Історична пам’ять у міському просторі: парадокси церковно-політичного відтворення національних святинь у Росії та Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

ІСТОРИЧНА ПАМ'ЯТЬ У МІСЬКОМУ ПРОСТОРІ: ПАРАДОКСИ ЦЕРКОВНО-ПОЛІТИЧНОГО ВІДТВОРЕННЯ НАЦІОНАЛЬНИХ СВЯТИНЬ У РОСІЇ ТА УКРАЇНІ

Олександр Мусін

д.і.н., провідний науковий співробітник Інституту історії матеріальної культури РАН

Анотація

У статті подано аналіз історії будівництва та відтворення знакових храмів України і Росії: Десятинної церкви, храму Христа Спасителя, Успенського собору Києво-Печерської Лаври та Михайлівського Золотоверхого монастиря, які є національними святинями. Пропонується методика розуміння суспільно-політичних запитів та еволюції історичної пам'яті, втілених в архітектурних образах та реставраційних ідеях. Обґрунтовано думку про те, що сам процес відтворення зруйнованих храмів відображає не так релігійний ренесанс у Східній Європі, як зацікавленість держави та політиків у маніпуляціях історичною пам'яттю. Важливим фактором такого відтворення є інтереси бізнесу та амбіції творчої інтелігенції. Відзначаються протиріччя між ідеологією відтворення нового будівництва в історизуючому стилі та принципами наукової реставрації, метою якої є збереження аутентичності пам'ятки як засобу долучення до минулого. Новостворені домінанти грубо втручаються у міський ландшафт, який сформувався упродовж ХХ ст, та викликають розчарування громадськості. Подібні будівлі, які розцінюються як «новоділи» та «симулякри», вступають у конфлікт з розумінням національної історії та релігійними потребами. Підкреслюються відмінності у процесі відтворення храмів в Україні та Росії на рівні концептуальних ідей, інтересів, очікуваних та реальних результатів. Вони пояснюються різницею між російським політичним монополізмом та українським суспільним корпоративізмом. Висувається та обґрунтовується концепція «симетричної реставрації» і релігійно-конфесійного нейтралітету місць національної пам'яті як фактора збереження громадського миру та спокою.

Ключові слова: історична пам'ять, реставрація, відновлення, міське середовище, ландшафтні домінанти, суспільство, релігія, політика, конфесійний нейтралітет.

Annotation

Пам'яті Гліба Івакіна, f 22 травня 2018 року

Musin Alexander

HISTORICAL MEMORY IN URBAN SPACE:

PARADOXES OF CHURCH AND POLITICAL RECONSTRUCTION OF NATIONAL HOLY PLACES IN RUSSIA AND UKRAINE

The article gives an analysis of the history of the reconstruction and building of iconic churches of Ukraine and Russia: the Church of the Tithes, the Cathedral of Christ the Savior, the Dormition Cathedral of the Kyiv-Pechersk Lavra and the St. Michael's Golden-Domed Monastery, which are national shrines. The author offers the method of understanding of socio-political queries and evolution of historical memory embodied in architectural images and restoration ideas. It is substantiated that the process of reconstruction ofdestroyed temples reflects not so much to the religious renaissance in Eastern Europe, as the interests of the state and politicians in manipulating historical memory. An important factor is the interests of business and the ambitions of the creative intelligentsia. There is a contradiction between the ideology of reproduction as a new construction in the historic sense and the principles of scientific restoration, whose purpose is to preserve the authenticity of the monument as a means of attaching to the past. The newly-created dominants roughly invade the urban landscape that emerged during the twentieth century and causes disillusionment among the public. Similar buildings are regarded as «novodel» and «simulacres» and conflict with the understanding of national history and religious needs. The differences in the process of reproduction of temples in Ukraine and Russia are emphasized at the level of conceptual ideas, interests, expected and real results. They are explained by the difference between Russian political monopoly and Ukrainian social corporatism. The concept of «symmetrical restoration» and the religious-confessional neutrality ofplaces of national memory as a factor of maintaining public peace and tranquillity is proposed and substantiated.

Key words: historical memory, restoration, restoration, urban environment, landscape dominant, society, religion, politics, confessional neutrality

У сучасному суспільному дискурсі явище реставрації, політичної чи архітектурної, характеризується нездоланними внутрішніми протиріччями. Суспільство ставить перед собою наперед не можливе до виконання завдання - відновити соціально-політичні відносини чи архітектурні образи минулого в зовсім інших культурно-історичних умовах. Така ностальгія контрастує з постійним розвитком суспільства, культурного пейзажу та архітектурної думки, оскільки повернути минуле неможливо. Окрім того, саме сприйняття цих образів і відносин, віддалених від часів свого існування, неминуче призводить до їх реінтерпретації, що серйозно впливає на відтворення та сприйняття пам'яток у новому контексті. Це, в свою чергу, трансформує суспільні уявлення про історію, підміняючи минуле та його релікти міфом, сконструйованим сучасністю. Таким чином, замість реставрації відбувається реконструкція, яка в сучасному дискурсі описується такими термінами як «відновлення», «відтворення», а в релігійному контексті - «відродження». При цьому всі ці поняття виявляються взаємозамінними. Найчастіше, особливо в популярному контексті, як у Росії, так і в Україні, використовується слово «реставрація» для позначення процесу реконструкції. У цьому полягає не тільки термінологічна проблема. За синонімією термінів ховається підміна понять, яка вивертає навиворіт суть описуваних ними процесів і явищ.

Ці спостереження безпосередньо стосуються пам'яток як громадянської, так і церковної архітектури. Однак храмова реставрація на пострадянському просторі Східної Європи¹ має власну соціально-політичну та естетичну специфіку. Її аналіз більшою мірою, ніж дослідження реконструкції цивільної архітектури, здатний відобразити складний спектр суспільних очікувань від відновлення міського середовища та реконструкції будівель-сим- волів, що були релігійними святинями або місцями історичної пам'яті, колись свідомо зруйнованих з ідеологічних міркувань чи знищених війною. До того ж, властива пострадянському суспільству концепція «історичної пам'ятки» і ставлення до історичної пам'яті відповідають не тільки поняттю «lieux de mйmoire», характерному для Європи², а й «образу/іконі історії», яка транслює ідеальні або ідеалізуючі уявлення про минуле, що підлягають якщо не поклонінню, то шануванню. Це така свого роду «історіолатрія» - різновид ідолопоклонства, де в якості ідола виступають уявлення про минуле, властиві колективній і культурній пам яті.³

Значною мірою ці особливості сформувалися у рамках візантійської культури. Православна і пост-православна свідомість, що характеризується цими особливостями, не відрізняє оригінал від копії, які для неї мають однакову цінність, так копії, образи візантійських і середньовічних ікон сприймаються як такі, що мають однакове сакральне значення з давньою іконою, яка по суті є для них первинним образом. Іншою особливістю такої свідомості є те, що вона сприймає тільки цілісний, естетично закінчений об'єкт, а не його символ, представлений фрагментами історичного предмета або руїнами будівлі. До того ж, однією з характеристик візантійської культури завжди було використання релігійного образу в політичних цілях. Такі стереотипи, що беруть свої витоки в православній традиції, впливають як на способи реконструкції архітектурного комплексу або об'єкта, так і на місце, яке йому відводиться в ціннісних орієнтаціях сучасного суспільства.

Додатковою особливістю реставрації християнської архітектури в Росії та Україні є розгортання паралельного процесу реституції колишньої церковної власності, яка в Росії називалась «ці-льовою приватизацією». Цей процес та пов'язані з ним виклики культурній спадщині були проаналізовані мною кілька років тому.⁴

Передавання «об'єктів культурної спадщини» (термін сучасного російського та українського законодавства) в користування релігійним громадам та організаціям майже завжди відбувається поза контролем експертного співтовариства і органів охорони пам'яток або при їх мовчазному потуранні, що призводить до довільних змін цінних особливостей архітектурного інтер'єру та екстер'єру. В результаті, відбувається «спонтанна реставрація» загального фону релігійно-культурної спадщини як у міському, так і провінційному середовищі відповідно до сучасних естетичних смаків та фінансових можливостей релігійних громад. Таким чином, цілеспрямована реконструкція храмових будівель вписується в загальний контекст трансформації релігійної культури.

У цьому нарисі автор має намір не тільки коротко охарактеризувати основні події, пов'язані з реконструкцією храмів, що мають особливий статус в російській та українській культурах, а також продемонструвати, яку мету переслідували різні суспільні групи, ініціюючи реконструкцію, як реконструкція просторово-архітектурного образу відображала індивідуальні та групові естетичні цінності та уявлення про історію, яку роль ці реставрації зіграли в релігійних рухах у Східній Європі, які іноді називаються політиками та релігійними діячами «другим хрещенням Русі», і як процес реконструкції, іноді офіційно названий реставрацією, в дійсності співвідносився з класичними принципами реставрації.⁵ Порівняння архітектурної реконструкції в українському і російському суспільстві може вказати на особливості культурного розвитку, обраного двома народами, підкреслити схожі та відмінні риси в стратегії колективної поведінки і виявити специфіку ставлення до минулого та архітектурної естетики.

«Преконцептуальна» реставрація та «вибір історії»:

Десятинна церква в Києві

Нарис про сучасну церковну реставрацію в Східній Європі доцільно розпочати з історії першої на Русі кам'яної церкви, освяченої у Києві в ім'я Богородиці, яка неодноразово руйнувалася та відновлювалася в різноманітних формах на початковому місці. У 996 р. князь Володимир Святославич закінчив будівництво храму для нової митрополії Константинопольського патріархату і пожертвував їй десяту частину княжих доходів⁶, що дало церкві ім'я «Десятинна». Вона була зруйнована під час монгольської навали в 1240 р. Не пізніше XVI ст. на цих руїнах був побудований дерев'яний храм в ім'я святого Миколая. У 1635 р. Петро Могила (1632-1647), що був митрополитом Константинопольського патріархату на території Речі Посполитої, почав будівництво нової кам'яної церкви в південно-західному куті зруйнованого храму, яка була завершена вже після його смерті (рис. 1; 12).⁷ Напередодні цієї події йому вдалося встановити православну ієрархію на землях Речі Посполитої, незалежну від підпорядкованої Риму Греко-католицької церкви, яка виникла після Берестейської унії 1596 р. Спорудження у західній частині на фундаментах найдавнішого храму України нової церкви, прямокутної в плані з підтрикутною апсидою і вежею зі шпилем мало підкреслити безпосередню спадковість діяльності митрополита з місією князя Володимира Святого. Будівництво велося з використанням давньої цегли з руїн храму.⁸ Однак цей факт варто розглядати не стільки як «преконцептуальну схему» реставрації⁹ - емпірично сформований і підсвідомо правильний спосіб матеріалізації історичної пам'яті, скільки як форму будівельного практицизму. Фасад храму прикрашав грецький напис (не зберігся), що в ідеології Петра Могили служило апеляцією до універсальної традиції Вселенського Патріархату, а не місцевих східно-європейських звичаїв Київської Русі і Московського царства.

Очевидно, Петро Могила не прагнув відновити невідомий йому давній візантійський зразок, що відповідало скромному становищу очолюваної ним Православної церкви в Україні XVII ст. Його діяльність носила символічний характер і відображала історичні претензії в іншій формі, ніж архітектурна. Ця символіка визначалася топографією і була пов'язана не стільки з «місцем пам'яті», скільки з «пам'яттю місця». Такий підхід не мав нічого спільного з середньовічним будівництвом нових церков «на старій основі», тобто з використанням фундаментів попередньої будівлі. Подібна практика згадується в Новгородських літописах XV ст., але як показують архітектурно-археологічні дослідження, вона не була пов'язана з ідеологією новгородських традицій, які протистояли московським впливам, а була лише елементом відомого нам практицизму при розбиранні старих церков і новому будівництві.¹⁰

Церква простояла до початку XIX ст. У 1828 р., після «археологічних розкопок» руїн стародавнього храму, вона була розібрана. Це був перший досвід розкопок перед будівництвом в Російській імперії, здійснений в 1824-1826 рр. краєзнавцем К. Лохвицьким з ініціативи митрополита Київського Євгенія (Болховітінова). Це було пов'язано не з архітектурної підосновою реставрації, а з пошуком історичних реліквій.¹¹ На її місці до 1842 року було завершено будівництво квадратної чотиристовпної п'ятибанної церкви за проектом архітектора Василя Стасова (1769-1848) (рис. 2; 12). Церква, що перевершувала за площею скромну будівлю XVII ст., також зайняла південно-західну частину стародавніх фундаментів. Однак цього разу київський храм епохи Хрещення Східної Європи в сприйнятті сучасників був заміщений архітектурними формами Московської Росії в інтерпретації XIX ст. Це можна пов'язати не стільки з пануючими архітектурно-естетичними уподобаннями 1830-1840-х рр., скільки з образно опосередкованою полемікою про історичні долі Православ'я в Україні. Митрополія, відновлена Петром Могилою як частина Вселенського патріархату, в 1686 році була передана в управління Московському патріарху¹², але пам'ять про колись особливу канонічну юрисдикцію, та й упевненість у тому, що Москва прийняла християнство від Києва, а не навпаки, завжди була властива українському суспільству.

Саме ці п'ятикупольні кубовидні громіздкі форми, класика «псевдо-російської» архітектури Російської імперії, у яких була відтворена Десятинна церква, втілилися і в храмі Христа Спасителя у Москві, побудованого за проектом Костянтина Тона (1794-1881) в 1839-1883 рр. і знищеного в 1931 р. Відновлений у 1995-2000 рр. собор вважається головним символом релігійного відродження у Росії. Однак, варто уважніше придивитися до тих цінностей, які були покладені в основу його створення і реконструкції.

Історія будівництва як «будівництво історії»: храм Христа Спасителя у Москві

Вже саме будівництво цього храму та істотне коригування проекту в XIX в. були спробою «будівництва історії» та її ре-інтерпретації, пов'язаної не тільки зі сприйняттям російського минулого, а й з переосмисленням ролі Росії в історії Європи. У 1817 р. на

Воробйових горах, що піднімаються над Москвою, архітектор Олександр Вітберг (1787-1855) заклав храм¹³, який згідно із задумом імператора Олександра I (1801-1825) будувався «во славу Росії», «в ім'я благоденства Європи», «в подяку за спокуту» від нашестя Наполеона в 1812 р. і в «пам'ять про всіх загиблих» у цій війні¹⁴. Вітберг ідеально зрозумів ідею імператора. Він не просто втілив його у форми архітектурного класицизму, але прямо вказав на витоки імператорської ідеології, які продовжували розпочатий Петром Великим вектор розвитку Росії. Це був Рим, як колиска європейської цивілізації, зв'язок з якою монарший замовник намагався підкреслити за допомогою архітектурного образу. Існувало кілька проектів, у яких архітектор орієнтувався одночасно на будівлю Пантеону і на собор святого апостола Петра в Римі (рис. 3). Можна стверджувати, що така архітектурна ідея пропонувала нове трактування концепції «Москва - Третій Рим».

Проект храму не був реалізований з тих самих причин, що й помпезна російська ідея встановити в 2015 р. пам'ятник Володимиру Святому на Воробйових горах, тим самим перетворивши князя з київського (українського) в московського (російського) правителя. Край пагорба над Москвою-рікою був геологічно непридатний для монументального будівництва. Побудований в 1949-1953 рр. головний корпус Московського університету був закладений на значній відстані від планованого місця будівництва храму Вітберга.

В 1826 р. в архітектурний процес втрутилася не тільки геологія, але й нова політична ситуація у Росії та старі фінансові проблеми. Вітберг був відсторонений від будівництва, а саме будівництво зупинено. У 1835 р. його було звинувачено в розтраті і заслано до Вятки. Якщо в XIX ст. архітектора звинувачували в казнокрадстві, то на початку XXI ст. - в масонстві. Його проект в московських церковно-патріотичних колах сьогодні розцінюється як відступ від православної традиції, оскільки храм був нібито насичений символікою, чужою Православ'ю. Модне нині твердження про те, що академізм і класицизм суперечить православній традиції, є поширеною помилкою, оскільки ці художні форми адекватно передають особливості православного богослов'я та літургії¹⁵. Важко погодиться з тим, що насиченість проекту троїстими елементами, співвідносними з образом Святої Трійці і трихотомією християнської антропології, як і посвячення трьох храмів: верхнього, середнього і нижнього - Різдва, Преображення і Воскресіння Христового - не було вираженням Православ'я.

Однак епоха нового імператора Миколи I (1825-1855), який взяв курс на «особливий шлях Росії» та її «особливу історію», вимагала нової просторової образності. К. Тон, як і його попередник, тонко відчув умонастрої імператора і напрямок задуманої ним трансформації російського суспільства. Це суспільство було переконане, що проект Тона - «російський храм візантійського стилю».¹⁶ Очевидно, Візантія сприймалася цим суспільством через призму московської спадщини. Для акцентування російської ідеї храму, мармур в його оздобленні, в тому числі для статуй і облицювання, був замінений місцевим вапняком, який видобувався під Москвою, - «григоровським доломітом». Після смерті К. Тона будівництво закінчував архітектор Олександр Рєзанов (18171887) (рис. 4).

У сучасних оцінках дослідники намагаються підкреслити, що новий храм не так категорично розривав зв'язки зі стилем класицизму. Якщо він і прагнув повторити просторово-планувальні особливості середньовічної російської архітектури, то не дотримувався безпосередньо образу московської соборної церкви через кубовидність свого об'єму. Скульптурне оздоблення храму - скульптурні групи, пояс горельєфів, образи святих в медальйонах, як і какошники-раковини - насправді походили від традицій Ренесансу і відображали характерні особливості європейської культури. Дійсно, його «білокам'яність» могла відправляти глядача одночасно і до білого каменю Москви, і білого мармуру Італії.¹⁷

І місце будівництва, і нові форми всеросійського храму, який підкреслював «особливу роль» країни в загальноєвропейській війні та перемогу 1812-1813 рр., від початку стали об'єктом дискусії в російському суспільстві. Так, заради його зведення було знищено один з найстаріших чернечих центрів Москви - Олексіївський монастир, що існував з середини XIV ст. Варто зауважити, що у свій час імператор Олександр I відкинув ідею будівництва нового храму в московському Кремлі, як це передбачалося деякими проектами, оскільки вважав неможливим руйнувати для цього стародавні церкви.¹⁸

Як нова версія історії підміняла саме минуле, так і нова естетика стикалася у цьому проекті з культурою, звичною російському суспільству. Якщо А. Вітберг вважав проект свого успішного конкурента «сільською церквою»,¹⁹ то Євген Трубецькой (1863-1920) був більш категоричним і називав храм Христа Спасителя «однією з найбільших пам'яток дорогого безглуздя: це ніби величезний самовар, навколо якого добродушно зібралася патріархальна Москва».²⁰ Нова споруда дійсно відрізнялася еклектикою та несмаком. Міркування про правильність абрису храму, легкість і красу його форми, втіленої ним архітектурної домінанти, яка врівноважила Кремль у міському пейзажі Москви, сприймаються як недоречна апологетика.

Однак в оцінці архітектури храму зіткнулися не тільки естетичні смаки. І критики проекту, в тому числі Олександр Герцен (1812-1870) та Володимир Стасов (1824-1906), та їхні противники бачили в ньому уособлення певної політичної програми - символу офіційної народності. Проте для більшості населення цей символ міг стимулювати підйом національної самосвідомості, як це і передбачала втілена в архітектурних формах політична програма. Саме цю тему прийнято розвивати в оцінках російської архітектури XIX - початку ХХ ст. У підсумку, в новому храмі втілилася нова система цінностей, у якій національність сприймалася як народність, а конфесійна ознака - як вираз національної ідеї.²¹

Не можна не визнати, що якщо нереалізований проект Олександра I і Вітберга був європейським, то завершений проект Миколи I і Тона був «антиєвропейським». Священик Павло Флоренський (1882-1937), який був тонким цінителем художньої старовини, колись з іншого приводу зауважив: «Якби нам нічого не було відомо з історії про Смутний час, то на підставі одного тільки іконопису, чи навіть тільки складок, можна було б зрозуміти процес духовного зрушення середньовічної Русі до царства Московського епохи Відродження: в іконописі другої половини XVI ст. вже майорять Смутні часи як духовна хвороба російського суспільства».²²

Ці спостереження стають актуальними у зв'язку з можливою переоцінкою неоросійського стилю, який традиційно пов'язується 138з «національним романтизмом». Зрушення, про які писав Флоренський, очевидні в поширенні нового стилю, яскравим взірцем якого був храм Христа Спасителя. Цей стиль змістив не тільки сутність, що безпосередньо пов'язана з подіями, яким собор був присвячений. Переосмислення історії війни 1812-1813 рр. в Росії на початку XX ст. і перенесення акцентів у її храмовій меморіалізації я недавно простежив на прикладі Олексіївського храму-пам'ятника в Лейпцигу. Імперська ідея Росії та її протистояння з Німеччиною, що втілені в його архітектурних формах, затьмарили скорботу і пам'ять про тих, хто загинув у Битві народів.²³

Більше того, пов'язані з Московським царством теми і образи, які переважали в російській архітектурі середини XIX - початку XX ст., що були покликані відродити ідеї тріумфуючого етатизму і націоналізму, можуть розглядатися як провісники російської революції. Художня апеляція до московської спадщини, яку активно підтримували представники династії Романових, виявилася пророчою. Жовтневий переворот 1917 року, антиєвропейський по суті і «почвенный» за своїми цінностями, змив імперію Петра Великого, колись створену як альтернативу Московській Русі. В даному випадку архітектура храму Христа Спасителя виявилася не тільки втіленням нової національної ідеї, яка в певній мірі стимулювала трансформацію національних цінностей, а й аналітичним індикатором, що дозволяє в контексті антропологічного підходу простежити шлях і постфактум напрямку таких змін в культурі.

Водночас в історії «першого храму» Христа Спасителя залишаються за кадром такі неминучі супутники будь-якого монументального будівництва, як особисті і групові амбіції та фінансові інтереси, які могли мати принципове значення. Історія реконструкції храму Христа Спасителя або будівництво «другого храму» в 1990-ті рр. виявляється красномовним свідченням неоднозначності мотивацій, що змушують різні суспільні групи брати участь в такій «реставрації».

«Будівннцтво історії» в радянській і пострадянській Росії: «пам'ять місця» замість «місць пам'яті» і храм Христа Спасителя у Москві

Храм Христа Спасителя був підірваний в 1931 р. Його спіткала така ж доля, що і колись знесений заради нього Олексіївський монастир. На його місці повинен був з'явитися «храм» нової епохи - Палац Рад. Проект Володимира Гельфрейха, Бориса Іофана і Володимира Щуко передбачав будівництво об'єму, більшого в чотири рази за споруду архітектора Тона²⁴ (рис. 5). Сутність та символіка цього будівельного прожекту неодноразово аналізувались, а також його невдала історія і подальша доля, в цілому описані.²⁵ Однак, є деякі суттєві моменти, які, як мені здається, не привернули необхідної аналітичної уваги. Видається, що і вибір місця, і пов'язані з архітектурою проекту ідеї та образи мали релігійний (квазірелігійний) підтекст, як і багато чого у формуванні нових форм російської культури 1920-1930-х рр.²⁶

Антирелігійна риторика радянської епохи не повинна завадити нам побачити «культову» підоснову соціального експерименту з реставрації минулого в нових формах. Примітно, що спорудження як відкритого басейну «Москва» на місці зруйнованого храму, так і непобудованого палацу припало на 1960 р., коли фізкультура і спорт стали новим культом радянського суспільства. Ці закономірності необхідно брати до уваги при аналізі ситуації, навіть якщо для авторів ідеї її культові конотації не були повністю очевидні.

Реконструкції храму Христа Спасителя в 1990-ті рр. передувала мікрорепетиція у вигляді реконструкції невеликого собору в ім'я Казанської ікони Божої Матері на Червоній площі, побудованого ще царем Михайлом Романовим в 1636 році як пам'ятник подолання Смути і який зруйновали в 1936 р. У 1990-1993 рр. він був реконструйований за рішенням Московського міської ради як пам'ятник військовій славі.²⁷ Саме звідси бере свій початок нове «будівництво історії», що сполучає технології сучасного практицизму з імітацією наукового підходу до культурної спадщини та симуляцією релігійного відродження.

У цей час ідеологія реконструкції храму Христа Спасителя вже склалася. Вперше з ініціативою «воскресіння храму» виступила в 1989 р. група націонал-радикальної позацерковної інтелігенції, в яку входили Володимир Солоухін (1924-1997) та Ігор Шафаревич (1923-2017).²⁸ Вони розглядали руйнування храму як символ радянського атеїзму, і реконструкція будівлі повинна була стати символом його подолання та відродження Росії. У рамках цієї ідеї релігійно-церковний чинник реставрації відступав на другий план, оскільки Православ'ю відводилася лише допоміжна роль у національному розвитку. Важко погодитися з думкою, що політики в подальшому скористалися «ініціативою громадянського суспільства».²⁹

Однак, в 1990 р. ідею підтримав Синод РПЦ МП, розраховуючи залучити державні кошти для здійснення церковних завдань, перш за все для нової репрезентації церкви в суспільстві. Одночасно влада різних рівнів використовувала проект реконструкції храму в своїх цілях. У 1994 р. при уряді Москви була створена громадська наглядова рада з відродження храму. Проте політична конкуренція мера Москви Юрія Лужкова і президента Росії Бориса Єльцина змусила останнього в 1995 р. підписати спеціальний указ про реконструкцію храму Христа Спасителя. Проект з московського перетворився в загальноросійський.

Від самого початку реалізація проекту потрапила в руки архітектурних олігархів, зацікавлених в отриманні великих державних замовлень і задоволенні своїх творчих амбіцій. Головним архітектором проекту став Михайло Посохін, керівник найбільшої містобудівної організації «Міспроект-2», а художнє оформлення храму очолив президент Академії мистецтв Зураб Церетелі. Така монополія виключала професійну дискусію щодо методів реконструкції храму, що призвело до відсутності серйозних аналітичних публікацій на цю тему навіть у професійній періодиці. Тільки медіа-простір відобразив увесь спектр суспільних протиріч, пов'язаних з реконструкцією храму. Варто відзначити, що скептичні голоси лунали і в церковному середовищі, яке частково перейняло критичну риторику XIX в. щодо проекту К. Тона. Новий проект, як і його попередник, характеризувався як «аляповатий» і «страшно потворний», а його реалізація загрожувала загальмувати процес удосконалення церковної естетики і розвитку церковного мистецтва.³⁰ У церковних колах підкреслювалося, що реконструкція, яка щойно почалася, повинна відбуватися не в ім'я патріотизму, а в ім'я Христа.³¹

У результаті такої реконструкції, яка принципово відмовила відроджуваній будівлі в технологічній спадковості і мінімальному збереженні автентичних деталей, з'явився «новоділ», який замінює історію, і «симулякр», який імітує релігійне життя (рис. 6). Залізобетонні конструкції та сталева покрівля замінили цегляну кладку, а уральський і саянський мармур був використаний замість підмосковного доломіту. В процесі будівництва з'явилися нові «міфи», що виправдовують вторгнення сучасних технологій в будівництво і знецінюють архітектурні ідеї XIX в. Горельєфи храму були виконані з бронзи під приводом її довговічності, хоча деталі справжніх скульптур безумовно збереглися. Для виправдання цієї підміни було сконструйовано «спогад», що ще імператор

Олександр III (1881-1894) нібито пропонував використовувати для скульптур храму гальванопластику і бронзу замість вапняку.³²

Показовою є також ситуація з правом власності на храм. Він був лише символічно переданий РПЦ МП для здійснення богослужінь на честь 2000-річчя християнства, тоді як юридично належить московському муніципалітету. Оперативне управління храмом доручено «Фонду ХХС», який займається орендою численних приміщень в цокольному приміщенні храму. Поряд з тим, тут зареєстровані десятки комерційних фірм, існують гараж і автомийка (москвичі прозвали храм «Спас-на-гаражах»), що перетворює релігійний комплекс у бізнес-центр. І що важливо, комерційний характер був в основі будівництву від початку. Відомо, що прагнення в пріоритетному порядку завершити будівництво підземної частини храму заради комерційної експлуатації викликало громадську критику ще в 1990-ті.³³ Таким чином, і під час будівництва, і після його завершення, фінансові інтереси груп та осіб, пов'язаних з урядом Москви, точно знаходились в числі пріоритетів проекту.

Всі ці складні переплетіння змушують переглянути усталену думку про громадську сутність, пов'язану з реконструкцією храму. Низка дослідників пов'язує реконструкцію храму зі спробами державної влади реконструювати або сконструювати національну ідентичність і консолідувати російське суспільство. Роботам цих колег властиве уявлення про продуманість концепції архітектурного монументалізму як «ікони нації»,³⁴ в якій «пост-комуністичне відродження храму імітувало стратегії національної самоідентифікації, використані як царським, так і більшовицьким режимами».³⁵

Мабуть, лише С. Бойм співставила саму реконструкцію з індивідуальними і груповими переживаннями представників російської інтелігенції та низки громадських груп як вираженням колективної пам'яті.³⁶ Насправді, цілісна концепція, яка вичерпно пояснює сенс реконструкції храму, на сьогоднішній день відсутня, як відсутня була від початку. Не виключено, що деякі політичні групи у владі могли пов'язувати з будівництвом певні надії на те, що реконструкція старих символів здатна надати імпульс розвитку суспільства в потрібному їм напрямку.

У цьому, на мій погляд, полягає принципова відмінність між будівництвом храму епохи Миколи Романова і копіюванням його форми під час будівництва епохи Бориса Єльцина. Перше передбачало нехай і тенденційну, але оригінальну інтерпретацію історії, націлену на суспільні трансформації. Друге виявилося явним плагіатом, не здатним вкласти новий зміст у рабське відтворення старих форм, націлене не стільки на майбутнє, скільки на реставрацію неоднозначно розтлумаченого минулого. В результаті, будівля залишила байдужим сучасне суспільство, що розглядає храм переважно як архітектурний курйоз. Свою роль у цій байдужості відіграла і секуляризація цього суспільства, що прагне триматися на відстані від офіційної церковності. Для значної частини православних, храм також став символом церковного офіціозу і архієрейської помпи, яка не має нічого спільного з потребами релігійних громад.

Можна вважати, що в суспільстві склався певний консенсус у розумінні того, що жива традиція, релігійна і культурна, виявилася заміщена в «новоділі» не стільки політичним символом, скільки живими інтересами фінансово-політичних груп, продиктованими практичними міркуваннями. Поспішність будівництва виявилася пов'язана не тільки з ювілейними датами, а й з бажанням максимально швидко «освоїти» отримані на будівництво кошти і почати отримувати прибуток. Сьогодні цей символ існує окремо від суспільства, ковзаючи по його поверхні, так і не зумівши згуртувати його і подарувати йому національну ідею.

Феномен реконструкції храму Христа Спасителя може бути зрозумілий тільки на тлі інших, «локальних» реконструкцій і реставрацій, обмежених політичними і фінансовими можливостями їх замовників. Іноді така «мікрореставрація» або відверто нове будівництво набагато агресивніше втручається у міське середовище та історичну пам'ять. Так, храм Різдва Богородиці монастиря в ім'я Зачаття праведної Анни (Зачатівского монастиря) в Москві, побудований в 1584 р., був знесений ще на початку XIX ст. і про його зовнішній вигляд не збереглося ніяких відомостей. На його місці в 1805-1813 рр. ймовірно архітектор Матвій Казаков (17381812) побудував новий собор в неоготичному стилі, в свою чергу зруйнований в 1934 р. Після передачі монастиря РПЦ на цьому місці були проведені розкопки, які виявили частково збережені середньовічні фундаменти. Поверх цих фундаментів за проектом А. Оболенського в 2005-2010 рр. був побудований новий храм, який імітує стиль московської архітектури другої половини XVI ст., що викликало обгрунтовану критику експертів і громадськості. Однак, наявність заможних спонсорів і впливових покровителів забезпечило завершення проекту.

Ще більш скандальна ситуація склалася навколо будівництва храму св. новомучеників і сповідників Російських у Стрітенському монастирі на московській Луб'янці (якого ніколи не існувало) за ескізним проектом Д. Смирнова і Ю. Купера, яке розпочалося в 2012 р. Поява цього «новоділа», пов'язаного виключно з амбіціями настоятеля монастиря Тихона (Шевкунова), грубо порушувала принципи збереження традиційного міського середовища, створювала тут невиправдану висотну домінанту і передбачала знесення історичних будівель XIX в. Все це викликало опір захисників міста і професіоналів, проте близькість настоятеля до кремлівської влади і зв'язок з олігархами вирішили долю будівництва.

Схожа доля торкнулася і пам'яток світської культури. У 20092011 рр. Літній сад в Санкт-Петербурзі був позбавлений свого традиційного вигляду і втратив при цьому будь-яку історичну цінність. На його місці виникла еклектична конструкція, перенасичена штучними елементами, чужа петербурзькій естетиці. Новий образ був частково реконструйований за результатами археологічних розкопок, частково відображав уявлення архітекторів, зокрема, з Інституту «Ленпроектреставрація» і компанії «Рест-Арт-Проект»,³⁷ про те, що сад «міг» виглядати інакше на початку XVIII ст. Однак головним стимулом для «реставрації» парку стали бюджетні кошти, отримані на цей дорогий проект Міністерством культури і Російським музеєм. Лише в тих випадках, коли бюджет реставраційних робіт обмежений, а пам'ятка не знаходиться на перехресті релігійно-політичних амбіцій, можна очікувати історично тактовної і методично грамотної реставрації, як це сталося у 2006-2012 рр. з Грановитою палатою в Кремлі колись Великого, але нині цілком провінційного Новгорода.³⁸

Українська альтернатива: Михайлівський Золотоверхий монастир і Успенський собор Києво-Печерської Лаври в Києві.

Реконструкція двох, здавалося б, знакових для українського суспільства пам'яток, зруйнованих під час комуністичного режиму і нацистської окупації, можна було б розглядати як консолідуючий для суспільства момент відродження національних святинь. Однак, необхідно брати до уваги складну релігійну ситуацію в Україні, де за статус головної національної церкви борються дві Українські Православні Церкви - Київський патріархат і філія Московського патріархату, які до того ж не мають між собою євхаристійного спілкування.³⁹ Визначальним моментом цих «реставрацій» варто визнати соціальну, ідейну і політичну поляризацію та плюралізм українського суспільства, що пов'язані з формуванням і захистом корпоративних інтересів різних груп.

У цій історії ми маємо справу з «симетричною реставрацією», яка підтримувала рівновагу релігійного життя України, особливо після негласної заборони на передачу одній з конфесій київського Софійського собору XI ст. - головного храму країни, що має значення і для культурної пам'яті Росії. Реконструкція обох храмів була підтримана розпорядженням президента Леоніда Кучма № 20/96 від 27 січня 1996 р. «Про першочергові заходи щодо відбудови комплексу Михайлівського Золотоверхого монастиря та Успенського собору Києво-Печерської Лаври у місті Києві». Однак втілення обох проектів відрізнялося і за якістю, і за подальшою долею.

Монастир св. Архангела Михаїла, названий Золотоверхим, був закладений в 1108 р.⁴⁰ Його архітектурна історія практично невідома, проте в кінці XVII ст., а потім в 1715-1746 рр. він був перебудований в стилі бароко (рис. 7). Архітектурний комплекс був повністю знищений в 1935-1936 рр. у процесі перетворення Києва в столицю Радянської України. Реконструкція кінця XX в., оскільки «реставрувати» було нічого, почалася з дзвіниці, а в 1999 р. був побудований і головний монастирський храм (рис. 8). Очевидно, організатори будівництва поспішали його завершити до святкування 2000-річчя християнства. До цього часу монастир вже належав Київському патріархату.

Реконструкція Михайлівського монастиря постфактум була осмислена в низці публікацій,⁴¹ однак проект відновлення готувався досить поспішно, що не передбачало ані серйозного професійного обговорення, ані скрупульозних археологічних досліджень. Розкопки 1994-1999 рр. виявилися важливими не стільки для автентичного відновлення храму, скільки для здобуття артефактів, що підкреслюють його культурно-релігійне значення. У рамках проекту українське професійне співтовариство обгрунтувало протиставлення реконструкції (тут використовувалися терміни «відновлення» і «відтворення») і реставрації, тоді як у російському громадському дискурсі ці терміни часто взаємозамінні. Одночасно ідею реконструкції цих пам'яток спробували вписати в контекст реконструкції загальнонаціональних архітектурних символів в Європі другої половини XX ст., зруйнованих під час Другої світової війни. Однак, у цих обґрунтуваннях важливу роль зіграли корпоративні інтереси, протиставлення науки і суспільної практики, а також твердження про рівноцінність архітектурної копії і зразка,⁴² що, як було зазначено на початку статті, відповідає архаїчним принципам візантійської іконології.

Дещо по-іншому постає перед нами історія реконструкції церкви Успіння Богородиці або Великої соборної церкви Києво-Печерської Лаври. Храм був побудований візантійським майстрами в 1073-1075 рр.⁴³ і прийшов у запустіння після монгольської навали 1240 р. За повідомленням Густинського літопису початку XVII ст., 1470 р. Симеон Ольельковіч «оправив» церкву і «прикрасив її красою» (тут автор хроніки цитує книгу пророка Ісаї [Іс 63:10]), що повторюється в надгробній епітафії князю, сучасній самому літопису⁴⁴. Як і інші православні храми Києва, церква зазнала радикальної бароккізації в серії перебудов 1669-1677, 1722-1729 і 1767-1769 рр. (Рис. 9) і була підірвана 3 листопада 1941 року під час німецької окупації Києва. Відповідальність за вибух покладається істориками і громадською думкою або на окупаційну владу, або на радянську агентуру. Очевидно, що обидві сторони могли мати свої причини для знищення національної святині в контексті відродження Православ'я в Україні в 1941 році.

Після закінчення Другої світової війни радянська влада аж до 1961 р. не наважувалася вигнати ченців з Лаври. Однак в цей час з'явилися плани реконструкції храму, зокрема, проект архітектора Л. К. Любимова 1945-1946 рр. Але вони так і не були реалізовані, насамперед, з ідеологічних причин.⁴⁵ Руїни храму були законсервовані як нагадування. Втім, радянська влада офіційно від цих планів не відмовлялася, і в зв'язку з «1500-річчям» Києва почався новий етап підготовки реконструкції, що тривала з 1982 по 1991 рр. ⁴⁶ В кінці цього періоду значна частина Лаври була передана РПЦ МП, яка після розколу 1992 р. залишилася під контролем Московської патріархії. До початку реконструкції церкви в середині 1990-х рр. існуюча проектна документація застаріла, що вимагало створення принципово нового проекту в 1996-1997 рр.,⁴⁷ який гарантував завершення будівництва до ювілейного 2000-го року (рис. 10).

Спостерігачі одностайно підкреслюють поспіх у проектуванні і будівництві, що не допускав досягнення можливої автентичності реконструкції храму, зокрема, повне розбирання збережених руїн, відсутність вивіреної методології, і низький рівень археологічних досліджень. У результаті, з часом виявилися суттєві будівельні помилки: так, рівень підлоги нартекса виявився нижчим за рівень Соборної площі, і його заливали талі і дощові води, а глибоко посаджені палі фундаменту порушили потоки грунтових вод, що створило загрозу для всього лаврського комплексу. Деякі лики нового розпису храму дивним чином нагадують сучасних церковних діячів.

Обидва храми реконструювалися в своїх барокових формах XVIII - початку XX ст., в цілому добре відображених в документах чи видимих елементах, що добре надавались до реконструювання. На щастя, питання про «відтворення» первинного вигляду церков ХІ-ХІІ ст. практично не розглядалось. У цьому були приховані ціннісні орієнтації України на епоху незалежності Гетьманату та його фактичної автономії у межах Російської імперії (1686-1764). Загалом - реконструкція Успенської церкви відзначена тими ж проблемами, що і нове будівництво Михайлівського Золотоверхого монастиря, і переслідувала схожі суспільні інтереси. Однак, нове будівництво на місці Успенської церкви викликало більшу критику в суспільстві, аж до побажання залишити зруйновані стіни собору в науку нащадкам. Це можна пояснити тим, що в житті Київського патріархату спостерігається більше общинного контролю і суспільної уваги, ніж у його релігійного конкурента, що породжує відчуття вседозволеності, в тому числі і в галузі реставрації та збереження пам'яток церковної архітектури.

Варто додати, що в обох храмів є одна особливість - вони оточені комплексами численних будівель, на площі яких можливо розгорнути активну церковну діяльність. Цей фактор, крім історико-символічного, міг зіграти свою роль у виборі об'єктів для «точкової реконструкції», яка б не зачіпала відновлення втраченого міського середовища в цілому. На цьому тлі по-іншому склалася доля самотніх фундаментів Десятинної церкви, з якою пов'язаний перший досвід реконструкції храмів в Україні і Російській імперії. Зруйнована в 1928-1936 рр., вона продовжувала існувати в культурному просторі міста спочатку як місце археологічних розкопок 1936-1939 рр., а потім у вигляді приблизного контуру стародавнього плану, викладеного на поверхні кам'яною плиткою в 1982 р. до «1500-річного ювілею Києва». До 2000 року це місце практично не приваблювало уваги релігійних діячів, політиків і бізнесменів.

«Недобудована історія»: знову Десятинна церква в Києві

До початку XXI ст. «реставраційна симетрія» відновила баланс конфесійних інтересів двох основних гілок православ'я в Україні на право користування знаковими храмами національної історії. Очевидно, тому в 1999 р. Кабінет Міністрів України не включив фундаменти Десятинної церкви в Програму реконструкції видатних пам'яток історії та культури. Однак, така ситуація не влаштовувала деякі політичні сили в Києві, представлені, зокрема, фондом «Відродження Десятинної церкви», тісно пов'язаним з Українською церквою Московського патріархату та промосковськими олігархами.

Вже 12 лютого 2000 року з'явилось розпорядження Президента України Леоніда Кучми № 83/2000 «Про першочергові заходи з відродження церкви Богородиці (Десятинної) в м. Києві як символу давньоукраїнської державності». Це викликало опір частини наукової спільноти і громадянського суспільства. Противники нового будівництва вказували на відсутність достовірних відомостей про форми церкви Х-ХІІІ ст., що відкривало шлях амбіціям архітекторів і фантазіям будівельників. Необхідно було взяти до уваги, що в цьому районі Києва змінилася вся містобудівна ситуація, і громіздкий «новоділ» став би пригнічувати витончену Андріївську церкву, побудовану Барталомео Растреллі в 1754 р. у стилі бароко.

Спротив громадськості призвів до зміни «державного замовлення». Президент Кучма 17 вересня 2004 р. підписав розпорядження № 217/2004 «Про музеєфікацію залишків церкви Богородиці (Десятинної) в м. Києві», в якому вимагав від Національної академії наук України вже до вересня 2005 р. закінчити археологічні розкопки, а Київській міській адміністрації доручав зробити музеєфікацію руїн і створити умови для залучення туристів.

Однак, Московський патріархат в Україні продовжував лобіювати реконструкцію Десятинної церкви, порушуючи тим самим принцип «реставраційної симетрії». Було поставлено питання про спорудження пам'ятної каплиці на фундаментах церкви. Ця активність лише підкреслювала нейтральну позицію Київського патріархату, що не претендував на це місце пам'яті. У лютому 2005 р. київський мер Олександр Омельченко заявив, що доручив почати роботи з проектування та будівництва Десятинної церкви. Українські архітектори в особі директора інституту «УкрНДІпроектреставрація» Анатолія Антонюка продовжували розвивати протиставлення «реконструкції» і «реставрації». Сама реконструкція була інтерпретована як «будівництво» за «мотивами візантійської архітектури» і «старовинними технологіями».

Розкопки, розпочаті Інститутом археології України і продовжені спільно з Ермітажем, дали новий матеріал з історії та планографії храму,⁴⁸ але не могли прояснити питання його архітектурно-просторового образу. Однак, ці археологічні дослідження 2006-2011 рр., які мали переважно наукові завдання і пов'язані були з проектом музеєфікації фундаментів, швидко стали методом наукового та громадського опору амбіціям церковних діячів і фінансово-політичних груп.

Паралельно з цим на території, прилеглій до фундаментів Десятинної церкви, в 2007 р. з'явилася дерев'яна церква Московського патріархату, а в 2009 році був створений чоловічий монастир в ім'я Різдва Богородиці. Присутність релігійної організації Московської патріархії поруч з розкопками не тільки порушувала церковний баланс, а й створювала складнощі в науковій роботі, оскільки духовенство прагнуло підкорити своєму впливу процес досліджень і нав'язати суспільству ідею необхідності будівництва нової церкви. Одночасно з представниками РПЦ, заради власних творчих і професійних амбіцій, цю ідею популяризували деякі архітектори і мистецтвознавці. Однак в цілому в період президентства Віктора Ющенка (2004-2010) активних заходів, пов'язаних зі спробами будівництва нової церкви, не зафіксовано.

Ситуація змінилася з приходом до влади президента Віктора Януковича (2011-2014), який дотримувався промосковських позицій. У червні 2011 р. Синод Української церкви Московського патріархату виступив із заявою про необхідність будівництва нового храму на місці Десятинної церкви. У заяві архітектурні поняття «реконструкція» і «будівництво» були замінені обтічної формулою «відродження». При цьому Синод формально не виступав проти державно затвердженої ідеї музеєфікації фундаментів та їхній доступності для туристів.

храм церква релігійний монастир

Однак, уже 21 вересня у Верховній Раді України представник президента Юрій Мірошниченко зареєстрував проект закону № 9196 «Про відродження унікального символу православ'я - церкви Богородиці (Десятинної) у місті Києві». Це викликало новий виток напруги в Україні. Українські археологи назвали проект «псевдоісторичним нарисом квазідеологічної спрямованості».⁴⁹ Проте, в тому ж 2011 році під егідою Московського патріархату і промосковської Партії регіонів пройшов конкурс архітектурних проектів відродження храму, який прогнозовано виграла представник Відділу по будівництву УПЦ МП черниця Олена Кругляк.

Необхідно відзначити, що за період багаторічного вивчення Десятинної церкви варіанти реконструкції пропонувалися дослідниками неодноразово (рис. 11),⁵⁰ аж до спроби реконструювати

храм на основі форм збереженого Софійського собору.⁵¹ Запропонований церквою проект відрізнявся помпезністю і подовженістю вертикальних форм, невластивих архітектурі середньовізантійського періоду, але властивих московському варіанту «неовізантійського стилю» кінця XIX - початку ХХ ст. Він передбачав використання залізобетонних паль, на яких повинна поміститися платформа з церквою, що перекриває музеєфіковані фундаменти X ст. (рис. 11: 4).

Тільки «Революція Гідності», яка відбулась наприкінці 2013 - на початку 2014 рр., зупинила будівництво історичного фейку і релігійного симулякра. До грудня 2015 р. ідея законсервувати збережені фундаменти методом трасування отримала підтримку керівництва міста (рис. 12). У результаті, нова версія історії Православ'я у Східній Європі так і не була побудована, а громадянський спротив проекту Московської патріархії набув форми створення Музею історії Десятинної Церкви.

Варто, однак, згадати, що процес консервації фундаментів викликав критику представників Московського патріархату, в тому числі через піщану засипку, яка створює водоносний шар, що руйнує фундаменти. Це варто розцінити як використання професійних навичок для досягнення вузько конфесійних цілей. Прагнення Московського патріархату нав'язати суспільству ідею будівництва нової церкви і тим самим зайняти домінуюче становище в минулому і сьогоденні київського християнства, змінивши символічний баланс на свою користь, не дозволяє бути впевненим у долі місця пам'яті Десятинної церкви. У цьому сенсі конфесійно-нейтральний статус Старокиївської гори, аналогічний негласній забороні на передачу одній з українських церков київського Софійського собору, виявляється кращим рішенням як для предмета охорони унікального міського ландшафту Києва, так і для консолідації українського громадянського суспільства.

Це зауваження стосується не тільки політики християнських конфесій, а й діяльності адептів реконструйованого неоязичництва, які так само намагаються представити нейтралітет знакових просторів міського середовища як культурний вакуум, щоб виправдати його «заповнення» реалізацією власних інтересів. Порушення культурного балансу в районі Десятинної церкви провокує йогонасильницьке подолання з боку позаконфесійної громадськості. Каплиця Московського патріархату, що з'явилася на Старокиївській горі з порушенням існуючого законодавства про охорону історичного середовища в результаті церковно-державної корупції епохи панування Партії Регіонів, виявляється ніяк не пов'язаною з щирими потребами духовного життя України. Однак, сам факт її існування, що кидає виклик релігійному нейтралітету, українським законам, естетичним почуттям і здоровому глузду, викликає вкрай негативну реакцію в суспільстві. Ця реакція може приймати крайні форми, що межують з насильством, як свідчить «справа архітекторів», які влаштували 25 січня 2018 р. перформанс з підпалом дверей каплиці. Метою акції, як можна здогадатись, було не знищення культової споруди заради відновлення релігійного балансу місця пам'яті, а привернення уваги держави і суспільства до збереження неприйнятною ситуації на Старокиївській горі, що порушує як норми права, так і інтереси культури.⁵² Подібну реакцію провокують і неоязичники з Об'єднання рідновірів України, які обрали археологічні об'єкти на території Національного музею історії України місцем проведення своїх обрядів і встановили тут у 2009-2012 рр. дерев'яний ідол, що відображає уявлення сучасної громади про слов'янське божество Перуна. В умовах бездіяльності права громадська реакція на подібний «культізм» знову наближається до меж дозволеного і виливається у знищення неопоганської символіки, набуваючи форми релігійної нетерпимості.⁵³ Подібна ситуація, задля уникнення ескалації насильства, вимагає від муніципальної та державної влади законодавчих і практичних заходів з підтримки релігійно-нейтрального статусу і культурного балансу Старокиївської гори.