Конфесійні трансформації у західних областях України (Галицький регіон) в контексті державно-релігійної політики у 1944-1964 рр.

Підрозділ 2.4.2. «Деструктуризація Римо-Католицької Церкви» висвітлює ситуацію, яка виникла з цими громадами в контексті депортації польського населення з України і українського населення з Польщі у 1944-1946 р.р. Доведено, що згадана депортація безпосередньо вплинула на значне зменшення римо-католицьких парафій і духовенства та на повну ліквідацію монастирів РКЦ у західних областях України.

На основі архівних джерел, дисертант прослідковував динаміку присутності РКЦ в даному регіоні і з'ясовував її реальне становище. Так, якщо на території Львівської області на середину 1944 р. діяло 285 костьолів і каплиць (т. зв. дочірніх костьолів), які обслуговували 180 ксьондзів та налічувалося 17 чоловічих монастирів (166 ченців) і 22 жіночих монастирів і 21 філія (486 черниць), то на 1 вересня 1946 р. залишилися діючими тільки 7 костьолів, відповідно стільки ж парафій, 8 ксьондзів і 4 черниці без монастиря чи філії. На Станіславщині перед початком Другої світової війни налічувалося 85 парафій, 14 монастирів, 207 костьолів і каплиць та 155 ксьондзів, то на кінець 1946 р. діючими залишилися тільки 7 парафій, котрі обслуговували 2 ксьондзи у 6 діючих костьолах. У Тернопільській області на початок 1945 р. знаходилися 254 костьоли і каплиці РКЦ, 131 релігійна громада, 111 ксьондзів та 8 монастирів, то на початок 1947 р. обласним уповноваженим Ради у справах релігійних культів було зареєстровано 10 римо-католицьких громад, 10 діючих костьолів і 7 ксьондзів.

Як засвідчують архіви уповноважених Ради у справах релігійних культів в західних областях України, ця структура, діючи в контакті з органами держбезпеки, прискіпливо контролювала життєдіяльність діючих римо-католицьких громад і їхнього духовенства, зафіксовуючи будь-яку їхню нелояльність до радянської влади, і на цій підставі знімала ксьондзів з реєстрації і автоматично припиняла існування римо-католицьких парафій. Через відсутність постійного настоятеля парафія знімалася з реєстрації, що означало, фактичну, її ліквідацію. У такий спосіб парафіяльна мережа РКЦ в західних областях України була зруйнована у супроводі розгорнутої антиватиканської контрпропаганди.

Підрозділ 2.4.3. «Репресивні заходи по скасуванню Вірмено-Католицької Церкви» аналізує становище цієї інституції та процеси її ліквідації сталінським режимом. Вона не була дуже чисельною і не мала значної мережі своїх парафій у західних областях України. У міжвоєнний період в Галицькому регіоні налічувалося близько 5 тис. вірних вірменського обряду, які мали 10 парафій, котрі обслуговували 20 священиків та один монастир (жіночий) сестер бенедикток із чисельністю 19 сестер і 4 новичок. Осідок архідієцезії Вірмено-Католицької Церкви (ВКЦ) був у Львові, а найбільша концентрація вірмено-католиків була у Станіславській області: 2130 віруючих, 6 парафій, 6 костьолів та 7 священиків.

Аналіз архівних джерел свідчить, що органами НКДБ у Львівській області було перехоплено документи гестапо, з яких нібито випливало, що деякі священики ВКЦ були агентами німецької Таємної державної поліції (Geheime Staats Polizei), організаторами і членами вірменського націоналістичного комітету у м. Львові, який, як філія (експозитура) Варшавського вірменського націоналістичного комітету, планував створення незалежної Вірменії та її виходу із СРСР. Координував ці плани Берлінський вірменський націоналістичний комітет. До цих документів додалися ще й покази заарештованого НКДБ таємного радника шефа гестапо Генеральної губернії про зв'язки деяких священиків ВКЦ із Таємною державною поліцією. Заарештовані НКДБ у Львівській області деякі вірмено-католицькі священики і диякони дали покази їхньої нібито антирадянської діяльності. На підставі вищезазначеного органами НКДБ наприкінці 1945 р. було заарештовано частину духовенства ВКЦ, а згодом засуджено. Тоді ж було закрито усі костьоли і парафії ВКЦ, а парафіяни і вціліле від арештів духовенство виїхали до Польщі, що й призвело до розпаду й скасування їхньої релігійної мережі і ліквідації Вірмено-Католицької Церкви в Галицькому регіоні.

У підрозділі 2.4.4. «Відновлення громад іудаїзму» аналізується стан іудаїзму напередодні Другої світової війни і після її закінчення у західних областях України. Порівнюючи польські і українські документальні дані, дисертант з'ясовував, що в західних областях України налічувалося на початку 1939 р. близько 500 тисяч віруючих іудейського віровизнання, що становило 10 відсотків від усього населення, яке проживало у цьому регіоні. Холокост єврейського населення, акції переселення, воєнні дії - все це призвело до значного зменшення його на етнічній мапі західних областей України. Так, наприкінці 1946 р. у Тернопільській області не було жодної іудейської громади, у Станіславській області легально діяли три релігійні громади іудеїв, але вони не були зареєстровані в обласного уповноваженого Ради у справах релігійних культів, у Дрогобицькій області діяла одна зареєстрована, але кількісно незначна громада, у Львівській області діяла тільки одна іудейська громада, яка була зареєстрованою і мала, на відміну від іудеїв Станіславщини, свою легальну синагогу і рабина, сформовану президію, ревізійну комісію, виконавчий комітет. Дисертант доводить, що Львівська єврейська громада, окрім виконання релігійних треб, надавала фінансову допомогу бідним єврейським сім'ям, розшукувала зниклих безвісти у воєнне лихоліття членів єврейських сімей, допомагала швидшому переселенню євреїв до Польщі, і, по суті, була своєрідним центром іудаїзму в Галицькому регіоні.

У підрозділі 2.4.5. «Методи боротьби з громадами Церкви Євангельських християн-баптистів і Церкви Християн віри євангельської» досліджується перебіг депортації польського населення з України і українського населення з Польщі в контексті зменшення чисельності цих громад та звуження їхньої мережі. Будучи під контролем уповноважених Ради у справах релігійних культів ці громади зазнавали постійного тиску з боку цього прискіпливого державного органу. Дисертантом доведено, що майже всі громади баптистів і значна частина громад п'ятидесятників західних областей України приєдналися до Серпневої угоди (24 серпня 1945 р.) і ввійшли до утвореної (не без тиску державної влади) Всесоюзної Ради Євангельських християн-баптистів (ВРЄХБ). Таких громад на Львівщині, Тернопільщині та Станіславщині наприкінці 1946 року налічувалося 128 із чисельністю близько 7 тис. віруючих, більшість серед котрих становили п'ятидесятники. Але близько двадцяти громад п'ятидесятників не погодилися з трактатами Серпневої угоди і тому не приєдналися до ВРЄХБ, тож діяли нелегально і під репресивним тиском сталінського режиму. Як засвідчують архівні документи, уповноважені Ради у справах релігійних культів західних областей УРСР при сприянні обласних пресвітерів ВРЄХБ і райвиконкомів намагалися припинити діяльність невозз'єднаних громад п'ятидесятників, а їхніх пресвітерів притягнути до кримінальної відповідальності. Щоб полегшити контроль за громадами ВРЄХБ обласні уповноважені (з дозволу республіканського уповноваженого) розробили план згрупування таких громад. Громади, які знаходилися на віддалі до 10 км одна від одної, підлягали згрупуванню (т. зв. укрупненню) по 2-3 громади в одну, і в такий спосіб зменшувалася чисельність громад. Така методологія боротьби з релігією на фоні, хоч і незначного, але постійного зростання чисельності віруючих в громадах ВРЄХБ, все ж таки не призвела до зменшення кількості віруючих, а тільки утруднювала комунікативну функцію між ними та одночасно позицініювала їх у лояльності до державної влади. Таким чином, і віруючі протестантських громад шляхом пристосовництва чинили спокійний опір деструктиризації.

У підрозділі 2.4.6. «Стан громад Церкви Адвентистів сьомого дня» аналізується становище цих громад у західних областях України у 1944-1946 р.р. Автор доводить, що у порівнянні із баптистами і п'ятидесятниками чисельність віруючих громад АСД була незначною (близько 310), як і їхній вплив на релігійне життя краю. Всього тут було 13 громад АСД, які обслуговували 15 пресвітерів. Громади мали 12 молитовних будинків. Адвентисти були лояльними до радянської влади, у них не було випадку відмови від служби в Червоній армії, а також виключення віруючих із громади за аморальну поведінку. Їх до певного часу влада не притискала.

У підрозділі 2.4.7. «Репресивні заходи щодо громад Свідків Єгови» досліджуються масштаби і наслідки трансформацій конфесійної мережі Свідків Єгови у західних областях України, в яких налічувалося до 5 тис. віруючих. Оскільки Свідки Єгови вважалися антирадянською організацією, вони діяли у глибокому підпіллі, а тому виявити їхні громади обласними уповноваженими Ради у справах релігійних культів було складно, а відтак, не можна встановити точність їх обліку. Але з «фіксації» органів держбезпеки випливає, що наприкінці 1946 року у Галицькому регіоні налічувалося близько ста громад (зборів) з чисельністю близько 4 тис. віруючих Свідків Єгови. Дисертантом доведено, що нейтральне ставлення Свідків Єгови до радянської влади, відмова від служби в Червоній армії, підпільне служіння, активна місіонерська робота, приналежність до Бруклінського центру - все це призвело до прагнення органів НКВС, НКДБ і місцевих партійно-радянських органів влади встановити постійний контроль над громадами-зборами Свідків Єгови. І коли їм вдавалося виявити т. зв. антирадянські дії (відмова від військової служби, утримування від участі у виборах і державних позиках, відмова від зернопоставок у «фонд армії»), таким віруючим загрожувало ув'язнення терміном від 10 до 25 років за статтями 54-10 ч. ІІ і 54-11 КК УРСР. Одночасно обкоми КП(б)У західних областей України сплановували і здійснювали репресивну ізоляцію виявлених керівників цієї релігійної організації, щоб в такий спосіб мінімізувати їхню діяльність. В районах, де активно діяли Свідки Єгови, посилювалася масово-пропагандистська робота серед населення про шкідливість цієї конфесії як антирадянської, вимагаючи від її сповідників повного розриву з Бруклінським центром.

У кінці розділу вміщено висновки, в яких автором зроблено узагальнення та підведено підсумки дослідження цих конфесій.

У третьому розділі «Релігійна опозиція тоталітарному режиму у 1947-1953 р.р» аналізуються способи протидії трансформаційним процесам у діючих в Галицькому регіоні релігійних громадах з метою збереження стійкості віруючих перед нарощуванням репресивного тиску влади.

У підрозділі 3.1. «Стан релігійного життя після скасування унії і приєднання Греко-Католицької Церкви до РПЦ» аналізуються масштаби трансформації греко-католицьких парафій, спосіб входження возз'єднаного духовенства в структуру Руської Православної Церкви, стан монастирів УГКЦ.

Встановлено, що динамічної, раптової і остаточної абсорбації УГКЦ в РПЦ, як цього очікувала радянська влада, не відбулося. Це змусило уповноваженого Ради у справах РПЦ при РМ СРСР по Українській РСР П. Ходченка скликати 22-23 квітня 1947 р. нараду уповноважених Ради західних областей УРСР та проаналізувати на ній хід справ з ліквідації УГКЦ. Резолюція наради засвідчила, що у Львівській області залишилися канонічно не оформленими православним єпископом 63 церкви (відповідно стільки ж парафій). 50 колишніх греко-католицьких священиків не були зареєстровані уповноваженим Ради. У Дрогобицькій області відповідно - 34 церкви і 34 священики, у Станіславській області - 43 церкви і 31 священик, у Тернопільській області - 206 церков і 12 священиків. Нарада із ліквідації «залишків уніатства» розробила заходи, які мали б активніше мобілізувати РПЦ в Україні, уповноважених Ради регіону, фінансові та місцеві органи влади для досягнення цієї мети.

На основі опрацьованих архівних джерел автор прийшов до висновку, що державна влада у ті останні сталінські роки не зуміла синтезувати, з одного боку ліквідацію УГКЦ і фаворитизування РПЦ, а з другого - посилення атеїстичної пропаганди. Штучно і насильно ізольовані від греко-католицької традиції миряни не забули дороги до храму. Бо в ті роки ця прабатьківська традиція, незважаючи на формальний перехід духовенства і парафій до православ'я, була ними збережена. Московське православ'я в догматично-обрядовому контексті у кінці 1940-х - на початку 1950-х р.р. не увійшло до колишніх греко-католицьких храмів, не зуміло внести свої обрядові вимоги в релігійні практики як возз'єднаного духовенства, так і їхніх парафіян. Атеїстична пропаганда була малоефективною, оскільки процес закріплення радянської влади в Західній Україні ще не був завершений. Руська Православна Церква також прагнула послаблення атеїстичного тиску влади, щоб легше закріпитися на теренах греко-католицької традиції. В останньому інтереси влади і РПЦ співпадали. Для РПЦ і радянської влади це були роки напруженої організаційної роботи, і вони разом намагалися взяти під повний контроль заборонену УГКЦ: оправославнити, русифікувати, радянізувати.

Ліквідація УГКЦ призвела до поступового згрупування (концентрації) з наказу влади греко-католицьких монастирів, а згодом до їхнього остаточного закриття. Відтак, на початок жовтня 1950 р., як встановлено дослідженням, жодного греко-католицького монастиря із 48 діючих на 1946 рік не існувало, а із 1010 осіб чернецтва понад дві сотні було заарештовано органами НКДБ і ув'язнено. Так, у 1946-1950 р.р. було заарештовано на Закарпатті й у Галицькій митрополії близько сотні черниць усіх конгрегацій, третина котрих завершила своє життя в ГУТАБах Сибіру. Лише із Галицької провінції чину василіян (ЧСВВ) із репресованих 89 ієромонахів і 19 братів - 41 ієромонах і 9 братів було засуджено на тривалі терміни ув'язнення і дев'ять із них загинули в сталінських концтаборах.

На основі архівних джерел доведено, що в західних областях України і в Закарпатті діяло 3147 греко-католицьких храмів і стільки ж парафій, із яких возз'єдналося 2959 парафій, а із 1832 священиків возз'єдналося із РПЦ 1241 особа. У 231-у храмі, духовенство яких не дало згоди на возз'єднання, служіння було припинено, а з 590 осіб духовенства, які відмовилися возз'єднатися, близько 430 священнослужителів органами НКДБ - МДБ і НКВС - МВС було заарештовано і засуджено, решту не допущено уповноваженими до священнослужіння. Таким чином, підпілля УГКЦ Галицької митрополії і Мукачівської єпархії наприкінці 1949 р. становило 160 священиків: у Галицькій митрополії - 72 і у Мукачівській єпархії - 88 священиків.

Як встановлено на підставі аналізу оперативних даних держбезпеки близько 200 парафіій, 160 священиків і декілька сотень черниць стали ядром підпільного служіння УГКЦ в Україні у 1950-1953 р.р., що дає підставу вважати, що хоча й УГКЦ була заборонена державною владою і понад 80 відсотків її священнослужителів і парафій перейшли до московського православ'я, вона все ж не була знищена остаточно.

У підрозділі 3.2. «Входження Московського патріархату в західні області України» аналізується характер формування православної мережі шляхом насильницького скасування греко-католицьких парафій і духовенства у Галицькому регіоні в 1946 р. і на Закарпатті - у 1949 р., що значно розширило чисельність і мережу московського православ'я як в регіоні, так і в Україні в цілому.

З 1946 р. до серпня 1949 р. перейшли до структури РПЦ 3001 греко-католицька парафія і 1242 священики, а це майже стільки парафій, скільки їх налічувалося на 1947 рік на території СРСР, де їх було 3082.

Дисертантом доведено, що Московський патріархат, захопивши де-юре, при активному сприянні держави, храми і парафії УГКЦ, водночас зустрівся із проблемою утвердження де-факто в західних областях України російської православної традиції. Процес оправославнення утруднювався через те, що переважна більшість духовенства і віруючих у новостворених Львівсько-Тернопільській, Дрогобицькій і Станіславській єпархіях РПЦ були возз'єднаними греко-католиками, які оберігали свою прабатьківську релігійну традицію, відмінну від російсько-православної. Колишні релігійні громади УГКЦ, ставши офіційно православними, бойкотували направлених до них кадрових православних священиків, не змінювали інтер'єр храмів, а формально возз'єднане духовенство не відступало від греко-католицьких богослужбових практик і не переходило на російсько-православні канони. Це спонукало єпископат РПЦ в Галицькому регіоні разом із обласними уповноваженими Ради у справах РПЦ інтенсивніше запроваджувати оправославнення, застосовуючи тиск, в т. ч. й репресивний, на те возз'єднане духовенство, яке не прагнуло саме оправославнюватися і оправославнювати своїх парафіян. Насамперед під удар ставилися непокірні церковні «двадцятки», які уповноважені розпускали, а на їх місце вибирали більш лояльні, проправославні. Для дискредитації греко-католицизму влада нарощувала агресивну атеїстичну пропаганду, яка проте не обминала й вірного їй російського православ'я. Тож колишні греко-католицькі парафії поступово відходили (під тиском державної влади) від своєї релігійної традиції, оправославнювалися, водночас консолідувалися у протистоянні масовій атеїзації.

Як доведено в цьому розділі, симбіоз державної влади і РПЦ яскраво проявлявся у ставленні до інституту чернецтва. У перші роки поширення православ'я державна влада опікувалася православними монастирями у Галицькому регіоні (тут всього було 4 чоловічі та 1 жіночий монастирі, котрі знаходилися у волинських районах Тернопільщини), оберігала їх до тієї пори, поки вела боротьбу за возз'єднання УГКЦ із РПЦ. Але як тільки це завдання в основному було виконаним, органи місцевої влади почали боротьбу й проти православних монастирів як «розсадників» релігійного фанатизму, що й призвело до закриття у 1950 р. Малозагаєцького чоловічого монастиря. Намічалася цілковита ліквідація усіх діючих в регіоні монастирів. Відтак, нарощування агресивності атеїзму в західних областях України на початку 1950-х років ставало очевидним фактом.

У підрозділі 3.3. «Наступ державної влади на Римо-Католицьку Церкву» аналізується становище римо-католицьких парафій в західних областях України та деструктивні процеси у цих релігійних громад під тиском державної влади.

Оскільки у 1947-1953 р.р. між Радянським Союзом і Ватиканом не існувало двосторонніх дипломатичних відносин, католики в СРСР були під особливим прицілом радянських спецслужб, і проти них за особистою вказівкою В. Молотова, який здійснював курс зовнішньої політики СРСР, мала бути спрямована витончена пропаганда. Так як під час розпалювання холодної війни між Заходом і СРСР, сталінський режим сприймав Ватикан як одного із своїх головних ідеологічних ворогів, це відбилося на становищі Римо-Католицької Церкви в західних областях України, на яку влада постійно чинила тиск, щоб обмежити її діяльність, використовуючи для цього щонайменші причини (недоукомплектованість «двадцяток» парафій; фінансова неспроможність громад провести на вимогу місцевих органів влади ремонт діючих костьолів; встановлення відстані (до 10 км) між діючими костьолами; відсутність у багатьох парафіях постійного настоятеля), щоб зняти з реєстрації ксьондзів, релігійні громади, закрити діючі костьоли. Таким чином, вищезазначені причини призвели до того, що у Львівській, Тернопільській і Станіславській областях у 1948 р. із зареєстрованих 30 парафій, 29 костьолів і 19 ксьондзів наприкінці 1953 р. залишилося лише 20 парафій, 20 костьолів і 13 ксьондзів. Відтак, за шість років Римо-Католицький Костьол зазнав значних втрат в результаті насильницької кампанії по зменшенні на третину своєї мережі в Галицькому регіоні.

Підрозділ 3.4. «Ставлення радянської влади до іудаїзму, протестантизму і мусульманства в Галицькому регіоні у 1947-1953 роках» висвітлюються репресивні акції державної влади з метою мінімізації їхнього впливу у Галицькому регіоні.

У підрозділі 3.4.1. «Тактика нейтралізації впливу синагог на євреїв» аналізується вплив уповноважених Ради у справах релігійних культів західних областей України на життєдіяльність трьох легальних, але незареєстрованих іудейських громад Станіславщини та однієї зареєстрованої іудейської громади Львова.

Як встановлено на підставі проаналізованих архівних документів, уповноважений Ради у справах релігійних культів у Станіславській області стримував поширення іудаїзму в області, спеціально не реєструючи діючі легально громади, не надаючи у їхнє використання пустуючі синагоги, мотивуючи це тим, що у цьому немає «ні надзвичайної потреби, ні політичної доцільності». Натомість, уповноважений Ради у справах релігійних культів у Львівській області значно репресивніше впливав на становище релігійної громади Львова, не тільки контролював її кожний крок, а й постійно регулював ситуацію в ній як в релігійному аспекті, так і в соціальному. Це призводило до арештів і ув'язнення деяких чільних керівників львівської іудейської громади, кадрових перестановок в ній, знятті з реєстрації рабина і кантора, розколу в громаді і обмеження її діяльності. Парадоксально, але це своєрідне «наведення порядку» у львівській іудейській громаді обласним уповноваженим, сприяло усвідомленню її віруючими ретельнішого дотримання чинного тоді в СРСР законодавства про культи, згуртувало і стабілізувало громаду та сприяло росту релігійності іудеїв Львова і синагоги як осередку не лише місцевого єврейства, а й консолідуючого центру іудаїзму в Галицькому регіоні.

У підрозділі 3.4.2. «Посилення атеїстичного тиску на баптистів і п'ятидесятників» аналізуються методи і форми деструктиризації мережі цих релігійних об'єднань.

Аналіз архівних документів місцевих державних і партійних органів влади показав, що атеїстичний тиск і репресії зачепили ВРЄХБ, яка постійно знаходилися під прискіпливим контролем обласних уповноважених Ради у справах релігійних культів, партійно-радянських органів та спецслужб. У зазначений період ці державні структури, з метою мінімізації діяльності і впливу євангельських християн-баптистів на населення регіону, здійснювали укрупнення (злиття кількох) громад, знімали з реєстрації п'ятидесятницькі громади, котрі увійшли до ВРЄХБ, але не відмовилися від віровчення ХВЄ, заарештовували як нелояльних до радянської влади пресвітерів та активних віруючих. У результаті відбувалося кількісне зменшення зареєстрованих громад ВРЄХБ та водночас розширювалася мережа нелегальних громад ХВЄ, які були зняті з реєстрації і діяли в підпільних умовах: формувалися нелегальні парафії п'ятидесятництва та водночас послаблювався контроль за ними обласних уповноважених Ради у справах релігійних культів. У 1950 р. в регіоні діяли 106 зареєстрованих громад ВРЄХБ та 43 підпільні громади ХВЄ.

У підрозділі 3.4.3. «Стабільний стан адвентистських громад» аналізується ситуація в громадах АСД, які прагнули розширити свій вплив в регіоні. У процесі дослідження з'ясовано, що незначна присутність в західних областях України адвентизму (10 громад та 475 віруючих, із яких половина хоч і діяла легально, але не була зареєстрована) не так турбувала владу, як громади баптистів і п'ятидесятників, чисельність яких була більшою, окрім того розширювалася мережа незареєстрованих п'ятидесятників, які вважалися радянською владою особливо небезпечними, тому становище громад АСД було більш-менш стабільним, так як ці громади діяли під контролем влади і були лояльними до неї.

У підрозділі 3.4.4. «Свідки Єгови під ударами репресивних структур» аналізується як державна репресивна політика в сталінський період завдала нищівного удару по віруючих цієї підпільної релігійної організації Галицького регіону, чисельність якої на 1950 р. становила (за даними, які вдалося виявити обласним уповноваженим Ради у справах релігійних культів в західних областях України) 51 громаду (збір).

Встановлено, що найбільш заповзято і жорстоко влада боролася з віруючими релігійної організації Свідків Єгови. Проте ні репресії, ні арешти (органами держбезпеки у 1950 р. було заарештовано керівників та активістів «Крайового бюро»), ні масове виселення у ніч з 27 на 28 березня 1951 р. (було виселено близько 9 тис. осіб в основному із західних областей) до Томської та Іркутської областей і до Красноярського краю, - не викорінили цієї релігійної спільноти з ярликом «антирадянської єговістської секти» з релігійного життя в Західній Україні, а лише примусили її до глибшої конспірації.

У підрозділі 3.4.5. «Заборона для мусульман легально задовольняти свої релігійні потреби» аналізується спроба ісламської громади Львова (єдиної у регіоні) бути легальною і зареєстрованою та на цій основі розвинути свою діяльність. Дослідженням встановлено, що обласний уповноважений Ради у справах релігійних культів відмовив даній релігійній громаді, яка налічувала 30 віруючих, у реєстрації, хоча згідно з діючим законодавством про культи, мусульмани мали право на легальне служіння. Така відмова змусила мусульман нелегально проводити богослужіння.

У підрозділі 3.5. «Висновки» аналізується, що репресії проти релігії взагалі та проти небажаних церков, деномінацій та їхніх керівників і віруючих з метою знищення самого їх існування, а також перепони в нормальному служінні легальним конфесіям з метою поступового їх зменшення, були характерними ознаками політики сталінського режиму щодо свободи віросповідання.

У четвертому розділі «Державно-церковні відносини у 1954-1964 р.р.» аналізуються трансформації в діючих у західних областях України конфесіях під наростаючим державним тиском антирелігійної пропаганди та масової науково-атеїстичної роботи.

У підрозділі 4.1. «Сутність і спрямованість антирелігійної політики партійно-радянської влади» висвітлюються процеси нагнітання державною владою атеїстичної пропаганди і агітації у західноукраїнському суспільстві та їх вплив на життєдіяльність конфесій Галицького регіону.

Проаналізовано і доведено, що хоча хрущовська «відлига» й сприяла звільненню з місць ув'язнення значної частини духовенства і активних віруючих (пізніх протестантських течій, греко-католиків тощо) та водночас посилилися жорсткі атеїстичні заходи. Виходила низка постанов ЦК КПРС і ЦК КП України спрямованих на утвердження в радянському суспільстві комуністично-атеїстичної свідомості, в кожному населеному пункті проводилися науково-атеїстичні читацькі конференції, інтенсифікувалася атеїстична пропаганда через пресу, радіо, кінопрокат, пересувні виставки, партійні і комсомольські організації проводили акції зруйнування придорожніх хрестів, релігійних пам'ятників, «святих місць», капличок, дзвіниць, храмів. Обласні уповноважені Ради у справах РПЦ і уповноважені Ради у справах релігійних культів чинили тиск на духовенство, щоб зменшити релігійність населення: не дозволяли духовенству відвідувати помешкання віруючих і виконувати в них таїнства і обряди, святити воду в ставках, річках, організовувати молодь і дітей для колядування, проводити богослужіння в незареєстрованих храмах. Було введено нові статті до Кримінального кодексу УРСР, які передбачали як адміністративну, так і кримінальну відповідальність порушників чинного законодавства про культи. Знімали з реєстрації священиків, парафії, закривали діючі храми. При облвиконкомах було створено комісії сприяння у здійсненні контролю за виконанням законодавства про культи, котрі вивчали і перевіряли зареєстровані релігійні громади, послаблювали вплив духовенства, вводили т. зв. нову радянську обрядовість, намагалися виявити підпільні парафії та ліквідувати їхнє служіння. Усі ці заходи були направлені на відторгнення віруючих від релігії, Церкви, зняття з реєстрації духовенства, релігійних громад, знищення нелегальних парафій, закриття діючих храмів тощо.

У підрозділі 4.2. «Стан катакомбної УГКЦ і спроби легального відродження греко-католицьких громад під час хрущовської «відлиги»» аналізується, з одного боку, діяльність підпільного духовенства, чернецтва і парафій УГКЦ та їхні намагання відновлення своєї Церкви, а з другого - протистояння нелегальній УГКЦ державної влади і православної ієрархії у цих прагненнях з метою остаточного знищення греко-католицизму в західних областях України.

Доведено, що політика десталінізації дала можливість звільненню з ув'язнень греко-католицького духовенства. Так, у 1956 р. в західних областях України діяли у підпіллі 307 священиків УГКЦ, із котрих 177 повернулися із сталінських ГУТАБів. У наступні роки, включно з 1964 роком, греко-католицьке підпільне духовенство, через природний відхід та через возз'єднання до РПЦ деяких звільнених священиків, налічувало близько 250-270 священиків, понад 400 нелегальних релігійних громад, 57 невозз'єднаних церков, понад 600 черниць. Звільнене духовенство активізувало нелегальні як відкриті, так і закриті відправи, проводило антиправославну пропаганду, розширювало мережу підпільних парафій, використовувало для богослужінь зняті з реєстрації храми, крім приватних помешкань, вселяло своїм вірним надію на легальне відродження УГКЦ. Тому державна влада постійно посилювала т. зв. антиуніатську пропаганду і антиватиканську контрпропаганду, залучаючи до неї єпархії РПЦ в західних областях України, намагаючись повністю оправославнити колишніх греко-католиків. Не отримавши очікуваних результатів, влада вдалася до репресій проти найактивніших священиків підпільної УГКЦ, що на цьому етапі принесло певний ефект в нейтралізації підпільної активності, як вона вважала, так званих «залишків уніатства».

У підрозділі 4.3. «Ідеологічний і адміністративний наступ на церковно-парафіяльну мережу РПЦ в Галицькому регіоні» аналізується як хрущовська «відлига» позначилася на трансформації парафій РПЦ у західних областях України. Дисертантом доведено, що інтенсифікація боротьби з релігією державної влади дуже гостро відбилася на РПЦ й не обминула її парафій у західних областях України. Так, у 1961-1964 р.р. у Львівській області державною владою було закрито 650 церков, що становило 48,4 відсотки від діючих, в Івано-Франківській області - 307 церков (48,1 %), у Тернопільській області - 311 церков (37,8 %). Сумарно, у цих трьох областях було закрито 1268 церков РПЦ, тобто 44,8 відсотки. Доведено, що уповноважені Ради у справах РПЦ даних областей за щонайменше порушення законодавства про культи знімали з реєстрації духовенство і парафії, чинили перешкоди бажаючим вступити до духовних семінарій, не реєстрували нових священиків. Всі чоловічі і жіночі монастирі на Тернопільщині наприкінці 1959 року були закриті. Лише Почаївська Лавра як цидатель російського православ'я залишалася діючою під державним контролем під час коли храми і монастирські комплекси влада зруйнувала. Це був тотальний і реальний, в усіх проявах, наступ хрущовської «відлиги» на релігію з метою витіснення її із суспільного життя і суспільної свідомості населення західноукраїнських областей.

У підрозділі 4.4. «Заходи по скасуванню мережі Римо-Католицького Костьола в Галицькому регіоні» висвітлюється ситуація в римо-католицьких громадах, розкриваються методи і форми тиску на них державної влади, аналізуються соціологічно-демографічні аспекти парафій, релігійність віруючих, причини закриття костьолів.

Автором доведено, що державна влада і в хрущовський період постійно намагалася обмежити присутність римо-католицизму в західних областях України і припинити вплив Ватикану та його інтенсивної пропаганди на Галицький регіон. Для цього застосовувалися різні, здебільшого надумані, причини зняття з реєстрації духовенства, ліквідації парафій, закриття костьолів: неукомплектованість «двадцяток», несвоєчасна сплата віруючими податку з костьольних будівель, земельної ренти чи страхових платежів, фінансова неспроможність громади провести капітальний ремонт костьолів, які до того ж були ще й пам'ятками архітектури, укрупнення (злиття) громад і зняття з реєстрації одного із діючих костьолів через близьку віддаль між ними, закриття костьолів через т. зв. аварійний стан будівлі тощо. Відтак, якщо у 1959 році в західних областях України налічувалося 35 зареєстрованих римо-католицьких парафій і стільки ж діючих костьолів, то наприкінці 1964 р. залишилися зареєстрованими тільки 19 парафій і стільки ж діючих костьолів.

У підрозділі 4.5. «Протестантські, іудейські громади та рух покутників під контролем спецслужб» висвітлюється становище як в легальних, так і в нелегальних громадах даних конфесій.

У підрозділі 4.5.1. «Деструктивні процеси в громадах баптистів і п'ятидесятників та їх вплив на внутрішні трансформації» аналізується ситуація в баптистсько-п'ятидесятницькому об'єднанні після прийняття під тиском державної влади доленосних документів ВРЄХБ у 1959 р., які спричинили розкол у баптизмі і розмежування п'ятидесятників.

Дослідженням з'ясовано, що відносну стабільність в Церкві ВРЄХБ було порушено грудневими 1959 р. документами: «Положенням про Союз євангельських християн-баптистів» та «Інструктивним листом старшим пресвітерам ВРЄХБ», які влаштовували владу, бо сприяли скороченню кількості молитовних зібрань, скороченню на 50 відсотків проповідників, прискіпливішому порядку прийому нових членів до громад. Ці документи, прийняті під тиском державної влади, а також широка атеїстична пропаганда призвели до відходу частини віруючих із зареєстрованих громад ВРЄХБ, а також до зменшення кількості самих громад. Влада чинила репресивний тиск, особливо на п'ятидесятників, котрі становили більшість у громадах ВРЄХБ і не відмовилися від віровчення, яке влада вважала небезпечним для її ідеології. Та, коли у жовтні 1963 р. з'їзд ВРЄХБ відмінив згадане положення й інструктивний лист і прийняв новий Статут, - це сприяло поверненню до громад тих віруючих, котрі відокремилися за минулі три роки. Тож, якщо чисельність громад наприкінці 1964 р. було зменшено, кількість віруючих у них знову повернулася до попереднього стану чи навіть дещо зросла. Окрім того, частина п'ятидесятників, які вийшли з громад ВРЄХБ, через вищезазначені причини і діяли нелегально, - також повернулися до громад ВРЄХБ. Таким чином, у 1959-1964 р.р. тривала двовекторна трансформація в легальних громадах ВРЄХБ і в нелегальних, не приєднаних громадах ХВЄ. Хрущовська «відлига» не покращила становище ні громад ВРЄХБ, ні громад ХВЄ, тому що влада проводила антирелігійну кампанію, закриваючи молитовні будинки, знімаючи з реєстрації релігійні громади і їхніх пастирів, ув'язнюючи провідників п'ятидесятницьких об'єднань. Проте це не зменшувало чисельності віруючих, бо зняті з офіційної реєстрації релігійні громади поповнювали ряди нелегальних громад.

У підрозділі 4.5.2. «Розкольницькі тенденції в адвентизмі» аналізуються розкольницькі процеси в громадах АСД, пов'язані із посиленням владою атеїстичного тиску, а також соціологічно-демографічні аспекти складу парафій. Автором доведено, що в хрущовський період авдентизм в СРСР переживав не найкращі сторінки своєї історії. Ще у 1955 р. на пленумі ВРАСД намітився ініційований органами державної безпеки розкол, який, до речі, тривав 30 років. Рада у справах релігійних культів при РМ СРСР із цього скористалася і наприкінці 1960 р. заборонила діяльність керівництва ВРАСД, що означало й ліквідацію всієї ВРАСД як церковної інституції. Така ситуація відбилася на діяльності як зареєстрованих релігійних громад АСД, так і на незареєстрованих парафіях в Галицькому регіоні України. Якщо у 5 незареєстрованих, але легальних групах АСД Станіславщини та в єдиній зареєстрованій громаді Тернопільщини розкольницьких тенденцій не спостерігалося, то у трьох зареєстрованих громадах Львівщини у 1959-1964 р.р. внутрішні протистояння не згасали. Це дало підстави обласному уповноваженому Ради у справах релігійних культів зняти з реєстрації ще у тому ж 1959 р. одну із громад, як таку, що розпалася. В двох інших парафіях внутрішні чвари не припинялися, особливо у львівській громаді. Їх, своїми рішеннями також розпалював обласний уповноважений, знявши пресвітера з реєстрації та розпустивши «двадцятку» громади, виконавчий комітет, ревізійну комісію. Але протеговані уповноваженим новообрані члени цих структур не знайшли повної підтримки у громаді, то ж розкол тривав й надалі. Незгідних віруючих уповноважений виключив з громади і, таким чином, поглибив розкол, а діючі легально невеликі групи адвентистів у західних областях УРСР - не реєстрував.

У підрозділі 4.5.3. «Свідки Єгови - заборонена і тотально репресована конфесія» аналізується нарощування партійно-радянськими органами, спецслужбами та уповноваженими Ради у справах релігійних культів в західних областях України системних репресій проти віруючих цієї релігійної організації.

Дисертантом встановлено, що органами КДБ проводилася постійна робота з виявлення підпільних громад Свідків Єгови, а найактивніших з них було засуджено до різних термінів ув'язнення спочатку за суто політичними статтями 54 ч. 10, 54-11 КК УРСР, а пізніше за статтею 209 КК УРСР. Влада намагалася взяти під контроль діяльність Свідків Єгови. У цьому їй допомагали єпархії РПЦ у західних областях України, котрі у співпраці із місцевими партійно-радянськими органами влади виявляли членів нелегально діючої і забороненої релігійної організації Свідків Єгови, складали їхні списки, а райкоми партії прикріплювали до кожного віруючого пропагандистів для індивідуальної роботи, щоб відлучити віруючих від релігійної спільноти. Також широко практикувалися загальні збори колгоспників і робітників підприємства, на які «запрошувалися» усі віруючі Свідки Єгови села чи підприємства і перед якими стояв вибір: або відмовитися від свого релігійного вчення або бути ув'язненим. У цей спосіб, влада активно формувала так звану громадську антиєговістську думку, залучаючи не лише свій ідеологічний і репресивний апарат, а й духовенство Православної Церкви до акцій дискредитації і тотального розгрому Свідків Єгови. Тому деякі єговісти, боячись репресій, виходили із «кілок» - низових ланок підпільних конфесійних структур, але це не означає, що вони відмовлялися від свого віровчення. Бо, якщо у 1960 р. в регіоні органами влади було виявлено 225 релігійних громад Свідків Єгови із чисельністю 2468 віруючих, то наприкінці 1964 р. налічувалося 233 релігійні громади із чисельністю 2764 віруючих. З цього, як мінімум, випливає, що місійна нелегальна робота віруючих «кілок» Свідків Єгови із залученням у своє віровчення нових адептів була ефективнішою, ніж партійно-державна антиєговістська пропагандистська машина у синтезі із спецслужбами і місцевим російським православ'ям.

У підрозділі 4.5.4. «Застосування тактики компромату іудеїв» аналізується релігійна і соціальна діяльність зареєстрованої іудейської громади м. Львова та становище трьох незареєстрованих громад Станіславщини.

У цій частині дисертації доведено, що з 1955 р. спостерігається активізація львівської іудейської громади, з двох основних причин: обласний уповноважений Ради у справах релігійних культів не знаходив порушень законодавства про культи віруючими цієї громади, тому й не переслідував їхньої діяльності; збільшилася єврейська іудейська меншина у Львові. Громада дбала про випічку маци, внутрішній і зовнішній ремонт синагоги, облаштування приміщення на цвинтарі для обряду захоронення, підтримувала зв'язки з дипломатичним представництвом Ізраїлю в СРСР, кореспондентами західних ЗМІ. Але в 1957 р. у громаді почався розкол, так як група хасидів вирішила взяти в свої руки керівництво громадою, яких підтримували деякі колишні чільні керівники громади, які повернулися із ув'язнення. Громада, на думку державної влади, стала осередком сіонізму в регіоні. Використовувалася так звана чорна контрпропаганда про те, що нібито під релігійним прикриттям, здійснюються різні спекулятивні оборудки кримінального характеру, продаж за високу плату т. зв. кращих місць віруючим у синагозі, ініціювалися скандали і бійки. Всі ці «діяння» та «фабрикації» спецслужб мали на меті скомпрометували синагогу, чим і скористався обласний уповноважений і рішенням Львівського облвиконкому від квітня 1962 року громаду було знято з реєстрації, а синагогу закрито. Таким чином, до трьох незареєстрованих іудейських громад Станіславщини додалася ще одна громада Львова. Жодної зареєстрованої іудейської громади у Галицькому регіоні відтоді вже не існувало.

У підрозділі 4.5.5. «Феномен покутництва» розкривається зародження і поширення релігійного руху покутників у західних областях України. Дисертантом доведено, що цей рух виник на Станіславщині у с. Середнє у грудні 1954 р. в середовищі греко-католиків. Цей рух охоплював тих віруючих, котрі були розчаровані політикою Ватикану, котра була направлена на встановлення контактів із Москвою. Органи державної влади, вбачаючи у доктрині покутників антирадянську позицію, заарештували і засудили у 1959-1962 р.р. засновників цього руху, що призвело до його короткотривалого згасання. У 1963 р. рух покутників знову відновився, а паломництво віруючих із західних областей України до т. зв. святої Середнянської гори активізувалося. Відповідно із цими віруючими влада почала проводити активнішу пропагандистську атеїстичну роботу. Допомагало їй у цьому московське православ'я. Так спільними зусиллями вдалося загальмувати діяльність покутників. Незадоволене рішеннями Третьої сесії ІІ Ватиканського собору покутництво знову почало відроджуватися, відповідно активізувалася боротьба проти нього державної влади. Загалом, у Галицькому регіоні кількість активних покутників не перевищувала 300 віруючих, які ігнорували будь-які державні і громадські заходи радянської влади.

У підрозділі 4.6. «Висновки» аналізується що інтенсифікація боротьби з релігією хрущовського режиму призвела до чисельного зменшення легальних релігійних громад, закриття храмів, зняття з реєстрації духовенства, вибіркових репресій проти найактивніших священнослужителів і віруючих, і цей тиск влади найгостріше відчули легальні діючі конфесії. Натомість ті конфесії, котрі були поза контролем влади, діяли у підпіллі, зуміли не тільки уникнути значних втрат, але й наполегливо розширювали свої релігійні впливи на місцеве населення і стали не лише регіональним (ті ж Свідки Єгови), а всеукраїнським і навіть всесоюзним явищем (в результаті здійсненого проти них геноциду в 1951 р.).

ВИСНОВКИ

У висновках, відповідно до мети дисертації, автором зроблено узагальнення та підведено підсумки виконаного дослідження. Дане дослідження простежило конфесійні трансформації в контексті державно-релігійної політики на теренах західноукраїнських областей (Львівської, Івано-Франківської і Тернопільської) в часових межах 1944 - 1964 р.р. Посилена увага державно-партійних керівників СРСР та УРСР до Галицького регіону України у другій половині 1940-х років пояснюється особливою, не тільки релігійною, а й політичною та ідеологічною ситуацією: наявністю активно діючих загонів УПА, поєднанням релігійності населення з високим рівнем національної свідомості й патріотизму. Враховуючи дані аспекти всесоюзні і республіканські державні органи опрацювали план заходів по скасуванню Берестейської унії і переходу Греко-Католицької Церкви до РПЦ Московського патріархату. До реалізації заходів із ліквідації Греко-Католицької Церкви активно залучалася Московська патріархія РПЦ та її єпархії в Україні. Саме на цій площині гармонізувалися спільні інтереси православної російської ієрархії і кремлівського керівництва СРСР. Скасування унії і ліквідація Греко-Католицької Церкви на Львівському соборі 8-10 березня 1946 року (на початку Другої світової війни Галицька митрополія налічувала 2259 парафій, 3000 храмів, 2072 священиків і 3,7 млн. вірних) не призвели до одночасного паралельного припинення функціонування греко-католицьких парафій на місцях та їх переходу до РПЦ, водночас й не все греко-католицьке духовенство Західної України перейшло до російського православ'я. Таких, як випливає із дослідження, було близько 590 священнослужителів, із котрих 430 були заарештовані НКВС - МВС і НКДБ - МДБ й засуджені зазвичай на 10 років ув'язнення. Водночас, близько 160 священиків перейшли на підпільне служіння, по суті, закладаючи підмурок майбутньої «катакомбної Церкви», за що піддавалися постійним репресіям. Тому, щоб не допустити активізації «катакомбної Церкви» державна влада посилила пропаганду, як вона вважала, проти цих «залишків уніатства», залучаючи до неї єпархії РПЦ в західних областях України, намагаючись повністю оправославнити колишніх греко-католиків. Оскільки це не принесло очікуваних результатів, державна влада вдалася до репресій найактивніших священнослужителів підпільної УГКЦ - арештів і судових процесів. Це принесло на деякий час певний ефект і активність підпільної УГКЦ дещо згасла, щоб знову відновитися вже в кінці так званого брежнєвського «застою» і горбачовської демократизації. Депортація польського населення з України до Польщі та українського населення з Польщі до України в 1944-1946 р.р. призвела до суттєвої деструктуралізації Римо-Католицької Церкви в західних областях України. Це й відбилося на становищі Римо-Католицької Церкви в західних областях України, на котру державна влада постійно чинила тиск, обмежуючи її діяльність, знімаючи з реєстрації священиків, релігійні громади, закриваючи діючі костьоли. Репресії і ліквідація органами державної влади в середині 1940-х років діючих структур Вірмено-Католицької Церкви в Західній Україні призвело до її цілковитої ліквідації в Галицькому регіоні. Після скасування державною владою Греко-Католицької Церкви на Львівському соборі 1946 року значно розширилася мережа Руської Православної Церкви в Галицькому регіоні, так як партійні і державні структури, спецслужби та уповноважені Ради у справах РПЦ і уповноважені Ради у справах релігійних культів активізували процес возз'єднання греко-католицького духовенства, чернецтва і парафій з РПЦ. Московський патріархат, захопивши де-юре, при активному сприянні державної влади греко-католицькі храми і парафії, водночас зустрівся із проблемою утвердження де-факто в західних областях України російської православної традиції, так як возз'єднані греко-католики оберігали свою прабатьківську традицію, відмінну від російсько-православної. Колишні греко-католицькі громади бойкотували направлених до них кадрових православних священиків, не змінювали інтер'єр храмів, в свою чергу возз'єднане духовенство не змінювало жодних греко-католицьких богослужбових практик на російсько-православні. Тому єпископат РПЦ в Галицькому регіоні України разом із обласними уповноваженими Ради у справах РПЦ у 1950-х роках інтенсивніше запроваджував оправославнення, застосовуючи репресивний тиск на возз'єднане духовенство та на непокірні церковні «двадцятки». Водночас, державна влада нарощувала атеїстичну пропаганду, котра не обминула й вірного їй російського православ'я, а наприкінці 1950-х - на початку 1960-х років активізувала процес закриття діючих зареєстрованих храмів. У трьох західних областях відбувалася двовекторна трансформація в легально діючих громадах ЄХБ і в нелегальних, неприєднаних до ЄХБ громадах: кількість зареєстрованих громад зменшувалася, а кількість віруючих залишалася стабільною і навіть збільшувалася, оскільки зміцнювалася нелегально діюча мережа громад баптистів і п'ятидесятників. У 1964 р. органи КДБ виявили 233 новостворених громади Свідків Єгови, в яких налічувалося до 3 тис. віруючих. Ця релігійна організація зростала в Галицькому регіоні з “нуля”, оскільки у 1951 р. відбулося масове виселення всіх Свідків Єгови до Сибіру з конфіскацією їх житла і майна. Така ж доля спіткала і іудеїв. У Львівській області існувала іудейська громада і діяла центральна синагога у Львові (понад 1500 віруючих) і три незареєстровані іудейські громади в Станіславській області (400 віруючих). Гуманітарна діяльність Львівської синагоги (фінансова допомога бідним одновірцям, сиротам, організація культурно-просвітницького життя євреїв, налагодження зв'язків із закордонним єврейством та його релігійними організаціями) сприяла росту релігійності євреїв у Львові і перетворенню Львівської синагоги в осередок єврейства Західної України. Саме тому чинність синагогіяльної мережі у 1962 р. була владою припинена, синагоги закрито, інституціональний іудаїзм в Галицькому регіоні силоміць, по суті, скасовано. У 1961-1964 р.р. активізувався релігійний рух так званих “покутників”, що виник наприкінці 1954 р. в середовищі греко-католиків, який, по суті, став антиватиканським (як реакція на процеси, що відбувалися у світовому католицизмі, зокрема, на явище “аджорнаменто”, започатковане ІІ Ватиканським Собором (1962-1965 р.р.)) і антирадянським. Загалом у трьох західних областях України державними органами було виявлено майже 300 “покутників”, які намагалися розширити сферу свого впливу на Закарпаття, Буковину і навіть Молдову. Проте крайній фанатизм і догматична обмеженість не давала “покутникам” шансів на значну чисельну і географічно поширену релігійну організацію. Суспільна ізоляція, постійний контроль державних органів, відсутність більш-менш відчутної підтримки з боку широкого загалу греко-католиків не давали “покутникам” можливості перетворитися у діяльну релігійну організацію. У сталінський, 1944-1953 р.р., а особливо у хрущовський, 1953-1964 р.р., періоди виходить низка постанов ЦК КПРС і ЦК КП України, спрямованих на утвердження в суспільстві комуністичної свідомості. Активізується тиск державної влади на релігію й інтенсифікується атеїстична пропаганда: партійними активістами і лекторами в кожному населеному пункті читаються лекції на атеїстичну тематику; посилюється атеїстична пропаганда через ЗМІ; задіюються пересувні науково-атеїстичні виставки; розпочинається процес руйнування партійними і комсомольськими активістами придорожніх хрестів і пам'ятників, «святих місць», храмів, монастирських комплексів. Обласними уповноваженими Ради у справах РПЦ і Ради у справах релігійних культів чиниться тиск на духовенство, церковні «двадцятки», знімається з реєстрації храми, релігійні громади, священнослужителів. Спецслужбами здійснюється переслідування і репресії, арешти, засудження і ув'язнення активних священнослужителів легальних і підпільних конфесій. Облвиконкомами і райвиконкомами запроваджується так звана радянська обрядовість тощо. Усі ці тотальні антирелігійні заходи партійно-радянської державної влади мали на меті викорінити релігію із суспільного життя і суспільної свідомості.

Динаміку конфесійних трансформацій можна простежити в контексті порівняння чисельності діючих релігійних громад, храмів та духовенства в західних областях України у 1944-1946 роках із аналогічними показниками у 1953-1954 і 1963-1964 р.р., це дало можливість отримати підсумкову статистичну компаративістику державно-церковних відносин у 1944-1964 р.р. (порівняльні таблиці, діаграми, графіки подані у дисертації).