Ставлення віруючих до праці, суспільного оточення, сім'ї та побуту

Наведені дані свідчать, що різкої диференціації у поглядах на одруження з інаковіруючими серед різних вікових груп не існувало. Окремі відмінності були викликані радше недосконалістю самих досліджень (мала кількість опитаних тощо), ніж реальним станом речей.

Релігійна відособленість та відчуття власної вибраності характерними були для молокан, хоча до інших віросповідань вони ставились терпимо («У всіх вірах є спасіння»)933. Однак у питаннях шлюбу з інаковіруючими

деякі молокани виявляли релігійну нетерпимість .

Чимала частина віруючих попри свої релігійні переконання у своїх сімейних стосунках не дотримувалася їх. З опитаних на Чернігівщині (1980-і рр.) лише 46,9% євангельських християн-баптистів зазначили, що у їхніх сім'ях панують «божі заповіді», 39,2% відповіли, що вони цього не дотримуються, а 13,9% не відповіли . На наш погляд, з твердженням окремих авторів, що це наслідки секуляризації, важко погодитися. Так, це одна з причин, однак не менш важливим є психологічний бік проблеми. Буває, що навіть глибоко побожні люди не переносять свою віру на всі аспекти сімейного життя.

Релігійні правила багатьох невеликих конфесій регулювали й особисте життя молодих людей. Скажімо, приписи свідків Єгови наполегливо рекомендували: «Ні в якому разі не дозволяйте залишатися на самоті сімнадцятирічним юнакам і дівчатам, які б протягом тривалого часу веселилися і були схильні до самозадоволюючих приємностей»936. Схожі традиції існують і нині в багатьох громадах закритого типу, зокрема баптистських, п'ятидесятницьких та інших.

Серед проблематичних моментів у сім'ї були стосунки між віруючими та невіруючими членами. Траплялися випадки, коли віруючі батьки чи діти стосовно інших невіруючих членів сімей займали відчужену, а то й, навіть, ворожу позицію. П'ятидесятниця із с. Башуки Тернопільської області на питання «А де будуть ваші діти - піонери і комсомольці - після страшного суду?» різко відповіла: «А що мені діти?! Тільки б мені самій врятуватися!» . Радянська періодика часто повідомляла про сімейні конфлікти навколо проблеми релігійної віри і ті утиски, яких зазнавали невірючі діти з боку віруючих батьків, хоча, звичайно, вона перебільшувала масштаби цих негативів.

У різних конфесіях спостерігалися відмінності у ставленні до жінок і батьків. Наприклад, п'ятидесятництво зняло обмеження, що сковувало активну роль жінки в громаді, на відміну від євангельських християн-бап- тистів, адвентистів сьомого дня і власних канонічних постулатів («Дружини мають коритися своїм чоловікам» тощо). При громадах утворювалися сестринські ради, різного роду гуртки938, тобто активістська релігійна діяльність жінок виокремлювалася.

У старообрядців, порівняно з православними та іншими конфесіями, було більш виражене шанування авторитету батьків939. Останнє було пов'язане із патріархальними російськими традиціями, і мало витоки у періоді виникнення старообрядництва в Росії - ХУІІ ст. Такого типу відмінності спостерігалися й поміж прибічників інших конфесій.

Секуляризаційні процеси в релігійному середовищі впливали на формування нового типу віруючого. У 1970-80-х роках він значною мірою відрізнявся від свого попередника повоєнного періоду. У колективній монографії «Современная религиозность» відзначалося: «У громадах ЄХБ дедалі помітнішим стає новий тип віруючих - так званий світський віруючий, який намагається узгодити релігійні погляди зі своїми світськими потребами і діяльністю поза межами громади»940. Такі самі оцінки в 1970-80-х роках також давали дослідники, які вивчали релігійність адвентистів сьомого дня, п' ятидесятників, свідків Єгови, старообрядців та послідовників інших релігійних течій.

Чимало окремих особливостей життя віруючих окремих конфесій зберігалося у сфері побуту. Віросповідна належність часто накладала на нього свій відбиток. Найглибше, на нашу думку, це проявилося серед старообрядців, які пронесли через століття багато побутових традицій минулого і доповнили їх своїми релігійними уявленнями.

Характерною рисою старообрядництва в минулому - у дореволюційний період - було протиставлення старообрядців «світові», в якому панував антихрист: старообрядці утримувалися від «спілкування» зі «світськими», які, на їхню думку, були представниками «світу» антихриста в молитві, їжі і питті941. Ось як описує старообрядців (членів РПСЦ), у тому числі їх побут, до революції, один із дослідників цієї конфесії А. Бєльський: «Обов'язкове дотримання релігійних обрядів, присутність на службах, заборона тютюнопаління, розпивання алкогольних напоїв, лихослів'я... Бороди не голили під страхом небезпечних наслідків. Якщо старообрядець помирав напідпитку, то його було заборонено вносити в храм. Всілякого роду провини суворо засуджувалися. Виїзди за межі громади не заохочувалися. Шлюби приписувалися лише з одновірцями чи тими, хто приймав старообрядництво. І обов'язково з вінчанням. Дітей хрестили «правильно», з трикратним зануренням. Спілкування зі сторонніми особами було вельми важке. Не рекомендувалося користуватися одним посудом із не членами громади, вимагалися очисні молитви»942. Окремі старообрядці тримали «світський» посуд, призначений для гостей, які не були старо- обрядцями943. І навіть на початку третього тисячоліття цей звичай все ще побутує поміж окремих старообрядців - викидається посуд (чи переводиться в ранг «світського»), яким користувався інаковіруючий.

Старообрядці також вважали, що посуд не має бути відкритий. Він закривався (необов'язково чим) і обов'язково з молитвою, щоб перекрити шлях нечистій силі до нього. У старообрядців нерідко можна було побачити накрите однією скіпкою відро води. Дотримання форми стосувалося і миття рук. Старообрядці вважали, що неприпустимо починати день не умившись ранком і приступати до їжі не помивши руки. Хоча ця вимога є природна, однак старообрядці могли замінювати її імітацією944.

Наскільки згадана специфіка побутової поведінки старообрядців збереглася в окреслений період? Щодо повоєнного періоду Ф. Гаркавенко писав: «Вони забороняють навіть голити бороду, носити одежу сучасного покрою, пити чай і каву... Вони уникають медичних щеплень, оголошуючи їх «знаком» антихриста... Фанатизм деяких із старообрядців доходить до того, що вони не їдять із посуду, до якого доторкалася людина іншої віри»945. Пізніше така поведінка ставала дедалі рідшою, особливо, що стосується зовнішнього вигляду й одежі. Загалом, у досліджуваний період спостерігалося зменшення виконання побутових дій, зумовлених віровченням цієї конфесії.

Старообрядці, як прихильники РПСЦ Білокриницької згоди, так і безпопівці, зміною в побуті певним чином показували занепад своєї віри. У звіті про роботу уповноваженого Ради в справах релігійних культів в УРСР за 1960 рік вказувалося, що серед старообрядців переважали люди похилого віку. Молодь не виявляла прихильності «до прадавнього благочестя», старини не дотримувалася946. У звіті про роботу уповноваженого РСРК в УРСР за 1961 рік повідомлялося те саме. Вказувалося, що «теперішні старообрядці - не ті, що були колись». Вимоги «давнього благочестя» виконувалися здебільшого людьми похилого віку, які належали до РПСЦ (Білокриницької згоди). Молодь із старообрядницьких сімей під впливом радянської дійсності, атеїстичної пропаганди не висловлювала прихильності до старини - палила, голилася (що суперечило старообрядницьким традиціям - П. Б.), не цуралася світських спокус, читала світську літературу, газети, слухала радіо, відвідувала кіно і театр. Люди похилого віку із цим примирилися, однак вимагали виконувати церковні обряди хрещення, вінчання, похорон947. Чиновники РСРК в цьому випадку не перебільшували, а лише зафіксували реальні факти.

На початок 1970-х років у більшості старообрядницьких громад такі обмеження як носіння сучасної одежі, гоління бороди, використання раніше заборонених продуктів тощо вже виглядали застарілою традицією, знятою давно офіційно чи з мовчазної згоди948. Однак ще навіть у другій половині 1970-х років багато старообрядців намагалися самоізолюватися від навколишнього середовища та впливу зовнішнього світу, вели замкнутий спосіб життя, про що повідомляли документи Ради в справах релігій в УРСР949.

Низка специфічних побутових елементів, деякі з яких пов'язані з ізоляцією від суспільства, продовжувала побутувати в середовищі істинно- православних християн, особливо у повоєнний період. Для багатьох із них вживання м'ясної їжі, бакалійних продуктів, носіння фабричної одежі асоціювалося з антихристом950. Частина їх відмовлялися від новорічних колядок, народних масничних гулянь. Чимало істинно-православних християн, які мали худобу, продовжували здійснювати замовляння проти «поганого ока», обкурювали тварин ладаном, хоча ефективнішим засобом лікування вважали окроплення «святою» водою і молитву951. Вони вважали, що нечиста сила говорить по радіо, біжить проводами, горить в електричних лампочках, бореться з Богом за допомогою космічних супутників. У своїх будинках на дверях, вікнах малювали крейдою хрести і тексти молитов. Перед вечерею вони хрестили вікна, двері і все навколо себе, щоб перешкодити нечистій силі проникнути в їхні домівки. Деякі віруючі (найбільш фанатичні) після відвідувань невіруючими їхнього житла виносили із хати сміття, мили лавки і все в хаті кропили «святою» водою . Хоча, звичайно, така поведінка була характерна далеко не для всіх істинно-православних християн.

Внутрішня обстановка життя істинно-православних часто була доволі аскетичною: кілька предметів ужитку (стіл, лавка, табурет); одежа була поношена і вилиняла, часто виготовлялася з домотканої тканини. Їх побут відповідав (як зазначали їх критики, не завжди об'єктивно - П. Б.) їхній зовнішності «фанатично-похмурих, які дивилися спідлоба і цідили слова»953. Через відособленість, неприйняття антирелігійної пропаганди, намагання триматися за старі релігійно-побутові уявлення, секуляризаційні процеси серед них відбувалися набагато повільнішими темпами, ніж серед віруючих, що належали до РПЦ або інших конфесій.

У 1970-80-х роках істинно-православні християни переважно відмовилися від заборон у їжі. Купляли різні товари та продукти в магазинах, що в 1950-х роках було радше винятком954. Чимало послідовників ІПХ працювали в колгоспах і на державних підприємствах. Переставало вважатися гріхом користування громадським транспортом, звернення до лікаря, контакти з невіруючими955. Згідно зі спостереженнями вчителя С. Самсо- ненка на Полтавщині: «... Почали віддавати дітей в школу... Раніше члени ІПХ не визнавали радянських грошей, боячись гріха, не користувалися автотранспортом, жили натуральним господарством. Тепер вже їздять автобусами, мають власні мопеди, мотоцикли, купують продукти і промислові вироби в магазинах... Раніше сектанти вважали за великий гріх написати заяву в радянську установу, а тепер - один з найбільших їхніх активістів... зрозумів, що наближається старість, а пенсії немає, бо ніде не працював, коли був молодий. - Кому можна подати заяву про призначення пенсії? - запитав він нас»956. Отже, соціально-побутова сфера навіть віруючих, що належали до релігійних течій, які певний час дотримувалися жорсткої самоізоляції, зазнавала вагомих змін.

Загалом, члени більшості конфесій не відрізнялися одягом, вживанням їжі, обстановкою осель. Члени невеликих протестантських громад закритого типу стосовно побуту часто наголошували: «Ми як всі».

Одними із суспільних цінностей були охорона здоров'я, заняття фізкультурою. Однак ставлення релігійних організацій, а відтак і віруючих до занять фізкультурою і спортом було неоднозначним. РПЦ до таких занять здебільшого ставилася нейтрально. Такі погляди були притаманні і більшості пересічних православних віруючих. На противагу їй, РКЦ на Заході проводила активну роботу зі створення різного роду релігійних спортивних клубів і спортивних організацій тощо. Приміром, 1947 року у ФРН були відновлені «Дойчен Югендкрафт», розпущені раніше Гітлером, які до 1958 року налічували 400 тис. осіб. У США діяли Об'єднана рада католицької молоді, Національна федерація студентів-католиків, які займалися питаннями фізичного виховання. В Італії був створений Католицький союз спортсменів. Діяла світова Міжнародна спортивна федерація католицького навчання957 та інші. У СРСР через обмеженість дій релігійних організацій такі заходи не проводилися, однак заняття фізкультурою і спортом загалом сприймалися позитивно католицьким духовенством. У Західній Україні ще в довоєнний період за сприяння багатьох представників греко- католицького духовенства функціонували різного роду спортивні молодіжні організації.

Пропаганда спорту спостерігалася і з боку деяких пасторів реформатської церкви на Закарпатті, хоча для кальвінізму, на відміну від лютеранства та англіканства, з часу його виникнення було характерне переважно негативне ставлення до занять спортом. Зокрема, пастор Балог із с. Гараз- дівки входив у сільську футбольну команду, пізніше, вже у віці, став футбольним суддею. Він часто відвідував клуб, бібліотеку (був одним із активних читачів), брав участь у сільських змаганнях із шахів958.

Велику увагу охороні здоров'я приділяли адвентисти сьомого дня. Однією із норм їхньої релігійної поведінки було виконання рекомендації так званої санітарної реформи, яка передбачала обмеження деяких видів продуктів та установлювала певний порядок поведінки віруючих. Адвентисти сьомого дня заявляють, що її метою було збереження здоров'я віруючих959. Н. Жукалюк (один із керівників адвентистів сьомого дня) та В. Любащенко пишуть: «Церква Адвентистів сьомого дня вважає здоров'я однією із важливих цінностей людського буття»960. Адвентисти сьомого дня також позитивно ставилися до фізкультури і спорту. Вони визнавали, що «фізкультура і спорт відіграють суттєву роль в підтриманні здоров'я як окремої особистості, так і народу загалом. Адвентисти були противниками лише тих видів спорту, які були пов' язані з ризиком для здоров' я і формували жорстокість»961. Слід відзначити, що санітарна реформа, попри низку цінних вказівок, не завжди співпадала з медично-профілактичними рекомендаціями і деякі її приписи щодо невживання окремих продуктів мали сумнівний оздоровчий ефект.

Отже, розгляд поданих вище проблем свідчить, що одним із потужних чинників впливу на суспільну свідомість та поведінку віруючих була належність тих або інших осіб до релігійних течій відкритого типу - церков, деномінацій чи релігійних об' єднань закритого типу, які більшість радянських дослідників називали сектами. Проте багато з останніх течій проходили складний процес у напрямку від секти до деномінації. Іншими важливими чинниками впливу на соціальне життя були ступінь релігійності й власні погляди людей, освітній рівень, психічна структура людини тощо. Вплив цих факторів визначав ставлення віруючих до праці, їхню соціальну активність.

Упродовж досліджуваного періоду через секуляризаційні процеси чимало віруючих певною мірою змінили ставлення до праці, суспільного оточення, сім'ї та побуту. Для них праця дедалі рідше була дією, спрямованою на служіння Богу, засобом досягнення спасіння і вони дедалі частіше трактували її винятково як засіб для задоволення матеріально- фінансових потреб. У царині соціальних контактів спостерігалися тенденції до зменшення самоізоляції з боку членів релігійних громад закритого типу. Поступово зникали й побутові відмінності між віруючими, що належали до різних конфесій, а також між ними та невіруючими.

Размещено на Allbest.ru