Смерть у церковних приписах та повсякденному житті Гетьманщини ХVІІІ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Смерть у церковних приписах та повсякденному житті Гетьманщини ХVІІІ ст.

Вступ

Проблема сприйняття смерті, започаткована роботою Філіпа Ар'єса, дуже швидко втягла в свою орбіту велике коло дослідників, ставши однією з найпопулярніших тем та перерісши рамки окремих історіографічних напрямків і навіть гуманітарних дисциплін Арьес Ф. Человек перед лицом смерти. М., 1992; Бродель Ф. Структуры повседневности: возможное и невозможное / Материальная цивилизация, экономика и капитализм, XV-XVIII вв.: в 3-х т. / Пер. с фр. Л.Е. Куббеля. М., 1986. Т. 1. С. 84-107; Шоню П. Цивилизация классической Европы / Пер. с фр. и послесл. В. Бабинцев. -- Екатеринбург, 2005. С. 173-232; Його ж. Цивилизация Просвещения / Пер. с фр. И. Иткина, М. Гистер. -- Екатеринбург, Москва, 2008. С. 41-179; Ле Руа Ладюри Э. Монтаню, окситанская деревня (1294-1324) / Перевод с французского В.А. Бабинцева и Я.Ю. Старцева. -- Екатеринбург, 2001. С. 262-276, 471-486; Vovelle M. Smierc w cywilizacji Zachodu. Od roku 1300 po wspolczesnosc / M. Vovelle; przeklad: T. Swoboda oraz M. Ochab, M. Sawiczewska-Lorkowska, D. Senczyszyn. -- Gdansk, 2004.. Адже, як було слушно зауважено, «смерть “розпаковує” приховані смисли життя» Кісь Р., Маєрчик М., Кісь О. Переднє слово // Студії з інтегральної культурології. 1.THANATOS. Спецвипуск «Народознавчих зошитів». 1996. № 1. С. 6.. Окремі аспекти цього соціокультурного феномену на українському матеріалі проаналізовані в роботах Лілії Бережної, Наталії Білоус, Оксани Вінниченко, Оксани Прокоп'юк, Оксани Романової, Наталії ЯковенкоБережная Л.А. Украинско-белорусская поэзия и драматургия XVII века о смерти и загробном мире -- Режим доступу: http://www.hist.msu.ru/Labs/UkrBel/berezh.htm; Білоус Н.О. Тестаменти киян середини XVI -- першої половини XVII ст. К., 2011; Вінниченко О.В. Шляхетські заповіти в реляційних книгах Львівського та Перемишльського ґродських судів першої половини XVIII ст. століття як історичне джерело. / Автореф. дис. ... канд. іст. наук. Львівський національний університет імені !вана Франка. 2009; Прокоп'юк О. Поменник як історичне джерело: особливості складання пам'ятки та поминальна практика // Поменник Софії Київської. Археографічна публікація рукописної пам'ятки другої половини XVIII -- першої чверті XIX ст. / Упор. та вступні статті О. Прокоп'юк. К., 2004; Романова О. Значення передсмертної сповіді та поховання за християнським обрядом у свідомості людей XVIII ст. // Україна в Центрально-Східній Європі. 2007. № 7. С. 216-238; Яковенко Н. «Погреб тілу моєму вибираю с предки моєми»: місця поховань волинських князів у XV -- середині XVII століть // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Зб. наук. праць на пошану Л. Войтовича. Львів, 2011. С. 784-808; її ж. Жарти зі смертю (пародійна мініатюра князя Олександра Заславського на тлі його конфесійної ідентичності). -- Режим доступу: http://www.myslenedrevo.com.ua/studies/miscel/ jakovenkozharty.html.. Однак загальний стан розробки проблеми залишається поки що далеким від бажаної повноти.

Ця стаття присвячена дослідженню поховальних церемоній у середовищі представників козацького стану Гетьманщини в середині ХУШ ст., зокрема, увага зосереджуватиметься на місцях останнього спочинку та витратах на погреб. Нас цікавитимуть також моменти незбігу між церковними канонами та повсякденними практиками у ставленні до «доброї» та «злої» смерті, але, на жаль, специфіка джерел унеможливлює симетричний аналіз всіх аспектів проблеми в цих двох регістрах. Джерельною базою дослідження стали передовсім прохання про дозвіл на християнське поховання, скарги на священиків щодо завищених розмірів оплат жалобних церемоній, реєстри витрат на поховання та тестаменти.

«Добра» та «зла» смерть через призму православної есхатології

гетьманщина поховання смерть

У християнстві поняття смерті пов'язане з комплексом питань, що стосуються завершення людиною земного буття, Страшного суду, раю та пекла. Цю сукупність називають «чотирма останніми речами»Бережная Л. Украинско-белорусская поэзия и драматургия XVII века о смерти.... Основне завдання Церкви полягає у підготовці особи до переходу в кращий світ та вічного життя, однак цей шлях бачився інакше представникам різних конфесій. Кардинальні трансформації у трактуванні цих питань для католиків пов'язані з Контрреформацією Уоуеііе М. бшіегс w cywilizacji 2асйоби. Об гоки 1300 ро wsp61czesnosc... 8. 311--314. та «обсесивно-похоронними іграми Бароко» Бодріяр Ж. Символічний обмін і смерть / Пер. з фр. Л. Кононовича. Львів, 2004. С. 239. Див.: Корзо М.А. Украинская и белорусская катехетическая традиция ХУІ- ХУІІІ вв.: становление, эволюция и проблема заимствований. М., 2007. С. 356-357.. У Київській митрополії зміни були започатковані Петром Могилою , зокрема, вимоги до поведінки православного вірянина перед смертю детально розроблені в його Требнику Требник митрополита Петра Могили: У 2-х т. -- [репр. вид. 1646 р.]. 3-є вид. Х., 2007. Т. 1. С. 540-588.. Суворі приписи Петра Могили щодо передсмертної сповіді православних вірян потрібно розглядати як складову в комплексі спроб дисциплінувати населення. Цій меті були підпорядковані й інші вимоги до жалобного церемоніалу. У підсумку, головну роль біля помираючого отримував священик, натомість близьким відводилося місце пасивних спостерігачів. «Добра смерть» передбачала сповідь умираючого перед священиком віч-на-віч, відспівування тіла в церкві та поховання в освяченій землі. Священик окроплював святою водою помираючого перед сповіддю, сповідав його, промовляв замість нього «Вірую в єдиного Бога» (якщо той не знав молитви), притримував свічку в руках висповіданого в тих випадках, якщо вмираючий не міг її втримати самостійноТам само. С. 550.. У «Требнику» передбачена і ситуація, коли після завершення всіх ритуалів смерть не наступала. У цьому випадку священик мав поставити вірянинові вісім запитань: 1) чи вірить він у догмати Православної Східної Церкви? 2) чи сподівається на вічне життя? 3) чи любить Бога? 4) чи жалкує про свої гріхи і просить, щоб вони були відпущені? 5) чи шкодує про гріхи своїх ворогів і чи просить, щоб вони були відпущені? 6) чи перепрошує всіх тих, кого образив? 7) чи приймає із вдячністю ту хворобу, що йому її послав Господь за гріхи? 8) чи обіцяє стерегтися гріхів і слухатися Бога, якщо йому буде повернено здоров'яТам само. С. 551-553.?

Важливим джерелом знань про «чотири останні речі» для православних були також апокрифи, серед них -- тексти, пов'язані з Богоматір'ю, Євангеліє від Никодима про сходження Христа в пекло, оповідання про діяння праведників і святихАпокрифы древних христиан: Исслед., тексты, коммент. / Акад. обществ. наук при ЦК КПСС, Ин-т науч. атеизма; [Редкол.: А.Ф. Окулов]. М., 1989. С. 30-31.. До останньої групи належить житіє Василя Нового, яке містить оповідь про смерть та посмертні митарства душі благочестивої вдови Феодори, Василевої служниціАпокрифи і леґенди з українських рукописів. / Зібрав, упорядкував і пояснив др. Іван Франко. Т. ІУ. Леґенди про святих. Апокрифи есхатологічні. Репринт видання 1906 р. -- Львів, 2006. С. 178. Іван Франко опублікував 27 рукописних апокрифів, які стосуються індивідуальної есхатології. Крім цього, у 19 інших текстах цієї ж збірки йдеться про універсальну есхатологію.. На думку Лілії Бережної, цей сюжет про шлях душі до раю став основою уявлень православного населення українських та білоруських земель про посмертну долю людиниБережная Л. Украинско-белорусская поэзия и драматургия XVII века о смерти... Ростовский Д. Житие преподобного отца нашего Василия Нового... С. 531.. Найповніший опис акту смерті й митарства грішної душі на шляху до Царства Небесного зустрічаємо у житії Василя Нового пера Димитрія Ростовського, вміщеного до «Четіїх Міней» (1700 р.).

Зупинимося на вкрай цікавому для нас фрагменті -- сні Григорія, учня преподобного Василя, в якому юнакові з'являється душа покійної служниці преподобного, благочестивої вдови Феодори. Вона розповідає Григорієві, «як разлучилася з тілом, як перетерпіла смертні муки, що бачила після смерті та як врятувалася від повітряних духів» . У смертну годину навколо ліжка Феодори зібрався натовп «чорнолицых эфиопов» із сувоями, де були записані всі гріхи вдовиТам само. С. 532.. Натомість справа від ліжка з'явилися два ангели, які дорікнули демонам за передчасну появу біля вмираючої. Коли прийшла смерть в образі кістяка з мечами, стрілами, списами, серпами, пилками, сокирами та іншими «орудиями неизвестными»Там само. С. 533. Там само. С. 534., ангели наказали їй звільнити душу Феодори від тягаря плоті швидко й тихо, бо вона не обтяжена багатьма гріхами. Вислухавши наказ ангелів, смерть взяла сокиру й відсікла помираючій спершу ноги й руки, а потім за допомогою інших знарядь відрізала решту частин тіла. Після цього смерть напоїла Феодору гірким розчином. Від його гіркоти душа благочестивої вдови здригнулася і вийшла з тіла. Її негайно підхопили ангели, а тіло залишилося лежати нерухомо. «Совлекши его, как совлекают одежду», душа Феодори оглядала тіло з подивом. Демони теж наблизилися до новопреставленої душі й почали вимагати від ангелів облишити її. Ангели провели її через повітряні митарства й показали жахи пекла. Лише на сороковий день після смерті Феодора знайшла спокій у раюТам само. С. 547..

Душа Феодори після смерті пройшла 20 митарств, тобто 20 допитів у демонів. На цьому шляху її супроводжували два ангели в образах прекрасних білявих юнаків. Вони захищали душу покійної від передчасних зазіхань демонів-ефіопів із палаючими очима. Останні мали сувої, в яких були переписані всі, навіть найдрібніші, гріхи, вчинені Феодорою. Звірившись із записами, демони викривають її лихослів'я, пияцтво, ненажерливість, лінощі, блуд та нещирість на сповіді. Тільки заступництво живої людини, преподобного Василя Нового, дозволило душі Феодори потрапити до раю. Проте, навіть якщо добрі вчинки якогось грішника й не змогли б кількісно переважити лихі справи, то нещасну душу не відправили б до пекла негайно. У такому разі демони мали утримувати її ув'язненою в повітряних темницях, доки живі не спокутують скоєні нею гріхи через милостині й молитвиТребник митрополита Петра Могили. Т. 1. С. 833..

Православна Церква не визнає католицького догмата про чистилище, але має багату практику регулярного поминання покійних (ведення помянників, сорокоусти, згадування імен померлих під час богослужінь на великі свята й у молитвах щосуботи). Заупокійних молитов потребує навіть душа тієї людини, яка очистилася перед смертю, тобто встигла висповідатися і причаститисяТам само. С. 835.. Петро Могила використав у «Требнику» апокрифічний сюжет із повітряними темницями, щоб виправдати необхідність «безкровних жертв» за душу покійного. В «Євхологіоні» (інша назва «Требника») пояснено, що на сповіді людина отримує прощення за гріхи, але не звільняється від відповідальності за отримане під час скоєння гріха задоволення. Шлях до Царства Небесного контролюють «воздушные князья тьмы»Там само. Бережная Л. Украинско-белорусская поэзия и драматургия XVII века о смерти . ГалятовськийІ. Наука, альбо Способ зложення казання. С. 133.. Вони утримують такі нерозгрішені душі в повітряних темницях, доки Церква молитвами, милостинями і безкровними жертвами не вблагає Бога прийняти їх.

На думку Лілії Бережної, проводити паралелі між чистилищем та митарствами не варто: за католицькою традицією на нерозгрішену душу після очисних мук у чистилищі чекає тільки рай, натомість для православних душ митарства -- це випробувальні процедури, після яких можуть відправити як до раю, так і до пекла.

Після Петра Могили сюжет із митарствами використав Йоаникій Галятовський у своєму гомілетичному трактаті «Наука, або Спосіб складання казання» (1659 р.). Він рекомендує проповідникові при підготовці казання для похорону звертати увагу на те, де ховають людину. Якщо в церкві святих апостолів Петра й Павла, то слід наголосити на щасливій долі покійного, бо «апостол Павло душу його по митарствах оборонить од злих духів мечем, з яким його малюють» . У випадку поховання у церкві Покрови Пресвятої Богородиці, проповідникові слід попрохати Діву Марію покрити омофором всі гріхи покійного, «щоб її (душі -- О.З.) супротивенці на митарствах не гамували і не затримували»Там само..

Апокрифічний сюжет про розлучення душі з тілом справив вплив на драму-мораліте Георгія Кониського «Воскресение мертвых» (1746 р.). Акт смерті лихого Діоктита, вочевидь, виписано під впливом сцени смерті Феодори. Він у розпачі волає: «Ах, незносно горе! / Огню ізлив на серце, аки ножем поре / Внутрность моя! Вижу: прийшло погибати! / (Ложиться на ложе) /. Смерть рубаєт. / ...Се уже правая / Рука заклякла, / Тож рубаєт. / Се же клякнет і другая; / Ноги зовсім отняло! / Отрубуєт все. / Уда ні єдина / Не чую ...»Кониський Г. Воскресение мертвих. С. 348.. Грішна душа Феодори теж оповідає про усікнення частин тіла, а смертні муки порівнює з сильним полум'ямРостовский Д. Житие преподобного отца нашего Василия Нового . С. 531-532.. Натомість інший персонаж «Воскресения мертвых», праведний і терплячий Гіпомен «в полусмерть прибитый от Диоктита, весело с упованием блаженного воздаяния умирает»Кониський Г. Воскресение мертвих. С. 345.. Ця ремарка покликана засвідчити милість Божу до праведного Гіпомена через дарування йому спокійної смерті. В апокрифічному тексті про Феодору ангел, зважаючи на заступництво преподобного Василя, наказує смерті відділити душу від тіла швидко й тихо. Спокійний відхід у вічність означає прихильне ставлення Господа і дає надію на спасіння. Тож, як бачимо, широко використовуваний апокрифічний сюжет про митарства ліг у підґрунтя офіційної православної есхатології.

Конкретизуємо види «злої» смерті за допомогою віршованої збірки Климентія Зіновієва Энциклопедический словарь в 86 книгах и 4 дополнениях: Т. ХХХІ / Под ред. К.К. Арсеньева и засл. проф. О.О. Петрушевского. СПб., Брокгауз -- Ефрон, 1901. С. 789. Требник митрополита Петра Могили. Т. 1. С. 545-546. Климентій Зіновіїв (?-?) -- ієромонах одного з чернігівських монастирів. За припущенням літературознавця Вікторії Колосової, його віршовану збірку було створено між 1700 та 1709 рр. Вціліла солідна частина рукопису (321 аркуш). К. Зіновіїв знав основи тогочасної поетики, порядок церковної служби, нотну грамоту, але, схоже, не пройшов повного, за нормами ХУІІ ст., курсу навчання. Див.: Доманицький В. Невідомі вірші ієромонаха Климентія (з початку ХУІІІ віку) // Записки НТШ. Т. ЬХХХІ. Кн. І / Львів, 1908. С. 56; Колосова В.П. Климентій Зіновіїв. Життя і творчість. К., 1964. С. 168181., де у розділі «Про годину смертну» кожному її варіанту присвячено окремий вірш. Перелічено вісім «злих» способів розлучення тіла й душі К. Зіновіїв ці способи смерті ще називає «не догодними», «ганебними», «суворими» або «лютими». (Зіновіїв Климентій. Вірші та приповісті... С. 104-105). (пожирання людини тваринами («звіроїдна» смерть), падіння з висоти, засипання землею, утоплення, замерзання, згорання у вогні, раптова смерть «без жодних причин або приключок, нітрохи не хворівши і не лежавши»Там само. С. 107. та самогубствоТам само. Климентій згадав дві обставини, які здатні підштовхнути людину до самогубства. Перша, це коли «печаль є клята», друга -- коли «не хочеться в руках помирати в ката». Автор не рекомендував накладати на себе руки тим, хто очікує страти. Спершу він зазначив, що від смертної кари можна відкупитись, а біблійну історію про загибель Іуди навів лише як другий аргумент проти самогубства.), на які заслуговують лише «бусурмани»Зіновіїв Климентій. Вірші та приповісті // Слово многоцінне. Хрестоматія української літератури, створеної різними мовами в епоху Ресесансу (друга половина XV- ХУІ ст.) та в епоху Бароко (кінець Х^-Х^ІІ ст.). В 4-х книгах. Кн. 2: Література високого Бароко (1632-1709 рік). [упоряд. Шевчук В., Яременко В.]. К., 2006. С. 104..

Смерть у дорозі, далеко від рідного дому, теж небажана, бо ускладнює процедуру передсмертного відпущення гріхів і заважає віддати майнові розпорядженняЗіновіїв Климентій. Вірші та приповісті... С. 106.. Проте Климентій не назвав таку смерть «ганебною», «злою» чи «лютою». Можливо, автор виходив із тих міркувань, що мандрівник, який відчув наближення смертної години, ще мав шанс знайти випадкового сповідника.

Як зауважив Климентій, нагла смерть маркує невірних, адже «людям благовірним» Бог посилає «добру», «християнську» смертьТам само. С. 102-103.. Тож, за текстом, сукупність вимог до ідеальної кончини виглядала таким чином. По-перше, вмираючий мав бути охрещеним, бо ті, хто не пізнав цього таїнства, «лиця Христового бачити не будуть»Там само. С. 103.. Насамперед ця вимога стосувалася немовлят. Смертність у ранньомодерні часи серед новонароджених традиційно була найвищою в порівнянні з представниками інших вікових групЗамура О. Показники рівня смертності сільського населення Переяславсько- Бориспільської єпархії у другій половині Х'УГІІ ст. // Наукові записки. Збірник праць молодих вчених та аспірантів. Т. 24. К.: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України (у друці). Зіновіїв Климентій. Вірші та приповісті. С. 106.. Зволікання із таїнством хрещення новонародженої дитини могло занапастити її душу. По-друге, помирати потрібно було вдома, бо перед смертю людина мала здійснити низку ритуалів: сповідатися, причаститися, майном своїм розпорядитися . По-третє, перед смертю людина повинна бути притомною, не втрачати пам'яті і дару мовленняТам само. С. 107., аби просити вголос Бога про захист, коли демони поспіхом оточать помираючого з прагненням швидше вхопити його душу. Згадки про необхідні короткі молитви є й у «Требнику» 1646 р.Требник митрополита Петра Могили. Т. 1. С. 500.: вмираючий повинен був повторювати їх слідом за священиком.

Інтеграційні процеси, спричинені інкорпорацією Гетьманщини до складу Російської імперії, обумовили спроби запровадити контроль за діяльністю парафіяльних священиків з боку імперської влади задля облаштування «добре регульованої держави»Когут З. Російський централізм і українська автономія: Ліквідація Гетьманщини, 1760-1830. К., 1996. С. 73-78., зокрема у сфері здійснення поховальних практик ПСЗ. Т. VII. (1723-1727). СПб, 1830. С. 130, 143, 167; ПСЗ. Т. XVII. (1765-1767). СПб., 1830. С. 117; ПСЗ. Т. ХІХ. (1770-1774) СПб., 1830. С. 658-660, 1079. Водночас, законодавче регулювання поведінки священиків щодо останків тих, хто, ймовірно, помер наглою смертю, розпочалося дещо пізніше (ПСЗ. Т. ХІХ. (1770-1774) СПб., 1830. С. 1076). До першої спроби запровадити обов'язкове щорічне відвідування сповіді православними імперський уряд вдався ще 1716 р. (ПСЗ. Т. V. 1713-1719. СПб., 1830. С. 166.). Однак поки що не виявлено жодного сповідного розпису, який походив би з Київської чи Переяславсько-Бориспільської епархій і був би укладений раніше 1738 р. (Дмитренко В.А. Матеріали церковного обліку населення Київської та Переяславсько-Бориспільської єпархій як джерело з соціальної історії Гетьманщини ХVШ ст. / Дис... канд. іст. наук. К., 2011. С. 56). У 1737 р. було введено обов'язкову щорічну сповідь для всіх православних Російської імперії. (ПСЗ. Т. Х. (1737-1739) СПб., 1830. С. 114-123.) Особи, які були відсутні у своїй парафії протягом Великого посту й сповідалися де-інде, мали надати письмове підтвердження факту сповіді місцевому священикові після повернення додому. Тим, хто не сповідався до Великодня, можна було подбати про очищення від гріхів під час Петрівки або Спасівки. Осіб, які пропускали сповіді у своїй парафії три роки поспіль і не мали письмового підтвердження від іншого священика про сповідь у нього, належало записувати розкольниками. Усіх своїх парафіян священик записував до сповідальних розписів із відповідними позначками про відвідування чи невідвідування ними сповіді. Закон дозволяв не сповідатися лише дітям, які були молодші семи років, хоча їх теж обліковували із зазначенням віку.. З-поміж іншого, на ієреїв покладалися функції стежити за дотриманням парафіянами обов'язку щорічної сповіді, запровадження якої мало б спростити питання про поховання по-християнськи тих осіб, що з певних причин були позбавлені можливості висповідатися перед смертю .

Протягом досліджуваного періоду дотримання усіх належних релігійних ритуалів під час погребу православних, які померли наглою смертю Окрім самогубців, пиятиків та тих, хто загинув на поєдинках (Требник митрополита Петра Могили... С. 545-546)., формально не було забороненеОксана Романова з'ясувала, що ні в Київських, ні в Львівських виданнях Требника Петра Могили особи, які раптово загинули в інший спосіб, не віднесені до тих, кого належить позбавляти поховання по-християнськи. У Московських виданнях перелік осіб, яких не можна ховати по-християнськи, взагалі відсутній (Романова О. Значення передсмертної сповіді... С. 219).. Як зауважує Оксана Романова, за церковними нормами такі небіжчики мали бути поховані по-християнськи, якщо сповідалися щороку й за життя не перебували в конфлікті з ЦерквоюРоманова О. Значення передсмертної сповіді ... С. 221..

Утім, здається, що для православних Переяславсько-Бориспільської єпархії сповідь віч-на-віч зі священиком, описана в «Требнику» Петра Могили, не була звичною практикою. З цього приводу 1758 р. ново- призначений єпископ ГервасійГервасій (Григорій) Лінцевський (? - 1769) -- народився у с. Жиляни під Києвом, син священика. Навчався у Київській академії, яку закінчив 1727 р. Прийняв постриг і викладав піїтику в рідній академії. У 1742 р. архієпископ Київський Рафаїл Заборов- ський рекомендував кандидатуру Григорія Лінцевського Синоду для заміщення посади архімандрита Пекінського Стрітенського монастиря. У Китаї майбутній архієрей пробув 10 років (з 1745 по 1755 р.). У 1757 р. призначений єпископом Переяславсько-Бориспільської єпархії. На цій посаді перебував до своєї смерті у 1769 р. адресував місцевим священикам послання. Серед іншого (скажімо, вимог піклуватися про храми й боротися проти забобонів) єпископ приділив увагу й проведенню сповіді. Гервасій закликав вислуховувати почергово всіх тих вірян, які попросять про індивідуальну сповідь, «а не токмо совокупно приходящих, яко сие бывает часто во время святая Четыредесятницы»ЦДІАУК. Ф. 990, оп. 1, спр. 285, арк. 3.. Цілком можливо, що місцеві священики сповідали своїх вірян, як отець Лук'яній із анонімних «Великодніх віршів»: «Він було в гурті сповідає, хоть хто прийде і п'яний / А що було на сі витребеньки не смяває (не зважає -- О.З.), / Хоть хто люльки потягне -- то він причащає»Воскресенские стихи -- Режим доступу: // http://izbomyk.org.ua/ukrinter/int16.htm.

Джерелом знань мирян про науку доброго вмирання мав бути передовсім парафіяльний священик. Однак освітній рівень ієреїв був далекий від вимог, яким мав відповідати духівник Ковальска-Стус Х. Культура и эсхатология: Москва в ХУІІ столетии // Государство, религия, церковь в России и за рубежом. 2009. № 3. С. 116.. Так, уже згадуваного єпископа Гервасія прикро вразили «недбалість тих, хто пасе, та невігластво тих, кого пасуть».

Парафіяльні священики Переяславсько-Бориспільської єпархії в окремих випадках раптових смертей своїх мирян без сповіді зазвичай зверталися до консисторії за дозволом на поховання їх по-християнськи, попри відсутність відповідного нормативного акту, який би забороняв такий погреб. Імовірно, дії священиків узгоджувалися з неписаною церковною традицією. Крім того, обставини смерті осіб, чиє життя перервалося раптово, мабуть, завжди провокували підозри. Представники церковної влади могли припустити, що особа вчинила самогубство чи померла від надмірного споживання алкоголю, а, відповідно до приписів «Требника» Петра Могили, підтвердження цих підозр позбавляло небіжчика права на поховання по-християнськи Требник митрополита Петра Могили. Т. 1. С. 545-546..

Протиріччя між комплексом вимог Церкви до обставин смерті добропорядного християнина та реаліями повсякденного життя з особливою виразністю виявлялися тоді, коли раптова смерть ставила під питання можливість християнського погребу небіжчика. Спробуємо докладніше з'ясувати обставини, що змушували священиків і мирян Переяславсько- Бориспільської єпархії спеціально клопотатися в місцевій духовній консисторії про дозвіл на поховання.

Мною проаналізовані клопотання за період від 1746 р. по 1783 р. За 38 років зафіксовано 15 випадків звертання до консисторії парафіяльних священиків і мирян з приводу наглої смерті парафіян/близьких осіб (не включаю до цього числа випадків смерті від чуми): п'ять убивствЦДІАУК. Ф. 990, оп.1, спр. 51, 52, 133, 172, 1653., два самогубстваТам само. Спр. 172., три нещасні випадкиТам само. Спр. 173, 341, 439., одна смерть у дорозі за нез'ясованих обставинТам само. Спр. 1535.. Крім того, двох осіб смерть спіткала уві сніТам само. Спр. 119, 289., ще двох -- у шинку, коли вони перебували в стані алкогольного сп'янінняТам само. Спр. 697, 1408.. Цілком імовірно, що зафіксованими випадками кількість загиблих від нещасливих обставин не обмежувалася, однак ієреї не вбачали необхідності звертатися до консисторії за дозволом на поховання. Після спеціальних звернень парафіяльних священиків або родичів покійних до консисторії, над 11 із 15 померлих дозволили провести християнський обряд поховання. Рішення стосовно ще трьох осіб не збереглися. Лише в одному випадку у клопотанні було відмовлено.

Детальніше розглянемо смертельні випадки, що лягли в основу клопотань до консисторії. Показовою є справа про загибель 13 лютого 1761 р. 25-річного козака с. Хоцьки Трохима Ходченка на весіллі у свого дядька Івана БузницькогоТам само. Спр. 341, арк.1. Там само. Арк. 2 зв.. Ходченко, підбурюваний козаком Яковом Шутенком, в'їхав у хату на коні й упав. Згори на нього повалився сам Шутенко. Жарт спричинив трагічні наслідки. Присутні при цій події зауважили, що Трохим ледве дихає, і винесли його на двір. Постраждалий попросив його не трусити й поскаржився на нудоту. Тоді його поклали в сінях, щоб проспався. Уночі по Трохима прийшла дружина й виявила, що він мертвий .

Переяславський протоієрей Павло Скрипчинський негайно доніс про цю трагічну подію в консисторію. За його формулюванням, Трохим Ходченко «от необычных шуток умре»Там само. Арк. 2.. Після цього з канцелярії консисторії надіслали в Переяславську полкову канцелярію промеморію про огляд тіла Ходченка. За наказом полкової канцелярії труп обстежили полковий сотник і полковий цирульник з метою виявлення «сумнителних к опасной болезни, либо боевых знаков»Там само. Арк. 4. Таким чином, одним із завдань уповноважених було виключення або підтвердження підозр щодо поширення інфекційного захворювання, яке могло б спричинити смерть Ходченка., тобто йшлося про можливість вияву ознак заразної хвороби чи слідів насильницьких дій щодо Ходченка. На підставі результатів опитування свідків та огляду тіла вони встановили, що смерть настала від забиття, але до прийняття остаточного рішення наказали тіло тимчасово закопатиТам само. Арк. 4.. Через шість днів, 22 лютого, переяславський полковий суддя надіслав до консисторії свій висновок. У цьому документі питання про остаточне вирішення проблеми погребу по-християнськи перекладалося на консисторію. Згідно з наведеним формулюванням, належало «над показаним мертвим телом, уже зарытым, по христианскому обычаю надлежащий обряд и поминовение учинити, если в том согласуют святых отцов правила»Там само. Там само. Арк. 2 зв..

Цікаво, що опитані свідки (місцеві козаки Іван Бузницький, Петро Тихоненко, Грицько Педоренко й священик Леонтій Васильєв) свідчили, що покійний помер не «от пьянства» , хоча його поведінка свідчила про протилежне. Можливо, факт вживання алкоголю не оцінювався громадою негативно, тому смерть Ходченка в очах односельців була результатом нещасного випадку й не викликала осуду. Місцевий священик, схоже, не мав підстав вважати Ходченка п'яницею, якому відповідно до приписів «Требника» належало відмовити у похованні по-християнськи Требник митрополита Петра Могили. Т. 1. С. 546. Недостойні були християнського поховання через міру «необычная питія піющіи и от самаго піянства» помираючі, «или съгарящш».. Зауважимо також, що протоієрей Павло Скрипчинський, своєю чергою, передав у консисторію зібрані хоцьківським священиком позитивні свідчення односельців про те, що загиблий був «обхождения доброго»ЦДІАУК. Ф. 990, оп.1, спр. 341, арк. 2 зв..

Наступний нещасний випадок трапився в с. Скопець. Місцевий козак Федір Устенко купив вола у Йосипа Демченка 17 березня 1764 р., а наступного дня запросив на могорич своїх сусідівТам само. Спр. 439, арк. 1.. Серед запрошених був і Василь Круглик. Для нього ця гостина закінчилася трагічно. Випивши «Бориспільської сивухи»Там само., Круглик залишив компанію. Він пішов до млина, де, ймовірно, упав зі сходів і розбився на смертьТам само.. Наступного дня місцевий священик Іоан Тихонов доповів про випадок наглої смерті переяславському протоієреєві Павлові. Протопіп відповів, що необхідно встановити, чи не був останній «пьян», і тоді вже ховати тіло по-християнськи Там само. Арк. 1 зв. Вочевидь, тогочасні критерії рівня алкогольного сп'яніння були специфічними.. Однак, 20 березня отець Іоан поховав Василя Круглика належним чиномТам само. Арк. 5., а вже наступного дня відіслав у протопопію свідчення односельців про те, що вони разом пили в Устенка, але «не допьяна»Там само. Арк. 7.. Круглик пішов до млина тверезим і взагалі провадив порядне життя та був «до компаний неохоч»Там само. Арк. 6..

Напередодні Великодня 1776 р. у м. Золотоноші раптово помер козак Іван Шапочник. Він не був похований по-християнськи, бо помер «будто бы от немилости нечаянною смертию»Ф. 990, оп. 1, спр. 1408, арк. 1. Там само. Арк. 1-1 зв.. 1 вересня 1780 р. до Переяславсько-Бориспільського єпископа Іларіона Кондратковського звернулася київська міщанка Анна Кленовська , донька покійного. Вона просила дозволити православний поховальний обряд на могилі її батька. Цікаво, що на момент звернення від часу його смерті минуло чотири роки. Анна просила зважити на людську слабкість і на те, що її батько мав «болезнь паралижную» . Через три дні у Золотоніську протопопію відправили наказ консисторії: місцевий протоієрей Петро Базилевич мав з'ясувати, «какого оной Шапочник в жизни был состояния, не пьянствовал ли, сколько от роду лет, соблюдал ли христианский долг, имел ли он в себе паралижную болезнь и какого точно случая умре и в то самое время в каком был состоянии» .

Згідно зі свідченнями золотоніського козака Карпа Запорожця, 4 роки тому під час Великого посту він шинкував горілкоюТам само. Там само. Арк. 2. Там само. Арк. 4.. З його слів, у середу Вербного тижня до шинку прийшов Шапочник із козаком Андрієм Петрушею. Спочатку вони випили декілька гарнців меду й півтори кварти горілки. Потім до козаків приєдналися ще четверо інших чоловіків. Після цього невеликого бенкету Шапочник схилився на ослін і заснув. Козак Золотоніської сотні Федір Гончар зайшов випити горілки, став будити Шапочника і виявив, що той мертвийТам само.. Ці свідчення Карпо Запорожець дав 3 лютого 1781 р. під присягоюОбставини смерті Шапочника не були винятковими. Окрім нього, смерть у шинку спіткала ще й Стефаниду Чорноущиху, жительку с. Ковалина. Трапилося це 12 червня 1769 р. (Ф. 990, оп. 1, спр. 697, арк. 1). Село знаходилося за 16 верст від м. Переяслава. Така близька відстань, імовірно, зіграла позитивну роль у тому, що справу про дозвіл на християнський погреб покійної почали розглядати уже 13 червня. Очевидно, що свідків у цій справі теж не бракувало. На жаль, закінчення її не збереглося, відповідно, невідомо, чи дозволила консисторія ховати Чорноущиху по-християнськи..

Зі слів місцевих козаків канцелярист Іван Потапович записав, що покійному було близько 60 роківТам само. Арк. 5.. Він був «состояния порядочного», «приобщался святых тайн не токмо в святую Четыредесятницу, но и в прочие посты говел»Там само. Арк. 4 зв., тобто священик з'ясував, що небіжчик дотримувався вимог християнського життя. Опитувані Данило Глухенченко, Сергій Шапочник, Іван Колєсніченко та ктитор місцевої церкви Андрій Куліш пригадали, що Шапочник якраз у понеділок Вербного тижня почав говіти, а через два дні помер. Козаки сказали, що не знають, чи була у покійного «паралижная болезнь», але у нього часом відмовляла то рука, то нога. Іноді він ходив на милицяхТам само. Арк. 7 зв. Там само. Арк. 11 зв.. Спираючись на ці свідчення, 5 липня 1781 р. золотоніський протопіп надіслав у консисторію рапорт, у якому позитивно охарактеризував Івана Шапочника .

У свідченнях шинкаря Карпа Запорожця йдеться про півтори кварти горілки та декілька гарнців меду . Однак згадки про кількість випитого не завадили золотоніським козакам та місцевому протоієреєві позитивно охарактеризувати покійного Шапочника. Так само обставини смерті Трохима Ходченка і Василя Круглика не спонукали уповноважених полкової канцелярії, переяславського протоієрея та односельців загиблих до негативних оцінок їх особистості. Вочевидь, тут йшлося про специфічні критерії рівня залежності від алкоголю. Згідно з ними, задля уникнення слави п'яниці після випитого достатньо було просто триматися на ногах. Так, Андрій Петруша, з яким Шапочник пив у день своєї смерті, надаючи позитивну характеристику покійному, засвідчив, що ніколи не бачив того «лежачого п'яним» Кварта дорівнювала 1242 г, а гарнець -- 2,21 (Сидоренко О.Ф. Історична метрологія Лівобережної України ХУІІІ ст. К., 1975. С. 158). Ф. 990, оп. 1, спр. 697, арк. 7.. Імовірно, що сам факт регулярного вживання алкоголю не шкодив людині в очах оточуючих.

На завершальному етапі справу про дозвіл на проведення християнських поховальних обрядів над могилою Івана Шапочника розглядали три місяці. Лише 12 жовтня 1781 р. покійного визнали гідним церковних молитовТам само. Спр. 1408, арк. 17.. Нарешті 16 жовтня дозвіл на поховання по-християнськи отримали в Золотоніському духовному правлінні, а 20 жовтня рапортували про його виконанняТам само..

Тож, як бачимо, у всіх цих випадках сп'яніння було якщо не безпосередньою причиною смерті, то, у всякому разі, стало її приводом. Усупереч гаданій ясності справи, фігуранти розглянутих клопотань не підпали під заборону «Требника» на поховання пиятиківТребник митрополита Петра Могили. Т. 1. С. 545. Ф. 990, оп. 1, спр. 1535, арк. 1., вочевидь, через надзвичайно гнучкі критерії тверезості. Вони дозволяли людині пити «недопьяна» й вважатися тверезою. Підставою для здобуття слави пиятика могли бути лише такі крайні вияви сп'яніння, як повна втрата спроможності самостійно пересуватися на очах сторонніх осіб.

Для спростування підозр про «злу» смерть потрібно було виключити не лише надмірне вживання алкоголю, але й припущення про самогубство покійного. Розглянемо клопотання про дозвіл на поховання по-християнськи козачого підсусідка Федора Білецького, який 5 червня 1780 р. раптово помер в урочищі Трьох Братів по дорозі з м. Переяслава до рідного с. Єрковець . Возний під час огляду тіла не виявив ознак насильницької смерті. Таким чином, підозри щодо вбивства було спростовано.

Останки Федора Білецького не були поховані по-християнськи, однак їх закопали без відповідних церковних церемоній біля сільської церквиТам само. Арк. 1 зв., щоправда, невідомо -- в межах церковної огорожі чи поза нею. Можливо, відсутність ознак насильницької смерті спровокувала підозру щодо самогубства покійного, відповідно, з цієї причини над ним не були проведені християнські церемонії.

Удова Білецького ініціювала справу про християнський погреб чоловікаТам само.. Домагатися дозволу їй довелося більше року. На жаль, опрацьована нами архівна справа містить листування між Переяславським ґродським судом, консисторією та бориспільським протопопом лише за півроку, починаючи з січня 1781 р. Із тексту промеморії ґродського суду до консисторії від 19 січня 1781 р. зрозуміло, що клопотатися про дозвіл на поховання по-християнськи вдова Білецького почала ще ранішеТам само., однак, на жаль, ці документи не збереглися.

Скільки часу минуло від її звернення до письмової реакції ґродського суду в січні, невідомо. Свідки, запрошені на допит до Переяславського ґродського суду, повідомили, що Білецький страждав від нападів якоїсь хворобиТам само. Арк. 1.. На жаль, нижня частина аркуша, на якому записані ці свідчення, зіпсована, тому дізнатися деталі розповіді свідків неможливо. Ймовірно, свідчення про хворобу Білецького допомогли спростувати підозри щодо його самогубства. Тільки 9 червня 1781 р. Переяславська духовна консисторія нарешті дозволила провести відповідний обряд над могилою Білецького, визнавши його гідним церковних молитовТам само. Арк. 4 зв..

Неважко помітити, що особлива роль під час винесення рішення про дозвіл на поховання належала свідкам. У тих справах, до яких збереглися записи їхніх оповідей (клопотання про поховання по-християнськи Ходченка, Круглика, Шапочника, Білецького), зустрічаємо заперечення ними пияцтва покійного і наголошення на його добропорядності. Вочевидь, свідчення про те, що небіжчик хворів, теж сприятливо впливали на винесення позитивного рішення стосовно клопотання. Відповіді свідків частково узгоджуються з переліком запитань, наведених у вищезгаданому наказі Переяславсько-Бориспільської консисторії Золотоніському духовному правлінню щодо з'ясування обставин смерті Івана Шапочника Ф. 990, оп. 1, спр. 1408, арк. 2. Крім питання про вік покійного, з'ясовували те, чи він не пиячив, обставини його смерті й те, у якому стані людина була безпосередньо перед смертю.. Це дає змогу стверджувати, що рішення про дозвіл на поховання тих, хто загинув наглою смертю, виносили на основі результатів опитування свідків. Хоча самого моменту смерті Ходченка, Круглика, Шапочника й Білецького ніхто на власні очі не бачив. Їхні тіла пізніше виявляли родичі або знайомі.

Наявність убивці, хоча б і гаданого, знімала підозри щодо самогубства. Мабуть тому отримання дозволу на поховання по-християнськи для вбитих не становило особливих труднощів. Наприклад, козак Яготинської сотні, мешканець с. Соснівка Антон Зуб 9 жовтня 1752 р. звернувся до Переяславської полкової канцелярії з проханням написати «куди треба», щоб дозволили поховати його сеструФ. 990, оп. 1, спр. 133. Там само. Арк. 2. Там само., яку ввечері 7 жовтня вбив її чоловік Ілько Пітліченко. Того ж дня на ім'я соснівського священика Іоана Писаркевича у Переяславській консисторії виписали наказ про поховання вбитої «по чиноположению церковному», «ежели заподлинно она от убийства мужа своего умре».

Священик міг поховати загиблого наглою смертю й не чекаючи дозволу консисторії. Наприклад, 6 листопада 1746 р. був убитий козак Федір Хміль із с. Студениць, якого місцевий священик Олексій Якович одразу поховав. Студеницький ієрей наголосив на тому, що небіжчик «умер не з пьяну»Ф. 990, оп.1, спр. 52, арк. 5., а загинув через насильство. Таким чином, «зла смерть» не служила на заваді похованню, якщо її обставини були відносно відомі.

Поспіх священиків інколи створював додаткові труднощі для світського суду. Так, 12 березня 1783 р. житель с. Хоцьок Микола Коненко, перебуваючи на винокурні бунчукового товариша Стефана Ілляшенка, побив п'яного козацького підсусідка Василя Литвина. Коненко бив свою жертву трьома видами «зброї»: «поленом, потолще оглобли», «дубовою кочергою, в толщину рукою объяти» і «березовою палкою»Там само. Спр. 1653, арк. 5.. Наступного дня від побоїв Литвин помер, однак перед тим він устиг висповідатись у місцевого священика Симеона Кумановського. Таким чином, панотець не порушував церковної дисципліни, але вчинив усупереч наказові президента Малоросійської колегії графа Петра Румянцева-Задунайського від 19 вересня 1782 р. про обов'язковий огляд трупів земським справником та лікаремТам само. Арк. 1. і того ж дня поховав тілоТам само. Арк. 1 зв.. Однак, імовірно, священик не був поінформований про вимоги, тож міг завадити слідству мимовільно.

Як виняток, можна розглядати випадки, коли вдавалося здобути дозвіл на християнське поховання для самогубців Хоча ще 1774 р. було взагалі заборонено ховати «убитое или удавленое тело», доки уповноважені не проведуть слідство (ПСЗ. Т. ХІХ. (1770-1774). СПб., 1830. С. 1076.). Очевидно, що ця норма теж не була доведена до відома місцевого кліру. Требник митрополита Петра Могили. Т. 1. С. 545-546.. Серед вірян Переяславсько- Бориспільської єпархії зафіксовані два поховання самогубців «по-християнському». У червні 1753 р. повісився житель с. Потокельська Василь КушнірФ. 990, оп. 1, спр. 172, арк. 6.. Місцевий священик подав клопотання у консисторію про погреб Кушніра за церковним обрядом на тій підставі, що небіжчик був несповна розуму. Результатом листування став дозвіл на поховання.

Того ж року повісився переяславський священик Карпо Онуфрієвський. Рішення щодо його поховання не можна вважати задовільним, бо воно, вірогідно, зводило нанівець усі зусилля щодо спасіння душі отця Карпа. Ієрея теж дозволили поховати за християнським обрядом, але без священицького облачіння Там само. Арк. 15. У Требнику Петра Могили є вказівка, що останки священиків, дияконів та інших кліриків потрібно ховати, попередньо одягнувши тіло у два комплекти вбрання. Перший комплект -- це «всегдашнее одеяние» (вочевидь, старий, поношений одяг). Другий комплект -- нові «священничиские одежды». Цікаво, що для останків мирян двох комплектів одягу не передбачалося. Їх просто потрібно було одягати в «новые хитоны». (Требник митрополита Петра Могили... С. 542-543). Вочевидь, смисл позбавлення права на поховання у священицькому вбранні полягав у тому, що Церква відмежовувалася від священика-самогубці. Ймовірно, що в такий спосіб отця Карпа позбавили можливості доводити на Страшному суді свою приналежність до церковної ієрархії за допомогою відповідного нового одягу, а отже й першочергово претендувати на спасіння..