Постать лідера в християнській традиції

Ідеї німецьких містиків щодо пошуку досконалої людини знаходять своє відображення в творчості Фоми Кемпійського, який вважав, що шлях до внутрішньої досконалості полягає у наслідуванні Христа, але не через абстрактний догматизм та індивідуальну користь, а крізь внутрішню боротьбу, прагнення до смирення, любові до ближнього та пошук загального блага.

Автор зазначає, що в силу відомих історичних обставин домінанта релігійного лідерства в католицькій церкві протягом значного історичного періоду беззаперечно належала правлячому єпископату на чолі з Папою Римським, тому для усвідомлення постаті католицького релігійного лідера потребує особливої уваги аналіз сутності феномену інституту папства. Проблема підпорядкування християнської общини певній дисципліні та структурній ієрархії вперше постала в творчості Іринея Ліонського, який підкреслює спадковість апостольської традиції тогочасної церкви, зазначаючи, що церква сприйняла від апостолів та їх учнів «віру в єдиного Бога», і, незважаючи на те, що вона розсіяна по всьому світу, старанно зберігає традицію, проповідує й передає наступникам.

Тертулліан єдність церкви обґрунтовує єдністю переказу, а істинність церкви розкриває на основі тези про єдність віри і вчення. Істинність Христового віровчення доводиться його наступністю апостольськими церквами, тобто Христове лідерство знаходить своє пряме втілення в діяльності апостолів, а через них - у ієрархічній структурі церкви.

У Григорія Двоєслова піднімається питання істинності мотивів, які штовхають християнина на шлях досягнення сану єпископа. Він зазначає, що з утвердженням християнства в якості державної релігії зменшується ризик страждань за віру, що обумовлює прагнення єпископства як реалізації власного звеличення.

Для усвідомлення означеної проблеми особливий інтерес представляє широкий розвиток вчення про поступальний зв'язок інституту папства з Христовим апостольством, згідно з яким, через апостола Петра римський єпископ, його наступник, стає пасивним посередником дії благодаті на землі. Згідно з католицькою традицією, намісник апостола Петра є не тільки середовищем, через яке діє благодать: він розпоряджається її дарами і приводить людину, в нагороду за слухняність, до духовного порятунку. В історичному контексті ідея лідерської місії інституту папства в католицькій традиції зазнала значних трансформацій, отримавши яскраво виражену соціальну спрямованість в діяльності Папи Лева ХІІІ та Папи Іоанна Павла ІІ.

Найбільш спірним питанням католицьких та православних богословів є зміст покликання в пастирській діяльності В осмисленні проблеми покликання до духовного служіння Римська церква спирається на ідеї Августина Аврелія, який визначив покликання внутрішнє і зовнішнє, надавши перевагу покликанню зовнішньому - Божому. Перше має визнавати певне внутрішнє устремління, настроєність душі, внутрішній голос, що кличе людину до іншого життя, ніж звичайне мирське. Друге покликання, «зовнішнє», є, ймовірно, певним зовнішнім поштовхом, і може виступати у вигляді зустрічі з духовною особистістю, яка здатна перевернути все життя людини, або в певній критичній ситуації - хворобі, потрясінні, втраті близьких, які раптово змінюють всю лінію життя. В православній традиції визнається лише покликання зовнішнє, тобто прагнення до пастирського служіння може відчувати тільки той кандидат, який передбачений церквою, а його самооцінка не має значення.

Значне переосмислення ідей католицького лідерства здійснено в документах ІІ Ватиканського собору, який дійшов до розуміння загальної участі всіх віруючих у потрійному покликанні Христа -- пророчому, священичому і царському; а також зосередив увагу на покликанні до святості, що стало основою апостольства мирян.

Осмислення провідної ролі жінки в історії християнської Церкви тісно пов'язане з культом Святої Богородиці, наслідком ґенези якого у сучасній католицькій церкві стало відродження ранньохристиянських жіночих об'єднань. В Декреті «Про апостолят» переосмислюється роль жінки в церковному житті, вказується на її визначальну роль у християнському сімейному вихованні. В історії католицького релігійного жіночого лідерства, як правило, на канонізацію заслуговували жінки-мироносиці - такі, що мали достатньо влади й впливу в суспільстві та своїм духовним подвигом формували підвалини католицької церкви. Також у католицизмі поширена практика канонізації жінок - вчителів церкви, тобто на відміну від владно-організаційної канонізації жінок - лідерів у православ'ї, в католицькій традиції домінує переважно жіноче лідерство як проповідницьке та організаційно-місійне.

У третьому підрозділі - «Ідеї релігійного лідерства в протестантизмі» - розглядається протестантська доктрина релігійного лідерства, яка відрізняється від католицької та православної динамікою та яскраво вираженою соціальною спрямованістю.

Протестантська ідея релігійного лідерства розглядається крізь призму аналізу неординарної харизматичної особистості М.Лютера, яка виступає уособленням релігійної геніальності.

Лютеранська біблійна релігія одкровення формує нову парадигму релігійного лідерства, в якій віра постає як особиста переконаність, а Бог сприймається як особистий батько та духовний господар. Для Лютера думка про авторитет нерозривно пов'язана з ідеєю історичного одкровення. Бог Лютера - завжди діяльний, і, на відміну від споглядального Бога середньовічної містики, - це діюча сила, яка безперервно впливає на нас, тобто в лютеранстві формується активне діяльнісне відношення людини до світу як в релігійній, так і в мирській сферах. Найвищим одкровенням для Лютера є божественна особистість Христа, а гарантом духовного порятунку стає особиста милість Бога. Як єдиний беззаперечний авторитет в протестантизмі лютеранського зразка постає особистість релігійного генія, в інтерпретації якого протестантська громада сприймає Святе Письмо та який визначає нові шляхи розвитку. Хоча Лютер не доводить до ясного усвідомлення думку про особистісний авторитет великої релігійної особистості, Творця, опосередкованого словом Письма, але в сучасному протестантизмі означена ідея розвивається чітко і послідовно. Оскільки пророчо-євангельська релігія не визнає інституту церковного авторитету, а тільки особистісний авторитет видатного релігійного генія, тому вона не знає також чистої згоди зі встановленим й опосередкованим авторитетом релігійного вчення, а лише вільне, творче оволодіння найглибшим релігійним переживанням, яке в тому генії піднялося з особливою силою.

У творчості Лютера вперше постає проблема лідерства як служіння, власне служіння не ідеї, не Богу, не церкві, а окремій людині, християнину, члену общини, які є рівними щодо Бога. Таким чином, виникає протестантська ідея професійно орієнтованого «мирського аскетизму», основаного на засадах різноманітного служіння, яке виступає засобом духовної реалізації в мирському середовищі.

Автор підкреслює, що лютеранська концепція божественного покликання в професійній діяльності, поєднана з ідеями привселюдного служіння, дала поштовх поширенню ідей християнського релігійного лідерства в економічній сфері, і, пройшовши певну трансформацію, стала підґрунтям формування сучасної західноєвропейської системи лідерства в менеджменті. Тобто християнські засади лідерства знаходять своє втілення не лише в релігійній сфері, але й, через протестантську доктрину економічної діяльності, що активно пропагується в західному суспільстві, формують моральні принципи сучасної управлінської діяльності в сфері економіки.

В четвертому розділі дослідження «Психологічні аспекти релігійного лідерства в контексті християнської традиції» на основі значного масиву наукових джерел соціально-філософського та психологічного спрямування визначаються основні психологічні чинники постаті релігійного лідера, особливості взаємовпливу когнітивних та емоційних складових його поведінки, раціональних та ірраціональних чинники, що обумовлюють його взаємодію з навколишнім соціальним середовищем; в контексті лідерських стратегій розрізняються психологічні особливості натовпу та лідерської групи. В психологічному плані постать релігійного лідера постає особливо складною для дослідження тому, що особистість, яка в очах віруючого була великим подвижником і святим, стає містифікатором та божевільним з позиції атеїста. Відповідно, домінуючим критерієм для оцінки має стати здатність особистості повести за собою інших в певній критичній ситуації задля досягнення певної мети.

У першому підрозділі - «Психологічні особливості взаємодії Месії і натовпу в християнській історії» зазначається, що в сучасній науковій думці при аналізі різноманітних об'єднань індивідів, які рухаються по шляху досягнення певної мети, найчастіше оперують поняттями «маса», «натовп», «спільнота», «група».

Релігійне лідерство як усвідомлена діяльність певної спільноти особистостей на шляху досягнення спільної мети можливе лише в групі, де кожна особистість володіє комплексом власних ціннісних характеристик, визнаних групою, і має потенційне право на роль лідера. Найбільш доречним для дослідження лідерства в цілому та релігійного лідерства зокрема, є використання поняття «група» як об'єднання індивідів, в якому відношення спільності визначає характер цілого. Ознаками групи є: наявність групової свідомості, що може виступати як взаємна готовність членів групи допомогти один одному, а також існування певного життєвого укладу як комплексу вимог, які лідер ставить перед її членами. Група, керована лідером, працює як один організм, у якому, як правило, одні члени групи беруть на себе виконання тієї або іншої ролі, важливої для вирішення задач, що стоять перед нею, а інші беруть на себе відповідальність за підтримку гармонійних взаємовідносин. Аналізуючи оточення релігійного лідера, можливо виділити такі основні групи: учні, послідовники та натовп. Учні складають безпосереднє оточення лідера, вони свято вірять у ідеї свого вчителя і поширюють їх, кожен з учнів є сильною особистістю, а їх життєвий вибір виступає цілком усвідомленим. Як правило, учні володіють відповідним інтелектуальним потенціалом, прагненням у досягненні мети, і, з часом, стають лідерами, формуючи своє коло учнів. Послідовники - це ті, хто слідує за лідером, захоплені як його особистістю, так і його ідеями; вони можуть бути сучасниками лідера, тобто їх віра формується безпосередньо, чи його спадкоємцями, сприймаючи ідею опосередковано (через знайомство з творчістю лідера чи шляхом спілкування з його учнями). Натовп постає як різнорідне скупчення людей з різними поглядами, прагненнями та інтересами.

Група, об'єднана певною релігійною ідеологією, з точки зору більшості сучасних науковців, хибно характеризується за ознаками натовпу. Автор стверджує, що це відбувається тому, що віра ними класифікується не як внутрішнє переконання, а як зовнішнє навіювання, своєрідний самогіпноз. Релігійна група зберігає свою відносну стійкість доти, поки неочікуваний радикальний зовнішній вплив не порушить її звичний спокій. Тоді вона перетворюється на натовп, а її діяльність обумовлюється ірраціональними чинниками.

Влада в групі, як і влада в натовпі, ґрунтується на психологічному впливі однієї особистості на інших. Різницею є лише те, що у групі здійснюється постійний психологічний контроль підлеглими свого лідера, його дій та вчинків, а в натовпі - підкорення є ірраціональним і тому беззастережним. Перебуваючи в групі, кожна окрема особистість зберігає свої власні переконання, які, в той же час, не суперечать переконанням групи в цілому. Якщо між переконаннями особистими та переконаннями суспільними виникає певний дисонанс, то індивід покидає групу. У натовпі особисті переконання відсутні, людина тимчасово втрачає свою індивідуальність і підкоряється колективному психозу. Натовп є анонімним, в ньому відсутнє відчуття відповідальності, він менш схильний до приборкування первинних інстинктів. На противагу натовпу, група має чітку ієрархію, у ній існують свої правила гри, та система підпорядкування, тому чим більш згуртованою є група, тим ефективнішою буде її діяльність.

На основі аналізу біблійних текстів автором визначаються психологічні особливості взаємодії Месії й натовпу в християнській історії.

В другому підрозділі - «Взаємодія лідерів та їх послідовників в контексті християнської традиції» розглядаються психологічні особливості слідування за релігійним лідером у християнській історії. Релігійний лідер виступає виразником думок, прагнень і бажань своєї спільноти, він формує в конкретні обриси ті ідеї та переконання, що були цінними та актуальними для багатьох, але не мали конкретної реалізації.

В системі взаємодії релігійного лідера і послідовників під лідером розуміється член спільноти, який, володіючи відповідним психологічним потенціалом, спонтанно висувається на роль неофіційного керівника групи індивідів в умовах певної (переважно, критичної) ситуації, щоб забезпечити організацію спільної колективної діяльності задля найбільш швидкого та успішного досягнення поставленої мети. Послідовники, певною мірою, загіпнотизовані особистістю духовного вчителя і відносини між ними будуються за принципом наслідування. Вони прагнуть набути тих позитивних рис, що були притаманні їх лідеру та осягнути силу його духовних якостей задля вдосконалення своєї власної духовної особистості. Ставлення послідовників до лідера будується на визнанні його авторитету, поваги до його точки зору, до його здатності досягнути поставленої мети. Наявність лише формальної влади без вищеназваних складових не зможе забезпечити спільну діяльність лідера та його послідовників.

У християнській доктрині проблема слідування за духовним наставником набуває особливого значення, адже основною тезою християнства є вчення про абсолютну цінність людської особистості як безсмертної духовної істоти, створеної Богом за Своїм образом і за подобою (Бут. 1:26), про рівність всіх людей щодо Бога. Християнська доктрина зобов'язує кожного, хто став на шлях духовного спасіння, обрати духовного наставника, тобто система лідерських взаємовідносин є соціально обумовленою.

Згідно із усталеною традицією, започаткованою Григорієм Богословом, постать духовного наставника визначається його моральнісними характеристиками, які якісно виділяють його з оточення. Релігійний лідер - це не пасивний спостерігач, що лише сприймає інформацію, яка надходить із зовнішнього світу; він силою своїх знань, вмінь та переконань змінює ціннісно-орієнтаційну парадигму тієї соціальної спільноти, з якою активно взаємодіє, відповідно, лідер і послідовники постійно оцінюють один одного та відповідність своїх моральних переконань. Лідер отримує владу та духовний авторитет завдяки відповідності його норм і ціннісних орієнтацій груповим, шляхом взаємодії членів групи та відповідної їх організації, задля досягнення спільної мети.

В православній та католицькій традиції ідея слідування за духовним наставником обумовлюється ієрархічною структурою церкви. В протестантизмі місце кожного члена общини залежить від отриманого ним дару (проповідництва чи зцілення), але цінність його при цьому не зменшується. В догматиці пастирського богослов'я кожного з християнських напрямів беззаперечною вважається теза про те, що основний принцип, який проповідував Христос своїм учням - це принцип служіння. Як наслідок, виникає таке співтовариство, в якому можливі індивідуальний творчий зріст і розвиток особистісних якостей послідовників на засадах християнської любові і взаємопідтримки.

Релігійне лідерство як соціальний феномен втрачає свій сенс, якщо лідер не бажає зрівнятися з тими людьми, яких він веде за собою. У своїй владі він не повинен шукати власної користі чи переваги, адже його влада - не панування, а обов'язок. Відповідно, лідер не тільки передає релігійній спільноті свої сили та енергію, але і черпає нові сили від своїх послідовників. Згідно з євангелічним вченням, християнський лідер зрікається свого власного шляху в життя задля втілення спільної ідеї й чекає такого ж самозречення від своїх послідовників, адже бажана духовна нагорода є ціннішою за всі хибні земні блага.

В третьому підрозділі - «Харизматична природа релігійного лідерства» визначено особливості харизматичного впливу релігійного лідера в контексті владної легітимації. Визначення поняття «харизма» має психологічний та сакралізований зміст. З психологічної точки зору харизма визначається як наділення з точки зору певного кола послідовників певної особи (діяча, проповідника чи пророка) властивостями винятковості, особливої надприродності, непогрішимості чи святості. В сакралізованому контексті харизма означає особливу Божу благодать, любов, звернену на людей, заради їх спасіння і ця властивість сходить на людей передусім від Духа Святого як внутрішній дар, що змінює сутність людини.

Автор підкреслює, що для релігійних лідерів харизма є безумовною необхідністю їх обраності, адже кожен з них був твердо переконаний, що наділений здатністю безпосереднього спілкування з божественним. Як домінуючі у харизматичної особистості визначаються наступні якості: сила духу, здатність до психологічного впливу, ефективної комунікації та можливість передбачення майбутнього.

Для харизматичного релігійного лідера найбільш притаманна еталонна влада, адже послідовники слідують за ним не з примусу, а з власної волі, вбачаючи в своєму лідерові той суспільний ідеал, до якого варто прагнути.

Важливою складовою, що суттєво впливає на формування постаті харизматичного лідера, є його яскрава індивідуальність, яка залежить не тільки від природних нахилів, але, значною мірою, формується самою особистістю. Атрибут «особистісний» виражає виключну належність цій певній особі. Тільки особистісна свідомість підкреслює своє право власності й авторство на свій зміст і тим самим намагається створити свій цілісний образ.

В релігійній свідомості існує уявлення, що харизма є такою (спочатку магічною) якістю, яку за допомогою ритуального засобу, що застосовується носієм харизми, можна перенести на або викликати в інших. Ця матеріалізація харизми, визначається, передусім, як посадова харизма. Віра в легітимність більше не стосується особистості, а відноситься до набутих якостей і дієвості ритуальних актів (прикладом може слугувати харизма священика через миропомазання, присвячення в сан та покладання рук). Відповідно, у католицькій та православній традиціях домінує харизма набута, яка приписується тим релігійним лідерам, що обіймають певне становище в церковній ієрархії та здійснюють значний владний вплив на різні суспільні прошарки. В протестантизмі переважає особиста харизма, яка не залежить ні від статусу, ні від влади; вона є надбанням виключного кола осіб і передає їм певне магнетичне зачарування, що діє на навколишніх, незважаючи на те, що вони не мають ніяких традиційних засобів для утвердження своєї влади.

У постаті харизматичного релігійного лідера чуттєвість у вчинках та прагненнях домінує над розумом: наскільки б нереальною здавалася та мета, якої він прагне, його переконання не можна похитнути ніякими раціональними судженнями. В окремих випадках інстинкт самозбереження зникає настільки, що єдина нагорода, до якої він прагне, - це мучеництво. У зв'язку з цим варто зазначити, що ґенеза харизми релігійного лідера в християнській традиції має певну циклічність: захоплення - звеличення - заперечення - (мученицька) смерть - захоплення - звеличення.

В комунікативному плані релігійний дискурс вимагає максимальної сакральності озвученого тексту, тому мова харизматичного релігійного лідера має бути насичена внутрішньою силою, впевненістю, переконливістю, що можливо завдяки його віри в правильність та досягнення своїх ідей. Напруженість власної віри харизматичного лідера надає його словам величезної сили переконання, тому сила особистої віри, ентузіазм, приклад оточуючих, захоплення новизною - це ті складові, що створюють силу навіювання, якій релігійні рухи зобов'язанні своїм успіхом.

При осмисленні феномену харизми виникають суттєві протиріччя, зокрема при окресленні зони впливу лідера на суспільне середовище, і, як наслідок, залежність від нього, та необхідність збереження певної автономії. Харизматичний вплив стає можливим тільки в тоді, коли послідовники вірять в легітимність влади харизматичного лідера, тобто необхідні передумови для створення такої віри, постійна робота над створенням відповідної аудиторії, врахування її інтересів. В той же час, наділена харизмою особа сама вірить у те, що на її долю випала особлива місія. А це призводить до того, що немає необхідності рахуватися з думкою суспільства. Жоден пророк не ставив свій дар в залежність від думки натовпу на його рахунок, всі, хто не були згодні з ним, або ставилися не лояльно до нього, розглядалися як супротивники.

В п'ятому розділі дослідження «Використання засобів впливу релігійного лідерства в сучасному комунікативному середовищі» розглядаються основні засоби комунікативного впливу лідера на аудиторію. Постать релігійного лідера аналізується крізь призму його здатності до ефективної комунікації, тобто здатності переконання послідовників у тому, що певні події та факти мають тільки той сенс, який вкладає в нього лідер. Здатність до переконання послідовників, як один із ступенів внутрішньо групової комунікації, сприяє утворенню міцних зв'язків у системі ціннісних орієнтацій суб'єктів та формує їх спільний цілісний світогляд. Сприйняття лідерства як здатності однієї особистості до організації взаємодії групи підкреслює його перетворюючий, розвиваючий характер.

В першому підрозділі - «Комунікативний зміст релігійного лідерства» зазначається, що лідерство виникає на основі внутрішньо групової комунікації, в процесі якої виявляється найбільш активно і ефективно діючий індивід, що сприймається послідовниками на роль лідера, тому найважливішим аспектом лідерства є вміння лідера переконувати послідовників і тим самим досягати необхідної єдності поглядів. Лідерство - соціально-комунікативне явище, де лідери позиціонують себе як ініціатори, здатні до активної діяльності, до прийняття рішень та вибору шляху розвитку. Особистість, яка претендує на роль лідера, володіє найбільшою соціометричною популярністю і довірою членів групи. Зміст комунікативних характеристик релігійного лідера розглядається крізь призму його «Я-концепції», найбільш суттєвими аспектами якої є образ «Я», самооцінка та його соціальна орієнтація. Для формування когнітивного образу релігійного лідера необхідні такі якості: спроможність вселяти віру в себе й свої можливості; здатність переконувати послідовників у новому вирішенні проблем; уміння задовольняти комунікативні потреби свого оточення, самопоінформованість, саморегуляція, мотивація до досягнень.

Релігійний лідер не існує без послідовників, як і послідовники не можуть існувати без лідера, тому процес комунікації в межах спільноти завжди є двохстороннім. Послідовники певним чином формують свого лідера, нав'язуючи йому той стереотип поведінки, який, згідно їх ціннісних переконань, є ідеальним. Послідовники, як правило, обирають собі таких лідерів, які схильні до певного типу комунікативних зв'язків зі своїм оточенням. Залежно від того, як послідовники визначають свою взаємодію з навколишнім суспільним середовищем, таким же чином вони позиціонують свої відносини з лідером. Завданням лідера є не категоричне заперечення існуючого стандарту поведінки, а формування нових ціннісних орієнтацій, що були б сприйняті послідовниками як свої власні, і, як наслідок, відповідне коригування запропонованого стереотипу діяльності.

Для зміни моральних переконань послідовників релігійний лідер повинен володіти певними соціально-значимими рисами, які формуються в процесі його соціальної взаємодії з іншими людьми в рамках відповідного соціального контексту. Автор вважає, що позиція релігійного лідера в межах конкретної релігійної спільноти обумовлюється його соціальним статусом, самооцінкою, здатністю рольової взаємодії та комунікативною компетентністю, найістотнішими когнітивними характеристиками якої є здатність до узагальнення й систематизації багатовимірного сприйняття навколишньої реальності, що обумовлена соціальним досвідом і об'єктивними можливостями індивіда. Задля ефективного проповідування релігійний лідер повинен мати максимальну здатність до переконання, завдяки якій зможе об'єднати навколо певної ідеї своїх послідовників. Він створює міцні зв'язки в системах ціннісних орієнтацій всіх суб'єктів взаємодії й формує спільний цілісний світогляд та єдність поглядів.

У другому підрозділі - «Ораторське мистецтво в формуванні образу релігійного лідера» на основі новозавітних текстів автор аналізує основні принципи проповідницької діяльності Христа та його апостолів. Згідно, з християнською проповідницькою традицією, що сягає своїми витоками у часи ранніх іудейських пророків, мистецтвом проповіді може оволодіти тільки той, хто має до цього покликання. Святе Письмо свідчить, що покликання проповідника характеризується, передусім, посланництвом - визначеним моральним наказом і дорученням від Бога, ухилення від якого розглядається Біблією як особистий конфлікт людини з Творцем. Автор підкреслює, що посланництво втілюється в мистецтві проповіді (гомілетиці), яка, відповідно до новозавітної традиції, реалізується через богонатхненність Святим Духом, тому роль проповідників виконували особи з яскраво вираженою харизмою, на відміну від єпископів, які реалізували управлінські функції.

Згідно з моральними заповідями Нагорної проповіді, сила проповідника полягає не в його активній проповідницькій діяльності, але й в активній моральності та праведності. Нова праведність виступала певною противагою існуючій системі іудейських моральних цінностей, тому вимагала від проповідника максимуму зусиль на шляху до досконалості.

Іоанн Златоуст характеризував проповідництво як необхідну складову пастирської діяльності, розрізняючи за своїм служінням вчителів і проповідників. Поняття «проповідник» в Святому Письмі відноситься до пророка, апостола і пресвітера. На підставі цього можна зробити висновок, що слово «проповідник» розумілося не в значенні особливого звання, а в значенні служіння. Златоуст підкреслює особистісний потенціал проповідника, вказуючи, що лише той з них, хто володіє великою силою духа та моральним змістом, зможе змусити слухачів іти за собою.

У Августина Аврелія слово «вчитель» означало проповідника, який мав особливий дар звертатися до віруючих, вчити їх премудрості Божої. Враховуючи те, що дар проповідування є особливою Божою благодаттю, то і надається він лише обраним, тим, хто здатний надихнути послідовників на прагнення до високої мети та повести їх за собою.

Августин Аврелій підкреслював, що пастирська проповідь набуває сакрального змісту лише в тому випадку, коли її легітимність в межах моральної системи суспільства не викликає сумніву. Відповідно, завдання втілення нового змісту християнських моральних цінностей вимагало нової системи мови, яка, передусім, характеризувалася аудиторією, яку фактично організовує сам проповідник. Під таким оглядом в мистецтві проповіді акцентувалась увага не стільки індивідуальних характеристиках чи здатностях оратора, скільки на тому, що він виступав виразником певної ідеології, тієї вищої духовної ідеї, яку намагався передати послідовникам.

Заданість основного змісту в гомілетиці допускає, що християнська проповідь може спиратися не на юридичну справедливість, а на філософську концепцію побудови нових суспільних відносин. І хоча у православній, католицькій та протестантській традиціях немає значних розбіжностей стосовно змісту проповіді та її сакрального значення, проте в проповіді є непередбачуваність, а, отже, ризик відступити від ортодоксальності, тому православна і католицька церква, особливо у минулому, так чи інакше обмежували можливості проповідування. Наприклад, в православ'ї право літургійної проповіді надано лише єпископам і пресвітерам (священикам), але не дияконам, тобто тим особам, що офіційно визнані церквою як офіційні релігійні поводирі (лідери) нації. Протестанти, які були зацікавлені у поширенні неформального релігійного лідерства в християнських спільнотах, навпаки, активно розвивали проповідництво, вбачаючи у вільній проповіді повернення до чистоти і релігійної творчості ранньохристиянських часів. Якщо в протестантизмі проповідницька діяльність є результатом безпосереднього натхнення Святим Духом і можлива як для священиків, так і для мирян, то православна, як і католицька церква, вчать про необхідність для храмової літургійної проповіді особливої благодаті, окрім такої, що подається кожному християнину для життя даром хрещення, - а саме тієї, що реалізується у священстві.

У Висновках підводяться підсумки виконаного дослідження проблеми і узагальнюються отримані результати, головними з яких є:

У сучасній науковій думці дослідження феномену лідерства здійснюється у трьох основних напрямах - психологічному (діяльнісний підхід або так зване стратегічне лідерство і теорія рис), організаційному (теорії перетворювального і обслуговуючого лідерства) та культурологічному (ситуаційний та ціннісний підходи). Дослідження релігійного лідерства варто здійснювати з позицій мети та засобів її досягнення, визначивши два основних напрями досліджень: прагматичний, тобто такий, в якому мета домінує над засобами, коли задля досягнення поставленої мети лідер розглядає всі максимально прийнятні шляхи її досягнення, і духовний, у якому мета є стимулом для духовного зросту лідера та його команди.

У християнській традиції можна виокремити наступні функціональні характеристики релігійного лідера: ідеологічна, мета якої полягала в утвердженні ідеології християнського віровчення; організаційна, направлена на створення організаційної структури церковної громади; місійна або духовно-просвітницька, спрямована на пропаганду християнського віровчення; ціннісно-орієнтаційна, що виражається у створенні системи християнських морально-етичних цінностей та їх реалізації в межах релігійної спільноти; літургічно-богослужбова, що полягає у забезпеченні культового священнодійства; інтегративна, яка виражається у забезпеченні належної взаємодії з суспільними інституціями; комунікативна, що забезпечує ефективний інформаційний зв'язок між представниками релігійної спільноти; психологічна та виховна, які поєднуються в аспекті соціальної адаптації індивіда в психологічному середовищі конкретної релігійної громади. З утвердженням християнства в якості офіційної державної релігії змінюються домінанти функціональної спрямованості в її релігійному лідерстві, а саме: організаційна функція отримує перевагу над місійною, і, відповідно, єпископат отримує лідируюче положення відносно учителів та пророків. У сучасному християнстві варіанти функціональних характеристик залежать від акцентів лідерської взаємодії - особистісної (моральні якості людини), процесуальної (взаємодія лідера і послідовників) та цільової (мета та шляхи її досягнення).

Структура релігійного лідерства складається з чотирьох основних елементів, які постійно змінюються у взаємодії один з одним. Цими елементами є: постать релігійного лідера з психологічним синтезом властивих тільки йому здібностей і можливостей у розв'язанні поставлених цілей; мета і змістовна сутність, що виражена найвищою інтерсуб'єктною цінністю; послідовники лідера, тобто певна релігійна громада, яка об'єднана вірою в можливість досягнення мети і є здатною до взаємодії; конкретна історична ситуація, в контексті якої відбувається процес взаємодії. Християнське релігійне лідерство завжди направлене на досягнення трансцендентної мети, що володіє сакральним змістом і трактується як прагнення «Царства Божого» в кожному, тому в якості основного завдання християнського релігійного лідерства постає процес духовного самовдосконалення індивіда, зміна його ціннісних орієнтирів з позицій християнської моралі.

У системі владних відносин лідерство варто відрізняти від вождізму з позиції мети та стратегії її досягнення. У вождізмі, в результаті маніпуляцій суспільною свідомістю людина втрачає свою індивідуальність, її сприйняття навколишньої реальності обумовлюється ірраціональними чинниками. Комунікаційний процес між вождем та послідовниками здійснюється опосередковано, тобто створюється такий образ вождя, який найбільш бажаний у даний момент часу. У християнській традиції релігійний вождізм знаходить своє втілення у формі релігійного фанатизму, психологічним підґрунтям якого є відмова людини від свого "ідеалу Я" і заміна його масовим ідеалом, утіленим у вожді.

Релігійне лідерство - динамічний процес, який відображає динаміку зміни суспільних вимог до лідера та його ціннісних характеристик. Релігійний лідер завжди виступає як знак певної релігійної ідеології, певної системи моральних та суспільних цінностей, тому він формує певний ідеальний образ, що є найбільш актуальним для даної конкретної доби. Особливе значення у формуванні образу релігійного лідера відіграє його особиста символіка, характерною особливістю якої є підсвідомий інтуїтивний вплив. Водночас іміджеві характеристики при формуванні постаті релігійного лідера отримують свій дієвий зміст лише тоді, коли відповідають вимогам конкретної історичної ситуації і ґрунтуються на відповідних соціальних чинниках.

Характерною рисою релігійного лідерства є те, що постать лідера після його смерті серед його послідовників наділяється особливою божественною благодаттю та набуває рис святості. Харизма святості, властива релігійному лідеру, піднімає конкретну людину над законами реального світу, завдяки чому оцінка її постаті виходить за межі соціальних стандартів суспільства та не підлягає раціональному аналізу. Шлях до святості лежить через містичний досвід, як особливу здатність безпосереднього надчуттєвого інтуїтивного осягнення Божественного, та аскетизм, як свідоме застосування доцільних засобів для придбання чеснот і досягнення релігійно-моральної досконалості, що формує шлях наближення до Бога та духовного порятунку. У релігійному лідерстві аскеза є не метою, а лише засобом духовного вдосконалення, який дозволяє відкрити внутрішній світ людини, пізнати свій духовний потенціал та осягнути містичний шлях спілкування із божественним.

У релігійному лідерстві, на відміну від лідерства політичного, атрибутами святості може оволодіти християнський подвижник, а не герой, адже героїзм відрізняється емоційною вірою в особистість лідера незалежно від його моральних якостей, ідеологічних поглядів та суспільного досвіду. На етапі становлення християнського віровчення нагальною стала потреба сакралізації тих харизматичних політичних особистостей, які не тільки сприяли утвердженню у суспільстві християнських цінностей, але і стали духовними лідерами для свого народу. У їх постатях відбувається злиття традиційного та харизматичного правління із домінуванням останнього, що дає змогу максимально розвинути їх лідерський потенціал, а сакралізоване правління у майбутньому унеможливлює спроби ревізії нового релігійного світогляду, запропонованого як державна релігія. Апостольську місію християнських правителів церква оцінює значно вище подвигів мучеництва чи сповідництва, що підкреслює визначальний для християнської традиції проповідницький акцент у релігійному лідерстві.

Міф про сакральність, і як наслідок - непогрішимість державної влади у східному християнстві побічно відображається у обряді миропомазання, під час якого, згідно із вченнями ортодоксів, на правителя сходить особлива благодать Святого Духа. Миропомазання, будучи включеним у літургічний контекст, надає правителю особливого сакрального статусу - харизми влади, де влада розуміється не як службова функція, а як щось самодостатнє, що не підлягає подальшому розвитку і вдосконаленню та виступає зримим образом Божої присутності на землі. Саме тому лідери політичні автоматично претендують на лідерство духовне. У західно - європейській моделі християнства монарха не ототожнювали із Богом, він залишався тільки його намісником і посередником. У католицькій традиції, на відміну від православ'я, помазання - це не стільки ритуал освячення самого змісту влади, яка належить правителю, це, певним чином, процедура освячення його тілесної сутності, з акцентом на тому, що конкретна особа отримує церковну посвяту задля «служби» суспільству.

У православному релігійному лідерстві, основаному на ідеях патристичної традиції, природа пастирського служіння усвідомлюється тільки під кутом зору життя церкви, а остання - в сфері подвижництва. Необхідність священства випливає з ієрархічної структури церкви, де пастирство обіймає особливе місце й знаходиться в тісному зв'язку з церковними таїнствами, пов'язаними з впливом на душі віруючих. У історії православної церкви більш мобільне чернецтво отримало перевагу щодо священства у боротьбі за духовне лідерство. Основним принципом чернечого релігійного лідерства стає чітка ієрархія підпорядкування молодшого (за духом) старшому, тобто теоретично владу у межах чернечої спільноти повинна отримати не та людина, яка володіє природнім владним потенціалом, а та, яка має найрозвиненіший потенціал послідовника.

В пастирському богослов'ї ключовою є проблема пастирського покликання. Католицькою церквою розрізняється внутрішнє покликання і покликання зовнішнє. Під першим повинне бути визнано певне внутрішнє устремління, настроєність душі, внутрішній голос, що кличе людину до іншого життя, ніж звичайне мирське; покликання ж «зовнішнє» є, ймовірно, певним зовнішнім поштовхом, у вигляді зустрічі з духовною особистістю, яка здатна перевернути все життя людини, або в певній критичній ситуації. Покликання до священства залежить від Бога, але відповідь на покликання - від людини, тобто висота священного сану вимагає від його носія духовної й етичної досконалості. В православній традиції покликання сприймається як обов'язок пастиря перед церквою, що виключає особистісні прагнення чи переконання.

Католицька ідея релігійного лідерства обумовлена ієрархічною будовою церкви і базується на вченні про поступальний зв'язок інституту папства з Христовим апостольством, де інститут папства розглядається в контексті його відповідності вищій духовній ідентичності, проголошеній церквою. Виникнення інституту папства стало наслідком спроби подолання численної єресі у ранньохристиянській церкві через утвердження загальновизнаного формального лідера із особливими повноваженнями у питаннях віри.

Протестантська концепція релігійного лідерства формує нову парадигму, в якій віра постає як особиста переконаність, а в Божественній сутності підкреслюється її діяльнісний, а не споглядальний аспект. Єдиним беззаперечним авторитетом у протестантизмі лютеранського зразка постає особистість релігійного генія. Постать протестантського лідера визначається, передусім, соціальними чинниками й віддзеркалюється в життєдіяльності керованої ним общини. Релігійне лідерство, з точки зору Лютера, не є домінантою церкви, адже всі християни є священними, тому волею всієї общини можуть бути призначенні чи змінені духовні особи. Лютеранська концепція божественного покликання в професійній діяльності, поєднана з ідеями привселюдного служіння, дала поштовх до поширення ідей християнського релігійного лідерства на економічну сферу, яке, пройшовши певну трансформацію, стало підґрунтям формування сучасної західноєвропейської системи лідерства в менеджменті.

В психологічному плані постать релігійного лідера реалізує дві взаємопов'язані грані - інтровертивну, що полягає у творенні своєї духовної сутності шляхом подвижництва, реалізованого через аскезу та містичний досвід, і екстравертивну, яка проявляється у принципі віддзеркалення, коли шляхом наслідування запропонованих чеснот формується релігійна спільність учнів, кожен з яких виступає зразком християнської ідеї моральності для численних послідовників.

Харизматичний лідер - особистість, домінування якої в групі легітимоване визначеними властивостями винятковості, особливої надприродності, непогрішимості чи святості. Релігійна харизма визначається як сакральна субстанція обраних, що розуміється як якість, що виходить за межі повсякденного, хоча і спрямована на певні повсякденні дії. Для релігійних лідерів харизма є безумовною необхідністю їх обраності, що ґрунтується на переконанні в здатності безпосереднього спілкування з божественним. Харизматичний імідж релігійного лідера тісно пов'язаний з міфологізацією його образу, що перетворює його на певний артефакт, об'єкт віртуальної реальності.

Релігійне лідерство виникає на основі внутрішньогрупової комунікації, в процесі якої виявляється найбільш активно й ефективно діючий індивід, що сприймається послідовниками як лідер, тому найважливішим аспектом релігійного лідерства є вміння лідера переконувати послідовників і тим самим досягати необхідної єдності поглядів. Постать релігійного лідера розглядається крізь призму його здатності до ефективної комунікації, тобто здатності переконання послідовників у тому, що певні події та факти мають тільки той сенс, який вкладає в нього лідер. Здатність до переконання послідовників сприяє створенню міцних зв'язків в системі ціннісних орієнтацій суб'єктів та формує їх спільний цілісний світогляд.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ТА ВИСНОВКИ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНО В ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ АВТОРА

І. Монографії:

1. Ломачинська І.М. Релігійне лідерство в духовному вимірі християнської традиції: монографія / І.М.Ломачинська. - К.: Університет «Україна», 2008. - 286 с.- Бібліографія: С.261 - 285.

ІІ. Статті у наукових фахових виданнях

2. Ломачинська І.М.Іміджева символіка в православному релігійному лідерстві / І.М.Ломачинська// Науковий часопис НПУ ім. Драгоманова. Серія 7 «Релігієзнавство, культурологія, філософія»: зб. наук. праць. - К.: НПУ ім. Драгоманова, 2007. - Вип.13 (26).- С.49 - 56.

3. Ломачинська І.М.Феодосій Печерський: харизма лідера / І.М.Ломачинська // Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури. - К.: ДАКККіМ., 2006.- Вип.17. - С. 174 - 178.

4. Ломачинська І.М.Формування образу лідера в комунікативному середовищі / І.М.Ломачинська // Науковий часопис НПУ ім. Драгоманова. Серія 7 «Релігієзнавство, культурологія, філософія»: зб. наук. праць. - К.: НПУ ім. Драгоманова, 2007. - Вип.15 (28) . - С.101 - 108.

5. Ломачинська І.М.Харизматичні якості особистості та умови їх реалізації в православній релігійній традиції / І.М.Ломачинська // Вісник Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв: наук. журн. - К.: ДАКККіМ., - К, 2008. - № 2. - С.8 - 13.

6. Ломачинська І.М.Комунікативні аспекти лідерства / І.М.Ломачинська // Філософські проблеми гуманітарних наук: зб. Наук. праць. - К., 2007. - № 12-13. - С.95 - 99.

7. Ломачинська І.М.Сакральна природа духовного лідерства / І.М.Ломачинська // Практична філософія: наук. журн. - К.: ПАРАПАН, 2008. - № 2. - С. 196 - 201.

8. Ломачинська І.М.Сутність християнської проповіді в контексті традиції духовного лідерства / І.М.Ломачинська // Вісник КНУ імені Тараса Шевченка. Філософія. Політологія. - Вип. 89 . - К.: Вид.-поліграф. центр «Київський університет», 2008. - С.26 - 29.

9. Ломачинська І.М.Особистість і натовп: харизматична природа релігійного лідерства / І.М.Ломачинська // Вісник КНУ імені Тараса Шевченка. Філософія. Політологія. - Вип. 90.- К..: Вид.-поліграф. центр «Київський університет», 2008. - С.81 - 85.

10. Ломачинська І.М.Духовні лідери та їх послідовники в контексті християнської традиції / І.М.Ломачинська // Гуманітарні студії: зб. наук. праць. - К.: Вид.-поліграф. центр «Київський університет», 2008. - Вип. 3. - С.183 - 190

11. Ломачинська І.М. Духовне лідерство в історії християнської церкви: між героїзмом та подвижництвом / І.М.Ломачинська // Гуманітарні студії: зб. Наук. праць. - К.: Вид.-поліграф. центр «Київський університет», 2008. - Вип. 4.- С.265 - 282.

12. Ломачинська І.М.Від вождізму до лідерства: мистецтво управління масами // Мультиверсум. Філософський альманах: зб. наук. праць. - Вип. 69. - К., 2008. - С.57 - 67.

13. Ломачинська І.М.Моральні принципи апостольського лідерства в християнській традиції / І.М.Ломачинська // Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури. - К, 2008. - №20. - С.196 - 203.

14. Ломачинська І.М. Месія і натовп: трагедія особистості в духовному лідерстві / І.М.Ломачинська // Мультиверсум. Філософський альманах: зб. наук. праць. - Вип. 70. - К., 2008. - С.52 - 63.

15. Ломачинська І.М.Православне чернецтво у вимірі національного духовного лідерства / І.М.Ломачинська // Мультиверсум. Філософський альманах: зб. наук. праць. - Вип. 71. - К., 2008. - С.184 - 196.

16. Ломачинська І.М. Роль Жінки в духовному лідерстві християнської церкви / І.М.Ломачинська // Мультиверсум. Філософський альманах: зб. наук. праць. - Вип. 74. - К., 2008. - С. 172 - 183.

17. Ломачинська І.М. Пастирська місія єпископату в католицькому релігійному лідерстві / І.М.Ломачинська // Мультиверсум. Філософський альманах: зб. наук. праць. - Вип. 76. - К., 2008. - С.182 - 192.

18. Ломачинська І.М. Політичний вимір православного релігійного лідерства: між Богом та кесарем / І.М.Ломачинська // Науковий часопис НПУ ім. Драгоманова. Сер. 7 «Релігієзнавство, культурологія, філософія»: зб. наук. праць. - К.: НПУ ім. Драгоманова, 2009. - № 19 (32). - С.3 -10.

19. Ломачинська І.М. Комунікативний зміст християнського духовного лідерства / І.М.Ломачинська // Мультиверсум. Філософський альманах: зб. наук. праць. - Вип. 78. - К., 2009. - С.83 -95.

20. Ломачинська І.М. Патристичні витоки православного духовного лідерства та його сучасна інтерпретація / І.М.Ломачинська // Мультиверсум. Філософський альманах: зб. наук. праць. - Вип. 79. - К., 2009. - С.96 - 109.

21. Ломачинська І.М. Особливості взаємовідносин релігійного та політичного лідерства в історії розвитку християнської церкви / І.М.Ломачинська // Гуманітарний вісник Запорізької державної інженерної академії. - Запоріжжя, 2009. - № 36. - С. 240 - 250.

22. Ломачинська І.М. Осмислення морального змісту християнського лідерства в російській релігійно - філософській думці кінця ХІХ - ХХ століть / І.М.Ломачинська // Вісник Прикарпатського університету. Філософські і психологічні науки. - Вип. ХІІ.. - Івано-Франківськ, 2009. - С.139 - 147.

23. Ломачинська І.М. Духовний зміст католицького релігійного лідерства в філософії епохи Середньовіччя та раннього Відродження / І.М.Ломачинська // Вісник Національного технічного університету «ХПІ»: зб. наук. праць. Тематичний випуск: Філософія. - Харків: НТУ «ХПІ». - 2009. - № 9. - 97 - 107

24. Ломачинська І.М.Образ святого подвижника в культурі Київської Русі / І.М.Ломачинська // Культура і сучасність: Альманах. - К: Міленіум., 2009. - № 1.- с.10 - 15

25. Ломачинська І.М. Філософський вимір християнського духовного лідерства / І.М.Ломачинська // Вісник КНУ імені Тараса Шевченка. Філософія. Політологія. - Випуск 91.- К., 2009. - С.23 - 26.

26. ІІІ.Підручники та навчальні посібники

27. Ломачинська І.М.Професійна етика : Навч. посібник / І.М.Ломачинська; [За наук. ред. В.І.Ярошовця]. - К.: Університет «Україна», 2005 . - 227 с.

28. Ломачинська І.М.Документально-інформаційні комунікації в системі соціальних комунікацій : Навч. посібник / І.М.Ломачинська; [За наук. ред. Т.Г.Горбаченко]. - К.: Університет «Україна», 2009 . - 325 с.

29. ІV.Статті у матеріалах наукових конференцій, тези доповідей,

30. науково-методичні розробки

31. Ломачинська І.М. Сакральна природа православного чернецтва // Наукові записки : зб. наук. праць НПУ ім.М.П.Драгоманова. - К.: НПУ, 2001 - № 6. - С.61 - 67.

32. Ломачинська І.М. Вплив українського православного чернецтва на інтелектуальний потенціал Київської духовної академії // Наукові записки : зб. наук. статей НПУ ім.М.П.Драгоманова / Укл. П.В.Дмитренко, О.Л.Макаренко. - К.: НПУ, 2001 - Вип. 41. - С.11 - 13.

33. Ломачинська І.М. Сутність духовного лідерства в соціальній системі суспільства / І.М.Ломачинська // Проблеми інтеграції економіки та освіти України у світове господарство: зб.наук.праць; за заг. Ред.. П.І.Юхименка. - Вип. 2. - Біла Церква, 2008. - С.23-29.

34. Ломачинська І.М.Морально-етичні принципи духовного лідерства в патристичній традиції та ранньому містицизмі / І.М.Ломачинська // Економічні проблеми України в умовах сталого розвитку: зб. наук. праць; за заг. ред.. П.І.Юхименка. - Випуск 3. - Біла Церква, 2009. - С.7 - 11.

35. Ломачинська І.М.Комунікативні аспекти лідерства / І.М.Ломачинська // Матеріали 4 Всеукраїнської наукової конференції студентів і молодих вчених «Молодь. Освіта. Наука. Духовність».-К.: ВМУРоЛ «Україна», 2007.- с.8 -9

36. Ломачинська І.М.Формування постаті лідера в інтегрованому середовищі / І.М.Ломачинська// Матеріали 8 міжнародної науково-практичної конференції «Актуальні проблеми навчання та виховання людей в інтегрованому середовищі». - К.: ВМУРоЛ «Україна», 2007. - С.263 - 266

37. Ломачинська І.М.Сутність лідерства та його зміст в процесі формування системи суспільних цінностей / І.М.Ломачинська// Матеріали Десятої міжнародної науково - практичної конференції «Теоретичні та практичні проблеми економіки, освіти та прикладної лінгвістики», 19 - 20 вересня 2008 року. - Біла Церква, 2008. - С.160 - 162.

38. Ломачинська І.М.Формування свідомої особистості в духовному лідерстві / І.М.Ломачинська // Матеріали 8 міжнародної науково-практичної конференції «Актуальні проблеми навчання та виховання людей в інтегрованому середовищі». - К.: ВМУРоЛ «Україна».-К.: ВМУРоЛ «Україна», 2008. - С.596 - 600.

39. Ломачинська І.М.Лідери та їх послідовники: виховання лідерських навичок / І.М.Ломачинська // Матеріали 5 Всеукраїнської наукової конференції студентів і молодих вчених «Молодь: освіта, наука, духовність» - Ч.1. - Університет «Україна», квітень, 2008. - К., 2008. - С.214 - 216.

40. Ломачинська І.М.Психологічні особливості маніпулювання натовпом / І.М.Ломачинська // Матеріали міжнародної наукової конференції «Дні науки філософського факультету - 2008». - КНУ імені Тараса Шевченка: квітень, 2008. - К., 2008. - 52 - 53.

41. Ломачинська І.М.Політичне та духовне лідерство: механізми соціального впливу / І.М.Ломачинська // Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції «Україна: від самобутності - до соборності». - ДАКККіМ: травень, 2008. - К., 2008. - С.17 -18

42. Ломачинська І.М.Постать духовного лідера в християнській традиції [Електронний ресурс] / І.М.Ломачинська // Матеріали міжнародної наукової конференції «Парадигма творення в науці». - Острог, 2008. - Режим доступу: http://nt-creaz.org.ua/data/

43. Ломачинська І.М.Політичне та релігійне лідерство в історії християнської церкви : особливості взаємодії / І.М.Ломачинська // Матеріали міжнародної наукової конференції «Дні науки філософського факультету - 2009». - КНУ імені Тараса Шевченка: квітень, 2009. - К., 2009.- С.90-92.