Конфесійні трансформації у західних областях України (Галицький регіон) в контексті державно-релігійної політики у 1944-1964 рр.

Размещено на http://www.allbest.ru/

ІНСТИТУТ ФІЛОСОФІЇ ІМЕНІ Г. С. СКОВОРОДИ

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора історичних наук

Спеціальність 09.00.11 - релігієзнавство

КОНФЕСІЙНІ ТРАНСФОРМАЦІЇ У ЗАХІДНИХ ОБЛАСТЯХ УКРАЇНИ (ГАЛИЦЬКИЙ РЕГІОН) В КОНТЕКСТІ ДЕРЖАВНО-РЕЛІГІЙНОЇ ПОЛІТИКИ

У 1944-1964 Р.Р.

СТОЦЬКИЙ Ярослав Васильович

Київ - 2009

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

державний політика релігія церква

Актуальність теми дослідження. Західна Україна, передусім її Галицький регіон, відразу після звільнення від німецької окупації у липні 1944 р. посіла особливе місце в політичній, ідеологічній, а також геополітичній стратегії державно-партійного керівництва СРСР та УРСР. Це було викликане тим, що саме Галицький регіон (Львівська, Дрогобицька, Тернопільська та Станіславська області) відзначався специфічними історичними, національними, культурними, релігійними, звичаєвими особливостями і в умовах збройної боротьби УПА за незалежну Україну вважався на той час (1944-1964 р.р.) найбільш проблемним для тоталітарної державної влади. При цьому нею бралося до уваги насамперед наявність в Галицькому регіоні великої чисельності конфесійної мережі, яка безпосередньо підпорядковувалася своїм зарубіжним центрам, зокрема Ватикану. Саме тому все, що відбувалося в цьому західному регіоні СРСР, контролювали особисто найвищі керівники влади Кремля, які, як доведено в дисертації, з посиланням на виявлені таємні документи, розробляли, ухвалювали, коректували плани ліквідації Греко-Католицької, Римо-Католицької, Вірмено-Католицької церков, а також мінімізації і повної нейтралізації діяльності й впливу на населення в умовах скасування зазначених церков наявних в цьому регіоні протестантських конфесій, іудейських і мусульманських громад. У реалізації цих планів вирішальна роль відводилася репресивним органам (насамперед НКДБ - МДБ), державно-партійному апарату на місцях, а також підконтрольній радянському режиму Російській Православній Церкві, про що засвідчують секретні архівні документи обраного для дослідження періоду. У цьому контексті потребували всебічного висвітлення відносини між самими конфесіями регіону, зокрема дослідження мотивації їхньої опозиційності чи компромісності щодо державної влади у досліджуваний період, а також характер конфесійних трансформацій, спричинених входженням РПЦ у традиційний греко-католицький Галицький регіон. Вплив Російського Православ'я ставав вирішальним для визначення характеру релігійної життєдіяльності кожної конкретної конфесії регіону, і до цього часу є джерелом напружених відносин між Ватиканом і Москвою, між Римо-Католицькою Церквою і Московською патріархією, а також використовується екстремістськими антиукраїнськими елементами для розпалювання міжконфесійної і міжнаціональної ворожнечі в самій Україні. Об'єктивне, науково обґрунтоване висвітлення цих аспектів надає особливої актуальності цьому дослідженню.

Відтак, відтворення повної картини релігійного життя і стану конкретних релігійних організацій в Галицькому регіоні України, які стали об'єктом репресивної, ідеологічної, адміністративної боротьби Радянської держави з релігією, з урахуванням її наслідків для сьогодення, має важливе і наукове, і державне значення. Дослідження актуалізується самим інтертекстом конфесійної ситуації регіону, в якому, у порівнянні з рештою регіонів України, на той час зберігалася висока релігійність населення у поєднанні з чітко вираженою національною самосвідомістю, і до середини 1950-х років активно діяв український національно-визвольний рух опору - безкомпромісний у ставленні до комуністично-радянської влади та її атеїстичної ідеології.

Слід зазначити, що вищезазначена проблема досліджувалася в основному тільки щодо діяльності Української Греко-Католицької Церкви В даному тексті дисертації вживаються вирази “Українська Греко-Католицька Церква”, “Греко-Католицька Церква”, а також “греко-католики”. Натомість “Уніатська церква” і “уніати”, як тотожні вирази, фігурують тільки в цитатах. Хоча ці вирази були вживані до кінця ХІХ ст. і навіть ще в міжвоєнний період, але сьогодні вони мають риси образи, бо несуть на собі тавро міжконфесійної полеміки. Водночас необхідно зазначити, що вирази “Уніатська церква”, “Унійна церква”, “З'єднана церква” асоціюються з Берестейською унією 1596 року. В Австрійській монархії, а згодом у Австро-Угорській імперії розповсюдженою стала назва “Греко-Католицька Церква”. Це поняття ширше, бо відноситься до католиків візантійської традиції: білорусів, українців, румунів, угорців. У період ІІ Речі Посполитої вживалися назви “візантійсько-слов'янський обряд” або “грецько-русинський обряд”. Щоправда Андрей Шептицький у документах і шематизмах вживає назву “Галицька Греко-Католицька церковна провінція”. Римський Апостольський Престол до періоду митрополита Йосифа Сліпого іменував Греко-Католицьку Церкву українців, в основному, як “Ecclesia Graeco-Rutena”, тобто “Церква Грецько-Руська”. Після Другої світової війни серед української еміграції на Заході поширився (з 1959 р.) термін “Українська Католицька Церква”. Ватиканом щодо греко-католиків здебільшого вживається назва «Католицька Церква східно візантійського обряду» або «Католицька Церква візантійсько-українського обряду». Ці назви одночасно відносяться як до її джерел, так і до національного характеру більшості її визнавців. і обмежувалася аналізом проведеного Львівського собору у березні 1946 р., натомість інші діючі в регіоні конфесії залишалися майже поза увагою дослідників, а їхній вплив, як розкривають архівні документи даного періоду, на особисте й суспільне життя в цілому був досить вагомим. Саме тому досліджуваний відтинок української історії є важливим, повчальним та вимагає сучасного прочитання і трактування з метою відновлення історичної справедливості, оскільки зарубіжні релігійні центри, які спричинилися до активних конфесійних трансформацій в Галичині, продовжують і сьогодні використовувати свої впливи та зв'язки з певними релігійними та політичними колами для досягнення своєї геополітичної мети. І це також актуалізує дане дослідження, оскільки ситуація, яка склалася в Галицькому регіоні після відновлення УГКЦ в умовах незалежної України, не сприймається адекватно Московським патріархатом як об'єктивна реальність і використовується РПЦ в сучасному православно-католицькому діалозі з вимогою відновлення колишнього стану силоміць нав'язаного галицьким греко-католикам російського православ'я.

І ще один важливий аспект. Конфесійні трансформації, але вже не в політично-ідеологічному, а в соціально-психологічному розумінні, є актуальними і для сучасної України. Це пов'язано із нинішнім соціально-економічним розвитком нашої країни, в результаті якого кілька мільйонів наших громадян, здебільшого з Галицького регіону, змушені шукати кращої долі в інших країнах. Таким чином, відбувається трансформація свідомості самих віруючих, включених у чуже соціальне і конфесійне середовище, в якому вони не можуть у всій повноті задовольняти свої національні та релігійно-духовні потреби. Всередині нашої країни це безпосередньо пов'язано із зменшенням чисельності віруючих, у першу чергу в так званих традиційних церквах. Цей фактор також зумовлює актуальність даного дослідження крізь ретроспективну призму етноконфесійних трансформацій, зокрема в контексті польсько-української депортації 1944-1946 р.р.

Зв'язок роботи з науковими програмами. Дисертація тематично пов'язана з виконанням планових тем відділу історії релігії і практичного релігієзнавства Відділення релігієзнавства Інституту філософії імені Г. С. Сковороди НАН України: “Релігійний фактор у контексті політичного життя і духовної трансформації українського суспільства: історія, стан, перспективи” (№ 01020004093); “Тенденції розвитку релігії і релігійності в українському суспільстві” (№ 01014002660).

Мета дослідження полягає у виявленні особливостей державної політики Радянського Союзу щодо релігії і Церков в Галицькому регіоні Західної України у 1944-1964 р.р., методів і форм її застосування у 1944-1953 р.р. (сталінський період) і 1954-1964 р.р. (роки хрущовської “відлиги”) та масштабів конфесійних трансформацій в регіоні, спричинених цією політикою.

Досягнення поставленої мети передбачило вирішення таких основних завдань:

- проаналізувати стан наукової розробки теми та джерельну базу дослідження;

- з'ясувати конфесійну ситуацію в західних областях України станом на початок 1944 року;

- дослідити специфіку етноконфесійних трансформацій, зумовлених депортацією польського населення з України і українського населення з Польщі у 1944-1946 р.р.;

- провести порівняльний аналіз дій державної влади щодо релігії і конкретних конфесій у сталінський і хрущовський періоди та виявити їх вплив на конфесійні трансформації в західних областях України;

- проаналізувати стан УГКЦ після Львівського собору 1946 року в період сталінізму;

- розкрити методи входження РПЦ в конфесійне поле Галичини після насильницької ліквідації УГКЦ;

- з'ясувати конфесійний стан протестантських та інших релігійних організацій (римо-католиків, іудеїв, баптистів, п'ятидесятників, адвентистів, Свідків Єгови, мусульман), які діяли в Галицькому регіоні у сталінський та в хрущовський періоди;

- показати роль священнослужителів у духовному житті віруючих-мирян та їхній внесок у протидію атеїстичній пропаганді та комуністичній ідеології.

Об'єкт дослідження - конфесійне життя Західної України у 1944-1964 роках та державної політики Радянського Союзу щодо релігій, яка призвела до різних форм нетерпимості й дискримінації і впливала на істотне обмеження свободи віровизнання в даному регіоні України.

Предмет дослідження - конфесійні трансформації у західних областях України (Галицький регіон) в контексті державно-релігійної політики у 1944-1964 р.р.

Хронологічні рамки даного дослідження обмежуються 1944-1964 роками, але нижній хронологічний рубіж, як статистичний соціологічний фактор, сягає кінця 1930-х років, а в окремих випадках, як причинно-базове тло, - 1920-х років, коли протестантські деномінації увійшли в релігійний простір Західної України. Досліджуваний хронологічний період 1944-1964 років характерний тим, що ці роки охоплювали сталінський (1944-1953 р.р.), а згодом і хрущовський (1953-1964 р.р.) періоди, під час яких в цьому регіоні здійснювалася, ініційована Комуністичною партією СРСР на виконання її програмних засад, найінтенсивніша боротьба державної влади з релігією: відбувалися арешти і ув'язнення духовенства, чернецтва, активних віруючих, знімалися з реєстрації релігійні громади, церкви, молитовні будинки, костьоли, синагоги, монастирі та заборонялося проведення в них релігійних відправ.

Територіальні рамки даного дослідження визначаються територією Галицького регіону України, а саме таких областей: Тернопільської, Станіславської (з 1962 р. - Івано-Франківської), Львівської, Дрогобицької (у 1959 р. - приєднана до Львівської області).

Методи наукового дослідження. Методологічну основу праці складають принципи історизму, об'єктивності, позаконфесійності, світоглядного плюралізму, толерантності, які уможливили вивчення і компаративістику подій і фактів в їх генезисі та інтегральності, з проекцією на сучасні реалії державно-релігійної політики в Україні. При вирішенні конкретних дослідницьких завдань застосовано такі методи: проблемно-хронологічний (пошуки державно-церковного компромісу, інтенсифікація боротьби держави з релігією, діяльність легальних і підпільних релігійних громад), порівняльний (кількості легальних і нелегальних релігійних громад, кількості діючих легально і нелегально священнослужителів), останній аспект аналізувався із залученням методу біографістики, а також використовувався метод систематизації та класифікації документальних матеріалів.

Наукова новизна дослідження. У дисертації, на основі проаналізованих архівних джерел та опрацьованої історіографічної літератури, доведено, що західні області України, насамперед їх галицький сегмент, у період 1944-1964 р.р. були, у порівнянні зі всією Радянською Україною, своєрідним оазисом високої національної і духовної свідомості, тереном активної збройної антикомуністичної боротьби, з широкою діючою мережею церков і релігійних організацій, значна частина яких підпорядковувалася своїм зарубіжним релігійним центрам (католицьким, протестантським, іудейським). Установлено, що державна політика СРСР і підвладного Кремлю уряду УРСР була спрямована на насильницький злам національно-релігійної стійкості населення цього регіону України з метою недопущення його впливу на центральні, північні і східно-південні регіони затеїзованої України шляхом застосування комплексно-системних політичних, адміністративних, ідеологічно-пропагандистських заходів, спрямованих на докорінну трансформацію традиційного церковно-релігійного комплексу, нейтралізацію національно-релігійних, духовно-етичних виявів свідомості українців та віруючих інших етнічно-конфесійних спільнот, поширених в цьому регіоні, а також зруйнування традиційних каналів зв'язку із зарубіжними релігійними центрами, що фактично означало повну ізоляцію всіх конфесій від Західного світу встановленим «залізним занавісом».

У дисертації обгрунтовано низку положень, які відзначаються новизною:

– суспільно-політичні процеси у 1944-1964 р.р. у західних областях України, насамперед в Галицькому регіоні, мали свою особливість, оскільки здійснювалася широкомасштабна кампанія, безпосередньо керована і здійснювана кремлівським керівництвом СРСР, з метою нейтралізації національно-визвольного руху в цьому регіоні шляхом послаблення його духовної бази і знищення чи мінімізації підтримки з боку духовенства і віруючих Української Греко-Католицької Церкви, відриву католицьких (греко-католицьких, римо-католицьких, вірмено-католицьких) митрополій і єпархій від юрисдикції Апостольської Столиці у Ватикані, насильницького насадження послушного державній владі православ'я московсько-російського кшталту після ліквідації УГКЦ на організованому державною владою Львівському соборі цієї Церкви у березні 1946 р.;

- конфесійну мапу регіону було значною мірою змінено в результаті евакуації українського населення з території Польщі та поляків з території України, яка супроводжувалася трагічними наслідками і порушила етноконфесійну рівновагу. Офіційна польська влада, бойовики підпільної Армії Крайової терором і грабунками примушували українців залишати свою етнічну територію і виїжджати до УРСР. Такі ж акції проти поляків у західних областях України здійснювала радянська влада, а також формування УПА, примушуючи поляків виїжджати до Польщі. Депортація безпосередньо вплинула на конфесійні зміни (в першу чергу у РКЦ і УГКЦ), оскільки з 482 тис. депортованих до УРСР українців більшість становила греко-католики Перемишльської єпархії і Апостольської Адміністрації Лемківщини, а також частина православних Холмсько-Підляшської єпархії. Натомість із України до Польщі депортовано більшість (із 790 тис.) римо-католиків польської національності, що призвело до відчутної деструктуралізації Римо-Католицького Костьола в західних областях України;

– римо-католицька мережа до депортації поляків з України складалася з понад однієї тисячі костьолів і каплиць, які в основному знаходилися в трьох галицьких областях. Львівську римо-католицьку дієцезію обслуговували 754 ксьондзів. Після депортації поляків діючими в усій Галичині залишилося тільки 38 римо-католицьких громад, які, по суті, стали опорною базою католицизму на терені всієї Західної України, оскільки в залишених діючих римо-католицьких костьолах задовольняла свої релігійні потреби частина “невозз'єднаних” з РПЦ греко-католиків, а також римо-католики із сусідніх областей України, де взагалі не залишилося діючих католицьких культових об'єктів;

– конфесії пізнього протестантизму (баптисти, п'ятидесятники, адвентисти, а також Свідки Єгови) намагалися досягти компромісу з радянською владою, щоб отримати право на легальну діяльність. Чисельність цих громад внаслідок польсько-української депортації дещо збільшилася. Майже всі громади баптистів і значна частина громад п'ятидесятників увійшли до утвореної (не без тиску державної влади) Всесоюзної Ради Євангельських християн-баптистів (ВРЄХБ). Таких громад станом на 1946 р. налічувалося в Галицькому регіоні 128 з 7 тис. віруючих. Оскільки Свідки Єгови радянською владою були заборонені як “антирадянська організація”, керована зарубіжним центром в США, і діяли нелегально, в глибокому підпіллі, офіційно не надавалося їх статистичних даних, але за фіксацією спецслужб (КДБ) у трьох галицьких областях підпільно функціонувало понад 230 громад і з майже 5 тис. їх вірян - Свідків Єгови. 1946 і 1951 роки позначені масштабними репресіями проти цієї релігійної організації, конфесійна структура якої була знищена в Галицькому регіоні в результаті масової депортації всіх сімей Свідків Єгови до Сибіру;

– Холокост євреїв під час Другої світової війни призвів до майже цілковитого їх зникнення на етноконфесійній карті західних областей України. Проте у 1946 р. у Львівській області вже існувала іудейська громада і діяла центральна синагога у Львові (понад 1500 віруючих) і три незареєстровані іудейські громади в Станіславській області (400 віруючих). Гуманітарна діяльність Львівської синагоги (фінансова допомога бідним одновірцям, сиротам, організація культурно-просвітницького життя євреїв, налагодження зв'язків із закордонним єврейством та його релігійними організаціями) сприяла росту релігійності євреїв у Львові і перетворенню Львівської синагоги в осередок єврейства Західної України. Саме тому чинність синагогіяльної мережі у 1962 р. була владою припинена, синагоги закрито, інституціональний іудаїзм в Галицькому регіоні силоміць, по суті, скасовано;

– антирелігійна політика партійно-радянської влади під час так званої хрущовської “відлиги” (1954-1964 р.р.) у західних областях України мала свою специфіку: з одного боку, відбувалася реабілітація і звільнення з місць ув'язнення значної частини духовенства і рядових віруючих (греко-католиків та деяких протестантських течій), а з другого, - почався ідеологічний тиск на релігію, широке розгортання масових атеїстичних заходів, які в партійних документах (постановах ЦК КПРС і ЦК Компартії України) обгрунтовувалися тим, що “церква і різні релігійні секти значно пожвавили свою діяльність, зміцнили свої кадри і, гнучко пристосовуючись до сучасних умов, поширюють релігійну ідеологію”. Ідеологічна інтенсифікація боротьби з релігією хрущовського режиму призвела до численного зменшення легально діючих релігійних громад, закриття храмів і молитовних будинків, зняття з реєстрації активно діючого духовенства і закриття майже половини діючих культових приміщень, посилення репресій проти найактивніших священнослужителів і звичайних віруючих. Натомість релігійні громади, які діяли підпільно, зуміли не тільки уникнути значних втрат, а й наполегливо поширювали свій вплив на населення західних областей УРСР;

– уповноважені Ради у справах РПЦ і уповноважені Ради у справах релігійних культів в західних областях України у своїй повсякденній роботі на місцях спиралися не на правові документи, а на ідеологічні засади марксизму-ленінізму щодо релігії і церкви, на рішення з'їздів і конференцій Комуністичної партії, постанови ЦК КПРС, ЦК КП України, Ради Міністрів СРСР, Ради Міністрів УРСР, рішення місцевих обкомів КП України і облвиконкомів з питань релігії та атеїстичної пропаганди, на законодавчі та інші нормативні акти Союзу РСР та Української РСР, якими детально окреслювався контроль за дотриманням законодавства про релігійні культи, адміністративна і кримінальна відповідальність за його порушення. До функцій уповноважених входило: сприяння масовій атеїзації суспільства, контроль за додержанням законодавства про культи, облік релігійних громад і груп віруючих, служителів культів, молитовних будинків. Уповноважені у співпраці із органами КДБ і МВС намагалися взяти під свій контроль релігійні організації, які були заборонені і діяли нелегально, хоча, як повноправні члени ООН, СРСР і УРСР підписали всі правові документи, в т. ч. й Загальну Декларацію Прав Людини від 10 грудня 1948 року в статті 18 якої проголошено, що “кожна людина має право на свободу думки, совісті і релігії…”, але в реальному радянському житті вони не дотримувалися цих прав й одночасно радянською державною владою надавалася підтримка Російській Православній Церкві, як протидії поширенню греко-католицизму і протестантизму. Діяльність обласних уповноважених у західних областях України була направлена на насильницьке оправославнення греко-католицьких віруючих, виявлення невозз'єднаного духовенства і чернецтва УГКЦ, закриття греко-католицьких монастирів, укрупнення релігійних громад протестантських організацій, залучення православного духовенства до пропагандистських акцій проти підпільних громад греко-католиків, Свідків Єгови, покутників, зняття з реєстрації діючих релігійних громад і закриття церков, костьолів, молитовних будинків, монастирів РПЦ, запровадження так званої радянської обрядовості тощо;

– наприкінці 50-х років минулого століття, коли із місць ув'язнення і заслань повернулася більшість із 344 репресованих священиків УГКЦ, активізувалася підпільна мережа греко-католицьких громад і чернечих домашніх церков, що викликало тривогу Московської патріархії і російського православ'я в західних областях України. З метою нейтралізації підпільної діяльності греко-католицьких громад та їх впливу на легально діючі православні громади з “оправославнених” колишніх греко-католиків Московська патріархія РПЦ паралельно з вимогами партійних постанов до правоохоронних органів - МВС, КДБ, прокуратури, судів, а також обласних структур Ради у справах РПЦ - посилити адміністративний контроль і кримінальне переслідування, зобов'язала підконтрольні їй єпархії РПЦ в західних областях України всіляко протидіяти відродженню мережі підпільних греко-католицьких громад і зміцнювати легально діючі парафії РПЦ з “оправославнених” греко-католиків, нейтралізуючи будь-які вияви в них греко-католицької обрядовості, культу і навіть інтер'єру;

– на початку 1960-х років розпочалася масова кампанія закриття діючих православних Церков в Західних областях України, мережа яких в кілька разів перевищувала кількість православних парафій в усій Україні. Закриттю у першу чергу підлягали ті православні церкви і парафії, в яких відправляли богослужіння возз'єднані з РПЦ колишні греко-католицькі священики (лише у Львівській області наприкінці 1964 року у 692 зареєстрованих православних церквах таких священиків було 417 із 489). Загалом у 1961-1964 р.р. було знято з реєстрації і закрито у Львівській області 650 церков, Івано-Франківській - 307, Тернопільській - 311 церков. Але ця кампанія ще більше посилила катакомбну мережу УГКЦ, в яку почали вливатися ті священики і рядові віруючі, які після ліквідації у 1946 р. УГКЦ формально “оправославнилися”, але зберегли греко-католицьку самосвідомість;

– відносна стабілізація мережі ЄХБ була порушена у 1959-1961 р.р. прийнятими Всесоюзною Радою ЄХБ під тиском влади “Положенням про Союз ЄХБ”, які мали на меті скорочення молитовних зібрань і проповідників майже на половину (до 50 %). Це відбувалося паралельно з розгортанням широкої атеїстичної пропаганди, що, зрештою, призвело до відходу значної частини віруючих із зареєстрованих громад ЄХБ до нелегально утвореної Ради Церков ЄХБ (РЦ ЄХБ), а також посилення адміністративного тиску на колишніх п'ятидесятників, які становили більшість у громадах ЄХБ в Галицькому регіоні України. У цілому в трьох західних областях відбувалася двовекторна трансформація в легально діючих громадах ЄХБ і в нелегальних, неприєднаних до ЄХБ громадах: кількість зареєстрованих громад зменшувалася, а кількість віруючих залишалася стабільною і навіть збільшувалася, оскільки зміцнювалася нелегально діюча мережа громад баптистів і п'ятидесятників. У 1964 р. органи КДБ виявили 233 новостворених громади Свідків Єгови, в яких налічувалося до 3 тис. віруючих. Ця релігійна організація зростала в Галицькому регіоні з “нуля”, оскільки у 1951 р. відбулося масове виселення всіх Свідків Єгови до Сибіру з конфіскацією їх житла і майна;

– у 1961-1964 р.р. активізувався релігійний рух так званих “покутників”, що виник наприкінці 1954 р. в середовищі греко-католиків, який, по суті, став антиватиканським (як реакція на процеси, що відбувалися у світовому католицизмі, зокрема, на явище “аджорнаменто”, започатковане ІІ Ватиканським Собором (1962-1965 р.р.)) і антирадянським. Загалом у трьох західних областях України державними органами було виявлено майже 300 “покутників”, які намагалися розширити сферу свого впливу на Закарпаття, Буковину і навіть Молдову. Проте крайній фанатизм і догматична обмеженість не давала “покутникам” шансів на значну чисельну і географічно поширену релігійну організацію. Суспільна ізоляція, постійний контроль державних органів, відсутність більш-менш відчутної підтримки з боку широкого загалу греко-католиків не давали “покутникам” можливості перетворитися у діяльну релігійну організацію.

Теоретичне значення дисертації полягає в тому, що в ній вирішено комплекс історичних і релігієзнавчих проблем, які дали змогу проаналізувати і конкретизувати вплив і методи радянської влади з метою насильницької зміни історично сформованого церковно-релігійного комплексу в західних областях України у 1944-1964 р.р. Вони актуальні й для сучасної України, оскільки на її території діють ієрархічні структури під юрисдикцією зарубіжного релігійного центру, геополітичні амбіції якого не зазнали істотних змін після розпаду Радянського Союзу та утворення незалежної України.

Практичне значення дисертації зумовлене тим, що її результати можуть бути використані в історичних, історіософських, етнологічних, політологічних, релігієзнавчих дослідженнях при розробці відповідних оновлених курсів з історії України, історії релігії в Україні, історії Центрально-Східної Європи, конкретних спецкурсів з окремих конфесій, які зазнали нищівних трансформацій в роки радянської влади. Матеріали дослідження можуть бути використані для гуманітарних наукових установ, вищих навчальних закладів, аналітичних центрів, державних установ, безпосередньо Державним комітетом України у справах національностей і релігій, теологічних інституцій, що сприятиме глибшому осмисленню побудови толерантних відносин між державою і Церквою в сучасних умовах, мінімізації міжконфесійних конфліктів, прогнозуванню стратегічного розвитку держави як на внутрішній, так і на зовнішній арені. Дослідження має міжнародне теоретичне і практичне значення в контексті українсько-польських, українсько-ватиканських, ватикансько-московських відносин, оскільки всі названі суб'єкти були і залишаються дотичними до проблем, які випливають з поданого до захисту дослідження.

Апробація результатів дослідження. Результати дисертації опробовані на таких конференціях: Міжнародному конгресі “Chrzeњcijaсstwo w dialogu kultur na ziemiach Rzeczypospolitej” (24-26 вересня 2002 р., Люблін), Міжнародній науково-практичній конференції "Київська традиція і східний обряд в українському християнстві" (5 червня 2004 р., Тернопіль), II Міжнародній науковій конференції "Гуманітарні спрямування гендерних відносин" (5-6 травня 2006 р., Тернопіль), Міжнародній науковій конференції "УГКЦ і національна ідея: трагедія-46" (11 червня 2006 р., Тернопіль), Міжнародній науковій конференції "Українське християнство: історія трагедій та уроки сьогодення (1596-1696-1946)" (3 листопада 2006 р., Тернопіль), Всеукраїнській науково-практичній конференції "Конфесійне багатоманіття України в контексті духовного і національного відродження" (27 квітня 2007 р., Тернопіль), Науковій сесії Тернопільського осередку НТШ (23 березня 2008 р., Тернопіль), Всеукраїнській науково-практичній конференції “Взаємодія релігійного і національного чинників в умовах трансформацій українського суспільства” (26 листопада 2008 р., Київ), Всеукраїнській науково-практичній конференції “Державно-церковна політика в Україні як фактор формування і утвердження громадянського суспільства” (27 листопада 2008 р., Київ), щорічних наукових конференціях Тернопільського державного технічного університету ім. І. Пулюя.

Структура дисертації. В основу структури дослідження покладено проблемно-хронологічний принцип, що випливає з мети і завдань дисертації. Вона складається із вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел, додатків. У першому розділі проведено аналіз наукової літератури і архівних джерел з даної проблематики, відзначені її досліджувані й маловивчені аспекти, окреслені напрямки авторського дослідження. У другому розділі аналізується становище усіх конфесій, які діяли в Галицькому регіоні на 1944 р., досліджується як депортація українського населення з Польщі і польського населення з України у 1944-1946 р.р. вплинула на конфесійні трансформації римо-католиків у західних областях України та греко-католиків і автокефальних православних на українських етнічних територіях в Польщі, розкривається роль державної влади у ліквідації Греко-Католицької Церкви та Вірмено-Католицької Церкви, з'ясовується ситуація у протестантських конфесіях та в іудейських громадах, на яких також наклали свій відбиток лихоліття Другої світової війни й депортація. У третьому розділі досліджуються трансформаційні процеси в діючих у західних областях України релігійних громадах, а саме: трансформації греко-католицького духовенства і парафій в структуру Руської Православної Церкви, ліквідація чернечих структур УГКЦ, репресії державної влади проти невозз'єднаних греко-католицьких священнослужителів, розбудова мережі православних єпархій у Галицькому регіоні за рахунок оправославнення колишніх греко-католиків, наступ органів державної влади на життєдіяльність Римо-Католицької Церкви у даному регіоні, посилення атеїстичного тиску і репресій проти протестантизму і, зокрема, проти релігійної організації Свідків Єгови, перешкоди обласних уповноважених Ради у справах релігійних культів у реєстрації і легальному служінню віруючих мусульман. У четвертому розділі проаналізовано конфесійні трансформації у діючих в Галицькому регіоні громадах під безперервно наростаючим атеїстичним тиском державної влади в хрущовський період: кримінальне або адміністративне покарання духовенства та активних віруючих за порушення чинного законодавства про культи, зняття парафій, закриття діючих церков, костьолів, молитовних будинків, синагог, інтенсифікація антирелігійної пропаганди в засобах масової інформації, в закладах культури та освіти, акції зруйнування придорожніх хрестів, релігійних пам'ятників, “святих місць”, храмів, дзвіниць, - з метою утвердження в радянському суспільстві комуністично-атеїстичної свідомості. Водночас, автор досліджує, як в антирелігійних умовах діяли підпільні громади греко-католиків, римо-католиків, п'ятидесятників, адвентистів, Свідків Єгови, іудеїв, котрі на відміну від легально діючих громад, постійно і системно розширювали свої релігійні впливи на населення Галицького регіону і навіть інших областей України та деяких радянських республік.

У висновках підведено підсумки виконаного дослідження.

Список використаних джерел і літератури складається з 230 позицій, з яких джерельна база складає 152 найменувань.

Повний обсяг дисертаційного дослідження становить 431 сторінки, з яких основній частині належить 406 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації; викладені загальні положення про стан її наукової розробки та зв'язок з науковими програмами; формулюються мета і завдання роботи; визначаються об'єкт, предмет, хронологічні і територіальні рамки дослідження; розкривається теоретико-методологічна база дослідження; визначається наукова новизна, теоретичне і практичне значення дисертації та перспективи використання результатів дослідження; зазначені форми їх апробації та структура роботи.

У першому розділі «Історіографія проблеми та джерельна база дослідження» розглядаються проблеми історіографії дослідження історії конфесійних трансформацій в контексті державно-релігійної політики на території Української РСР, Польської Народної Республіки та безпосередньо західних областей УРСР у 40-60-х р.р. ХХ ст. в радянський період у сучасній вітчизняній та зарубіжній науковій літературі і аналізується джерельна база дослідження.

Підрозділ 1.1. «Історіографія проблеми» присвячений дослідженню проблеми історії конфесійних і етнічних трансформацій у контексті державно-релігійних відносин у західних областях України у 1944-1964 р.р. у працях як вітчизняних, так і зарубіжних науковців.

Ідеологічну основу для антирелігійної політики Радянської держави становили окремі ідеї К. Маркса і Ф. Енгельса, які згодом у контексті практичної побудови комуністичного суспільства розвинув В. Ленін. На цьому ідеологічному фундаменті формувалися концепції політичного атеїзму, які рішеннями численних з'їздів і постанов Комуністичної партії (як СРСР, так і УРСР) втілювалися в життя. Нерозлучними із атеїзацією населення були ідеологічні антицерковні твори та видання чи то Я. Галана, чи то численні статті антирелігійного спрямування в періодичній пресі тощо.

В аспекті акції депортації українців із Польщі і поляків із України, у 1980-х - 1990-х роках з'явилася низка праць як українських, так і польських істориків, котрі на основі доступних архівних даних синтезують і розкривають трагедію обидвох народів. Водночас, необхідно зазначити, що не в усіх дослідженнях співпадає архівна джерельна статистика.

З польського боку процеси депортації одними із перших досліджували Г. Грицюк, кс. Р. Гуз, кс. Р. Дзвонковський, П. Еберхардт, Є. Місило, Я. Чернякевіч; з українського боку - І. Білас, О. Лисенко, В. Сергійчук, С. Ткачов, Ю. Шаповал та ін.

Згадана депортація суттєво вилинула не тільки на етнічну мапу Польщі і України, але й на конфесійну. Її аспекти, а безпосередньо долю українських греко-католицьких та православних конфесій в Польщі, а також римо-католицьких парафій в Україні висвітлюють дослідження Я. Біскупа, З. Воєводи, М. Горного, о. Б. Гудзяка, Я. Ісаєвича, М. Козака, В. Колбука, А. Кравчука, кс. Б. Кумора, кс. С. Набиванєца, В. Осадчого, кс. Т. Сліви, С. Стемпєня, Н. Стоколос, Т. Стриєка, О. Турія, А. Фенчака.

Проблема конфесійних трансформацій у контексті державно-релігійних відносин досліджувалася як на загальнодержавному, так і релігійному рівнях. У зв'язку з цим необхідно відзначити праці науковців Відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Г. С. Сковороди НАН України: М. Бабія, В. Єленського, В. Климова, А. Колодного, О. Сагана, Л. Филипович, П. Яроцького.

Також вагомим внеском в дослідження історії державно-релігійних відносин у радянський період є праці таких науковців як: І. Андрухів, В. Борщевич, Б. Боцюрків, Р. Вім, В. Войналович, М. Гайковський, С. Кияк, О. Лисенко, П. Панченко, В. Пащенко, В. Слободян, О. Уткін.

Вищезазначена історіографія якісно наблизила до вивчення проблеми усього спектру конфесійного життя в Галицькому регіоні України у 1944-1964 р.р. в контексті державно-релігійної політики радянського режиму.

У підрозділі 1.2. «Джерельна база дослідження» залучена інформативна як неопублікована, так і опублікована джерельна база, яка дозволила конструктивно (по-вертикалі і по-горизонталі) з'ясувати позицію комуністичного державного керівництва щодо релігій, висвітлити діяльність уповноважених Ради у справах РПЦ і уповноважених Ради у справах релігійних культів (всесоюзних, республіканських (УРСР) і обласних (західних областей УРСР)) впродовж окресленого періоду, розкрити позицію як легальних, так і нелегальних конфесій щодо антирелігійної політики партійно-радянської влади, дослідити трансформації у діючих в регіоні конфесіях, проаналізувати їхню внутрішню життєдіяльність в у мовах сталінського і хрущовського режимів тощо.

Джерельну базу дослідження склали:

1) документи центральних та місцевих органів влади і управління Польщі, СРСР і УРСР (законодавчих, виконавчих і судових органів, силових структур, компартійних організацій);

2) документи політичних партій, громадських організацій, об'єднань;

3) твори українських церковних, громадсько-політичних і державних діячів;

4) документи міжнародних організацій, комісій та конфесій;

5) спогади учасників та свідків подій;

6) періодичні та неперіодичні видання;

7) матеріали особистого походження (архіву).

Найбільше неопублікованих документів, що безпосередньо стосуються проблеми, виявлено і опрацьовано у фондах таких архівів:

– Державному архіві Львівської області - Ф. Р. 1332 (Фонд уповноваженого Ради у справах релігій при Раді Міністрів СРСР у Львівській області), Ф. П. 1 і Ф. П. 3 (Фонд Львівський обласний комітет Компартії України);

– Державному архіві Івано-Франківської області - Ф.Р. 388, 388 сч, 389, 389 сч. (Фонд уповноваженого Ради у справах релігій при Раді Міністрів СРСР у Івано-Франківській (Станіславській) області), Ф. П. 1 і Ф. П. 2 (Фонд Івано-Франківський (Станіславський) обласний комітет Компартії України);

– Державному архіві Тернопільської області - Ф. Р. 3239, 3240, 3240 сч., 3241 (Фонд уповноваженого Ради у справах релігій при Раді Міністрів СРСР у Тернопільській області), Ф. П. 1, Ф. П. 3, Ф. П. 25 (Фонд Тернопільський обласний комітет Компартії України), Ф. Р. 231 (Тернопільське воєводське управління);

– Державному архіві Волинської області - Ф. Р. 393 (Фонд уповноваженого Ради у справах релігій при Раді Міністрів СРСР у Волинській області);

– Центральному державному історичному архіві України у Львові - Ф. 21 (Греко-католицька митрополича консисторія, м. Львів), Ф. 684 (Протоігуменат монастирів Чину св. Василія Великого);

– Архіві Інституту Історії Церкви (м. Львів) - Ф. 1 (Фонд Образ сили духу: жива історія підпільного життя Української Греко-Католицької Церкви 1946-1989 р.р.).

Доповнюють цю архівну базу опубліковані В. Сергійчуком архівні джерела Центрального державного архіву громадських об'єднань України - (Ф. 1 і Ф. 2 - Фонд уповноваженого Ради у справах РПЦ і уповноваженого Ради у справах релігійних культів в Українській РСР, з 8 грудня 1965 р. - теперішня узагальнююча назва - Фонд уповноваженого Ради у справах релігій при Раді Міністрів СРСР по Українській РСР) за період 1944-1990 р.р. у книзі «Нескорена Церква. Подвижництво греко-католиків України в боротьбі за віру і державу». - К., 2001.

Опубліковані архівні джерела І. Біласа у аналітично-документальній праці «Репресивно-каральна система в Україні. 1917-1953: Суспільно-політичний та історико-правовий аналіз» / У 2 кн. - К., 1994, є збіркою документів із фондів Центрального державного архіву громадських об'єднань України, Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України, Архіву Головного інформаційного бюро Міністерства внутрішніх справ України, Російського центру зберігання і вивчення документів новітньої історії, Державного архіву Російської Федерації, Російського державного військового архіву.

Водночас ще одна праця вищезгаданого В. Сергійчука «Трагедія українців Польщі». - Т., 1997, містить дані Центрального державного архіву громадських об'єднань України та Центрального державного архіву вищих органів влади України, котрі широко розкривають процеси депортації українського населення з Польщі в УРСР та польського населення з України в Польщу у 1944-1946 р.р., а також дії польської державної влади підчас проведення нею акції «Вісла» проти 150 тисяч українців, котрі уникли депортації.

Важливим документальним джерелом необхідно вважати збірник документів і матеріалів «Законодавство про релігійні культи» за загальною редакцією К. Литвина і А. Пшеничного. - К., 1973, у якому вміщено основні документи з питань політики Комуністичної партії та Радянської держави щодо релігії, а також зібрано законодавчі і нормативні акти СРСР та УРСР про свободу совісті та релігійні організації.

Велику колекцію документів (окружних послань, енциклік, постанов Священного Синоду РПЦ, декретів і Декларацій ІІ Ватиканського собору) містить хрестоматія «Православие и католичество: от конфронтации к диалогу / сост. Юдин А. - М., 2001.»

Наявна історіографія і джерельна база створили можливість широкого і поглибленого аналізу конфесійних трансформацій у Галицькому регіоні України в 1944-1964 р.р., розкрити життєдіяльність конфесій тих релігійних інституцій, котрі діяли в регіоні, висвітлити роль державно-комуністичної влади у релігійному житті західноукраїнського суспільства.

Але ці опубліковані архівні джерела не висвітлюють всієї повноти причин, ходу і наслідків конфесійних трансформацій в Галицькому регіоні в контексті державно-релігійної політики у 1944-1964 р.р. Тому дисертант використав документальні джерела вищезазначених архівів і в повному комплексному обсязі розкрив дисертаційну тему.

У другому розділі «Суспільно-політичні і конфесійні процеси у 1944-1946 р.р.» аналізується як депортація українського населення з Польщі в УРСР і польського населення з України в Польщу вплинула на конфесійні трансформації у Польщі (на українських етнічних територіях) та в Західній Україні, а також ставлення радянської влади до Української Греко-Католицької Церкви, Вірмено-Католицької Церкви, Римо-Католицької Церкви, об'єднань Євангельських християн-баптистів, Християн віри євангельської та інших, які діяли в Галицькому регіоні України.

У підрозділі 2.1. «Етноконфесійні трансформації в контексті депортації польського і українського населення» висвітлюються загальні причини депортації та її конкретний хід і наслідки. На основі архівних джерел та історіографічної бази польських і українських науковців дисертантом доведено, що депортація безпосередньо вплинула на конфесійні зміни, бо з 482 тисяч депортованих до УРСР українців більшість становили греко-католики Перемишльської єпархії і Апостольської Адміністрації Лемківщини, а також значна частина православних Холмсько-Підляшської єпархії. Натомість із УРСР до Польщі було депортовано 790 тисяч осіб, переважну більшість яких становили римо-католики, що призвело до деструктуралізації Римо-Католицької Церкви в західних областях України. Під час депортації польська влада, бойовики Армії Крайової та інші польські націоналістичні збройні угруповання актами вбивств, терором і грабунками примушували українців покидати свою етнічну територію і виїжджати до УРСР. Такі ж акції проти поляків у західних областях України чинили радянська влада, а також військові формування УПА, примушуючи поляків виїжджати до Польщі.

З'ясовано, що на початок депортації греко-католики у Польщі налічували (Перемишльська єпархія і Апостольська Адміністрація Лемківщини) 351 парафіяльну церкву, 285 дочірних церков, 51 капличку (разом 687 молитовних церковних споруд) і майже 511 тисяч вірних, а наприкінці 1946 р. залишилося у Польщі близько 100 тисяч вірних УГКЦ, котрі в процесі акції «Вісла» були виселені із українських етнічних теренів. Із 350 священиків в кінці 1947 р. залишилося близько 115 священнослужителів і 112 черниць. Із майже 690 греко-католицьких храмів 304 були повністю знищено, 245 - перейняла у своє користування Римо-Католицька Церква, 69 - використовувалися для державно-господарських потреб, решту - перейняла для своїх потреб ППЦ, а також були пустуючими. У таких умовах духовенству УГКЦ було неможливо відновити свою Церкву в Польщі, і греко-католицькі громади були включені до юрисдикції Римо-Католицького Костьола. Римо-католицька духовна влада дозволила греко-католицькому духовенству (а було його тоді близько 25 осіб) створювати свої релігійні осередки лише у 1958 р. Це один із наслідків депортації, що так виразно і трагічно відбилася на долі УГКЦ в Польщі і призвела майже до її повного знищення. Водночас подібна ситуація склалася у Римо-Католицькій Церкві в західних областях України.

У підрозділі 2.2. «Роль державної влади у підготовці і проведенні Львівського собору УГКЦ 8-10 березня 1946 р.» автор доводить, що комуністичному режиму Українська Греко-Католицька Церква вважалася перешкодою у здійсненні планів русифікації, а згодом, і радянізації на територіях західних областей України. Тому, вже на початку 1945 року розроблено план ліквідації УГКЦ та її приєднання до Руської Православної Церкви. В середовищі греко-католицького духовенства для цього було створено, при безпосередньому сприянні Ради у справах РПЦ і Ради у справах релігійних культів при Раднаркомі СРСР, «Ініціативну групу» очолювану о. Гавриїлом Костельником. Попередньо, у ніч з 11 на 12 квітня 1945 року органами держбезпеки було заарештовано і ув'язнено всю ієрархію Галицької митрополії ГКЦ на чолі із митрополитом Йосифом Сліпим. А через ЗМІ державна влада розпочала антиуніатську і антиватиканську пропаганду, звинувачуючи ГКЦ за її приналежність до Апостольського Престолу і співпрацю із окупаційним режимом ІІІ Райху, допомогу підпільній УПА. Це призвело до того, що наприкінці 1945 р. - на початку 1946 р. значна частина духовенства погодилася перейти до РПЦ. Так, наприклад, у Львівській області в цей період із 296 священиків УГКЦ дали згоду на перехід в православ'я 255 священиків і 19 деканів та їх заступників. Водночас, духовенство, яке не переходило до православ'я, органами держбезпеки було заарештоване і ув'язнене. Дисертантом виявлено в архівах КДБ документи, які засвідчують, що станом на 20 листопада 1945 р., у Львівській області було заарештовано 1 митрополита, 2 єпископів, протоігумена Галицької провінції ЧСВВ, 54 парафіяльних священиків, 9 деканів і їх заступників, 5 ієромонахів, 6 настоятелів монастирів, 6 монахів. У такий спосіб була проложена дорога до возз'єднання УГКЦ із РПЦ. Силоміць скасовано Галицьку митрополію ГКЦ, яка налічувала в західних областях України 2259 парафій і 3,7 млн. віруючих. Через три роки, 28 серпня 1949 р. така ж доля спіткала Мукачево-Ужгородську єпархію ГКЦ, котра налічувала 280 парафій і 640 тис. вірних. Дисертантом встановлено, що переважна більшість духовенства Галицької митрополії (близько 80 відсотків) під тиском репресій возз'єдналися із РПЦ, декілька сотень (близько 430) духовенства і чернецтва, не згідних з таким возз'єднанням, було відправлено органами НКДБ - МДБ і НКВС - МВС у ГУТАБи. Близько півтори сотні священиків УГКЦ в західних областях України перейшли в підпілля. Такими були масштаби трансформації УГКЦ у кінці 1940-х років. Дисертант, аналізуючи цей аспект, приходить до висновку, що причинами переходу (возз'єднання) греко-католицьких священиків до РПЦ були:

– по-перше, до цього возз'єднання спричинився великий авторитет о. доктора Гавриїла Костельника, який він мав у колі греко-католицького духовенства. Очоливши «Ініціативну групу», він подав приклад священикам УГКЦ, що найкращим виходом для них та їхніх парафіян із ситуації, що склалася, буде возз'єднання із РПЦ;

– по-друге, не слід забувати, що священичі родини були переважно багатодітними й у випадку відмови возз'єднатися з РПЦ священику та його сім'ї загрожувало заслання з усіма його фатальними наслідками;

– по-третє, часто вирішальним чинником для возз'єднання були похилий вік і хвороба самого священика, його страх перед неминучим арештом і ув'язненням;

– по-четверте, деяка пасивність з боку ОУН і УПА щодо акції возз'єднання, недостатня роз'яснювальна пропаганда шкідливості цієї акції як для УГКЦ, так і для українського визвольного руху;

– по-п'яте, це поширення ілюзій, що, мовляв, краще возз'єднатися і зберегти хоч яку-небудь релігію для людей, ніж сприяти знищенню духовності атеїстичним режимом;

– по-шосте, вартісно-вигідна сторона, а саме - краще поступитися, відректися від своєї Церкви, бо це вийде для себе особисто на краще;

– по-сьоме, возз'єднатися, а там буде видно.

У підрозділі 2.4. «Становище в релігійних громадах діючих конфесій в Галицькому регіоні України у 1944-1946 роках» аналізується ситуація і конфесійні трансформації у православних, римо-католицьких, вірмено-католицьких, іудейських, баптистських, п'ятидесятницьких, адвентистських і єговістських релігійних громадах.

Підрозділ 2.4.1. «Спроби заміни греко-католицької мережі парафіями Руської Православної Церкви» присвячений процесу переходу релігійних громад УГКЦ до РПЦ. Якщо на січень 1946 р. до «Ініціативної групи», за даними уповноважених Ради у справах РПЦ західних областей УРСР, приєдналося 859 греко-католицьких священиків із 1294, то процес переходу до РПЦ греко-католицьких громад проходив значно повільніше. На жовтень 1945 р. у західних областях України всього була 171 православна громада, із них 152 - у волинських районах Тернопільщини (приєднаних до цієї області у 1939 р., в котрих православ'я було введено ще у 1839, т. зв. реформа Йосифа Семашка) і 19 - в галицьких районах західних областей. Також налічувалося 4 чоловічих та 1 жіночий православні монастирі, котрі знаходилися у волинських районах Тернопільської області. А на січень 1946 р. до цих православних парафій приєдналося тільки 9 із 2286 греко-католицьких громад, облікованих на цей час уповноваженими Ради у справах РПЦ.

Встановлено, що після Львівського собору УГКЦ 8-10 березня 1946 р. процес приєднання греко-католицьких парафій до РПЦ проходив значно динамічніше. Наприклад, якщо у Львівській області на 1 січня 1946 р. налічувалося тільки 11 православних парафій, а греко-католицьких - 522, то на 1 січня 1947 р. в православ'я перейшла 231 парафія та 255 священиків, 19 деканів і їх заступників, 15 дияконів. У Станіславській області на 1 серпня 1945 р. перейшло до РПЦ тільки три греко-католицькі громади, то на жовтень 1946 р. у цій області вже налічувалося 542 парафії офіційно оформлені у структурі РПЦ і зареєстровані в обласного уповноваженого Ради у справах РПЦ із 674 колишніх парафій УГКЦ, а також возз'єдналися із московським православ'ям 271 священик із 322 греко-католицьких. У Тернопільській області на березень 1946 р. було 154 парафії РПЦ, то після згаданого собору їх вже налічувалося близько 700, а також возз'єдналися із російським православ'ям 188 священиків УГКЦ із 270, які служили в області на 1 грудня 1945 р. Дисертант доводить, що реальний дух возз'єднаного духовенства і їхніх парафіян залишився й надалі греко-католицьким. Він стримував возз'єднане духовенство і колишні греко-католицькі громади від динамічного оправославнення і став буфером денаціоналізації і радянізації західних областей України.