Постать лідера в християнській традиції

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

23/28: 316.46 (043.3)

Спеціальність 09.00.11 - релігієзнавство

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філософських наук

ПОСТАТЬ ЛІДЕРА В ХРИСТИЯНСЬКІЙ ТРАДИЦІЇ

Ломачинська Ірина Миколаївна

Київ - 2009

Дисертація є рукописом

Робота виконана на кафедрі релігієзнавства філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Науковий консультант доктор філософських наук, професор ГОРБАЧЕНКО Тетяна Григорівна Київський національний університет імені Тараса Шевченка, провідний науковий співробітник філософського факультету

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор ДУЛУМАН Євграф Каленикович Донецький державний інститут штучного інтелекту Міністерства освіти і науки України та Національної академії наук України, завідувач кафедри релігієзнавства

доктор філософських наук, професор КОНОТОП Людмила Григорівна Київський національний університет імені Тараса Шевченка професор кафедри релігієзнавства

доктор філософських наук, доцент БОГАЧЕВСЬКА Ірина Вікторівна Український державний університет фінансів та міжнародної торгівлі, проректор з науково-методичної роботи та міжнародних програм

Захист відбудеться 30 вересня 2009 року о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.43 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою:01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд.330

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці імені М.О. Максимовича

Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58, зал 12

Автореферат розісланий 28 серпня 2009 р.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради О.І. Предко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. В осмисленні сутності суспільно-історичних процесів ґенези людства та майбутніх перспектив його розвитку завжди актуальним залишається питання ролі й місця окремої особистості - лідера, який здатний створити коло однодумців, запропонувати нові ідейні перспективу та очолити маси на шляху їх досягнення.

Спроби осягнення феномену владного впливу однієї особистості на іншу, на групу чи соціальний клас створювали ілюзію прогресивних змін в системі владних відносин, тому кожний виток розвитку цивілізації давав нове осмислення ролі лідерів у суспільному прогресі.

Враховуючи той факт, що на всіх історичних етапах розвитку людства актуальною залишалась проблема побудови ідеальної держави на чолі з досконалим правителем, поняття «лідерство» набуло подальшого поширення в царині політичних наук, де воно, переважно, розглядається як влада або здатність однієї чи кількох осіб, які знаходяться на вершині ієрархічних відносин, примушувати інших членів спільноти до тих чи інших вчинків. Дослідження в галузі політичного лідерства мають значне історичне підґрунтя, починаючи з античності й, практично, до сьогодення. Мислителі різних історичних епох запропонували цілу низку теоретичних схем, типологій та класифікацій лідерів, еліти, лідерства. Таке розмаїття зробило актуальним пошук психологічних чинників, що обумовлюють взаємовідносини керівника і підлеглого, лідера й групи, вождя і натовпу та особливостей їх взаємовпливу, тобто проблема лідерства стає об'єктом досліджень соціально-психологічного спрямування.

У другій половині ХХ ст. із формуванням демократичних принципів розвитку економічних відносин приходить осмислення того факту, що основним ресурсом сфери економіки та управління є людський потенціал, тому на основі теоретичних здобутків у галузі політичного лідерства з'являється широке коло досліджень, об'єктом уваги яких є аналіз найбільш оптимальних стратегій побудови відносин у сфері економічного лідерства. У даному контексті лідерство розглядається як своєрідний управлінський статус, соціальна позиція, пов'язана з прийняттям управлінських рішень.

Як наслідок, найбільш поширеним стає розуміння лідера як найавторитетнішого члена спільноти, особистісний вплив якого дозволяє відігравати суттєву роль у соціальних процесах і ситуаціях, у врегулюванні взаємовідносин у колективі, групі чи суспільстві; це індивід, здатний впливати на інших з метою інтеграції спільної діяльності, спрямованої на задоволення інтересів даного суспільства. Тобто, в осмисленні проблеми лідерства на перший план виходить мета, що, певною мірою, виводить із поля наукового аналізу постать лідера як особистості з притаманним їй внутрішнім світом, системою моральних цінностей та пріоритетів. Тому в сучасних умовах гуманізації суспільства постає питання осмислення духовних засад лідерства, які в західноєвропейській системі суспільних відносин будуються на принципах християнської моральності.

Основні джерела християнського лідерства мають новозавітну традицію, зразками якої стала проповідницька діяльність Христа та апостолів. Тому в умовах пошуку нової парадигми суспільних орієнтирів заслуговують на особливу увагу ціннісні пріоритети християнського релігійного лідерства.

Сучасна політична система суспільства все більше нівелює окрему особистість, яка знаходиться поза межами реалізації владних відносин, сприймаючи її лише як електорат - бездумну масу індивідів, що слугують об'єктом реалізації владних устремлінь обраної меншості. У такій ситуації особливо актуальним стає дослідження моральних принципів християнського лідерства, і, як наслідок - зміна акцентів владної «еліти» з прагнення до влади на обов'язок служіння.

В умовах соціальної кризи спостерігаються небезпечні тенденції до присвоєння собі окремими політичними лідерами статусу духовних поводирів нації, тому актуальним постає осмислення сутнісних особливостей легітимації і сакралізації владних відносин.

Позитивним аспектом розвитку України як держави на шляху до євроінтеграції став пошук демократичних принципів вирішення питання взаємовідносин церкви та держави, розширення впливу церкви на різні сфери суспільного життя. Ці процеси призвели до прагнення окремих релігійних діячів за рахунок підтримки тих чи інших політичних сил розширити сфери свого владного впливу. В умовах ускладнення цивілізованого політичного діалогу між керівництвом нашої держави та держав колишнього пострадянського простору, коли до політичного протистояння додається протистояння релігійне, особливо актуальним стає переосмислення мети та завдань пастирського служіння, його ставлення до влади.

Враховуючи вищеозначене, вважаємо, що проблема духовного виміру християнського лідерства, яка довгий час залишалася поза увагою дослідників, потребує комплексного розгляду.

Зв'язок роботи з науковими програмами.

Дисертація виконувалась в межах комплексної наукової програми Київського національного університету імені Тараса Шевченка «Наукові проблеми сталого державного розвитку України», науково-дослідної роботи № 06БФ041 - 01 філософського факультету «Філософія і політологія у структурі сучасного гуманітарного знання», науково-дослідницької тематики кафедри релігієзнавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Метою дослідження є визначення сутнісних характеристик постаті лідера в християнській традиції.

Досягнення поставленої мети передбачає вирішення таких завдань:

проаналізувати основні напрями досліджень у галузі лідерства, визначити сутнісні особливості феномену лідера та його зміст.

дослідити співвідношення понять «лідер», «вождь», «герой», «геній», визначити їх змістове наповнення щодо поняття «релігійний лідер» з позиції ціннісних домінант та стратегій досягнення мети.

визначити основні моделі релігійного лідерства в християнській традиції та ґенезу його функціональної спрямованості.

охарактеризувати сакральний зміст постаті релігійного лідера.

здійснити порівняльну характеристику політичного та релігійного лідерства з позицій засобів та стратегій реалізації мети.

визначити основні етапи розвитку релігійного лідерства в історичному контексті та здійснити порівняльну характеристику реалізації феномену релігійного лідера в православ'ї, католицизмі та протестантизмі.

дослідити основні стратегії взаємодії лідера та його послідовників у релігійному лідерстві.

визначити сутність феномену «харизма» та його прояви на прикладі найбільш відомих особистостей в історії християнського лідерства

проаналізувати основні комунікативні характеристики релігійного лідерства в контексті християнській традиції та умови їх реалізації у сучасному соціальному середовищі.

Об'єктом дослідження є феномен релігійного лідера.

Предметом дослідження є постать лідера в християнській традиції.

Методи дослідження

Принципове значення у концептуальному плані для розробки теми дослідження мають праці провідних українських філософів В.Андрущенка, Т.Аболіної, Л.Губерського, І.Добронравової, А.Конверського, М.Михальченка, І.Надольного, М.Обушного, І.Огородника, В.Пазенка, В.Панченко, М.Поповича, В.Цвиха, В.Чуйка, В.Ярошовця та ін., а методологічну основу дослідження склали праці сучасних філософів-релігієзнавців: В.Бондаренка, І.Богачевської, А.Глушака, Т.Горбаченко, Є.Дулумана, В.Єленського, М.Заковича, А.Колодного, Л.Кондратика, Л.Конотоп, П.Кралюка, В.Лубського, Г.Лозко, О.Марченка, І.Мозгового, О.Предко, М.Рибачука, О.Сагана, П.Сауха, М.Стадніка, Є.Харьковщенка, Л.Филипович, О.Шуби, П.Яроцького та ін., звернення до яких сприяло здійсненню філософсько-релігієзнавчого аналізу змісту постаті релігійного лідера. релігійний лідерство політичний християнський

У дисертації автор використовує сукупність дослідницьких методів, що застосовуються у гуманітарних та соціальних науках, серед яких: порівняльно-історичний (при дослідженні сутнісних характеристик постаті релігійного лідера в православ'ї, католицизмі та протестантизмі на різних історичних етапах розвитку релігійного лідерства), структурно-функціональний (при аналізі структурної специфіки християнського релігійного лідерства та його функціональної характеристики в ієрархічній структурі церкви), а також аналіз і синтез, моделювання і прогнозування, аналогій та узагальнення, порівняльний метод наукового дослідження. Аналізуючи основні етапи розвитку релігійного лідерства та його зміст, автор дотримується загальноприйнятих у вітчизняних філософії та релігієзнавстві принципів об'єктивності, системності, толерантності, позаконфесійності та історизму.

Розгляд релігійного лідерства як філософсько-релігієзнавчого феномену потребував застосування системного підходу. Значну роль при дослідженні психології релігійного лідерства та його комунікативних характеристик відіграв міждисциплінарний підхід. Окрім цього, також застосовувався цивілізаційний підхід при розгляді соціальних аспектів релігійного лідерства в контексті трансформації сучасного суспільства.

У своїй сукупності методи, які автор використала в процесі дослідження, набули характеру взаємного доповнення, особливого поєднання з іншими пізнавальними принципами, прийомами, процедурами, що дало можливість релігієзнавчо-філософському дослідженню відобразити постать релігійного лідера у християнській традиції.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що вперше здійснений цілісний аналіз постаті релігійного лідера у християнській традиції, що дало можливість розглянути феномен релігійного лідерства крізь призму історичної обумовленості в сукупності його організаційних, соціальних, комунікативних та психологічних характеристик.

У роботі сформульовані окремі положення, осмислення яких набуває чинності новизни і виноситься на захист:

Встановлено, що релігійне лідерство визначається як форма міжособистісної взаємодії між членами релігійної групи, об'єднаної спільними релігійними переконаннями для підтримки та проповідування певної релігійної ідеології. Релігійне лідерство - один з багатьох архетипічних образів, що обумовлює реалізацію духовних потреб індивідів зокрема та еволюцію системи моральних цінностей людської цивілізації в цілому. Релігійне лідерство вимагає життя на високих мотиваційних рівнях, що призводить до екзистенційного усвідомлення свого «Я» та самоактуалізації.

Визначено, що релігійний лідер - авторитетний член релігійної групи або організації, обраний за формальним чи неформальним принципом, який виконує роль організатора групової взаємодії, позитивно сприймається даною спільнотою людей завдяки своїм особистим моральним якостям, індивідуальному містичному досвіду, шляхом традиції, статусних, психологічних та комунікативних характеристик. Становлення постаті релігійного лідера постає як наслідок релігійної міфологізації, що має сакральний зміст.

Доведено, що в сучасній науковій думці лідерство розглядається не як сталий феномен, а з позицій його функціональної спрямованості. Зокрема, при класифікаційній характеристиці феномену релігійного лідерства можливо розрізняти наступні його моделі: за ступенем організованості - харизматичне (місійно-проповідницька діяльність релігійних геніїв) і адміністративне (священицьке служіння в ієрархічній структурі церкви); за діяльнісною ознакою - формальне (православне, католицьке) і неформальне (протестантське); за цільовою спрямованістю - мобілізуюче (пастирська діяльність християнських подвижників) і функціональне (різні види служіння в межах християнської спільноти).

Доведена доцільність розрізнення понять «лідер», «вождь», «геній», «герой» як принципово розбіжних з позицій їх атрибутів, за кінцевою метою досягнення та стратегіями її реалізації. Релігійне лідерство знаходить свою конкретизацію у сфері подвижництва, на відміну від політичного лідерства, в якому домінує героїчний чинник.

Визначено, що характерною рисою феномену релігійного лідера є сакральний зміст, який може обумовлювати його посмертну харизму святості. Образ святого уможливлює духовний прорив людини у царину містичного, завдяки чому оцінка її діяльності виходить за стандартні суспільні межі та не підлягає раціональному аналізу.

Доведено, що харизматична легітимація, притаманна релігійному лідерству, в суспільній свідомості домінує над традиційною та бюрократичною легітимацією, властивою політичним лідерам. Релігійний лідер наділений відповідними божественними атрибутами, його авторитет у суспільстві підкріплений вірою в божественне покликання, а тому він, на відміну від політичного лідера, не претендує на особливі владні повноваження, адже його легітимність є заздалегідь обумовленою, а священна харизма не викликає сумніву. Помилка релігійного лідера не усвідомлюється його послідовниками як власна, а постає складовою Божественного промислу, тому не може бути зарахована лідеру як його поразка. Секуляризація суспільної свідомості може спричиняти не лише втрату соціального впливу релігійного лідера, але й призводить до соціальних конфліктів.

Вмотивовано, що християнське релігійне лідерство ґрунтується на ідеї пастирства, започаткованій патристичною традицією. Формування основних принципів релігійного лідерства в кожному з основних напрямів християнства пов'язане, передусім, із ієрархічною будовою церкви, в якій релігійний лідер у ролі духовного наставника виступає своєрідним посередником між Богом і людьми, що обумовлює наявність у нього відповідного комплексу християнських моральних чеснот та відповідної владної легітимації у межах конкретної релігійної спільноти. У християнській традиції основна увага акцентується на подвижницьких рисах релігійного лідера та його здатності до самопожертви. Відповідно до християнської пастирської доктрини аскетичне анахоретство постає як вторинне щодо подвижницької діяльності в межах релігійної громади.

Доведено, що у концептуальному плані немає різких відмінностей між ідеологією православного та католицького пастирського богослов'я щодо змісту діяльності пастиря в межах релігійної спільноти. На відміну від, переважно, неформального протестантського лідерства, реалізація католицького та православного лідерства здійснюється за формальною ознакою й обумовлена його ієрархічною структурою. Як у католицизмі, так і у православ'ї підкреслюється спадковість релігійного лідерства від Христа через апостолів до сучасної церковної ієрархії, а інститут єпископства, безумовно, асоціюється з релігійним лідерством.

Обґрунтовано, що у католицькому та православному релігійному лідерстві варто розрізняти пастирство і священство за такими функціональними ознаками: пастирство визначається як сукупність психологічних, морально-етичних та духовно-просвітницьких чинників, що забезпечують виховання найавторитетнішим представником групи (лідером) членів релігійної громади на засадах християнської етики. Священство визначається як формальна позиція керівника церковної структури, що полягає в ідеологічному впливі на членів релігійної громади шляхом виконання ним літургійно-богослужбових функцій. В сучасних умовах розвитку християнської церкви теологи означених християнських напрямів акцентують увагу на максимальному поєднанні священства і пастирства як передумови відродження християнської моралі. У протестантизмі наявність у претендента організаційних, психологічних та моральних чинників до пастирської місії уможливлює виконання ним священицьких функцій.

Доведено, що у православній та католицькій традиціях існує чітка відмінність в усвідомленні сенсу божественного покликання до пастирського служіння. Католицька церква визначає покликання у його зовнішньому і внутрішньому вираженні, віддавши перевагу покликанню зовнішньому - Божому, а православні богослови стверджують, що пастирство - обов'язок, визначений церквою, тобто в релігійному служінні надається перевага його управлінській функції. Концепція покликання, започаткована пастирською традицією, змінює функціональні домінанти сучасного лідерства з владних повноважень на принцип служіння громаді, тобто обов'язки лідера повинна виконувати не та людина, яка прагне влади, а та, яка найбільше відповідає даній функціональній ролі задля виконання поставлених завдань.

Встановлено, що в сучасному протестантизмі не існує жорсткої межі між соціальним і релігійним життям церкви, тому у процесі формування лідерських навичок соціальні характеристики стають визначальними. Протестантська ідеологія у осмисленні змісту діяльності релігійного лідера надає перевагу не внутрішньому духовному подвигу, а активній проповідницькій діяльності, тому єдиним беззаперечним авторитетом у протестантизмі лютеранського зразка постає особистість релігійного генія.

Обґрунтовано, що домінуючим способом реалізації комунікативних зв'язків у релігійному лідерстві є масова комунікація, яка здійснюється шляхом проповідницької діяльності, основним завданням якої є максимально достовірне тлумачення Святого Письма через богонатхненність Святим Духом. Специфіка церковної проповіді вимагає від проповідника володіння відповідним лідерським потенціалом, психологічної здатності впливу та особливого ставлення до комунікативної аудиторії, що обумовлено наявністю у нього комплексу лексико-вербальних та невербальних характеристик для найбільш якісного донесення інформації. Релігійний лідер позиціює себе як активний комунікатор, який силою своєї віри в пропоновані ідеали, знання та переконання змінює ціннісно-орієнтаційну парадигму тієї релігійної спільноти, з якою активно взаємодіє.

Теоретичне і практичне значення отриманих результатів визначається тим, що автор започатковує у вітчизняній науковій думці новий напрям дослідження феномену лідерства, а саме - постаті християнського релігійного лідера у його духовному вимірі. Основні положення розширюють і поглиблюють знання про ідейні витоки релігійного лідерства, закладені християнською традицією, його соціальні, психологічні, організаційні та комунікативні чинники. Отримані наукові результати поглиблюють сучасну філософсько-релігієзнавчу оцінку постаті релігійного лідера в християнській традиції.

Практичне значення виконаної дисертації полягає в тому, що основні її положення можуть бути використані у філософських, соціально-психологічних та релігієзнавчих наукових розробках при осмисленні сутності релігійного лідерства, а також при читанні нормативних курсів «Релігієзнавство», «Соціологія релігії», спецкурсів на філософських факультетах вищих навчальних закладів. Практична значущість дослідження підтверджена автором публікацією навчальних посібників та науково-методичних розробок.

Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження є результатом самостійної дослідницької роботи автора. Висновки і положення наукової новизни одержані автором самостійно.

Апробація результатів дослідження. Результати дослідження оприлюднені автором у доповідях і повідомленнях на міжнародних та всеукраїнських науково-теоретичних і практичних конференціях, семінарах, зокрема: «Молодь. Освіта. Наука. Духовність» (Київ, 2007, 2008, 2009); «Актуальні проблеми навчання та виховання людей в інтегрованому середовищі» (Київ, 2007, 2008), «Днях науки» філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка (Київ, 2008, 2009), «Релігійність в Україні: Зміни і перспективи» (Луцьк, 2008), «Наукові здобутки ХХІ століття» (Луцьк, 2008), «Україна: від самобутності - до соборності» (Київ, 2008), «Парадигма творення в сучасній науці»(Острог, 2008).

Окрім того, результати дослідження використовувалися автором під час читання лекцій і проведення практичних занять з курсів «Філософія державного управління», «Професійна етика», «Діловий етикет», «Документально-інформаційні комунікації» кафедри документознавства та інформаційної діяльності факультету філології та масових комунікацій Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна». Результати дослідження доповідались і обговорювались на науково-теоретичних семінарах кафедри релігієзнавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Публікації. Основний зміст дисертації висвітлено автором у монографії «Релігійне лідерство в духовному вимірі християнської традиції», а також у 47 публікаціях, з яких - 24 - статті, що вміщені у фахових виданнях, визначених ВАК України, 2 - навчальні посібники, 20 - публікації у наукових журналах, матеріалах наукових конференцій, а також навчально-методичні розробки.

Кандидатська дисертація «Православне чернецтво в Україні як суспільний феномен» була захищена у 2001 році, а її матеріали у тексті докторської дисертації не використовувались.

Структура дисертації зумовлена специфікою об'єкта аналізу та логікою дослідження, що випливає з поставленої мети й відповідних головних завдань, необхідних для досягнення мети. Структурно дисертація складається зі вступу, п'яти розділів, які об'єднують 11 підрозділів, висновків та списку використаної літератури і джерел, що включає 569 назв. Обсяг основного тексту дисертації складає 394 сторінок та 48 сторінок списку використаної літератури і джерел. Загальний обсяг тексту - 442 сторінки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, формулюється мета та завдання роботи, об'єкт і предмет дослідження, визначаються методи та наукова новизна дисертації, її теоретичне та практичне значення, наводяться дані про публікацію та апробацію наукових досліджень.

У першому розділі «Методологічні засади та аналітичний огляд літератури і джерел із проблем філософсько - релігієзнавчого змісту християнського лідерства» аналізується ступінь розробленості проблеми, визначаються теоретико-методологічні основи дослідження.

Джерельна база дослідження складається з першоджерел та додаткової літератури. У своєму дослідженні автор використовує найбільш цінні ідеї історико-філософської, релігієзнавчої та богословської літератури для створення цілісної картини феномену релігійного лідерства в християнській традиції.

Оскільки тема дисертаційного дослідження знаходиться на стику релігієзнавства, соціальної філософії, психології та соціальних комунікацій (з безперечною і повною перевагою релігієзнавства), тому у роботі над темою дисертації була опрацьована велика кількість джерел релігієзнавчого, філософського, психологічного спрямування.

Сучасна наукова думка представлена широким спектром досліджень, присвячених осмисленню тих чи інших складових сутності феномену релігійного лідерства, тому ми вважали за доцільне групування джерел та літератури у кілька блоків, що дає можливість відстежити їх еволюцію у широкому філософсько-релігієзнавчому контексті.

Перший з них складають праці методологічного характеру. Це наукові публікації, монографії, присвячені аналізу феномена лідерства у цілому, в яких розглядаються питання його змісту, основних складових та історичних особливостей розвитку.

Автором зазначено, що в дослідницькій літературі спостерігається розмаїття підходів до вивчення проблеми лідерства, що обумовлено широким сутнісним змістом даного поняття, різноплановістю сфер його застосування і, відповідно, розширеним спектром наукових акцентів при його дослідженні. В дисертації виокремлено наукові роботи, що вміщують комплексний підхід до проблеми лідерства (М. Врис, Д. Гоулман, Р. Джойнер, Б. Карлоф, А. Менегетті, А. Маслоу, А. МакШейн, Х.Оуэн та ін.).

Другий блок складають праці теоретичного та практичного спрямування, присвячені питанням релігійного лідерства, зокрема його взаємодії з політичним лідерством. Це дало можливість відстежити еволюцію даного процесу на широкому філософсько-релігієзнавчому контексті. Означені дослідження варто розподілити на два види - світського та релігійного спрямування. Зокрема, в соціально-філософській літературі поняття релігійного лідерства досліджувалось у його взаємодії з лідерством політичним. Ґенеза взаємовідносин державних і церковних інституцій проаналізована в історичному контексті у творчості Арістотеля, Н. Макіавеллі, Т. Гоббса, Ж.Бодена, Ла Боесі, Г.Гегеля, А. Шопенгауера, Ф.Ніцше, В. Парето, Г. Алмонда, Р. Дарендорфа. З вітчизняних дослідників слід виокремити ґрунтовні дослідження політичного лідерства в історичному контексті, виконані А. Пахаревим.

Наступну групу джерел складають праці представників християнської філософської думки, присвячені сутності пастирського служіння чи окремим аспектам його реалізації.

Критичне переосмислення пасторського богослов'я представників патристики представлено у творчості таких представників православної богословської традиції, як Г.Флоровський, А.Шмеман, Кіпріан (Керн), Антоній (Храповицький), Г.Мейєндорф, В.Зеньковський, Антоній (Сурожський), М.Марусяк.

Аналіз ієрархічної структури православної церкви в історичному контексті присутній у творчості С. Булгакова, А.Лебедєва, І.Брянчанінова та ін. Історично обумовлена ґенеза пастирської традиції православної церкви представлена в творчості М.Поснова, Е.Голубева, А.Карташева, А.Ніколіна, Т.Грановського.

Російська релігійна філософська спадщина представлена численними спробами усвідомлення сутності моральних засад християнства та їх реалізації у процесі самовдосконалення окремої особистості. Чільне місце в цьому процесі обіймають твори М.Бердяєва, Л.Карсавіна, П.Флоренського, Е.Трубецького, Н.Федорова, В.Соловйова, Л.Тихомирова, В.Розанова, О.Меня та ін.

Ґенеза взаємовідносин особистості та церкви у католицькій традиції є одним з напрямів творчості Т.де Шардена, Е.Жильсона, А.Штекля, Е Ренана. З сучасних досліджень можемо відмітити праці В.Задворного, П.Лоб'є, А.Мак-Грата, Д.Лебьорди, Й.Лотца, В.Шамоні, П.Пупара та ін.

Основні принципи протестантського релігійного лідерства розкриті в працях М.Вебера, Ф.Хайлера, Е.Ериксона та ін.

Третій блок склали первинні джерела з християнської проблематики, в основному твори християнських теологів, які висвітлюють питання християнського релігійного лідерства.

Джерела осмислення сутності духовного лідерства сягають своїми витоками епохи патристики. Найбільш відомі праці цього періоду належать Діонісію Ареопагіту, Григорію Богослову, Григорію Ніському, Іоанну Златоусту, Василію Великому. Зокрема, Іоанн Златоуст зображує ідеал християнського релігійного лідера, коло його обов'язків та потенційні духовні якості. Він підкреслює винятковість та божественну обираність духовного служіння, яке значно відповідальніше за анахоретство, адже вимагає від пастора не тільки комплексу позитивних моральних якостей, але й вміння співпрацювати з спільнотою. У Златоуста, першого з християнських мислителів, знаходимо практичні рекомендації по створенню позитивного іміджу релігійного лідера.

Моральні засади православної чернечої традиції релігійного лідерства формуються у творчості Антонія Великого, Іоанна Ліствичника, Теодора Студита, Єфрема Сиріна.

Католицька традиція представлена переважно творчою спадщиною Іринея Ліонського, Тертулліана, Григорія Двоєслова, Августина Аврелія, Фоми Аквінського, Франциска Ассизького, німецьких містиків, Фоми.Кемпійського та ін. Соціальний аспект реалізації сучасного релігійного лідерства найбільш повно визначено у посланнях Папи Іоанна Павла ІІ.

Протестантський ідеал релігійного лідерства представлений у творчості М. Лютера та Ж.Кальвіна.

В другому розділі «Сутність релігійного лідерства та його основні складові» представлений комплексний аналіз основних наукових підходів до вивчення проблеми лідерства, наводиться основна терміносистема з означеної проблематики.

У першому підрозділі - «Феномен релігійного лідерства та його зміст» зазначається, що феноменом лідерства цікавились теоретики різних епох, тому свою специфіку на осмислення сутності лідерства накладали конкретні історичні умови їх розвитку. В цілому лідерство як суспільний феномен є об'єктом міждисциплінарних досліджень і вивчається, передусім, в політології, філософії, соціології та інших науках. Можливо виокремити такі основні напрями досліджень: культурологічний, при якому лідерство розглядається як феномен культури; політичний, в якому досліджується питання влади і форми її реалізації; психологічний, де об'єктом дослідження виступає комплекс психологічних характеристик, що обумовлюють постать лідера; організаційний, при якому основна увага звертається на стратегію та тактику змісту діяльності лідера.

Основним в дослідженні проблеми лідерства стало питання про роль і місце окремої особистості в історичному процесі. Означене питання розглядається з точки зору двох основних детермінант - особистісної (тобто історія твориться конкретними постатями) і соціальної (тобто маси як рушії історичного процесу).

Автор зазначає, що лідерство - це система взаємостосунків в групі, коли одна людина (лідер) виступає з ініціативою і бере на себе відповідальність за дії групи та їх можливі наслідки, а інші (послідовники) готові слідувати запропонованій ініціативі і докладати для цього значні зусилля. Поняття «лідер» і «лідерство» розглядаються як взаємопов'язані, оскільки постать лідера розкривається в лідерстві як процесі її реалізації.

Постать лідера аналізується з позиції характеристики владного впливу, способів реалізації системи суспільних цінностей, вміння організувати команду однодумців, усвідомлення прагнень послідовників, реалізації спільної мети. Лідерство реалізується через стратегію досягнення мети - діяльнісний підхід, чи реалізацію бажань послідовників - особистісний. В системі суспільних відносин постать лідера усвідомлюється крізь призму її іміджевих та соціальних характеристик.

В дослідженні розглянуто основні характеристики постаті релігійного лідера, визначено зміст понять лідерства і вождізму як принципово розбіжні за кінцевою метою та стратегіями її досягнення. На відміну від лідерства, для вождізму властиві вузькі групові зв'язки, необхідність підтримувати стійку структуру групи, що складає найближче оточення вождя, культивування віри в непогрішимість глави клану; закон, правові норми і критерії відносин в такій групі, незалежно від її масштабів, відступають на другий план або ігноруються.

Зокрема, автор зазначає, що релігійне лідерство можна визначити як одну з форм міжособистісної взаємодії між членами релігійної групи, об'єднаної спільними релігійними переконаннями для підтримки та проповідування певної релігійної ідеології. Сама ж структура релігійного лідерства складається з чотирьох основних елементів, які постійно змінюються у взаємодії один з одним. Цими елементами є: визначення особистісних рис лідера, тобто притаманні лише йому здібності і можливості в розв'язанні поставленої мети; послідовники лідера, які також мають психологічні здібності і можливості для реалізації визначених завдань; конкретна історична ситуація, в контексті якої відбувається процес взаємодії; мета та шляхи її досягнення.

Соціальний статус релігійного лідера розглядається крізь призму його формалізації та сакралізації. Формалізація полягає в закріпленні провідного становища лідера в певному соціальному середовищі, що знаходить втілення у деклараціях про вищість даної особи над іншими, завдяки перевагам у комплексі якостей, які в даному суспільстві мають найбільшу цінність. Сакралізація є обов'язковим елементом для релігійного лідера, необхідним для закріплення представленої ним системи цінностей. Легітимізація, що є властивою для політичного лідерства, в ситуації лідерства релігійного не є обов'язковою, адже релігійний лідер, як правило, не претендує на всю повноту влади в даному суспільстві, наявність політичної влади для нього є, швидше, недоліком, аніж перевагою.

Кожен релігійний лідер втілює, передусім, чітку систему моральних (та релігійних) цінностей, що найповніше відповідають інтересам певного соціального середовища в конкретний історичний період. Звідси релігійне лідерство постає двояко: як традиція - збереження моральних ідеалів певної релігійної доктрини, і як динамічне явище - в процесі комунікативної передачі ціннісних аспектів означеної доктрини від лідера до послідовника. Дослідження постаті релігійного лідера здійснюється на основі його духовних домінант, з урахуванням моральнісного змісту, прагнення до служіння та обраності, реалізації християнських принципів віри, любові, свободи.

У другому підрозділі - «Сакральний характер релігійного лідерства» обґрунтовується положення про те, що характерною рисою релігійного лідера є його прижиттєва сакралізація та посмертна канонізація. Християнська догматика тісно пов'язує релігійних лідерів з сакральною постаттю Христа, акцентуючи увагу на їх обраності, унікальності, а отже - виділяючи їх із загальної маси простих смертних.

Зв'язок релігійного лідерства з містичною сутністю Христа реалізується через їх прагнення набути атрибути святості, а святість окремої особистості, відповідно до християнської традиції, є невід'ємною щодо святості церкви, хоча вона не є безумовним атрибутом представників священства.

Святість в християнській релігійній свідомості не є певною трансцендентною сутністю, вона не тільки потенційна, а за певних конкретних умов реальні історичні особи міфологізуються та наділяються рисами святого. Тобто конкретними історичними особами, або їх послідовниками формується певний уявний світ, у якому життя людини трансформується, і її вчинки набувають надприродних рис та властивостей. Образ святого піднімає конкретну людину над законами реального світу, завдяки чому вона не підлягає стандартній соціальній оцінці суспільства, і її вчинки не підлягають раціональному аналізу. В контексті канонізації християнських релігійних лідерів поняття святості отримує подвійний сенс: внутрішній - коли постає як змістовне духовне здійснення людини, і зовнішній - коли відбувається обумовлене соціальними, історичними та політичними чинниками визнання у певної історичної особи відповідних атрибутів святості.

Дослідження сакрального змісту постаті релігійного лідера здійснюється крізь призму означеної С.Булгаковим дихотомії «герой - подвижник», де героїзм постає як втілення прагнення соціальної спільноти до ідентифікації окремого індивіда з певною надлюдською сутністю. Для героїчного лідерства властива впевненість у здатності лідера долати перешкоди й вирішувати кризи, у послідовників формується готовність делегувати йому владу в кризовий час; виникає пряма масова підтримка на фоні відсутності конфлікту між лідерами і послідовниками. Страждання і гоніння сприяють максимальній канонізації героя як у його власних очах, так і з точки зору оточуючих. З самої сутності героїзму випливає, що він передбачає пасивний об'єкт сприйняття - спасенний народ чи людство, між тим герой - завжди уявляється одинаком. У героя, як правило, немає учнів чи послідовників, адже він не налаштований на тривалу систематичну роботу задля утвердження своєї ідеї, для нього важливим є не раціональне осмислення, а емоційний вибух.

Християнське подвижництво основане на аскезі, в якій подвижник шукає не лише рівновагу із зовнішнім світом, а, передусім, рівновагу внутрішню, що знаходить своє вираження в безперервному самоконтролі та боротьбі з найнижчими, гріховними сторонами свого «Я». Шлях аскези - це один із найхарактерніших видів морального подвигу, що широко практикувався як у східній, так й у західній духовній традиції. Він є одним з найбільш дієвих шляхів досягнення християнського смирення та, відповідно, формування відповідного авторитету в межах релігійної спільноти. Аскетична практика є безумовною складовою істинного подвижництва, вона очищає душу й створює передумови для досконалого пастирського служіння.

Вітчизняна агіографія не тільки стверджувала моральний ідеал релігійного лідера, але і намагалася збагнути внутрішній, духовний світ людини, досліджуючи шлях досягнення й наслідування цього ідеалу. Увагу тут зосереджено на внутрішньому світові людини, на змаганні різних поривань, що існують в душі подвижника. Через образ святого вперше у вітчизняній духовності утверджується почуття сумління, ідеал духовної любові та милосердя.

В третьому підрозділі - «Політичний вимір релігійного лідерства» проаналізовано сфери взаємовпливу політичного та релігійного лідерства в історичному контексті з позицій критеріїв їх владних повноважень та суспільної легітимації. Зокрема, зазначено, що ідея підтримки владних інституцій як гаранта суспільної безпеки і злагоди, сягає епохи патристики, її представниками зазначається, що християнство не руйнує усталених форм державного правління, його завдання - формування нових моральних засад розвитку суспільства, тому релігійний лідер, на відміну від лідера політичного, не претендує на особливі владні повноваження. Взаємодія політичних та релігійних лідерів в християнській теологічній думці як православного, так і католицького спрямування розглядається в контексті підтримки суспільного миру та стабільності.

Автор доводить, що на всіх етапах розвитку християнської історії релігійне лідерство було тісно пов'язане з лідерством політичним, і цей зв'язок є не тільки конструктивним, взаємодоповнюючим, але й антагоністичним, адже наявність сильного впливового владного супротивника в особі церкви та її лідерів з одного боку, примушувало державні інституції мобільно реагувати на зміну суспільних настроїв, а з іншого - жорстке протистояння існуючій владі посилювало адаптацію релігійних структур до цієї системи владних відносин, та змушувало шукати нові способи взаємодії. Хоча в ідеологічному плані у християнстві чітко окреслені зони впливу політичного та релігійного лідерства («Богу - Богове, а кесарю - кесареве»), в моральному сенсі у суспільній свідомості домінування релігійного лідерства є наперед обумовленим. Легітимність релігійного лідера має відповідне сакральне підґрунтя, а його харизма не викликає сумніву. Релігійний лідер наділений відповідними божественними атрибутами (як правило, підтвердженими офіційно через систему церковних таїнств), його авторитет в суспільстві ґрунтується на вірі в силу божественного покликання, а тому є беззаперечним. Тому для підтримки легітимності свого правління та унеможливлення політичного протистояння політичні лідери прагнуть отримати божественні атрибути, властиві лідерам релігійним, і (в ідеалі) претендувати на роль духовного лідера нації.

Набуття сакральної атрибутики стало можливим через обряд помазання на царство, який визначає особливий літургійний статус царя, і, як наслідок, вшанування його як особи, наділеної божественною харизмою. В православній традиції, де відбулася догматизація вислову апостола Павла про боговстановлення будь-якої влади (Рим. 13: 1-6), помазаний святим миром цар практично вилучався з розряду простих смертних, що фактично наділяло його властивістю непогрішності. В результаті влада розуміється не в якості службової функції, а як щось самодостатнє, що не підлягає подальшому розвитку і вдосконаленню та виступає як зримий образ Божої присутності на землі, тому політичні лідери автоматично претендують на лідерство релігійно-духовне.

В західно-європейській моделі християнства монарха не ототожнювали з Богом: він залишався лише його намісником і посередником; сакралізувалася не особа короля, а його влада. Духовна і світська влада, а, відповідно, й їх лідируючий вплив, поділилися за об'єктами своєї дії (влада над душами людей, в одному випадку і тілом - в іншому), а також по засобах їх реалізації. Релігійні лідери, які володіють вищим духовним і моральним авторитетом, повинні були використовувати, головним чином, морально-етичні механізми дії, звернені до совісті людей і розраховані на добровільне підкорення. Світська влада, як така, що регулює і гарантує земне існування людського співтовариства, і, відповідно, політичні лідери -- мали у своєму в розпорядженні право примусу, тобто політичну владу.

Логічним завершенням прижиттєвого освячення правителя є поширена практика міфологізації його постаті, хоча статус правителя не забезпечував його беззаперечну канонізацію. Тобто святість в релігійній свідомості не визначалась статусом правителя, але обумовлювалась вимогами праведності, відповідно до позиції Григорія Богослова, який стверджував, що «всяка влада від Бога, але не завжди вона є святою».

Автор підкреслює, що в політичному плані, зумовленому особливостями історичного розвитку православної та католицької церков, слід розрізняти місце і роль кожної з них у системі суспільного впливу. Роль і місце православної церкви та її політичних лідерів щодо державних політичних інституцій, ідеологічно обґрунтовані в творчості представників східної патристики, традиційно залишаються незмінними до сьогодні. Католицька доктрина щодо цього є більш мобільною, і, незважаючи на численні спроби ревізії, авторитет католицьких релігійних лідерів в державах з переважно католицькою релігійною ідеологією залишається незмінно високим.

В третьому розділі «Еволюція релігійного лідерства: характер його соціальної взаємообумовленості» досліджуються основні історичні етапи становлення релігійного лідерства в християнській традиції.

У першому підрозділі - «Ґенеза релігійного лідерства в православній традиції» зазначається, що формування основних принципів християнського релігійного лідерства починається з апостольських часів і знаходить своє відображення в ієрархічній структурі церкви. І в католицтві, і в православ'ї підкреслюється спадковість релігійного лідерства від Христа через апостолів до сучасної церковної ієрархії.

Перша спроба охарактеризувати організаційну структуру ранньохристиянської церкви була здійснена в «Дидахе», де в церковній ієрархії розрізняють апостолів, пророків і дидаскалів. Основне призначення апостолів ранньої церкви - бути виключно мандруючими проповідниками. За апостолами слідували пророки, які відрізнялися не тільки особливим духовним даром -- «говорити в дусі», але і своїм функціональним призначенням. Пророки не призначалися до місіонерської діяльності, не були зобов'язані йти до язичників з проповіддю; вони виступали в ролі проповідників в існуючих християнських спільнотах, їх задача полягала в тому, щоб наставляти християн словом. Дидаскали - представники вільних служінь ранньохристиянських церквах, виконували роль харизматичних духовних вчителів або наставників для окремих груп віруючих, і, в порівнянні з пророками, були представниками вищого знання. Пророки і дидаскали не були проповідниками в одній визначеній місцевості; вони належали багатьом або всім церквам, чим і обумовлювався їх мандрівний спосіб життя.

Витоки осмислення спадковості церковної ієрархії від Христа прослідковуються у Діонісія Ареопагіта, який довів до закінченого вигляду уявлення про християнське богослужіння як широку систему символів і священних дій, що слугують таємничим вираженням прихованих і піднесених ідей. Сутність ієрархії вимагає, щоб на різних її ступенях відчуття божественного відкривалося по-різному - чим вищою є ступінь церковної ієрархії, тим досконалішим стає знання.

Християнське релігійне лідерство ґрунтується на ідеї пастирства, що започаткована патристичною традицією. Вчення про основні морально-етичні принципи пастирського служіння в християнській традиції отримали назву пастирського богослов'я і було закладено представниками східної та західної патристики. Такими серед грецьких Отців були насамперед Василій Великий, єпископ Кесарії, Григорій Богослов, Григорій Нісський і Іоанн Златоуст. Серед латинських Отців у цій царині виділяються передусім Амвросій Медіоланський та Августин.

Згідно з вченням Григорія Богослова, необхідність священства виростає з ієрархічної структури церкви, яка є тілом, поєднаним з Главою - Христом. Ієрархія рятує церкву від безвладдя-анархії; наявність священства й єпископства забезпечує єдність церкви як організму, в якому кожний член виконує свою функцію. Григорій Нісський визначає пастирство як таке, що має певний містичний сенс і розглядається крізь призму царственного Христового служіння. Влада в церкві повинна сприйматися як обов'язок та духовний тягар, а не привід до особистого звеличення. Відповідно до позиції Василія Великого, керівника церкви мають обирати не за ознакою його належності до певної релігійної спільноти, а за духовними якостями, тобто він віддавав перевагу формальному вибору церкви перед неформальним вибором громади. Таким чином, обґрунтовується необхідність організаційної будови церкви за формальною ознакою, відбувається започаткований епохою патристики поступовий перехід від харизматичного апостольства до організаційного єпископства.

У Іоанна Златоуста пастирське служіння породжує духовну владу, яка стоїть значно вище за владу мирську, адже лише священики, силою своєї духовної влади наближають смертних до божественного спасіння. Пастирство для Златоуста значно відповідальніше за анахоретство, адже тілесна аскеза вимагає менше духовних зусиль, ніж щоденна робота з християнською спільнотою. Златоуст підкреслює, що священик, який постає як лідер релігійної спільноти, повинен бути не тільки відмінним психологом, знавцем людських душ, ефективним комунікатором, який володіє комплексом вербальних та невербальних характеристик, але й добрим гравцем, який вміє людські вади змінити на свою користь.

На відміну від морально-етичної домінанти християнського пастирства представників патристики, у Іоанна Ліствичника переважає його організаційна спрямованість. Його ідея релігійного лідерства передбачає певну ієрархію серед послідовників щодо оволодіння ними християнськими істинами відповідно до ступеня їх духовної зрілості. У Іоанна Ліствичника обґрунтовується ідея передачі релігійним лідером частини владних повноважень найбільш підготовленим з числа послідовників. У творах Ліствичника релігійний лідер постає як одноосібний керівник з домінуванням адміністративного стилю управління. Йому не властиві сумніви чи душевні сум'яття, а морально-етичний аспект слугує засобом задля досягнення мети.

У Антонія Великого як визначальна постає теза про те, що духовні подвиги будуть мати сенс лише за умови досконалого послуху, де прагнення до духовного зросту має стати спільним в учня і наставника, тобто серед шляхів християнського самовдосконалення підкреслюється домінанта лідерської взаємодії в межах кіновії відносно до одноосібного анахоретства.

У Теодора Студита релігійне лідерство постає не як перевага чи звеличення, а важкий щоденний обов'язок, можливий лише для обраних, чия моральність може стати зразком для наслідування. Таким чином, автор підкреслює, що в чернечій традиції релігійного лідерства як основна чеснота постаті лідера визначається його прагнення до смирення та упокорення, тобто теоретично владу в межах чернечої спільноти повинна отримати не та людина, яка володіє природнім владним потенціалом, а та, яка має найбільш розвинений потенціал послідовника.

Визначаючи постать релігійного лідера, православні богослови ставлять основний акцент власне на духовному змісті його діяльності, тобто важливою в даному контексті є не соціально-політична діяльність певного лідера на шляху формування в суспільстві відповідної релігійної ідеології (що, безумовно, не заперечується), а його діяльність на царині формування нової моральності, створенні підґрунтя для внутрішнього самовдосконалення окремої особистості, яка стала членом певної релігійної спільноти.

У другому підрозділі - «Духовний вимір релігійного лідерства в католицькій традиції» зазначається, що поняття влади та способів її реалізації в католицькій традиції розглядається з позиції арістотелізму, основною тезою якого є твердження про те, панування і підкорення - необхідні умови існування людського суспільства, і вони повинні здійснюватись не за фізичними чи становими перевагами, а за розумовими якостями та «красою душі». Але якщо у Арістотеля ідеалом є добродійність суспільна, тобто благо окремої людини є прагненням до блага держави, то у Фоми Аквінського домінує добродійність моральна, адже людина є Божим творінням, що передбачає встановлення між ними особливих зв'язків, певного співтовариства, що існує за правилами добродійної справедливості.

Згідно з християнською догматикою, задля забезпечення суспільного миру церква підтримує владні принципи панування та підкорення, тому основою досконалості для християнина, з позиції Франциска Ассизького, є послух, що задовольняє Бога і ближнього. Тілесна краса чи гострий розум не дають права виділяти себе серед інших, адже це не власне надбання людини, а дар Божий.

З точки зору представників німецького містицизму, основна проблема людини полягає в її егоїстичному самозахопленні своїм «я» та прагненням до суєтних мирських речей. Шлях людини до святості - в пізнанні Бога й самої себе, у знанні своєї природи та своїх потенційних можливостей. Царство Боже не є чимось трансцендентним, це глибина духовної сутності самої людини, яка нею ще не пізнана, оскільки остання прагне до зовнішніх речей і спокус, що закривають істинні духовні цінності й не дозволяють віднайти саму себе. Царство Боже можливо знайти тільки тоді, коли людина відмовиться від прагнення присвоєння, коли любов до Бога позбавлена почуття корисності, пошуку хибних милостей, адже лише через власне самовдосконалення й пізнання свого духовної сутності можливе пізнання світу. У творчості німецьких містиків вперше був висловлений сумнів у достовірності євангелічного вчення, заклавши підґрунтя вчення М.Лютера про всезагальне священство.