Історична пам’ять у міському просторі: парадокси церковно-політичного відтворення національних святинь у Росії та Україні

Кілька років тому автори однієї з монографій, присвячених храму Христа Спасителя, порівняли його історію з будівництвом Вавилонської вежі як символом людської гордині і архітектурної утопії.⁵⁴

Мені здається, що рамки порівняння можна хронологічно звузити. Саме реконструкція Храма Христа Спасителя в 1995-2000 рр. переважно нагадує створення вавилонського стовпа, оскільки учасники його «відродження», як і біблійні будівельники, безумовно говорили на різних мовах. Вони вкладали різні суті в спільне починання, апелювали до різних культурних дискурсів і переслідували часто протилежні цілі. Безпосереднє знайомство з історією будівництва свідчить про відсутність продуманої концепції створення нової національної ідентичності та засобів консолідації суспільства. Відродження національної ідеї за допомогою нового архітектурного символу не сталося, як і вавилонським будівельникам не вдалося зійти на небо. Активна участь держави в будівництві нового будинку, не аутентичного своєму попереднику, але яка претендує на «будівництво історії», є, швидше за все, способом утвердження пріоритету національно-державного суверенітету Росії над вимогами міжнародних культурних організацій, зокрема

ЮНЕСКО. Цей підтекст явно проглядається у заяві «Союзу православних громадян» в 2015 р. з приводу будівництва копій Чудова і Вознесенського монастирів на території московського Кремля. Ідея будівництва «новодела», що виконується з неавтентичних матеріалів зі зневагою до реставраційних методик і використанням сучасних промислових технологій, різко дисонуючи з навколишнім культурним ландшафтом і пропонуючи нову версію історії, викликала критику світової спільноти експертів. Ця критика викликала консолідовану відповідь чиновно-націоналістичних кіл, в якій право на нове будівництво в історизуючому стилі в знакових для культурної пам'яті місцях оцінювалося як символ суверенної державності, а вимоги науково-методологічного характеру до подібних відтворень - як замах на суверенітет. Не будучи офіційно урядовими організаціями, такі «союзи» традиційно озвучують те, про що офіційна російська влада не може оголосити публічно.

У концепціях «реконструкції історичної спадщини» Східної Європи можна побачити різницю між російським політичним монополізмом і українським громадським корпоративізмом. Якщо в першому випадку держава і близькі до влади кола є безпосередніми замовниками такого будівництва, то в другому випадку влада змушена відповідати на запити різних суспільних груп. Інертність сучасного російського суспільства різко контрастує з поляризованістю та гетерогенністю українського соціуму, який, в силу історично йому властивого поліформізму⁵⁵ і здатності до консолідації, може чинити опір проектам з «будівництву історії», що нав'язуються. Однак, в обох випадках ми стикаємося з обслуговуванням приватних інтересів, що прикриваються турботою про спільне і розмовами про релігійне відродження.

Таке будівництво, яке претендує на збереження історичної пам'яті, у своїй основі заперечує принципи наукової реставрації, напрацьовані в ХІХ-ХХ ст. Зауважимо, що з 16 статей Венеціанської хартії дотримується хіба що параграф 2, який вказує на взаємодію науки і техніки. В даному випадку, реставрація не просто припиняється там, де починається гіпотеза (статті 9), вона навіть не починається, оскільки нове будівництво в історизуючому стилі в кращому випадку копіює зовнішні форми втраченого в будівлі. Його початкові принципи заперечують необхідну для реставрації відмінність між історією і сучасністю, між збереженим і реконструйованим, між законсервованим і відреставрованим. В основі ідеології «відтворення» лежить окупація історично значущого місця новим будівельним проектом. Нове будівництво самостійних архітектурних об'ємів характеризується відсутністю комплексності в реконструкції їх історичного, а згодом втраченого оточуючого міського середовища. Мова йде не про реконструкцію історично існуючих архітектурних домінант, а про створення нових маркерів урбаністичного і соціально-політичного пейзажу з претензією на історичність⁵⁶. Такі архаїзовані домінанти виступають у протиріччя з міським середовищем, що безперервно розвивається, кидаючи йому виклик, але опиняючись при цьому не здатними до конкуренції. В результаті нові архітектурні образи в процесі їх сприйняття виявляються підпорядкованими новій урбаністичній динаміці, оскільки порушують природний процес містотворення. Процес історизуючого «храмосторя» найчастіше асоціюються у пересічного громадянина з «точковою» або «ущільнювальною забудовою» утилітарного характеру, викликаючи дисонанс сприйняття. Лише традиції полісемантизму релігійного образу візантійської традиції і можлива варіативність його інтерпретацій до деякої міри нівелюють соціальну конфліктність нового будівництва, відповідаючи в сучасному суспільно-політичному дискурсі інтересам і цінностям різних груп, пов'язаних з «відродженням / відтворенням / відновленням» церковної архітектури.

Незважаючи на невдачу політичних намірів, пов'язаних зі спробою консолідації суспільства або його частини, їх присутність у суспільному житті в тій чи іншій мірі очевидна. У всіх розглянутих нами випадках можна побачити спроби реінтерпретації (фальсифікації?) історії, що набули форми повної або часткової втрати історичної автентичності реконструйованих будівель. У Росії, в силу політичного монополізму та економічних можливостей, ці тенденції досягли апогею. Відомо, що фальсифікація історії є важливим інструментом тоталітаризму відповідно до відомого принципу, сформульованого Джордж Оруэлл: «Хто контролює минуле - контролює майбутнє; хто контролює сьогодення - контролює минуле».⁵⁷ У цьому пункті соціально-політичний аспект нового будівництва збігається з особливостями релігійної культури. З Євангелія відомі звинувачення Христа проти фарисеїв, які скасували, а по суті підмінили «заповідь Божу», в даному випадку Біблію, сформованим переказом і сконструйованою традицією (Мф. 15:6). Як уявлення про історію замінюють саму історію, як уявлення про релігію підміняють саму релігію і пов'язану з ним матеріальну форму церковного переказу. Це ще раз пояснює наш вибір пам'ятників релігійної архітектури як об'єктів аналізу для розуміння особливостей «будівництва історії» в Східній Європі на рубежі XX і XXI ст.

Насамкінець автор хотів би подякувати своїм колегам Єлизаветі Архиповій, Юлії Мисько, Вірі Павловій і Глібу Івакіну з Києва, Марині Дмитрієвій з Лейпцига, Денису Йолшину з Санкт-Петербурга за допомогу в роботі над цією статтею.

Размещено на Allbest.ru