Церква та релігія в повсякденному житті громадян

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЦЕРКВА ТА РЕЛІГІЯ В ПОВСЯКДЕННОМУ ЖИТТІ ГРОМАДЯН

Проблема «релігія і соціум» має широку дослідницьку площину. Це зумовлено тим, що релігія тісно вкорінена в суспільне буття й опосередковано відображає суспільні процеси. Історія наводить багато прикладів, коли релігійні ідеї призводили до вагомих змін у соціальній структурі й водночас соціальні зміни значною мірою впливали на релігійне життя населення. Релігія також є тим фактором, що наводить порядок і стабілізує суспільство, завдяки тому, що вона сприяє усвідомленню людством себе як моральної спільноти, консолідованої спільними поглядами на те, що є «добро» і «зло». Релігія тісно взаємодіє з такими сферами суспільного життя, як політична, економічна, культурна, сімейна, вона пронизує повсякденне життя соціуму. Водночас варто відзначити, що соціальний вплив релігії не є однаковий для різних форм суспільного устрою, типів цивілізації. Суспільство новітнього періоду відзначається раціоналізацією, індивідуалізмом, способами мислення, що претендують на сакральний вимір. У ньому доволі сильні процеси як сакралізації профанного, так і профанізації сакрального. Традиційна релігія втрачає тут свої функції, вони зі суспільного рівня частково переносяться на індивідуальний. Визнання Бога перестає бути обов'язком, а стає справою вибору окремого індивіда. Ці слова є справедливими і для радянського суспільства.

Попри звернення до проблеми «релігія і суспільство» багатьох дослідників, вона залишається в центрі наукових дискусій, адже показати взаємодію цих феноменів можна лише визначившись, що є релігія і що -- суспільство. Оскільки їхніх дефініцій існує величезна кількість, то питання взаємодії релігії та суспільства ще довго буде гостроактуальним для науковців, таким, щодо якого далеко робити остаточні висновки.

Низкою питань цієї широкої проблеми займається соціорелігійна історія, що є водночас як однією зі сфер соціальної історії, так і історії релігії. Під нею переважно розуміють історію повсякденного релігійного життя та історію пересічних віруючих (простих людей). Саме такий зміст у неї вкладають й автори цього розділу. Під віруючими вони розуміють не лише парафіян тих чи інших конфесій, а й осіб, що хоча відійшли від Церкви, перестали відвідувати храми, однак зберігали віру в Бога, і також людей з індивідуальною релігійністю. Проте головна увага в цій розвідці присвячується саме послідовникам певних релігійних течій.

Науковця, що займається релігійною сферою, від звичайної людини, зацікавленої релігією, відрізняє свідомо прийняте рішення вивчати її ґрунтовно та систематично. Дослідник кидає виклик великим масивам інформації, і намагається дізнатися про предмет свого дослідження якомога більше з різних джерел. Сюди входять не лише писемні пам'ятки, а й інші, спостереження за релігійним життям. Науковець дивиться на релігійне життя комплексно, системно, крізь призму критичного аналізу. І якщо для більшості звичайних людей релігія існує як якесь окреме явище, то для релігієзнавця, особливо для історика, соціолога, вона постає в тісній взаємодії із суспільним буттям і є невіддільною від нього.

У нашому дослідженні ми зупинимося на окремих соціорелігійних аспектах, що стосуються пізньосталінського й хрущовського періодів. Зокрема, буде проаналізовано релігійну політику радянської влади, показано який вплив вона мала на суспільне буття. Автори також розглянуть основні моменти внутрішнього життя конфесій, мережу релігійних організацій, кількісний та соціально-демографічний склад віруючих різних релігійних течій. Значна увага буде присвячена обрядовій активності віруючих, приміром, буде простежено динаміку відвідування храмів, участь віруючих у богослужіннях, відзначенні релігійних свят, а також висвітлено виконання обрядів життєвого циклу.

Новий наступ радянської держави на Церкву та віруючих

У роки війни державне керівництво СРСР на чолі з Й. Сталіним під тиском низки внутрішніх і зовнішньополітичних обставин пішло на деякі поступки стосовно Церкви та релігії. Становище релігії і Церкви, на боротьбу з якими у передвоєнні роки спрямовувалася міць радянського режиму, значно покращується. Жорстка антирелігійна боротьба поступається місцем більш виваженій та менш активній критиці релігії і примиренському ставленню до існування церковних інституцій і духовенства.

Влада зробила низку зусиль для уніфікації та централізації близьких релігійних течій із метою покращити контроль над ними, зокрема це стосується переходу обновленських православних громад у лоно РПЦ. У доповіді голови Ради в справах РПЦ Г. Карпова (12 жовтня 1943 року) зазначалося, що очолювана ним Рада, «виходячи з того, що обновленська течія зіграла свою позитивну роль на відомому етапі і в останні роки не має того значення і бази, й беручи до уваги патріотичні традиції Сер- гіївської церкви, вважає доцільним не перешкоджати розпаду обновленської церкви і переходу обновленського духовенства й парафій у патріаршу Сергіївську церкву». Радянське керівництво вирішило, що обновленство відіграло свою роль в ослабленні РПЦ, відтак маючи «слухняну» Церкву, варто знову розпочати уніфікацію і централізацію релігійного життя для посилення контролю над ним.

До складу РПЦ увійшли й громади УАПЦ. Після звільнення УРСР від німецьких військ частина священнослужителів відродженої у роки війни УАПЦ залишила батьківщину. Багато кого було заарештовано. Так, у Волинсько-Ровенській єпархії упродовж 1944-1950 років було заарештовано, засуджено та заслано на Північ 42 священики й диякони. Щоб уникнути переслідувань, частина священиків покаялися і через пересвяту влилися у РПЦ . Сюди ж увійшли й громади Автономної православної церкви, що виникла 1941 року внаслідок розколу в УАПЦ та визнавала зверхність Московської патріархії.

Для «опікунського нагляду» за релігійними течіями було створено відповідні державні органи. 14 вересня 1943 року вийшла постанова РНК СРСР про організацію Ради в справах РПЦ (далі -- РС РПЦ), а 7 жовтня 1943 року Сталін підписав постанову «Про утвердження Положення про Раду в справах Руської православної церкви при Раднаркомі СРСР». При Раднаркомах союзних і автономних республік, обл(край)виконкомах Рада у справах РПЦ мала своїх уповноважених. Власне, РС РПЦ фактично мала не лише контролювати РПЦ, а й скеровувати її діяльність.

19 травня 1944 року вийшла постанова Ради Народних Комісарів СРСР «Про організацію Ради в справах релігійних культів» (далі -- РСРК). На неї покладалося завдання здійснювати зв'язок між урядом і керівниками релігійних об'єднань, які належали до різних конфесій, крім РПЦ, тобто фактично контролювати ці релігійні організації за допомогою чиновників. Існував й інститут уповноважених.

Хоча лояльні до влади релігійні течії і отримали дозвіл на легальне існування, це не означало, що так триватиме довго і не вимагає вагомих послуг від них. Загалом, тодішнє ставлення радянської влади до Церкви та релігії чітко відображено в «Закритому листі ЦК КП(б)У з питань

релігії» (1945 року), де наголошувалося: комуністи не повинні забувати, що ідеологія Церкви суперечить марксистсько-ленінському світогляду, що вона реакційна і зрештою має бути подолана. Тому комуністи у своїй повсякденній діяльності повинні постійно вести боротьбу проти ідеалістичної та містичної ідеології Церкви та її реакційної діяльності . Як бачимо із цього документа, зміна в ставленні влади до Церкви не означала зміну у ставленні до релігійної ідеології, проте засвідчувала бажання використати Церкву для реалізації своїх цілей.

Зміна пріоритетів політики щодо Церкви не вимагала суттєвої зміни законодавчо-нормативних актів, які регулювали відносини держави й Церкви. Сформовані в 1920-30-х роках, вони у своїй основі функціонували й після війни. Загального законодавства про релігійні культи не було, а кроків до його створення у добу пізнього сталінізму не робили.

Прийняті в 1940-х роках нормативно-правові акти, які регулювали правове життя, необхідною умовою функціонування релігійних громад вважали їх реєстрацію. Одним із таких документів була постанова РНК СРСР «Про порядок відкриття церков» від 28 листопада 1943 року, в якій відображався механізм цієї процедури, обґрунтовувалися основні напрями діяльності православних релігійних організацій, за які можна було виходити. Також були внесені дані про активи громад, склад їх виконавчих органів і священослужителів. Процедури й механізми, які, однак, стосувалися діяльності інших релігійних течій, були відображені в постанові РНК СРСР «Про порядок відкриття молитовних будинків релігійних культів» від 19 листопада 1944 року Механізм реєстрації релігійних громад створював значні перепони для зростання їх кількості.

У другій половині 1948 року відбувається злам у державно-церковних стосунках. Влада намагається скувати випущені в роки війни духовні сили. У серпні 1948 року під тиском РС РПЦ Синод ухвалює рішення про заборону хресних ходів із села до села, духовних концертів у храмах поза богослужіннями, заборону молебнів на полях, друкування акафістів у єпархіях без дозволу Синоду тощо. Із серпня 1948 року до смерті Сталіна не було відкрито офіційно жодного православного храму. Натомість починається відбирання церковних споруд і переобладнання їх під клуби. Ліквідовуються нелегальні молитовні будинки Центральний державний архів громадських об'єднань України (далі -- ЦДАГО України). -- Ф. 1. -- Оп. 23. -- Спр. 1638. -- Арк. 30. Войналович В. Партійно-державна політика щодо релігії та релігійних інституцій в Україні 1940-1960-х років: Політичний дискурс. -- К., 2005. -- С. 104-105. Шкаровский М. Русская Православная Церковь при Сталине и Хрущеве. -- С. 342-. За спротив указівкам влади священнослужителі знімаються з реєстрації.Влада намагалася тримати духовенство на «короткому повідку». На тісну співпрацю українських архиєреїв, їх виконання указів РС РПЦ чітко вказують слова митрополита Київського і Галицького Іоана. На своїй першій зустрічі (на третій день після приїзду до Київа) з уповноваженим РС РПЦ П. Ходченком у присутності підполковника держбезпеки Каріна 6 квітня 1944 року митрополит Іоан заявив: «Якихось особливих інструкцій з питань управління православною церквою в Україні патріархією дано не було. Це питання загального порядку, і я прошу допомагати мені в цьому порадами. На Україні я не був, за місцем народження -- москвич, специфіки українських умов не знаю. Моя тактична лінія -- це повна лояльність. Я старий. Мені 67 років. Ваші поради мені будуть корисні»Войналович В. Партійно-державна політика щодо релігії... -- С. 216.. За цими словами прихований підтекст: готовий виконувати ваші вказівки.

Жорсткішу, порівняно з РПЦ, позицію влада взяла й щодо інших релігійних об'єднань, які існували на території УРСР і в яких вона вбачала супротивників. Зі звільненням західноукраїнських областей радянська влада почала готувати ґрунт для ліквідації греко-католицької церкви. У квітні 1945 року органами НКВД були заарештовані митрополит Й. Сліпий, єпископи М. Будка, М. Чарнецький, Г. Хомишин, І. Ля- шевськийЛенцик В. Визначні постаті Української Церкви: Митрополит Андрій Шептицький і Патріарх Йосип Сліпий. -- Львів: Свічадо, 2001. -- С. 366.. Радянське керівництво вважало, що, позбавивши УГКЦ проводирів, її легше буде знищити.

Було створено ініціативну групу у Львові, до складу якої ввійшли представники єпархії від західних областей України. Її очолив настоятель Преображенської церкви в м. Львові Г. Костельник, який водночас був представником Львівської єпархії. Поряд із іншими членами ініціативної групи -- М. Мельник, парох Нижанковичів і генеральний вікарій Перемишльської єпархії Дрогобицької області, представник Перемишльської єпархії; А. Пельвецький, парох Копиченців, декан Гусятинського деканату, представник Станіславської єпархіїЦДАГО України. -- Ф. 1. -- Оп. 23. -- Спр. 1638. -- Арк. 105.. Більшість представників ініціативної групи були змушені приєднатися до неї внаслідок тиску з боку радянських органів. Про це неодноразово казали й самі священнослужителі. Греко-католицький декан В. Лисенко згадував розмову в органах МДБ, під час якої начальник йому погрожував: «...Коли не підете за Костельником, то згнієте ось тут, -- і показав пальцем на підлогу. (Я вкоротці пізнав, що під його підлогою є в'язниця)» Без зерна неправди: Спомини отця-декана Володимира Лиска / Упоряд. і текстологічне опрацювання Л. Купчик. -- Львів, 1999. -- С. 73.. Такі погрози застосовували й до самого Костельника, шантажуючи його попередньою антирадянською діяльністю та майбутньою долею синів, які добровільно вступили в дивізію СС «Галичина». Вони перебували у британському полоні, і про те, що вони живі й що їх не збираються видавати, він не знав Боцюрків Б. Т. зв. «саморозпуск» Української Греко-Католицької Церкви в 1946 р. у світлі розсекречених архівних документів // Сучасність. -- 1998. -- № 1. -- С. 108.. Варто також відзначити, що сам Г. Костельник ще задовго до Львівського собору 1946 року був ідейним прихильником зближення греко-католицької церкви з православ'ям. Зокрема, він задумувався над можливістю перетворення греко-католицької церкви в Західній Україні в автокефальну православнуГалузевий державний архів Служби безпеки України (далі -- ГДА СБ України). -- Ф. 3. -- Оп. 145. -- Спр. 7. -- Арк. 39-41..

Члени ініціативної групи звернулися до уряду СРСР із заявою затвердити її склад та санкціонувати право керувати возз'єднанням греко- католицької церкви з РПЦЦДАГО України. -- Ф. 1. -- Оп. 23. -- Спр. 1638 -- Арк. 105..

8-10 березня 1946 року відбувся Собор греко-католиків у Львові. На ньому були присутні 216 делегатів-священиків і 19 делегатів-мирян (із запрошених 225 делегатів-священиків і 22 делегатів-мирян) із трьох єпархій -- Львівської, Самбірсько-Дрогобицької і СтаніславськоїДіяння Собору Греко-католицької Церкви у Львові 8-10 березня 1946. -- Львів, 1946. -- С. 53; Львівській Церковний Собор: Док. і матеріали: 1946-1981. -- Б.м., 1984. -- С. 62.. У постанові Собору зазначалося: «... відкинути постанови Берестейського собору з 1596 року, зліквідувати унію, відірватись від Ватикану і повернутись до нашої батьківської святої православної віри і Руської Православної Церк- ви» Діяння Собору Греко-католицької Церкви у Львові. -- С. 128; див. також: Львівський Церковний Собор... -- С. 94.. Отже, офіційне існування греко-католицької церкви в Україні було заперечене як владою, так і частиною місцевого духовенства.

У Закарпатті влада діяла подібим чином. Декретом Закарпатської Народної Ради від 24 березня 1945 року було спрощено перехід греко- католицьких парафій у православ' я, що дало поштовх для відбирання храмів у греко-католиків. У книзі Ю. Коссея зазначається: «Робилося це все цинічно і брутально. Сільські ради скликали збори, на яких один- другий із залу викрикував про перехід на православ'я. Голос таких агітаторів приймався як воля народу»Коссей Ю. Владика Іоанн Семедій -- духовний діяч Закарпаття. -- Ужгород, 2000. -- С. 20..

Після вбивства єпископа Т. Ромжі у квітні 1948 року греко-католицькі священики та голови церковних рад були викликані до Ужгорода уповноваженим РСРК у Закарпатській області Распутьком. Їх зобов'язали приєднатися до РПЦ, позаяк їхні громади не реєструватимуться. Після того, як усі священики відмовилися, на початку 1949 року розгорнулися масові відкриті репресіїБендас Д., отець. Репресії радянської влади проти греко-католицького духовенства на Закарпатті в 1944-1949 роках // Ковчег. -- 2000. -- Ч. 2. -- С. 296. Сердюк Н. Катакомбна церква в дії: За матеріалами Державного архіву Служби безпеки України // Патріарх Йосип Сліпий як визначний український ієрарх, науковець та патріот: Матеріали Міжнар. наук. конф. (20 вересня 2002 р., м. Київ). -- К., 2003. -- С. 69.. Багато священиків, не встоявши перед тиском і залякуваннями, приєднувалися до РПЦ. Деякі з них пізніше повернулися до лона вже катокомбної греко-католицької церкви.

Впродовж 1945-1951 років в Україні, за наведеними у праці Н. Сердюк даними, було заарештовано 556 греко- католицьких священнослужителів. За період 1948-1950 років було закрито 48 монастирів, у яких перебувало понад 1000 монахів . Інші дослідники, зокрема І. Андрухів і П. Кам'ян- ський, наводять інші, значно менші цифри Андрухів І., Кам 'янський П., отець. Суспільно-політичні та релігійні процеси на Станіславщині в кінці 30-50-х роках ХХ ст. -- Івано-Франківськ, 2005. -- С. 322.. Лише у Львівській області органи МДБ у 1950 році заарештували 35 священиків . Під тиском влади ті мусили підписувати возз'єднання із православ'ям. Найбільш стійкими у несприйнятті рішень Львівського собору виявилися ченці, насамперед ті, що належали до ордену василіян.

Набагато суворішим, ніж у ситуації з РПЦ, було ставлення влади й до Римо-католицької церкви (РКЦ), центр якої розташований у Ватикані. Ватикан був налаштований проти радянської влади, тому керівництво СРСР сприймало РКЦ як вагому перешкоду для поширення радянської ідеології у свідомості широких мас.

У другій половині 1940-х -- першій половині 1950-х років частину діючих костьолів на Поділлі було передано різним радянським установам. На відміну від 1930-х років закриття костьолів тепер мотивувалося різними технічними причинами -- аварійним станом будівлі та неспроможністю громади її відремонтувати тощо Сторчовий В., Нестеренко В. Римсько-католицька Церква на Поділлі у 20-90-ті роки ХХ ст.: Історико-релігієзнавче дослідження. -- Коломия, 2001. -- С. 40..

У 1940-х роках влада планувала і створення автокефальної римо- католицької церкви в Україні, незалежної від Ватикану, щоб краще контролювати вітчизняних римо-католиків. В інформаційному звіті уповноваженого РСРК при РМ СРСР в УРСР за ІУ квартал 1947 року з-поміж важливих завдань було «визначення ксьондзів римо-католицької церкви в площині виявлення осіб для організації автокефальної римо-католицької церкви в Україні (з метою відриву її від Ватикану)...»Войналович В. Римо-католицькі громади України у вимірах державної релігійної політики (ІІ пол. 40-х -- 50-ті роки ХХ ст.) // Історія України: маловідомі імена, події, факти. -- Вип. 7. -- К., 1999. -- С. 153. Гаврилюк О. Ставлення тоталітарного режиму до релігійних осередків волинського села після Другої світової війни // Науковий вісник ВДУ: Журнал Волинського державного університету ім. Лесі України. -- 1998. -- № 10. -- С. 105; Гаврилюк О., Григоренко С. Конфесія адвентистів сьомого дня на Волині у післявоєнний період // Збірник навчально-методичних матеріалів і наукових статей історичного факультету. -- Вип. 4. -- Луцьк, 1999. -- С. 78.. Пізніше від цієї мети відмовилися.

Методи тиску влада застосовувала й до протестантських релігійних об'єднань, що існували на території УРСР. У повоєнний період були спроби приєднати реформатську церкву до Союзу євангельських хрис- тиян-баптистів (ЄХБ), пізніше влада відмовилася від цього.

Для обмеження діяльності протестантських організацій закритого типу здійснювалися різні заходи. Місцева влада вдавалася до закриття, а інколи навіть до знищення їхніх молитовних будинків. Наприклад, у с. Пожарки Рожищенського району Волинської області у ніч із 12 на 13 березня 1952 року було спалено діючий молитовний будинок адвентистів сьомого дня. Хоча ці факти свідчили, що до справи були причетні представники місцевої влади, однак зловмисників підпалення так і «не знайшли» . Пізніше, наприкінці 1950-х -- у першій половині 1960-х років акти підпалів церков і молитовних будинків стали ледь не звичаєм для місцевих чиновників.

Траплялося, що членів зареєстрованих релігійних громад, зокрема ЄХБ, лектори у своїх лекціях називали «агентами американського імперіалізму»Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі -- ЦДАВО України). -- Ф. 4648. -- Оп. 2. -- Спр. 149. -- Арк. 7.. Пресвітерів багатьох громад у західноукраїнських областях, на відміну від православних священиків, примушували виконувати трудові повинності на користь держави. За їх невиконання вони засуджувалися до багаторічних примусових робіт. Зауважимо, що такі заходи не вживалися щодо православного духовенства.

У боротьбі з нелегальними релігійними об'єднаннями влада вдавалася до депортації їх членів. Протягом 1944-1953 років із регіону Західного Білоруського й Українського Полісся углиб СРСР було вислано 10 тис. баптистів і п' ятидесятників із родинамиГрушова Т. Радянська держава та секта п'ятидесятників в Україні (початок 1920-х -- 1991 рр.): Дис... канд. іст. наук. -- Запоріжжя, 2000. -- Арк. 88..

Найбільше від таких депортацій постраждали свідки Єгови: 1951 року відбулася їх примусова депортація до Сибіру -- операція «Північ» Голько О. Сибирский маршрут. Рассказы, воспоминания, архивные документы, собранные ученым архивистом, очевидцем описанных событий. -- Львов: Фаворит, 2005. -- С. 21.. У доповідній МДБ СРСР до Й. Сталіна зазначалося: «З метою покласти край подальшій антирадянській діяльності єговістського підпілля, МДБ СРСР вважає необхідним, поряд з арештом керівних учасників єговістської секти вислати за межі України та ін. республік виявлених єговістів до Іркутської та Томської області. Всього виселенню підлягало 8576 осіб (3048 сімей)». Передбачалося довічне виселення віруючих, а їхнє майно мало конфіскуватися. Дозволяли брати лише 30 кг на особу. Лише із Західної України до Сибіру вивезли понад 2 тис. сімей свідків Єгови. Цього можна було уникнути, лише повністю відрікшись від віри, на що погодилися одиниціБережко К. Історія Свідків Єгови на Житомирщині. -- Житомир, 2005. -- С. 39.. Отже, приналежність до окремих релігійних груп на той час загрожувала депортацією, позбавленням майна й багатьох громадянських прав.

Більшість заарештованих свідків Єгови протягом 1947-1953 років були засуджені на 25 років виправно-трудових таборів із позбавленням прав на 5 років і конфіскацією майнаДелеган М. Документи Державного архіву Закарпатської області про переслідування сектантів-єговістів у 1947-1953 рр. // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. -- 1999. -- № 1-2. -- С. 426.. Належність до цієї релігійної течії була достатньою підставою для ув'язнення. У документах окремих заарештованих причиною ув'язнення вказувалося лише «член секти “Свідки Єгови”»Бережко К. Історія Свідків Єгови на Житомирщині. -- С. 42.. Віруючим цієї конфесії в роки пізнього сталінізму судилося зазнати найтяжчих випробувань.

Після війни утисків зазнавали й інші конфесії.

Характеризуючи становище іудеїв у цей період, О. Вишиванюк зазначає: «Лібералізація сталінської церковно-релігійної політики наприкінці війни і у перші повоєнні роки не стосувалася юдейського культу. Для режиму юдейська релігія була однією з головних ознак єврейської національної ідентичності... Нищення єврейської національно-релігійної ідентичності проходило в руслі етноконфесійних процесів, які відбувалися у той час у СРСР, і було спрямоване на викорінення усього, що стояло на перешкоді всезагальної уніфікації»Вишиванюк О. Етноконфесійні трансформації в Україні у перші післявоєнні роки (1944-1953) // Наукові записки. -- Вип. 28. -- К., 2005. -- С. 241.. У повоєнний період у СРСР відбувалася потужна антиєврейська кампанія в справі Єврейського антифашистського комітету, справах «лікарів-шкідників» та єврейських клерикальних та сіоністських угруповань тощо. Радянська влада ототожнювала іудаїзм із єврейським націоналізмом, сіонізмом. Все це безумовно позначилося на віддаленості багатьої євреїв від синагоги, які не бажали бути звинуваченими в антирадянській пропаганді.

Певна лібералізація релігійного життя в СРСР у повоєнний період не була тривалою в часі. Зі зміною найвищого керівництва посилилась атеїстична пропаганда. Влітку 1954 року в компартійних друкованих органах (газеті «Правда», журналах «Коммунист», «Партийная жизнь») з'явилися статті, в яких наголошувалося на необхідності активізувати атеїстичну пропаганду, покращити її зміст і надати їй широкого характеру. Про зміст цих публікацій говорять їх назви. Скажімо, передова стаття газети «Правда» за 24 липня 1954 року називалася «Ширше розгорнути науково-атеїстичну пропаганду». У ній зазначалося, що «необхідно рішуче підвищити відповідальність партійних організацій за стан атеїстичної пропаганди» Шире развернуть научно-атеистическую пропаганду // Правда. -- 1954. -- 24 июля. -- С. 1.. Публікації такого характеру містилися і в інших виданнях.

7 липня 1954 року було прийнято постанову ЦК КПРС «Про великі недоліки в науково-атеїстичній пропаганді і заходи для її поліпшення». У документі підкреслювалося: «ЦК КПРС відзначає, що багато партійних організацій незадовільно здійснюють керівництво науково-атеїстичною пропагандою серед населення, в результаті чого ця важлива ділянка ідеологічної роботи занедбана. Водночас Церква і різні релігійні секти значно пожвавили свою діяльність, зміцнили свої кадри і гнучко пристосовуючись до сучасних умов, посилено поширюють релігійну ідео- логію...»КПРС і радянська держава про релігію та атеїстичну пропаганду (Зб. док. і матеріалів). -- К., 1962. -- С. 96; О религии и церкви: Сб. док. -- М., 1965. -- С. 71-72; Вопросы идеологической работы: Сб. важнейших решений КПСС. -- М., 1961. -- С. 61.. У постанові критикувалася недостатня діяльність у сфері науково-атеїстичної пропаганди ЦК компартій союзних республік, крайкомів і обкомів КПРС, Міністерства культури СРСР, Всесоюзного товариства для поширення політичних і наукових знань КПРС і радянська держава про релігію... -- С. 97; О религии и церкви... -- С. 7273; Вопросы идеологической работы... -- С. 62.. Постанова наголошувала на недостатності популярної атеїстичної літератури, на тому, що її зміст не має «бойового, наступального характеру» КПРС і радянська держава про релігію... -- С. 97; О религии и церкви... -- С. 73; Вопросы идеологической работы... -- С. 62. КПРС і радянська держава про релігію... -- С. 98; О религии и церкви... -- С. 74; Вопросы идеологической работы. -- С. 63.. Вона зобов'язувала партійні та державні органи розгорнути активну науково-атеїстичну пропаганду . Цей документ різко контрастував із попередньою повоєнною політикою в релігійній сфері.

Після публікації постанови місцеві органи влади взялися рішуче втілювати її в життя. При цьому часто замість проведення «ідейної боротьби з релігією» в низці газет у виступах лекторів та доповідачів допускалися образливі випади проти духовенства та віруючих. Траплялися непоодинокі випадки, коли на сторінках преси і в усних виступах пропагандистів деяких служителів релігійних культів і віруючих зображували людьми, що не заслуговують політичної довіри.

Антирелігійна кампанія 1954 року послужила значному зростанню жорсткого адміністрування. Місцева влада почала тиск на священиків, намагаючись скоротити їх кількість. Наведемо для прикладу кілька випадків у Полтавській області. 14 вересня 1954 року в с. Кротівщина Великобагачанського району голова райвиконкому та голова сільради в присутності голови колгоспу та директора школи заявили священику: «Нам церква і священики не потрібні, а тому забирайся по-доброму, по- товариськи, а то ми тебе виженемо по-іншому» Пащенко В. Православ'я в новітній історії України. -- Ч. 1. -- Полтава, 1997. -- С. 264.. 27 вересня голова Сенчанського райвиконкому викликала священика перевалівського молитовного будинку, забрала реєстраційну довідку й інші документи, повідомивши: «Я вам забороняю проводити богослужіння в молитовних будинках і здійснювати треби вдома у віруючих, тому що в с. Перевалівка церкви немає і не було, і ти звідси їдь, а то я тебе посаджу у в'язницю». Виконувач обов'язків секретаря Великобагачанського райкому КПУ М. Прященко заявив направленому до району священикові: «Ви нам непотрібні і можете їхати туди, звідкіля прибули». А іншому священикові, призначеному в молитовний будинок с. Кротівщина за сумісництвом, сказав (попередньо проконсультувавшись із головою райвиконкому), що «у зв'язку з зайнятістю ми не можемо за вами простежити, а тому і не зареєструємо вас у цьому приході»Швець Л. Антирелігійні заходи органів місцевої влади на Полтавщині в 1954 році // П'ята Полтавська наукова конференція з історичного краєзнавства: Матеріали доповідей і повідомлень (3-4 грудня 2003 р.). -- Полтава, 2003. -- С. 235-236.. У селищі Городище (райцентр) Черкаської області членів зареєстрованої громади ЄХБ викли-кали представники місцевої влади і попередили: «Якщо будете в подальшому відвідувати богослужбові зібрання ЄХБ, то ми вас виженемо з роботи». Щоб налякати віруючих, наказали звільнити з роботи одну працівницю. Після такого тиску частина віруючих перестала відвідувати богослужіння в молитовному будинку і вирішила йти в підпілля, хтось збирався виїздити з селища, інші готувалися до гонінь КПРС і радянська держава про релігію... -- С. 102; О религии и церкви... -- С. 78-. Такі випадки були типовими в перші кілька місяців після виходу постанови.

Ця антирелігійна діяльність відрізнялася від попередньої повоєнної і викликала гостре невдоволення не лише духовенства та віруючого активу, а й широких мас населення. Тому керівництво КПРС намагалося перекласти відповідальність на нижчі компартійні та державні органи. У постанові ЦК КПРС від 10 листопада 1954 року «Про помилки у проведенні науково-атеїстичної пропаганди серед населення» за підписом М. Хрущова помилки антирелігійної пропаганди кваліфікувалися як такі, що суперечать програмі й політиці КПРС щодо релігії та віруючих і є «порушенням неодноразових вказівок партії про недопустимість зневажання почуттів віруючих». Постанова зобов'язувала партійні органи «рішуче усунути помилки в атеїстичній пропаганді і надалі ні в якому разі не дозволяти будь-якого зневаження почуттів віруючих і церковнослужителів, а також адміністративного втручання у діяльність церкви» . Партійне керівництво вирішило, що наразі час для проведення активної антирелігійної діяльності ще не настав. Воно повернеться до цього питання через кілька років.

Варто зазначити, що ця постанова аж ніяк не була спрямована на послаблення атеїстичної роботи, вона лише корегувала методи її здійснення. Про це, зокрема, свідчать і подальші публікації в друкованих органах. Приміром, у редакційній статті газети «Правда» «Проти релігійних пересудів: Про науково-атеїстичну пропаганду» відзначалося, що окремі працівники неправильно зрозуміли постанову ЦК КПРС від 10 листопада 1954 року «Про помилки у проведенні науково-атеїстичної пропаганди серед населення», де розкривалися факти жорсткого адміністрування й образи почуттів віруючих. ЦК КПРС, засудивши неприпустимі прийоми в проведенні атеїстичної пропаганди, водночас висунув вимогу й надалі посилювати боротьбу проти релігійної ідеології, виховувати населення в дусі войовничого матеріалізму. У статті також зазначалося, що в окремих випадках пасивність у боротьбі з релігійнимипережитками є «результатом помилкового розуміння одного із принципів радянської демократії свободи совісті».

Російський дослідник М. Шкаровський пов'язує тимчасовий відступ від активних антирелігійних дій із тим, що їх не вітала частина членів Президії ЦК -- Г. Маленков, В. Молотов, К. Ворошилов, які брали участь у інтеграції Церкви в структуру державної системи в середині 1940-х років. Вони стверджували, що ця антирелігійна війна призведе до небажаних наслідків як усередині країни, так і за кордоном. У цей час у СРСР приймали Антіохійського Патріарха, з яким обговорювалися питання притягнення на бік РПЦ інших православних ієрархів. Патріарх заявив, що перебирання міри у поводженні із Церквою ускладнюють роботу зі зближення церков і народів. Тому активні антирелігійні дії тимчасово було зупинено.

Період 1955-1957 років (після 1947-го) став сприятливим для РПЦ. Уперше за останні 5 років кількість священнослужителів у СРСР не зменшилася, а збільшилася з 11 912 до 11 99 3. Протягом 1948-1957 років у СРСР було висвячено 3657 осіб на духовний сан. Проте за десять років після війни духовні академії та семінарії закінчило не більше 1 тис. осіб (6-7% від загальної кількості священнослужителів у СРСР). Однак слід зауважити, що в 1950-х роках спостерігалася тенденція до збільшення кількості студентів духовних навчальних закладів. Так, 1955 року студентами академій та семінарій стали 342 особи, а 1956-го -- 384. Відбувалося також зростання чисельності духовенства: 1956 року нараховувалося 6030 зареєстрованих священиків і дияконів, а 1957 -- 6072Баран В., Даниленко В. Україна в умовах системної кризи (1946-1980-і рр.). -- К., 1999. -- С. 107. Шкаровский М. Русская Православная Церковь при Сталине и Хрущеве. -- С. 354.. Попри невелике збільшення випускників духовних навчальних закладів, їх усе одно було недостатньо для задоволення потреби у кваліфікованих священнослужителях.

Певне пожвавлення в цей період спостерігалося у сфері видання релігійної літератури. 1956 року практично вперше за всю радянську історію влада дозволила РПЦ надрукувати Біблію, Євангеліє -- вони вийшли загальним накладом 50 тис. примірників . Для Церкви цього було замало, однак гострий дефіцит релігійної літератури трохи зменшився.

За перебування М. Хрущова на чолі СРСР РПЦ залишалася активним знаряддям для поширення радянського впливу під гаслом «боротьби за мир». Ієрархи РПЦ неодноразово зверталися до віруючих, до керівників інших Церков із пропозиціями захисту миру, протестували проти атомної зброї тощоДив.: Русская Православная Церковь в борьбе за мир: Постановления, послания, обращения, призывы, речи и статьи. 1948-1950 гг. -- М., 1950. -- 120 с.. Такі акції здійснювали й керівники інших конфесій, лояльних до радянської влади.

26 березня 1956 року відбулася бесіда голови Ради міністрів СРСР М. Булганіна з Патріархом Алексієм, де були присутні митрополит Коло- менський і Крутицький Миколай (Ярушевич), який завідував питаннями зовнішньоцерковних стосунків Московської патріархії, і голова Ради в справах РПЦ при Раді міністрів СРСР Г. Карпов. Ішлося про активізацію зовнішніх церковних стосунків, зміцнення зусиль Московського патріархату з об'єднання православних церков для відсічі «холодній війні». РПЦ мала виступати єднальною й організаційною ланкою для інших православних церков.

Чимала роль РПЦ відводилася й у вирішенні питань нормалізації взаємин з Югославією. Після зустрічі з М. Булганіним Патріарх РПЦ працював над підготовкою візиту до Москви Патріарха Сербської православної церкви Вікентія. Останнього під час його візиту 19 жовтня 1956 року спеціально прийняв М. БулганінПрием Н. Булганиным Патриарха Сербского Викентия // Журнал Московской Патриархии. -- 1956. -- № 11. -- С. 4.. У такий спосіб державне керівництво активно використовувало Церкву для своїх цілей.

Вагомий внесок у розширення контактів з іншими церквами належав митрополиту Миколаю (Ярушевичу). У цій справі аж до початку антирелігійної кампанії кінця 1950-х -- першої половини 1960-х років, коли він почав критикувати деякі кроки М. Хрущова, його спроби не зазнавали жодних перешкод, навпаки -- керівництво РПЦ сприяло їм.

Під час зустрічей із різними іноземними посадовими особами, церковними діячами радянські керівники часто намагалися виказати своє добре розуміння ролі релігії та Церкви. Приміром, у липні 1955 року А. Мікоян, вітаючись із Патріархом Александрійським на прийомі в Єгипетському посольстві у Москві, зазначав, що він «теж добрий хрис- тиянин». А М. Хрущов активно листувався з Папою Римським Іоаном ХХІІІ. Така тактика мала явно фарисейський характер.

Постанова ЦК КПРС від 10 листопада 1954 року була певним ідеологічним підґрунтям для позиції компартійної влади щодо релігії та Церкви лише кілька років. Уже з 1957 року спостерігається активізація подальших кроків у боротьбі з релігією. Доповідна записка відділу пропаганди й агітації ЦК КПУ від 3 серпня 1957 року, підготовлена за результатами липневої перевірки, вказувала, що партійні застереження щодо адміністративного втручання в релігійну сферу були хибно сприйняті і призвели до посилення позицій і впливу Церкви. Записка спрямовувала компартійні органи на вивчення ситуації Войналович В. Держава і церква на Полтавщині (друга половина 40-х -- 80-ті роки) // Держава і церква на Полтавщині за радянської доби. / Упоряд. В. А. Войналович, О.О. Нестуля. -- Полтава, 2002. -- С. 96-97.. Радянське керівництво готувалося до подальшого наступу на Церкву.

«Ліберальному» ставленню влади до Церкви й релігії поклала край постанова ЦК КПРС «Про доповідну записку відділу пропаганди й агітації ЦК КПРС по союзних республіках “Про недоліки науково-атеїстичної пропаганди”» від 4 жовтня 1958 року. У документі наголошувалося, що релігія є одним з найбільших пережитків класових формацій у свідомості людей, а звільнення від її впливу ставало найвідповідальнішим завданням партійної ідеологічної роботи. Постанова різко критикувала діяльність державних органів, які контролювали Церкву, їм навіть закидалося потурання духовенству . Так влада вирішила перейти до активного наступу на Церкву, щоб назавжди покінчити з релігійними «пережитками».

Дослідники по-різному визначають причини початку антирелігійної кампанії в період перебування М. Хрущова на чолі СРСР. Деякі зарубіжні автори, зокрема М. Бурдо, пов'язували антирелігійну кампанію 1959-- 1964 років із тим, що церковне керівництво і його радники мали стали беззастережними інструментами для виконання усних вказівок чиновників Ради у справах РПЦBourdeaux M. Patriarch and prophets: Persecution of the Russian Orthоdox Church Today. -- N.Y.; Washington, 1970. -- P. 145.. На нашу думку, причин було кілька, й одна з них суб'єктивна -- різко негативне ставлення до релігії самого М. Хрущова, який полюбляв переносити свої особисті уподобання в державну сферу.

За хрущовської доби було значно ослаблено матеріальну базу релігійних організацій. Постанова РМ СРСР «Про свічковий податок» від 16 жовтня 1958 року завдала серйозного удару по одному з основних церковних прибутків -- виробництву та продажу свічок. Було помітно підвищено податок на їх виробництво. Якщо раніше РПЦ сплачувала щороку понад 1 млн. руб., то 1959 року сума податку сягнула понад 70 млн. руб.Панков Г. О политике Советского государства в отношении Русской православной церкви на рубеже 50-60-х годов // Религия и демократия: На пути к свободе совести. -- М., 1993. -- С. 218-219..

Збільшилися також розміри оподаткування духовенства. Детально підраховувалася кількість проданих проскур, стрічок для носіння хрестиків (відповідно до їх продажу вираховували кількість хрещень), віночків (за кількістю їх продажу вираховували кількість обрядів вінчання) тощо. Розміри податків із духовенства переглядалися в бік збільшення: 1959 року -- вдвічі, 1960 -- втричі, 1961 -- у чотири рази. Ослаблення матеріальної бази релігійних організацій мало би призвести до їхнього занепаду взагалі.

У жовтні 1962 року духовенство перевели на тверді оклади, було запроваджено квитанційні книги, які враховували обрядовість. Отже, влада вважала, що відсутність матеріальних стимулів за виконані обряди стримуватиме духовенство від активної релігійної діяльності.

У цей період боротьби з релігією релігійним організаціям та представникам духовенства було заборонено збирати гроші в молитовних приміщеннях на потреби, що не стосувалися здійснення релігійного культу (зокрема на благодійні потреби, у фонд миру тощо, позаяк частина коштів залишалася в духовенства). Такі акції сприяли підняттю престижу Церкви, тому були невигідні радянській владі.

Заборонялося також встановлення обов'язкових грошових сум і натуральних внесків для Церкви, збирання коштів із віруючих за списками тощо. релігійний віруючий храм обряд

Прибутковим податком на рівні зі священнослужителями були обкладені й особи, що обслуговували богослужіння (органісти, регенти, хористи та інші), і викладачі духовних закладів (раніше вони платили податок як службовці та робітники державних підприємств). Нові порядки стосувалися також пенсійного забезпеченняЦДАГО України. -- Ф. 1. -- Оп. 70. -- Спр. 2527. -- Арк. 90 зв.-91..

Відбулися кадрові зміни і в самій верхівці РПЦ. Було усунуто митрополита Миколая від обов'язків керівника зовнішньоцерковними стосунками Московської патріархії. Через його активну позицію він був відправлений на пенсію з посади митрополита Крутицького і Коло- менського, а 13 грудня 1961 року помер у лікарні за непевних обставинШкаровский М. Русская Православная Церковь при Сталине и Хрущеве. -- С. 374.. Його усунення зовсім не означало, що радянська влада відмовилася від використання РПЦ як інструмента поширення своїх упливів за кордоном. 3 червня 1960 року посаду голови відділу зовнішніх церковних стосунків обійняв митрополит Никодим (Ротов). Протоієрей В. Боровой підсумовував висновки зарубіжних радянологів про його діяльність так: «Із приходом митрополита Никодима радикально змінилася концепція і проведення зовнішньої політики Патріархату... Він мав свою стратегію, і він виявився більш незалежним, ніж його попередник, партнером радянської влади. На противагу митрополиту Миколаю, який у закордонних поїздках намагався підтримати радянські зовнішньополітичні інтереси і тим сприяв подальшій ізоляції РПЦ від всього світу і світового християнства, митрополит Никодим прагнув установлення постійних зв'язків, контактів, взаємного обліку в обсязі, який був необхідний Церкві, аби вижити всередині радянського організму, а не поза ним -- так, щоб Церква змогла відіграти активну роль у суспільстві тоді, коли держава усвідомить її необхідність». Митрополит Никодим вважав зовнішню діяльність не так ціною, яку доводиться платити, як бажаною для Церкви можливістюЮвеналий, митрополит Крутицкий и Коломенский [составитель]. Человек церкви: К 20-летию со дня кончины и 70-летию со дня рождения высокопреосвященнейшего митрополита Ленинградского и Новгородского Никодима, Патриаршего Экзарха Западной Европы (1929-1978). -- М., 1998. -- С. 105-106.. Він домігся, що в грудні 1961 року РПЦ стала членом Всесвітньої ради церков (ВРЦ) ЦДАВО України. -- Ф. 4648. -- Оп. 5. -- Спр. 295. -- Арк. 45., сприяв подальшій нормалізації взаємин із Римо-католицькою церквою. Слід відзначити, що ставлення до діяльності митрополита Никодима з боку єпископату не було однозначним. Дехто називав його «ворогом христової церкви» , «атеїстом» , «першим і дуже небезпечним ворогом Христа й церкви» Шкаровский М. Русская Православная Церковь при Сталине и Хрущеве. -- С. 371.. Проте його тісна співпраця із державними органами, на нашу думку, сприяла виживанню РПЦ за несприятливих для неї обставин.

Значно активізувала антирелігійну кампанію постанова ЦК КПРС «Про заходи з ліквідації порушень духовенством законодавства про культи» від 13 січня 1960 року та відповідна постанова ЦК КПУ від 19 березня 1960 року.

ХХІІ з'їзд КПРС, що відбувся 1961 року, теж не обійшов увагою релігійну сферу. Виступаючи на ньому двічі, Хрущов у обох випадках торкався питання боротьби з релігією. У звітній доповіді він зазначив: «Комуністичне виховання має на увазі звільнення свідомості від релігійних передсудів і забобонів, які все ще заважають окремим радянським людям повністю проявити свої творчі сили. Потрібна продумана і струнка система науково-атеїстичного виховання, яка охоплювала б усі верстви і групи населення, запобігала поширенню релігійних поглядів, особливо серед дітей і підлітків» . У партійній програмі, ухваленій ХХІІ з' їздом партії, вказувалося, що партія ставить собі за мету виховання всього населення в дусі наукового комунізму. А боротьба із «забобонами і передсудами» була складовою роботи з комуністичного виховання».

У цей час відбувається повернення до адміністративних методів боротьби з релігією. Влада вважала її такою, що перешкоджає побудові комунізму. Компартійний ідеолог М. Суслов в одній зі своїх статей, опублікованій у журналі «Коммунист» 1962 року, до негативних суспільних явищ (він їх називає пережитками капіталізму) поряд із пияцтвом, злодійством, хуліганством, дармоїдством, хабарництвом, бюрократією відносив і релігійні настрої. Він стверджував, що співіснування соціалістичної ідеології з такими явищами неможливе «без зради інтересів комунізму»Суслов М. ХХІІ съезд КПСС и задачи кафедр общественных наук // Коммунист. -- 1962. -- № 3. -- С. 38.. А відтак із ними можна було не панькатися, хай і відверто порушуючи при цьому закони.

Окрему увагу комуністична влада приділяла атеїстичному вихованню молоді. У січні 1957 року ЦК ВЛКСМ ухвалив постанову «Про покращення науково-атеїстичної пропаганди серед молоді». Для покращення атеїстичної пропаганди комсомольським організаціям рекомендувалося масово залучати до її участі викладачів вузів, технікумів, шкіл, а також інженерів, агрономів, зоотехніків та інших спеціалістів. У постанові наголошувалося на необхідності включати до репертуару художньої самодіяльності антирелігійні художні твори, проводити практичні читання і обговорення науково-атеїстичної літератури, ширше використовувати задля атеїстичної пропаганди друк, лекції, наочні посібники, музеї, вечори читань і доповідей. Пропаганда атеїзму мала бути достатньо яскравою, аби зацікавити молодь Воронцов Г., Макаров Н. Отношение Коммунистической партии и советского государства к религии и церкви. -- Л., 1957. -- С. 38.. Перешкоджаючи релігійним впливам на молодь, радянська влада хотіла виховати нове покоління, яке перебувало б під впливом однієї ідеології -- комуністичної. Релігія була вагомою перешкодою на цьому шляху, адже передбачала існування іншої ідеології, у багатьох аспектах антагоністичної радянській.

Помітна роль у атеїстичній кампанії відводилася періодиці. В уже згадуваній постанові ЦК КПРС від 7 липня 1954 року «Про великі недоліки в науково-атеїстичній пропаганді і заходи для її поліпшення» Всесоюзному товариству для поширення політичних і наукових знань дозволялося видавати науково-популярний атеїстичний щомісячний журнал

«Наука и религия»КПРС і радянська держава про релігію... -- С. 100; Вопросы идеологической работы. -- С. 271. КПРС і радянська держава про релігію... -- С. 106. Див.: ЦДАВО України. -- Ф. 4648. -- Оп. 2. -- Спр. 280. -- Арк. 94, 210.. Постанова ЦК КПРС від 5 травня 1959 року конкретизувала завдання журналу: на його сторінках мали публікуватися популярні статті з природничо-наукової пропаганди, присвячені викриттю і критиці релігійної ідеології, з теорії й історії наукового атеїзму, рецензування й інформація про видану науково-атеїстичну літературу, порушуватися питання узагальнення методики і практики науково-атеїстичної пропаганди. Журнал мав бути розрахований на масового читача й лекторів, які здійснювали атеїстичну пропаганду . Він почав виходити з вересня 1959 року. В Україні 1960 року вийшло перше число журналу «Людина і світ». У періодиці нерідко подавалася брехлива інформація про життя духовенства чи активу релігійних громад із метою показати населенню шкідливість релігії.

Активна боротьба з релігією під гаслами відновлення ленінської соціалістичної законності вимагала й корекції нормативно-законодавчої бази. Виправлення її зумовлювалося прийняттям постанови РМ СРСР від 16 березня 1961 року «Про посилення контролю за виконанням законодавства про культи» та відповідної постанови РМ УРСР від 29 квітня 1961 року. Відповідно до цих документів, реєстрація і зняття з реєстрації релігійних організацій, відкриття та закриття храмів і молитовних будинків мали здійснюватися за рішеннями виконкомів обласних рад депутатів і з погодженням з РС РПЦ та РСРК при РМ СРСР, а не за ухвалою центральних органів, як це було ранішеВойналович В. Держава і церква на Полтавщині. -- С. 102-103.. Отже, процедура зняття з реєстрації релігійних громад та закриття храмів значно спрощувалася і прискорювалася. Водночас центральна влада перекладала на місцеві органи відповідальність за беззаконня, що чинилися за її директивами й викликали невдоволення віруючих.

Під тиском РС РПЦ Московська патріархія переглядала церковні положення і статути. У березні 1960 року Рада в справах РПЦ подала проект церковно-парафіяльної реформи, за якою єпископи та парафіяльні священики позбавлялися багатьох своїх правСвятитель Лука Крымский (Войно-Ясенецкий). «Я полюбил страдание...»: Автобиография. -- М., 2001. -- С. 199.. 18 липня 1961 року на Архиєрейському соборі РПЦ було запроваджено нове «Положення про управління Руською Православною церквою», за яким розмежувалися обов'язки кліру і виконавчих органів. Священик відтепер керував лише духовним життям громади і звільнявся від участі у фінансовій та господарській діяльності, яку здійснювали виконавчі органи.