Релігія як феномен універсуму культури: християнський контекст

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут філософії імені Г.С.Сковороди

Національної Академії наук України

релігія як феномен універсуму культури: християнський контекст

на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук

УДК 215 + 008

БОДАК ВАЛЕНТИНА АНАТОЛІЇВНА

Київ - 2006

Дисертація є рукописом

Робота виконана у Відділенні релігієзнавства Інституту філософії імені Г.С.Сковороди

Національної Академії наук України

Науковий консультант:

доктор філософських наук, професор

ФИЛИПОВИЧ Людмила Олександрівна

завідувач відділом проблем релігійних процесів в Україні

Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор

Дулуман Євграф каленикович

Національний технічний університет України

“Київський Політехнічний інститут”

професор кафедри філософії

доктор філософських наук, професор

горбаченко тетяна григорівна

Київський Національний університет імені Тараса Шевченка

професор кафедри релігієзнавства

доктор філософських наук, доцент

Виговський леонід антонович

Хмельницький університет управління та права

завідувач кафедри філософії та політології

Провідна організація: Провідна організація: Київський Національний педагогічний університет імені М.П.Драгоманова, кафедра культурології

Захист відбудеться “ _12_” __травня___ 2006 р. о 14 год. на засіданні Спеціалізованої вченої ради

Д 26.161.03 в Інституті філософії імені Г.С.Сковороди НАН України (01001, Київ, вул.Трьохсвятительська,4).

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України (01001, Київ, вул. Трьохсвятительська, 4).

Автореферат розісланий “_12_” __квітня__2006 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат філософських наук бучма о.в.

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Глобалізаційні процеси ХХ ст. актуалізували питання взаємодії і водночас протистояння різних світових культур, а заодно і тих релігій, на духовній основі яких відбувалося їх становлення та розвиток. Відтак постало завдання нового осмислення ролі і місця релігії в різних її конфесійних виявах в глобалізованому світі. Це особливо актуально як з огляду на широкомасштабні соціальні зміни сучасності, так і впливу постмодерністських ідей, які ставлять під сумнів традиційні цінності, в тому числі й релігійні. Отже, сама логіка цивілізаційного розвитку, як і необхідність подолання кризових явищ в царині культури, актуалізує проблему взаємозв'язку релігії й культури. Зростаюча засекуляризованість культурних феноменів дає певні підстави для занепокоєння світських і церковних сфер, які не можуть не реагувати на загрози, що виникають і для культури, і для релігії.

Враховуючи специфіку релігії як духовного феномену, треба зазначити, що вона поволі адаптується до змін культури, хоча й не завжди має це робити. Тим не менш, сьогодні ми спостерігаємо значний інтерес суспільства до релігії, незважаючи на фактично узаконене вільнодумство, демократичність поглядів, плюралізм думок й авторитет науки. Отже, сама історична реальність ставить завдання з'ясувати те, які можливості вміщує релігія для людини, для культури нашої епохи, яка змінює не тільки свідомість людей та умови їхнього існування у світі, але й сам світ. Тому необхідний серйозний аналіз антропологічних й онтологічних причин існування релігії, її культурологічних можливостей. Силами тільки соціології, психології, філософії релігії це зробити практично неможливо. Тому актуалізується конституювання такого відносно самостійного дисциплінарного утворення релігієзнавства, як культурологія релігії. Предметом дослідження її мала б стати релігія як феномен універсуму культури.

Особливістю нашого часу є не тільки глобалізація суспільного життя, а водночас і повернення багатьох етносів, культура яких формувалася на підвалинах певних релігій, до активної ролі в історії. Тому нині постає необхідність всебічного аналізу того, як релігія впливає на відродження національної культури, духовний розвиток окремих народів, зокрема й українців як нації. Адекватне розуміння співвідношення культури й релігії зумовлює органічне співіснування релігійних відносин з національними, утвердження релігійних інститутів в їх суспільному бутті, досягнення порозуміння між церковною й світською владою.

Культура - це цілісний феномен її ідейно-естетичних, соціально-політичних та інших складових. Тому відродження української культури, що стало реальністю з проголошенням державної незалежності, неможливе без одночасного відродження тих релігійно-культурних феноменів, на основі яких формувалася українська ментальність і які поставали як елементи нашої культурної цілісності. Все це зумовлює необхідність аналізу релігії як складової української культури в усьому багатоманітті її функціональності. При цьому культурологічний аналіз дозволить не тільки оцінити роль релігії в житті людини, а й глибше проникнути в антропологічну, природно задану її сутність як суб'єкта культури - самозначеного, самодостатнього, який усвідомлює себе творцем культури. Водночас, намагаючись актуалізувати питання місця й ролі релігії в самовизначенні та самовиявленні людини, ми є свідками завершення грандіозного, історично безпрецедентного досвіду Нового часу - побудови культури без релігії, який пройшов тривалий, багатоетапний шлях - від гуманізму ХІV ст. до культурної кризи ХХ ст. Сучасна культура в поєднанні з релігійним світобаченням знову обирає напрямок свого подальшого розвитку. Але в ХХІ ст. у силу складності, багатомірності існування людини й суспільства, наростання кількості глобальних проблем експерименти у виборі шляху подальшого культурного розвитку вкрай небезпечні. Відтак всебічне дослідження взаємовпливу культури й релігії, переосмислення цінностей культури, її змістовного, значеннєвого елементу є необхідним та має очевидний практичний вимір, що впливає на формування оптимальної культурної парадигми.

Важливість розробки обраної проблеми пояснюється й тим, що донедавна культурологічний розгляд релігії був переважно теологічно орієнтованим, тобто зосереджувався на осмисленні вертикалі “людина-Бог”. А між тим залишався поза серйозною увагою горизонтальний аспект, коли людина постає діяльною у своєму житті, реалізуючи закладені в неї культуротворчі функції. Таким чином, об'єктивне дослідження богословських обґрунтувань шляхів входження людини у світ культури як і недостатнє вивчення заявленої теми в працях українських та закордонних науковців дає підстави віднести її до актуальних і вважати такою, що має як науково-теоретичне, так і науково-практичне значення.

Зв'язок роботи з науковими програмами. Дисертація виконана в межах планових досліджень Відділення релігієзнавства Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України у відповідності до тем: “Співвідношення релігійного і національного: контекст історії і культури українського народу” (1997-2000 рр., № 0103U000220); “Тенденції розвитку релігії і релігійності в українському суспільстві” (2000-2003 рр., №0101U002660). Крім того, тема дисертації безпосереднім чином пов'язана з темою “Діалектика духовних процесів: філософсько-культурологічний аналіз”(2003-2008 рр., №71.Я.75), що розробляється кафедрою філософії Дрогобицького державного педагогічного університету імені І.Франка і складала її органічну частину.

Мета і завдання дослідження обумовлені актуальністю обраної теми та необхідністю з'ясування закономірностей і специфіки взаємодії таких феноменів, як релігія й культура, сутності і форм їхнього взаємозв'язку і взаємовпливів, а також позицій як християнських теологів, так і світської, зокрема релігієзнавчої, науки щодо даних проблем.

Досягнення цієї мети потребує вирішення низки завдань, сутність яких зводиться до необхідності:

· здійснення аналізу богословського та світського (релігієзнавчого й культурологічного) підходу до з'ясування питання співвідношення релігії й культури, виявлення основних методологічних підстав і труднощів в дослідженні релігії й культури та виробленні шляхів їх подолання;

· визначення місця й ролі релігії в культурі, кількісного й якісного співвідношення понять релігія й культура;

· з'ясування причин переваги сакральної або світської культури в різних історичних хронотопах, а також ролі науки в процесах секуляризації культури;

· дослідження специфіки та складових релігійної культури, її культуротворчого потенціалу;

· виявлення відмінності релігійного морального імперативу від світської етики, їх культурологічного змісту та можливостей;

· визначення ролі та специфіки релігійного мистецтва в системі культури, його зв'язку з культово-догматичною стороною релігії, культурологічним впливом на людину й суспільство;

· виявлення причин виведення православними богословами культури з культу;

· визначення сутнісних компонентів інкультурації й католицького аджорнаменто та їх впливу на релігію й культуру;

· дослідження впливу доктринальних положень протестантизму на “теологію культури”, що передбачало б з'ясування взаємодії релігійної й світської культури, процесів сакралізації та секуляризації, виявлення їх сутності та специфіки;

· визначення ролі релігії в етнокультурному бутті українства, можливостей та основи міжконфесійного діалогу в Україні як діалогу культур;

· обґрунтування ролі й можливостей релігії в національному й культурному відродженні України.

Головна проблема, яка вирішується в дисертації полягає у виявленні сутності таких надособових реальностей, як релігія й культура, характеру і форми їх взаємодії, з'ясування значення релігії для культури. Основна проблема обумовлює об'єкт і предмет дослідження.

Об'єкт дослідження складає взаємозв'язок релігії й культури в усій його онтологічній, антропологічній, екзистенціальній, феноменологічній, структурно-функціональній, історичній визначеностях.

Предметом дисертації є взаємодія і взаємовплив релігійних і культурних феноменів, що виникають, розвиваються, трансформуються в процесі культурної історії людства, впливаючи на самосвідомість як людини, так і суспільства.

Методи дослідження обумовлюються фундаментальними засадами релігієзнавчого аналізу і включають історичний, феноменологічний та структурно-функціональний підхід, принципи об'єктивності й системності, цілісності та розвитку, а також концепції класичних та посткласичних теорій релігії й культури.

Культурологічний підхід є інтегративним і дозволяє досліджувати релігію та культуру як єдину систему. У зв'язку з цим використовується системний підхід, що припускає погляд на культуру як цілісний організм. Однак це не позбавляє можливості провести аналіз релігії в системі культури, виявляючи її вплив як складової цієї цілісності на всю систему. Розгляд релігії як окремого феномену, поза контекстом її історичного виникнення й взаємозв'язку з іншими феноменами культури, суспільними процесами, історичною реальністю, етнічними особливостями народів вважається недоцільним.

Свідома орієнтація на принцип історизму дозволяє забезпечити важливу сторону наукової установки - перехід від феноменального рівня до ессенціального. Постає необхідним розкриття внутрішньої логіки в генезисі й наступних взаєминах релігії з іншими культурними явищами, для чого потрібне заглиблення в сутність цих взаємин.

Необхідним виявляється міждисциплінарний підхід - звернення до суміжних дисциплін: етнології, етнографії, історії, антропології, психології, економіки і політології тощо. Накопичений представниками цих наук матеріал є дуже значним і зневажати ним означає виявляти наукову несумлінність.

Використовуються можливості структурно-функціонального, феноменологічного підходу й аксіологічного аналізу. Структурно-функціональний аналіз Т.Парсонса й методологія Л.Уайта дозволяє виділити характеристики культури й релігії певного історичного періоду (уточнюючий часовий підхід), структури й функції соціокультурних систем (структурно-функціональний підхід).

Поєднання описового, історичного, нормативного, психологічного, структурного й генетичного підходу до феномену релігії дає можливість говорити про метод культурології релігії. Це дозволяє розглядати релігію як один з репрезентантів культури, а через її семіотичний зріз означити ступінь розвитку культури, виділити статичне ядро взаємодії релігії і культури, закономірності появи й можливі наслідки інновацій.

У вирішенні питань генезису, типології, онтологічного й епістемологічного статусу релігійного досвіду, для виокремлення самого цього досвіду з богословських, обрядово-культових й еклезіологічних інтерпретацій корисними виявляються думки, висловлені в роботах А. Колодного та Ю.Кімєльова, які відзначають наявність культурологічної проблеми в самій інтерпретації релігійного досвіду, його формалізації у вигляді артефактів культури, що, в свою чергу, впливають на його характер та зміст.

При вивченні багатьох питань взаємодії релігії та культури ми спиралися на роботи таких вітчизняних вчених, як М.Бабій, Є.Бистрицький, Л.Виговський, Т.Горбаченко, Є.Дулуман, В.Єленський, М.Закович, В.Зоц, М.Кирюшко, В.Лісовий, Б.Лобовик, В.Лубський, Г.Надтока, О.Предко, О.Саган, В.Табачковський, Д.Угринович, Л.Филипович, А.Черній, П.Яроцький та ін.

Наукова новизна дослідження. Релігієзнавче і міждисциплінарне дослідження генезису й взаємодії релігії та культури засвідчило практично рівний їх функціональний діапазон. Виникаючи й постаючи синхронно, релігія і культура тісно взаємодіяли і не можуть розглядатися з позицій взаємопородження чи категорій “частина-ціле”. Тому доцільно говорити не лише про вплив релігії на культуру (вона дійсно проникає практично в усі її сфери) чи культури на релігію (в усіх складових якої наявна культурна основа), але й про їхню взаємодію, про причини та культурологічні наслідки домінування релігійних чи світських поглядів в тій чи іншій сфері культури.

Це засадниче положення було обґрунтоване низкою теоретичних узагальнень, які складають наукову новизну дисертації і можуть бути зведені до таких констатацій:

· в процесі дослідження виявлено, що відмінність богословського і науково-світського підходів в осмисленні питання походження і взаємозумовленості релігії та культури є світоглядною. Якщо перший базується на можливості вивищення ірраціонального, то другий ґрунтується на абсолютизації раціонально-емпіричного компонента з усіма його похідними. Саме ірраціональний підхід дає можливість теологам і релігійним філософам говорити про надприродне походження релігії та надприродне начало у культурі, що методологічно неможливо ані стверджувати, ані спростувати раціональними методами. Методологічна відмінність цих підходів полягає в тому, що теологічне розуміння сутності релігії й культури засноване на релігійному догматі, а в науці роль та сутність релігії в культурі обумовлюється профілем наукової дисципліни, в межах якої з'ясовується проблематика, і залежить від культурологічних та історичних особливостей епохи;

· оскільки релігія й культура мають однаковий функціональний діапазон, то в процесі дослідження ролі релігії в культурі найбільш плідним виявився структурно-функціональний підхід. При цьому встановлено, що жодна із сфер культури, на відміну від релігії, не має діапазону функцій, рівного діапазону самої культури. Відтак релігія не є складовою культури чи її похідною, а своєрідною голограмою, “культурою в культурі”, що впливає на всі аспекти життя людини й суспільства. Тому коректніше порівнювати не релігію й культуру, а релігійну (у широкому і вузькому змісті одночасно) й світську культуру. Домінування однієї з них буде визначати культурну парадигму, але не виключає при цьому функціонального діапазону іншої. Хоча з природи функціональний діапазон релігійної культури ширший світської, оскільки містить в собі функцію, відсутню в останньої, а саме репрезентацію надприродного начала людини й світу;

· розбіжність між сакральною й світською культурами стала зростати з розвитком науки. Однак наукові відкриття не самі по собі стали причиною секуляризації культури. Остання була насправді детермінована зміною значеннєвих та аксіологічних пріоритетів методологічного й світоглядного атеїзму. Відсутність в науці посилань на Бога створює враження, що наука являє собою опозицію релігії. Однак при докладному розгляді з'ясовується, що це неможливо ні світоглядно, ні методологічно. Наука оперує емпіричними фактами, але те, як ці факти використовуються світоглядно, залежить вже не від самої науки, а від сфер і чинників, що знаходяться поза нею;

· ослаблення ролі релігії в культурі Нового часу і сьогодення пов'язане насамперед із спрямованістю релігії наприкінці Середньовіччя вже не на розвиток ірраціональної складової людської цілісності, а на придушення її емоційності й раціональності. Внаслідок цього відбувся розпад синкретичної цілісності “релігія-культура”, за якої релігія стала тією складовою культури, що втратила свою актуальність;

· релігійна культура не зводиться тільки до сфери мистецтва та моралі, як це часто ще наголошується в наукових розвідках. Вона включає також культуру господарювання, культуру поведінки, культуру тіла, культуру спілкування, ритуальну культуру, а також спосіб життя. Релігійна культура обумовлює світогляд, головною частиною якого є сакралізовані норми й цінності людського життя, викладені в священних текстах. Символи та священні знаки - графічні, словесні чи ритуальні елементи, узагальнюють та відтворюють характер й спрямованість світобачення, віри, форм людських спільнот чи держави;

· недостатня обізнаність людини на релігійній культурі і насамперед низький рівень знань культу, догматичних смислів релігії, релігійної картини світу чи ж релігійної системи цінностей спричинила своєрідне відчуження релігійної культури від релігії в самосвідомості презентантів світської культури. Однак це відчуження не є усвідомленим як для суб'єкта культури, так і для культури в цілому;

· релігійний моральний імператив виступає своєрідним смисловизначальним ядром в ессенціальних та в екзистенціальних характеристиках культури. Під таким оглядом трансформувати людину, змінити її моральні вчинки здатні лише трансцендентні цілі й цінності. Натомість завдання внутрішньої трансформації світська етика не ставить, оскільки не може забезпечити її безумовними, загальнозначущими метою й авторитетом, зразком бажаної поведінки, бо ж для неї аксіологічний аспект - цінність вчинку самого по собі. Лише в релігії виконання морального закону перетворюється зі справи особистого вибору на екзистенціальне питання життя й смерті в буквальному значенні, здобуття благополуччя в поцейбічному “тут” та спасіння душі в потойбічному “там”;

· релігійне мистецтво має не тільки культурозберігаюче, але й культуротворче значення - ідеї, знання, містичний досвід, оформлені в ньому, неминуче впливають на культуру, але сприймаються з різним ступенем інтенсивності залежно від конкретно-історичного буття культури;

· феномен інкультурації та католицького аджорнаменто засвідчує, з одного боку, конфлікт між релігією й культурою, а з другого - спробу пошуку компромісу між ними; наслідки цих процесів для культури сьогодні не можуть бути оцінені однозначно, оскільки все, що стосується релігії, не можна прогнозувати тільки з соціокультурних позицій, без врахування сакральних, трансцендентних смислів релігії, а введення в культуру нових євангельських ціннісних смислів значною мірою залежатиме від того, наскільки культура їх здатна сприймати;

· cпроба католицької Церкви говорити мовою культури не позбавлена сенсу; якщо світогляд і цінності культури не є антагоністичними. У гіршому випадку діалог культур може бути безконфліктним тільки за межами догмату, у властиво гуманістичному, а не євангельському контексті. Православ'я ставить питання інакше: не інкультурація християнства, а християнізація культури, заперечуючи при тому будь-які зміни в культово-догматичній сфері. Для чисельних протестантських деномінацій форма стає настільки неважливою, що практично втрачає свій сакральний зміст. Бо за їхнім вченням вся культура є втіленням трансцендентного, Божого, а відтак відбувається стирання грані між впливом Церкви на культуру й культури на Церкву, між культовим мистецтвом і світським;

· релігійне начало виступає найбільш стійким ядром національної культури, формотворчою потугою якої зазвичай є етнос. Через те, незважаючи на міжнаціональний чи наднаціональний зміст багатьох релігій, в т.ч. і християнства, релігійна складова знаходилася в прямій і безпосередній залежності від етнічних процесів і могла виявлятися лише в національних формах культури, відповідаючи виявам її індивідуалізації;

· сучасна культура України поліконфесійна. А це означає, що розуміння та оцінка світу речником тієї чи іншої конфесії значною мірою знаходиться в залежності від релігійної традиції. Тому розходження в основних догматах, з яких випливає конфесійна картина світу, своєрідність культу, самобутність обряду й релігійного культового мистецтва певної релігії в певному сенсі формують іншу, не тільки релігійну, але й культурну традицію. Під таким оглядом діалог конфесій, на наш погляд, обертається діалогом культур. Саме тому вирішення міжконфесійних протиріч важливо перенести у сферу культури, де вони будуть нівелюватися та мати більше підстав для успішного розв'язання;

· національне відродження українства можливе лише за умови заповнення його цілісної культурної сфери всіма її складовими, серед яких українські православна церква і греко-католицька церква, поєднані східним українським обрядом, є неодмінною й безперечно домінуючою культурно-історичною складовою;

· в процесах етноінтеграції та етноідентифікації українців істотну роль може відіграти українізоване християнство, оскільки воно історично було нерозривно пов'язане з культурою й долею українства. Через те сьогодні виглядає природним, що центр релігійних змін в Україні значною мірою зміщується в сферу, де релігія відіграє легітимізуючу роль в процесах національного будівництва й постає потужним чинником політичної, етнічної й культурної мобілізації. Однак при цьому важливо усвідомлювати, що християнство не може виступати єдиним чинником, здатним позитивно впливати на відродження української культури. Через те, слід акцентувати увагу на загальнонаціональних складових культури, на тому, що поєднує існуючі в Україні конфесії, що стимулює динаміку процесів її всебічного розвитку як незалежної держави. Необхідно враховувати такі державотворчі складові, як історичні й культурні корені українців, геополітична єдність, єдність мови, єдність історичної долі, національного характеру й психології, що породили єдину, але різноманітну культуру.

Теоретичне й практичне значення дослідження. Дисертація є першим у вітчизняному релігієзнавстві цілісним дослідженням релігії з культурологічних позицій. В ньому аналізуються онтологічні й антропологічні причини взаємодії релігії й культури, культурологічний вплив релігії на людину, суспільство, окремі сфери культури. Виявлені загальні джерела та основи культури й релігії, причини сакралізації й секуляризації в різних хронотопах культури, зв'язок релігії з духовним аспектом культури.

Робота розширює релігієзнавче знання, створює передумови для глибшого й всебічного вивчення сутності й напрямків розвитку сучасної культури, окремих її галузей, причин зростання інтересу до релігії в сучасному суспільстві, а також розуміння зв'язку індивідуальної та масової психіки з закономірностями домінування в культурі раціонального, емоційного та ірраціонального початків, обумовлених історичними, політичними, економічними процесами в панівній світоглядній парадигмі культури. Це дає змогу оцінити можливі наслідки вибору людиною чи культурою основного вектора розвитку, можливі його інваріанти, що має крім науково-теоретичного практичне значення.

Результати роботи можуть використовуватися при конструюванні моделей культурного розвитку суспільства, при врегулюванні міжнаціональних конфліктів на релігійному тлі, знятті протиріч релігійної і світської культури. Отримані результати можуть виступати методологічними підвалинами подальшого вивчення взаємодії релігії з різними культурними сферами й процесами, сприяти подальшому вивченню механізмів сакралізації й секуляризації явищ культури, можливих наслідків цих процесів як для конкретної, так і для загальнолюдської культури, при вивченні питань, пов'язаних з виникненням неорелігій.

Матеріали та висновки дисертації можуть бути використаними в навчальних курсах з релігієзнавства, філософії релігії, історії релігії, культурології, теорії культури, українознавства, а також для спецкурсів з культурології та етнології релігії, психології релігії, теорії творчості, релігійних етичних систем, релігійного мистецтва тощо.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертації викладені у двох індивідуальних монографіях і понад 30 наукових статтях. Крім того головні ідеї дослідження доповідалися авторкою на двадцяти п'яти міжнародних та вітчизняних науково-теоретичних й науково-практичних конференціях. Серед них: Всеукраїнські людинознавчі філософські читання “Гуманізм. Людина, Мистецтво” (13-16 жовтня 1997р., Дрогобич), “Гуманізм. Людина. Віра”(9-11 жовтня 1998 р., Дрогобич), “Гуманізм. Людина. Істина” (15-17жовтня 1999 р., Дрогобич), “Гуманізм. Людина. Цінності” (14-16 жовтня 2004 р., Дрогобич), “Гуманізм. Людина. Мова” (14-16 жовтня 2005 р., Дрогобич), Міжнародна наукова конференція “Релігійні меншини та релігії національних меншин”(11-12 грудня 2000 р., Київ); Міжнародна наукова конференція “Екуменізм і проблеми міжконфесійних відносин” (20 травня 2001 р., Київ) ; Всеукраїнська наукова конференція “Християнство і освіта”(12-14 квітня 2002 р., Остріг); Міжнародна наукова конференція “Українське релігієзнавство: історія, стан, перспективи” (31 січня-1 лютого 2002 р., Київ); Міжнародна наукова конференція “Актуальні питання соціально-значущої діяльності церков і релігійних організацій в Україні”(15 травня 2003р., Київ); Міжнародна наукова конференція “Духовні і релігійні проблеми сучасної України”(30 березня 2004 р., Київ); Міжнародна науково-практична конференція “Релігія і громадянське суспільство в Україні”(27-28 квітня 2004 р., Чернівці ); Міжнародна науково-практична конференція “Православ'я у світовій культурі”(18-19 листопада 2004 р., Дніпропетровськ); Міжнародна наукова конференція “Релігія і соціальні зміни у сучасному суспільстві”(18-19 квітня 2005 р., Чернівці) ; Міжнародна наукова конференція “Релігія і церква в радянську добу”(17 вересня 2005 р., Полтава); Міжнародна наукова конференція “Толерантність у контексті міжрелігійних відносин” (23 вересня 2005 р., Запоріжжя ); Всеукраїнська наукова конференція “Державно-церковні та конфесійні відносини в Україні: регіональний зріз”(30січня - 4 лютого 2006 р., Борислав-Дрогобич). Апробація дисертації здійснювалася також під час лекцій в Дрогобицькому державному педагогічному університеті імені І.Франка та при написанні програм, у спецкурсах “Релігія і мистецтво”, ”Історія християнства”, “Історія релігії і церкви в Україні” на філософсько-релігієзнавчому відділенні названого університету, а також при підготовці інформаційно-аналітичних записок для державних органів та установ.

Структура дисертації обумовлена логікою дослідження, яка, в свою чергу, визначається метою та завданнями дисертації. Робота передбачала виявлення основних теологічних та світських підходів до вивчення співвідношення релігії й культури, обґрунтування культурологічної методології релігієзнавства (перший розділ), з'ясування закономірностей і специфіки взаємодії таких феноменів, як релігія й культура (другий розділ), виявлення взаємодії релігії з основними ланками культури, її культурологічний вплив на особистість та суспільство (третій розділ), висвітлення основних культурологічних проблем християнських конфесій (четвертий розділ), розгляд взаємопроникнення релігії й культури в контексті духовної культури українства (п'ятий розділ). Дисертація складається з вступу, п'яти розділів (17 параграфів), висновків, списку використаних джерел та літератури. Зміст роботи викладено на 421 стор., список використаних джерел та літератури включає 480 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, формулюється мета і завдання дослідження, наукова новизна отриманих результатів, викладаються методологічні основи та логіка структури роботи, обґрунтовується науково-теоретичне і практичне значення дослідження.

В першому розділі “Культурологія релігії в її богословському й світському баченні” проаналізовано богословські погляди на релігію й культуру, їх взаємодію та взаємовплив; висвітлено світські погляди на цю проблему, визначено принципову різницю богословського та релігієзнавчого підходів до розв'язання проблеми; запропоновано культурологічний підхід до проблеми, з'ясовано можливості культурологічної методології дослідження таких феноменів, як релігія та культура, обґрунтувано доцільність нового напрямку у вивченні релігії та культури - культурологію релігії.

В першому параграфі “Богословське осмислення співвідношення релігії і культури” зазначено, що християнські теологи й релігійні філософи розглядають проблему культури і релігії, виходячи із систематизованих принципів віровчення. Проаналізовано ставлення до культури Отців Церкви, розглянута специфіка розвитку православного, католицького та протестантського віровчення про культуру та релігію. Зокрема, з'ясовано погляди Іоана Дамаскіна, Феофана Затворника, Григорія Палами, Ніла Сорського, які висловлювали свої думки щодо стосунків релігії й культури, а також праці представників основних християнських конфесій.

Ці питання порушуються відомими православними діячами (М.Бердяєв, В.Зеньковський, митрополит Іларіон (Огієнко), Л.Карсавін, О.Мень, П.Могила, В.Розанов В.Соловйов, П.Флоренський та ін.). Сучасні православні богослови також звертають увагу на проблему релігії й культури і відзначають, що церква не може бути відірваною від культури, тим більше сьогодні, коли ми маємо справу з процесами глобалізації. Католики теж звертаються до цієї проблематики (Е.Жильсон, Ж.Маритен, П.Пупар, П.Тейяр де Шарден, М.Шелер та ін.). Дуже багато питань релігії й культури порушують II Ватиканський Собор й енцикліки Івана Павла II, зокрема “Віра і розум”. Для греко-католицьких авторів культура так само постає історичним фактом, але виникає вона завдяки натхненню релігії (І.Музичка, Й.Сліпий, А.Шептицький, Л.Гузар). Значний інтерес до питань релігії й культури виказують протестантські мислителі (К.Барт, А.Гарнак, Дж.Креслі, Б.Меланд, Ш.Метьюс, брати Річард і Райнхольд Нібури, Ф.Пібоді, У.Раушенбуш, П.Тілліх, Е.Трьольч, А.Уайтхед, А.Швейцер та ін.)

Виявлено, що фундаментом православно-богословської концепції культури сьогодні стали, поряд з ідеями патристиків і слов'янофілів також ідеї антиномізму й церковного модернізму початку XX ст. Але типовими є твердження про те, що культура нерозривно пов'язана з теургією і з культом, тому культ є “зосередженим місцем культури”, його не можна змінювати без серйозних наслідків для культури; причиною появи культури, спроб домінування світської культури вбачається порушення гармонії, рівноваги всередині самої людини.

В середовищі католицьких теологів домінують думки про те, що культура розвивається під впливом релігії. Але пізніше вона усвідомлює себе як результат людської діяльності і здатна існувати поза релігійним впливом. Так відбувається перехід від сакральної культури до світської. Проблеми, які стоять зараз перед людством, виглядають як наслідок відірваності від надприродного початку. Спроба їх подолати приводить католиків до зближення культури й церкви, спрощення культу, звернення до ідей демократії й суспільного прогресу.

Аналізуються теологічні концепції культури протестантизму. Виділена загальна тенденція ставлення до релігії й культури - спроби перегляду ідей соціального євангелізму і культур-протестантизму, а також ліберальної теології і теології кризи. Теологи вбачають можливим перебороти існуючу протилежність між релігією й культурою за рахунок зближення ідеалів соціальних й євангельських, додання релігійного освячення всій діяльності людини.

В другому параграфі “Проблема взаємин релігії і культури в її світському баченні” простежується ставлення до цього питання в різні епохи, в різних хронотопах культури. Взаємодія релігії та інших феноменів духовної культури показана як складна картина світоглядних й ідеологічних відносин суспільства, проаналізована взаємозалежність логіки культури й логіки конкретного буття поглядів на релігію. Звертається увага на те, що зі змінами в культурі змінюються й світські уявлення про релігію. При цьому роль та сутність релігії визначається по-різному, в залежності від наукової дисципліни, в межах якої здійснюється така спроба. Зазначено також, що найчастіше праці представників світської науки, присвячені релігії й культурі, порушують питання не про їхнє співвідношення та взаємовплив, а дають лише аналіз і опис цих феноменів.

Демонструється процес відчуження поняття “релігії” від поняття “культури”. Досліджені істотні відмінності в релігійній й світській антропології. Особлива увага приділяється структурно-функціональному підходу, який базується на уявленні про те, що Бог створюється за образом і подобою суспільства, а соціальні функції релігії не залежать від її істинності або хибності, що релігії, навіть нетрадиційні, є частинами соціального механізму і що без релігії соціальна еволюція і розвиток сучасної цивілізації неможливі. Автор також звертається до поглядів на релігію і культуру постмодерністів та інших представників західної філософії.

Аналізуються погляди вітчизняних вчених - М.Бабія, Є.Бистрицького, Л.Виговського, Т.Горбаченко, В.Єленського, М.Заковича, М.Кирюшка, А.Колодного, В.Лісового, Б.Лобовика, О.Нельги, О.Онищенка, О.Предко, М.Рибачука, О.Сагана, О.Сарапіна, В.Табачковського, Д.Угриновича, Л.Филипович, А.Чернія, С.Ярмуся, П.Яроцького та ін.

У вітчизняному релігієзнавстві тема взаємодії релігії і культури не випадкова. Навіть в радянський період її торкалися Є.Дулуман, В.Зоц, М.Кирюшко, А.Колодний, Б.Лобовик, Д.Угринович та інші.

Наприкінці ХХ - на поч. ХХІ ст. вийшло чимало підручників як з культурології, так і з релігієзнавства (“Академічне релігієзнавство” за ред. А.Колодного, підручники В.Лубського, Т.Горбаченко, М.Заковича, П.Яроцького, І.Яблокова, М.Писманика, А.Радугіна та ін.). Культурологи обов'язково пишуть про релігію, так само як і релігієзнавці завжди торкаються теми взаємодії релігії й культури. Це яскраво демонструє нерозривний зв'язок цих двох феноменів. На початку ХХІ ст. інтерес до теми релігії та її взаємодії з різними аспектами культури продовжує зростати, про що свідчить поява праць таких вчених, як Г.Лозко, М.Маринович, В.Москалець, О.Новак, А.Пашук, Л.Филипович та ін. Звертається увага на те, що в сучасному вітчизняному розумінні культури й релігії концептуальні побудови визначаються не тільки пошуками істини як такої, але й сенсу життя, смислу історії, мети існування та призначення людини.

В третьому параграфі “Культурологічний підхід до вивчення релігії” пропонується новий напрямок дослідження проблеми взаємодії та взаємозв'язку релігії й культури - культурологія релігії, обґрунтовується правомірність і доцільність розробки такого напрямку релігієзнавства, доводиться, що для цього є достатні методологічні засади. Специфікою такого підходу стає орієнтація на забезпечення не тільки накопичення знань про релігію, але й звернення до аналізу релігійної культури, мистецтва, моралі, які мають загальнолюдське й загальнонаціональне значення.

Релігія і культура є дуже складними об'єктами дослідження самі по собі. В праці К.Клакхона і А.Кребера “Культура: критичний огляд концепцій і дефініцій” виявлено більше двохсот визначень культури. Дуже цікавим є розуміння культури С.Кримським, В.Мейзерським, М.Поповичем, Б.Парахонським.

В дослідженні акцентується увага на поглядах М.Бердяєва і В.Біблера, які вважають, що культурі і релігії, перш за все, притаманна така властивість, як смислогенез, тому через семіотичний зріз релігії можна визначити ступінь розвитку культури. Багато в чому можна погодитися з американським культурологом і антропологом К.Гірцом, який також пропонує семіотичній підхід до вивчення культури і релігії, погляд на культуру як на систему символів й “контекст розуміння”. Але вважається недостатнім зводити вивчення культури і релігії тільки до вивчення символів, як це робить К.Гірц.

Т.Парсонс пропонує методологію структурно-функціонального аналізу, вважаючи релігію одним з структурних компонентів культури, роль якого історично змінюється. Цікавою є також методологія американського культуролога й культурантрополога Л.Вайта. Але виникає необхідність узагальнення підходів до проблем релігії й культури, що потребує нового методу дослідження. Вбачається, що цим методом може бути культурологічний підхід.

Культурологічному підходу властиві інтегративність, міждисциплінарність та спроба дослідження релігії й культури як єдиної системи. Поєднання описового, історичного, нормативного, психологічного, структурного й генетичного підходу до феномену релігії дає можливість говорити про предмет та метод культурології релігії. Стає необхідним усвідомлення взаємин релігії з іншими культурними феноменами як єдності, для чого необхідне заглиблення в сутність цих взаємин і розкриття внутрішньої логіки їх генезису. Для цього уявляється доцільним звернення до низки суміжних дисциплін - таких, як етнологія, загальна історія, мистецтвознавство та ін.

Культурологічний підхід до феномену релігії передбачає синтез всіх існуючих гуманітарних підходів: соціології, філософії і психології релігії. Культурологічне дослідження релігії включає:

· відображення “культурної біографії” релігійних ідей, обрядів, образів;

· висвітлення культурної ролі церкви;

· аналіз співвідношення релігії й філософії, місця теології в культурі;

· дослідження співвідношення атеїстичних та релігійних ідей у культурному просторі;

· з'ясування співвідношення релігії з іншими культурними формами;

· аналіз впливу релігії на формування й розвиток соціального досвіду, світоглядної, культурної, громадянської ідентичності та ін.

Проблема смислів культури є однією з ключових у сучасному культурологічному знанні. Саме тому культурологічний підхід передбачає обґрунтування проблеми смислів релігії. Така властивість релігії, як смислогенез робить її сферою самодетермінації не тільки особистості, але й культури. Її розв'язання вимагає аналізу взаємодії смислів релігії зі смислами культури, тому що культура, виходячи в сакральний вимір, тісно стикається з реальним релігійним досвідом й аксіосферою релігії. Отже необхідним стає аксіологічний підхід по проблеми.

Щодо філософського релігієзнавства, яке трактує релігію як світогляд та тип культури, культурологічне вивчення релігії стає необхідним змістовним доповненням.

В другому розділі “Специфічні особливості релігії як явища культури” аналізується не тільки релігія як феномен культури, але й причини її закріплення в культурі, специфіка її взаємозв'язку з іншими явищами культури, вплив на інші культурні феномени й соціальні інститути. Простежується унікальність функціонального діапазону релігії, взаємодія сакрального й світського, взаємовідношення релігії й науки.

В першому параграфі “Культурологічний зміст духовно-практичного освоєння світу релігією” розглядається загальна модель входження релігії в культуру, а також її закріплення в культурі завдяки її онтологічному, антропологічному, соціальному, праксеологічному та функціональному вимірам. Але підкреслюється, що виділення цих вимірів у самостійні реалії умовне, вони є взаємопроникаючими, як і потреби людини й суспільства.

Звертається увага на те, що релігія закріплюється в культурі завдяки тому, що виводить людину за межі земного буття, стосується сфери раціонального й містичного в житті людини. Вона має всі підстави в психосоматиці людини, надає стійкості не тільки індивідуальному внутрішньому життю, але й життю соціуму, будучи водночас стабілізуючим фактором, засобом гармонізації цілісності й наслідком складності внутрішньої організації людини та соціуму. Релігія має найбільш широкий спектр можливостей, які можуть бути використані як конкретною особистістю, так і соціумом, тому вона закріплюється в культурі й зберігає історичну значимість дотепер. Фактором, який також сприяв цьому процесу, але був оприявнений дещо пізніше, стала зрощеність релігійної ідеї з державною ідеологією.

Аналіз історичних й антропологічних джерел ранньої історії людства дозволяє стверджувати, що релігія, мистецтво й культура з'являються практично одночасно і мають джерелом спільну природно задану підструктуру в людській психіці, основу, ґрунт, деяку продуктивну силу, яку ми воліли б назвати ірраціональною складовою психічної структури людини. Отже, якщо припустити, що крім раціональної та емоційної існує також ірраціональна складова психічної структури людини, що з'явилася дуже давно (а точніше - разом з людиною) і є її антропологічною характеристикою, тоді як наслідком її дії стає релігія і вся духовна (а частково й матеріальна) культура, то перехід від культури до цивілізації відбувається з причини втрати людиною цілісності, її ірраціонального творчого начала і творення тільки за рахунок розуму. Тому, якщо перехід “від культури до цивілізації” відбудеться, то це буде, на нашу думку, не тільки кінець культури, але й кінець людини.

В другому параграфі “Функціональні можливості релігії в культурі ” ставиться завдання визначити місце й роль релігії в культурі, кількісне та якісне співвідношення понять релігія й культура. Для його вирішення застосовується структурно-функціональній підхід, принцип цілісності й системності, а також аналіз функціонального діапазону релігії.

В релігієзнавчій науці виділяють різні функції релігії в культурі, серед яких варті виділення компенсаторна, комунікативна, світоглядна, інтегративна, регулятивна, терапевтична, захисно-адаптивна, перетворююча, сігніфікативна, нормативна, функція соціалізації, когнітивна, інформативна, відтворювальна, трансляційна, надихаюча, культурозберігаюча, культуротворча, легітимізуюча та ін.

Відзначається, що зміст культури вкрай різнорідний, а функціональний діапазон релігії занадто широкий, тому донедавна релігію найчастіше аналізували не як феномен, а розглядали окремі її функції та їх прояв у культурі. У процесі дослідження плідним виявився підхід до осмислення цих феноменів з позиції порівняння функціонального діапазону релігії з функціональним діапазоном культури, що проявляється в наступному:

· релігія входить у культуру через об'єктивні потреби людини й суспільства, реалізує в ній свої функції, створюючи власну форму й впливаючи на зміст інших культурних форм через самосвідомість людини й культури;

· релігійність є способом практичного оволодіння дійсністю. Крім того, релігія сприяє здатності раціоналізації дійсності, необхідним наслідком якої стає легітимація всіх сфер цієї дійсності. В процесі диференціації суспільства релігія перетворюється на особливу сферу, інституціалізується, починає легітимацію державного ладу;

· в іманентному бутті немає пункту, що міг би об'єднати різноманітні центробіжні сили суспільства, релігія ж переносить точку єднання в потойбічний світ;

· релігія є продуктивною силою людської здатності до трансцендування. Релігійна картина світу виводить людину за іманентні межі власного існування, в той час як світська обмежує її саме іманентним. Крім того, релігія вводить цінність, відсутню у світській культурі - не Бог сам по собі, як елемент опису світу, а відносини з Богом, якість цих відносин;

· орієнтуюча сила релігії особливо важлива в граничних екзистенційних ситуаціях. Відповідно, в арсеналі людини й культури повинен бути засіб їх подолання. В протилежному випадку людина й культура втратили б значну частину свого життєвого імунітету. Не тільки інша сфера культури, але й вся світська культура в цілому цієї проблеми не вирішують;

· однією з потреб людини й культури була й залишається сакралізація буття. Якщо в житті людини взагалі відсутня сакральна складова, це має психологічні, соціальні наслідки не тільки для людини, але й для суспільства, в яке вона включена. Діапазон сакрального в різні часи й у різних культурах був різним, але існував завжди.

Таким чином, функціональний діапазон релігії охоплює провідні рівні існування й розвитку людини та культури - онтологічний, антропологічний, соціальний, праксеологічний, екзистенційний, у т.ч. в дихотомії “трансцендентне - іманентне”. Необхідність формалізації всіх функцій релігії об'єктивно є обумовленою, її результатом є культура, й не тільки релігійна. Онтологічні й антропологічні підстави має також світська культура. Однак людина не здатна задовольнити потреби власної природи та реалізувати весь свій антропологічний потенціал тільки в світській культурі. Крім того, функціональний діапазон релігії не просто ширший функціонального діапазону будь-якої іншої сфери культури, не просто виявляється в духовній культурі, але практично збігається з функціональним діапазоном останньої, опосередковано впливаючи й на культуру матеріальну. Жодне з явищ культури, взяте окремо, такого функціонального діапазону не має.

В третьому параграфі “Вплив авторитету релігії на культурне середовище” йдеться про те, що з огляду на поліфункціональність релігія справляє вплив практично на всі сфери людської життєдіяльності, а в деякі періоди історії її “духовна диктатура” стає абсолютною. Цьому сприяє взаємодія зі світськими інститутами та інститутами влади, злиття функцій релігії та влади, а також релігійність головного представника влади. Органічне злиття релігійних відносин з національними, побутовими, державно-правовими детермінує появу особливих синкретичних утворень.

Виявлена необхідність розрізняти “диктатуру релігії” - саме духовну і диктатуру ж влади як можливість підпорядкування різних ланок культури конкретним ідеологічним завданням. Релігія нерідко поширюється завдяки союзу з владою, однак розглядати релігію тільки як спосіб зміцнення державної влади недоцільно. Релігія формує поняття добра й зла, ідеологія вводить інші поняття - “законно-незаконно”, “дозволено-заборонено”, однак має потребу в їх підкріпленні категоріями добра й зла, що належать до сфери ідеального. В давньому праві регулятивна функція релігії практично ототожнюється з регулятивно-правовою функцією держави. Однак, як показано, дихотомія “духовне-матеріальне”, “світське-сакральне”, “тимчасове-вічне”, “дозволене-недозволене” закладена не тільки в житті людини й суспільства, але й в онтологічних умовах їх існування.

Обґрунтовується думка про те, що запровадженню “духовної диктатури” релігії також сприяє наявність у людини ірраціональних почуттів. Людина давньої культури мала сильніше відчуття трансценденції, ніж сучасна, тому що емпіричний досвід істотно не змінювався, культури були інформаційно досить закритими, інші описи реальності були відсутні. Крім того, була відсутня будь-яка серйозна концептуальна альтернатива релігійній картині світу. Нові концепції, що впливали на релігійні погляди, з'являлися тоді, коли цього вимагала або реалізація однієї з антропологічних здатностей людини (емоційна, раціональна), або якщо цього вимагав економічний та політичний розвиток суспільства.

Відзначається типова помилка в ставленні релігієзнавців та культурологів до релігії: коли мовиться про консервативність релігії, нерідко ігноруються історичні умови. Однак ступінь економічної, політичної, соціальної несвободи зростає об'єктивно, але не через вплив на цей процес релігії та релігійних інститутів.

В четвертому параграфі “Наука та релігія як взаємодіючі феномени культури” авторка робить спробу з'ясувати причини домінування сакральної або світської культури в різні епохи, аналізуючи роль науки в процесах секуляризації культури, а також взаємодію релігії й науки.

Виявлено, що сакральна й світська культура взаємодіють там, де вони об'єднані спільністю завдань у побудові предметно-значеннєвої цілісності. В історії культури ця взаємодія не завжди була безконфліктною, однак двоплановість культурного життя закладена в онтологічних характеристиках існування людини й суспільства.

Освоєння світу сприяло подоланню меж сакральної культури. Розбіжність між сакральною й світською культурами стала неухильно зростати з настанням Нового часу - початком бурхливого розвитку науки. Однак наукові відкриття не самі по собі стали причиною секуляризації культури, а змінені значеннєві й аксіологічні пріоритети методологічного і світоглядного атеїзму. На перший погляд, здається самоочевидним, що саме розвиток науки, її методів доказу, картини світу призвів до ослаблення авторитету релігії в культурі, однак це не так. Домінування тих чи інших уявлень про істину визначають пріоритети того чи іншого типу культури, тих чи інших цінностей.

Кожна з функцій релігії формалізується засобами тієї чи іншої галузі культури. Наука - єдина сфера культури, яка не послуговується посиланнями на Бога, не репрезентує практично жодного з аспектів релігії в силу своїх цілей та функцій, а також прийнятого в ній раціонального способу доказу, методології, заснованої на синтезі логіки й емпірії. Це створює враження, що наука являє собою опозицію релігії, а наукова картина світу є альтернативою релігійної. Однак при докладному розгляді з'ясовується, що це неможливо ні світоглядно, ні методологічно, тому що функція науки - вивчення іманентної дійсності, її найбільш ефективне використання, перетворення й прогнозування. Її метод - теорія (логіка), що базується на емпірії. Емпірія і логіка самі по собі не мають методологічної можливості заперечувати існування Бога як трансцендентної причини іманентного буття. Наука поставляє факти (але не істини, ці поняття чітко розведені в методології сучасної науки). Те, як ці факти використовуються світоглядно, залежить не від розвитку науки, а від принципово інших причин, що визначають світоглядну установку. Зокрема, однією з таких причин у Новий час стала ідеологічна зосередженість релігії наприкінці Середньовіччя вже не на розвиткові ірраціональної сфери людської цілісності, а на необхідності придушення її емоційності і раціональності, у зв'язку з чим провідну роль стала займати регулятивна функція релігії, що нерідко зрощувалась з державною ідеологією.

В третьому розділі “Способи вираження релігії в культурі” авторка аналізує феномен релігійної культури, її специфіку й складові, а також її культуротворчий потенціал. Крім того, здійснюється аналіз релігійного морального імперативу, з'ясовуються його сутнісні відмінності від світської етики. Визначається роль та специфіка релігійного мистецтва в системі загальнолюдської культури. Розглядається також вплив культурологічний вплив релігії на особистість.