Повсякденне життя єзуїтських шкіл України

На відміну від «scholasticos nostros», «scholastici externi» як світські особи могли мешкати й поза межами єзуїтського осередку, у місті. Зокрема, один з учнів Кросненського колегіуму Станіслав Васєловіч у 1678 р. проживав на квартирі свого вчителя гри на органі, Матеуша Тарновського. Частину «scholastici externi» складали особи, які мешкали у розташованих при колегіумах інтернатах. У залежності від конкретного осередку ордену він мав назву конвікту або бурси. Ці установи створювалися як для бідних, так і для заможних студентів. Зокрема, в Ярославському колеґіумі св. Іоан- на існували окремі приміщення для обох майнових груп учнів.

У кількісному відношенні «scholastici nostril» і «extemi» являли собою досить нерівнозначні категорії студентів українських єзуїтських шкіл. Адже перші завжди були нечисленною групою учнів. Зокрема, у 1647/48 н. р. вони були репрезентовані у Львівській школі лише вісьмома слухачами курсу моральної теології. У 1657/58 н. р. в Острозькому колегіумі було лише дев'ятеро «scholastici nostri», які вивчали метафізику. Стільки ж несвітських слухачів риторики мав Ярославський колегіум св. Іоанна у 1661/62 н. р., а у 1664/65 н. р. та 1672/73 н. р. їх взагалі було лише семеро. Відтоді до кінця XVII ст. на українських землях Речі Посполитої нараховується лише чотири випадки, коли число «scholastici nostri» перевищувало 10 осіб. Усі вони стосуються Ярославського колегіуму св. Іоанна, а саме 1676/77 н. р., 1678/79 н. р., 1690/91 н. р. та 1692/93 н. р. (відповідно 16, 11, 15 та 13 чол.). Проте навіть у подібному випадку «scholastici nostri» залишалися краплею у студентському колективі. Адже більшість українських осередків ордену мала від 100 до 300, а за наявності класів філософії і теології -- взагалі щонайменше 500 учнів.

Конкретна чисельність вихованців певного колегіуму чи резиденції залежала насамперед від зовнішніх умов їх розвитку. Скажімо, закономірним наслідком військових подій на терені Галичини у 1648 р. стало зменшення учнівської громади Львівського колегіуму. У березні 1649 р. вона нараховувала приблизно 100 осіб, у той час як зазвичай до її складу входило від 400 до 700 юнаків. Прецеденти різкого зменшення чисельності вихованців Львівського осередку ордену фіксуються й у подальшому. Зокрема, 1660 р. саме з цієї причини у Львові було ліквідовано чотирирічний курс схоластичної теології. Проте в цілому після 1649 р. його учнівський колектив нараховував менше 500 осіб (подібний мінімальний рівень чисельності вихованців Львівської єзуїтської школи був зафіксований, зокрема, у 1677 р.). Натомість максимальна чисельність її учнів у другій половині XVII ст. склала приблизно 700 осіб. Порівняно меншими були учнівські колективи інших українських шкіл ордену. Скажімо, в Ярославському колегіумі св. Іоанна у другій половині XVII ст. одночасно навчалося не більше 600 юнаків, що є звичним показником чисельності місцевих вихованців. У 1599 р. в Ярославі також фіксується 600 учнів . У Луцькому єзуїтському осередку зазвичай нараховувалося близько 300 чол. В Острозькій школі ордену, згідно з авторськими підрахунками, у 1660-1690-х рр. щорічно навчалося не більше 170 осіб, у той час як до 1648 р. цей показник коливався в межах 250-260 осіб. У період між 1658 р. і 1672 р. небагато учнів мав також Кам`янець-Подільський колегіум137. Враховуючи несприятливі зовнішні умови існування даного осередку ордену, можна припустити, що в ньому постійно перебувало менше 150 студентів (цей показник було зафіксовано у порівняно спокійному 1706 р.).

Якого ж віку юнаки навчалися в українських єзуїтських школах? Певне уявлення про це надає перелік вихованців Кросненського колегіуму, які померли в період з 1661 р. до 1686 р. Переважна більшість цих осіб (п'ятеро з семи) мала від 9 до 13 років. У той же час, поряд з ними, у школі навчалися 18-ти та 20-тирічні студенти. Подібна вікова диференціація могла обумовлюватися не лише перебуванням учнів на різних щаблях єзуїтської освіти, але й запізнілим приходом частини з них до школи. На користь цієї думки свідчить, зокрема, приклад Яна Гайдзіковича, який, маючи у 1664 р. 20 років, був вихованцем лише класу синтаксису. На цьому ж щаблі єзуїтської освіти в 1675 р. навчався Францішек Богуцький, якому було лише 13 років.

Соціальне обличчя вихованців навчальних закладів ордену
і матеріальна підтримка незаможних юнаків

У середовищі учнів українських єзуїтських шкіл у 1648-1700 рр. спостерігається помітне соціальне розшарування. Найширше репрезентованим у місцевих осередках ордену був вищий прошарок панівного стану Речі Посполитої. Підтвердження на користь цієї думки можна знайти у хроніці Львівського колегіуму, згідно з якою серед 500 вихованців місцевої єзуїтської школи у 1677 р. були «багаточисленні сини магнатів». Схожа ситуація склалася напередодні подій 1648 р. в Острозькій єзуїтській школі, учнівський склад якої був репрезентований переважно молоддю з респектабельних родин. Здебільшого аристократичним називає особовий склад єзуїтських шкіл Речі Посполитої ректор Ярославського колегіуму св. Іоанна Бартломей Вонсовський у своїх відомих пропозиціях щодо відкриття математичної школи (1673 р.). Схожий соціальний характер мав також Луцький колегіум у другій половині XVII ст. Зокрема, саме представники найкращих шляхетських родин 1658 р. утворювали місцеву маріанську содаліцію, до якої зазвичай входила переважна більшість учнів єзуїтських шкіл. Поряд із представниками політичної й економічної еліти Речі Посполитої в українських єзуїтських школах також навчалися діти з середнього і нижчого прошарку шляхетського стану. Скажімо, у 1675 р. серед вихованців Кросненського колегіуму фігурує син ся- ноцького підсудка Томаша Лещинського на ім'я Володислав, а у 1678 р. -- Олександр Пьотровський, «з маєтку Шуфнарова». Обидва ці учні, судячи з прізвищ та супутніх відомостей, походили відповідно з середньої і дрібної шляхти, хоча й не були особами без статків. Разом із тим, у Кросненській школі навчалися також бідні студенти. Зокрема, до їх кола належали Миколай Дидінський та Ґеоргіус Клусович, які перебували в цьому осередку освіти відповідно у 1661 р. та 1674 р..

Наявність серед учнів українських шкіл ордену осіб з низьким рівнем достатку було можливим завдяки безкоштовному характеру єзуїтської освіти. Частина бідних учнів перебувала на повному утриманні Товариства Ісуса. Зокрема, в Острозькому колегіумі у другій половині XVII ст. на такі потреби спрямовувалися прибутки з його маєтку Суражу. Ці кошти дозволяли щорічно вирішувати матеріальні проблеми 20 учнів Острозької єзуїтської школи, які походили з незаможної шляхти. Поширенішим явищем було безкоштовне проживання бідних студентів. Вони мешкали у спеціальних будинках при колегіумах, які називалися бурсами або конвіктами. Побутові умови в них суттєво різнилися в залежності від обставин місця й часу. Скажімо, в Ярославському колегіумі св. Іоана в період з 1591 до 1608 рр. бурса містилася у дерев'яній будівлі (її спорудив Пьотр Фабрицій), після чого переїхала до зручнішої й просторішої кам'яниці, побудованої коштами коронного референдаря Швєнтославського. Окремий кам'яний будинок мав також Острозький конвікт -- він був споруджений за рахунок прибутків від цільової фундації Г.-А. Острозької (1640 р.).

У будинку бурси розміщувалася спеціальна однойменна єзуїтська установа, яка мала власні фундації, існувала на засадах адміністративної автономії та відігравала значущу роль у житті місцевого осередку ордену. Спочатку бурси виконували лише соціальну функцію (забезпечували житлом незаможних учнів), а тому йменувалися бурсами бідних (bursas pauperum). Але в подальшому, упродовж першої половини XVII ст., ці заклади поступово трансформуються у якісно нове явище -- бурси музикантів (bursas musicorum). Типовим прикладом цього є відповідна установа Львівського колегіуму. Вона була заснована 1615 р. як bursa pauperum, проте вже за п'ять років перетворилася на бурсу музикантів. У документах ордену другої половини XVII ст. ці заклади, втім, за інерцією час від часу згадуються під старою назвою. Зокрема, термін «bursa pauperum» фігурує у «Catalogis triennalis» Кросненського колегіуму, які підбивають підсумки його діяльності за 1655-58 і 1672-75 рр. Натомість у джерелах за періоди 1651-55, 1658-60, 1675-78 і 1685-90 рр. згадується про існування у Кросно єзуїтської bursae musicorum. Аналогічну ситуацію спостерігаємо у випадку Ярославської і Львівської бурс. Натомість у Кам'янець-Подільському і Луцьку відповідний заклад фігурує у другій половині XVII ст. лише як бурса бідних. Відсутність у всіх цих випадках паралельного використання обох термінів підтверджує поширену в історіографії думку про те, що ми маємо справу з альтернативними назвами одного і того ж явища. Винятком на загальному тлі є лише Острозький колегіум, в якому з 1640 р. паралельно існували конвікт для незаможної шляхти і бурса музикантів.

Яка ж сума йшла на матеріальні потреби незаможних вихованців єзуїтських шкіл в Україні? У 1648/49 н. р. Ьш^є pauperum Львівського колегіуму утримувалася за рахунок 10%-річного прибутку з цільової суми 1000 фл.. Матеріальне підґрунтя існування Ьш^є pauperum у Луцьку в 1649-1678 рр. складали 40 фл., які щорічно виокремлювалися з бюджету цього єзуїтського осередку. У 1678-1681 рр. ця бурса утримувалася з цільової суми у розмірі 830 фл., що приносила фіксований десятивідсотковий річний прибуток. У подальші роки існування Ьигеае раирегит при Луцькому осередку ордену безумовно простежується, лише починаючи з 1683 р. Саме тоді луцька ка- пітула затверджує постійну милостиню для бідних і старанних учнів місцевої єзуїтської школи, яка щосуботи розподілялася між ними префектом. Бурса Ярославського колегіуму св. Іоанна впродовж XVII ст. забезпечувалася за рахунок фундації Ганни Острозької (1609 р.) у розмірі 1200 фл. За аналогією з попередніми випадками, щорічні прибутки від неї можна визначити у розмірі 120 фл.. Натомість на потреби Острозького конвікту щороку передбачалося 4000 фл, джерелом яких слугувала цільова фундація Г.- А. Острозької (1640 р.). У 1672-1675 рр. конвікт щорічно отримував значно скромнішу суму (90 фл.). Трохи краще забезпечувалася у другій половині XVII ст. Острозька бурса музикантів (у 1678 р. її матеріальне підґрунтя складалося з 326 зл., а в 1690 р. -- зі 125 зл.).

Чисельність мешканців Ьигеае раирегит істотно різнилася в залежності від часу і конкретного осередку ордену. Зокрема, у відповідному закладі Ярославського колегіуму св. Іоанна у 1591-1608 р. перебувало не більше 30 незаможних студентів. Згодом, після спорудження для бурси окремої кам'яної будівлі, в ній, як правило, щорічно перебувало 70 учнів. Натомість в Острозькому колегіумі зазвичай було лише 30 бурсаків, а в кінці 1660-1690-х рр. у місцевому конвікті ніколи не було повного числа 20 конвікторів.

Умовна ефективність системи соціальної підтримки незаможних учнів і студентська злочинність. Хоча Ьигеае раирегит і покращували долю незаможних студентів українських єзуїтських шкіл, проте вони не вирішували всіх їхніх матеріальних проблем. Обумовлене цим погане харчування викликало хворобливість бідних учнів, яка іноді завершувалася їх смертю. Зокрема, саме за таких обставин 2 вересня 1661 р. помер Миколай Дидінський, 18-річний вихованець Кросненського колегіуму. У 1675 р. несподівана і швидкоплинна хвороба із летальним наслідком спіткала іншого учня місцевої єзуїтської школи -- 13-річного Францішка Богуцького.

Доказом того, що наявність бурс лише частково розв'язувала соціальні проблеми незаможних студентів українських єзуїтських шкіл, є також їх періодична участь у кримінальних злочинах, пов'язаних із пограбуванням. Зокрема, у 1664 р. таким чином відзначилися вихованці Львівського колегіуму, які вчинили криваві погроми в єврейських районах у центрі міста і на Під- замчі. Схожий характер, певно, мав і конфлікт, що виник у 1681 р. між кросненськими міщанами і студентами місцевої єзуїтської школи. Водночас траплялися й протилежні ситуації, коли саме вихованці ордену ставали жертвами злочину. Скажімо, 19 вересня 1678 р. така доля спіткала вихованця Кросненського колегіуму Станіслава Васєловича, який вчився грі на органі у Матеуша Тарговського. Проводжаючи увечері того дня своїх родичів, він у передмісті Кросна натрапив на двох «лютих» злодіїв, у зіткненні з якими й був смертельно поранений. Слід також зауважити, що бажання юнаків поживитися за рахунок міщан могло бути не єдиним чинником студентських заворушень. Вони могли також додатково обумовлюватися освітньою конкуренцією і релігійним фанатизмом. Результатом дії такого складного букету детермінант стали, зокрема, напади учнів Луцького колегіуму на школу і церкву місцевого православного братства.

Конфесійний склад вихованців освітніх закладів Товариства Ісуса. Попри подібні випадки, було б помилкою стверджувати, що в українських єзуїтських школах у 1648-1700 рр. були відсутні православні учні. Скажімо, у Львівському колегіумі у другій половині XVII ст. прихильники східного християнства становили близько 30% від загальної кількості учнів. Значну частину учнівського колективу напевно складали й православні вихованці Луцького колегіуму. На користь цієї думки свідчить реакція греко-католицького митрополита К. Жоховського під час відвідання ним Луцька у 1678 р. Конкретніше йдеться про його заклик до єзуїтів відмовитися від надання освіти православним дітям, що, на думку цього церковного ієрарха, робило їх потенційно небезпечними для уніатів. Радикальність цієї пропозиції, так само як і бачення загрози позиціям греко-католицької церкви з боку освічених православних вихованців Луцького колегіуму, могли виникнути лише за умови перетворення їх на впливовий чинник релігійного життя регіону. А це було можливо лише у випадку значного представництва серед учнів Луцької школи православних вірян, що не могло лишитися непомітним для К. Жоховського.

Релігійне життя учнів єзуїтських шкіл, маріанські содаліції й академії. Дотримання принципу pietas Іїііегаїа обумовило насичене релігійне життя вихованців Товариства Ісуса. Перед початком занять учні разом із викладачем здійснювали спільну молитву. Вони були також зобов'язані щоденно у супроводі вчителя відвідувати месу в єзуїтському храмі, щомісячно сповідатися, щотижня навчатися катехізису, регулярно причащатися, бути присутніми на проповідях у святкові дні. Надмірна набожність учнів часом порушувала хисткий баланс між їх інтелектуальним розвитком і релігійним вихованням. Про актуальність цієї проблеми у 1680-х рр. свідчить одне з рішень Конгрегації Польській провінції 1687 р. Зокрема, її делегати зобов'язали ректорів місцевих осередків ордену відмовитися від практики, коли учні («наші» і «екстерни») звільнялися від занять у свята св. Ігнатія і св. Франциска Ксаверія для того, аби вони могли подовше залишатися на богослужінні у храмі.

Релігійне життя вихованців єзуїтських шкіл проходило здебільшого в рамках студентських релігійних конгрегацій (маріанських содаліцій). Керівництво ордену приділяло велику увагу цьому інститутові, про що свідчить зобов'язання шкільним статутом ордену ректорів колегіумів докласти усіх зусиль для створення у ввірених їм осередках маріанських содаліцій. Студентські релігійні конгрегації створювалися з метою популяризації серед учнів культу Діви Марії і були покликані прищеплювати їм набожність, моральність і засади християнської поведінки. З цією метою содаліси у неділі і свята спільно здійснювали необхідні духовні вправи і богослужіння, брали участь в урочистих релігійних процесіях, а також -- надавали допомогу хворим і бідним мешканцям міста. Складовою частиною релігійних обов'язків содалісів була участь у церемоніях, пов'язаних із урочистим похованням їх товаришів.

Скажімо, у 1675 р. члени маріанської содаліції Кросненського колегіуму виголосили низку промов («загальноприйнятим звичаєм, латиною і місцевою мовою») над щойно спочилим учнем класу синтаксису Францішком Богуць- ким. Після цього його тіло було перенесене викладачами-отцями і магістрами до вівтаря церкви для проведення подальших поховальних церемоній.

Вступаючи до маріанської содаліції, світські учні єзуїтських шкіл автоматично зараховувалися до лав академії. В іншому випадку стати її членом можна було лише з особистого дозволу ректора. Подібний стан речей, звісно ж, заохочував вступати до маріанських содаліцій усіх (зокрема -- й некато- лицьких) вихованців ордену. Адже, потрапляючи завдяки цьому до академії, вони отримували можливість систематично покращувати свої знання в процесі спільного виконання різних навчальних вправ. Їх перелік та питома вага у загальній структурі академічної діяльності учнів залежали від конкретного етапу єзуїтської освіти. Зокрема, в середовищі вихованців studia superiora головна увага приділялася влаштуванню закритих і публічних диспутів. В останньому випадку тексти вступу і висновків учасників подібних заходів підлягали попередній цензурі префекта навчання. Поряд з диспутами вихованці studia superiora, які входили до складу академії, здійснювали щоденні повторення і публічні лекції. Натомість «академіки» з класів ^тапіога і риторики виголошували промови, вірші та уривки з прозових творів, інсценізували звинувачення і захисти, створювали і розв'язували написи і загадки, складали емблеми, символи, діалоги, поеми і трагедії, наслідували виступи чи вірші знаменитих ораторів і поетів, знаходили в книгах античних авторів потрібні вислови та цитували їх. Певні підсумки подібної творчої діяльності підводилися раз на рік під час важливих свят (зокрема -- Найсвятішої Діви Марії). Саме тоді на заклик керівника певного осередку ордену всі бажаючі могли демонструвати набуті поетичні і риторичні вміння, пропонуючи підготовлені ними промови, вірші і емблеми. У той же час, найкращі з учнівських лекцій, декламацій і захистів тез могли набувати публічного характеру. Так само, як і в середовищі вихованців ^тапіога і риторики, академічна діяльність учнів граматичних класів була спрямована на підвищення рівня їх філологічної освіти. Це досягалося в процесі читання юнаками художніх творів, вивчення і декламації віршів, виконання вправ з грецької граматики та проведення частих диспутів з метою виправлення стилю чи тренування пам'яті. Окрім того, перебуваючи у складі академії, вихованці граматичних класів, вірогідно, вчилися проголошувати лекції. У цьому переконує той факт, що вони періодично брали участь у публічній формі подібної діяльності. Привселюдні лекції за участі учнів інфіми, граматики і синтаксису могли поєднуватися з дискусією за участі двох чи трьох осіб, а іноді також з роздачею нагород.

Існування академії дозволяло також розв'язувати деякі проблеми виховання учнів. Зокрема, за такої навантаженості неможливою була непродуктивна трата ними свого позакласного часу, яка, на думку єзуїтів, спричиняла виникнення в юнаків поганих звичок. У цьому зв'язку в «Ratio studiorum» цілком логічно наголошувалося на необхідності діяльності учнівської кон- ґреґації у святкові дні, коли учні звільнялися від більшості щоденних справ.

На українських землях Речі Посполитої учнівські академії і маріанські со- даліції в переважній більшості випадків не існували як два окремі об'єднання. Скажімо, у 1648-1700 рр. у місцевих осередках ордену лише епізодично фіксуються спеціальні керівники навчальної і духовної студентських конґреґацій. Власне, подібний дуалізм зустрічається лише у Ярославському колеґіумі св. Іоанна у 1661/62 і 1690/91 н. рр.. Натомість у 1694/95-1698/99 н. рр. серед посадовців цього осередку ордену можна однозначно виокремити лише керівника маріанської содаліції. Аналогічна ситуація, проте за участі двох членів Товариства Ісуса, існувала у Львівському колегіумі у 1686/87 рр.. У решті випадків в українських осередках ордену фігурує лише одна відповідна функціональна особа, а саме -- Pater Congregationis, Pater Congregationis Studio- sorum, Pater Congregationis maioris та ін., яку не можна чітко ідентифікувати саме як керівника академії чи маріанської содаліції. З огляду на майже ідентичний особовий склад цих учнівських конґреґацій, доцільно припустити, що в даній ситуації вони існували як організаційно єдина спільнота.

У переважній більшості українських осередків ордену у 1648-1700 рр. члени цієї організації утворювали спільний колектив, не поділяючись на підрозділи. Виняток становив лише Львівський колегіум, у якому існували спеціальні конґреґації вихованців studia superiora (1663/64, 1679/80, 1687/88, 1689/90 і 1690/91 н. рр.), риторики і humaniora (1663/64, 1692/93- 1695/96 рр.) і граматичних класів (1679/80, 1690/91 і 1696/97 н. рр.).

Число членів маріанських содаліцій суттєво коливалося в залежності від загальних розмірів місцевих учнівських колективів. Скажімо, у велелюдному Ярославському колегіумі св. Іоанна у 1599 р. нараховувалося понад 100 содалісів (це складало щонайменше 1/6 від числа його вихованців). Натомість до маріанської содаліції невеличкого Переяславського колегіуму у лютому 1648 р. входило лише 32 особи. Порівняно невелика студентська релігійна конгрегація існувала й у Кросненському колегіумі. У 1675 р. поховальні промови над труною 13-річного Францішка Богуцького вислуховували щонайменше тридцятеро його колег по маріанській содаліції. Наступного ж року тут нараховувалося понад 40 содалісів.

Публічно-культурні заходи за участі учнів єзуїтських шкіл. Складовою частиною релігійного життя вихованців ордену були урочистості з нагоди різних свят (Різдва, Великодня, Зелених Свят, св. Ігнатія, бл. Станіслава Костки і ін.). Юнаки брали активну участь у публічних філософських і теологічних диспутах і насамперед -- у релігійних процесіях. Скажімо, содаліси Кросненської єзуїтської школи у другій половині XVII ст. щороку у травні здійснювали урочисту хресну ходу. У 1676 р. по її завершенні члени місцевої маріанської содаліції, у присутності багатьох віруючих, стали перед вівтарем, тоді як ректор поклав до нього вінок. Релігійно-виховну мету переслідували й інші різновиди публічно-культурної активності єзуїтських учнів, навіть, як на перший погляд, цілком світського характеру. Зокрема, промови чи вірші, які виголошували публічно scholastici nostri, згідно з «Ratio studiorum», мали бути складені таким чином, аби заохочувати усіх вихованців ордену до духовного вдосконалення. Суто побожним мав бути також зміст вистав, які публічно презентувалися учнівським шкільним театром.

До 1648 р. публічно-культурні акти влаштовувалися принаймні у семи українських осередках ордену (у Ярославському св. Іоанна (з 1575 р.), Луцькому (з 1609 р.), Кам'янець-Подільському (з 1610 р.), Львівському (з 1611 р.), Острозькому (з 1625 р.), Вінницькому (з 1625 р.) та Кросненському (з 1631 р.). З початком Хмельниччини інтенсивність привселюдних виступів за участі вихованців цих колегіумів і резиденцій природньо знижується. Найгірша ситуація склалася у Вінниці і Кам'янець-Подільському, де у другій половині XVII ст. не відбулося жодних подібних заходів. Аналогічний стан речей існував деякий час після 1648 р. у Луцьку (до 1668 р.) і Кросно (до 1676 р.). Ненабагато кращою була аналогічна ситуація з публічними актами за участі вихованців Острозького колегіуму. Зокрема, у третій чверті XVII ст. їх зусиллями було влаштовано лише один такий культурний захід (13 листопада 1670 р.), тоді як упродовж 1625-1642 рр. їх нараховувалось вісім. На цьому тлі певний виняток серед українських осередків ордену складав лише Львівський колегіум, в якому після 1648 р. публічні акти влаштовувалися більш-менш регулярно (зокрема, у 1651, 1657, 1658 та 1663 (двічі) рр.).

У першій половині 1670-х рр. спостерігається збільшення частоти проведення подібних заходів. Зокрема, вихованці Львівського колегіуму в цей час привселюдно проголошують декілька промов, а також -- організовують постановку трьох драм і одного діалогу. Приблизно тоді ж, а саме -- на межі 1660-70-х рр., відновлюється проведення публічно-культурних заходів за участі учнів Луцької єзуїтської школи. Упродовж 1669-71 рр. подібна діяльність була представлена трьома діалогами і двома драмами. Після 1675 р. як у Львівському, так і у Луцькому осередках Товариства Ісуса спостерігається покращення ситуації. Зокрема, вихованці Львівського колегіуму в останній чверті XVII ст. взяли участь у щонайменше 22, а Луцького -- 10 публічно- культурних заходах (діалогах, виставах, виголошенні промов і декламаціях). Значну активність у цій сфері демонстрували в останній чверті XVII ст. також єзуїтські школи у Кросно та Острозі. Перша з них у 1676-1700 рр. виявилася причетною до привселюдного проголошення щонайменше шести промов, стількох же діалогів та восьми сценічних вистав (у т. ч. -- двох містерій). Натомість вихованцями Острозького освітнього закладу у період з 1683 р. до 1699 р. було публічно влаштовано по дев'ять драм і діалогів. Поряд із вищезгаданими колегіумами, упродовж 1670-90-х рр. до публічно- актової діяльності звертаються й ті осередки ордену, які досі не мали подібного досвіду. Зокрема, така зміна відбувається у житті Перемишльського колегіуму (не пізніше 1673 р.) та Красноставської резиденції (з 1692 р.). Остання виявляє значну активність щодо проведення публічно-культурних заходів. Упродовж 1692-1698 рр. у цьому осередку ордену було привселюдно

919

презентовано щонайменше три драми, дві промови і один діалог .

Слід сказати, що публічні акти за участі українських шкіл ордену були багатофункціональним явищем. Вони не лише ознайомлювали місцеве населення з культурою ренесансу і бароко, але й відігравали важливу роль у навчальному процесі. У цьому переконує належність деяких публічно-культурних заходів до кола обов'язкових учнівських вправ. Зокрема, йдеться про привселюдні лекції (у граматичних класах) та диспути (в межах studia зи- регіога). Обидва ці різновиди публічної діяльності використовувалися також як засіб заохочення учнів до навчання. Зокрема, з-поміж вихованців класів humanioгa і риторики на активну участь у публічних лекціях і диспутах могли розраховувати лише ті особи, які були кращими у відповідних вправах під час щоденних занять.

Ще однією функцією публічно-культурних заходів за участі українських шкіл ордену було поширення позитивної думки про їх освітній рівень. Кінцевою метою подібної рекламної акції було збільшення чисельності учнів даної школи. Саме такі цілі переслідували єзуїти з Кросненського колегіуму, запрошуючи поважних осіб на проголошення промови у зв'язку з початком 1675/76 н. р.. Прагнучи збільшити коло глядачів подібних заходів, члени ордену вдавалися до різних хитрощів. Зокрема, вони намагалися влаштовувати публічно-культурні заходи релігійної тематики на великі християнські свята (під час Різдва, Великодня, Зелених Свят, Тіла Христового (Львів, 1676) тощо), коли до міст з'їжджалося навколишнє населення. Слід сказати, що ця тактика була досить ефективною. У цьому переконують численні випадки, коли публічно-культурні заходи українських осередків ордену збирали велику аудиторію глядачів, які репрезентували не лише прилеглі до міста терени, але й віддалені від нього регіони, зокрема -- й розташовані поза межами Речі Посполитої (у Кросно (1674 р.), Луцьку (1675 р.), Львові (1676 р.) та ін.). За своїм соціальним походженням глядачі належали переважно до шляхетського стану Речі Посполитої. Скажімо, на філософському диспуті вихованців Львівського колегіуму, який було влаштовано на свято Тіла Христового у 1676 р., був присутній руський воєвода, а також -- численні «вищі священики і благочестиві шляхетні». Аналогічна ситуація мала місце у Кросненському колегіумі у 1675 р. під час проголошення промови з приводу початку навчального року. Глядацька аудиторія цього публічного акту складалася з «благочестивих великої шляхетності і вінценосних священиків».

Ця аудиторія могла мати, втім, і полісоціальний характер. Зокрема, в 1674 р. у тому ж Кросненському колегіумі на виставі під назвою «Tragica Polonia fйlicitas, quam sub tempus victoriae ad Chotinum reportata dйdit Invictissimi Regis Poloniae Michaelis I e vita decessus» («Сумне щастя Польщі, породжене в момент здобуття перемоги під Хотином смертю Найпереможнішого короля Польщі Михайла І») були присутні «числені шляхетні і піддані».

Мовою публічно-культурних заходів за участі українських шкіл ордену була переважно латина. Виключно цією мовою звучали комедії, трагедії, драми, містерії, публічні промови і найповажніші діалоги. Натомість нела- тинськими могли бути інтермедії, які виконували роль прологу театрального твору, змісту його окремих дій та епілогу. Аналогічний характер мали також ті діалоги, які проголошувалися у храмах чи на міських площах під час релігійних свят (Різдва, Великодня, Божого Тіла, бл. С. Костки і ін.). На українських землях Речі Посполитої нелатинські публічні акти за участі єзуїтських шкіл влаштовувалися у другій половині XVII ст. переважно давньогрецькою і польською мовами. Разом із тим, з такою метою могла використовуватися і «руська мова». Саме нею була написана і проголошена драма про бл. С. Костку, яку в листопаді 1670 р. презентували вихованці Львівського колегіуму.

Місцем влаштування публічних актів українських єзуїтських шкіл могли бути міська ринкова площа, внутрішнє приміщення храму, майдан біля нього, класна аудиторія, двір осередку ордену або його актова зала. Зокрема, саме в останній відбувалися привселюдні лекції, проголошувалися, разом і окремо, найважливіші промови та вірші, а також -- проводилися диспути у формі судового процесу. Зустрічалися й приміщення спеціального призначення. Зокрема, у Ярославському колегіумі св. Іоанна (з 1674 р.) та Перемишльському осередку ордену (з 1690 р.) існували спеціальні театральні зали.

Публічним актам передувало визначення конкретної дати його влаштування, яке залежало від кількох обставин. Насамперед передбачений для таких заходів день мав бути вільним від навчальних занять. Зокрема, саме це було головною умовою проведення публічного диспуту за участі слухачів курсів філософії і теології. Пріоритет надавався тим дням, на які припадали великі християнські свята (Різдво, Великдень, Зелені Свята тощо). Аналогічна ситуація спостерігається і щодо привселюдних театральних вистав, час проведення яких також залежав насамперед від релігійного календаря. Ця обставина, разом із тим, визначала й різновид сценічного твору, який обирався для публічної демонстрації. Зокрема, під час Великого Посту, Великого Тижня чи Різдва влаштовувалися, як правило, привселюдні діалоги і містерії. Натомість публічна театральна вистава у день певного святого чи блаженного, зазвичай, мала форму драми на його честь. Зокрема, саме у такому жанрі 14 і 16 листопада 1670 р. у Луцькому колегіумі, а в період з 13 до 20 листопада 1670 р. у Львівському осередку ордену було влаштовано привселюдні вистави, присвячені бл. С. Костці.

Зміст публічних актів і час їх проведення українськими єзуїтськими школами у другій половині XVII ст. міг також обумовлюватися подіями політичного життя Речі Посполитої. Зокрема, у 1651 р. учні Львівської єзуїтської школи зіграли драму на честь повернення з-під Берестечка короля Речі Посполитої Яна Казимира. У 1657 р. студенти цього ж навчального закладу аналогічним чином вітали вже С. Чернецького, який завдав поразки трансільванському князю Юрію ІІ Ракоцію. Подібні за своїм характером заходи влаштовувалися упродовж другої половини XVII ст. також і в інших українських осередках ордену. Зокрема, у Кросненському колегіумі у 1674 р. було поставлено виставу під назвою «Tragica Polonia fйlicitas, quam sub tempus vic- toriae ad Chotinum reportata dйdit Invictissimi Regis Poloniae Michaelis I e vita decessus» («Сумне щастя Польщі, породжене в момент здобуття перемоги під Хотином смертю Найпереможнішого короля Польщі Михайла І»). Слід зауважити, що поштовхом до публічної діяльності українських єзуїтських осередків могли бути події не лише загальнодержавного, але й місцевого масштабу. Скажімо, влаштування у 1695 р. сценічної вистави вихованцями Ярославського колегіуму св. Іоанна було пов'язане з тодішнім з'їздом у цьому місті представників шляхти (за участі краківського воєводи Ф. Потоцького). Разом із тим, в українських осередках ордену могли створюватися панегіричні твори, не пов'язані з якоюсь певною подією. У цьому зв'язку можна згадати польськомовну драму «Слава процвітаючої юності, що визріла у молодому арагонському королевичі Якубові, але у побожність, науку і мужність ... в польському королевичі Якубові... є відновленою». Ця вистава була поставлена у 1682 р. студентами Ярославського колегіуму св. Іоанна і представляла своєрідну подяку королю Яну ІІІ Собеському.

Ще одним приводом для влаштування єзуїтськими вихованцями публічно- культурних заходів були видатні події шкільного життя. Зокрема, йдеться про початок навчального року, у зв'язку з яким в українських осередках ордену обов'язково проголошувалася привселюдна промова («Oratio in renovatione stu- diorum»). Цей захід, як правило, відбувався у перший день занять -- 1 вересня (зокрема, у Кросно в 1675 р. та Луцьку у 1677 р.), або в останніх числах серпня (у Луцьку упродовж другої половини XVII ст.). Проте іноді «Oratio in renovatione studiorum» могла істотно відокремлюватися від події-чинника свого виникнення. Скажімо, у Луцькому колегіумі у 1676 р. ця промова була проголошена лише в кінці жовтня, майже через два місяці після початку навчання .

Коло можливих учасників публічних актів залежало від різновиду останніх. Зокрема, у публічних лекціях могли брати активну участь учні всіх структурних рівнів єзуїтської школи (граматичних класів, humaniora, риторики, філософії і теології). Єдиною обов'язковою умовою була належність юнака до учнівської академії. Ситуація щодо учасників публічних диспутів, на перший погляд, нічим не відрізнялася від вищенаведеноїс238. Однак при детальнішому аналізі стає очевидним, що учні різних класів єзуїтської школи мали нерівні можливості для участі у привселюдному захисті певних положень. Зокрема, у середовищі слухачів філософії і теології публічний диспут був поширеним і звичним явищем, адже входив до кола їх обов'язкових навчальних вправ. Єдиною перешкодою для участі у подібному акті слухача курсів studia supe- riora могла стати його належність до категорії екстернів, які мали отримувати на це додатковий дозвіл. Значно складніше було взяти активну участь у публічному диспуті учням класів humaniora та риторики. Адже подібна честь надавалася лише обраним з-поміж них, які досягали найбільших успіхів у захисті тез на щоденних навчальних заняттях. На відміну від вищезгаданих актів, публічне проголошення промов могло здійснюватися не лише вихованцями, але й викладачами українських єзуїтських шкіл. Зокрема, саме найкращим з них, згідно з «Ratio studiorum», дозволялося виступати зі щорічною промовою, присвяченою відкриттю нового навчального року. На українських землях Речі Посполитої у другій половині XVII ст. подібна честь, як правило, належала викладачам риторики.

Авторами творів, що пропонувалися глядачеві під час публічних актів за участі українських шкіл ордену, були переважно дійові особи подібних заходів. Виняток складали театральні вистави. У них грали лише єзуїтські вихованці, у той час як тексти п'єс могли створюватися ректорами колегіумів і суперіорами резиденцій, або викладачами відповідних шкіл. Іноді роль останніх у створенні п'єси обмежувалась формулюванням її теми, у той час як безпосереднє написання тексту вистави здійснювалося самими учнями. Їх спроможність до подібної діяльності ґрунтувалася на можливості запозичувати сюжети з уже написаних творів (Св. Письма, життя святих, робіт з всесвітньої і вітчизняної історії).

Єзуїтські бурси музикантів. Важливим чинником релігійного й культурного життя українських шкіл ордену були бурси музикантів (Ьигеае musicorum). Упродовж 1648-1700 рр. вони більш-менш регулярно функціонували у семи місцевих осередках ордену, які здійснювали тоді освітню діяльність (у Кам'янці-Подільському, Кросно, Луцьку, Львові, Острозі, Перемишлі і Ярославі). Культурний вплив цих установ на місцеве населення мав подвійний характер. З одного боку, вони забезпечували музично-хоровий супровід богослужінь і публічних урочистостей (вистав, диспутів, проголошення лекцій, промов і віршів etc.), які проводилися відповідним осередком ордену. Скажімо, літописець Перемишльського колегіуму занотував, що на початку вересня 1673 р. представники місцевої бурси музикантів, згідно з традицією, взяли участь в урочистому відкритті чергового навчального року. Водночас ці установи готували кваліфікованих фахівців, які могли реалізовувати свої творчі здібності й далеко поза межами alma mater. Бурси музикантів мали також подвійне функціональне призначення. З одного боку, вони були спеціалізованою формою освітньої діяльності осередків ордену, з іншого ж -- професійні музичні колективи. Неоднорідним був і статус тих осіб, які входили до складу бурси музикантів. Одні з них (inscripti bursae -- вписані до бурси) лише здобували музичну освіту. Як правило, це були представники незаможних родин, які мали схильність до музики. Частина цих осіб паралельно навчалася у місцевій єзуїтській школі (в межах studia inferiora). Інші мешканці бурс (respectivi) вже подолали трирічне навчання і віддавали своєрідний борг колегіуму, безкоштовно навчаючи музиці молодших колег. По завершенні другого трирічного терміну перебування у бурсі музикантів ці особи могли залишити її або працювати в ній як наймані за гроші співробітники (ці останні відомі під назвою musici sa- lariati). Представники усіх категорій мешканців бурс музикантів разом утворювали нечисленні колективи. Зокрема, у Ярославському колегіумі св. Іоанна у другій половині XVII ст. одночасно перебувало від 2 до 12 осіб.

В українських осередках ордену бурси музикантів функціонували на засадах адміністративної автономії. Вона полягала не лише в окремому розташу- ванні цих закладів і наявності у них спеціальних джерел фінансування, але й -- у домінуванні в управлінні бурсами музикантів принципів самоврядування. Зокрема, головну роль у вирішенні педагогічних і господарських питань даних установ відігравали саме їх безпосередні керівники. На українських землях Речі Посполитої у другій половині XVII ст. вони іменуються префектами бурс, бурс музикантів, музикантів, музики або хору. Упродовж 1648-1700 рр. в українських осередках ордену також час від часу з'являється посада магістра хору. Зокрема, вона фіксуються у Кросненському (1689/90 н. р.), Львівському (1648/49, 1679/80, 1687/88 і 1689/90 н. рр.), Перемишльському (1686/87 н. р.) і Ярославському колегіумі св. Іоанна (1686/87, 1689/90 та 1690/91 н. рр.). Переважну більшість маґістрів хору складали єзуїти-клірики (7 з 9 чол.). У решті випадків цю посаду займали слухачі моральної теології (Францішек Гнєвковський (Львів, 1648/49 н. р.) і Адам Каритовіч (Ярославський колегіум св. Іоанна, 1689/90 н. р.). За винятком двох останніх, усі інші маґістри хору займалися педагогічною діяльністю. Троє з них навчали синтаксису, двоє -- граматиці і стільки ж осіб були викладачами humaniora.

Таким чином, перебіг повсякденного життя українських єзуїтських шкіл залежав від цілої низки чинників: починаючи від положень шкільного статуту ордену і завершуючи поточними військово-політичними подіями у регіоні, поширенням епідемій, наявністю/браком належних побутових умов для здійснення навчальної діяльності. Повсякденне життя єзуїтських шкіл в Україні мало дві головні складові -- навчальну і позанавчальну. їх умовна рівноцінність (зокрема -- й у часовому вимірі) була пов'язана насамперед із тим, що єзуїтське шкільництво ґрунтувалося на принципі pietas Іїііегаїа і було типовим продуктом культури Бароко. Саме це й визначило насичене релігійне життя учнів, їх активну роль у культурно-масових заходах осередків ордену та дискретність навчального процесу. «Зворотний бік» життя єзуїтських шкіл був, утім, тісно пов'язаним із його аверсом. Скажімо, до навчального процесу були органічно вплетені релігійні практики, а під час різних урочистостей презентували здобутки повсякденної важкої праці учнів, пов'язаної з опануванням різних наукових дисциплін. Вона не обмежувалася лише традиційними формами аудиторної взаємодії між викладачем і учнем: важливу роль у навчальному процесі єзуїтських шкіл відігравала також самостійна робота студентів, система функціональних посад, академії, емуляція, конкурси тощо.

Повсякденне життя навчальних закладів ордену мало двох суб'єктів -- учня і вчителя. Вихованці єзуїтських осередків на українських землях Речі Посполитої були надзвичайно неоднорідними з точки зору їх формального статусу, вікового, конфесійного і соціального складу. Присутність у навчальних закладах ордену учнів із середнім і низьким рівнем достатку стала можливою завдяки безкоштовному характеру єзуїтської освіти й існуванню системи соціальної підтримки незаможних вихованців (спеціальних стипендій, безкоштовних інтернатів (бурс) тощо). Це не вирішувало, втім, у повній мірі соціальні проблеми даного прошарку студентів: його представники іноді вдавалися до кримінальних вчинків, провокуючи тим самим міські заворушення. Викладач традиційно відігравав ключову роль у якісному наповненні навчального процесу в школах Товариства Ісуса.

Відсутність очевидного регресу у рівні освіченості єзуїтських педагогів на терені України у другій половині XVII ст. дозволяє трохи інакше трактувати тодішні явища, пов'язані з занепадом викладання окремих навчальних дисциплін (насамперед давньогрецької мови і математики). У даному випадку скоріше маємо справу не з освітньою деградацією, але з початком структурної перебудови єзуїтського шкільництва, яка передувала його масштабній просвітницькій модернізації у середині XVIII ст.

Размещено на Allbest.ru