Церква та релігія в повсякденному житті громадян

Одним зі шляхів боротьби з релігією було масове закриття церков та молитовних будинків і зняття з реєстрації громад. Для цього застосовувалися різні засоби: «звернення трудящих» із проханням закрити храм, висока орендна плата та фінансові зобов'язання за користування культовим приміщенням, перепони з призначенням священиків та звинувачення їх у порушенні законодавства (що дозволяло зняти їх із реєстрації та звільнити зі штату), «самоліквідація» релігійних об'єднань унаслідок виходу із «двадцятки» її членів і відмови місцевої влади зареєструвати нові. При цьому вихід, як правило, був наслідком інтенсивної індивідуальної «обробки» людини або члена її родиниВойналович В. Держава і церква на Полтавщині. -- С. 108. ЦДАВО України. -- Ф. 4648. -- Оп. 1. -- Спр. 324. -- Арк. 37..

У період хрущовської доби було зупинено несанкціоноване зведення релігійних будівель (а дозвіл на їх будівництво не давався), розширення та купівлю релігійними організаціями молитовних будівель та приміщень, несанкціоноване відкриття молитовних будинків, що було масовим явищем у повоєнні роки в багатьох регіонах СРСР. У релігійних організацій забирали будівлі, які оголошувалися історичними та архітектурними пам'ятками, та незаконно (згідно з радянським законодавством) куплену власність (молитовні будинки тощо).

Прикладом активного цькування віруючих і жорсткого «закручування гайок» на початку 1960-х років можуть слугувати витяги з документа від 7 серпня 1962 року «Пропозиції зі скорочення релігійних обрядів і впливу церковників на трудящих у м. Києві», підписаного уповноваженим РС РПЦ у Київській області й місті Києві Сухоніним: «Через райвиконкоми виявити всіх членів двадцяток, виконавчих органів і ревізійних комісій релігійних громад..., повідомити про них у профспілкові органи, в ради пенсіонерів і органи соціального забезпечення для проведення з ними розкладницької і виховної роботи і зі схиляння їх на відхід від активної церковної діяльності» .

Наведемо конкретні випадки покарань за релігійну діяльність. Ум. Гола Пристань Херсонської області було знято з реєстрації священика Городова за те, що він у своїй проповіді, виголошеній у Великий піст 1962 року, вимагав від віруючих виховувати дітей у любові до Бога і приводити їх до храму для сповіді й причастя. Позаяк майже 30 дітей висповідалось і причастилося, такі дії не залишилися поза увагою влади . За ці та інші «порушення» (молебні за зцілення тощо) священика було покарано.

Із реєстрації знімалися не лише нечисленні громади, а й доволі сильні. Приміром, у доповідній записці митрополита Кіровоградського і Миколаївського про становище в Кіровоградській єпархії (серпень 1962 року) зазначалося: «Намічено зняття з реєстрації двох міських громад у Кіровограді -- Преображенської церкви і в м. Олександрія -- Успенської церкви. Обидві громади мають стотисячні оберти грошових засобів і дуже потужні у всіх відношеннях». Такі випадки траплялися і в інших містах УРСР.

Планувалося навіть закрити Володимирський собор у Києві. Для цього міська партійна влада міста хотіла використати ремонтно-реставраційні роботи, які мали затягнутися на два-три роки, щоб віруючі відвикли від служб у цьому храмі. Про це, зокрема, мовилося в листі секретаря Київського міськкому КПУ О. Ботвина до першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста від 9 липня 1965 рокуЦДАГО України. -- Ф. 1. -- Оп. 31. -- Спр. 2673. -- Арк. 37-39.. Пізніше партійне керівництво відмовилося від цієї акції, уникаючи великого громадського резонансу.

Окремі ієрархи не лише не чинили жодних спроб захистити храми від закриття, а й утримували від цього віруючих. Скажімо, єпископ Полтавський і Кременчуцький Аліпій, звертаючись після завершення останньої служби в кафедральному Преображенському соборі перед його закриттям до віруючих, наголошував: «...Генеральний план реконструкції міста -- це документ великої державної ваги, ніякі претензії до нього успіху мати не можуть... І як духовний отець я закликаю вас не здіймати паніки, не хвилюватися, а погодитися з тим, що віднині кафедральний собор буде в Макаріївській церкві»Войналович В. Партійно-державна політика щодо релігії... -- С. 251-252. Святитель Лука Крымский (Войно-Ясенецкий). «Я полюбил страдание...». -- С. 193.. Єпископ так і не зумів переконати багатьох парафіян, які протестували проти знесення цієї будівлі, хоча вони не змогли перешкодити акту вандалізму.

Ось як оцінював становище Церкви за хрущовської доби архиєпископ Кримський Лука (Войно-Ясенецький). У листі до сина влітку 1956 року він писав: «Церковні справи стають дедалі важчими, закриваються церкви одна за іншою, священиків не вистачає, і кількість їх зменшується» . У листі 1960 року архипастир зазначав: «Церковні справи нестерпні. Наш уповноважений, ворог Христової Церкви, дедалі більше привласнює собі мої архиєрейські права і втручається у внутрішньоцерковні справи» . Незадовго перед смертю (11 липня 1961 року) він писав: «Я повністю поглинутий і пригнічений важливими подіями в Церкві Руській, які відбирають у всіх архиєреїв значну частину їхніх прав. Відтепер справжніми господарями церкви будуть лише церковні ради і двадцятки, звісно, в союзі з уповноваженим. Вище й середнє духовенство залишаться хіба найманими виконавцямим богослужінь, позбавленими більшої частини влади в порядкуванні церковними будівлями, майном і грошима» .

Багато представників місцевої влади в боротьбі з релігією дозволяли собі брутальні антизаконні дії, про що свідчать дані в урядових документах, які зберігаються в державних архівах. Приміром, у с. Стара Оржиця Згурівського району Київської області 27 серпня 1954 року голова сільради Нерець і секретар парторганізації місцевого колгоспу Чадай запросили до сільради священика і доручили комсомольцю Ганжі прочитати передову статтю районної газети про те, як виникла релігія. Під час «читань» Чадай і Ганжа по-грубіянському запропонували священикові залишити село. А 16 вересня невідомі особи проникли до церкви й пошкодили церковне майно. В іншому селі цього ж району -- Пасківщині -- колишній секретар колгоспної комсомольської організації Чупека, щоб скомпрометувати священика, «напоїв його, вивів у людне місце і намагався зняти хреста» ЦДАГО України. -- Ф. 1. -- Оп. 24. -- Спр. 3533. -- Арк. 6.. Компрометація духовенства в цей період стає поширеним явищем.

У Семінарському храмі (м. Одеса) опівночі під час пасхальних торжеств (9 квітня 1961 року) невідомі пустили слізогінний газ. Присутні відчули різкий біль в очах і сльозоточивість. О 2 год. 30 хв. більшу дозу слізогінного газу було випущено в Успенському кафедральному соборі. Інколи в храмах здійснювалися хуліганські витівки з метою зірвати богослужіння.

Об'єктом ліквідації ставали й православні монастирі. 2 квітня 1959 року РС РПЦ змусила Патріарха Алексія дати згоду на закриття 19 із 40 діючих в УРСР монастирів та скитів. Вони мали бути закриті протягом двох років (1959-1960), однак Рада міністрів УРСР бажала завершити цей процес уже впродовж літа 1959 року, хоча не всі побажання були вчасно виконані.

9 березня 1961 року припинила свою діяльність Києво-Печерська лавра. Її закриття було поступовою цілеспрямованою акцією: було зменшено кількість насельників та найманих працівників, скорочено їхню житлову площу, поступово закривалися об'єкти лаври, посилився контроль за внутрішнім життям. Із січня 1959 року, після відселення 32 ченців до інших монастирів, там залишилися тільки особи похилого віку та хворі. А на момент закриття перебувало лише 6 ченців.

Важча ситуація склалася в Почаївській лаврі. Упродовж 1961-1962 років кількість насельників там скоротилася на 103 особи і складала на 1 січня 1963 року лише 27 осіб. Насильницькі дії щодо ченців і намагання захистити їх збільшили кількість прочан до неї: якщо у вересні 1961 року у свято преподобного Іова їх було 2 тис., то за рік -- 5 тис. Ченці і прочани активно протестували проти закриття лаври. Інформація про ці події поширилася на Захід. У листопаді 1963 року голова КДБ В. Семичастний доповідав у ЦК КПРС про те, що скарга ченців лаври на переслідування та вимога порушити це питання перед міжнародною спільнотою надійшла до Всесвітньої ради церков і ООН. Влада змушена була відступити.

Слід зауважити, що частина ченців і черниць продовжувала своє «монастирське» життя поза стінами монастирів. Приміром, священик Г. Церерина зі Свято-Покровської церкви с. Кожанка Фастівського району Київської області повідомляв, що його церкву стали часто відвідувати жителі віддалених сіл (відстань до яких 18-20 км), де не було храмів. Він звернув увагу на їхню набожність, це були колишні черниці, які тепер, як вони казали, -- «сестри монастиря у миру» .

Хвиля боротьби з релігією зачепила також каплиці, хрести, святі місця -- джерела, криниці, місця водохрещень, символів на честь святих тощо. Згідно із союзною директивою «Про заходи з припинення паломництва до так званих святих місць», уповноважені державних структур в УРСР, що займалися сферою релігії до 20 січня 1959 року, були зобов'язані скласти списки і плани з ліквідації «святих місць» шляхом забудови, розміщення дитячих та спортивних майданчиків, насадження парків тощо . Як здійснювалися ці заходи на місцях, можна уявити зі слів уповноваженого РС РПЦ при РМ СРСР в УРСР Г. Пінчука. Він зазначав, що на так званій Божій горі (Кременецький район Тернопільської області) був організований кар'єр із видобутку каміння Бажан О., Данилюк Ю. Випробування вірою: боротьба за реалізацію прав і свобод віруючих в Україні в другій половині 1950-х -- 1980-і рр. -- К., 2000. -- С. 8.. У багатьох селах (на Вінниччині, Львівщині, Луганщині, Рівненщині) руйнувалися або засипалися «цілющі джерела». Зруйновано було навіть колодязь святих Анто- нія і Феодосія у Києво-Печерській лаврі.

На початку 1960-х років розпочалася кампанія зі знищення придорожніх хрестів та капличок. Лише за 1961 рік і перше півріччя 1962 року у Станіславській області було знищено 4000 хрестів і 250 каплицьАндрухів І. Релігійне життя на теренах Івано-Франківщини в першій половині 60-х років ХХ ст. // Україна соборна: Зб. наук. ст. -- Вип. 2. -- Ч. 2. -- К.: Ін-т історії України НАН України, 2005. -- С. 387.. У такий спосіб планувалося очистити народну пам'ять від релігійних пережитків.

Радянські органи суворо контролювали вступників і охочих вступати в освітні релігійні заклади. Уповноважені РС РПЦ в УРСР надсилали до ЦК КПУ списки осіб та дані про абітурієнтівЦДАГО України. -- Ф. 1. -- Оп. 70. -- Спр. 2588. -- Арк. 34, 60, 61., навіть листи, в яких бажаючі стати семінаристами зверталися із проханням дізнатися про умови навчання тощо. На абітурієнтів збиралася детальна інформація з метою подальшої відповідної роботи з ними.

Велику роботу здійснювали партійні органи, щоб зменшити кількість охочих вступати у духовні навчальні заклади. 1959 року в Одеській семінарії планувалося зарахувати на перший курс 40 осіб, однак заяв надійшло понад 80. Із кожним заявником спілкувалися індивідуально, для цього до Одеси було запрошено працівників деяких райкомів партії і навіть із Молдавської РСР. Унаслідок такої «роз'яснювальної» роботи на вступні екзамени прийшло лише 12 осіб, а решта 68 забрали свої документи. Зараховано було тільки сімох.

1959 року влада розгорнула діяльність із закриття Київської духовної семінарії, а 1960 року її було закритаПащенко В. Православ'я в новітній історії України. -- Ч. 1. -- С. 293-294.. Та сама доля спіткала Луцьку духовну семінарію, яка припинила своє існування 1964 року. У 1963 році сюди подали заяви 12 абітурієнтів, частина з яких знялася з обліку за місцем проживання, щоб їх не знайшли радянські чиновники й не могли їм перешкодити. 6 заяв за порадою місцевого уповноваженого було повернуто. На іспит прийшло лише 3 особиМилусь В. З історії Волинської духовної семінарії // Сторінки воєнної історії України. -- Вип. 8. -- Ч. 2. -- К., 2004. -- С. 209.. У червні 1964 року там нараховувалося 8 слухачів, із них на 4-му курсі навчалося 6, а на 1-му -- 2. Першокурсників переконували залишити навчання. У семінарії працювало 10 викладачів, із них 5 мали духовний санЦДАГО України. -- Ф. 1. -- Оп. 70. -- Спр. 2553. -- Арк. 59.. Про боротьбу радянських органів із духовною освітою свідчать виписки із засідання правління Волинської духовної семінарії від 23 квітня 1964 року: «Слухали: а) відпуски із семінарії вихованців першого класу Івана Мигаля і Михайла Кравчука за місцем їх проживання у зв'язку з тим, що громадськість колгоспів, де вони працювали до вступу до семінарії, вимагала їх повернення, і яким на цій підставі паспортний стіл м. Луцька відмовив у прописці в гуртожитку семінарії».

У період хрущовської боротьби з релігією читалися численні лекції на антирелігійну тематику. Наприклад, у Мукачівському районі Закарпатської області за 4 місяці 1957 року було виголошено 375 лекцій з атеїзму і проведено 564 індивідуальні бесіди з віруючими. Розширювалася і лекційна тематика. У Тячівському районі (Закарпаття) вона включала 8 тем, а в 1957 році -- 25. В області читалися лекції «Ставлення Комуністичної партії і Радянської держави до релігії і церкви», «Наука і релігія про будову всесвіту», «Про походження землі та інших планет», «Грім і блискавка», «Чи був Христос», «Хімія в боротьбі з релігійними дивами», «Комети і метеорити», «Виникнення рослинного світу», «Затемнення сонця і місяця», «Як радянські люди перетворюють рослинний і тваринний світ», «Про радянські супутники Землі» тощо, метою яких було «розвінчання» релігійної віри.

Нерідко антирелігійна боротьба і пропаганда атеїзму мали формальний показовий характер. Керівники деяких парторганізацій, прагнучи належно відрапортувати про боротьбу з релігією, доходили інколи до абсурду. Приміром, секретар парткому колгоспу ім. 31-ої річниці Жовтня Перечинського району Закарпатської області у статті в газеті «Закарпатська правда» від 31 серпня 1962 року, писав: «Півроку пройшло з тих пір, як наша партійна організація енергійно взялася за атеїстичне виховання трудящих артілі, а результати роботи вже видні. Притихла зарі- чівська секта, не побачиш в церкві молоді. Забули дорогу в церкву і багато похилих колгоспників. Стежина в “храм божий” все більше заростає травою»ЦДАВО України. -- Ф. 4648. -- Оп. 2. -- Спр. 403. -- Арк. 1-2.. Коментуючи ці слова, уповноважений РСРК М. Саламатін зазначав: «От виявляється, чого можна досягнути за шість місяців. Але все це красиві слова, “показуха”» ЦДАГО України. -- Ф. 1. -- Оп. 30. -- Спр. 1235. -- Арк. 82-85..

Водночас до радянських органів у справах релігії часто набирали малоосвічених некомпетентних людей. Уповноважений РС РПЦ при РМ СРСР в УРСР повідомляв, що багато хто з обласних уповноважених має низький культурний рівень, некомпетентні тощо . Те саме стосується й уповноважених РСРК. Зокрема, це виявлялося в тому, що уповноважені не завжди могли правильно ідентифікувати окремі релігійні течії і плутали їх.

Застосовувалися заходи щодо скорочення релігійної обрядовості. На початку 1960-х років влада почала вимагати письмової згоди батьків під час хрещення дитини, яке мало відбутися лише в храміЯремчук С. Православна церква на Буковині у радянську добу (державно-церковні відносини). -- Чернівці, 2004. -- С. 194.. Перешкоджали виконанню й інших обрядів.

Окрема увага в контексті боротьби з релігією приділялася появі нових обрядів та традицій. Український історик І. Романюк зазначає: «У кінці 50-х рр. -- на початку 60-х рр. з ініціативи центру і республіканських керівних структур завирувала ідея запровадження нових радянських свят та обрядів. В усіх державних структурах створювалися спеціальні обрядові комісії, упорядковувалися будинки або спеціальні приміщення для здійснення обрядів»Романюк І. Протидія сільського населення антирелігійній пропаганді у 1950-х та початок 60-х рр. // Україна XX ст.: культура, ідеологія, політика. -- Вип. 8. -- К., 2005. -- С. 290..

Інколи з цією метою радянізувалися обряди дохристиянського походження. У кінці 1950 -- на початку 1960-х років в Україні здійснювалися спроби відродити масницю -- старе народне свято під назвою «Проводи зими». Також намагалися радянізувати популярне серед народу свято Купала та інші.

Особливо активні, виражено антизаконні, заходи проводилися проти протестантських релігійних течій закритого типу, особливо нелегальних, насамперед п'ятидесятників та свідків Єгови. Так, п'ятидесятників звинувачували в релігійних жертвоприношеннях, зокрема власних дітей, тощо. Таку інформацію подавали в радянській періодиці й атеїстичних брошурах.

Аби прискорити зняття з реєстрації релігійних громад, розроблялися типові комбінації і схеми. Приміром, стосовно громади ЄХБ с. Вертіївка Ніжинського району Чернігівської області планувалося скористатися розбіжностями між пресвітером Я. Суярком та віруючими й тим, що три сини пресвітера не були членами громади, а старший був комуністом. Серед заходів пропонувалися: робота з членами громади, щоб змусити частину вийти з неї; вплив на синів, особливо на комуніста, щоб розірвати договір про оренду приміщення під молитовний будинокБабенко Л. Місце правоохоронних органів у системі адміністративних засобів впливу на сектантський рух у 60-70-х рр. ХХ ст. (На прикладі Чернігівської області) // Знаки питання в історії України: українська історія у європейському контексті: Зб. матеріалів ІІ Міжнар. конф., Ніжинський держ. ун-т ім. М. Гоголя. -- Ніжин, 2005. -- С. 148. (сім'я Суярків мешкала в цьому будинку).

Адміністрація допускала брутальні і свавільні дії щодо членів протестантських організацій, зокрема й до легальних. У доповіді голови РСРК при РМ СРСР А. Пузіна «Про посилення контролю за виконанням законодавства про культи» на Всесоюзній нараді уповноважених Ради (18 квітня 1961 року) вказувалося, що в с. Старе Село Рокитнівського району Ровенської області до молитовного будинку під час богослужіння прийшли медичні працівники і, зупинивши богослужіння, запропонували віруючим роздягнутися для проведення щеплень. У с. Столби Дубнів- ського району цієї ж області перед будівлею громади євангельських християн-баптистів було встановлено гучномовець, який вмикали лише тоді, коли відбувалися молитовні зібрання. У с. Раковець Іршавського району Закарпатської області до молитовного будинку баптистів увійшли четверо вчителів і стали вимагати зупинити богослужіння, а один із них почав читати присутнім лекцію «Про реакційну сутність сектантства»ЦДАГО України. -- Ф. 1. -- Оп. 30. -- Спр. 1671. -- Арк. 146.. У Ружинському районі Житомирської області у відділенні міліції членів

громади ЄХБ с. Бистрик попереджали: якщо вони не відмовляться від своїх релігійних переконань, їм «не уникнути підвалу» .У с. Рокитне

Ровенської області 19 січня 1960 року другий секретар Рокитнівського райкому комсомолу Васильєв у стані алкогольного сп'яніння побив членів громади ЄХБ, які поверталися додому із богослужінняЦДАВО України. -- Ф. 4648. -- Оп. 2. -- Спр. 266. -- Арк. 13.. В одному із сіл Христинівського району Черкаської області заступник голови колгоспу і секретар парторганізації Д. Славний 10 лютого 1960 року, зайшовши до молитовного будинку ЄХБ разом із головою колгоспу, намагався вигнати з нього віруючих. Коли ті не підкорилися, він почав там палити, погрожуючи викурити людей із хати. На їхні слова про незаконність цього вчинку він відповів: «Почекайте ще трохи і з вами буде ще гірше, з вами буде те, що було колись із священиками...».

Працівницю однієї із залізничних станцій, стрілочницю Я. Змєєву, викликав заступник начальника відділу кадрів станції і сказав: «Ви порвіть зв'язки з баптистами, а то ми вас через три дні звільнимо з роботи». Змєєва відмовилася виконати цю вимогу, й за три дні її звільнили за «скороченням штатів». Коли працівниця вагонного заводу О. Шеремет,

Ще сильніші залякування та погрози здійснювалися щодо членів нелегальних організацій. Типовий приклад подано в книжці І. Андрухіва та П. Кам' янського, які описують дії влади щодо зменшення кількості єговістів: «...Особливо ефективними були такі “виховні заходи”, як скликання сільського сходу або зборів трудового колективу, де проживали чи працювали єговісти. Їхня присутність була обов'язковою. Спочатку всі вони слухали лекцію на атеїстичну тему, потім проводилося її обговорення з участю активу села чи колективу. Лекція та дискусія супроводжувались показом «компрометуючих» фотознімків про діяльність єговістських керівників вищої ланки. Наприкінці зборів як правило знаходився “ініціатор” з членів активу, який вимагав, щоб збори винесли загальну ухвалу такого змісту: “Якщо зараз присутні єговісти не відійдуть тут на зборах від секти, просити радянський уряд, щоб їх виселили до Сибіру”.

Після таких рішень, як правило, 10-15 свідків Єгови одразу заявляли про * * * * ~ 126 свій вихід із релігійної громади» .

Одним із методів боротьби з легальними протестантськими течіями закритого типу було накладання високих податків на їхніх керівників. Приміром, пресвітер однієї з громад ЄХБ Барабаш отримував зарплату 300 руб. (на 1958 рік), мав 54 сотки городу, а його річний податок становив близько 20 тис. руб. Злякавшись цієї суми, він відмовився від служіння . Пресвітер ЄХБ із с. Кривець тоді Буцького району Черкаської області П. Євтушенко, попри пенсійний вік (74 роки), працював у колгоспі. Мав город, однак зарплати від громади не отримував. За здійснення релігійної діяльності його оподаткували на два роки (1957-- 1958 рр.) в сумі 6,6 тис. руб., до того ж він мусив сплачувати 142 руб. земельної рентиАндрухів І., Кам 'ямський П. Історія релігійного життя в Галичині та Прикарпатті: історико-правовий аналіз. -- Івано-Франківськ, 2006. -- С. 329. ЦДАВО України. -- Ф. 4648. -- Оп. 2. -- Спр. 246. -- Арк. 21. ГартфельдГ. Вера вопреки КГБ. -- Черкассы, 2003. -- С. 13-28. Баран В. Україна: новітня історія (1945-1991 рр.) -- Львів, 2003. -- С. 219; Баран В. Влада і церква: з історії взаємин у 1945 -- 1965 роках // Сучасність. -- 1995. -- № 5. -- Травень. -- С. 126.. Такі податки часто були надмірні для пресвітерів дрібних громад.

Державні органи у своєму прагненні створити надійну агентуру серед віруючих ішли навіть на те, щоб їхні агенти одружувалися з членами нелегальних релігійних громад . Про це згадували самі віруючі.

Проти керівництва та активних учасників релігійних організацій закритого типу порушувалися кримінальні справи. Лише протягом 1961-- 1964 років 74 віруючих було засуджено в Закарпатській області, 29 -- у Ровенській, 24 -- в Одеській, 25 -- у Харківській, 20 -- у Чернівецькій . Відтак віра й дотримання її ставали в тоталітарній державі кримінальним злочином.

Антирелігійна пропаганда в багатьох людях виховувала войовниче ставлення до віруючих, які належали до невеликих протестантських течій. Багато хто закликав, щоб до «сектантів» застосовували найсуворіші заходи покарання, виселяли їх в окремі місця поселення. Слюсар Біл- городського рибкомбінату (1923 року народження, освіта середня) заявив: «Секти баптистів слід заборонити законом. Як у свій час було ліквідовано куркульство, так слід ліквідувати й баптистів»Косуха П. Про характер і причини релігійності серед молоді // Питання атеїзму. -- Вип. 4. -- К., 1969. -- С. 120..

Ось як оцінюється політика М. Хрущова щодо членів невеликих протестантських течій в Україні в книзі О. Опаріна, представника течії адвентистів сьомого дня: «На відміну від Сталіна, за Хрущова не розстрілювали віруючих, та попри це, здійснювалася ще огидніша робота з дискредитації віруючих. Їм висувалися страшні звинувачення в убивстві дітей, статевих збоченнях, дармоїдстві, шпигунстві, зрештою їх оголошували психічно хворими, відсилали на примусове лікування до психіатричних клінік. Мало того, в батьків-християн забирали малолітніх дітей на перевиховання... Над віруючими влаштовувалися показові народні суди, де їх піддавали публічному висміюванню й образам, а для багатьох ці суди завершувалися і тюрмою»Опарин А. Юбилейный год: Очерки истории адвентизма в Харькове. -- Х., 2006. -- С. 58. Шапарь В. Психология религиозных сект. -- Минск, 2004. -- С. 29..

Український дослідник Б. Шапарь, характеризуючи антирелігійній кампанії, що відбувалася на межі 1950-60-х років, зазначав: «Спрямована на усунення видимих проявів релігійності, вона супроводжувалася закриттям молитовних будинків, порушенням конституційних прав віруючих громадян, іноді відкритим знущанням із їхніх почуттів. Відомчі інструкції ставлять поза законом цілі напрями в протестантизмі, <...> у масовій свідомості формується вельми негативний вигляд сектанта -- людини обмеженої, лицемірної, підступної і непорядної, готової на тяжкі злочини. Багато газет змагаються в галасливості фраз, і дедалі гучніше лунають заклики “не панькатись із сектантами”, посилити заходи адміністративного впливу до їхніх лідерів» . Водночас, стверджує Б. Ша- парь, напружувалась атмосфера в середовищі віруючих, що належали до невеликих релігійних течій. Створювався сприятливий ґрунт для ідеї неприйняття «світу» як ворожого віруючим; позиції найбільш консервативних релігійних лідерів посилювалися. Внаслідок витіснення багатьох релігійних форм у підпілля релігійна сфера ставала менш контрольованою.

Влада в цей час проводила активні заходи й проти іудаїзму. Прагнучи обмежити вплив іудаїзму на євреїв, владні структури нерідко вдавалися до компроментаційних заходів. Завідувач відділу пропаганди й агітації ЦК КПУ Г. Шевель у квітні 1962 року повідомляв керівництво, що «Львівський обком партії разом із органами КДБ провів низку заходів із компрометації єврейської релігійної громади серед віруючих. В обласній газеті «Львовская правда» було опубліковано серію статей, у яких розвінчувалися шахрайські дії єврейських клерикалів, які проводили в синагозі валютні і спекулятивні махінації й отримували значні прибутки за рахунок віруючих». Зрештою було поставлене питання про зняття громади з реєстраціїБажан О. Виховання національної самосвідомості як один з напрямків діяльності єврейського руху в Україні в другій половині 50-80-х років // Єврейська історія та культура в Україні: Матеріали конференції. Київ, 8-9 грудня 1994, Асоціація єврейських організацій та общин України; Асоціація юдаїки -- наук. досл. центр. -- К., 1995. -- С. 11. Шкаровський М. Русская православная церковь в 1958-1964 годах // Вопросы истории. -- 1999. -- № 2. -- С. 56., що мало призвести до її розпаду. Зменшення кількості діючих синагог посилювало секуляризаційні процеси в середовищі іудеїв.

Прикметно, що антирелігійні утиски в СРСР викликали бурхливі протести з боку західної громадськості, і навіть серед комуністів. Гоніння релігії в СРСР засудили, зокрема, Р. Гароді (один із керівників французької Комуністичної партії, філософ, письменник) та італійські комуністи .

Нищення радянською владою релігії й Церкви призвело до вагомих зрушень (не в позитивний бік) у менталітеті народу. Відомий український історик С. Білокінь у монографії «Масовий терор як засіб державного управління в СРСР» справедливо зазначив: «Найважливіше враження від історичного процесу ХХ століття -- злам історичної традиції. Зв'язок часів перервався, багато рис нашого часу не випливають з попередньої культури українського народу. Вони не гомогенні»; «Коріння обрубано, душу нації погвалтовано»Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР (19171941 рр.): Джерелознавче дослідження. -- К., 1994. -- С. 14.. Наслідки цих дій зберігають свій вплив упродовж багатьох десятиліть, якщо не більше.

Отже, аналіз проблеми дозволяє констатувати, що під час період війни радянське керівництво радикально змінило свою політику щодо Церкви. Така лібералізація була зумовлена зовнішніми та внутрішніми обставинами. Можна говорити, що це був черговий тактичний крок влади. До релігійних течій, які опинилися в найбільш сприятливій ситуації після війни, належить насамперед Руська православна церква. Державне керівництво на чолі зі Сталіним, послабивши тиск на РПЦ, використовувало її у своїх цілях -- для посилення впливу в інших країнах, формування громадської думки в СРСР. «Право на існування» також отримали РКЦ, реформатська церква (у Закарпатті), більшість баптистських і адвентист- ських громад, частина п'ятидесятницьких (які ввійшли до Союзу ЄХБ) та інші. Влада чинила неодноразові спроби об'єднати окремі конфесії, аби полегшити нагляд за ними. Проте «примиренство» з її боку не стосувалося тих релігійних течій, які перебували в опозиції до радянської держави та її законів, -- свідків Єгови, частини п' ятидесятницьких громад, що відмовилися від союзу з ЄХБ, прибічників ІПЦ, істинно- православних християн та інших. Щодо цих релігійних течій проводилася жорстка політика, спрямована на їх знищення з релігійної карти. Греко- католицькій церкві судилося стати формально ліквідованою (такою, віря- ни і частина духовенства якої «добровільно возз'єдналися» із РПЦ), хоча частина її парафіян залишалися вірними своїм релігійним переконанням.

У період правління М. Хрущова в країні сталися докорінні зміни в політиці у сфері релігії. Влада відмовилася від виваженої критики релігії і примиренського ставлення до існування церковних інституцій та духовенства. Натомість релігійні конфесії і духовенство стали об'єктом жорсткого тиску з боку держави й чиновників. Церква в умовах «близької перемоги комунізму» трактувалася як пережиток, що є однією з головних перешкод на шляху до цієї «перемоги». Органами влади було ухвалено низку документів, націлених на боротьбу з релігією та Церквою. Посилювалася антирелігійна пропаганда, закривалися храми, монастирі. Віруючих на шпальтах періодики, в антирелігійних брошурах і книгах звинувачували в усіх «гріхах»: неробстві, невігластві, антирадянській діяльності. Наступ на Церкву, можливо, виглядав би менш жорстким, якби не чинився на фоні певної лібералізації культурного життя суспільства.

Размещено на Allbest.ru