Смерть у церковних приписах та повсякденному житті Гетьманщини ХVІІІ століття

Утім, жорсткі рішення Переяславська консисторія приймала рідко. Наприклад, священика с. Ветового Василя Підгаєцького дозволили поховати по-християнськи, хоча помер він раптово уві сні в ніч з 21 на 22 грудня 1759 р., повернувшись з гостиниФ. 990, оп. 1, спр. 298, арк. 1. Згідно з метричним записом, на момент смерті Підгаєцькому було лише 32 рокиТам само. Спр. 5, арк. 53.. Несподівані обставини смерті ієрея, звичайно, могли спровокувати підозри щодо самогубства. Однак консисторія дозволила «предать обыкновенно священническому погребению» тіло покійного 26 грудняТам само. Арк. 10.. Але лише 2 січня 1760 р. басанський протоієрей Андрій повідомив консисторію про те, що поховав отця Василя по-християнськиТам само. Арк. 17.. Обставини смерті Підгаєцького не викликали категоричного спротиву представників духовної влади під час ухвалення рішення щодо поховання його тіла. Припускаємо, що зволікання з похороном зумовив географічний фактор. Вочевидь, інформація йшла так довго тому, що с. Ветове розташовувалося за 48 верст від м. Переяслава, а сама трагічна подія трапилася напередодні Різдва.

З усіх аналізованих випадків консисторія лише один раз відмовила у християнському похованні -- колоднику Івану Сологубу, який утік з-під варти й випадково втопився у річці 13 червня 1753 р.Ф. 990, оп. 1, спр. 173, арк. 1.. Священик місцевої Троїцької парафії Семен Прохорович відмовився ховати тілоТам само. Арк. 2.. Труп Сологуба просто закопали, щоб його не розірвали собаки. Відповідь місцевої консисторії на запит переяславського городничого Андрія Ананченка про можливість проведення церковного обряду поховання була цілком суголосною вимогам приписів щодо дисциплінування населення: потрібно дізнатися, чи сповідався покійний у Великий пістТам само..

Отже, духовна влада спершу не відкинула можливості християнського погребу Сологуба. Однак покійний, радше за все, був немісцевим, а отже, інформація про нього не фіксувалася у сповідних розписах Троїцької парафії. Крім того, навряд чи знайшлися б свідки, готові підтвердити добропорядність Сологуба. Очевидно, що через це священик Семен Прохорович так рішуче відмовився проводити обряд поховання. До того ж було незрозуміло, хто заплатить панотцеві за проведення обряду. Можливо також, що у цьому випадку відмова не тягла за собою жодних наслідків для ієрея -- ні образ родичів, ні доган із консисторії.

Парафіяльний священик був змушений клопотатися про дозвіл на християнське поховання парафіянина в сумнівних випадках, можливо, навіть усупереч своїм інтересамФіліп Ар'єс, акцентуючи увагу на негативному тлумаченні наглої смерті (mors repentina) у «вченій» культурі, наголосив на тому, що такий спосіб відокремлення душі від тіла означав Божий гнів. Негативне трактування наглої смерті у християнській доктрині послужило приводом для спекуляцій на вартості поховання таких мерців кліриками (Арьес Ф. Человек перед лицом смерти. М., 1992. С. 40-42).. Адже недотримання цих формальностей могло потягти звинувачення ієрея представниками світського суду в замовчуванні ним факту наглої смерті і, відповідно, перешкоджанні оглядові тіла, а також він ставав уразливим перед доносами своїх недоброзичливцівРоманова О. Значення передсмертної сповіді... С. 225-226.. Водночас відмова від поховання ускладнювала стосунки панотця з парафіянамиТам само. С. 224.. Відповідно, дозвіл на поховання по-християнськи захищав священика від доносів, претензій світської влади, доган із консисторії та дозволяв зберегти гарні стосунки з паствою. Отже, запити ієреїв про дозвіл на поховання у консисторії цілком вписуються в контекст конфесіоналізації. Адже однією з основних характеристик цього процесу було «зростання ролі церковної влади в питаннях внутрішньо- церковної дисципліни»Плохій С. Наливайкова віра: Козацтво та релігія в ранньомодерній Україні. К., 2006. С. 27..

Запит про можливість поховання по-християнському для померлих наглою смертю в Переяславсько-Бориспільській єпархії робив, зазвичай, сам парафіяльний священик, або ж писар суду, якщо у справі була кримінальна складова. Миряни рідко подавали такі клопотання: серед аналізованих матеріалів зустрічаються лише три випадки з 15, коли цим клопоталися рідні загиблих (удова підсусідка Федора Білецького, козак Антон Зуб та міщанка Анна Кленовська). До речі, звернення Білецької та Кленовської розглядали найдовше, незважаючи на різну віддаленість с. Єрковець та м. Золотоноші від м. Переяслава. Мабуть, свою роль зіграла стать прохачок, які не могли особисто контролювати хід справ, їздити в Золотоношу чи відвідувати Переяславський ґродський суд.

У той же час козак Антон Зуб сам навідався у Переяславську полкову канцелярію, розповів про обставини вбивства своєї сестри та попросив написати «куди треба» для отримання дозволу на поховання. Ймовірно, оперативність розгляду таких справ та остаточне рішення залежали від низки факторів: наявності свідків, віддаленості парафіїЦілком імовірно, що однією з причин зволікання у вирішенні справи про дозвіл на християнський погреб Шапочника була відстань між Золотоношею та Переяславом, яка становила 72 версти (1 верста дорівнює 1, 0668 км). Усі ж інші епізоди відбувалися в парафіях Переяславської, Баришівської та Басанської протопопій, географічно наближених до Переяслава, розташованих на лівому березі Дніпра й сполучених із містом річкою Трубіж., приналежності покійного до певної парафії, сумлінності місцевого панотця й навіть від статі прохачів.

Нормою для ранньомодерних західноєвропейських соціумів було функціонування цвинтаря в межах поселення Кессель М. Смерть. Новий час // Історія європейської ментальности. / За ред. Петера Дінцельбахера / Переклав з нім. В. Кам'янець. Львів, 2004. С. 309.. У «доконфесіоналізовані» часи не існувало регулярних кладовищ, а Церква не домінувала над сферою приватного» Яковенко Н. «Погреб тілу моєму вибираю с предки моєми»: місця поховань волинських князів у ХУ-середині ХУІІ століть // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Зб. наук. праць на пошану Л. Войтовича. Львів, 2011. С. 784.. У «Словарі української мови» Бориса Грінченка слово «цвинтар» означає і «місце в церковній огорожі», і «кладовище»Словарь української мови: в 4-х т. / Борис Грінченко. Репринтне видання 1909 р. Т. 4. -- Р-Я. К., 1996. С. 424.. Щоб підкреслити відмінність, яка існувала між цими поняттями за ран- ньомодерної доби, вживатимемо слово «цвинтар» на означення ділянки з похованнями при парафіяльній церкві, а «кладовище» -- коли йтиметься про спеціально призначену для погребу територію за межами або на околиці поселення. У Гетьманщині середини ХУШ ст. кладовищні храми були рідкістю, бо існувала традиція поховання на цвинтарях при парафіяльних церквах та монастиряхПрокоп 'юк О. Київська митрополія: топографія посвят. Реконструкція реєстру храмів за відомостями про церковнослужителів (1780-1783 рр.). К., 2012. С. 30. Ф. 990, оп. 1, спр. 285, арк. 3..

- місця народних гулянь у Великодні свята. Цю практику право славна Церква засуджувала. Так, Переяславсько-Бориспільський єпископ Гервасій 1758 р. заборонив у понеділок Фомина тижня, тобто на проводи, «под церквами на гробе усопших пировать, кроме церковного помяновения»;

- обгородженого майданчика навколо церкви, який через свою наближеність до храму був бажаним місцем поховання.

Перегляд вимог до локалізації поховань та ставлення до місць останнього спочинку в Європі відбувся протягом XУШ ст. Просвітницькі уявлення про санітарні норми змусили відділити місця для життя від місць для похованняКессель М. Смерть. Новий час... С. 309-310.. Зважаючи на це, організація регулярних кладовищ була звичним явищем у Західній Європі ХУШ ст. Проте шлях до остаточного їх вилучення з повсякденного життя традиційних соціумів для решти континенту був складним.

Звернімося до польського досвіду. Перше кладовище м. Варшави заклали у 1770 р.Warszawa w latach 1526-1795 / [Bogucka M., Kwiatkowska M., Kwiatkowski M. i in.]; pod red. S. Kieniewicza. -- Warszawa, 1984. S. 324.. Цій події, вочевидь, сприяла епідемія чуми. Однак мешканці міста не бажали відправляти на Святохрестове кладовище тіла своїх покійних. Традиційно за околицею ховали лише злочинців. Для добропорядних людей така практика була неприйнятною. Нарешті у 1782 р. варшавський єпископ Антоній Окенцький (Antoni Okзcki) наказав замкнути міські цвинтарі при костелах і проводити поховання на кладовищахТам само.. Крім того, знадобився особистий приклад смоленського єпископа Габріеля Водзинського (Gabriel Wodzynski), який навмисне заповів поховати себе саме на кладовищі. Його похорон започаткував зміни у ставленні вірян-католиків до поховання за містомТам само. С. 325. ПСЗ. Т. VII. (1723-1727). СПб., 1830. С. 130..

Перша спроба запровадити таку ж практику в Російській імперії відбулася за Петра І, який 1723 р. видав указ, що забороняв ховати тіла покійних, окрім представників знаті, «внутри городов». Вочевидь, його припис не виконували належним чином, бо під час правління Катерини ІІ ієреям довелося нагадувати про заборону на поховання в межах поселень. Ці вимоги цілком узгоджувалися з діяльністю імператриці по втіленню в життя проекту добре регульованої державиКогут З. Російський централізм і українська автономія: Ліквідація Гетьманщини, 1760-1830. К., 1996. С. 73-99.. Досить швидко урядові заходи поширилися й на Гетьманщину, де їх провідником виступав граф Петро РумянцевТам само. С. 102.. Він звернув увагу на проблему облаштування кладовищ в Гетьманщині.

Петро Румянцев чотиричі (у 1765, 1770, 1771 та 1772 рр.) ініціював укази Синоду про благоустрій місць похованьФ. 990, оп. 1, спр. 1228, арк. 2.. Вочевидь, ці розпорядження не викликали захоплення на місцях. Тому з'явився указ імператриці Катерини ІІ від 28 лютого 1778 р., який зобов'язував парафіяльних священиків та настоятелів монастирів охороняти вже існуючі цвинтарі «от всяких непристойностей»Там само.. Ці території належало обнести дерев'яною огорожею чи обкопати ровами з практичною метою, щоб бродячі тварини не розкопували ями з покійними й не розтягували тіла. Указом від 1778 р. було встановлено нове та єдине можливе місце поховання. Імператриця розпорядилася «не погребать при церквах внутри городов и селений, а погребать вне всякого селения на особо отведенных для того кладбищенских местах»Там само..

Епідемія чуми на початку 1770-х рр. теж мусила підштовхнути уряд до активних дій по облаштуванню кладовищ. Принаймні, у м. КиєвіОрловский П. К истории чумной эпидемии в Киеве 1770-1771 гг. // КС. 1897. № 6. С. 453. та м. ЛебединіЕфименко П. Могила гетьманцев в Лебедине // КС. 1884. № 4. С. 695. саме епідемія послужила каталізатором організації кладовищ для православних. Але у Переяславсько-Бориспільської єпархії просвітницька ініціатива імператриці не отримала належної підтримки сільського кліруВимогу про поховання небіжчиків за межами поселення порушували не лише в Переяславсько-Бориспільській єпархії. У 1772 р. Синод розглянув справу священика Новгородської єпархії Прокопа Леонтієва, якого звинуватили в похованні небіжчиці прямо біля парафіяльної церкви м. Бежецька. Остаточне рішення про вину ієрея було перекладено на Новгородську духовну консисторію. У разі доведення його вини Леон- тієву загрожувало річне засланням до монастиря та переведення в сільську парафію. (ПСЗ. Т. ХІХ. (1770-1774). СПб., 1830. С. 696-697). й парафіян. Згідно з указом від 28 лютого 1778 р., священики мусили дати підписку про обов'язкове виконання його пунктів, а протоієреї -- зібрати й відіслати ці документи до своїх консисторій ЦДІАУК. Ф. 990, оп. 1, спр. 1228, арк. 12.. У жовтні 1778 р. Золотоніський протоієрей Петро Базилевич повідомив Переяславсько-Бориспільську консисторію про те, що хоча місцеві священики й взяли на себе письмові зобов'язання по облаштуванню кладовищ, але «сами они своих кладбищенских мест в указноповелительный порядок привести не могут»Там само.. Зі слів протопопа, справу загальмувало те, що парафіяни відмовилися надавати священикам будь- яку допомогу для облаштування місць останнього спочинку.

Схоже, що серед населення Гетьманщини були поширені уявлення про простір із зонами різного ступеня святості. Цвинтар, який безпосередньо прилягав до храму, в ієрархії цих особливих територій посідав чільне місце. Його огорожа відділяла чисте, священне місце від профанного світу Дінцельбахер П. Простір. Територія. Середньовіччя // Історія європейської ментальности. / За ред. Петера Дінцельбахера. Львів, 2004. С. 659, 662.. У «Требнику» Петра Могили детально розписано, де саме в церкві мають знаходитися мощі мучеників (у вівтарі й поблизу вівтаря)Требник митрополита Петра Могили. Т. 1. С. 542. і поховання священиків (за кліросами і в паперті); можливо, поруч із священиком ховали і його дружину. Він також зазначав, що поховання духовних осіб мусять бути відділені від поховань мирянТам само. С. 542. Там само. С. 543. Іржицький В.Ю. Духовниця генерального хорунжого Миколи Ханенка як джерело вивчення соціальної історії Гетьманщини / В.Ю. Іржицький // Гілея (науковий вісник): Зб. наук. праць. Вип. 10. 2007. С. 84-85., які треба розташовувати на захід, північ і південь від церкви .

Позиція Миколи Ханенка була скоріше винятком, аніж нормою. Акти останньої волі представників козацької еліти засвідчують їхню небайдужість до місця свого поховання. Наприклад, прилуцький полковий осавул Михайло Мовчан обрав для себе Густинський монастирКривошея О.В. Полковий осавул прилуцький Михайло Федорович Мовчан і його заповіт // Гілея. 2008. Вип. 11. С. 120., а наказний чернігівський полковник Станіслав Кохановський віддав перевагу похованню при храмі Воскресіння Христового у тому ж таки ЧерніговіКривошея В.В. Українська козацька старшина. Станіслав Кохановський // Гілея. 2008. Вип. 16. С. 85.. Натомість чернігівський полковник Яків Лизогуб не висловив у тестаменті своїх побажаньСитий І. Тестамент Якова Кіндратовича Лизогуба // Пам'ять століть. 1996. № 3. С. 10-14., але був похований у вівтарі святого Якова (побудованому на гроші ЛизогубівТам само. С. 10.) Успенського собору (Єлецький монастир). Цілком імовірно, що місце поховання було ним визначене й підготовлене завчасно.

Звичним місцем останнього спочинку для козацької еліти був храмовий склеп. Саме там у с. Сорочинцях поховані Данило Апостол та його близькіКсензенко Ал. Гетманская усыпальница // КС. 1887. № 2. С. 354. Беляшевский Н. Археологическая летопись. Случайные находки // Киевская старина. 1900. № 1-3. С. 56.. За припущенням Миколи Біляшівського, на таке ж поховання заслужили в Ромнах Андрій Маркевич з дружиною та дорослим сином . У склепі Успенської церкви с. Лютенька (Гадяцький полк) був похований полковник Михайло Борохович та його дружинаНауковий архів інституту археології Національної Академії наук України (далі -- НА ІА НАНУ). Ф. 1, спр. 332/2010, арк. 5-6.. Таке місце останнього спочинку зумовлене, схоже, тим, що Данило Апостол, Михайло Борохович і, можливо, Андрій Маркевич були фундаторами церков, де їх поховали. Про зусилля, яких Данило Апостол доклав до спорудження Преображенської церкви у Сорочинцях, широко відомоБогданович А.В. Сборник сведений о Полтавской губернии. Полтава, 1877. С. 110.. На місці Успенської церкви с. Лютенька виявлено 13 склепів, але тільки склеп Михайла Бороховича був спроектований при будівництві й вписувався в архітектурне вирішення храмуНА ІА НАНУ. Ф.1, спр. 332/2010, арк. 40..

Ще одним почесним місцем останнього спочинку був монастир. У святих обителях не обов'язково ховали лише їхніх фундаторів. Гетьман Іван Скоропадський та його дружина не були засновниками Гамаліїв- ського жіночого монастиря Гуржій О. «Іван носить плахту, а Настя -- булаву»? Суспільно-політичний портрет елітної жінки першої третини ХУЛІ ст. // Соціум. 2002. Вип. 1. С. 223., однак обрали місцем свого поховання саме цю обитель. Анастасія Скоропадська щедро дарувала монастиреві маєтки у різних полках Гетьманщини й заселяла його черницями. Колишню гетьманиху й щедру благодійницю обителі поховали у трапезній церкві Гамаліївського монастиря, поруч із останками її другого чоловікаТам само. С. 224.. У той же час бунчуковий товариш Гадяцького полку Федір Потребич- Гречаний, який був заможним чоловіком, але, вочевидь, не міг профінансувати будівництво нової церкви, вдовольнився каплицею на цвинтаріНБУВ ІР. Ф. ІІ, спр. 18617, арк. 1..

Однак церковною нормою було поховання на цвинтарі. Відповідно до настанов Петра Могили, тіла православних мали ховати лише в освяченій землі, при церкві, «а не на поле, или на стогнах, или в вертограде (по- татарски), якоже в неких странах обыкоша»Требник митрополита Петра Могили. Т. 1. С. 542.. Сама ця цитата вказує на можливі поховальні практики, відмінні від прийнятих православною церквою.

У ранньомодерному соціумі місце поховання символізувало не лише статус покійного. Розміщення могили на перехресті чи на роздоріжжі підкреслювало відчуженість небіжчика від спільноти за вчинені ним (або приписані йому) дії. Так, приклади поховання представників «своєї чужини»Кюнель Г. Чуже і своє. Середньовіччя // Історія європейської ментальности / За ред. П. Дінцельбахера. Львів, 2004. С. 473. фіксуються у справах про самосуд над звинуваченими у відьомстві жінками. Їхні останки ховали там, де й чинили розправу, на роздоріжжі шляхівАдамус Т. Самосуд над відьмою у 1745 році в Гетьманщині // КС. 2010. № 4. С. 67, 75. Славянские древности: Этнолингвистический словарь: в 5 т. / Под общей ред. Н.И. Толстого. Т. 3. М., 2004. С. 684.. Вибір саме цього місця можна пояснити негативним значенням перехрестя у народній культурі як «нечистого» й небезпечного, локації злих демонічних сил та з'єднальної ланки з потойбіччям . У давніх словян усі поховання розташовувалися на перехрестях. Конфлікт між християнськими канонами та поганською поховальною практикою описав уже згадуваний Климентій Зіновіїв у вірші «Про тих, що кладуться у полях»Зіновіїв Климентій. Вірші та приповісті. С. 109-110.. Релікт поганського ритуалу зберігався до початку ХХ ст. Він проявлявся у звичаї ховати передчасно померлих («шибеників», нехрещених дітей) та «небезпечних» осіб (відьом, чаклунів) на перехрестяхСлавянские древности. С. 685.. Схоже, що народна культура засвоїла християнські уявлення про передчасну смерть як «недобру» лише протягом ХУШ ст. Саме тому місця поховання «своїх» мерців були локалізовані в поселенні. Усім іншим небіжчикам залишили «нечисті» перехрестя.

Ці уявлення можна простежити на прикладі ставлення до самогубців. За свідченнями Тараса Шевченка, тих, хто вкоротив собі віку, ховали на місці перехрещення двох доріг. Наведемо його розлогий щоденниковий запис від 15 липня 1857 р.: «За моєї пам'яті [...] у Малоросії самогубців ховали в полі, але неодмінно на перехресті доріг. Протягом року кожен, хто йшов або їхав повз нещасного покійного, повинен був що-небудь кинути на його могилу, -- хоч рукав від сорочки відірвати й кинути, якщо не має чогось іншого. Через рік, в день його смерті, а більше в Зелену суботу (напередодні Трійці), спалюють накопичене сміття, неначе очисну жертву, служать панахиду и ставлять хрест на могилі нещасного»Білий В. До звичаю кидати гілки на могили «заложних» мерців // Етнографічний вісник. 1926. Кн. 3. С. 84-85.. Як зауважив сам автор, представники духовенства описаний ним ритуал не схвалювали і, врешті-решт, заборонили. Однак селяни Полтавщини, Київщини та Чернігівщини продовжували закидати непотребом могили самогубців ще у 20-х рр. ХХ ст.Там само. С. 83. Там само. С. 84., але вже не могли пояснити, чому так чинять .

Можна припустити, що негативне ставлення до «нечистих», зокрема, самогубців, виникло під тиском християнських уявлень про «злу» смерть. Миряни ХУІІІ ст. до самогубців, принаймні «своїх», ставилися цілком терпимо і не вбачали у способі їхньої смерті непереборної перепони для християнського поховання. Так само у пізніший період селяни намагалися забезпечити спасіння душ своїх нехрещених немовлят, хоча ці діти й не гідні бачити «лиця Христового»Зіновіїв Климентій. Вірші та приповісті... С. 103.. Наприклад, мертвонароджених у Гадяцькому повіті Полтавської губернії ховали під порогом хати, пояснюючи вибір місця тим, що священик переступить поріг з хрестом у руках і в такий спосіб відбудеться таїнство хрещення Зеленин Д.К. Избранные труды. Очерки русской мифологии: умершие неестественною смертью и русалки / Вступ. ст. Н.И. Толстого, подготовка текста, коммент., указат. Е.Е. Левкиевской. М., 1995. С. 72..

Тож, у підсумку, можна говорити про шість варіантів місць останнього спочинку в Гетьманщині ХVШ ст.: 1) у печерах Київської Лаври (відповідно до практик чернечої аскези)Нікітенко М. Витоки та місцеві особливості лаврського поховального обряду: проблемні питання // Наукові записки. Збірник праць молодих вчених та аспірантів. 2002. Т. 9: Біографічна некрополістика в контексті сучасної історичної науки. С. 357359.; 2) у храмі; 3) на цвинтарі при храмі або при монастирі; 4) «під грушкою» (тобто поза межами церковної огорожі, але у межах поселення); 5) у спеціальних місцях для поховання -- кладовищах (після указу 1778 р.); 6) за межею поселення -- на перехресті доріг, на межі полів, на роздоріжжі.

У 1757 р. новоприбулого Переяславсько-Бориспільського єпископа Гервасія вразив неохайний вигляд сільських цвинтарів. Недбало обгороджена або взагалі необгороджена територія приваблювала диких і свійських тварин, які могли досхочу ритися на могилах. Тут накопичувалися купи гною. За браком місця тіла покійних могли класти одне на одногоЦДТАУК. Ф. 990, оп. 1, спр. 225, арк. 4. Коваленко О.В. Полтава ХУТТ-ХУШ ст.: розвиток міської території, просторова структура та міська розбудова / Дис. ... канд. істор. наук. К., 2009. С. 108.. Вірогідно, що з часом потреби у розширенні території цвинтарів зростали. Мерці перебували в постійній тісняві. Наприклад, у м. Полтаві ХVШ ст. повторне використання території для нових поховань було нормою. «Як показали розкопки 2000 р., тривале існування Успенського цвинтаря та брак площі призводили до поховань на місці тих могил, де надмогильні горбки встигли знівелюватися, тож одне поховання накладалося на інше, а сам цвинтар використовувало не одне покоління мешканців міста». При цьому протягом досліджуваного періоду в м. Полтаві функціонували чотири міські цвинтарі⁴ Там само. С. 120. та цвинтар Хрестовоздвиженського чоловічого монастиряТам само. С. 118..

Незадовільний зовнішній вигляд цвинтарів Переяславсько-Бориспільського єпархії спровокував енергійного єпископа Гервасія на рішучі дії. У 1758 р. він видав розпорядження парафіяльним священикам, щоб на цвинтарях не було ям, гною, «каплиц и столпов з короговцями по древнему языческому обычаю»Там само. НБУВ ІР. Ф. ІІ, спр. 18617, арк. 3..

Уже згадуваний Федір Потребич-Гречаний заповів поховати себе біля храму Різдва Богородиці у с. Подолки неподалік м. Полтави. У тестаменті від 22 листопада 1743 р. він зазначив, що на його могилі необхідно спорудити каплицю . Вочевидь, вона призначалася для читання Псалтиря над покійним, хоча спорудження таких «будок» на могилах було заборонено наказом Петра І ще 1723 р.ПСЗ. Т. УІІ. (1723-1727). СПб., 1830. С. 143. Цим законом було встановлено, що читання Псалтиря за покійним належало здійснювати в храмі або в його притворах. Припускаємо, що на жалобну практику в Гетьманщині ця заборона істотно не вплинула, бо й 1758 р. Переяславсько-Бориспільському єпископові Гервасієві довелося спеціально засудити спорудження каплиць на могилах, яке він назвав «языческим обычаем»ЦДІАУК. Ф. 990, оп. 1, спр. 225, арк. 3..

Петро І також заборонив виготовляти труни з цілого стовбура дуба. Відповідно, священикам наказували не ховати небіжчиків у дубових трунах ПСЗ. Т. УІІ. (1723-1727) СПб., 1830. С. 167. Можна припустити, що еліта Гетьманщини на цей наказ не зважала. Принаймні, Данила Апостола було поховано в дубовій труні (Ксензенко Ал. Гетманская усыпальница // КС. 1887. № 2. С. 357).. Через півстоліття Катерина ІІ підтвердила цей наказ і додала уточнення: для поховання належало використовувати труни лише з соснових або ялинових дощок ПСЗ. Т. ХІХ. (1770-1774). СПб., 1830. С. 1079. Свидницкий А. Великдень у Подолян // Основа. 1861. Ноябрь-декабрь. С. 26-71..

Наостанок розмови про кладовища як спеціально відведені місця поховань поза межами поселень зауважу, що їх організація просувалася дуже повільними темпами. У середині ХІХ ст. етнограф Анатолій Свидницький опублікував працю «Великдень у подолян»18 . Він зазначив, що кладовища від цвинтаря відокремилися порівняно недавно.

Відсутність традиції ховати покійних в одному, спеціально призначеному для цієї справи місці за межами поселення, на думку Анатолія Свидницького, доводило те, що місцеві селяни не мають старих кладовищ. До розділення цвинтаря й кладовища у подільських селах мерців не конче ховали біля церкви. За свідченнями того ж автора, місцями останнього спочинку селян могли стати садок, поле, ділянка під улюбленим деревом .

Аналогічна ситуація спостерігалася в селах Гетьманщини. За повідомленням анонімного дописувача «Київської старовини», навіть у 1890 р. у с. Краснопілля (за 10 верст від м. Коропа) ще не було одного спільного для всіх кладовища. Покійних там ховали «в садку», а у кого не було «садка», то просилися «у сусіди»³ Там само. С. 41. В. К. // КС. 1890. № 8. С. 323.. Однак перевірка достовірності свідчень та встановлення причин такої практики потребують окремого спеціального дослідження.

Витрати на поховальні церемонії

Підготовка до смерті, поховання та комплекс поминальних ритуалів у Гетьманщині середини ХVШ ст. коштували великих грошей. Смерть ближнього спричиняла не лише емоційні переживання, але й фінансову скруту, якщо покійний не відклав гроші на похоронні видатки завчасно й не згадав про це в тестаменті.

Особливості поховального церемоніалу залежали від суми витрат на них. Сенатський указ від 18 квітня 1765 р. встановив єдину розцінку основних жалобних обрядів: поховання немовляти коштувало три копійки, а дорослого -- десять копійок ПСЗ. Т. XVII. (1765-1767). СПб., 1830. С. 117.. Священикам заборонили брати платню за сповідь і причастя. Однак їм офіційно дозволили отримувати винагороду за молебні та поминання покійних, до того ж її вартість не була чітко встановлена. Люди мали наділяти священика відповідно до своїх фінансових можливостейТам же..

На практиці ж розмір платні за треби регулювала угода ієрея з парафіянами або з місцевим землевласником. Наприклад, у 1776 р. священик Дем'ян Довгий узяв на себе зобов'язання перед власником с. Кустича Павлом Скорупою (Стародубський полк) ховати немовлят за п'ять, дорослих -- за десять копійок. Молитва отця Дем'яна за чоловічу душу коштувала дві копійки, за жіночу -- одну копійку. За шеститижневий сорокоуст священик правив два рублі, за поминання по суботах -- один рубль (без уточнення статі померлої людини)Обязательство священника Демьяна Долгого, данное прихожанам при поступлении на Кустицкий приход. 1776 р., 26 февраля // Сулимовский архив. Фамильные бумаги Сулим, Скоруп и Войцеховичей Х^Т-Х^П в. К., 1884. С. 258-260.. Тож платоспроможність родини покійного була важливим фактором дотримання поховальних церемоній і порядку заупокійних служб.

Оплати потребувало не лише саме поховання, але й комплекс поминань душі покійного. Для аналізу їх етапів і вартості скористаємося реєстром витрат чернігівського сотенного канцеляриста Івана Петрівського. У лютому 1749 р. померла його бабуся, чернігівська козачка Єфросинія Харламівна. Через два роки після цієї сумної події Іван Петрівський подав реєстр своїх витрат на поховання бабусі для запису до книг канцелярії Чернігівської полкової сотніРеєстр витрат сотенного канцеляриста Івана Петрівського на похорони та поминки його баби Єфросинії Харламівни, чернігівської козачки. 6 вересня 1751 р. Канцелярія Чернігівської полкової сотні Чернігівського полку, див.: Ділова і народнорозмовна мова ХУІІІ ст. (Матеріали сотенних канцелярій і ратуш Лівобережної України) / Підгот. В. А. Передрієнко. К., 1976. С. 319-322. Там само. С. 319-322.. Це джерело дозволяє з'ясувати вартість не лише самого похорону, але й усіх жалобних церемоній, відправлених протягом року після смерті Єфросинії. Її онукові довелося заплатити: 1) за сповідь священикові (3 копійки) та пономареві (1 копійку); 2) за відвід місця (на цвинтарі?) та за яму пономареві (2 копійки); 3) за помин душі у місцевому монастирі та у семи церквах (разом 65 копійок); 4) за похорон двом священикам (кожному по 10 копійок, разом 20 копійок), дияконові (5 копійок), дячкові (4 копійки), паламареві (2 копійки); 5) священикові за читання Євангелія (25 копійок); 6) дякові за читання половини Псалтирі (5 копійок). Іван Петрівський роздав милостиню старцям (4 копійки) та невільникам у секвестрі (6 копійок). Купив на ноги покійній панчохи за 6 копійок і заплатив кравцям 20 копійок. На продукти для поминального обіду витратив 43 копійки, а на питний мед, вино та горілку втричі більше (1 рубль 34 копійки). У загальному підсумку похорон коштував 3 рублі 64 копійки. «Третини», тобто поминки через три дні після смерті обійшлися навіть дорожче, ніж похорон (3 рублі 842/4 копійки). «Дев'ятини» виявилися дешевшими (1 рубль 752/4 копійки). На двадцятий день Іван Петрівський замовив тільки панахиду, витративши на платню священикові, дячкові та паламареві 19 копійок. «Сорочини» коштували 2 рублі 50 копійок, а «полугодки» -- 4 рублі 26 копійок. Роковини, названі в реєстрі «угод- ками», виявилися найдорожчим етапом поминань. На них витратили 8 рублів 642/4 копійки. Загалом похорон та повний цикл поминальних обідів обійшовся онукові покійної у величезну суму -- 24 рублі 872/4 копійки . Для порівняння, за даними Румянцевського опису дід Івана Котляревського купив свій полтавський двір 1751 р. за 28 рублів 50 копійокВолошин Ю. Родина Котляревських у Румянцевському описі Малоросії 1765-1769 років // КС. 2007. № 5. С. 152., а своїй наймичці Котляревські платили 2 рублі на рікТам само..

Свідчення про надзвичайно високу вартість поховання по церковному обряду непоодинокі. Наприклад, у Москві наприкінці ХУШ ст. воно коштувало 6-8 рублівДзиговская Л.Н. Проблемы взаимоотношений народа и власти в период эпидемии чумы 1771-1772 гг. на юге Подмосковья // Сословия, институты и государственная власть в России (Средние века и раннее Новое время): Сб. статей памяти акад. Л.В. Черепнина. М., 2010. С. 983. Беляшевский Н. Стоимость похорон барышевской обывателки в 1756 г. // КС. 1901. № 5. С. 85..

Суми, витрачені Іваном Петрівським, можемо порівняти з вартістю поминання мешканки Переяславського полку Костомашихи у березні 1756 р. На жаль, ми нічого не знаємо про станову приналежність цієї жінки та невідомо, чиєю дружиною вона була. Священикам, дияконам, дякам та паламарям тоді заплатили 2 рублі 38 копійок. На свічки витратили 23 копійки. Алкоголь (пиво, горілка, вино до церкви, слив'янка та сивуха) коштував дорожче, ніж послуги духовенства (3 рублі 35 копійок). Продукти для годування жебраків та саме приготування обіду обійшлися у 3 рублі 31 копійку. Схоже, що ці значні суми витратили на відзначення роковин з дня смерті Костомашихи. Загальна вартість панахиди за покійною та поминального обіду становила 9 рублів 27 копійокг-р

Там же.. Така значна сума грошей засвідчує, що великі витрати Івана Петрівського були нормою для відносно заможних людей.

Порівняймо етапи поминального циклу Єфросинії Харламівни, яка належала до відносно заможного прошарку козацтва, та представниці тогочасної еліти козацького стану -- вдови генерального хорунжого Марії Сулими (з Полуботків)Список расходов на поминки вдовы генерального хоружаго Ивана Сулимы Марьи Полуботковны. 1729-1730 г., див.: Ділова і народно-розмовна мова ХУІІІ ст. С. 58.. У документах не вказані вартість та етапи самого похорону, але детально розписано видатки на поминальні церемонії. У своєму заповіті Марія, яка померла у жовтні 1729 р., назвала 17 храмів у різних селах та сотенних містечках Переяславського полку, де мали поминати її душу, але грошей на сорокоусти не залишила, зауваживши, що платити за поминання мають її спадкоємціДуховное завещание вдовы генерального хоружого Ивана Сулимы Марьи Полуботковны, див.: Ділова і народно-розмовна мова ХУІІІ ст. С. 50. Список расходов на поминки вдовы генерального хоружаго... С. 59.. Витрати покрив син покійної, баришівський сотник Семен Сулима, він же склав список своїх видатків. У загальному підсумку на всі церемонії було витрачено величезну суму в розмірі 246 золотих .

Обраховуючи свої видатки, Семен Сулима розписав річний цикл поминань покійної матері. Він частково збігається з річним циклом поминань уже згадуваної Єфросинії Харламівни. Марію Сулиму так само поминали на «третини», «дев'ятини», «полусорочини», «сорочини» та «угодки» по смерті, але зауважуються й відмінності. Вдову генерального хорунжого поминали частіше, що, окрім іншого, підкреслювало високий статус і престиж родини небіжчиці. Душа ж покійної гарантовано мала перебувати в раю до Страшного суду завдяки щедро оплаченим сорокоустам.

Суми з реєстру чернігівського канцеляриста видаються незначними порівняно з витратами, які дозволяли собі представники козацької еліти. У 1743 р. бунчуковий товариш Гадяцького полку Федір Потребич- Гречаний лише на сорокоусти, які мали бути відправлені за його душу в церкві с. Подолок, відписав 41 рубль (32 рублі для священиків, 6 рублів -- дячкові, 3 рублі -- паламареві)НБУВ ІР. Ф. ІІ, спр. 18617, арк. 3. г-р

Там само.. Усього ж Федір Потребич-Гречаний виділив 221 рубль на сорокоусти для причту двох церков та братії чотирьох монастирів . Показово, що по своїй смерті заповідач залишив удову з двома незаміжніми доньками, доля яких була ще невизначеною.

Величезні суми з тестаменту Федора Потребича-Гречаного тьмяніють у порівнянні з видатками, які призначалися на сорокоусти за упокій душі чернігівського полковника Якова Лизогуба. У своєму тестаменті від 15 травня 1698 р. він призначив на сорокоусти та вписання свого імені в «суботники» 1 000 червоних золотих, і ще 1 000 золотих «чехами» належало роздати убогим людям після його смертіСитий І. Тестамент Якова Кіндратовича Лизогуба... С. 10-14. Горобець В. Влада та соціум Гетьманату. Дослідження з соціальної та політичної історії ранньомодерної України. К., 2009. С. 48.. Для порівняння, за Коломацьким договором 1687 р. грошове жалування гетьмана теж становило 1 000 червоних золотих на рік . Решту грошей полковник поділив між своїми 5 доньками (по 500 золотих), при цьому була поставлена умова, щоб вони не заявляли претензій на «ґрунти та млини». Лише одній своїй дочці Марії та її чоловікові, седнівському сотнику, Яків Лизогуб відказав 2 «сільця» «за их ко мне зычливость!»Ситий І. Тестамент Якова Кіндратовича Лизогуба. С. 13.. Усе інше майно мав успадкувати єдиний син полковника Юхим та троє його синів (Андрій, Яків і Семен).

Як ми вже зазначили, до 1765 р. вартість основних церковних ритуалів не була прописана в законі. Вочевидь, це створювало передумови для зловживань з боку священика. Водночас гадана зажерливість могла стати головним аргументом для скарги на адресу панотця. Прикладом такої маніпуляції може слугувати конфлікт, який відбувся 1754 р. у м. КонотопСкарга в Генеральну військову канцелярію на пресвітера церкви Різдва богоматері у м. Конотоп Якова Костенецького за відмову, через несплату грошей на сорокоуст, поховати тіло померлого конотопського сотника Данила Торянського. 21 листопада 1754 р. // Ділова і народно-розмовна мова XVIII ст. С. 328-330.. Його суть викладено у колективній скарзі до Генеральної військової канцелярії, яку підписали конотопський сотник, сотенний отаман, писар, осавул і хорунжий. Вони звинуватили місцевого священика Якова Костенецького у відмові ховати наказного конотопського сотника Данила Торянського через несплату грошей на сорокоуст.

У тексті скарги зазначено, що перед смертю покійний 16 тижнів страждав «водяною болезнью»Там само. С. 329. й упродовж своєї тривалої хвороби його декілька разів сповідав «духовный отец»Там само. Там само. С. 330.. Нарешті 13 листопада 1754 р. Данило покаявся, отримав відпущення гріхів і помер. Отже, покійний повною мірою дотримався церковного передсмертного ритуалу. Приходський священик Яків Костенецький спочатку запевнив удову, що подбає про яму для небіжчика і подзвонить у дзвони. Однак наступного дня він відмовився ховати наказного сотника й почав вимагати грошей на сорокоуст. Обурені козаки самі понесли тіло покійного сотника до церкви Різдва Богоматері. Однак син Якова Костенецького Іван, який теж був священиком, не пустив жалобну процесію до храму. Тіло віднесли до сусіднього приходу й попросили священика тимчасово потримати труну з небіжчиком у тамтешній церкві. На Якова Костенецького не подіяв навіть тиск конотопського протоієрея Мойсея Кривецького: священик категорично відмовлявся відспівувати тіло Данила Торянського й навіть наказав засипати уже готову яму. На момент подачі скарги небіжчик залишався , - 206 непохованим п'ятий день .

На жаль, ми не знаємо, чим закінчилася ця справа. Привертає увагу те, що з-поміж інших урядників скаргу підписав конотопський сотник Федір Костенецький. Можна було б припустити конфлікт між представниками світської і духовної влади, тим більше, що низка суперечностей змушує поставити під сумнів обставини, викладені у скарзі. Наприклад, не названо імені священика, який відпускав гріхи Торянському перед смертю. З тексту зрозуміло, що ним був не Яків Костенецький. Однак, за текстом скарги, ця обставина не збентежила панотця, якщо він спершу дав згоду на поховання покійного. Можливо, сповідником виступив Іван, син Костенецького. Імовірно, обов'язкову щорічну сповідь Торянський відвідував формально; для того, щоб скористатися правом на поховання по-християнськи, цього було достатньо.

Та все ж різка зміна намірів священика видається дивною. Крім того, як вказується у джерелі, на похорон зібралося більше тисячі осіб, але Іван Костенецький сам відігнав цілий натовп обурених і від церкви, і від дзвіниці. До того ж можна припустити кровну спорідненість між Яковом і Федором Костенецькими. Ймовірно, що конфлікт визрів на ґрунті родинних негараздів (його передумови не становлять предмет нашого розгляду). Важливо те, що Якову Костенецькому приписали відмову ховати небіжчика саме через несплату грошей за сорокоустЦе звинувачення могло потягнути за собою тяжкі наслідки для Якова Кос- тенецького. Аналогічний випадок стався 1772 р. у Новгородській єпархії. Вину священика Василя Іванова було доведено, а самого ієрея позбавили сану. (ПСЗ. Т. ХІХ. (1770-1774). СПб., 1830. С. 658-660).. Отже, питання про оплату церковних ритуалів у Гетьманщині було дражливим, якщо лише на ньому можна було побудувати скаргу до Генеральної військової канцелярії.

Аналіз відповідних законодавчих актів Російської імперії, дав змогу реконструювати комплекс вимог до православного вірянина та священика, який мав керувати проведенням поховального церемоніалу. У результаті законодавчої діяльності російських монархів протягом другої третини ХУШ ст. постала схема поведінки священика, якої він повинен був дотримуватися відносно своїх померлих парафіян. Так, особу, старшу семирічного вікуДіти, молодші семи років, не сповідалися., належало безкоштовно висповідати протягом чітко встановленого періоду (Великого, Петрівського або Успенського посту), поховати на кладовищі в труні з соснових або ялинових дошок й отримати встановлену законом платню за треби (десять копійок)Поховання дитини коштувало три копійки..

Проаналізовані актові матеріали свідчать про те, що дана схема в Гетьманщині досліджуваного періоду не працювала або працювала вибірково. Припускаємо, що головною перепоною на шляху реформування жалобних практик була відданість населення специфічним уявленням про престижне поховання (біля парафіяльного храму, в дубовій труні та в могилі, на якій у спеціальній каплиці будуть читати Псалтир задля спасіння душі небіжчика).

У результаті інкорпорації Гетьманщини до складу Російської імперії було зроблено спробу поширити на мешканців десяти лівобережних полків просвітницькі реформи. Облаштування добре регульованої держави вимагало перетворень і в сфері жалобних практик. З метою досягнення загального блага суспільство належало перебудувати на просвітницьких засадах, але скінченність людського життя ставила під сумнів доцільність усіх суспільних перетворень. Тому смерть потрібно було вирвати із суспільного буття. Почався процес, який Жан Бодріяр назвав «соціальною дискримінацією мертвих».

Першим кроком до цього була спроба уніфікувати підготовку до смерті та жалобні практики, яка мала безліч перепон на своєму шляху. Однак без цієї уніфікації неможливою була б поступова заміна «прирученої смерті» «дикою смертю»Бодріяр Ж. Символічний обмін і смерть. С. 237. Філіп Ар'єс довів, що ставлення до смерті не завжди було однаковим. У Західній Європі воно змінювалося протягом «la longue durйe» (часу надзвичайно довгої тривалості). Дослідник виокремив п'ять моделей сприйняття смерті. Для першої і найдавнішої з них, «прирученої смерті», характерне розуміння смерті як переходу до нового етапу буття. В умовах домінування цієї моделі відокремлення душі від тіла сприймали як акт публічний, а не інтимний. Для простолюду смерть залишалася «прирученою» з архаїчних часів і аж до кінця ХІХ ст. Паралельно серед західноєвропейських інтелектуалів протягом ХІІ-ХІХ ст. формувалися моделі «смерті своєї», «смерті далекої і близької» та «смерті твоєї». Остання модель сприйняття смерті -- «смерть дика», або медикалізована -- утвердилася протягом першої половини ХХ ст. Особливість її полягає у повному витісненні смерті з повсякденна в лікарні під нагляд медиків. Щастя людини стало вимірюватися лише повнотою її земного буття. Завдяки переосмисленню феномену смерті, люди почали не помічати її (Гуревич А.Я. Сметь как проблема исторической антропологии: о новом направлении в зарубежной историографии // А.Я. Гуревич. История -- нескончаемый спор. Медиевистика и скандинавистика: статьи разных лет. М., 2005. С. 260-287).. Остання ж є основою функціонування модерних суспільств.

Размещено на Allbest.ru