Стародавня та сучасна міфологія

Саме ж Небо (Тянь) стало головним китайським божеством, причому не стільки священно-божественним, скільки морально-етичним. Вважалося, що Велике Небо заохочує і карає, Небо набуває дедалі абстрактного (космічного і морального) порядку руху всього існуючого. Сенс життя людини для давніх китайців полягав у підтриманні равильних відносин людини і космосу, яких заповідали предки.

В основі міфів про походження землі лежить міф про водний хаос (Хунь Тунь), з якого виникли два божества - прабатько велетень Пань Гу і праматір напівзмія-напівлюдина Нюй Ва. Коли Пань Гу помирає, його лікті, коліна і голова перетворюються на п'ять священних гірських вершин, волосся - на дерева і траву, паразити на тілі - на людей. Нюй Ва ж виконує роль облаштовувача світу для проживання - створює з глини "вищих людей" (китайців), перепиняє повінь, лагодить підпорки для небозводу, втихомирює Черепаху, на панцирі якої лежить земля. Наступний першопредок Фу Сі, син бога грому Лей Гуна, винайшов рибальство, полювання, приготування м'яса на вогні. В деяких версіях він вважається чоловіком або братом Нюй Ва.

Найвідомішим є міф про потоп, який викликаний фактом прориву водного хаосу в облаштований світ. На боротьбу з ним стає богатир Гунь за допомогою чарівної землі, яка сама росте (сіжан), але перемагає потоп син Гуня Юй, який займається риттям каналів, землеворядкуванням, створює умови для землеробства.

В епоху першопредків існував безпосередній зв'язок між небом і землею, але верховний правитель Чжуан Сюй звелів своїм онукам Лі і Чуну перерізати шлях між небом і землею, залишивши тільки єдиний шлях - світову гору Куньлунь, біля підніжжя якої перебуває нижня столиця бога неба Шан Ді. Інше уявлення про космічну вертикаль втілено в образі дерева фусан, де живуть сонця - десять золотих воронів, діти богині Сі Хе, яка живе за Південно-Східним морем і яка у колісниці щодня везе сонце по небу. Якось всі десять сонць одночасно здійнялися на небо і на землі стає посуха. Тоді стрілець Хоу І вражає стрілами зайві дев'ять сонць. На Місяці ж живе дружина стрільця красуня Чан Е, яку він визволив від посягань бога повіней і ріки Хуанхе Хебо, пробивши йому ліве око. За це богиня гір Сіванму подарувала стрільцеві ліки безсмертя. Якось, коли чоловік був на полюванні, Чан Е зкуштувала ліки і вона злетіла у повітря аж до Місяця. Тут вона приречена перебувати у нефритових палатах разом з Білим Зайцем і сумувати за своїм чоловіком, а раз в рік 15 серпня запалює свічку і освітлює сяйвом Місяця землю, намагаючись роздивитися коханого чоловіка. Вважається, що в цей день найяскравіше світить Місяць, а в цей день відзначають свято урожаю і випікають "місячні пасочки".

Персонажі давньокитайської міфології, часто виступаючи як реальні герої, мають відповідні свята, які відзначаються за заведеним у Китаї місячним календарем. Відповідно здійснюються заведені ритуали, які дають можливість людям контактувати з божественною силою Першопредків.

Тема 3. Міфологія індоєвропейських народів (2 год.)

Індоєвропейська сім'я народів подібна на розлоге дерево з могутнім коренем. Вийшовши на арену історії вперше як воїни на бойових колісницях і з бойовими бронзовими сокирами, її представники продовжують відігравати в історії людства величезну роль. Розселившись на просторах Європи та Азії, індоєвропейці розділилися на безліч пранародів: кельтів (тепер - ірландці, шотландці, валійці, бетонці, в минулому - галли, галати, гельвети, бої), германців (німці, англо-сакси, датчани, голландці, шведи, норвежці, ісландці, в минулому - вандали, готи, гепіди, герули), балтів (литовці, латвійці, в минулому - пруси, ятваги), слов'ян (південні, східні і західні), греків, вірмен, фракійців (в минулому - фракійці, фрігійці, даки, гети), іллірійці (тепер - албанці), анатолійців (в минулому - хетти, палійці), італіків (венети, латини, римляни, тепер - романські народи), іранців (перси, таджики, осетини, курди, пуштуни, в минулому - скіфи, сармати, алани, саки, масагети), індійці (бенгальці, раджастанці, хінді та ін), тохари та ін.

Кожен з цих пранародів залишив свій унікальний слід в історії та культурі людства. Стародавні індоєвропейські боги, отримавши нові звучання та брази. Відповідно до різних історичних доль своїх шанувальників, зберегли глибоко споріднені риси.

Небесні боги являють найбільш цілісні образи. Ім'я бога Ясного Неба майже у всіх своїх варіантах походить від праіндоєвропейського deiuo- "денне, сяюче небо": індійський Дьяус, балтський Дієвас, латинський Деус, германський Тіу, кельтський Тевтат, хеттський Тіват, грецький Зевс (від Деос), слов'янський Диво. Він є найбільш древнім чоловічим персонажем пантеону, саме він був головою пантеону індоєвропейців на початку їх існування, був богом племінної общини, володів законодавчими та військовими функціями.Останнє є те, що відрізняє даний образ у пастуших племен індоєвропейців від небесних богів в передуючих їм землеробських культурах. Надалі Бога Ясного Неба "заслонили" інші образи, що викликало навіть появу спеціальних пояснюючих міфів, таких як міф про "падіння Дьяуса" в Індії і кельто-германський сюжет про втрату неба руки і неможливості з цієї причини виконувати функції "царя богів". Така ситуація була характерна для народів Північної та Західної Європи та індо-іранців, але у Середземномор'ї розвиток міфології пішов іншим шляхом. У греків, італіків та етрусків Зевс, Юпітер і Тін являють злиття образів богів Ясного Неба і Грому.

Склалися певні загальні риси іконографії даного бога. Головне, що характеризує Бога Ясного Неба, це царська гідність і неодмінна зброя - меч. Навіть Нум Торум, небесний бог угро-фінів, північних сусідів індоєвропейців, відомий як мечоносець. У кельтів та германців священними тваринами Бога Ясного Неба був кабан (вепер) - бойовий символ.

Бог Грому, як і Бог Ясного Неба, практично не проявляв тенденції до розщеплення свого образу на різні міфологічні персонажі, за винятком Індії, де поряд з Індрою існував бог Парджанья. Його ім'я походить від пра-і.-є. perk- або tar- і означає "грім" (балтський Перкунас, скандінавський Фьоргун, слов'янський Перун, кельтський Тараніс, германські Донар і Тор, етруський Хару). Ймовірно, Бог Грому був покровителем військової дружини, котра прийшла на зміну племені як цілісного колективу в період походів індоєвропейців у ІІ тис. до н.е. Його символом був молот/сокира, сам він зображався як воїн на колісниці, священною твариною його був орел, деревом - дуб, його супроводжували вовки та леви. Поступово, в зв'язку з ускладненням соціуму, вплив Бога Грому у всіх частинах індоєвропейського світу починає слабнути. В ряді народів посилилося жрецтво (кельти, пруси, індійці, іранці), яке висуває на передній план інших богів. Але навіть там, де біля влади стояли варваські царі (Скіфія, Дакія, Скандинавія), Бог Грому відступає перед Богом-Героєм-Шаманом. На цьому фоні винятком стоять східні балти та слов'яни, князі котрих зберегли Перкунаса/Перуна в якості верховного бога аж до християнізації. Цікавий феномен являє собою нове звеличення Бога Грому Тора/Донара у західних германців (після того як главою пантеону встиг побувати Бог-Герой-Шаман Одін, аналог грецької Афіни/Атени, кельтської богині Дани, індійської Дану). Причиною цього послугувала "вторинна аристократизація", пов'язана з появою соціального стану вікінгів.

Одним з найважливіших сюжетів, пов'язаних з Богом Грому - його боротьба зі змієподібним чудовиськом (Тор і Світовий Змій - скандінави; Зевс і Тіфон - греки; Індра і Врітра - індійці; Бог Грози і Іллуянка - хетти) або демонічними велетнями (турси/йотуни/тролі - германці, титани/гіганти - греки, асури/ракшаси - індуси, деви - іранці). Тут Бог Грому виконує виражену функцію охоронця світу від сил хаосу. Ще більш значна опозиція Бога Грому і Бога Земних Сил, в котру (зазвичай на боці останнього) виявляється втягненим і Культурний Герой. Причини такої колізії можуть бути різними. По-перше, пряме візуальне протиставлення грозоносних хмар і землі, в яку б'є блискавка. По-друге, тут може проявитися сюжет розтерзання бика хижим звіром. По-третє, надто виокремлювалися соціальні групи, які стояли за цими богами. Для жерців цієї епохи було важко переносити дух військової знаті і його уособлення - Бог Грому. За відданням переваги Богові Грому або Богові Земних Сил стояв вибір одного із взаємовиключаючих шляхів розвитку. Наприклад - кельти і римляни. Після того, як у кельтів влада перейшла до жерців-друїдів, вони поклонялися Цернунну Єзусу і жили в ірраціональному магічному світі, підтримуючи контакти з подібними собі етрусками. А римляни звеличили Юпітера (який, як Бог Ясного Неба, увібрав у себе багато рис Бога Грому) і створили могутню військово-державну машину. Компроміс між містикою і раціоналізмом було важко досягнути. Не дивно, що однією з цілей реформи жерця Заратуштри, підтриманого мідійськими магами, було скинення громовержців до рівня демонів (девів).

Бог Земних Сил відпочатково співвідносився з грунтом як зоною проростання і помирання, колобігу життя і смерті. Надалі він розділився у більшості традицій на цілий ряд персонажів.

Одна лінія представлена богами, чиї імена походять від кореня uel-, пов'язаного зі світом мертвих (індійський Вала, балтський Велс, слов'янський Велес, етруський Велфа, пруський Патолс, осетинський Афсаті). Інша група об'єднює локальні божества, які безпосередньо втілювали стихію лісу (грецький Пан, бплтські Пушан і Пушкайтіс). Багато взагалі володіють власними іменами (індійський Рудра, кельтський Цернунн, грецький Діоніс, фракійський Вакх та ін.) виникає враження, що розщеплення колись єдиного образу носить зовнішній характер. Воно пов'язане з тенденцією в ряді культур використовувати у зверненні до Бога Земних Сил не головне ім'я, котре було табуйоване, а різні епітети. До того ж, деякі риси даного непередбаченого образу починали вважатися негідними бога і отримували незалежне існування. Так виник індійський демон Вала, наявний у "Рігведі" паралельно з великим богом Рудрою.

Яка ж група населення стояла за цим великим образом? Найвірогідніше, знову ж таки жрецтво, а не вільні селяни-аграрії. Бо саме земні боги були перш за все пов'язані з магією. Кельтський бог Дагда, пізніше втілення Цернунна, наивається "богом друїдизму". Язичницькі пруси, які керуалися жерцями, на чолі свого пантеону поставили Патолса. Символіка Бога Земних Сил має чітко зооморфну природу, бо однією з його функцій було покровительство тваринному світові, домашньої худоби. Найбільш характерними священними тваринами даного персонажу був бик. Звідси бичі рога Рудри, Діоніса, Велеса, оленячі Цернунна, демонструючі сексуальну силу і міць. Тривалий час цей атрибут наділявся позитивним змістом, аж поки не був відкинутий християнами. Проте як символ могутності роги продовжували користуватися любов'ю певних груп населення, як от у середньовічного рицарства - на шоломах і гербах.

Міфологія Бога Земних Сил включає ряд сюжетів, котрі можуть вибудовувати у послідовний ланцюг. Один з них - це союз з Великою Богинею, союз двох стихій, які втілюють світ родючості. Але Бог Грому також розглядається інколи як супруг Богині. Звідси виникає міфологічний конфлікт між "верхом" і "низом" (У слов'ян Богиня Коляда вагітніє від Велеса і виганяється громовержцем-чоловіком Перуном на землю, де народжує Божича). Іншим поясненням даної колізії є сюжет про викрадення Богом Земних Сил священних корів (у греків їх викрадає його іпостась - Бог Герой Гермес). Звідси сюжет терзання бика хижим звіром або птахом, символізуючим Бога Грому.

Тим Бога Культурного Героя близький до Бога Земних Сил, але має власну специфіку, походячи від образу першопредка. Тому не здивує, що його священною твариною часто є олень. Першопредкові приписувалося не тільки породження людства, але й встановлення норм поведінки, створення культурних цінностей, боротьба з чудищами. Тому виникли дві тенденції розвитку даного типу. Перша виявляла саме "культуртрегерський" аспект божества, а друга - "героїчний". Перша тенденція призвела до виникнення образу "царя золотого віку", дарителя благ і наставника людей (індоіранський Яма/Йїма, афганський Імра, германський Імір), який починає трактуватися і як перша померла людина, цар мертвих. А звідси недалеко й до "психопомпа" - провідника душ до загробного світу. Але одночасно й посередника між світами, передавача культурних цінностей (литовський Совій, грецький Гермес, римський Меркурій, скандінавський Одін, кельтський Луг). Крім того, розщеплення колись єдиного типу доходило до того, що Одін вбивав Іміра - такого ж Героя.

Не менш значимі образи виникають і в руслі "героїчного" розвитку типу. Тут можна прослідкувати такі молодші лінії, які сформувалися ще в період індоєвропейської єдності. Одна з них представлена в індоіранському світі божеством, яке має корінь Trit- (індійський Тріта, іранський Траетона/Ферідун, слов'янський іван Третяк (або Третій син), скіфський Таргітай). Головний сюжт пов'язаний з даними персонажами - перемога над триголовим монстром. В районі Середземномор'я відбулася вторинна уніфікація Героя в обрз Геракла. Отже, індоєвропейська міфологія містить два архетипних сюжети перемоги над монстром - поєдинок Бога Грому з Космічним Змієм і поєдинок Героя з триголовим монстром. Їх іноді змішують, але за походженням ці сюжети відмінні.

У Східній та Центральній Європі Герой має риси обох цих варіацій. Але все ж тут переважає індоіранське трактування Героя як вершника (слов'янський Ярило, фракійський Герой, скіфський таргітай). Після запровадження християнства вони ототожнюються зі Святим Георгієм - вершником на білому коні, переможці дракона. Образ Героя як Вершника містив могутню перспективу розвитку. Його поява починає пов'язуватися з есхатологією, вона потрапляє у буддизм та вішнуїзм (Калкі Аватара).

У соціальному плані Культурний Герой з його роллю законодавця і захистника став втіленням елітарної царської влади. У Римі імператори вимагали зображати себе з атрибутами Геракла, а в Греції багато династій виводили від нього своє походження. Теж спостерігаємо в германії та Скіфії.

Також функції Героя та Бога Ясного Неба значно перекривалися. Тому виник навіть особливий тип - Близнюки. При цьому конфлікту, який був з Богом Грому, не виникало.

Велика Богиня є єдиним жіночим персонажем у індоєвропейському пантеоні. Її образ сягає корінням в неоліт, коли вона наділялася космічною природою і їй поклонялося населення до-індоєвропейської Європи (тепер - баски). У патріархальному індоєвропейському суспільстві відбулося зниження її образу. Ввона втратила свою небесну іпостась. З цієї причини виник пояснюючий міф, який розповідає про її зраду Богові Грому з Богом Земних Сил (слов'янська Коляда, індуїстська Тара) і перетворення після цього у хтонічну богиню. У процесі еволюції образ Великої Богині зазнав розщеплення на чисельні самостійні персонажі. Це - богиня землі (грецька Гея, індійська Прітхіві, скандинавська Ерд, балтійська Земес маті), богиня долі, шлюбу і родини (грецька Гера, італійська Юнона, скандинавська Фрейя, слов'янстка Прія, кельтська Брігіта, індійська Лакшмі), богиня-мати (кельтська Дану, хеттська Ханнаханна, фракійська Кібела), богиня священного вогню (грецька Гестія, італійська Веста, скіфська Табіті), покровителька лісу (грецька Артеміда, італійська Діана), богиня родючості (грецька Деметра, італійська Церера), богиня любові (грецька Афродіта, індійська Урваші), богиня війни (грецька Афіна, кельтська Морріган, індійська Дурга/Калі), вісниця смерті (грецькі Еринії, етруська Ванф, кельтські Банші, скандінавські Валькірії, балтські Вели, слов'янські Вили). Жіночі богині долі групувалися у тріади (грецькі Мойри, італійські Парки, скандінавські Норни, балтські Лайма, Декла і Карта). Зооморфна символіка Великої Богині була багатоманітна - птахи (сова, голуб, зозуля), змії, риби, комахи.

Звісно, природно, що основним середовищем поклоніння Великій Богині та її персоніфікаціям були жінки. Природна також віра в чародійні та віщувальні здібності жінок - культ Богині був тісно пов'язаний з магією. Після християнізації відбулося мовби вторинне розщеплення, на цей раз за принципом "благе" - "шкідливе". Негативне начало послужило для формування образу відьми. Разом з цим, цілий ряд функцій та атрибутів Великої Богині був поширений на пошанування жіночих персонажів християнської релігії.

Отже, можна стверджувати, що модифікації даного структурного ядра перебували у тісному зв'язку з соціо-культурними змінами в житті древніх народів Європи. При цьому його елементи виявилися надзвичайно стійкими. Переживши крах язичницьких релігій, вони в основному спплавилися з образами християнської традиції, а потім увійшли в якості важливих компонентів культури сучасної Європи, коли відбулося їх своєрідне "друге народження".

Тема 4. Міфологія античного світу (Греція, Рим)

1. Греція

стародавній сучасний міфологія

Грецький пантеон богів починається з вічної і безмежної порожнечі - Хаосу, з якого з'являються Гея (Земля) і Ерос (Любов). Це були три начала майбутніх поколінь "старших богів", що свідчили про бажання стародавніх греків інтуїтивно осягнути принципи світобудови та образи, які символізували поняття простору (Хаос), матерії (Гея) та постійного руху (ерос). У різних поколіннях вони породжують Урана (Небо), Селену (Місяць) та багатьох інших. З надр Землі з'являється Понт (Море).

Від Урана і Понта Гея народила велетнів (гігантів), сторуких (гекатонхейрів), однооких (циклопів) та титанів. Уран стає правителем Всесвіту, але син-титан Крон (Кронос) за допомогою братів скидає його з трону і ув'язнює на заході Щасливому острові. Тепер уже Кронос царює над усіма богами. У його час виникають страхітливі божества, народжені його дружиною Реєю, такі як стоголовий Тіфон, потворні богині родової помсти Еринії, змієжінка Єхидна, триголовий пес Кпбер, вогнедишна Химера з головою лева, тулубом кози і хвостом дракона, смертоносна Горгона Медуза, Ларнейська Гідра, триголовий Геріон, підступний Сфінкс, птахоподібні Гарпії та інші страховиська. Ці боги наганяли на людину лише страх, підкреслювали її беззахистність і безпорадність перед ними, пригнічували її свідомість, виховували в ній жалюгідну покірність.

Надалі наступає новий період міфотворчості - греки створюють антропоморфних, тобто людиноподібних, богів, які ні в чому не відрізняються від людини, за винятком двох рис - безсмертя і вроди. Їх назвали Олімпійськими богами, або "богами молодшого покоління". Багата фантазія греків оселила їх на найвищій горі Греції - Олімпі (2 911 м), де за наказом Зевса бог-ремісник Гефест збудував розкішний кришталво-золотий палац, у якому замешкали боги. Олюднені боги вже не були такими страшними й тому ставали значно ближчими. З ними можна було спілкуватися, дружити і навіть кохатися, змагатися і ... критикувати їхні дії та вчинки. Тобто підсвідомо людина починає звільнятися від дії того гнітючого і принизливого страху, який завжди відчувала перед богами старшого покоління.

Так чи інакше, але поява Олімпійських богів привела до внутрішнього морально-духовного й розумового розкріпачення людини, до нових форм мислення й творчості. Саме тому вже в давню епоху розумова праця маленького, але геніального грецького народу стала основою майбутньої еллінської цивілізації.Міфологія ж з її численними та цікавими історіями богів та легендами про героїв стала не тільки арсеналом, але й грунтом всієї грецької культури.

Олімпійці як наділені всіма фізичними органами та якостями людини, мали й усі людські почуття - як позитивні, так і негативні. Набравши вигляду звичайної людини, вони часто спускалися на землю, розмовляли з поселянами і ремісниками, героями і царями. Серед них у богів з'являлися друзі й фаворити, яким вони допомагали. Але лихо було тому, хто ненароком ображав чи кривдив небожителя. Тоді він сповна відчував гнів божества. Ткаля Арахна перемогла на змаганні саму Афіну, і розсерджена богиня перетворила її на павука. Сілен Марсій переміг Аполлона у грі на флейті, і той вбив його і здер з нього шкіру. На вічні муки за злочини перед богами були засуджені царі Тантал і Сізіф.

Олімпійські боги не тільки спілкувалися з людьми, але й закохувалися у них і навіть одружувалися. Морська богиня Фетіда (Тетіс) була віддана за земного царя Пелея, від цього шлюбу народився наймогутніший герой Троянської війни Ахіллес. Роман богині Афродіти з царем Трої Анхізом закінчився народженням троянського героя Енея. Улюбленою розвагою Зевса було спокушання вродливих дівчат і жінок, німф і богинь, які народили йому кілька сотень дітей. Його приклад наслідували й інші боги та герої.

Кожне божество виконувало певні "службові" функції, які з часом змінювалися та ускладнювалися. У період, коли в общині починає зароджуватися родова аристократія, у богів, також об'єднаних за родовим принципом, виділяється дванадцять найголовніших олімпійців. Наведемо їхні грецькі й римські імена, а також "професії" та обов'язки.

Олімпійці. Зевс (римський Юпітер) - верховний правитель, володар небес, цар богів і людей. Його атрибути - щит-егіда, скіпетр і жмут блискавок.

Посейдон (Нептун) - брат Зевса, володар морів і океанів, покровитель мореплавства і конярства. Його атрибут - тризуб.

Гестія (Веста) - сестра Зевса, богиня домашнього вогнища, сімейного щастя і добробуту.

Деметра (Кекера, Церера) - сестра Зевса, богиня хліборобства, запровадила Елевсинські містерії.

Гера (Юнона) - сестра і дружина Зевса, богиня шлюбу та родинного щастя.

Афіна (Мінерва) - дочка Зевса, яка народилася з його головни після того, як Зевс проковтнув богиню Мудрості. Богиня військових наук, ремесел, справедливості.

Аполлон, Феб - син Зевса, покровитель медицини і музики, пастухів та худоби. Переміг чудовисько Тіфона і в Дельфах встановив свій оракул.

Арей, Арес (Марс) - син Зевса, бог війни.

Артеміда (Діана) - дочка Зевса, сестра-близнюк Аполлона. Богиня полювання, лісів, природи і звірів, охоронниця непорочності, дітородіння.

Гермес (Меркурій) - син Зевса, його вісник, покровитель купців, мандрів, торговців, шахраїв та злочинців. Атрибути - кадуцей (жезл з двома зміями) та сандалії з крилами.

Афродіта (Венера) - дочка Зевса, або народжена біля о Кіпр з піни, яка збилася довкола впавшого дітородного органа Кроноса, відрізаного мідним серпом Зевсом.

Гефест (Вулкан) - син Зевса і Гери, чоловік Афродіти, кульгавий, бог вогню і ковальства.

Три трійці богинь захищають владу цих елітних олімпійців: ОРИ, які слідкують за дотриманням порядку та справедливості, Мойри (Парки), які визначають долю людей, Харити (Грації) - вони оберігають все прекрасне, роблять життя жаданим.

До олімпійських богів належить і бог вина та буйства Діоніс, Вахх (Бахус), син Зевса і смертної фракіянки Семели.

Брат Зевса Гадес, Аїд (Плутон, Оркус), володар підземного царства мертвих і жахливого Тартару, не став олімпійцем, бо завжди мешкав під землею.

Крім них, існувало у грецькому пантеоні багато інших богів, але нижчих за рангом, - богиня юності Геба, богиня здоров'я Гігіея, її батько бог лікування Асклепій, богиня правосуддя Феміда, боги вітрів Евр, Нот, Ефір, Борей, богиня зірниці Еос, її дочка богиня Місяця Селена, бог сонця титан Геліос, богині мистецтва Музим, володар лісів Пан та ін.

Землю, ліси й річки заселяли безліч дрібних божеств - німф, що втілювали сили та явища природи і були проміжними істотами між богами та людьми. Безсмертя оминуло їх, вічно юні, вони помирали у призначений долею час. Німфи мали назви залежно від місця свого перебування: нереїди (у морях), океаніди (у океанах), наяди (у річках, джерелах та озерах), ореади (у горах), дріади (у деревах) тощо.

Надзвичайно поширеними в Греції були культи численних героїв - напівбогів, легендарних полководців, засновників міст. Їх вважали посередниками між богами і людьми.

Так, Тесей, син царя Афін Егея, убиває Прокруста-розбійника, Мінотавра в Лабіринті, одружується з красунею Аріадною, дочкою крітського царя Міноса, яка дала героєві клубок ниток, щоб позначати шлях у лабіринті, а герой Персей, син Зевса і земної жінки Данаї, знищивши морське чудовисько, врятовує ефіопську красуню Андромеду та стає батьком Перса, родоначальника народу персів. Про подорож героя Ясона з товаришами на кораблі "Арго" до берегів далекої Колхіди за золотим руном з багатьма пригодами і де йому допомагає сама колхідська царівна-чарівниця Медея оповідає цикл міфів про аргонавтів.

Проте найзначнішим таким циклом, в якому діє величезна кількість уславлених героїв - Ахіллес, Діомед, Одіссей, Гектор, Менелай, Аякси, Агамемнон, Пріам, Паріс, Єлена, Пенелопа та ін., - став Троянський цикл міфів. Він становить розповіді не тільки про Троянську війну, але й події, що їй передували та відбулися після неї.

Також існував Фіванський цикл, що розповідає про трагічну долю багатостраждального Едіпа і чотирьох його дітей - Антігону та Ісмену, Полініка та Етеокла.

Найвизначнішим героєм Греції був Геракл, син Зевса та земної жінки Алкмени, що здійснив відомі 12 подвигів (описані поетом Пісандром):

1) боротьба з немейським левом, якого герой задушив,

2) знищення ларнейської гідри, отрутою якої Геракл намазав свої стріли,

3) полювання на ерімантського вепра, який пустошив Аркадію,

4) лови керинейської лані з золотими рогами й мідними ногами,

5) знищення стімфалійських птахів, що мали мідні пазурі, крила й пір'я, яке правило їм за стріли,

6) здобуття для доньки Еврістея пояса цариці амазонок Іпполіти,

7) очищення Авгієвих стаєнь протягом одного дня,

8) подолання крітського бика, що вивергав полум'я,

9) перемога над царем Діомедом, що кидав чужинців на поталу своїм кобилам-людожеркам,

10) викрадення корів страхітливого триголового велетня Геріона, який жив на далекому заході, на острові Ерітія. Геракл перейшов усю Європу та Лівію і на пам'ять про цей похід спорудив Гераклові стовпи (Гібралтар і Сеуту). На зворотньому шляху там, де пізніше був заснований Рим, частину корів викрав велетень Как, якого герой вбив. За визволення країни від розбійника тубільці встановили в себе культ Геракла, який згодом перейшов до римлян (Геркулес). З цим подвигом пов'язують боротьбу Геракла з Антеєм, який відновлював сили, як тільки торкався землі, тому Геракл довго тримав його у повітрі і так задушив. Також, женучи корів Геріона, Геракл потрапив у Скіфію, де якось вночі у нього вкрали цю череду. За їх слідами герой потрапив у печеру, де зміжподібна дочка ріки Бористен Єхидна походилася повернцути череду, якщо герой переспить з нею. Вирушаючи в Грецію, Геракл залишив Єхидні лук і заповів, що той із його синів, який зуміє його натягнути, сктане тут царем. З трьох братів це зумів зробити молодший Скіф.

11) Викрадення золотих яблук із саду Гесперид: яблука дістав Атлант, поки Геракл підтримував замість нього небо,

12) Приборкання триголового пса Кербера, який сторожив вхід до Аїду, поранивши самого Аїда.

Зевс зробив героя безсмертним, узяв на Олімп і одружив з богинею юності Гебою.

Та хоча процес міфотворчості давно закінчився, а самі легенди й міфи набрали сталої форми, деякі зміни в них усе ж відбулися. "Винними" у цьому стали поети, які, відповідно до своїх творчих задумів, сміливо йшли на зміну окремих епізодів того чи іншого міфу або використовували його маловідомі місцеві варіанти. Отже, міфи набували нових ознак і нюансів, а герої міфів удруге народжувалися у творах античних письменників, змінюючи з волі автора свої риси та якості.

Немає сумніву, що титан Прометей (бог старшого покоління) так і залишився б одним з маловідомих богів-велетнів, якби не геній Есхіла, що надав йому зовсім інших рис, зробив ідейним борцем проти Зевсової деспотії, носієм усього світлого й прогресивного. І якщо слава Прометея дійшла до наших днів і втілилася у багатьох присвячених йому творах, то ми завдячуємо цим тільки Есхілові. Саме він переосмислив міфологічний образ і, сповнивши його новими якостями, зробив символом тираноборства, гуманізму та безмежної відданості своїй ідеї.

Найвідомішими міфологічними епосами стародавньої Греції є твори Гомера "Іліада" та "Одісея", які стосуються Троянського циклу, які розповідають про десятирічну війну між захисниками Трої (Іліону) і греками. Події спочатку відбуваються на Олімпі, потім переходять на землю.

Сама ж поема "Іліада" оповідає про один епізод десятого року війни, що тривав 53 дні, - це гнів наймогутнішого героя ахейців Ахіллеса. Агамемнон, цар Мікен, захопив у полон і зробив своєю наложницею дочку жерця храму Аполлона Хрізеїду. Ображений батько звернувся до бога Аполлона з проханням покарати ахейців, і той послав у військо моровицю (пошесть чуми). Налякані греки примусили Агамемнона повернути дівчину її батькові. Компенсуючи втрату коханки, він вирішив відібрати у Ахіллеса його бранку - Брісеїду. Роздратований такою несправедливістю герой хотів вбити царя, але тут з'явилася до нього невидима іншим богиня Афіна і наказала Ахіллесові здійснити свою помсту інакше - вийти з битви. Ахіллес так і зробив. Він зачинився у своєму наметі і не виходив з нього.

Перед троянцями вже не поставала грізна фігура героя. Сміливість і відвага повернулися до них і вони почали здобувати перемоги. За час відсутності героя свою відвагу демонструють ахейці Одіссей, Діомед, Аякс, Менелай та Агамемнон, але сам Ахіллес відхиляв прохання про допомогу. Наприклад, коли охоплений бойовою люттю Діомед зустрічає в бою Афродіту, яка рятує свого сина троянця Енея, він не вагаючись переслідує її і ранить в руку. Пізніше у бою Діомед також ранить і бога війни Ареса.

Гірко було другові Ахілла, юному Патроклу, дивитися на загибель друзів і він ублагав Ахілла віддати йому своє бойове спорядження. На своє нещастя Патрокл у бою сходится в двобої з троянцем Гектором, який за допомогою Аполлона вбиває його. Зі сльозами Ахілл зустрів звістку про загибель Патрокла. Він забуває про свою образу і вступає у двобій з Гектором і перемагає.

Різким контрастом кривавим сценам боїв є епізод зворушливого прощання Гектора з дружиною Андромахою. Обоє знають, що Гектор має загинути від руки безжалісного Ахілла, але нічого вдіяти не можуть: Андромасі залишаються одні страждання, Гектору - виконання свого обов'язку захищати місто і гідно зустріти смерть.

Засмучений загибеллю сина, цар Пріам з допомогою Гермеса досягає намета Ахілла і вмовляє віддати тіло сина за великий викуп. Розчулений батьківськими сльозами, герой погоджується і встановлює перемир'я для поховання Гектора.

У поемі "Одіссея" викладені події після закінчення Троянської війни, зокрема повернення Одіссея до рідної Ітаки на десятий рік блукань. Про долю інших героїв Гомер згадує лише побіжно. Цілих сім років Одіссея затримує німфа острова Огігія Каліпсо, яка покохала героя і пообіцяла йому вічну молодість та безсмертя. Афіна в цей час відвідала острів Ітаку і наказала синові Одіссея Телемаху виїхати на розшуки батька. Вона побачила, як женихи настирливо сватаються до дружини Одіссея Пенелопи, розкрадають його майно та худобу.

За наказом Зевса Каліпсо відпускає Одіссея і той на плоті вирушає у путь. Але розлючений на героя бог Посейдон. Зп те, що раніше герой осліпив його сина циклопа Поліфема, насилає на Одіссея бурю, яка топить пліт. Зрештою, Одіссей потрапляє на острів щастя, де живуть феаки і де йму допомагає царська дочка Навсікая. На честь героя цар влаштовує бенкет, де герой розповідає про свої пригоди: побачення з богом вітрів Еолом. Зустріч з лихими лістригонами, перебування на острові Ея у чаклунки Кірки, подорож до похмурого Аїду, пророкування там фіванця тіресія і розмова з тінню матері, врятування від підступних Сирен і жахливих Скілли і Харібди, довге перебування у німфи Каліпсо.

Обласканий Алкіноєм, Одіссей прибуває до рідної Ітаки. Афіна допомагає героєві. Перетворюючи його на старця, щоб його заздалегідь не вбили женихи Пенелопи. Одіссей прямує до свого раба, свинопаса Евмея. До нього ж приходить і син Одіссея Телемах, якому Одіссей відкривається і разом вони обмірковують план перемоги.

Пенелопа, довідавшись про прибульця, запрошує його до себе, думаючи розпитати - можливо, той щось знає про долю її чоловіка. Шануючи правила гостинності, вона наказує старій рабині Евріклеї, годувальниці Одіссея, обмити йому ноги, і та по шрамові на коліні впізнає свого господаря, та він велить їй мовчати і не відкривати таємницю свого прибуття.

А женихи вимагають від Пенелопи обрати когось із них у чоловіки. Вона пропонує їм останнє випробування - натягнути лук Одіссея і випустити з нього стрілу. Всі виявляються неспроможними це зробити, лише сам герой, незважаючи на образи і протести женихів, натягає тятиву і пускає стрілу через дванадцять кілець. А після цього за допомогою Телемаха і вірних слуг розправляється з женихами і карає зрадників. Пенелопа, ще не вірячи своєму щастю і боячись обману, перевіряє чоловіка таємницею, відомою лише їм.

Звістка про смерть багатьох чоловіків розноситься по Ітаці. Розлючені родичі приходять до оселі Одіссея, щоб помститися. Проте на Олімпі дальша доля героя вже вирішена. З'являється Афіна, яка виголошує рішення Зевса, - між Одіссеєм і родинами вбитих повинен бути встановлений вічний мир.

Після Гомера відомим поетом стає Гесіод, автор поем "Теогонія" ("Походження богів") та "Труди і дні". Прославивши за традицією Муз, Гесіод розповідає, як з безодні Хаосу постають Гея, Тартар і Ерос. Від Геї народжуються Уран (Небо), Ереб (Пітьма) і Ніч, а від Ночі - Ефір та День. Від шлюбу Урана та Геї народжуються титани, яких очолює Кронос, батько Зевса. Далі Гесіод оповідає про народження інших богів, боротьбу Зевса з Кроносом, війну з титанами тощо. Інколи поет обмежується переліком імен богів. Але інколи детально розповідає про покарання Кроном свого батька Урана, врятування Реєю сина Зевса, боротьбу Зевса з титанами, з драконом Тіфоном, подвійний обман Зевса хитрим Прометеєм.

На жаль, основна частина "Теогонії", що давала повний родовід богів і героїв, до наших днів не дійшла. А вона була б цінним свідченням про ранню систему міфологічних уявлень греків.

У поемі "Труди і дні" Гесіод розповідає міф про "скриньку Пандори", з якої вилітають усі нещастя, та міф про зміну поколінь богів. Поет вважає, що спочатку існував "золотий рід" богині Астреї і земля тоді постачала все необхідне для життя самостійно і без обробітку. Проте вже "срібний рід" був погордливим і відмовився від своїх богів. Йому на зміну прийшло люте "бронзове покоління" воїнів. На короткий час поліпшився стан богів, але згодом війни (Троянська та Фіванська) принесли нові нещастя. Тепер у світі панує "залізне покоління", приречене жити в тяжких праці та стражданні.

Також відомі т.зв. "Кіклічні поеми", автори яких, як правило, анонімні (крім Стасіна з Кіпру, Арктіна з Мілету, Гагія з Трезен, Евгаммона), де розповідається як про причини Троянської війни ("яблуко розбрату", викрадення троянцем Парісом Єлени, дружини спартанського царя Менелая, принесення в жертву дочки Агамемнона Іфігенії), про союзників (на боці троянців - ефіопський цар Мемнон та амазонки), про вбивство героя Ахілла, божевілля Аякса, здобуття Трої за допомогою "дерев'ного коня", про наступні долі ахейських та троянських героїв (Агамемнона вбиває зрадлива дружина Клітемнестра, за що мстить їх син Орест, з Андромахою, дружиною Гектора, повертається син Ахілла Неоптолем, але згодом вбитий Орестом, про вбивство Одіссея його сином від Кірки Телегоном, але Кірка зробила Одіссея безсмертним.

Відомі також анонімні гімни до богів, які прийнято називати "Гомерівські гімни". Зокрема, гімн "До Деметри" розповідає міф про пошуки Деметри викраденої Аїдом її дочки Персефони (Кори), під час ких запроваджує таємничі Елевсинські містерії. Гімни до Аполлона розповідають про його народження богинею Лето на острові Делос, а також перемогу бога над драконом Піфоном і встановлення на місці битви Дельфійського оракула.

Гімн до Афродіти розповідає про її кохання до земного царя Анхіза, якому вона народила сина Енея. В подальших творах Еней вважається єдиним врятованим троянцем і засновником роду царів, з якого походять будівничі Риму Ромул і Рем.

2. Італія, Рим

Мешканці давньої Італії досить рано в своїй історії познайомилися з грецькою культурою, оскільки греки в самій Італії були найближчими сусідами італіків. Грецька культура вже в 6-5 ст. до н.е. досягла значно вищого рівня за римську культуру. Цілком зрозуміло, що римляни прагнули засвоїти всі досягнення грецької культури. Після завоювання Греції римлянами (в 146 р. до н.е.) можна говорити про єдину греко-римську культуру античного світу, спадкоємцями якої стали всі європейські народи. Злиття грецької та римської культур позначилося і на міфології та релігії римлян. Із давніх римських богів виділялося дванадцятеро. Які були ототожнені з олімпійськими богами: Юпітер-Зевс, Юнона-Гера, Нептун-Посейдон, Веста-Гестія. Вулкан-Гефест, Мінерва-Афіна, Меркурій-Гермес, Церера-Деметра, Марс-Арес, Венера-Афродіта, діана-Артеміда і запозичений у греків Аполлон.

Міфи давніх римлян також дуже різноманітні і пов'язані з їхньою давньою релігією, в якій на чолі богів спершу стояв не Юпітер, а Марс - бог війни. Римські міфи відображено в літературних творах: героїчні міфи - в "Енеїді" Вергілія Марона, а міфи, пов'язані з релігійними святами, - у "Фастах" Овідія Назона, в його "Метаморфозах" ідеться про римську версію грецьких міфів. Наприклад, на рослину перетворюється юнак Нарцис, закохані Пірам і Тісба (їхня історія схожа на історію Шекспірових Ромео і Джульєти) стають шовковичними деревами, німфа Дафна обертається на лаврове дерево та ін. Історія світової культури завдячує римським поетам, крім усього іншого, ще й тим, що вони зберегли багато міфів із скарбниці давньогрецької міфології.

Тема 5. Міфологія і сучасність (2 год.)

Міф є не тільки історичною, релігійною, літературною, але й соціально-політичною реалією, яка в основному відображена в політиці і рекламі. В цьому випадку поняття "міф" має значення "штучно створене уявлення про реальні суспільні процеси". Звичка ототожнювати міф тільки з архаїчним пережитком минулого походить з невірного розуміння суті міфу, яка полягає у створенні ряду настанов у соціальній, культурній, ритуальній сферах життя з метою збереження Гармонії суспільства, нації, племені. Саме на прикладі історії та ідеології останніх років видно, що міф продовжує воскресати на кожному новому витку історії, і дуже часто з подачі владних структур.

Політичний міф - це форма колективної психіки, яка пояснює політичну реальність цілісними чуттєво-образними засобами. Міф згуртовує людей у суспільні групи навколо героя, події, ідеї. Міф може відігравати як конструктивну, так і деструктивну роль у суспільстві. Скажімо, міф про те, що національна незалежність автоматично підвищить добробут народу, сприяє консолідації народу довкола національної ідеї. Однак міф про те, що держава повинна захищати всі верстви населення, є гальмівним чинником реформ.

Міф або стає архетипом (первинним глибоким пластом колективного безсвідомого), або виявляє себе як активний чинник масової свідомості. Міфологізація масової свідомості є міцним підгрунтям політичного шарлатанства.

У політичні міфи люди вірять, бо це дає змогу зрозуміти невідоме або віддалене минуле. Їх використовують і з иетою мобілізації значної кількості людей на певні дії, скажімо, на підтримку непопулярних політичних рішень політичних діячів і навіть антинародних політичних режимів.

Головні типи політичних міфів - провідні; за структурою "ми і вони"; героїчні; псевдоміфи.

Провідні міфи дають змогу у той чи інший спосіб формувати, спрямовувати колективну, загальнонародну свідомість. До них належать міфи про окремі нації, держави, політичні устрої, режими, форми правління. Так, є чимало міфів про унікальність окремих політиків чи форм правління.

Міфи за структурою "ми і вони" створюють і використовують виключно з метою виокремлення окремих структур, їх протиставлення. Наприклад, політичні партії часто використовують подібні міфи під час референдумів, виборів, досліджень громадської думки з єдиною метою - подати себе у виграшному вигляді, кращій итуації, ніж супротивники.

Героїчні міфи пов'язані насамперед із конкретними людьми - політичними, державними діячами, лідерами, непересічними особистостями, що подаються загалові взірцями для наслідування.

Псевдоміфи - це міфи сучасної, тимчасової, короткотривалої дії. Скажімо, у період виборів деякі політики формують і поширюють думку, що "лише вони й тільки вони спроможні вивести країну з кризи", "покінчити з казнокрадством, корупцією і тіньовою економікою", "вирішити проблему безробіття" та ін.

Конструюють міфи суб'єкти політичного процесу, а поширюються вони фактично всіма засобами інформації з урахуванням того, що міфи є надто сприйнятливими для людей і потребують чимало зусиль для спростування, деміфологізації.

Широкого розповсюдження в суспільстві міфи набувають в умовах інформаційого дефіциту, зумовленого об'єктивними (низький рівень культури і освіти і тенденційність ЗМІ) або суб'єктивними факторами. В цьому випадку люди будуть вбачати причини негативних явищ виключно у "підступах ворогів", у діях "поганих" етнічних чи соціальних груп. Причому вибір цих груп може здійснюватися як на основі стереотипів, поширених в даному суспільстві або ж засвоєних із ЗМІ, так і виходячи з якихось особистих уявлень, ізольованих елементів особистого досвіду. Так виникає міфологічний тип соціально-політичних уявлень, для якого особливо характерний пошук "козлів відпущення", схильність до концепції заколоту в розв'єязанні соціально-політичних питань. Першопричиною всього позитивного, що виникає чи може виникнути в суспільстві, також виявляється наділеним міфічними рисами персонаж: богом дпнний монарх, харизматичий вождь чи герой.

Міфологічний тип соціально-політичних уявлень співвідноситься із ідеологіями, ключовим моментом яких є поняття ворога, якого треба ліквідувати. Ця риса характерна як для ультраконсервативних, так і для революційних ідеологій. Ультраконсервативним ідеологіям "образ ворога" необхідний, щоб звинуватити дії "підривних сил" об'єктивні процеси, які розмивають підвалини існуючих порядків. Революційній ідеологі образ ворога потрібен тому, що без нього неможливо мобілізувати маси на повалення існуючої влади. Образ ворога, природно, є органічним компонентом всіх національних ідеологій.

Соціально-психологічну базу міфологічних уявлень не завжди створюють групи і люди, які відчувають різноманітні інформаційні дефіцити. Найчастіше це трапляється на грунті гострого відчуття соціальної чи особистої обділеності. Соціальний чи матеріальний статус, який розглядається як незаслужено. Ненормально низький, може привести до пошуку конкретних сил і людей, які винні в цій несправедливості. Хоча в даному випадку не створюється "індивідуальний" міф для кожної конкретної ситуації, а до узагальненого ідеологічного міфу лише пристосовують дані реального довіду.

Міфологічний тип свідомості характерний і для такого поширеного ідейно-політичного явища, як популізм. Популізм не являє собою якусь визначену систему політичних поглядів і цінностей. Це певний спосіб політичної мобілізації мас, який здійснюється немовби через голову існуючих інститутів і організацій. Головні його особливості: спрощення суспільно-політичної дійсності шляхом зведення її до боротьби добра і зла; політична програма, заснована на найпростіших панацеях, які нібито дозволяють водночас вирішити найбільш гострі економічні та соціальні проблеми.

Дуже важливим фактром міфотворчості є поняття харизми. Грецьке слово "хпризма" перекладається як "дар, благодать". Саме харизмі приписують взагалі міфічні властивості тієї чи іншої людини. Однак слід зазначити, що харизма буває двох видів - набута і вроджена. Наприклад, відомо, що авантюрист граф Каліостро мав дар передбачати майбутнє. Вважається, внаслідок того, що він народився під час виверження вулкана, частина енергії виверження передалася йому. Це приклад класичної природженої харизми. Французькі королі, як відомо, мали дар лікувати хворих на золотуху. Але з цим даром вони не народжувалися, а отримували його під час коронації, що і було закріплено у "Трактаті про коронацію" 1374 р. Це вже приклад набутої харизми.

Харизма має велике значення для створення героїчних міфів та псевдоміфів. Але ж для вдалого створення такого міфу дуже важливо вибрати об'єєкт, на базі якого буде створений образ героя. Для того, щоб наділити свого героя надприродними властивостями, він повинен також мати високий рівень загальнолюдських властивостей, які підносили б його над масами: сильну волю, яскраво виражені психічні та емоційні прояви. Також "герой" не тільки сам повинен безмежно вірити в свої надприродні властивості, але й мати так званий "хор", тобто групу послідовників, які б теж вірили в його силу та місію.

Якщо торкнутися реклами, то структура створення рекламних міфів подібна до тієї, за якою складають міфи героїчні: береться реально існуючий товар, вихваляються його достоїнства. Замовчуються недоліки, популярно пояснюються покупцеві, чому саме цей товар йому потрібен. Із розвитком ЗМІ система створення міфів стає все більш спрощеною. Бачачи рекламу якогось товару по телевізору, на плакатах у місті, чуючи її постійно по радіо, наштовхуючись на неї в газетах, людина вже інстинктивно почне віддавати перевагу розкрученому бренду.

Ті, яким належала влада, за всіх часів обов'язково підтримували різні міфологічні системи. Конфуціанство було державною релігією Китаю, сінтоїзм - Японії, брахманізм - Індії, зороастризм - Ірану. Рим і Греція стали зразками віротерпимості і мирного співіснування найрізноманітніших міфологічних систем. У сучасному західному світі державними міфологемами є Гуманізм і Права Людини, не дивлячись на те, що де-факто вони залишаються країнами християнськими.

Отже, в основі дії тих, кому належить влада, лежать цілком прагматичні і прості судження:

1. Міфологічні системи дають вихід для підсвідомого прагнення кожної людини до ірраціонального. Це знижує внутрішнє напруження людей, дає велику мотивацію і при зводить до підвищення продуктивності праці кожного окремого члена суспільства. В недалекому минулому в нашій країні віра в комунізм творила чудеса. І такі приклади знайдуться в будь-якій цивілізації - релігійний екстаз і натхнення дійсно фантастично піднімають продуктивність праці.

2. Міфи знімають страх смерті і дають можливість продуктивно працювати і жити людям старшого покоління, для яких смерть стає одним із суттєвих питань буття. А також допомагають ефективно воювати солдатам, жертвувати собою.

3. Міфологічні системи є підгрунтям фантазії поетів, художників і музикантів. А без останніх неможливі свята - засоби зняття напруги в суспільстві і контрольованого виходу стихійних народних сил. Чим більше радощів і сміху під ча с свят (і буднів теж). Тим продуктивніше працюють люди потім. Люди, які побували в Бразилії на знаменитому карнавалі, можуть підтвердити, що контрольоване язичницьке буйство первісної сексуальної стихії - це добрі ліки проти сірих буднів, сімейних проблем і різних молодіжних бунтів. Язичники задовго до Фрейда з'ясували, що придушена сексуальна енергія - зло, яке заважає продуктивно працювати кожній людині і створює масу проблем для тих, хто має владу.

4. Міфи дають опору моральним системам цінностей. Обов'єязкових для кожного цивілізованого суспільства, а значить - для нормального функціонування законів.

5. Міфи і легенди про героїв - добрий засіб виховання дітей.

6. Міфи дають опору для дій тих, хто має владу. Посилання на богів - прекрасний спосіб маніпулювання масовою свідомістю. Не випадково компартійні чиновники радянських часів за будь-якої нагоди цитували "класиків марксизму-ленінізму". В масовій свідомості ці персонажі були близькими до міфічних богів.

Міфологічний характер ідеології комунізму чітко демонструється шляхом проекції давніх міфічних сюжетів на радянську заангажовану історіографії: тут відбувається чітке співпадіння сюжету "Панування Хаосу - Добро бореться зі злом - Перемога Добра, Зло прагне зруйнувати встановлену Гармонію" із сюжетом хаосу царського періоду і ринкової економіки, на змігу котрому приходить Спаситель в образі Леніна, а новим пунктом відліку для Золотог Віку стає Жовтнева революція.

Більшовизм, зокрема, відтворив міф про повстання титанів і гігантів проти богів. Стародавні кельти розповідали про велетнів-фоморів, котрі обожнювали працю і любили споруджувати гігантські, але безглузді споруди. Комуністи теж обожнювали працю, а деякі їх проекти відзначаються гігантоманією. Наприкла, вони хотіли побудувати Будинок Рад у вигляді велетенської скульптури Леніна. В цій оптиці "капіталісти" виступають як карлики-"охоронці золота".

Сам Ленін після смерті наділяється божественними рисами, включаючи вічне життя (“Ленин в тебе и во мне”, “Ленин всегда живой”). Крім того, сам Ленін розташовується у Сакральному Часі, в якому “и Ленин опять молодой, и Красный Октябрь впереди”, тобто час статичний і революція відбувається заново у річницю Жовтня, людина заново переживає цю ж подію, тим самим позбавляючись від гріховності і починаючи новий цикл свого життя. Крім того, обряд муміфікації тіла Леніна і роташування його в центрі стоиці, на Красній площі для всезагального поконіння походить з характерного для міфологічної свідомості поклоніння та обожнення "культурних героїв". Розташування ж Леніна саме в Москві і саме у її серці напряму пов'язане з міфологічним уявленням про диференціацію просторів і про географічний сакральний центр. Окрім того, у відповідності з диференціацією рівнів простору, "святі" мощі Леніна були також покликані осінити своєю харизмою Центр, інтелектуальну, духовну столицю СРСР і "всього прогресивного людства", бо для міфологічної свідомості характерне уявлення, що близькість до центру, в якому у вічному сакральному часі застигло божество, збільшує ступінь святості кожної конкретної людини. Більше того, важливу роль в радянській ідеології відігравала і міфічна концепція про переселення душ і входження божеств в тіла людей - так "Сталин - это Ленин сегодня”, а кожний наступний Вождь є черговою інкарнацією духа леніна. Також важливу роль у радянській міфотворчості відігравала "теорія відчудження" - обкрадання пролетаріату буржуазією або західними імперіалістами, котра у пост-колоніальних країнах проявляється у формі міфу про перехоплення благ, які посилаються богами, білими колонізаторами. Такі міфи особливо живучі у тих країнах, де панує менталітет "принижених і поганьблених".

Важливу роль у радянській дійсності відігравав обряд ініціації, посвячення у сакральну таємницю "ленінізму" - починався він зі вступу в жовтенята і промовлянням священної клятви вірності Заповітам Вождя, а далі, по мірі акумуляції Заповітного Знання "марксизму-ленінізму" відбувалося сходження по драбині жрецької касти СРСР аж до досягення статусу основного служителя при відправі ритуалу попередньої інкарнації Вождя Революції на його похоронах. Після цього відправитель ритуалу досягав найвищої точки свого духовного росту і оголошувався “продолжателем великих идей ленинизма”, тобто черговим втіленням Леніна. Невід'ємним елементом міфології СРСР також були знаки для тих, хто пройшов ініціацію (червоні галстуки - для піонерів, значки з "маленьким Леніним" - для жовтенят тощо).