгипет входив у якості провінції.

Це обожнення йшло від віри, що небесна природа - всесвіт, який створив бог Ра - перший фараон, після нього правили інші боги, поки на троні не з'явився Гор - син Осиріса та Ізиди. Фараон - земне втілення Гора, цар народжується від шлюбу цариці з Ра (чи іншим богом, який на той час виконує в Єгипті роль загальнодержавного), який набирає вигляду її чоловіка. Численні зображення в храмах ілюструють цей сюжет. Фараон ніби здійснює місію посередника між богами та людьми. Сам він позбавлений здатності творити чудеса, але часом боги висловлювали свою волю його вустами. Для єдиної боголюдини був відпрацьований спеціальний етикет спілкування - ім'я фараона, як і ім'я бога, ніколи не вимовляли прості смертні.

Коронація фараона відбувалася на сході сонця. Увесь світ - боги та люди - брали участь у цій урочистій церемонії. Головне дійство - покладання двох вінків: перший, червоний, - символ Нижнього Єгипту, а другий, білий, - атрибут Верхнього Єгипту. Вважається, що у цей момент відбувається дійство "єднання Обох земель" - півдня й півночі, відновлення єдності, порушеної смертю фараона-попередника. Фараон здійснює також обхід стін Мемфіса - давньої столиці об'єднаного Єгипту. Бог Тот, покровитель писемності, і богиня Сешат, володарка семикутної зірки, записують ім'я нового царя на священному дереві Геліополя. Сам ритуал відбувався таємно в храмі, за стінами якого радів народ.

Фараон - єдиний інтерпретатор божественної волі. Ця сила не дає йому деспотичних прав, але накладає відповідальність за матеріальне та духовне життя царя. Здійснюючи ритуали, він дає можливість порам року змінюватися відповідно до законів всесвіту, наступати розливу й запліднювати землі Єгипту, бачить усе, бо його погляд проникливіший за денне світило. Релігійні обов'язки фараона полягають у будівництві, оновленні та функціонуванні храмів. Фараон вважався єдиним жерцем, його зображення є на стінах кожного храму. Найдавніші написи на стінах пірамід ("Тексти пірамід") стосувалися саме міфів про подорожі душі-двійника фараона - то перетворюється у жорстокого первісного мисливця, який вбиває та поїдає своїх батьків і матерів - тотемних предків, типових для родового ладу, то сам обробляє землю на "полях блаженних", то сидить на троні поруч з богами - так переплітаються уявлення різних епох через домінування вчення про божественність фараона.

Першим фараоном вважається легендарний Менес, який об'єднав Верхній і Нижній Єгипет, дав Єгиптові Мемфіс. Це перший монарх зі смертних людей, який наслідував богів і напівбогів, що тисячоліттями правили в країні. Його ім'я означає "той, що залишається", "той, що перебуває", "той, що вічний" - таким чином, це вічний фараон, безсмертний корінь, з якого виростає величезне династичне дерево.

Усе в Єгипті належало фараонові, оскільки він успадкував владу від самих богів і боги доручили йому добробут країни. Єгипетська економіка мала релігійне підґрунтя. Храми забезпечували циркулювання багатств. Усе починалося з жертвоприношень богам - без них країна впаде в безодню вбогості, а коли боги задоволені, вони потурбуються про народ.

Фараон був головнокомандувачем війська, суддею та ґарантом неписаних законів. Саме з легендарної постаті Менеса починається історія фараонів, серед яких були і мудреці, і поети, і великі воїни, і навіть жінки. Хроніка єгипетських династій цікава й повчальна. У єгипетській міфології не було героїчного періоду, не було свого Геракла, але свій Тесей був - це перший цар, який об'єднав землі, - Менес. І надалі функції героїв, посередників між небом і землею, покладалися на плечі фараонів, які утверджували справжню велич людини і стали такими самими символами Єгипту, як сфінкс і піраміди.

Уявлення про потойбічний світ. Давні єгиптяни вважали життя і смерть берегами однієї ріки, померти означало переселитися на інший берег ріки. Тому свої помешкання вони будували на правому березі Нілу, а гробниці - на лівому. У момент, коли схід забарвлюється "червоним божественним вином" ранкової зірниці, небо запліднюється і богиня Нут зачинає сонячну дитину, покійний омивається у водах, що віддзеркалюють червоне світло світанку. Тоді померлий звертається до лотоса з проханням взяти його у свою дорогу, після чого сідає у чашечку квітки й вирушає до країни мертвих. З лотосом пов'язане й уявлення про цю квітку як посередника магічного оживлення. За давньоєгипетським переказом, оживлення до вічного життя відбувається символічним проходженням покійного через шкіру жертовної тварини, уподібнену до стебла лотоса.

Заупокійний культ був запереченням смерті, бажанням продовжити життя, зробити так, щоби смерть - явище тимчасове і ненормальне - не порушувала краси життя. Упродовж століть змінювалися форми цього культу, але ідея залишалася непорушною. Посмертне існування мислилося як безпосереднє продовження земного життя, але в могилі. Спочатку вважалося, що померлий продовжує жити за умови збереження його тіла (звідси походить звичай муміфікувати трупи), забезпечення його житлом (піраміди), їжею (заупокійні жертви й дари, що приносили живі). Потім душі потрібно вознестися в небо - до богів, а також подорожувати підземним світом.

Головною темою усіх композицій є думка про те, що життя і смерть - процес безперервний і взаємопов'язаний. Життя народжує смерть, а смерть народжує життя. Втілюють цей процес два головні божества єгипетського пантеону: бог сонця Ра - живий бог, який спускається в царство мертвих, і бог мертвих - Осиріс, який вмирає і воскресає. У "Книзі печер" ми бачимо Ра - джерело світла та життя, який спускається у світ Осиріса, щоби пройти всі стадії оновлення та відродити самого Осиріса за допомогою сили слова і проміння сонячного диска.

Згодом на перший план виходить нова концепція - Осиріс разом з іншими богами, на чолі із самим Ра, зустрічає померлого (перевозив душу перевізник, якого у "Текстах пірамід" називають "Той, що дивиться позад себе"; спочатку перевізник влаштовує допит, під час якого душа мусить відповідати за спеціальними приписами) і вершить суд: на терези кладуть серце - вмістилище усіх таємниць, яке врівноважується фігуркою богині Маат (або страусовим пером, що прикрашає голову богині), що символізує істину. На суді також були присутні 42 надприродні істоти, кожна з яких відповідала за певний гріх (померлий виголошував промову, у якій обов'язково мав назвати імена цих істот, вони таким чином ставали безпечними для нього). Грішників пожирало чудовисько Амт (лев з головою крокодила), також допомагав Осирісу вершити правосуддя змій Апоп, а праведники (ними вважалися покірні й терплячі, хто не крав, не посягав на храмове майно, не бунтував, "чисті серцем") оживали для щасливого життя на райських полях Іалу (від них, до речі, походить назва однієї з найкрасивіших вулиць Парижа - Єлісейські поля). Тут воскреслі відпочивали душею та тілом, оскільки не було тут ані ворогів, ані суперників, не було потреби вести боротьбу за існування. Люди ведуть тут звичний спосіб життя - готують землю під засів, збирають врожай.

Неодмінними атрибутами поховального ритуалу були також ушембті - маленькі статуетки, переважно у вигляді мумії (спочатку дерев'яні, а потім з каменю, глини, єгипетського фаянсу), виявлені у великій кількості в похованнях періоду Середнього царства. Ці статуетки були зображенням людей, що їх силою магії покійний може оживити й вони будуть виконувати за нього фізичну роботу. Саме тому в руках ушебті були землеробські знаряддя і мішок із зерном; спочатку ці статуетки клали в спеціальні труни, потім - у скрині (почасти гарно розписані).

У добу XVIII династії в гробницях знаходять так званого "пророслого" Осиріса - дерев'яна форма приблизно 1,5 м довжини, мала вигляд тіла Осиріса, наповнювалася землею та засівалась ячменем. Коли зерно сходило на 15 см, усе огорталося кілька разів лляною тканиною і ставилося в гробницю. Проростання зерна символізувало воскресіння померлого.

Учені вважають, що саме з Єгипту пішла теза про безсмертя людської душі (тіло вмирає, душа переселяється в іншу істоту, що народжується в цей момент, через тіла всіх земних і морських тварин душа знову повертається в тіло немовляти - так 3 тис. років). За уявленнями єгиптян, боги також мали душі (Ра - сім, зірки - душі богів).

Сутність людини мислилася як нерозривна єдність її тіла, душ, імені, тіні (шу). Сама душа, за уявленнями давніх єгиптян, мала кілька компонентів. Ба - істота, що існує після смерті людини, персоніфікація її душі, зображалася у вигляді птаха з людським обличчям, саме ба допомагало оживляти мумію. Ба жило в гробниці, але могло її покидати, а потім повертатися; це крилата частина душі, яка має доступ до богів на небо.

Інший компонент душі - ка. У трактуванні цього компонента душі було дві концепції - двійник людини, зовні та внутрішньо ідентичний людині, його мають всі, після смерті живе в гробниці та приймає дарунки від родичів померлого, матеріальне втілення ка - статуя біля саркофага (зображалося у вигляді людини з додатковою парою рук на голові); інша версія трактування ка - таємна сутність, життєва сила, що визначає індивідуальність особистості (характер, темперамент, інтелект). Ка могло покидати гробницю і переноситися в загробний світ, під час цієї подорожі його підстерігають різні чудовиська, врятуватися від яких можна лише за допомогою спеціальних заклинань і молитов. Єгиптяни вірили, що без їжі ка може заподіювати шкоду живим, тому поруч з мумією залишали їжу, через певні проміжки часу її міняли на свіжу. Однак згодом це почало підмінятися зображенням їжі, біля якого були так звані "слова влади", прочитавши ці заклинання, будь-яка людина надасть ка померлого все необхідне для потойбічного життя.

Наступний компонент душі - ах (дух) - безсмертна сутність смертного тіла, зображався у вигляді ібіса, що міг вільно літати в будь-яку частину світу. Вважалося, що тіло померлого перебуває у потойбічному світі, душа у вигляді птаха з головою людини - на небі, а ка - на землі, у світі живих.

Важливу роль у поховальних ритуалах відігравав уже згадуваний Анубіс - бог-покровитель померлих. Справою Анубіса вважалося підготування тіла покійного до бальзамування. Через покладання на мумію рук Анубіс перетворював покійника в ах ("просвітленого", "блаженного"). Він навколо померлого розставляв нутрощі в канопах (спеціальні посудини) з кришками, на яких зображені "діти Гора", що мають оберігати ці нутрощі: у канопі з головою павіана - Дуамутеф - зберігається шлунок, з головою шакала - Гапі - легені, з головою сокола - Кебексенуф - кишки, з головою людини - Амсет - печінка. Кожен з богів вважався вираженням сутності однієї з душ людини: Амсет - ка, Дуамутеф - ба, Кебексенуф - сах (мумія), Гапі - серце; усі вони були в почті Осиріса, вважалося, що Гор поставив їх навколо трону батька.

Серце - самостійна істота всередині людини, місце людської свідомості, щось найбільш поінформоване про людину та її життя, а отже - небезпечний для людини свідок на суді, тому під час муміфікації часом замість серця вкладали скарабея з написаними на ньому заклинаннями (це мало забезпечити померлому добрі покази серця на суді, аби воно не відкрило всіх таємниць).

Суттєвий момент поховального культу - створення скульптурного портрета померлого на випадок непередбаченого знищення мумії; вважалося, що в статую мало переселитися померлого. Так у період Давнього царства виникає одне з найбільших досягнень давньоєгипетського мистецтва - скульптурний портрет [17, 34].

Міфологічні уявлення Давнього Єгипту мають широке відображення в архітектурі й мистецтві. У єгипетських храмах і навколо них стояли скульптурні зображення богів, що мислилися як тіла, у яких ці боги жили. Уявлення про те, що померлі повинні мати власне житло, зумовили будівництво спеціальних гробниць: пірамід, мастаба, скельних склепів. Гробниці та храми прикрашалися рельєфами й розписами на міфологічні теми, які повинні були створювати для померлого звичну атмосферу: зображали його будинок, членів сім'ї, святкування, слуг і рабів. У гробниці також клали посудини найрізноманітніших форм і матеріалів (алебастр, камінь, кістка, фаянс, дерево) у вигляді тварин, птахів, рослин, а також штучний хліб, іншу їжу, зброю, дзеркала, письмове приладдя, музичні інструменти, навіть бойові колісниці, витончені жіночі туалетні дрібнички, тексти літературних пам'яток (на папірусі та шкірі, глиняних черепках і уламках білого вапняку) - усе це входило в поховальний інвентар, а тепер прикрашає музеї світу [22, 68].

У окремих гробницях площа розписів і кольорових рельєфів сягала десяти тисяч (!) квадратних метрів, що цікаво - вони не призначалися для погляду живих. Як зазначав французький письменник Поль де Сен-Віктор, "смерть була єдиним горизонтом цих людей, які присвятили себе посмертним роботам. Пройдіться жрецькими та царськими гробницями, вирубаними у гірському масиві, ви перетнете чудові й похмурі анфілади кімнат, зал, галерей, де тисячі рук тесали каміння, розписували стіни, розгортали по скелях нескінченні площини ієрогліфів. Забави, полювання, бенкети, битви - уся поема життя, викарбувана й розмальована з величною граціозністю, похована у цих катакомбах. І всі ці скарби мистецтва залишені тут для того, щоби розважати емалеві чи намальовані на кольоровому картоні очі мумій! Жоден живий погляд не осквернить музею цих склепів. Маляри й скульптори, які прикрасили їх від підлоги до карниза, працювали для Ночі та для Мовчання" [25, 112].

Релігія та міфологія давніх єгиптян істотно вплинули на духовний світ інших давніх народів Передньої Азії, передусім східносередземноморських. Зокрема, жителі фінікійського міста Бібл ушановували культ Осиріса, а давні євреї влаштовували похорони на єгипетський лад, їхній бог Ягве, як і єгипетський деміург Пта, створив світ за допомогою божественного слова. Античний світ також зазнав впливу давньоєгипетської релігії, особливо щодо шанування культу Ізиди, храми якої функціонували в низці міст Греції та Римської імперії, а також у Галії, Іспанії та Британії. Є підстави припускати, що й християнське вчення про воскресіння після смерті, про страшний суд, про Трійцю тощо також мають давньоєгипетське походження.

Питання для самоконтролю:

-- Що ви знаєте про культ тварин у Єгипті?

Яка квітка була священною в Єгипті, чому?

Які ви знаєте провідні релігійні центри Єгипту? Назвіть їх верховних богів

Проаналізуйте особливості єгипетської космогонії

Які міфологічні сюжети пов'язані з Осирісом?

Що ви знаєте про культ Ізиди в Єгипті?

Що таке Око Гора, яке його значення в єгипетській міфології та мистецтві?

Назвіть особливості зображення давньоєгипетських богів.

Дискусійний стіл:

Єгипетська міфологія - релігія, магія, ритуал чи основи державотворення?

Теми рефератів:

Культ тварин у єгипетських міфах

Містерії Осиріса в мистецтві

Культ Ізиди у міфологічних системах світу

Обов'язкова література з теми

1. Коростовцев М.А. Религия древнего Египта. - М., 1976

2. Матье М. Избранные труды по мифологии и идеологии древнего Египта. - М., 1996

3. Немировский А.И. Ближний Восток (Мифы древности). - М., 2001

4. Рак И.В. Египетская мифология. - СПб., 2000

5. Тураев Б.А. Древний Египет. - СПб., 2001

6. Антес Р. Мифология в древнем Египте // Мифологии древнего мира. - М., 1977. - С. 55-121.

7. Ассман Я. Египет: теология и благочестие ранней цивилизации. - М., 1999

8. Бадж Э. Легенды о египетских богах. Нажель Ж. Мистерии Осириса в Древнем Египте. Шваллер де Любич Р. О символе и символическом. - М., 1997

9. Вардиман Е. Женщина в древнем мире. - М., 1990.

10. Дьяконов И.М. Архаические мифы Востока и Запада. - М., 1990

11. Зайцев А., Лаптева В., Порьяз А. Мировая культура: Шумерское царство. Вавилон и Ассирия. Древний Египет. - М., 2000

12. Замаровский В. Их величества пирамиды. - М., 1986

13. Кондратов А.М. Загадка Сфинкса. - М., 1972

14. Кузищин В.И. Загадка Сфинкса. - М., 1972

15. Липинская Я., Марциняк М. Мифология древнего Египта. - М., 1983

16. Луркер М. Египетский символизм. - М., 1998

17. Матье М. Искусство Древнего Востока. - М., 1968

18. Мелларт Дж. Древнейшие цивилизации Ближнего Востока. - М., 1982

19. Мифы народов мира: В 2-х т./ Гл. ред. С.А. Токарева. - М., 1991

20. Морэ А. Цари и боги Египта. - М., 1914

21. Немировский А.И. Мифы и легенды древнего Востока. - М., 1994

22. Померанцева Н.А. Эстетические основы искусства Древнего Египта. - М., 1985

23. Религии древнего Востока / Под. ред. Г.М. Бонгарда-Левина. - М., 1995.

24. Самозванцев А.М. Мифология Востока. - М., 2000

25. Сен-Виктор П. Боги и люди. - М., 2005

26. Студницька М.Р. Мистецтво Давнього світу. Навчально-методичний посібник. - Львів, 2005

27. Тураев Б.А. Египетская литература. - СПб., 2000

28. Хук Г. Мифология Ближнего Востока. - М., 1991

29. Фрезер Д.Д. Золотая ветвь. Исследование магии и религии. - М., 1986

Размещено на Allbest.ru