Філософсько-богословська спадщина та культурно-просвітницька діяльність Ісакія Борисковича

«Совітованіє...» варто розглядати як своєрідний маніфест українських політичних ісихастів. У ньому надається низка рекомендацій щодо того, як покращити діяльність Православної Церкви в Україні. Власне, ці рекомендації засвідчують, що автор намагається не відходити від православного традиціоналізму, демонструючи свою прихильність до ісихастського вчення.

Саме ж «Совітовання о благочесіі» постає як низка практичних рекомендацій, які мають на меті зміцнити православ'я в Україні, зробити його конкурентним у змаганнях з католиками й уніатами, це, певний політико-релігійний маніфест на захист «чистоти» православної віри перед внутрішніми викликами й зовнішніми загрозами.

У «Совітованні. » йдеться про те, що Православна Церква на Русі має різні проблеми, пов'язані з введенням унії. На початку твору говориться, що Церква множитися і зростати буде, якщо святителі будуть добрі й дотримуватимуться Божих заповідей. І мають вони чинити добро не лише перед Богом, а й перед людьми [13, с. 328]. У праці є намагання з'ясувати причину проблем Православної Церкви в Україні. І головна причина, вважає автор твору, полягає в діяльності провідних ієрархів. Тут мимоволі пригадуються твори Івана Вишенського, де також говориться про те, що, мовляв, діяльність ієрархів-апостатів була чи не головною причиною унії. Відповідно, у «Совітованні.» осуджувалися єпископи, які пішли на унію з католиками.

Автор твору намагається з'ясувати причини їхньої уніатської зради. На перше місце серед них він ставить нерозумність (глупство). Далі йдуть -- церковна неосвіченість (незнання тайн віри й благочестя), аморальність, прагнення наживи тощо. Тобто говориться, що єпископи жили не за церковними правилами й чинили гріх. Це, мовляв, і стало головною причиною кризи Православної Церкви на Русі й введення унії. Адже, говориться в «Совітуванні. », недостойні єпископи мали прийняти покарання від Константинопольського патріарха. Щоб уникнути цього, вони й пішли на унію. Цими недостойними святителями в «Совітованні...» називаються такі ієрархи, як Михайло Рогоза, Кирило Терлецький, Іпатій Потій, тобто ініціатори й промотори унії [13, с. 328].

По-іншому повинні поводити себе святителі відновленої православної ієрархії. Треба враховувати, що «Совітовання. » писалося незадовго після Феофанового свячення, у 1621-1622 рр. Автор твору, схоже, вважав, що ця подія призведе до оновлення Київської митрополії. У творі дається 24 поради, як покращити діяльність Православної Церкви на Русі, передусім на українських землях. У певному сенсі, це була програма православної реформації. Однак реформації на консервативних, ісихастських засадах.

Пропонувалося на єпископські кафедри ставити людей, які добре знають канони Православної Церкви. Зокрема, вони мають пильно читати «канони святих отців». Мають також суворо дотримуватися цих канонів і вести праведний спосіб життя. Також ці святителі повинні «вивергнути із себе всіляку нечистоту, гріх», мають покірно зносити «урази» як від своїх, тобто людей духовного звання, так і осіб світських; постійно перебувати в молитвах, пості й тверезості, читати церковні книги [13, с. 329-330].

У творі засуджується практика симонії, коли священиків ставили «на мзді». Натомість, говорилося в творі, треба ставити на ці становища розумних і достойних, враховуючи їхні духовні якості [13, с. 330].

Приділивши увагу священнослужителям, автор веде мову й про світських людей. Вони, як і особи духовні, мають викорінювати в собі гріх, несправедливість, всіляку нечистоту, фальш, злість, нещирість. Якщо буде вирішено творити молитви та піст, щоб «переслідування скінчилося» (мається на увазі фактичну заборону православ'я в Речі Посполитій), то це мають робити не лише духовні особи, а й світські [13, с. 330].

В «Совітованні.» наголошується на тому, що треба любити Церкву Східну та її ієрархів. Однак це не має бути любов егоїстична, зорієнтована на власне спасіння, а любов жертовна, коли заради Церкви людина ладна віддати життя. Цікаво, що як приклад автор твору подає запорізьких козаків. Мовляв, вони йдуть на смерть, обороняючи віру й землю. Робиться натяк, що завдяки козакам, була отримана перемога під Хотином у 1621 р. [13, с. 330-331].

Звісно, позиція автора «Совітовання. » була консервативною в питаннях культури й освіти. Наприклад, у творі йдеться про те, що треба вчитися на творах східних Отців Церкви, а не сприймати силогізми й писання «латинників» [13, с. 331]. Тут мимоволі пригадуються повчання Івана Вишенського, який теж був проти елементів західної освіти й закликав звертатися до традиційного для православ'я візантійського спадку.

Та все ж, незважаючи на консерватизм і традиціоналізм автора «Совітованія...», несприйняття й критику ним іновірців (католиків і протестантів), його позиція не була настільки жорсткою, як у Івана Вишенського чи Іова Княгиницького. Принаймі він не закликав утікати від світу в пустелю. Для нього видимий світ -- це арена змагань між правдивою вірою та відступами від неї, тобто єресями. Щоб перемогти в цьому змаганні, потрібно вдосконалюватися -- і не лише в плані індивідуальному, що роблять ченці-самітники, а й у плані колективному. Тому в «Совітованні...» пропонується низка заходів просвітницького й організаційного характеру. Зокрема, рекомендується постійно проводити синоди (зібрання) для осіб духовних, писати твори на захист православної віри й видавати їх, засновувати школи і братства, виголошувати в храмах проповіді і т. д. Також від священнослужителів вимагалося читати релігійні книги та розмірковувати над їхнім змістом [13, с. 331]. Таке просвітництво не заперечувалося радикальними консерваторами як Іван Вишенський, проте, фактично ігнорувались чи не надавалось їм особливого значення.

Правда, не слід переоцінювати це просвітництво. Воно фактично випливало з ісихастського розуміння, а не було результатом західних впливів. У «Совітованні.» пропонувалося залишити просвітництво у виключно православних межах. Там зустрічаємо, як уже вказувалося, заклик звертатися лише до мудрості східних Отців Церкви й не користуватися освітніми надбаннями західної культури.

Автор «Совітованія.» відстоює принцип соборності в управлінні Православною Церквою. Це виражається не лише в тому, що пропонується постійно скликати собори, а й у тому, що ієрархи мають прислухатися до думки «молодших і нижчих ступенем» [13, с. 332], тобто світських осіб. Хоча головна роль, зрозуміло, лишалася за ієрархами.

Дещо схожі речі відстоювали Іван Вишенський та інші політичні ісихасти, і це закономірно. Принцип соборності став актуальним для українських православних у їхній боротьбі з уніатами, оскільки він заперечував легітимність Берестейської унії. Адже більшість тих, хто прибув на Берестейський собор 1596 р., на якому мало вирішуватися питання єдності православних з католиками, був проти об'єднання. На противагу їм прихильники унії з православного табору й католики відкидали принцип соборності, апелюючи до принципу ієрархічності, оскільки більшість єпископів Київської митрополії прийняли унію.

У той час, коли писалося «Совітовання.», вималювався союз ієрархів Феофанового свячення й козацтва. Козаки захищали зброєю нововисвячених єпископів від репресій з боку влади, натомість представники єпископату православної Київської митрополії та їхні сподвижники захищали козацтво пером. Наприклад, з'явилися твори («Протестація» Іова Борецького, «Вірші на жалісний погреб. Петра Конашевича-Сагайдачного» Касіяна Саковича), в яких прославлялися українські козаки [7, с. 92-99]. Цю тенденцію ба чимо й у «Совітованні.» Тут не лише говориться про козаків як про захисників православної віри й вітчизни. У творі пропонується заснувати православну єпархію «во Черкесіях» [13, с. 331]. Інакше кажучи, йшлося про створення окремої єпархії для козацьких країв. На жаль, цей проект так і не був реалізований. Однак, якби це вдалося зробити, то козацтво посилило б свій вплив на релігійне життя України. І це могло б вплинути на подальший перебіг історико-політичних та соціокультурних подій.

Цікавим виявом «руської», власне української, свідомості в «Совітованні.» було те, що автор твору пропонував відродити свято Андрія Первозванного. Говорилося, зокрема, про те, що цей апостол першим приніс християнство на Русь. «Андрієве хрещення» розглядалося як предмет гордості. Адже Андрій Первозванний був першим єпископом Константинопольським, тобто першим вселенським патріархом. Проводилася думка, ніби Русь, завдячуючи цьому апостолу, який «став ногою на Київських горах», не пізніше інших земель і народів пізнала Христове вчення [13, с. 333].

У «Совітованні.» постійно зустрічаємося з консервативними підходами. Зокрема, це й апеляція до канонів, які були встановлені першими Вселенськими соборами християн, творів східних Отців Церкви, схиляння перед авторитетом східних патріархів тощо. Для цього твору притаманною є й так звана, афонська зорієнтованість, що є цілком зрозумілим. Адже ймовірний автор «Совітовання.» певний час перебував на Афоні, мав можливість засвоїти афонські практики і використовував їх. У «Совітованні.», як уже зазначалося, було запропоновано повернути з Афону росів, тобто українців, які прославилися своїм благочестивим життям. Тут фігурують імена Кипріяна та Івана Вишенського. Водночас Афон розглядався як «школа духовності» й туди пропонувалося з Русі-України посилати людей [13, с. 333].

Висновки

Отже, філософсько-богословська спадщина Ісакія Борисковича та його культурно-просвітницька діяльність, що знаходились під впливом ісихастських ідей зробили його найяскравішим представником, так званим «практикуючим ісихастом». Саме ці ідеї, на його думку, повинні були врятувати православну Церкву від внутрішніх проблем та зовнішніх асимілятивних загроз, поступово підвести її до православної реформації на консервативних засадах ісихазму. Модель «практикуючого ісихазму» І.Борискович спробував втілити в організованому ним у Дермані спільножительного Святотроїцького монастиря. Проте план створення в Дермані ісихастського релігійно-культурного центру в повній мірі так і не був реалізований. Визначальною була його участь при створені Луцького Хрестоввоздвиженського братства, у діяльності якого також простежувалися ісихастські засади. Зокрема, вони були представлені в програмі реформування Православної Церкви, яка знайшла вияв у праці «Совітованіє о благочестії». Саме в «Совітованні.» Афон розглядається як школа духовності, звідки інші православні мають черпати справжнє вчення, а основне прагнення кліру та духовенства Православної Церкви в Україні він убачав у майбутній реформі на засадах ісихазму.

Список літератури

1. Вишенський І. Твори / І. Вишенський / З книжної української мови перекл. В. Шевчук; передм. і приміт. В. Шевчука. К.: Дніпро, 1986. 247 с.

2. Грушевський М. С. Історія української літератури: в 6 т., 9 кн. / М. Грушевський. К.: Либідь, 1995. Т. 5, кн. 2. 352 с.

3. Гуменюк С. Острозький традиціоналізм: етимологія української духовності / С. Гуменюк // Вісник Житомирського державного університету ім. І. Франка. 1998. Вип. 19. С. 13-15.

4. Довбищенко М. В. Волинська шляхта в релігійних рухах кінця XVI першої половини XVII ст. / М. Довбищенко. К.: ПП Сергійчук М. І., 2008. 882 с.

5. Ісаєвич Я. Д. Братства та їх роль у розвитку української культури XVI XVIII ст. / Я. Ісаєвич. К.: Наук. думка, 1966. 251 с.

6. Кралюк П. Луцьке Хрестовозвиженське братство / П. Кралюк. Луцьк: Надстир'я, 1996. 54 с.

7. Кралюк П. Особливості виявів національної свідомості в українській суспільній думці другої половини XVI першої половини XVII ст. / П. Кралюк. Луцьк: Надстир'я, 1996. 132 с.

8. Кралюк П. «Совітованіє о благочестіи»: контекст, ідеї, автор / П. Кралюк // Філологічні студії. Луцьк, 1997. Вип. 2. С. 81-87.

9. Кралюк П. М., Якубович М. М. Василь Суразький: апологія православної традиції / П. Кралюк, М. Якубович. Острог: Вид-во Національного у-ту «Острозька академія», 2011. 212 с.

10. Мицько І. З. Острозька слов'яно-греко-латинська академія / І. Мицько. К.: Наук. думка, 1990. 192 с.

11. Острозька академія: енциклопедія / ред. Колегія: І. Пасічник (голова), П. Кралюк (відповідальний редактор) та ін. Острог: Вид-во Національного університету «Острозька академія», 2010. 512 с.

12. Однороженко О. Українська (руська) еліта доби Середньовіччя і раннього Модерну: структура і влада / О. Однороженко. К.: Темпора, 2011. 422 с.

13. Пам'ятки братських шкіл на Україні (кінець XVI початок XVIH ст.): Тексти і дослідження. К.: Наук. думка, 1988. 568 с.

14. Саух П. Ю. Філософська думка Острозького літературно-освітнього центру в контексті європейського культурного процесу / Ю. Саух // Історичні традиції Волині: проблеми духовного відродження. Рівне, 1993. С. 33-37.

15. Собчук В. Від коріння до корони: Дослідження з історії князівських і шляхетських родів Волині XV першої половини XVH ст. / В. Собчук. Кременець: Кременецько-Почаївський історико-архітектурний заповідник, 2014. 508 с.

16. Старченко Н. Честь, кров і риторика. Конфлікт у шляхетському середовищі Волині. Друга половина XVI XVII століття / Н. Старченко. К.: Laurus, 2014. 510 с.

17. Стратій Я. Значення Острозького культурно-освітнього осередку для розвитку української духовної культури і філософської думки на зламі XVI XVH ст. / Я. Стратій // Острозька давнина: дослідження і матеріали. Львів, 1995. С. 90-97.

18. Яковенко Н. Дзеркала ідентичності. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI початку XVIH століття / Н. Яковенко. К.: Laurus, 2012. 472 с.

Размещено на Allbest.ru