Етноконфесійний модус творчості Івана Вишенського та його відображення у вітчизняній полемічній проблематиці антикатолицького спрямування XI – початку XVII ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

ІНСТИТУТ ФІЛОСОФІЇ ІМЕНІ Г.С. СКОВОРОДИ

НАЦІОНАЛЬНОЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ

УДК 261.8

Автореферат дисертації

на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук

Етноконфесійний модус творчості Івана Вишенського та його відображення у вітчизняній полемічній проблематиці антикатолицького спрямування XI - початку XVII ст.

Спеціальність 09.00.11 - релігієзнавство

Ющишин Оксана Іванівна

Київ - 2009

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у Відділенні релігієзнавства Інституту філософії імені Г. С. Сковороди НАН України.

Науковий керівник: доктор філософських наук, провідний науковий співробітник відділу філософії релігії Відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України Шевченко Віталій Володимирович

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, старший науковий співробітник Литвинов Володимир Дмитрович, Інститут філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України, провідний науковий співробітник відділу історії філософії України

кандидат філософських наук, доцент Хрипко Світлана Анатоліївна Національний педагогічний університет ім. М.П. Драгоманова, доцент кафедри культурології

Захист відбудеться «13» лютого 2009 року о 14-й годині на засіданні Спеціалізованої вченої ради Д 26.161.03 в Інституті філософії імені Г.С. Сковороди НАН України (01001, Київ, вул. Трьохсвятительська, 4).

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України (01001, Київ, вул. Трьохсвятительська, 4).

Автореферат розісланий «12» січня 2009 року

Вчений секретар Спеціалізованої вченої ради, кандидат філософських наук, доцент Бучма О.В.

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. У долі кожного народу мають місце події та явища, які найкраще відображають або найбільш повно розкривають його характер, спосіб світосприйняття та світопереживання і воднораз є тими його історичними віхами, на які він час від часу озирається, з якими звіряє свій поступ, над якими розмірковує, в яких пізнає себе, свої потреби, прагнення та ідеали. Остання третина ХVІ - початок ХVІІ століття і є тією добою в житті українського народу, що найбезпосереднішим чином пов'язана з підготовкою, проголошенням та заходами із запровадження Берестейської унії 1596 року. Тобто мається на увазі той хронологічний відтинок української історії, коли, крім посилюваного протистояння православних та католиків Речі Посполитої, частину державного утворення якої тоді складала більшість українських земель, в напруженому протиборстві зіткнулися вірники православної Церкви проунійного та антиунійного переконання. Факт цей тим важливіший, що в процесі цієї боротьби було кристалізовано погляди речників різних орієнтацій, а ті своєю чергою справили доленосний вплив на перебіг вітчизняної історії наступних століть. Принаймні поза унійною проблематикою важко, а то й неможливо відстежити провідні лінії церковно-релігійного життя України в їх православно-католицькій проекції. Крім того, в той чи інший спосіб проблематичний вузол православно-католицьких суперечностей дається взнаки й зараз, на етапі розбудови молодої Української Держави. Адже духовне відродження України з необхідністю передбачає самоідентифікацію, що не є можливим без урахування багатовікової специфіки церковно-релігійного розвитку. Під цим оглядом полемічна спадщина Івана Вишенського може бути сміливо визнана такою, що зберігає свою актуальність і на нинішньому етапі розвитку України. Серед тих питань, що не втратили свого значення дотепер, - ідея рівності всіх громадян в її ранньохристиянському розумінні, апологія чернецтва з її проповіддю бідності й смирення, простоти й чесності та орієнтація на братства, релігійні підтексти заснування яких тісно поєднувалися з ренесансно-гуманістичними уподобаннями полеміста. В цьому ж тематичному розрізі варта осмислення й нищівна критика Іваном Вишенським папства, католицького віровчення та соціальної практики, а також трактації істини, сприйняття мистецтва, краси, мови, давніх звичаїв. Як нам здається, потребує визначення й місце, яке мають посідати в системі тодішніх і теперішніх христологічних вимірів радикально трактовані Іваном Вишенським заклики до зречення цьогосвітніх марнот, критика античної спадщини або обґрунтування вбогості як запоруки досягнення моральних чеснот та її розуміння в світлі сучасних реалій, в добу чергового матеріального переділу, правового нігілізму та моральної деградації. Зрештою, не слід ігнорувати й ставлення Івана Вишенського до віронауки, що навчає ненавидіти світ чи, точніше, все те, що, на його погляд, стоїть на заваді до вічного спасіння, а з тим з'ясувати роль, яку має відігравати в ньому церква. Крім того, ми вважаємо, що релігійна палітра чернечо-аскетичних натхнень Івана Вишенського може стати в потребі нашому сучасникові як цілком самодостатня система розміркувань, що органічно поєднується із запитами поточного часу, за яких Україна мислиться віруючим загалом лише з Богом і в Богові. А ці візії, в свою чергу, корелюються з надіями на появу в церковно-релігійному пантеоні України нових аристократів духу, тієї когорти мислителів, «сила яких, ? як зазначає П. Ямчук, ? полягатиме в істинній дії та в істиннім слові» і які здатні «прокласти міст між техногенною культурою й духовністю, між соціальним гуманізмом і Божественною природою любові до людини, між хибним шляхом, що ним пішло людство, і між шляхом істини, від якого воно відмовляється».

Отже, кажучи узагальнено, вивчати й досліджувати, знати й розуміти спадщину Івана Вишенського важливо для того і тому, щоб не тільки скласти відповіді на злободенні питання української дійсності кінця XVI ? початку XVII ст., в якій полеміст виступав уособленням духовного типу значної частини українства, але й осмислити їх актуальність для сьогодення, маючи на меті як гармонізацію церковно-релігійних відносин на теренах України доби незалежності, так і задоволення високих духовних запитів її громадян, що складають їх баговікові релігійні переконання та є ідентифікаційною ознакою.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація пов'язана з плановими науковими темами Відділення релігієзнавства Інституту філософії імені Г. С. Сковороди НАН України: «Релігійний фактор в контексті політичного життя і духовних трансформацій українського суспільства; історія, стан, перспективи» (2004 - 2006 рр.; № держреєстрації 0102U004093); «Процес конфесіоналізації релігії: закономірності та прогнози (2006 - 2008)».

Мета і завдання дослідження. Мета дисертації обумовлена актуальністю обраної теми і полягає в необхідності дослідження конфесійного модусу творчої спадщини Івана Вишенського в тематико-проблематичному зрізі вітчизняної антикатолицької полеміки кінця XVI ? початку XVII століття, а також давньоукраїнської традиції в цілому.

Досягнення поставленої мети передбачало вирішення таких завдань:

? з'ясування та систематизацію тематико-проблематичного наповнення конфесійного модусу творчості Івана Вишенського як певного зразка і способу богомислення з уваги на провідні аспекти православно-католицьких суперечностей;

? окреслення в загальних рисах давньоукраїнської православної полемічної традиції, конфесійні пріоритети якої визначав візантійський тип богословствування;

? дослідження органічного зв'язку етнічної проблематики з конфесійним модусом полемічних послань Івана Вишенського та його інтерпретаційної специфіки в контексті унійного виклику та шкільно-просвітницької концепції полеміста;

? розкриття станових пріоритетів Івана Вишенського та його виняткових сподівань на нижчі й середні верстви українського суспільства як виразників національного духу та охоронців православ'я в межах «польсько-литовсько-руської» Речі Посполитої;

? здійснення порівняльного аналізу основних концептів творчої спадщини Івана Вишенського з засадничими положеннями полемічних творів кінця XVI ? початку XVII століття і зокрема з творами Г. Смотрицького, С. Зизанія, Клірика Острозького, М. Смотрицького, Христофора Філалета, анонімних авторів «Перестороги» та Загоровського рукописного збірника тощо.

Головну проблему дисертаційного дослідження становить формування чіткого уявлення про конфесійний модус полемічної спадщини Івана Вишенського, з'ясування його відповідності давньоруській православній традиції та провідним аспектам полемічної літератури антикатолицького спрямування кінця XVI ? початку XVII століття, що, зокрема, передбачає розкриття феномену «мніха» з Судової Вишні як виразника ортодоксально-консервативного світобачення та речника містико-аскетичних настроїв, чиї погляди й дотепер мають численних прибічників та зберігають актуальність.

Об'єктом дослідження є твори Івана Вишенського у їх співвіднесенні з тематико-проблематичним змістом давньоукраїнської полемічної спадщини антиунійного спрямування XІ ? початку XVII ст.

Предметом дисертаційного дослідження виступає виявлення та аналіз провідних аспектів православно-католицької полеміки, що знайшли модусне відображення у посланнях Івана Вишенського і простежуються в більшості давньоукраїнських творів антикатолицького спрямування кінця XVI ? початку XVII століття, а також є органічною складовою багатовікової вітчизняної православної традиції.

Методи дослідження обумовлювали його об'єкт та предмет, а їх вибір характеризувався як загальнонауковими, так і специфічно дисциплінарними підходами.

При цьому проблемно-хронологічний підхід до висвітлення матеріалу дослідження було обрано домінуючим методом у І розділі дисертації, завдання якого складало з'ясування стану вивчення полемічної спадщини Івана Вишенського. У ІІ розділі перевага надавалась системно-синтезуючому методу аналізу, що передбачав осмислення конфесійного модусу українського полеміста з виділенням провідних догматико-канонічних аспектів православно-католицьких суперечностей, а також означення типології їхнього відображення в контексті вітчизняної полемічної традиції ХІ-ХV ст. Можливості дискриптивно-аналітичного методу знайшли застосування у ІІІ розділі, що був присвячений дослідженню зв'язку етноментальної проблематики з конфесійним модусом творчості Івана Вишенського, специфіку якого склала апологія чернечо-аскетичного життя та «небесна педагогіка» мислителя. В процесі виконання дисертаційних завдань ІV розділу особлива увага приділялася порівняльному методу, що був покликаний сприяти максимальному розкриттю генетико-типологічної спорідненості етно-конфесійного модусу творчості Івана Вишенського з пам'ятками полемічної літератури кінця ХVІ - початку ХVІІ ст.

Робота грунтується на базових принципах вітчизняного академічного релігієзнавства з йому властивими позаконфесійністю, світоглядним плюралізмом, цілісністю та системністю осмислення релігійних феноменів, історичністю підходів, а також толерантністю та об'єктивністю.

Наукова новизна. Вивчення конфесійного модусу творчості Івана Вишенського на тлі давньоукраїнської православної традиції і особливо з огляду на провідну антикатолицьку проблематику кінця ХVІ - початку ХVІІ ст. дозволило з'ясувати, що конфесійна позиція Івана Вишенського щодо особливостей віровчення католицької Церкви, її соціальної практики та політики значною мірою відповідала усталеним та багатьма причинами зумовленими підходами речників православної Церкви України. Воднораз обґрунтовано, що конфесійний модус полемічної спадщини Івана Вишенського безпосереднім чином пов'язаний з етноментальною проблематикою, в контексті якої орієнтація Івана Вишенського на ідеали раннього християнства, а також містико-аскетична налаштованість полеміста спричинили його «небесну педагогіку» з її виразною проекцією на соціальні «низи». Доведено, що конфесійний модус творчості Івана Вишенського позначений тією специфікою осмислення цілої сукупності питань, що, з одного боку, дає підстави говорити про спорідненість провідних концептів православно-католицької полеміки антикатолицького спрямування, а з другого, характеризується неповторністю інтерпретаційних підходів та оцінок мислителя, які не втратили своєї значущості й дотепер. Їх конкретна наукова новизна полягає у тому, що:

? конфесійний модус полемічної спадщини Івана Вишенського в своєму догматико-канонічному вимірі включав богословську рефлексію над вченням про примат римського папи у християнській Церкві, filioque, чистилище та опрісноки й базувався на засадах Святого Письма, Священного Передання, ухвалах перших семи Вселенських соборів, а також настановах отців православної Церкви, остання з яких вважалася єдиною істинною релігією;

? проблематичний спектр конфесійного модусу знайшов під пером Івана Вишенського доволі вправного й переконливого інтерпретатора, в богословській позиції якого знайшла відображення вітчизняна антикатолицька традиція з їй притаманною крайньою ортодоксальністю, рішучим неприйняттям католицьких віронавчальних нововведень та унійних заохочень, а також піднесенням ідеї спасіння, запорукою якого виступали бідність, терпіння, простота та смирення;

? інтерпретаційна специфіка полемічного кредо Івана Вишенського сформувалася під переважаючим впливом візантійського богослів'я і проявилася, насамперед, в ригористико-максималістичному несприйнятті або ж в однобічному трактуванні догматико-канонічних аспектів православно-католицької полеміки, нерідко зміщуючись у морально-етичну та суспільно-політичну площину, підтвердженням чому слугують обстоювання полемістом ідеї суспільної справедливості, рівності усіх людей перед Богом, засудження аморальності, соціального гноблення, утисків та визиску;

? органічний зв'язок конфесійного модусу творчості Івана Вишенського та порушеної ним етнічної проблематики узасаднювався на переконанні про глибинну близькість ідеалів Ісуса Христа українському народові, що знайшло найбільш повне відображення в апології чернечого подвижництва та «небесній педагогіці» як системі шкільно_просвітницьких засобів, спрямованих на віддалення народу від світу диявола-світодержця - світу гріха й пихи, багатства й аморальності, а також в засудженні тієї культово-обрядової звичаєвості, яку полеміст називав «поганським квасом» та «бісівськими руганями»;

- в дилемі «Іван Вишенський і народ» етноконфесійна лінія розмежування пролягала між семантичною різницею дефініцій «Іван Вишенський з народом» та «Іван Вишенський за народ» і контурувалась мірою відповідності/невідповідності релігійному покликові українського анахорета, тому його виміру, що був пройнятий зневірою у владоймущі стани польсько-русько-литовського суспільства Речі Посполитої, їх рішучим осудом за ренегатство й світолюбність та позначений демаркаційною лінією, за межею якої гнівна репліка полеміста: «Я з народом заповітів не складав», - виглядає цілком природною і зрозумілою;

? сподіваючись на нижчі та середні верстви українського суспільства як носіїв православного благочестя, Іван Вишенський не тільки став захисником усіх покривджених і знедолених, їх релігійним «адвокатом», але й пов'язував з ними найкращі перспективи, плекаючи в тому числі й надії на життя в блаженній «купі», на створення такого братства чи спілки віруючих людей, ідеалом яких стали б Ісусові заповіти вбогості, простоти та смирення;

? як на тематико-проблематичному рівні, так і в способі сприйняття, осмислення та оцінки провідних догматико-канонічних питань, що складали предмет православно-католицької полеміки кінця ХVІ - початку ХVІІ ст., конфесійний модус творчості Івана Вишенського відповідав як духові часу, так і усталеній полемічній практиці доби активного творчого життя мислителя і, за винятком окремих інтерпретаційних особливостей, збігався з полемічним кредо Герасима й раннього Мелетія Смотрицьких, невідомих авторів Загоровського поетичного збірника та «Перестороги», антикатолицькою налаштованістю Христофора Філалета, Стефана Зизанія, Клірика Острозького та інших полемістів.

Теоретичне значення дослідження. В дисертації досліджено конфесійний модус творчості Івана Вишенського, богословські засновки якого значною мірою відповідають уявленням православної пастви, відображають його потреби на нинішньому етапі церковно-релігійного розвитку, коли Україна постала перед новими запитами та викликами в контексті реалізації євроатлантичної стратегії свого розвитку. З огляду на це результати і висновки даного дослідження можуть прислужитися кращому розумінню світоглядно-конфесійних переконань православної пастви України та її нинішнього проводу, стати тією базою, яка дозволить докладніше з'ясувати етно-психо-ментальні риси українського народу, його релігійні ідеали в добу кардинальних перетворень та інтенсивних трансформаційних змін, обумовлених секуляризаційними процесами та глобалізацією з усіма їх залежностями.

Практичне значення дисертаційної роботи. Окремі положення дисертації можуть бути використані або враховані як органами державної влади, так і церковно-релігійними інституціями, науково-освітніми установами та громадськими організаціями для підготовки та запровадження в життя науково вивірених і глибоко мотивованих рішень щодо налагодження міжконфесійного діалогу в Україні, мету якого становила б гармонізація церковно-релігійних відносин у державі. Дисертаційні матеріали та їх узагальнення сприятимуть розширенню й поглибленню релігієзнавчих знань про православно-католицькі суперечності на теренах Руси-України, їх догматико-канонічні підстави та доленосні наслідки і прислужаться при викладанні вузівського курсу «Релігієзнавство», а також дисциплін філософського, богословського та історіософського циклу. Крім того, з уваги на проблематичний розріз теми, її важливі релігійні підтексти, що складають основи православного ортодоксально-консервативного богомислення, деякі аспекти дослідження зможуть допогти людям різних конфесійних уподобань та вікових категорій визначитися в цільових пріоритетах життя, базованих на вітчизняній традиції та її ціннісних орієнтаціях.

Особистий внесок дисертантки. Дисертація є оригінальним науковим дослідженням. Його основні положення та висновки одержані автором самостійно в процесі з'ясування етноконфесійного модусу творчості Івана Вишенського та його тематико-проблематичної спорідненості з вітчизняною полемічною традицією і зокрема відповідним комплексом православно-католицьких суперечностей кінця ХVІ - початку ХVІІ ст., що обумовлювало активне використання джерелознавчої бази, а також включало вирозумлення на змісті довколоунійних дискусій періоду активної творчої діяльності полеміста.

Апробація результатів дослідження. Основні результати дослідження апробовані на міжнародних та всеукраїнських конференціях: XVII Міжнародна конференція «Історія релігій в Україні» (Львів, 2007); XVIIІ Міжнародна конференція «Історія релігій в Україні» (Львів, 2008); Українське християнство: історія трагедій та уроки сьогодення (1596 - 1686 - 1946). - Тернопіль, 2007; Взаємодія релігійного і національного чинників в умовах трансформацій українського суспільства (Київ, 2008).

Дисертація обговорювалася на засіданні відділу філософії релігії та на Вченій раді Відділення релігієзнавства Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України.

Публікації. Основні положення та висновки дисертації висвітлені в 7 публікаціях, 4 з яких надруковані у наукових фахових виданнях.

Структура дисертації зумовлена логікою дослідження теми і підпорядкована поставленим меті та завданням. Робота побудована за проблемно-хронологічним принципом, виходячи з якого у першому розділі проаналізовано стан вивчення полемічної спадщини Івана Вишенського з зазначенням його різноаспектності та неоднозначності підходів, що й обумовило необхідність систематизації та вдосконалення погляду на конфесійний модус творчої спадщини давньоукраїнського полеміста. Другий розділ присвячено розгляду блоку провідних питань православно-католицьких суперечностей, що знайшли відображення в полемічній спадщині Івана Вишенського на етапі підготовки, проголошення та запровадження в життя унійних рішень Берестейського собору 1596 року. Третій розділ приурочено висвітленню зв'язку «небесної педагогіки» Івана Вишенського з етнічною проблематикою, тобто тими життєвими реаліями, що зберігають неабияку актуальність на нинішньому етапі суспільно-політичного та духовного розвитку України. У четвертому розділі на широкому джерельному тлі з'ясовуються різні аспекти православно-католицької полеміки на предмет їх відповідності/невідповідності конфесійному кредо Івана Вишенського, а також доводиться, що, незважаючи на оригінальність окремих трактацій та специфіку їх художньо-поетичного забезпечення, український полеміст працював в системі координат вітчизняної антикатолицької традиції. У Висновках підводяться підсумки здійсненого аналізу конфесійного модусу полемічної творчості Івана Вишенського.

Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку джерел і літератури.

Загальний обсяг дисертації складає 243 сторінки, з них 155 сторінок основного тексту. Список джерел і літератури нараховує 1061 позицію.

Оcновний зміст роботи

У Вступі обґрунтовується актуальність обраної теми, формулюються мета та завдання дисертаційного дослідження, визначаються його наукова новизна, теоретичне та практичне значення.

Перший розділ - «Полемічна спадщина Івана Вишенського як об'єкт наукового дослідження» - присвячено стислому огляду джерелознавчої бази, а також висвітленню стану наукового опрацювання теми, в контексті якої проаналізовано значний доробок вчених різних галузей знань та богословів. Відзначається, що обставини життя та особливості творчості Івана Вишенського стали предметом вивчення після тривалого часу їх забуття, а заслуга повернення пам'яті про видатного українського полеміста та перші спроби осмислення його творчого феномену належать когорті вчених ХІХ ст. - П. Строєву, А. Петрушкевичу, митр. Філарету (Гумілевському), М. Костомарову, П. Кулішу, М. Сумцову, О. Огоновському. Як наслідок, постать Івана Вишенського було надійно прописано в аннали української історії та духовної культури, а за його ім'ям закріплено роль палкого поборника православ'я та захисника нижчих станів українського народу від зазіхань прихильників унії та польських можновладців.

Наголошується, що першою фундаментальною працею, яка була написана на основі ретельного вивчення всіх відомих творів Івана Вишенського, стала докторська дисертація І. Франка «Іван Вишенський і його твори». У ній великого Каменяра передусім займала величність духу українського полеміста, ригоризм його ідеалу та моральна чистота, або, кажучи словами видатного вченого, його цікавив Іван Вишенський «не полеміст, не догматик і не мислитель, але чоловік, мораліст і поет». Показано, що, викликавши значний науковий резонанс, монографія І. Франка спричинила появу низки інших праць, у т. ч. досліджень К. Студинського, А. Кримського, Г. Житецького, Д. Багалія, К. Копержинського, М. Петрова, В. Перетця, а також польських вчених А. Каліни та А. Брюкнера. Особливо відзначається публікація А. Кримського «Иоанн Вышенский, его жизнь и сочинения», в якій, на відміну від Франкового захоплення мовою творів Івана Вишенського, вчений вбачав чимало шаблонних запозичень, не поділяючи при цьому й деякі трактування аскетичних уподобань українського полеміста, які вважав дуалістичними. Цінними уявляються також зауваження дослідника щодо хронології написання окремих полемічних послань Івана Вишенського, психології його богословського мислення, культурно-освітньої позиції та соціального самовизначення.

Поглибленню та вдосконаленню погляду на феномен життя і творчості Івана Вишенського сприяли також речники проунійної орієнтації і зокрема К. Студинський, який високо оцінив працю І. Франка, а в особі Івана Вишенського вбачав будителя совісті та виразника протестантських поглядів на провідні аспекти католицького віровчення. Тобто, загалом у вітчизняній науці межі ХІХ - ХХ ст., ідеологічним стрижнем якої виступав народницький дух, усталилася думка про Івана Вишенського як одного з ідейних натхненників антикатолицьки налаштованої православної пастви доби піднесення унійної доктрини, а ще мислителя того способу богословського думання, в контексті якого творчість палкого полеміста могла правити за знакову.

Що ж стосується радянської доби, то її атеїстичні пріоритети не могли сприяти плідному вивченню всієї тематико-проблематичної гами творчості Івана Вишенського. Хоча об'єктивно московське та київське видання творів Івана Вишенського, як і окремі спроби наукового та художньо-публіцистичного осягнення його творчої спадщини, дозволяють говорити про значний крок у справі систематизації та текстологічного аналізу літературного доробку полеміста, до наукового коментування та оцінки творчості якого прилучилися І. Єрьомін, С. Пінчук, С. Маслов, О. Білецький, П. Яременко та ін. Однак мало не всім їм властива заідеологізованість підходів та упередженість оцінок, прикладом чого може служити також праця М. Грицая «Українська література ХVІ - ХVІІІ ст. і фольклор» (1969), в якій не тільки рішуче засуджувалася релігійна платформа полемічної боротьби, але й заперечувалися її віросповідні засади на догоду соціально-політичним запитам доби. Значно вигідніше на цьому тлі виглядають наукові праці відомого дослідника полемічної літератури кінця ХVІ - першої половини ХVІІ ст. П. Яременка, в яких, попри ідеологічні застереження, Іван Вишенський постає людиною титанічної сили, войовничого характеру та незламної волі, а ще діячем, який жертовно служить рідному народові, вболіває за його інтереси та поєднує з ним майбутнє. Але і цей вчений, скажімо, аскетичні уподобання та чернече покликання Івана Вишенського трактував не інакше як вияв релігійної екзальтації, а служіння Богові в ім'я царства небесного вважав лише формою антифеодального бунту, протестом проти суспільного зла та тиранії. Якщо ж вплив християнства на релігійні переконання все-таки визнавався, то його кваліфікували не інакше як «апостольське глупство» або «реакційну проповідь» простоти (О. Білецький).

Посильний, а в окремих випадках істотний внесок у розробку вишенченкіани здійснили українські філософи та релігієзнавці, серед яких прізвища А. Пашука, В. Нічик, В. Литвинова, Я. Стратій, А. Колодного, П. Кралюка, Т. Горбаченко, Л. Филипович, Л. Конотоп, В. Шевченка, П. Ямчука, М. Шкрібляка та ін. У їхніх працях, що були написані у різний час та за різних суспільно-політичних обставин, цілком слушно наголошувалось, що постать Івана Вишенського є знаковою, уособлює певний духовний тип (А. Колодний), відображає морально-етичну сутність людини, що перейнята ідеєю спасіння (А. Пашук), виступає духовним символом і провідником народу (В. Мазепа), захисником його релігійно-світоглядних та соціальних прав (В. Климов), а його творчість з особливою опуклістю унаочнює проблему профанного та сакрального шарів православно-католицького дискурсу (В. Зема). Зрештою, консерватизм як конфесійно детермінована позиція Українського Православ'я та глобалізаційні процеси сучасності обумовлюють додатковий інтерес до постаті та творчості Івана Вишенського в контексті ідентифікаційних специфікацій, які ставлять на порядок денний проблему пошуку «добірної» людини та віднайдення (=відродження) аксіологічних домінант життя, що зокрема знайшло відображення в цікавих і змістовних статтях П. Ямчука, Г. Щокіна та Г. Грабовича. Принаймні їх дискусійний зміст унеобхіднює глибше вирозумлення на складному комплексі православно-католицьких суперечностей, а також потребує кристалізації погляду на шляхи подальшого поступу України, успішність якого не уявляється можливою без відродження духовних карбів святості та подвижництва. А це означає, що, незважаючи на доволі значне число праць, присвячених життю і творчості Івана Вишенського, існує нагальна необхідність їх подальшого вивчення, в контексті якого і слід розглядати тематико-проблематичний вибір нашого дослідження.

У другому розділі - «Конфесійний модус полемічних послань Івана Вишенського, його догматично-канонічний зміст та церковно-історична обумовленість» - розглядається широке коло проблем, які викликали православно-католицькі непорозуміння і безпосереднім чином вплинули на формування конфесійного модусу Івана Вишенського. Як засвідчив аналіз, їх генетичне коріння сягає самих витоків християнських суперечностей і включає греко-латинський міжетнічний антагонізм, особливості віросповідного становлення християнства на православному Сході та католицькому Заході, взаємну упередженість християн, підгрунтям якої стали догматично-канонічні відмінності, конфліктогенну специфіку міжцерковних суперечностей, динаміка яких мала зростаючий характер і тільки в так звану «золоту добу» християнства, тобто в період між 325-787 роками, нараховувала близько двохсот церковних розколів між Римом та Константинополем. Не краще складалося і в ІХ - Х століттях, драматичні колізії яких завершилися 1054 р. остаточним розколом християнства на Західну, римо-католицьку, та Східну, греко-православну, Церкви.

Зміщення детермінуючих складових у площину догматико-канонічних рацій дозволило виявити, що наприкінці першого християнського тисячоліття постав цілий комплекс віросповідних неузгодженостей, головними з яких були проблеми примату римського папи в християнський Церкві, вчення про filioque, чистилище та опрісноки. Як вдалося зясувати, актуалізація цієї проблематики на церковно-релігійних теренах Руси-України спричинила появу цілої низки памяток полемічної літератури, в яких переважно культивувався грецький погляд на причини православно-католицьких суперечностей, спроби зняття або ж подолання яких здебільшого відомі під латинською назвою «унія» (український відповідник «союз», «обєднання»). Констатація такого стану речей знайшла свій розвиток в подальшій логіці викладу другого розділу дисертації, в якому генетичний звязок конфесійного модусу Івана Вишенського було підтверджено тематико-проблематичним змістом полемічних памяток ХІ - ХІІІ століть. Створені або поширювані в Русі-Україні, вони представлені такими творами, як додаток до Символу віри з «Повісті времяних літ», «Совітування римлянам» митр. Леонтія, «Про опрісноки, суботу та подружжя» Микити Стифата, «Окружне послання» патр. Михайла Керуларія, «Стязання з латиною» митр. Георгія, «Слово про віру християнську та про латинську» преп. Феодосія, «До архиєпископа Римського від Іоанна митрополита Руського про опрісноки». Зосереджуючись лише на їх стислому аналізі, було доведено, що антикатолицький дух превалював і в переважній більшості творів XIV - I половини XVI ст. Свідченням цьому стали «Супліка патріарха Германа з латинянами», «Суперечка Панагіота з Азимитом», «Тактикон» Никона Чорногорця, полемічні твори проти латинян Солунського архієпископа Ніла, «Заперечення на Епіґрафа» Григорія Палами, а також «Слово Григорія як тримають віру німці», що приписується Григорію Цамблаку, кілька творів, створених у Московському царстві як реакція на унійні ухвали Ферраро-Флорентійського собору, трактати С. Оріховського та полемістів кінця XVI ст. У такому контексті, що не порушував хронологічного принципу, однак вступав у певну суперечність з тематико-проблематичною заданістю дослідження, змістове наповнення конфесійного модусу Івана Вишенського здавалося природнім і органічно повязаним з вітчизняною полемічною традицією, її виразною грекофільською орієнтацією.

Що ж до тематичного наповнення конфесійного модусу Івана Вишенського, зміст та межі якого визначили провідні аспекти православно-католицьких суперечностей кінця XVI - початку XVIІ ст., то їх склали критичні розмірковування полеміста над питанням першості римського папи у християнській Церкві, filioque, чистилища, опрісноків. Докладно висвітлені в одному з ранніх посланнь Івана Вишенського під назвою «Іоана-ченця коротке повідомлення про латинські зваби, про збочення з істинного шляху і про хвороби смертоносного мудрування» (15891590), вони, як то можна судити і з самого заголовку твору, були піддані гострій критиці, в контексті якої римський папа зображався погордливим приятелем спокусливого диявола, другом антихриста, що спотворив істинне християнське вчення, знехтував апостольські настанови, в т.ч. й науку ап. Петра, змарнославився, полюбив світ диявола-світодержця та всілякими правдами й неправдами прагнув обоготворення. В процесі подальших викладів було зясовано, що такому ж рішучому осуду піддавалося Іваном Вишенським і вчення Римської Церкви про сходження Святого Духа і від «Сина», яке називалося зухвалою спробою «Арістотелівською міряти і творити пресуще і неосяжне Божество», супроводжуючись посиланнями на рішення Вселенських соборів, євангельські вислови, апостольські настанови отців Церкви, а також закликами до православних берегти чистоту віри та всіляко її захищати. Переконаний у хибності католицького вчення про filioque, Іван Вишенський з подивугідною пристрастю обстоював його православне трактування і в інших своїх посланнях, вважаючи схильність Римської Церкви до всіляких нововведень такою, що веде до гріха та прокляття, а отже й до вічної погибелі.

Вагомим сегментом конфесійного модусу Івана Вишенського, що знайшов помітне відображення в системі його полемічних розмірковувань, виступала також критика вчення католицької Церкви про чистилище, в контексті якої були актуалізовані авторські ремінісценції з приводу його надуманності та невідповідності євангельським свідченням про пекло та рай. Численність цих тверджень та їх євангельське узасаднення, згідно з якими тільки побожні вірники сподобляться місця вічного блаженства, тоді як на грішників чекають неминучі муки пекла, не дозволяє сумніватися у щирості переконань Івана Вишенського. Однак за браком аргументів з боку тих, хто мислив і вірив інакше, засвідчувалось, що й це важливе положення католицького віровчення є ознакою питомо православного типу богословствування, імперативи якого, в кращому разі, відображала формально-порівняльна логіка та оцінка вчення про чистилище крізь призму соціальних реалій як способу виправдання грішного земного життя латинських безсоромників та розпустників. Що ж до полеміки з приводу опрісноків, тобто вживання прісного хліба в таїнстві Євхаристії, то вона і за значенням, і в загальній системі полемічних трактацій Івана Вишенського не була співмірною з ученням про примат римського папи в християнській Церкві, filioque та чистилище, однак включена до модусного комплексу з уваги на дискусійну дражливість постановки самого питання, що безапеляційно відносилися до католицьких нововведень.

Значна увага у розділі була звернена також на викривальний пафос полемічних послань Івана Вишенського, особливо в «Короткослівній відповіді Феодула», «Зачіпці мудрого латинника з дурним русином» та «Загадці філософам латинським», в яких наголошувалося, що не православна, а католицька Церква відступила від істинної віри, а згодом і від церковної єдності.

Усвідомлюючи, що богословський підхід Івана Вишенського до трактування провідних аспектів православно-католицької полеміки потребує обєктивації підходів та оцінок, у висновковій частині розділу наголошується, що:

- доволі широкий інтерпретаційний спектр богословських інвектив полеміста, конфесійний модус яких становили вчення католицької Церкви про примат римського папи, filioque, чистилище та опрісноки, не вичерпує всієї повноти та складності православно-католицької проблематики;

- незважаючи на арґументативну переконливість наведених суджень, полемічний доробок ченця із Судової Вишні дає певні підстави для твердження про конфесійно-спекулятивний характер його мотивацій, які проявилися як у підходах, так і оцінках догматико-канонічних суперечностей.

Третій розділ - «Звязок етноментального фактору з конфесійним модусом Івана Вишенського в контексті унійного вибору та «небесної педагогіки» полеміста» - приурочено висвітленню органічного звязку конфесійного модусу та етнічної проблематики в полемічній творчості Івана Вишенського, з огляду на що було розкрито його антиунійні переконання та шкільно-просвітницьку концепцію як своєрідний проект суспільного устрою теократично-демократичного зразка. Розглянутий на значному джерельному матеріалі, він передбачав зясуванання як самої правомірності вживання дефініцій «етноконфесійний модус» та «небесна педагогіка», так і сукупності їх семантичних значень, які найбільш адекватно відображали специфіку історичного моменту та переконань Івана Вишенського - людини глибокої віри, чіткої конфесійної та етнічної визначеності, палких почуттів, пристрастної вдачі та аскетичної налаштованості. Їх аналіз показав, що в творчому кредо Івана Вишенського Ісус Христос виступав ідеальним втіленням усіх чеснот, з яких полемісту були особливо близькі простота, смиренність, бідність, терпіння, тобто те, антиподом чого виступали римський папа, католицька Церква і винятково виразники її тогочасної доктрини - єзуїти. У той спосіб було показано, що в дихотомічному протиставленні «ортодоксія - єресь» світ як школа духовного вдосконалення в Бозі та місце духовного подвигу і світ-пітьма, яким керує диявол-світодержець, розглядався Іваном Вишенським крізь призму євангельського одкровення, згідно з яким християнство є релігією не від світу цього. Однак, як було з'ясовано далі, полеміст все-таки переймався тим, чим жила бездержавна Україна у складі Речі Посполитої, щиро обурювався соціальним та релігійним поневоленням рідного народу. У розділі доводиться, що, звіряючись у любові до бідних і покривджених «шевців» та «кожум'яків», а також покладаючись на церковні братства, Іван Вишенський-ортодокс пов'язував з ними найзаповітніші мрії у справі збереження православя, але настільки, наскільки вони були чулими на вищі релігійні запити, на ті горні потреби, святолюбливістю яких він був перейнятий особисто. У цьому звязку були актуалізовані розмірковування полеміста над вбогістю, терпінням, смиренням та мудрістю як чеснотами, антитезами яких виступали полемічно окреслені латинська гордість, зазнайство, владолюбність, підступність, дворушність, лукавство, що вважалися Іваном Вишенським синонімом духовної смерті та тією небезпекою, від якої він хотів би убезпечити руський народ з йому властивими сердечною чистотою, блаженною простотою, вседушевною любовю та щирістю.

Висновується, що ці вихідні засади значною мірою пояснюються православними чернечо-аскетичними переконаннями Івана Вишенського, а також тією роллю, яку він відводив «голяку-страннику» - уособленню кращих рис людини боголюбивої й чуйної, смиренної й гуманної, молитвами якої, на переконання полеміста, тримається світ. Складність, проте, полягала в тому, що, обстоюючи чернечу самообмеженність та зречення іноком цьогосвітніх марнот, Іван Вишенський не лише пов'язував ці потреби з індивідуальним вибором кожної людини, але й поширював таку вимогливість на всю церкву та засади суспільного устрою взагалі, базуючи їх на теократично обгрунтованих принципах справедливості та станового демократизму. Розуміння того, що реалізація таких підходів є важкою до здійснення, а можливо й утопічною, змушувало Івана Вишенського вдаватися до ригористичних закликів та категоричних оцінок католицького віровчення, а також соціальної практики, що в контексті унійного розмежування пастви на палких прибічників і рішучих заперечників православно-католицького обєднання слугувало додатковою підставою для поділу українського суспільства за етноконфесійною належністю. При цьому, враховуючи провідну тенденцію, згідно з якою приймали унію чи ж взагалі переходили на католицьке віросповідання переважно вищі стани українського суспільства, в т.ч. і православна ієрархія, Іван Вишенський розробив своєрідну шкільно-просвітницьку концепцію, в якій проблематика етноментального порядку знайшла органічне поєднання з «небесною педагогікою» мислителя і передбачала збереження сакральних цінностей народу. Під таким оглядом дбання полеміста про те, щоб «вищі» науки не аристократизувалися та не спричинювали денаціоналізації молодого покоління, як і розвінчання «плотських» мудрувань та язичницьких зваб в світлі євангельських настанов і тогочасних реалій не позбавлені слушності.

Встановлено, що, маючи чітку конфесійну визначеність та будучи національно свідомим, Іван Вишенський закликав непохитно дотримуватися святоотецького передання та прабатьківської віри, благально просив не зраджувати рідного благочестя та своєї народності, виходячи, насамперед, з небезпеки спольщення та окатоличення. Провідниками і гарантами реалізації такої стратегії мислення давньоукраїнського аскета мали стати нижчі та середні верстви українського суспільства Речі Посполитої, а їх найприроднішою формою організації - православні церковно-парафіяльні братства. При цьому підкреслюється, що, незважаючи на неоднозначність сприйняття та оцінок ролі і значення братств в житті Православної Церкви, сподівання Івана Вишенського є відображенням ментальної даності, що, зокрема, проявлялася в демократичності українського церковно-релігійного життя та схильності до соборовості.

Показано, що полеміка Івана Вишенського з Ю. Рогатинцем з приводу чернечого пустинножительства, тобто подвигу самозречення задля індивідуального спасіння, з одного боку, та необхідності служіння народові з метою його поступу, з другого боку, є наочним прикладом тієї дилеми, в якій служіння народові не може стояти на заваді до реалізації особистого спасіння і залишає чимало духовного простору для осмислення проблематики в дихотомії сакрального і профанного, віри й розуму, свободи і відповідальності, усвідомлення гідності і блага істини.

Виснувано, що з огляду на вищезазначене Іван Вишенський має цілковите право називатися одним з фундаторів українського християнського консерватизму, а його освітньо-виховна програма може бути визнана такою, яка, попри теократичну обмеженість, в своїй етноцентричній та мовно-культурній зорієнтованості на національні здобутки, не втратила своєї значущості дотепер, на етапі розбудови незалежної Української держави.

У четвертому розділі - «Творчість Івана Вишенського на проблемно- тематичному тлі полемічної літератури кінця XVI - початку XVII ст.», - було поставлено за мету сформувати погляд на конфесійний модус творчості Івана Вишенського як типове явище полемічної літератури антикатолицького спрямування кінця XVI - початку XVII ст. Для цього було актуалізовано низку засадничих положень, що безпосереднім чином стосувалися тематико-проблематичного наповнення конфесійного модусу творчості полеміста і зводилися до означення типології його підходів та оцінок православно-католицьких суперечностей. Сфокусовані довколо чотирьох догматико-канонічних пунктів, в межах яких досліджувався конфесійний модус творчості Івана Вишенського, вони дозволили в органічному порядку стисло розкрити найприкметніші церковно-історичні особливості доби Контрреформації та перейти до викладу основного матеріалу. З цією метою, дотримуючись хронологічного принципу, першим твором антикатолицького спрямування, який було обрано для порівняльно-типологічного аналізу, став «Ключ царства небесного» Г. Смотрицького. Оприявнені в ньому звинувачення на адресу католицької Церкви, як і заклики до православних пробудитися з духовного сну і під жодним приводом не зраджувати батьківської віри дали дисертантові достатньо підстав для тих аналогій та асоціацій, які дозволили говорити про спорідненість конфесійних позицій Івана Вишенського та Г. Смотрицького. Зокрема, зясовано, що мотиваційною спільністю позначені розмірковування Г. Смотрицького про «тілесну» мудрість латинян, церковний розкол християнської Церкви на католицьку та православну, в якому його призвідницею та ініціатором називалася Римська Церква, а також про схильність католиків до нововведень, неможливість примирення з католиками через посередність унії, богохвальність правдивої руської віри тощо.

Виходячи зі змісту та конфесійної орієнтації Загоровського полемічного збірника кінця XVI ст., підкреслюється, що його проблематичне вістря звернене проти католиків та уніатів, останні з яких критикувалися за те, що відбігли у «західну» пітьму, пристали на «плотські» поради, вчинили нерозсудно й душегубно, втратили згоду з Христом, перейшли до гордої й марнославної церкви-мачухи. Встановлено, що з огляду на тематичну спільність, засоби аргументації та художньо-поетичної виразності, анонімний автор Загоровського збірника виходив з тих же засад та інтерпретацій, що й Іван Вишенський. Як показав аналіз, близьким за духом, та розумінням проблемного зрізу православно-католицьких суперечностей з полемічним кредо Івана Вишенського було «Казанья святого Кирила, патріарха Єрусалимського» С. Зизанія, автор якого в передчутті швидкого кінця світу нищівно таврував католиків за віровідступництво й зради, виправдовував сам факт наявності в православній Церкві гнаних та переслідуваних христолюбців, закликав їх берегтися католицької погордливості та славолюбства, а римського папу вважав антихристом. Як відзначається у розділі, ці ж ремінісценції знайшли своє підтвердження і в «Скарзі нищих до Бога», що була створена невідомим ревнителем православя наприкінці XVI ст. і стала предметом стислого огляду.

Крім того, доведено, що, незважаючи на деякі богословські відмінності в підходах до трактування православно-католицьких суперечностей, конфесійний модус творчості Івана Вишенського був близьким і спорідненим із богословською позицією Христофора Філарета, «Апокрисис» якого мав на часі гучний резонанс, а його автор користувався неабияким авторитетом. Зокрема, їх спільну полемічну платформу складають звинувачення римського папи в дворушництві й гордості, Римської Церкви - в блудах, католиків - у самопевності, а також виправдання непослуху понтифікові, спротиву унійним заходам, викриття аморального життя православних єпископів-ренегатів, обстоювання можливості православно-католицької єдності, але тільки на рівноправних засадах, права вільного вибору релігій, критика могутності й багатства, що не можуть виступати запорукою святості та свідченням особливої Божої ласки. В унісон із цими настроями розглядалися проблемні питання православно-католицького дискурсу в двох «Отписах» Клірика Острозького, датованих відповідно 1598 та 1599 роками. Вказуючи на сумні наслідки унії, полеміст виповідав її прибічникам, що вони пристають на нові чужоземні права, шанують нового пана, зрікаються батьківської віри. При цьому, створивши символічний образ покинутої матері-церкви, він погрожував зрадникам неминучим судом Божим, а в самій оцінці унії нерідко керувався поглядами московських інтерпретаторів Ферраро-Флорентійського собору та його унійних ухвал.

Подальше осмислення спільності конфесійного модусу творчості Івана Вишенського та змісту памяток полемічної літератури кінця XVI - початку XVII ст. зосереджувалося на провідних концептах книги «Про єдину істинну православну віру « В. Суразького, з яким Іван Вишенський міг бути особисто знайомий і твір якого він напевне читав. Принаймі, як вдалося встановити, відзначаючись богословською грунтовністю та контрастуючи з полемічною загостреністю творів Івана Вишенського, книга В. Суразького в принциповому плані відображає типологію православного богомислення в його антикатолицькій парадигмальній специфіці. Дещо випадає з тематико-проблематичного контексту етноконфесійного модусу полемічної спадщини Івана Вишенського твір невідомого автора початку XVII ст. під назвою «Пересторога». У ньому також засуджувалися латинські зваби та поганська грубість, богоненависна унія та її провід, роковане сприйняття історії й тотальна критика світського та церковного проводу, сповідування ідеології міщансько-братського руху і солідарність з «хлопами», але провідний вектор розмірковувань визначало вболівання за стан духовно-освітніх справ у православній Церкві Речі Постолитої та пріоритети її суспільно-громадського життя.

Як показав аналіз останнього з досліджуваних творів, яким став «Тренос…» (1610) Мелетія Смотрицького, тобто того трактату, про який заледве чи й міг знати Іван Вишенський, провідні аспекти православно-католицької полеміки мали сталий вияв, дарма що були позначені індивідуальною специфікою художньо-поетичного викладу та способу осмислення. З-поміж порушених М. Смотрицьким питань дослідницьку увагу привернули вчення про першість римського папи в християнській Церкві, заклики до терпіння й смирення задля сповнення заповідей блаженства, обстоювання ідеї рівності всіх людей перед Богом, звірення в любові до Батьківщини, орієнтація на духовні надбання православних патристів та ухвал перших семи Вселенських соборів, засудження схильності католицької Церкви до нововведень, апокаліптичні передчуття тощо. Наприкінці розділу наводяться підсумки здійснених спостережень та їх аналітичного осмислення.

конфесійний модус вишенський богомислення

Висновки

У Висновках узагальнено результати дисертаційного дослідження. Підкреслюється, що постать Івана Вишенського є знаковою, адже йдеться про етнічно визначеного й національно свідомого мислителя, який виступає уособленням того типу українства, чиї вищі релігійні переконання визначала містико-аскетична налаштованість, апологія чернецтва та «небесна педагогіка». Зазначається, що догматико-канонічний зміст конфесійного модусу творчості Івана Вишенського складають вчення про першість римського папи в християнській Церкві, filioque, чистилище та опрісноки, вихідним принципом інтерпретації якої виступала теза про єдину істинну православну Церкву як вираження заповітних одкровень Ісуса Христа та ідеальних прагнень українського народу. На значному джерелознавчому матеріалі показано, що в інтерпретації питань, які стосувалися православно-католицьких суперечностей, Іван Вишенський керувався богословськими раціями, опираючи свої полемічні судження на тексти Святого Письма, Священного Передання, ухвали перших семи Вселенських соборів та настанови отців православної Церкви. При цьому зясовано, що інтерпретація комплексу питань, які складали конфесійний модус творчості Івана Вишенського, нерідко зміщувалася полемістом в морально-етичну та суспільно-політичну площину, знаходячи свій вияв у звинуваченнях римського папи в гордості й марнославстві, дворушності й тиранії, тоді як Римська Церква вважалася розсадником єресі, а її послідовники такими, що приречені на вічну погибель. Доведено, що такий підхід, сприйняття та оцінка Івана Вишенського в цілому відображають провідний зміст памяток полемічної літератури кінця XVI - початку XVII ст. і ширше головну тенденцію вітчизняної полемічної традиції антикатолицького спрямування, якій були також властиві обстоювання полемістом суспільної справедливості, рівності усіх людей перед Богом, заклик берегти вірність предківській вірі, засудження аморальності, гноблення й утисків, могутності й багатства, піднесення ідеї спасіння, запорукою досягнення якого виступали бідність, терпіння, простота та смирення, а також виправдання спротиву унійним заходам.