Філософсько-богословська спадщина та культурно-просвітницька діяльність Ісакія Борисковича

Размещено на http: //www. allbest. ru/

Національний університет «Острозька академія»,

Львівська православна богословська академія

Філософсько-богословська спадщина та культурно-просвітницька діяльність Ісакія Борисковича

Гарат І.В.

Анотація

Досліджено філософсько-богословську спадщину Ісакія Борисковича. З'ясовано, що саме ідеї ісихазму вплинули на становлення його як видатного культурницького та просвітницького діяча. Проаналізовано творчу спадщину Ісакія Борисковича, яка знайшла своє застосування у «практичному ісихазмі». Встановлено, що основна праця І. Борисковича «Совітовання о благочестії» є філософсько-богословським та суспільно-культурним маніфестом ісихастських ідей в Україні.

Ключові слова: Ісакій Борискович, ісихазм, «практикуючий ісихазм», філософсько-богословська спадщина, «Совітовання о благочестії», просвітницька діяльність.

Аннотация

Гарат И.В.

Национальный университет «Острожская Академия»,

Львовская православная богословская академия

ФИЛОСОФСКО-БОГОСЛОВСКОЕ НАСЛЕДИЕ И КУЛЬТУРНО-ПРОСВЕТИТЕЛЬСКАЯ ДЕЯТЕЛЬНОСТЬ ИСАКИЯ БОРИСКОВИЧА

Исследовано философско-богословское наследие Исакия Борисковича. Выяснено, что именно идеи исихазма повлияли на становление его как выдающегося культурного и просветительского деятеля. Проанализировано творческое наследие Исакия Борисковича, которое нашло свое применение в «практическом исихазме». Установлено, что основной труд И.Борисковича «Совитования о благочестии» является философско-богословским и общественно-культурным манифестом исихастских идей в Украине. Ключевые слова: Исакий Борискович, исихазм, «практикующий исихазм», философско-богословское наследие, «Совитования о благочестии», просветительская деятельность.

Summary

Garat I.V.

National University of Ostroh Academy,

Lviv Orthodox Theological Academy

PHILOSOPHICAL AND THEOLOGICAL HERITAGE, CULTURAL AND EDUCATIONAL ACTIVITY ISAKIA BORISKOVYCHA

The philosophical and theological heritage of Isaiah Boriskovich was studied. It was found out that the ideas of hesychasm influenced the formation of him as an outstanding cultural and educational figure. The author analyzes the creative heritage of Isaac Boriskovich, who found his application in «practical hesychasm». It has been established that I. Boriskovich main work «The Commemoration of Piety», is a philosophical, theological and socio-cultural manifesto of hesyhastic ideas in Ukraine.

Keywords: Isakiy Boriskovich, hesychasm, «practicing hesychasm», philosophical and theological heritage, «The Commemoration of Piety», educational activities.

Обґрунтування актуальності теми дослідження. Релігійно-філософська думка України кінця XVI -- початку XVII століть розвивалася у парадигмі християнського неоплатонізму. Її виразником були ідеї ісихазму, які зародилися у Візантії й на Балканах в XV столітті, а згодом знайшли своє практичне втілення у богословствуванні релігійно-філософської школи «острозьких традиціоналістів» (Острозький та Дерманський культурно-релігійні осередки). Основними репрезентантами ісихастських ідей в Україні були Василь Суразький, Іван Вишенський, Віталій Дубенський, Даміан Наливайко, Ісайя Копинський, Афанасій Филипович, а серед «практикуючих ісихастів» -- Ісакій Борискович, Іов Княгиницький, Іов Желізо. Релігійно-богословська, просвітницька діяльність цих «практикуючих ісихастів» мала значний вплив на створення та діяльність православних культурницьких осередків: «Острозьку академію», Дерманське братство, Луцьке Хрестовоздвиженське братство, Скит Манявський, Почаївську лавру та інші. Проте, попри значне зацікавлення ісихастськими ідеями та його визначальний вплив на філософсько-богословську думку, розвиток культури України кінця XVI -- початку XVH століть загалом, дослідження даної тематики сучасниками не є на сьогодні комплексним та системним, що, власне робить вивчення цієї проблеми актуальним.

Ступінь опрацювання проблеми. Історіографія дослідження просвітницької діяльності культурно-релігійних осередків «острозьких традиціоналістів» бере початок ще у XIX -- початку XX століть. Серед дослідників можна виокремити П. Жуковича, І. Каманіна, М. Кояловича, І. Малишевського, П. Стельмащенка, К. Харлампович. Проте, вони зазвичай мали суб'єктивні інтерпретації, наголошували на значимості ісихазму в боротьбі із поширенням уніатизму та католицизму й водночас захисті православ'я і «руської народності» (наголосимо, що український національний характер ісихазму у дослідженнях даних авторів майже не враховувався, навпаки наголошувалось на його «загальноросійськості»).

Інтерес до діяльності Острозького й Дерманського релігійно-культурних центрів спостерігався в українських дослідників національного спрямування: І. Власовського, М. Грушевського, К. Копержинського, М. Костомарова, митрополита Іларіона (І. Огієнка), І. Франка, М. Возняка, але у їхніх дослідженнях присутня загальна тенденція вписати культурну діяльність князя В.-К. Острозького та його культурно-просвітницьких осередків в контекст української національної історії та культури. Однак зазначені дослідники, як правило, не концентрували увагу на традиціоналізмі острозьких книжників, обминаючи увагою їхні ісихастські погляди. Ісихазм, здебільшого, не викликав інтересу в дослідників, його намагалися проігнорувати. Тому ця релігійно-філософська течія знаходилася на маргінесі зацікавлень науковців. ісихазм борискович богословський просвітницький

Наукове зацікавлення діяльністю Острозького релігійно-культурного центру був відроджено у часи незалежної України. Саме в Острозькій академії проводяться дослідження острогіани, одним із результатів якого стало видання об'ємної енциклопедії «Острозька академія» [11]. У межами нині діючого Національного університету «Острозька академія» і за його межами низка українських дослідників вивчає острозький феномен, його значення в розвитку української культури. Тут варто відзначити роботи Д. Ісаєвича [5], П. Сауха [14], Я. Стратія [17].

Останнім часом в українській історіографії простежується інтерес до елітарних верств України епохи Середньовіччя та раннього модерну, їхньої духовної культури. Це стосується робіт О. Однороженка [12], В. Собчука [15], Н. Старченко [16], Н. Яковенко [18]. У них розглядалися певні аспекти діяльності князя Василя-Костянтина Острозького, персоналій, які були пов'язані з ним, в т. ч. тих, які належали до Острозького та Дерманського релігійно-культурних центрів. Однак у цих студіях не приділялося багато уваги острозьким книжникам-традиціоналістам, не аналізувалися їхні погляди, не розглядалася й діяльність «практикуючих ісихастів» та їхнє значення у релігійно-церковному житті тогочасної України, власне, це й є головним завданням нашого дослідження.

Такий стан речей обумовлювався не стільки тим, що ісихазм не посідав помітного місця в поглядах острозьких книжників, скільки тим, що не вписувався в «концепт прогресивності», який продовжує впливати на дослідників. Через те чимало українських науковців дистанціюються від вивчення ісихазму, а то й трактують його в негативному аспекті.

Лише в останній час цим питанням почалася приділятися певна увага в українській науковій літературі. Тут варто відзначити роботу С. Гуменюк, присвячену традиціоналізму острозьких книжників [3]. Також вийшла монографія П. Кралюка й М. Якубовича «Василь Суразький: апологія православної традиції» [9], де велика увага присвячувалася традиціоналізму окремих діячів Острозького релігійно-культурного центру. У цих роботах вказувалося, що в основі острозького традиціоналізму був ісихазм. Також на ідеї неоплатонізму й похідного від нього ісихазму в українській культурі звертав увагу П. Кралюк в окремих своїх роботах [6, 7, 8].

Мета і завдання дослідження. Для комплексного дослідження ісихазму в Україні варто врахувати персоніфікований підхід до інтерпретацій ісихастських ідей у творчості видатних його представників, найперше, тих, для кого ісихазм знайшов своє предметно-практичне застосування. Тому, не випадково, метою і завданням даної статті є спроба розкрити усі грані життєпису Ісакія Борисковича -- одного із найвизначніших представників «практикуючого ісихазму» в Україні кінця XVI -- першої половини XVII ст., культурно-просвітнього діяча, водночас мало знаного в академічних дослідження сучасної гуманітаристики. Сучасна гуманітарна наука намагається заповнити «пробіли» соціокультурного простору раньомодерного періоду становлення української нації акцентуючи увагу на персоніфікованій, а не суспільно-політичній складовій становлення і розвитку філософії, релігії, історії, культури України загалом.

Виклад проблеми. До представників ісихазму, які були пов'язані з Острозьким релігійно-культурним центром, передусім належать письменники-полемісти Василь Суразький, Іван Вишенський, поет Віталій Дубенський, перекладач Кипріян, письменник Даміан Наливайко, а також «практикуючі ісихасти» Іов Княгиницький, Іов Желізо (Почаїівський) та Ісакій Борискович. Погляди ісихастів знайшли певне відображення в творах інших острозьких книжників -- Герасима Смотрицького, Клірика Острозького, Даміана Наливайка. Про всіх названих авторів та діячів існує література. Щоправда, одним авторам, передусім Івану Вишенському, приділена велика увага. Натомість інші названі автори, які за життя й незадовго після смерті користувалися популярністю, практично були обділені увагою дослідників.

Біографічні дані про Ісакія Борисковича не є надто репрезентативними. Коротку реконструкцію його життєвого шляху подано у праці П. Кралюка «Луцьке Хрестовоздвиженське братство» [Див. дет. 6, с. 25-28, 43-44]. Також цей дослідник вважає, що Ісакій Борискович є автором відомого твору «Совітованіє о благочестії», який поправу можна вважати програмою «політичних ісихастів» [8, с. 85-87]. Саме в цьому творі є згадка про Івана Вишенського та близьких йому афонітів, зокрема книжника Кипріяна.

Серед незначних, інколи фрагментарних відомостей про Ісакія Борисковича, більшість із яких отримуємо із життєписів Івана Вишенського, Гедеона Балабана та Василя-Костянтина Острозького спробуємо реконструювати його біографію. Отже, Ісакій Борискович (? -- 1643) [Дет. див. 6, с. 25-28, 43-44] за припущеннями багатьох дослідників народився у міщанській родині на Волині. Майже відсутні відомості про освіту та де він навчався. Однак, судячи з його діяльності можна припустити, що він був досить освіченою людиною. Можливо, студіював у Острозькій академії адже його діяльність була пов'язана з князем В.-К. Острозьким. Зокрема, у 1602 р. І. Борискович за підтримки князя В.-К. Острозького був обраний настоятелем Дерманського Святотроїцького монастиря, намагаючись його реорганізувати й перетворити в релігійно-культурний центр [11, с. 102-103].

Священичий постриг І. Борискович, на думку дослідника Д. Однороженка, отримав у Степанському монастирі, який знаходився під опікою князя В.-К. Острозького. Дані припущення опираються на документальний факт згадки Ісакій Борискович під 1597 роком як ігумен Степанського монастиря [11, с. 58].

Визначальну роль на формування І. Борисковича як репрезентанта ісихастських ідей мав Афонський духовно-культурний осередок та знайомство із Іваном Вишенським й Мелетієм Пігасом. Під час перебування на Афоні він й перейняв ідеї ісихазму.

Діяльність Ісакія Борисковича на теренах України пов'язана з осередками на Волині, зокрема, він був ігуменом Дерманського СвятоТроїцького монастиря, засновником та очільником Дерманського релігійно-культурного центру, який продовжував традиції Острозького релігійно-культурного центру, одним із засновників Луцького Хрестовоздвиженського братства.

Відомо, що львівський архієпископ Гедеон Балабан після Берестейської церковної унії 1596 р. послав Ісакія Борисковича (ймовірно був присутній під час унії в опозиції; згадується як архімандрит Степанський Ісакій [10, с. 84]) до східних православних патріархів (відвідав Константинополь, Олександрію, Антіохію [11, с. 58]) за відповідними інструкціями й матеріалами. Про цей факт не маємо документального підтвердження у Мелетія Пігаса, проте, дану інформацію подано у творі Івана Вишенського «Короткослівна відповідь Феодула...» [1, с. 142]. Ще одним підтвердженням є більш пізніша інвентарна згадка цього монастиря від 11 березня 1627 року де І.Борискович підписався як єпископ Луцький і Острозький, а також як «строїтель Степанського монастиря» [10, с. 84].

Варто зазначити, що І. Борискович вважав себе учнем патріарха Мелетія Пігаса, котрий висвятив його на диякона, а патріарх Кирило Лукаріс висвятив на пресвітера. Про ці події свого життєпису Ісакій Борискович пише в листі до Московського патріарха Філофея [10, с. 84].

У 1621 р. єрусалимським патріархом Феофаном він був висвячений на єпископа Луцького й Острозького [11, с. 58-59].

Причетність до антиунійного оточення князів Острозьких, дружні відносини із тогочасною православною елітою визначили долю І. Борискевича, котрий став «дипломатом» у час становлення унійної полемічної дискусії. Саме через І. Борисковича Гедеон Балабан (котрий з протекції В.-К. Острозького був обраний патріаршим екзархом православної Церкви в Україні й Білорусії) передав нове видання книги єзуїта Петра Скарґи «Про єдність Церкви Божої під єдиним пастирем» для Олександрійського патріарха Мелетія Пігаса. А останній, на думку М. Грушевського, у свою чергу, через І. Борисковича направив цю книгу на Афон, для аналізу Іваном Вишенським [2, с. 235]. Дискусія між титанами релігійно-богословської думки XVI -- XVII століть започаткувала процес полеміки прихильників та противників унії, пошуку «чистоти» віри.

Повернувшись на батьківщину близько 1602 р., І. Борискович став ігуменом Дерманського Свято-Троїцького монастиря. Як уже зазначалося, В.-К. Острозький намагався цей монастир перетворити у потужний релігійно-культурний центр, який би стояв на захисті православ'я [11, с. 95-102]. У Дермані він намагався зібрати українських православних інтелектуалів-книжників, які би могли дискутувати з римо-католиками, прихильниками унії й чинити протидію католицькій експансії. До таких, зокрема, належали уже згадувані перекладач Кипріян і письменник Дем'ян Наливайко. Оскільки в Дермані не вдалося, в силу різних обставин, створити потужний православний релігійнокультурний центр, Ісакій Борискович змушений був полишити місцевий монастир.

Вважається, що близько 1614 р. він знову поїхав на Схід, побував на Афоні. Звідти написав листа, де іменував себе колишнім проігуменом Дерманським [10, с. 84]. Повернувся Ісакій в Україну близько 1617 р. і став ігуменом Чернчицького православного монастиря біля Луцька [11, с. 58]. Цей монастир теж знаходився у володіннях князів Острозьких. Тому ченці монастиря після Берестейського собору 1596 р. відмовилися приймати унію [4, с. 730]. Фактично обитель виконувала приблизно таку ж функцію, як і Печерський монастир у Києві.

Перебуваючи на становищі ігумена Чернчицького монастиря, Ісакій Борискович став одним із засновників Луцького Хрестовоздвиженського братства, яке поправу продовжило традиції Острозького релігійно-культурного центру. Напередодні, у 1620 році, І. Борискович зустрічався в Києві з Єрусалимським патріархом Феофаном, який позитивно відгукнувся про нього й надав свою протекцію [10, с. 84]. Луцьке Хрестовоздвиженське братство виникло за складних обставин, у той час, коли Православна Церква в Україні фактично опинилася поза законом (заборона діяла із 1620 до 1633 рр.) й відбувалися зміни конфесійної приналежності української шляхти, яка все більше окатоличувалася. Варто зазначити, що засновниками Луцького Хрестовоздвиженського братства, окрім Ісакія Борисковича, були: ієромонах Григорій (Герасим Микулич, ігумен Чернчицького монастиря, ктитор братства); ієромонах Паїсій Мостицький; Мойсей Ілкович Соловицький -- священик Дмитрівської церкви, яка була одним із найстаріших православних храмів м. Луцька; отець Іван Яровицький; Іван Гораінович та ін. Як бачимо, серед названого духовного кліру чимало було пов'язано із Чернчицьким монастирем. Окрім духовенства, засновниками братства стали й особи шляхетського стану та міщани [6, с. 12-13].

Окрім афонського паломництва була й його місія, за дорученням митрополита Іова Борецького в 1624 р. у Москву до царя Михайла Федоровича та патріарха Філарета, пропонуючи прийняти Русь, власне українські й білоруські землі, до складу Московської держави [10, с. 84]. У той час, чимало українських ісихастів, займаючись релігійно-політичною діяльністю, симпатизували Московії як «православному царству». До Московії за «милостинею» їздили Афанасій Филипович, Іов Княгиницький, а Ісайя Копинський навіть мав план переселити багатьох православних українців до Московської держави. Тому посольство Ісакія Борисковича було в руслі такої політики.

Останні десятиліття життя І. Борисковича пройшли, мабуть, в руслі «духовних розчарувань», адже у часи митрополита Петра Могили прагнення на зближення із Москвою були змаргіналізовні. Митрополит зорієнтував православну Київську митрополію в західному напрямі. Навіть йшов на радикальні зміни -- запозичувати досягнення західної культури й ставити їх на службу Православній Церкві. В умовах про західноєвропейської культурно-релігійної політики П. Могили, промосковськи налаштовані політичні ісихасти виявилися небажаними. Стосувалося це також й Ісакія Борисковича. Так, у 1633 р. православним Луцьким і Острозьким єпископом став Афанасій Пузина, який отримав грамоту на єпархію від короля Владислава IV [6, с. 44-45]. В таких умовах Ісакію Борисковичу не залишалося нічого іншого, як відійти від справ. До того ж, наскільки можна судити, він був уже людиною похилого віку. Про останні роки життя Ісакія Борисковича ми не можемо нічого сказати конкретного. Очевидно, він доживав віку в Межигірському монастирі під Києвом, не виявляючи активності. Там він і упокоївся.

Стосовно релігійно-філософського, богословського творчого доробку І. Борисковича, то, тут безсумніву варто відзначити, як вже аргументувалося вище, що він є ймовірним автором «Совітованія о благочесті» -- твору, вписаного в збірник Луцького Хрестовоздвиженського братства під 1624 р., який пропагує ідеї «практичного ісихазму» [13, с. 328-336]. Цей твір, мабуть був створений раніше. Зокрема, у ньому є низка згадок про історичні події, які дають відносно точно його датувати. Так, у цьому творі згадується Хотинська битва 1621 р. До того ж саме цей рік іменується «нинішнім». Є тут згадки й про деякі полемічні твори уніатів, зокрема про «Подвійну вину...» Велямина Рутського, що побачила світ у 1621 р., а також про «Дискурс. » Іллі Мороховського, 1622 року видання. Отже, твір писався в період гострого протистояння православних та уніатів, коли в 16201621 рр. Єрусалимським патріархом Феофаном була відновлена ієрархія Київської православної митрополії, що викликало різко негативну реакцію як з боку уніатів і католиків, так і світської влади Речі Посполитої [8, с. 81-82].

Сучасний дослідник ранньомодерної української політико-культурної еліти П. Кралюк, проаналізувавши цей твір, висловив думку, що автором «Совітованія о благочестії» був прихильник ісихазму, керівник Дерманського релігійно-культурного центру, соратник Івана Вишенського, афоніт Ісакій Борискович. Дослідник таким чином аргументував цю гіпотезу: «Контекст твору дає можливість припустити, що автор «Совітованія...» мав значну практику чернечого життя. Свідченням цього є не лише його постійні заклики до релігійного самовдосконалення святителів, але й помітний інтерес до Афону, знання деяких руських афонітів. Ймовірно, він особисто знав Вишенського. Також є підстави вважати, що автор був знайомий із життям східних патріархів, оскільки посилається на їхній досвід, згадує їх, зокрема Мелетія Пігаса». Також цей дослідник вказує на те, що автор був пов'язаний із Луцьким Хрестовоздвиженським братством [8, с. 86]. Все це разом узяте й дає підстави говорити про авторство Ісакія Борисковича. Адже останній справді знав Олександрійського патріарха Мелетія Пігаса, Івана Вишенського, перебував на Афоні. Він також, як уже говорилося, був одним із засновників Луцького Хрестовоздвиженського братства. До цих аргументів додамо ще таке: у «Совітованні...» згадується Кипріян, якого пропонується разом із Вишенським повернути з Афону в Україну. Відомо, що цей діяч працював під керівництвом Ісакія Борисковича в Дерманському релігійно-культурному центрі, займаючись перекладом богословських текстів із грецької мови [11, с. 142-144].