Релігія як феномен універсуму культури: християнський контекст

В першому параграфі “Феномен і складові релігійної культури” з'ясовується специфіка та складові релігійної культури, її культуротворчий потенціал. Релігійна культура визначається як сукупність духовно-предметної соціальної діяльності та її результатів, що склалися й існують у суспільстві під світоглядним впливом релігії. Під релігійною культурою у вузькому смислі розуміється все, що пов'язане з культом, догматом, ритуалом. В широкому сенсі - це твори культури й мистецтва на релігійну тематику, що не мають культового призначення. Дисертант вважає, що наявність останньої говорить про те, що свідомість людини завжди обертається навколо певних тем, які філософи називають “вічними питаннями”. Відповіді на ці питання обумовлюють життєву стратегію не тільки людини, але й культури в цілому.

Релігійну культуру часто асоціюють тільки з мистецтвом та мораллю, але це також культура господарства, культура поведінки, культура тіла, культура спілкування, ритуальна культура, а також сам процес сприйняття й створення матеріальних та духовних артефактів культури. В рамках християнської релігійної культурної традиції також сформувався унікальний феномен - християнський образ життя. Релігійна культура це також світогляд, у якому норми й цінності, що викладені у священних текстах, є сакралізованими. Релігійна культура є значно символічнішою ніж світська. Хоча не тільки релігійна, а й уся культура складається зі структурних, символічно значущих систем, у яких і за допомогою яких орієнтуються і спрямовуються соціальні системи й особистості. Але релігійні символи складалися раніше, ніж світські, вони означували таємний зміст, наповнювали ритуали, обумовлювали світобачення, віру людини тощо. Під таким оглядом символи та священні знаки узагальнюють та відтворюють релігійні цінності, світогляд, стають засобом спадкоємності в культурі.

На думку авторки, криза будь-якої культури має під собою глибшу основу - кризу особистості. Релігійна культура - це найцінніша духовна основа ставлення людини не лише до Бога, але й до себе, інших людей, соціуму, морального закону. Вона дає людині й культурі можливість аксіологічного й світоглядного вибору. Тому одна з проблем сьогодення полягає в поверховому знайомстві освіченої людини з релігійною культурою, з її культово-догматичним смислом, з релігійною картиною світу й навіть з релігійною системою цінностей. Відбулося своєрідне відчуження релігійної культури від релігії в самосвідомості світської культури, однак це відчуження виявляється неочевидним для суб'єкта культури. Мовиться, однак, не про те, що він не релігійний, а про те, що він однобічно й поверхово освічений. Описана реальність актуальна й на національному, й на глобальному рівні, вона є серйозним викликом окремим Церквам, культурі й всій цивілізації.

В другому параграфі “Релігійний імператив моральної культури” вивчається сутність релігійного морального імперативу, особливості, що відрізняють його від світської етики, а також йдеться про культурологічний зміст та культуротворчі можливості релігійного морального імперативу.

Зазначається, що релігійний моральний імператив проявляється як в ессенціальних, так і в екзистенційних характеристиках культури. Показано, що в багатьох філософських і релігійно-філософських роботах з аксіології приділяється значна увага провідній ролі релігії у формуванні системи цінностей, а в ієрархії цінностей вище місце відводять релігійним (Г.Рікерт, В.Віндельбанд, М.Шелер та ін.). Щодо богословів, то вони вважають, що викладені в заповідях релігійні моральні вимоги мають онтологічний статус. Однією з причин моральної кризи ХХ ст. вони вважають нерозуміння гріха й чеснот в онтологічному плані. Онтологічне усвідомлення розглядає чесноти як Божественну заданість, непорушний закон, невиконання якого спричинює катастрофічні наслідки.

В релігії мораль стає похідною від віри, а отже - від уявлень про певну картину світу, від світогляду. Релігійні моральні уявлення лежать у контексті опису світу. Але мораль завжди є частиною уявлень людини й суспільства про закони буття, проте не завжди картина світу потребує від людини й суспільства дотримання норм моральності. Так, у світській етиці дотримання норм поведінки диктується не стільки картиною світу, скільки прийнятими правилами пристойності та нормами законності.

В третьому параграфі “Релігійне мистецтво як феномен художньої культури” ставиться завдання визначити роль та специфіку релігійного мистецтва в системі культури, його зв'язок з культово-догматичною стороною релігії, культурологічний вплив на людину й суспільство. Показано, що релігійне мистецтво є результатом актуалізації та формалізації естетичного почуття людини. Злиття мистецтва й релігії природне, тому що в мистецтві багато ірраціонального (у тому числі момент творчості), а в релігії, релігійній ідеї і релігійному досвіді - естетичного.

Проте релігія й мистецтво мають свої життєві сфери. Релігійне мистецтво теж можна розглядати в широкому та у вузькому смислі: всі твори мистецтва на релігійну тематику та культове мистецтво. Всі види мистецтва, що виступають складовою релігійного культу в своїй сукупності вводять людину в інший стан сприйняття реальності, сприяють актуалізації діалогічності людської свідомості й встановленню діалогу віруючого з Богом.

Показаний зв'язок емоційної й інтелектуальної домінанти людини й суспільства з мистецтвом. До Нового часу такою домінантою залишалася релігійна ідея. Ця обставина пояснюється тим, що не існувало всеохоплюючого стилю в мистецтві, що виник би поза релігією. Поклоніння божеству поєднувало різні види мистецтва - літературу, живопис, музику, архітектуру, які завжди розвивалися в тісному зв'язку з релігійним культом і задавали напрямок розвитку та стиль світської архітектури. В цьому сенсі стиль мистецтва та стиль служіння (культу) збігалися.

Релігійне мистецтво репрезентує смисли через форму, а людина чи культура сприймають або не сприймають ці смисли в залежності від свого конкретно-історичного буття. Тому якщо художній канон - це кількісна структурна модель, то релігійний канон - це правило, що відноситься не тільки до кількісних, але й до змістовних, тобто якісних рівнів сприйняття. Релігійний канон не допускає зміни форми та змісту. Це захищає сакральне мистецтво від елементу особистісного.

Культурозберігаюча роль релігійного мистецтва, як показує дисертант, полягає насамперед у трансляції релігійної ідеї, моралі, картини світу. Але воно має й культуротворчу функцію - все, що набуло форми у вигляді творів мистецтва, неминуче впливає на культуру. Коли в мистецтві зникає релігійний сюжет чи культивуються ідеї й цінності, далекі від вічного, тобто, коли воно секуляризується за формою й змістом, то зводиться по суті до міркувань смертної людини про світ кінцевих речей, що, в свою чергу, призводить до бездуховності, збідніння культури.

В четвертому параграфі “Культурологічний вплив релігії на особистість” показано, що на структурування свідомості людини впливає її перебування всередині того чи іншого ціннісного комплексу, того чи іншого опису світу. Якщо людина сприймає релігію з її культово-догматичною сферою не тільки як складову універсуму культури, а як засіб існування, то релігія впливає на її життя не тільки культурологічно, але й онтологічно. Релігійні уявлення впливають на діяльністну, пізнавальну установку, дають людині привід для рефлексії власної природи. Релігія також впливає на творчий потенціал людини. Вона може оптимізувати роботу психічної структури як самоорганізованої відкритої системи, підвищуючи рівень її динамічності через знищення самозаглибленості особистості. Чим нижчий рівень самозаглибленості особистості, тим вищий рівень результату її діяльності. Релігійні обряди й ритуали, їх спрямованість на трансцендентне, на іншого, концентрація не на собі, а на Богові також значно зменшують самозаглибленість людини.

Дисертантом також відзначається, що на початку XXI ст. культурна ситуація в світі кардинально змінилася в зв'язку з ростом наукового знання, ускладненням інформаційних технологій, доступністю інформації, в тому числі про різні релігії та духовні течії. Це не могло не позначитися на існуванні людини у світі. Людина стоїть перед необхідністю самостійного вибору цінностей та істини в ситуації аксіологічного плюралізму й різноманіття картин світу. У зв'язку з розладом між інтересами, потребами й можливостями людської істоти посилилася її природна амбівалентність. Зрештою це спричинює психічні захворювання, роздвоєння та розпад особистості. Однак релігійні цінності, моральні норми й релігійний світогляд зберегли однозначність. Колись це, можливо, гальмувало розвиток суспільства, мистецтва, науки. Але в сучасній культурі роль цієї однозначності зростає й може виявитися позитивною.

В четвертому розділі “Релігійна культура в конфесійних інтерпретаціях християнства” аналізуються основні розходження в розумінні взаємовідносин релігії й культури в православ'ї, католицизмі й протестантизмі, а також виявлено ставлення цих конфесій до питань взаємодії Церкви й культури, до змін в культово-догматичної сфері та ін.

В першому параграфі “Культ як “місце зосередження” релігії і культури в православ'ї” з'ясовується причина виведення православними богословами культури з культу, для чого застосовується системний підхід, культурологічний аналіз понять “культ” й “культура”, їх генетичного зв'язку, взаємодії та взаємовпливу.

Як показано в параграфі, православні богослови виводять культуру з культу з кількох причин. По-перше, вони вважають, що сакральні цінності, смисли і дії в самосвідомості людини й суспільства існують споконвічно, домінують над світськими історично й онтологічно. Вони стверджують, що первинною творчістю людства є Святині. Щодо систем понять, культурних цінностей, то спочатку вони лише супроводжували культ. Згодом вони набувають самостійного розвитку в літературних та науково-філософських сюжетах, світській філософії, світській науці та літературі.

По-друге, ядром релігії православні богослови вважають не міфи й догмати, а культовий ритуал, священнодійство, таїнство. На культ нашаровується все, що властиве релігії, через те не існує догмату без практики. Хоча здебільшого розгляд будь-якої релігії починається з аналізу віри, догматів, а згодом практики.

По-третє, обрядова дія, культова атрибутика - символічні. Вони неминуче відображають певні соціальні ідеї, уявлення, образи й викликають відповідні почуття. Колективна дія набуває в культі символічного значення. В культі міститься все християнське богослов'я, все, що може й має думати християнин про Бога й спасіння. Але релігійний культ виводить віруючого за сферу власне релігійного, впливає на практику індивідуальної й соціальної дії, а також на екзистенційну сферу буття людини й культури в цілому. Специфіка культу народу обумовлює не лише релігійність, але й самосвідомість, світосприйняття, національну ментальність, культуру.

Свою негативну позицію щодо змін в культовій сфері, спрощення культу православні богослови пояснюють таким чином:

· Культ - це система, чітка структура, елементи якої нерозривно пов'язані. Її не можна змінювати в залежності від бажань людей.

· Рішення Вселенських Соборів, що вносили зміни в культову сферу, інтерпретуються в православ'ї як догматичні формули, отримані внаслідок одкровення, а не людських міркувань.

· До питання модернізації культу не можна підходити з позицій раціональності. Культ, як і релігійний догмат, стосується трансцендентного буття, яке не підлягає емпіричному виміру й раціональному доказу і може бути сприйнятий тільки вірою. Православні богослови вважають, що зміни в культовій сфері можуть торкнутися не тільки релігійної культури чи культової практики, але й всієї культури в цілому.

Ці погляди знайшли своє відображення в соціальної доктрині православної церкви, де зазначається, що релігія та релігійний культ значною мірою сприяють розвитку культури й людини, повертаючи їх до своїх споконвічних релігійних коренів і пропонуючи шлях очищення серця й сполучення із Творцем. Відзначено також, що у світському баченні переважає спрощене уявлення про культ як сукупність релігійних обрядів, яким приписується магічна дія і можливість задовольняти психологічні та естетичні потреби.

У другому параграфі “Католицьке вчення про інкультурацію” визначаються сутнісні моменти інкультурації й католицького аджорнаменто та їх вплив на релігію й культуру, а також аналізуються погляди католицької церкви на умови й можливості її подальших взаємодій з культурою. Показано, що увага до проблеми інкультурації відображає, з одного боку, конфлікт між релігією й культурою, з другого - спробу пошуку компромісу, оптимального вирішення питання про місце й роль релігії в сучасній культурі.

Церковне аджорнаменто, що допускає можливість використання місцевої культури для Євангельської проповіді й спрощення богослужіння, стало офіційною доктриною католицької церкви після II Ватиканського Собору, який надав йому легітимності. Ідеї аджорнаменто знайшли відображення в соціальній доктрині католицької церкви, де відзначається роль Церкви в процесах інкультурації, тому що Церква покликана стежити, щоб нові культурні форми без перекручувань втілювали основні екзистенційні істини, що несе світу Євангеліє. Богослов'я вбачає своє завдання в тому, щоб забезпечити Церкву орієнтирами, які дозволять їй у кожному конкретному випадку виносити судження про те, які культурні форми вірно втілюють Євангеліє, а які є його перекручуванням.

Модернізація включала літургійні й канонічні реформи, осучаснення богослужіння, спрощення обрядів, проголошувала свободу совісті й розуміння всіх культур людства як відносно рівнозначних у духовному сенсі. Вона стає основою для католицького розуміння екуменізму під егідою Апостольського престолу.

Але ж дисертант відзначає, що в розумінні проповіді Євангелія в контексті певного хронотопу культури виникають деякі труднощі: не тільки картина світу в даній культурі відмінна від християнської, але й цінності культури протилежні євангельським. Говорити мовою культури в такому випадку складно, а то й взагалі неможливо. Тому реальна практика інкультурації нерідко спричинює богословський синкретизм, розмивання догматичних основ віри. Саму можливість інкультурації не можна вважати тільки проблемою правильності чи неправильності організації процесу введення ідеї в культуру. Для цього сама ідея повинна мати незаперечну цінність, універсальну для різних культур, а культура - зробити вибір на її користь.

Питання інкультурації в католицизмі розглядається в контексті сучасної культурної ситуації в різних культурних традиціях. Натомість для протестантів форма уневажнюється настільки, що практично втрачає свій сакральний зміст. Тоді як для православних реальна потреба будь-якої культури в християнській релігії постає настільки високою, що культура повинна піднятися до Євангелія, а не Церква шукати способи проникнення Євангельської звістки в розум й серце сучасної людини, підлаштовуючись під те, що їй зрозуміло й звично. “Не інкультурація християнства, а християнізація культури”, - так ставлять питання православні богослови.

В третьому параграфі “Розуміння взаємовідносин культури і релігії в протестантизмі” аналізується вплив основних положень протестантської догматики на релігійну й світську культуру, на процеси сакралізації та секуляризації. Особлива увага приділяється висвітленню таких напрямків, як “теологія культури” (П.Тілліх) “теологія надії” (Ю.Мольтман) “теологія секулярного християнства” (Х.Кокс, Т.Альтіцер), в контексті яких з'ясовується специфіка взаємовідносин та взаємозалежності релігії й культури, що знайшла відображення в працях К.Барта, Е.Брунера, Р.Бультмана, А.Гарнака, Дж.Креслі, Б.Меланда, Ш.Метьюса, братів Річарда і Райнхольда Нібуров, Ф.Пібоді, У.Раушенбуша, Е.Трьольча, А.Уайтхеда, А.Швейцера. Чільне місце посідають дискусії про наслідки Реформації та життя реформованого суспільства, що розгорнулася наприкінці XX ст. і були описані С.Барнетом, а також праці Д.Боша, Г.Когена, А.Річля, Р.Холлоуея та ін. Викликає особливий інтерес ставлення до релігії й культури деяких протестантських церков, відображене в їх соціальних вченнях (наприклад, Церкви Адвентистів сьомого дня й Євангельських християн-баптистів), де підкреслюється роль діалогу Церкви й суспільства у взаємному духовно-культурному обміні, а також занепокоєність тим, що жива релігія часто сприймається як данина минулого.

Актуалізується думка про те, що історично протестантизм пережив своєрідну інкультурацію реалій Нового часу в християнство. Її наслідком стала нова конфесія, більш світська за формою і змістом, ніж католицизм і православ'я.

Обґрунтовується теза, що “Теологія культури” протестантизму закономірно випливає з основних принципів протестантського віровчення - положення про те, що будь-яке мистецтво, будь-яка культура - від Бога. Взаємодія протестантства і сучасної культури визначається тим, що віра має відповідати типу мислення, сформованому цією культурою. Ставлення до культу, релігійної культури, мистецтва також випливає з основних принципів протестантської віри. Вчення про виправдання однією вірою й можливість спасіння поза церквою знімає необхідність священства, обрядів, ритуалів, культу, релігійного мистецтва, однак робить необхідним інтелектуальне знання про Євангеліє. З обмеженням сфери релігійного культу увага зосереджується на раціональному знанні. Зведення християнства “до слова”, до проповіді, означало його однобічну інтелектуалізацію й мало відчутні наслідки для всієї сучасної культури.

Знання як доказ розпізнавання божественної волі стає загальнокультурним, а також онтологічним пріоритетом. Однак і його поступово змінюють інші пріоритети: безпосередня реалізація божественної волі в суспільній та професійній діяльності, яка стає гарантією порятунку людини. Під шляхами актуалізації віри розуміються дії (точніше успіх) людини у світі. В культурологічному розумінні ця ситуація означає спрямованість на формування цінностей часу, а не культури. Доказ духовної сили цілком виявляється в рамках світського раціонального виміру.

Показано, що в протестантизмі відбулося стирання грані між впливом Церкви на культуру й культури на Церкву, між культовим мистецтвом (яке, виходячи з протестантської догматики, виявлялося непотрібним) і світським, але це вважається нормальним, тому що, на думку протестантських теологів, вся культура, все іманентне - є втіленням трансцендентного. Але це є одним із засобів порівняння сакрального й світського, секуляризації світосприйняття. Якщо форма не сакральна, зміст також втрачає сакральність. Коли зникає межа між світським і сакральним, зникає межа між етикою і релігією, в ній залишається більше психологізму, ніж містицизму.

В п'ятому розділі “Релігія в контексті духовної культури українства” релігія розглядається як невід'ємна частина української культури, простежується її зв'язок з етнічним й культурним буттям українства; аналізується міжконфесійність українців й можливості міжконфесійного діалогу в Україні, перш за все, як діалогу культур; розглядається роль й можливості релігії в національному й культурному відродженні України.

В першому параграфі “Релігія - основа, продукт і носій культури етносу, складова української культури” визначається роль релігії в етнокультурному бутті українства. Тут йдеться про те, що культура ніколи не була і не буде абстрактно-людською, уніфікованою. Вона завжди мала й має національну, індивідуально-етнічну форму й зміст, і лише в цьому варіанті національна культура може внести вклад у скарбницю світової культури.

Етнорелігійні феномени досліджувалися ще у 80-х роках у працях таких вчених, як Я.Мінкявічюс, О.Іпатов, І.Болотін, В.Зоц, М.Кирюшко, О.Шуба та інші. Пізніше до них зверталися українські науковці із діаспори, зокрема О.Бочковський, Г.Ващенко, Н.Григоріїв, О.Кульчицький, В.Липинський, І.Лисяк-Рудницький, І.Мірчук, Л.Ребет, В.Старосольський, М.Шлемкевич, В.Янів та ін. Успішними є дослідження істориків, соціологів, філософів, політологів, етнографів України з-поміж яких імена В.Євтуха, В.Ігнатова, Л.Кресіної, В.Лісового, О.Нельги, М.Обушного, В.Пазенка, Б.Попова, Ю.Римаренка, М.Степіки, С.Суглобіна, В.Філонова, Л.Шкляра, О.Штоквіша, М.Шульги та ін. Дослідженням етнорелігійних проблем займалися такі релігієзнавці України, як А.Глушак, В.Єленський, С.Здіорук, В.Іванишин, М.Кашуба, М.Кирюшко, А.Колодний, П.Кралюк, М.Маринович, Г.Надтока, О.Недавня, М.Рибачук, О.Саган, Н.Стоколос, Л.Филипович, О.Шуба, П.Яроцький. Праці означених авторів стали для дисертанта як теоретичною, так і методологічною підставою вивчення порушеного в параграфі питання.

Етнічна історія - це, передусім, реальний процес змін та подій в усій їх багатоманітності й повноті, яких зазнав певний етнос від часів свого виникнення й до сьогодення. Існує глибокий зв'язок між етносом, культурою й релігією. Виходячи з принципу цілісності й системності можна стверджувати, що зміни одного компоненту є умовою змін іншого. Етнос виступає вихідним для релігії, середовищем для її появи та функціонування, релігія ж сакралізує етнічне буття, надає йому вищих змістів, зберігає і ретранслює традиції і звичаї.

Аналізується специфічність історичної долі українства, геопсихічні фактори формування світосприйняття, особливості національної духовності й релігійності, втілення у вірі в Бога найкращих ідеалів, ставлення українця до Бога як відношення до світу, людей і до себе самого. Відзначається трансцендентність не лише релігії, а й етнічного початку. Висвітлюються такі особливості української релігійності, як її обрядовірство й воднораз - кордоцентричність, зв'язок з землеробською працею й своєрідний пантеїзм, вплив на неї козацької історії й традиційної української сімейності тощо.

Зростаючи разом з етносом, релігія сприяє формуванню народу, інтегрує його завдяки єдиному віровченню, єдиному культу, єдиним моральним законам, єдиним культурним формам, єдиній традиції, єдиній історичній долі. Як наслідок взаємодії релігійного й етнічного, формується етнорелігійність, яка відрізняє один народ від іншого.

Обґрунтовується думка, що культура, релігія - це форми, в яких виражається самосвідомість нації, її раціональний, ірраціональний, емоційний потенціал, з одного боку, та її історична доля - з другого. Показано також, що релігія відіграла вагому роль у процесах етноінтеграції та етноідентифікації, оскільки була нерозривно зв'язана не тільки з культурою й долею українства, а також з державою, державною ідеологією та політикою в єдиний комплекс, що являє собою цілісний живий організм. У свою чергу, етнос, релігія й культура у своєму поєднанні породжують всі інші похідні, які можна назвати феноменами культури (мистецтво, літературу, ідеологію тощо).

В другому параграфі “Поліконфесійність українців і національна культура” аналізуються можливості міжконфесійного діалогу в Україні як діалогу культур. Така постановка питання актуальна й диктується історико-культурною реальністю - поліконфесійністю сучасної релігійної культури України. З одного боку, це стає джерелом міжконфесійних непорозумінь, але ж з другого - світ стійкий тільки завдяки своїй розмаїтості і нівелювати, уніфікувати неможливо і не потрібно ні душі людей, ні національні культури. Відомо, що культура тим стійкіша, різноманітніша, чим багатший її культурний і національний генофонд.

Аналізуються історичні, національні, релігійно-догматичні коріння міжконфесійних конфліктів. Відображені історичні та культурні міжконфесійні відносини - не тільки конфлікти, боротьба проти культурних впливів інших конфесій, але й запозичення культурних цінностей інших конфесій, культурних надбань інших народів та країн. Відзначається надмірна політизація церковного середовища, прагнення певних політичних сил використати можливості релігійних організацій для досягнення своїх цілей. Між тим, справжня, не дихотомічна поліконфесійність позбавляє націю внутрішніх конфліктів, дає змогу їй культурно розвиватися.

Дисертант враховує, що кожна релігійна традиція в комплексі всіх її складових є могутнім джерелом формування способу сприйняття, спектра переживань її вірних. Представник тієї чи іншої конфесії розуміє та оцінює світ й те, що в ньому відбувається, значною мірою відповідно до його релігійної традиції. Тому діалог конфесій доцільно вести як діалог культур. Необхідним стає перенесення рішення міжконфесійних протиріч у сферу культури, де вони значно згладжуються та мають більше варіантів вирішення.

Сподіватися на успіх міжконфесійного діалогу можна виходячи з того, що історичні, культурні корені українців сягають значно глибше в часі, ніж конфесійні розходження світових релігій. Це геополітична єдність, єдність мови, єдність історичної долі, національного характеру й психології, що породили єдину, але не одноманітну культуру. Важливо робити акцент насамперед на загальнонаціональній культурі, національних пріоритетах, на тому, що поєднує різні конфесії, діючі в Україні, а не на тому, що їх роз'єднує. Якщо діалог релігій вести як діалог культур, він може бути плідним та відіграти позитивну роль у національному й культурному відродженні України.

В третьому параграфі “Роль релігії у відродженні українства” означується роль й можливості релігії в національному й культурному відродженні України. Так ставити питання примушує той факт, що на початку XXІ ст. релігія не стала маргінальним явищем, а релігійні символи і мислення не втратили ані суспільного, ані особистісного значення. Релігія залишається інтегратором індивідуальності, що робить людське буття фінально осмисленим, конституює його моральну архітектоніку.

Показано, що релігійність протягом всього історичного розвитку українського народу була його культурним, фоновим станом, знаходила свої форми в релігійному мистецтві, моралі, обрядах. Вказується наявність значної кількості опосередкованих свідчень того, що Україна ніколи не була країною масового атеїзму. Нині знову виникла суспільна потреба в релігії як в етноформуючому й культурно-стверджуючому факторі. Тенденції сучасного суспільного розвитку підкреслюють, що релігія й надалі відіграватиме в цих процесах свою вирішальну роль.

Релігія не перестала в ХХІ ст. виконувати ті функції, якими завжди була наділена, і це необхідно розуміти. Вона є могутнім чинником у формуванні людини, її цивільної й моральної позиції, гармонізації його внутрішнього світу, спадкоємності ціннісних аспектів, історичних джерел та прообразів. Особлива роль релігії в здійсненні спадкоємності української культури полягає у визначенні принципів ставлення до культури минулого і сучасного, критеріїв відбору культурних цінностей, принципів впровадження в актуальну культуру цінностей минулих часів й сьогодення.

У тому, наскільки вплив релігії, церкви, релігійної культури поширюється в суспільстві, завжди визначальну роль відігравала держава. Релігійні принципи закладають у суспільстві теоретичні підвалини для демократичного устрою. Однак справжня демократія можлива тільки коли суспільство визнає існування об'єктивної істини та об'єктивної шкали цінностей і намагається побудувати демократичний устрій саме на цій основі. Як вчить історія, демократія без цінностей легко перетворюється у відкритий чи завуальований тоталітаризм.

У Висновках підводяться підсумки здійсненого дослідження і узагальнюються отримані результати, домінантою яких є такі положення:

· проблема співвідношення релігії й культури завжди знаходила своє відображення в різних богословських системах. Православний варіант християнського вчення про культуру, який базується на візантійських традиціях релігійно-філософського ірраціоналізму, патристики, слов'янофільства, антиномізму й церковного модернізму початку XX ст., спирається на ідею, згідно з якою культуру створено під впливом релігії; духовні явища, не пов'язані з теургією, спричиняють розпад людської культури, що представлено в двох напрямках в розумінні можливостей взаємодії релігії й культури: аскетичне, потребуюче ізолювати його від впливу світської культури, та ліберальне. Для католиків культура - це історичний факт, продукт діяльності людини, а релігія - це надкультурне явище, яке виступає в ролі абсолютної антропологічної цінності, а тому не може бути складовою культури. Примирення світу з Богом, культури і релігії відбувається в процесі інкультурації. Протестантизм прагне надати релігійного забарвлення всій діяльності людини (“теологія культури”), перебороти наявну протилежність між релігією та культурою, зближуючи соціальні та євангельські ідеали.

· інтерес до проблем релігії й культури у світській науці обумовлений, перш за все, тим, що взаємодія релігії й інших феноменів духовної культури становить собою складну картину світоглядних та ідеологічних відносин суспільства. Логіка конкретного буття поглядів на релігію та логіка культури - взаємозалежні. Зі змінами в культурі змінюються й уявлення про релігію. Але роль та сутність релігії визначається по-різному в залежності від специфіки дисциплінарного дослідження;

· зміст культури надзвичайно різнорідний, а функціональний діапазон релігії надто широкий. Функціональний діапазон релігії охоплює основні рівні існування та розвитку людини й культури - онтологічний, антропологічний, соціальний, праксеологічний, екзистенційний, у тому числі в дихотомії “трансцендентне - імманентне”. Онтологічні й антропологічні виміри має також світська культура, однак в її межах людина не здатна задовольнити потреби власної природи та реалізувати весь свій антропологічний потенціал;

· з огляду на свою поліфункціональність релігія має вплив практично на всі сфери людської життєдіяльності, виступаючи імперативом моральних норм, ціннісних орієнтацій, світогляду, видів і форм мистецтва тощо;

· релігійне начало виступає ядром національної культури, унікальність яких значною мірою залежить від особливостей бачення й витлумачення світу, створення його національних образів. Релігія зіграла істотну роль у процесах етноінтеграції та етноідентифікації українців, оскільки була нерозривно пов'язана з культурою й долею українства. Сучасна культура України полі конфесійна, тому кожна релігійна традиція в комплексі всіх її складових є могутнім джерелом формування способу сприйняття, спектра переживань її вірних. Тому діалог конфесій, на наш погляд, обертається діалогом культур. Важливим у даному контексті буде перенесення рішення міжконфесійних протиріч у сферу культури, де подібні протиріччя будуть згладжуватися та одержувати більше варіантів свого вирішення. Сподіватися на успіх міжконфесійного діалогу можна, виходячи з того, що історичні, культурні корені українців сягають набагато глибше в часові, ніж конфесійні розходження світових релігій.

Основні положення і висновки дисертації викладені в таких публікаціях

Індивідуальні монографії:

1. Бодак В.А. Релігійна обрядовість в її соціальних реаліях. - К.: Гнозис, 2000. - 197 с. (8,2 д.а.)

2. Бодак В.А. Релігія і культура: взаємодія та взаємовплив. - Київ-Дрогобич: КОЛО, 2005. - 305 с. (17, 8 д.а.)

Статті в наукових збірниках і часописах:

1. Бодак В.А. Етноконфесійна специфіка обрядової практики українського християнства // Людина і мистецтво в гуманістичних вимірах. - Матеріали людинознавчих філософських читань. Вип.IV. - Львів: Край, 1997. - С.177-182 (0,4 д.а.)

2. Бодак В.А. Релігійна духовність українського народу в його історичній ґенезі // Людина і гуманістична природа віри. Матеріали людинознавчих філософських читань. Вип.VІІ. - Дрогобич: Вимір, 1998 . С.140-146 (0,5 д.а.)

3. Бодак В.А. Релігійний еволюціонізм Володимира Соловйова // Творчість В.Соловйова в контексті культури срібного віку. Матеріали наукової конференції. - Дрогобич: Вимір, 1998 . С.66-69 (0,4 д.а.)

4. Бодак В.А. Християнське вчення про духовність людини // Християнство: контекст світової історії та культури. Науковий збірник. - К.: Гнозис, 2000. - С.164-169 (0,4 д.а.)

5. Бодак В.А. Релігійне мистецтво як форма художньої культури //Наукові записки Національного університету “Острозька Академія”. Виховання молоді на принципах християнської моралі в процесі духовного відродження України. - Острог, 2002. - С.22-26(0,5 д.а.)

6. Бодак В.А. Співвідношення релігії і культури : основні методологічні підходи // Українське релігієзнавство. Бюлетень УАР. - К., 2003. - №25. - С.55-63 (0,65 д.а.)

7. Бодак В.А. Християнський моральний імператив - культуротворчі можливості // Українське релігієзнавство. Бюлетень УАР. - К., 2003. - №27-28. - С.22-33 (0,7 д.а.)

8. Бодак В.А. Релігія і церква в процесі культурного відродження і побудови громадянського суспільства // Науковий вісник Чернівецького університету. Вип. 203-204. Філософія. Збірник наук. праць. - Чернівці: Золоті литаври, 2004. - С.192-198 (0,5 д.а.)

9. Бодак В.А. Релігія як складова універсуму культури: український контекст // Матеріали V конгресу МАУ. Соціально-гуманітарні науки. - Чернівці: Рута, 2004. - С.134-140 (0,6 д.а.)

10. Бодак В.А. Шляхи входження релігії в глобальну культуру за умов свободи життєдіяльності людини // Релігійна свобода. Функціонування релігії в умовах свободи її буття. Науковий щорічник. - К., 2004. - № 8. - С.58-64 (0,75 д.а.)

11. Бодак В.А. Міжконфесійний діалог церков як діалог культур // Наукові записки. Релігієзнавство. Культурологія. Філософія: Зб. наук. праць. - К.: НПУ ім.М.Драгоманова. - К., 2004. - Вип.14. - C.23-34 (0,5 д.а.)

12. Бодак В.А. Включеність церкви в культурні процеси сучасності // Актуальні питання соціально значущої діяльності церков і релігійних організацій в Україні. Зб. Наукових і богословських праць. - К., 2004. - С.205-214 (0,5 д.а.)

13. Бодак В.А. Релігія і творчість // Людина і світ. - 2004. - №6. - С.52-55 (0,45 д.а.)

14. Бодак В.А. Інкультурація: діалог релігії та культури // Мультиверсум. Філософський альманах. Випуск 44. - К.: Український центр духовної культури, 2004. - С.124-133 (0, 65 д.а.)

15. Бодак В.А. Релігія та культура в державно-церковному вимірі // Державно-церковні відносини в Україні у контексті сучасного європейського досвіду. Зб. наук. матер. - К., 2004. - С.254-260 (0,5 д.а.)

16. Бодак В.А. Релігія в культурному бутті особистості // Українське релігієзнавство. Бюлетень УАР. - К., 2004. - №2 (30). - С.34-44 (0,65 д.а.)

17. Бодак В.А. Культурологічний підхід до питання співвідношення релігії і культури: постановка проблеми // Мультиверсум. Філософський альманах. Випуск 45. - К.: Український центр духовної культури, 2005. - С.174-181 (0,7 д.а.)

18. Бодак В.А. Взаємозв'язок релігійного і етнічного в культурі України // Науковий часопис Національного педагогічного університету ім. М.П.Драгоманова. Серія 7. Культурологія. Релігієзнавство. Філософія. - К., 2005. - Вип.4 (17). - С.41-48 (0,5 д.а.)

19. Бодак В.А. Взаємозв'язок культури і культу: православний контекст // Українське релігієзнавство. Бюлетень УАР. - К., 2005. - №33. - С.7-15 (0,6 д.а.)

20. Бодак В.А. Роль культури в подоланні міжконфесійних конфліктів // Релігійна свобода. Міжконфесійні відносини в умовах суспільно-політичних трансформацій в Україні. Науковий щорічник. - №9. - К., 2005. - С.161-168 (0,75 д.а.)

21. Бодак В.А. Теологія культури протестантизму // Українське релігієзнавство. Бюлетень УАР. - К., 2005. - №34. - С.40-49 (0,5 д.а.)

22. Бодак В.А. Шляхи повернення християнства в культуру: богословське бачення проблеми в сучасних умовах // Науковий вісник Чернівецького університету. Збірник наукових праць. - Чернівці: Рута, 2005. - Вип. 240-241. Філософія. - С.12-19 (0,5 д.а.)

23. Бодак В.А. Вплив авторитету релігії на культурне середовище // Науковий часопис Національного педагогічного університету ім.М.П.Драгоманова. Серія №7. Релігієзнавство. Культурологія. Філософія. Зб. Наукових праць. - К., 2005. - Вип.4 (17). - С.97-103 (0,5 д.а.)

24. Бодак В.А. Християнський імператив моральної культури Філософія, Культура, Життя. Міжвузівський зб. наукових праць. -Дніпропетровськ, 2005. - С.179-182 (0,5 д.а.)

25. Бодак В.А. Взаємодія науки і релігії у побудові смислової цілісності світу Філософія та методологія гуманітарних наук: історія, концепції, можливості. Матеріали наук. конференції. - Чернівці: Рута, 2005. - С.173-183 (0,5 д.а.)

26. Бодак В.А. Богословське осмислення проблеми релігії і культури: християнський контекст // Мультиверсум. Філософський альманах. Випуск 50. - К.: Український центр духовної культури, 2005. - С.134-145 (0,5 д.а.)

27. Бодак В.А. Український східний обряд // Колодний А. Україна в її релігійних виявах. - Львів: Сполом, 2005. - Розд. 4. - С.70-84 (0,5 д.а.)

релігія культура моральний імператив

АНОТАЦІЯ

Бодак Валентина Анатоліївна. Релігія як феномен універсуму культури: християнський контекст. - Рукопис. Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук за спеціальністю 09.00.11 - релігієзнавство. Інститут філософії імені Г.С.Сковороди Національної Академії наук України, Київ, 2006.

Дисертація є цілісним релігієзнавчим дослідженням релігії і культури як надособистісних явищ й теоретичним вирішенням проблем їх співвідношення та взаємодії. В роботі конституйована культурологія релігії як нова галузь релігієзнавчого знання.

Ключові слова: релігія, культура, універсум культури, культурологія релігії, явища культури, цінності культури, духовна культура, релігійна культура, сакралізація культури, секуляризація культури, функціональний діапазон релігії, релігійна мораль, релігійне мистецтво, релігійний культ, інкультурація, теологія культури, етнорелігійність, поліконфесійність, діалог культур, національна культура.

SUMMARY