Висвячення митрополита Спиридона в контексті "Послання Мисаїла" 1476 р.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Висвячення митрополита Спиридона в контексті «Послання Мисаїла» 1476 р.

Назар Заторський, кандидат історичних наук, докторант богослов'я, Фрібурзький університет

Анотація

Мета дослідження - розглянути висвяту у Царгороді у середині 1470-х рр. ченця Спиридона на київського митрополита у ситуації, яка склалася в Київській митрополії після Флорентійської унії 1439 р., із залученням свідчень «Послання Мисаїла» 1476 р. про конфесійні настрої й акції русько-литовської церковної і світської еліти. Методологія. Застосовано історіографічний та джерельний аналіз для виявлення нових можливих прочитань біографічних даних про Спиридона. Наукова новизна. Запропоновано нове тлумачення місії Спиридона в Константинополі й, відповідно, осіб, які за нею стояли. Також скориговано датування втечі / звільнення його з ув'язнення в Литві. Висновки. Підсумовуючи наявні джерельні та літописні свідчення, зауважено про необґрунтованість датування поділу Київської митрополії 1448-м чи 1458-м роками. Дії всіх зацікавлених осіб указують на те, що навіть наприкінці 1460-х рр. вони мислили її неподільною і прагнули контролювати всю її територію. При цьому дії польсько-литовського монарха Казимира IV щодо митрополита Григорія Болгариновича свідчать про намагання усталити новий modus vivendi для підвладних йому русинів грецької віри, передбачаючи подвійну юрисдикційну підлеглість як Риму, так і Константинополю. Вибір Мисаїла на митрополичу кафедру на початку 1473 р. було зроблено насамперед з огляду на перспективність його визнання на контрольованих Москвою територіях. Відповідні уривки «Послання Мисаїла» 1476 р. свідчать про продовження політики подвійного співпричастя та її підтримку руською церковною і світською елітою. Під цим оглядом стає очевидною не лише причина посольства Спиридона до Царгорода, а й значення літописних звісток про вдачу посланця та здобуття митрополичого сану підкупом.

Ключові слова: Спиридон Сатана, Мисаїл, «Послання Мисаїла», Флорентійська унія, Київська митрополія.

Abstract

The consecration of Metropolitan Spyridon in the context of the Epistle of Misael 1476

Nazar Zatorskyi, Candidate of Historical Sciences (Ph. D. in History), Doctoral Student in Theology, University of Fribourg

The paper aims at shedding a new light on the consecration of the monk Spyridon the Metropolitan of Kyiv in the mid-1470s in Constantinople, considering the situation in the Kyiv metropolitanate after the Florentine Union (1439) with a due regard to the witness of the Epistle of Misael (1476) concerning the confessional attitude and actions of the Ruthenian and Lithuanian secular and spiritual elite. On the basis of historiographical and source analysis the author discovers new possible readings of Spyridon the Satan's biographical data and proposes a new interpretation of his mission to Constantinople and identification of patrons behind him. The author also adjusted the date of Spyridon's escape or release from imprisonment in Lithuania. The author considers the dating of the division of Kyiv metropolitanate by 1448 or 1458 ungrounded. The documents and behavior of all interested parties indicate that even in the late 1460s they regarded it as a unit and tried to control its entire territory. Furthermore, the actions of the Polish-Lithuanian monarch Casimir IV with regard to Metropolitan Hryhorii Bolharynovych testify to his attempt to introduce a new modus vivendi for the Orthodox Ruthenians by providing them with a dual jurisdiction: both of Rome and of Constantinople. The election of Misael for the metropolitan see of Kyiv in early 1473 was made primarily in view of the prospects for his recognition in the territories controlled by Moscow. Some passages of the Epistle of Misael of 1476 testify to the continuing policy of double communion and its support by the Ruthenian secular and spiritual elite. This approach reveals not only the reason for Spyridon's embassy in Constantinople, but also the importance of chronicles' information on cunning nature of the envoy and acquisition of the Metrpolitan dignity by bribery.

Keywords: Spyridon the Satan, Misael, Epistle of Misael, Union of Florentine, Kyivan Metropolitanate.

У постаті митрополита Спиридона, як свого часу цілком слушно відзначив В.Ульяновський Див.: Ульяновський В. Митрополит Київський Спиридон: Образ крізь епоху, епоха крізь образ. - К., 2004., відображається тогочасна епоха - період настільки великих церковних змін і зсувів, що їх доречно назвати тектонічними. Серед головних подій насамперед слід згадати Ферраро-Флорентійський собор і підписану 1439 р. унію між Східною й Західною церквами. Потім було захоплення турками в 1453 р. Константинополя - осідку матірної для Київської митрополії церкви. Довершує перелік переломних подій у житті згаданої митрополії XV ст. вихід на завершальний етап процесу її поділу на Московську та Київську. Саме на тлі цих епохальних явищ і з'являється на історичній арені постать Спиридона з прізвиськом Сатана. Звісно, такі величезні зрушення ані тоді, ані сьогодні не мали й не мають однозначної оцінки і тлумачення. Тож на сприйняття особи цього ієрарха впливали в ті часи та впливають досі не лише його бурхлива епоха, а й способи її рецепції та розуміння впродовж віків.

У цій статті звернемо увагу на деякі неясні аспекти біографії церковного діяча, що їх через сильний вплив попередньої історіографічної традиції дослідники або взагалі не помічали, або трактували досить однобоко. Ідеться насамперед про питання його висвячення, особливо з огляду на вибраного вже на той момент на київський митрополичий престол Мисаїла та намагання останнього дістати затвердження в Римі, засвідчені в розлогому листі понтифіку від 1476 р. «Послання Мисаїла» під назвою «Поселство до папежа рымского Сикста д от духовенства и от княжат и панов руских, з Вилни року оа.^.оз. [1476], месяца марта ді [14] дня через послов в том же листе ниже именованых» уперше видав 1605 р. унійний митрополит Іпатій Потій за списком, знайденим у церкві міста Крева. Його публікація, здійснена у ситуації полеміки та у відповідних цілях, була сприйнята опонентами з недовірою. Лише у другій половині ХІХ ст. православні дослідники почали визнавати грамоту Мисаїла автентичним документом. Остаточну крапку тут поставило відкриття наприкінці ХХ ст. двох списків першої половини XVI ст. Критичне видання послання Саме «Послання Мисаїла до папи Сикста IV» може дати ключ до розуміння подій, що супроводжували подорож Спиридона в Константинополь і висвячення його там на київського митрополита, адже це автентичний церковно-історичний документ доби, в якому події та настрої головних дійових осіб описані ними самими.

Щоб запропонувати нове бачення згаданих аспектів, слід нагадати історичний контекст, звернувши увагу на деякі моменти, які досі залишалися поза увагою істориків. На перший погляд видається, що Флорентійська унія провела демаркаційну лінію по території Київської митрополії, відділивши підлеглі їй єпархії на теренах Польсько-Литовської держави від єпархій на територіях Північної Русі, які перебували під впливом Великого князівства Московського. Для цього доленосного феномену І. Скочиляс і А. Ґіль запропонували термін «великий поділ» урахуванням нововідкритих списків і компіляцій на його основі було здійснене щойно 2018 р., відтак наступного року побачило світ виправлене видання (див.: Заторський о. Н. «Послання Мисаїла до папи Сикста IV» 1476 року: реконструкція архетипу. - 2-ге, випр. й доп. вид. - Л., 2019 (серія «Київське християнство»)).

³ Див.: Gil A., Skoczylas I. Przed wielkim podzialem: prawoslawna metropolia kijowska do 1458 roku. - Lublin; Lwow, 2013..

Однак при детальнішому розгляді документів і подій стає очевидним, що такий погляд на тогочасні реалії є проекцією наших знань про подальший розвиток ситуації та не відповідає інтенціям і сприйняттю тих-таки історичних обставин головними дійовими особами й центрами впливу. Так, каталізатором цього поділу запропоновано вважати вибір на київський митрополичий престол 1448 р. без згоди та затвердження з боку константинопольського патріарха ставленика московського князя рязанського єпископа Йони Одноушева Gil A., Skoczylas I. Koscioly Wschodnie w panstwie polsko-litewskim w procesie przemian i adaptacji: Metropolia Kijowska w latach 1458-1795. - Lublin; Lwow, 2014. - S.83 («Fakt mianowania metropolis calej Rusi Jonasza (Jon), wladyki riazanskiego, wywolal fal wydarzen prowadz^cych do rozbicia Cerkwi na ziemiach ruskich»)., попри те, що живим іще був чинний і визнаваний доти митрополит Ісидор, який, однак, із 1443 р. перебував поза межами своєї митрополії Лужницький Г. Українська церква між Сходом і Заходом. - Филаделфія, 1954. - С.188.. Проте ця подія не була безпрецедентною в історії київського митрополичого осідку. З огляду на постійну боротьбу за спадок Русі місцеві єпископи на бажання свого монарха постійно обирали власного предстоятеля, на противагу обраному конкуруючою стороною, і така практика була радше правилом, ніж винятком уже понад сто років до вибору Йони.

Першою ластівкою тут, напевно, слід уважати виокремлення в 1303 р. з Київської митрополії осібної Галицької та поставлення для неї очільника з юрисдикцією над єпархіями на території Руського королівства Див.: СкочилясІ. Галицька митрополія XIV - першої половини XV століть: особливості еклезіального, правового та суспільного статусу // Княжа доба: історія і культура. - Вип.4. - Л., 2011. - С.252-259., спричинене перенесенням 1299 р. митрополитом Максимом свого осідку з Києва на північ: спершу до Владимира- на-Клязьмі ГрушевськийМ. Історія України-Руси. - Т.3. - К., 1993. - С.269., а за його наступника Петра в 1320-х рр. - до Москви Там само.. Із тієї ж причини тоді ж, на початку XIV ст., почали вимагати в Константинополі утворення окремої митрополії для підлеглих їм територій і великі князі литовські, тож у 1315-1317 рр. було засновано Литовську з центром у Новгородку Див.: Цукерман К. Із ранньої історії Литовської митрополії // Ruthenica. - T.XIV. - К., 2017. - С.187.. Однак назагал патріархія вельми неохоче йшла на поділ Київської митрополії, тож як Галицька, так і Литовська то скасовувалися, то знову відновлювалися внаслідок тиску відповідних володарів Див.: ГрушевськийМ. Історія України-Руси. - Т.5. - К., 1994. - С.385-404; Лужницький Г Українська церква між Сходом і Заходом. - С.151-153.. Тому з часом тактика польсько-литовських монархів щодо руської церкви змінилася: замість постійної боротьби за існування окремої митрополії в їхніх володіннях їм було простіше поставити свого претендента на митрополита київського Уперше це сталося, як виглядає, у 1352-1353 рр., коли на противагу до поставленого в Константинополі київського митрополита Теогноста з резиденцією в Москві, у Києві митрополичий престол посів поставлений болгарським патріархом Теодорит, якому підпорядковувалися південно-західні єпархії (див.: Грушевський М. Історія України-Руси. - Т.5. - С.386-389)..

Упродовж цілого XIV та початку XV ст. простежуємо дві головні тенденції в Київській митрополії, перша з яких полягала в поставленні альтернативних очільників: для північних теренів, що перебували під впливом Москви, з осідком у Владимирі-на-Клязьмі, а відтак у Москві, та для південно-західних земель у володіннях Руського королівства (згодом Польщі) й Великого князівства Литовського з центром у Києві, Вільні чи Новгородку. При цьому спостерігаємо й іншу, не менш важливу тенденцію: намагання цих паралельних ієрархів поширити свою владу на всю територію митрополії, домігшись визнання від конкуруючої сторони Так, попри наявність у Москві митрополита київського Олексія (помер 1378 р.), для південних земель 1375 р. був поставлений митрополитом київським Кипріан, якому вдалося добитися ліквідації Галицької митрополії, а з часом поширити свою владу й на північноруські єпархії (див.: Там само. - С.393-397).. Головним засобом у цьому протистоянні було висвячення чи благословення з боку константинопольського патріарха, яке, проте, не Гарантувало такого визнання, а лише давало перевагу в боротьбі за нього, остаточне ж слово залишалося за місцевим монархом Це добре простежується на прикладі митрополита Кипріана. Так само було, зрештою, і пізніше, коли, наприклад, попри існування поставленого в Константинополі митрополита київського Фотія, великий князь литовський Вітовт спонукав єпископів підлеглих йому земель обрати в 1415 р. паралельного митрополита Григорія Цамблака, який керував своєю частиною митрополії без будь-якого визнання з боку патріарха в Константинополі, ба навіть усупереч його волі, до 1420 р. (див.: Там само. - С.399-403)..

Як свідчить історія Київської митрополії XIV-XV ст., ані самовільне обрання Йони (попри наявність чинного митрополита Ісидора), ані відсутність для Йони патріаршого благословення не може служити аргументом на користь того, що в 1448 р. відбулась якась безпрецедентна для митрополії подія. Більше того, великий князь московський Василій ІІ Темний таки добився визнання митрополичих прав Йони також на теренах Польсько-Литовської держави: король польський і водночас великий князь литовський Казимир IV Ягеллончик у 1451 р. підтвердив їх відповідною грамо- тою Див.: Русский феодальный архив XIV - первой трети XVI вв. / Сост. А.Плигузов. - Москва, 2008. - №29. - С.151152., яка, отже, відновила єдність Київської митрополії під одним предстоятелем на всіх її дотеперішніх теренах. Тож Йона Одноушев став, фактично, останнім митрополитом, влада котрого впродовж семи років поширювалася на всю Київську митрополію.

Виглядає спокусливим обрати моментом поділу Київської митрополії 1458-й рік, коли папа римський Пій ІІ, продовжуючи починання свого попередника Калліста ІІІ Перші кроки у цьому напрямі здійснив іще папа Калліст ІІІ, а Пій ІІ довершив цю справу (див.: Halecki O. From Florence to Brest (1439-1596). - Rome; New York, 1958. - P.83-88)., поділив її територію на Верхню (Московську) й Нижню (Київську) Б.Ґудзяк зауважує, що «декрет папи Пія окреслив нові юрисдикційні межі Київської митрополії і на кінець XV ст. їх явно чи неявно визнавали всі зацікавлені сторони» (див.: Ґудзяк Б. Криза і реформа: Київська митрополія, Царгородський патріархат і генеза Берестейської унії. - Л., 2000. - С.65). Проте нові юрисдикційні межі Київської митрополії насправді визначалися не стільки декретом папи Пія ІІ, скільки фактичними кордонами між Польсько- Литовською державою та північними теренами, які знаходилися під впливом Москви, а папські булли лише відтворили наявні на момент їх видання кордони. Яскраво ілюструє цю закономірність ситуація навколо Смоленської єпархії: після переходу в 1514 р. Смоленська під владу Москви вона автоматично опинилася під владою московського митрополита, хоча за декретом Пія ІІ належала до Нижньої (власне Київської) митрополії (пор.: Documenta Pontificum Romanorum historiam Ucrainae illustrantia (1075-1953) / [coll. Welykyj A. G.] // Analecta OSBM. - Series II. - Sectio III. - Vol. I. - Romae, 1953. - №82. - P.146). Щодо термінів «Верхня» та «Нижня» Русь див.: Русина О. Політико-конфесійні орієнтири православних канцеляристів рубежу XV-XVІ ст. // Український історичний журнал. - 2017. - №5. - С.14., призначивши митрополитом останньої учня Ісидора та його довголітнього супутника Григорія Болгариновича Documenta Pontificum Romanorum historiam Ucrainae illustrantia... - P.145-147.. Утім більшість істориків, які посилаються на цей поділ, цілком іґнорують факт зміни політики Пія у цьому питанні, адже вже за кілька місяців той самий папа підпорядкував Григорієві всю Київську митрополію Так, у папських документах осені 1458 р. постійно наголошувалося, що від Московської та Верхньої Русі відділяється Київська руська церква, територію якої окреслено як «Нижню Литовську та всієї нижньої Русі», указуючи, що саме ця частина підпорядкована Григорієві, називаючи його митрополитом «Київським Литовським і всієї Нижньої Русі» та перелічуючи всі 9 підлеглих йому єпархій, які знаходилися в межах Польсько-Литовської держави (пор.: Documenta Pontificum Romanorum historiam Ucrainae illustrantia... - №82-86. - Р.145-151). Проте вже в документах зими 14581459 рр. йшлося про підпорядкування «церкви Київської та Русі» (без зазначення окремих її частин) Григорієві, щодо якого тепер ужито титул «митрополит Київський та всієї Русі» (пор.: Documenta Pontificum Romanorum historiam Ucrainae illustrantia. - №91, 93. - Р.155, 157)., вимагаючи від короля та великого князя Казимира IV подбати про забезпечення прав Григорія й ужити заходів для відсторонення самозванця Йони Пор.: Documenta Pontificum Romanorum historiam Ucrainae illustrantia. - №91. - Р.155-156.. Крім документів понтифіка про це свідчать також листи до Казимира від обох грецьких вигнанців, котрі перебували в Римі та були архітекторами римської політики щодо Київської митрополії - колишнього вже київського митрополита Ісидора та константинопольського патріарха у вигнанні Григорія Мамми, який у міжчассі й висвятив Григорія на митрополита Ваврик о. М. Флорентійські унійні традиції в київській митрополії 1450-1460 рр. // Analecta OSBM 4 (10), (3-4) (1963). - Р.348-349.. Слід зауважити, що ця зміна політики відбулася ще до виїзду нововисвяченого предстоятеля Київської митрополії з Рима Григорія представлено як «Archiepiscopum Chiennensem et totius Russie» у супровідній грамоті для нього від папи Пія ІІ, датованій 17 січня 1459 р. (пор.: Documenta Pontificum Romanorum historiam Ucrainae illustrantia. - №93. - Р.156-157)., тобто до своєї пастви він прибув уже як митрополит усієї Русі.

З огляду на це польсько-литовський володар Казимир IV після прибуття в його землі Григорія Болгариновича систематично вживав заходів із метою добитися визнання останнього митрополитом також у Москві. Для цього вже у серпні 1460 р. Синицына Н.В. Третий Рим: Истоки и эвилюция русской средневековой концепции. - Москва, 1998. - С.92. до тамтешнього правителя було споряджено відповідне посольство, а коли воно не досягло успіху, Казимир Яґеллончик вирішив домогтися спершу благословення від патріарха в Константинополі, яке мало стати вагомим арґументом на користь митрополичих прав Григорія. Коли ж Симеон Трапезундський у 1465 р. відмовив, польсько-литовський державець вислав повторне посольство з такою ж місією до його наступника, патріарха Діонісія, яке 1467 р. поставленої мети таки добилося. Тож уже навесні 1468 р. до Москви вирушило ще одне посольство від Казимира IV Там же. - С.112., яке мало в руках солідний резон у вигляді патріаршої грамоти з підтвердженням митрополичих прав Григорія на всю територію Київської митрополії та відкиненням Йони і його наступників як самозванців Див.: Щапов Я.Н. Восточнославянские и южнославянские рукописные книги в собраниях Польской Народной Республики. - Ч.2. - Москва, 1976. - С.145-147. Усупереч тексту грамоти, російські історики, навіть ті, які намагаються переосмислити міфи, пов'язані з московським церковним розколом, досі повторюють тезу, мовляв, із відповіді патріарха випливає, що митрополит Григорій звернувся у Царгород із покаянним листом, а звернення це свідчить про відхід як Григорія, так і Казимира IV (без санкції котрого таке звернення було б неможливим) від унії (пор.: Лурье В.М. Русское православие между Киевом и Москвой. - Москва, 2009. - С.79-80). Ось чому вибір Мисаїла та обидва звернення останнього до папи були потрактовані як зміна вектора (тобто спершу прийняття уніата Григорія, тоді «тактична поступка» у вигляді пошуку благословення патріарха константинопольського, тоді знову повернення до проунійної позиції) (пор.: Там же. - С.88-89). Проте жодних подібних мотивів у грамоті патріарха Діонісія 1467 р. не прочитується, а тому говорити про зміну вектора немає жодних підстав. Радше навпаки: лист Мисаїла засвідчує тяглість церковної політики Казимира IV, котрий намагався утримати зв'язок як із Римом, так і з Константинополем та поширити владу свого митрополита на всю територію Київської митрополії.. Згадана грамота Діонісія важлива й тим, що засвідчує позицію Константинополя в питанні поділу митрополії. І позиція ця однозначна: уся вона у своїх давніх межах повинна підлягати Григорієві «Про тож годность (/годно есть), только бы тот одинъ былъ митрополитъ истінньїй (/и) правый на всей руской земли подлугъ старого обычая и звычая руского. Не подобно бо естъ, абы старый обычай и звычай изламанъ былъ старый. а ест тотъ митрополит истінно Киевскіи и всея руси кир Грігорий чоловекъ на велеумны нароженъ, и вскормленъ, и наученъ во цариграде великими добротами и духовными щедротами освященъ. а што вделали (/делали) на Москве, ажъ бы того перестали делати, как же указуетъ и приказуетъ святая головная великая церква соборная, бо то ест против правилъ и противъ закону божіего; елико именовали на Москве от ионы и до сихъ часов митрополитов, тых всих великая зборная наша святая церковъ не имаетъ, а ні дръжитъ, а ні именуетъ за митрополитовъ» (див.: Щапов Я.Н. Восточнославянские и южнославянские рукописные книги... - С.146)..

Не вважали Київську митрополію поділеною також у Москві, де як світська, так і церковна влади вимагали не лише від «своїх», але й від єпископів у межах Польсько- Литовської держави - не приймати Григорія та наполягали на правах митрополита Йони на всю територію митрополії, включно з південними єпархіями Синицына Н.В. Третий Рим. - С.90-108..

Як бачимо, і папа Пій ІІ, і унійний константинопольський патріарх у Римі, і константинопольський патріарх у Стамбулі, і великий князь московський Переконливі аргументи щодо питання самоідентифікації наступників митрополита Йони навів В.Лурьє: «На основі наявних документальних даних мені видається найбільш розумним уважати, що титул “митрополита московського та всієї Русі” ввійшов у вжиток лише тоді, коли великокнязівська влада остаточно відмовилася від думки про об'єднання митрополії. Можливо, це відбулося тільки у XVI ст. Що ж до саме митрополита Феодосія, то є непрямий, утім вагомий довід на користь того, що його теж зводили на престол “київський і всієї Русі”. Збереглася соборна грамота тверському єпископові Геннадієві з повідомленням про кончину митрополита Йони та із запрошенням до Москви на настоловання обраного самим Йоною наступника (РІБ, 1908, стлб. 685-688). Там про обрання Феодосія сказано такими словами: “И господин наш и отец Иона, митрополит Киевский и всея Руси, разсудив [...] избрал и благословил на тот превеликий степень святительства”. Указівний займенник “тот” уповні однозначно вказує на титул митрополита київського, і це в тексті, написаному за декілька тижнів до настоловання Феодосія» (див.: Лурье В.М. Русское православие между Киевом и Москвой. - С.75-76). Це спостереження В.Лурьє дозволяє дещо скоригувати висновки А.ПліГузова (див.: Плигузов А.И. О титуле «митрополит киевский и всея Руси» // Русский феодальный архив XIV - первой трети XVI вв. - Ч.5. - Москва, 1992. - С.1034-1042)., і польсько-литовський монарх намагалися поширити владу свого митрополита на всю територію Київської митрополії Що цілком слушно відзначив о. П.Біланюк, зауважуючи, що поділ митрополії папою Каллістом ІІІ «не поклав край політичному маневруванню всіх зацікавлених сторін і спробам отримати контроль над обома частинами митрополії» (див.: Bilaniuk P.B.T. The Five-Hundredth Anniversary of the Letter of Misael, Metropolitan-Elect of Kiev, to Pope Sixtus IV (1476-1976) // Studies in Eastern Christianity. - Munich; Toronto, 1992. - Р.131).. Тому вважати 1458-й рік датою її поділу цілком хибно, адже всі зацікавлені сторони мислили її в давніх межах і прагнули досягти контролю над усіма її єпархіями, а не лише над Верхньою чи Нижньою частинами. Тож поширений серед багатьох дослідників поділ на митрополитів литовських (київських) і московських Пор.: Макарий (Булгаков). История русской церкви. - Кн.4-5. - Т.6-9. - Москва, 1994-1996; Синицына Н.В. Третий Рим. - С.113. Натомість П.Дмитрієва в біографії митрополита Спиридона цілком слушно відзначила, що «у 70-х рр. XV ст. йшла запекла боротьба за митрополію “всея Русі” між московським і литовським митрополитами» (див.: Дмитриева Р.П. Спиридон-Савва, киевский митрополит // Словарь книжников и книжности Древней Руси. - Вып.2 (Вторая пол. XIV - XVI в.). - Ч.2: Л-Я. - Ленинград, 1989. - С.408). не відповідає ані реаліям 1450-1470-х рр., ані самоідентифікації безпосередніх учасників подій. Поділ Київської митрополії був не одномоментним актом, а складним процесом, що супроводжував боротьбу за спадщину Київської Русі - із великою кількістю учасників, інтересів, різнобіжних тенденцій, що й зумовило його кількасотлітнє тривання Важко сказати, коли процес поділу Київської митрополії завершився, це вимагало б окремого дослідження. Наразі можна вказати на надання Московській церкві статусу патріархату в 1589-1593 рр. як на завершальний етап цього процесу. А для розглядуваної нами теми достатньо звернути увагу на те, що в 1470-х рр. Київська митрополія ще сприймалася всіма учасниками подій у своїх давніх межах..

Лише усвідомивши цю обставину, можемо правильно оцінити вибір наступника спочилого наприкінці 1472 або на початку 1473 р. митрополита Григорія Датування смерті митрополита Григорія щойно кінцем 1473 р. пояснюється намаганням В.Ульяновського обґрунтувати первинність «акції Спиридона» та вторинність обрання Мисаїла, яке він, відповідно, датує 1476-м роком (див.: Ульяновський В. Митрополит Київський Спиридон... - С.14). Однак така хронологія, по- перше, не оперта на жодні свідчення джерел, які натомість датують смерть Григорія Болгариновича осінню 1472 чи зимою 1473 рр. (пор.: Полное собрание русских летописей (далі - ПСРЛ). - Т.4. - IV.V: Новгородские и псковские летописи. - Санкт-Петербург, 1848. - С.246); по-друге, така хронологія подій цілком іґнорує свідчення «Послання Мисаїла» про соборний лист від 1473 р., в якому найвірогідніше йшлося про вибір Мисаїла на митрополита та прохання до папи його затвердити.. А вибрано було кандидата, який мав найбільші шанси на визнання також у Москві - смоленського єпископа Мисаїла. Про те, що вибір цей робився саме з прицілом на поширення його влади на всю територію Київської митрополії, а не лише її литовську частину, свідчать два важливих моменти з його біографії: 1) Мисаїла поставив єпископом митрополит Йона Одноушев Збереглася ставлена грамота митрополита Йони для Мисаїла як смоленського єпископа, що постала між 9 лютого 1451 та 31 серпня 1454 р. (див.: Русский феодальный архив XIV - первой трети XVI вв. - Ч.3. - Москва, 1987. - С.600601). Вочевидь Мисаїл користувався в Йони особливою довірою, адже крім ставленої нам відомо ще дві грамоти від цього очільника Київської митрополії до смоленського єпископа - стільки не було надіслано більше до жодного єпископа в Литовсько-Польській державі (див.: Русский феодальный архив XIV - первой трети XVI вв. - Москва, 2008. - №24, 60. - С.137-140, 209-210)., тож вибір першого на митрополичий престол свідчив і про визнання другого за правочинного митрополита та святителя, усупереч заявам грамоти патріарха Діонісія від 1467 р.; 2) Мисаїл був добре знаний також світській владі в Москві (від якої, власне, найбільше залежало визнання його митрополичих прав), адже в 1456 р., ще як смоленський єпископ, він приїздив туди з великим почтом і вів переговори з московським князем щодо повернення до Смоленська забраної звідти чудотворної ікони Божої Матері. Щобільше, та місія Мисаїла мала успіх: великий князь із митрополитом Йоною, після врочистих богослужінь, процесії і благословення князя й цілого двору, «відпустили» образ.

Таким чином, на момент свого обрання на престол київського митрополита Мисаїл був добре відомий Іванові ІІІ Васильовичу, котрому на час приїзду того до Москви по ікону було вже 16 років і він, без сумніву, пам'ятав і гостинне прийняття смоленського єпископа своїм батьком, великим князем московським Василієм ІІ Васильовичем (Темним), і виявлену йому пошану через задоволення висловленого прохання. Тож якщо котрийсь з єпископів Польсько-Литовської держави й міг добитися визнання як митрополит київський на підконтрольних Москві теренах, то лише Мисаїл. Принаймні з того, що нам відомо, його шанси на це були найбільшими і його вибір на митрополита яскраво свідчив про такі устремління Казимира IV та всіх, хто був причетний до Мисаїлового обрання.

Для здобуття такого визнання з боку Москви вельми підходив й історичний момент, адже якраз 5 квітня 1473 р. помер московський митрополит Філіп І. Це сталося буквально за кілька тижнів після вибору Мисаїла (якщо прийняти за момент вибору сейм у Вільні наприкінці лютого 1473 р. Про виборчий сейм у Вільні «всередині Великого посту» згадує Ян Длуґош (див.: DlugoszJ. Dzieje polskie. - T.V. - Ks.XII. - Krakow, 1870. - S.545). При цьому хроніст уживає специфічного терміна «srodposcie», що вказує на день, до якого були прив'язані певні народні традиції та який обходили у середу через 20 днів після Попільної середи (яка того року припадала на 5 лютого). Тож «srodposcie» в 1473 р. було 26 лютого, коли, відповідно до звістки Я.ДлуГоша, і відбувався сейм у Вільні.) або під час вибору (якщо елекційний собор відбувався вже після Пасхи, котра тогоріч припадала на 23 березня). За умови справедливості останнього припущення (хоча сейм як нагода для вибору митрополита виглядає ймовірніше), ця обставина була ще одним вагомим аргументом для вибору смоленського єпископа саме з огляду на перспективу його визнання в Москві (якщо, звісно, інформація про смерть митрополита-конкурента встигла дійти до учасників елекційного собору).

Важливою для визначення дати обрання Мисаїла є згадка в «Посланні Мисаїла» про лист до папи, доручений леҐатові Антоніо Бонумбре «трохи часу минуло відтоді, як послали до вашої, до всенайсвятішої святості від наших сторін наші святі отці, чесні преосвященні єпископи, а також і пренайясніші великославні князі й вельможні та многочесні благородні пани, й усі благочестиві нарочиті мужі певне послання своєчасно вашим легатом на ім'я Антоній, мужем чесним і достойним у святості, якого ваша всенайпресвятіша святість послали до великого князя московського» (див.: Заторський о. Н. «Послання Мисаїла до папи Сикста IV» 1476 року... - С.468-469). (що саме повертався з Московії), яким, судячи зі соборного характеру цього документа, і повідомлялося Сикстові IV про вибір нового митрополита та прохалося благословити його Такі ж висновки про вибір Мисаїла митрополитом на початку 1473 р. на підставі аналізу характеристик переданого папі через Антоніо Бонумбре листа зробили й інші дослідники (див.: Флоря Б.Н. Попытка осуществления церковной унии в Великом княжестве Литовском в последней четверти XV - начале XVI в. // Славяне и их соседи. - Вып.7. - Москва, 1999. - С.45; Halecki O. From Florence to Brest. - P.100-101). Суперечливою є оцінка подій та змісту листа 1473 р. М.Грушевським: з одного боку, він також приймав, що на соборі весни того року йшлося про вибір Мисаїла, оскільки описував його як «православний собор. - мабуть той, що зібрав ся був для обсади митрополії» (див.: Грушевський М. Історія України-Руси. - Т.5. - С.531). Хоча в тому ж томі дещо раніше історик постулював, що Мисаїла було вибрано за невідомих обставин щойно кілька років по смерті Григорія, себто невдовзі перед укладенням «Послання Мисаїла» 1476 р. (пор.: Там само. - С.409-410).. На користь саме такого тлумачення змісту втраченого листа 1473 р. свідчать і певні спостереження щодо змісту «Послання Мисаїла» 1476 р. По-перше, у листі 1476 р. цілком відсутнє прохання благословити Мисаїла на митрополичий престол Києва. По-друге, попри твердження Б.Флорі Пор.: Флоря Б.Н. Исследования по истории церкви: Древнерусское и славянское средневековье. - Москва, 2007. - С.253-254., у грамоті Мисаїла 1476 р., на відміну від Берестейських артикулів 1595 р., з якими дослідник її порівнює, не тільки не висувалися умови прийняття Флорентійської унії, але відсутні навіть натяки на переговори щодо неї. Автори послання відштовхувалися від своєї унійності як від доконаного факту «Задля цього й ми припадаємо звідси до тебе й молимо твоє людинолюбство: о владико, будь милостивим до нас, які живемо далеко в північних краях, у місті ясновельможної руської череди, згідно з устроєм і порядком Східної церкви, дотримуючися святих семи вселенських соборів, разом із ними ж і восьмий Флорентійський схвалюючи, і всього того, що на них постановлено святими отцями, тримаючись у повноті та міцно у вірі святій, істини пильнуючи, дотримуємо» (див.: Заторський о. Н. «Послання Мисаїла до папи Сикста IV» 1476 року. - С.427-428)., у зв'язку з чим скаржилися на переслідування їх і нападки з боку місцевого латинського духівництва «Ми ж віруємо всій вашій найсвятішій, великорозумній, у розважливості вельми глибокій премудрості, що не ймете віри цим, а також іншим, подібним до цього, речам, якими брешуть на нас, незгідно з істиною, бажаючи розгнівити твоє незлобиве, благе милосердя до нас. Тому й умовляємо та благаємо властиве твоїй вдачі милостиве твоє милосердя: заступайся милостиво і за нас перед Богом, аби спас задля тебе душі наші. [.] Ми-бо всі віруємо й визнаємо, що ти всенайсвятіший пастир і вселенський всеначальніший старійшина для всіх священних отців і верховний праотець православних патріархів, та схиляємо голови наші з усяким послухом зичливим» (див.: Там само. - С.419).. По-третє, натомість укладачі наполегливо благали папу відповісти на їхнє попереднє звернення від 1473 р. «Та не знаємо, що з цим таке, чи донесені були тії писання наші перед ваше святительське всенайпресвятіше лице, чи ні. [.] Повідай нам се, всенайсвятіший отче: з якої причини сталася ця річ із таким загаянням, що не отримали ми бажаної милості від вашої всенайпресвятішої святості? Бо ми віруємо вашій великій премудрості, що з цього не пізнається жодного якогось вашого недбальства щодо нас у цих речах, але на все це нам із любов'ю відпишеш, як милостивий отець наше смирення і жадання миру в усьому сповниш, а не засмутиш відтепер уже більше наших сердець» (див.: Там само. - С.469-470)., в якому, отже, і було висловлено прохання, пов'язані з необхідністю благословити новообраного предстоятеля Київської митрополії. Що стосується маршруту Антоніо Бонумбре, то ще на початку квітня 1473 р. він перебував у Вільні, як свідчить його грамота від 1 квітня того року Див.: Kodeks dyplomatyczny katedry i diecezji wilenskiej (1468-1501) = Codex diplomaticus ecclesiae cathedralis necnon dioeceseos Vilnensis (1468-1501) / Wyd. J.Fijalek, W.Semkowicz. - T.1. - Zesz. 2. - Krakow, 1939. - №280. - S.327-328.. А оскільки наступна відома нам грамота леґата, датована 22 травня, видана у Старґарді Див.: Untergehrer W. Die papstlichen nuntii und legati im Reich (1447-1484): Zu Personal und Organisation des kurialen Gesandtenwesens. - Munchen, 2012. - S.631-632., то з огляду на відносно невелику відстань між обома містами, навіть якщо папський посланець вирушив із Вільна щойно наприкінці квітня, у нього було достатньо часу, аби досягти Старґарда ще перед цієї датою. Тому таке пізнє датування вибору Мисаїла на митрополита (після смерті Філіпа І в Москві 5 квітня 1473 р.) теж можливе, оскільки й у цьому випадку було достатньо часу, щоби вручити Антоніо Бонумбре листа від собору руських єпископів і князів із проханням папського благословення для новообраного київського митрополита.

При цьому сподіванням Казимира IV домогтися визнання «свого» митрополита Москвою жодним чином не суперечить факт унійності останнього, виразно виявлений у переданому 1473 р. через апостольського нунція Антоніо Бонумбре соборному проханні до папи затвердити Мисаїла на митрополичому престолі та в повторному нагадуванні про необхідність це зробити посланням від 1476 р. Радше навпаки: ці кроки свідчать про намагання польсько-литовського монарха виробити новий modus vivendi для підлеглих йому русинів грецької віри, моделлю для якого був Григорій Болгаринович. Зі змісту листа 1476 р. можна зробити висновок, що для Мисаїла передбачалося не лише затвердження його Римом на київському престолі, а й здобуття, як колись і для Григорія, паралельного визнання з боку патріарха в Константинополі, що мало стати важливим арґументом для Москви та підлеглих їй єпархій. Саме тому в «Посланні Мисаїла» наявні не лише визнання власної унійності й папської влади, а і влади константинопольських патріархів «Та в усьому цьому твоєму такому премудрому дбанні й піклуванні про божественних овець, усі ми тут, у краю далекому, словесні овечата того ж стада Христового з кошари Його святої, Святої Соборної тієї ж Апостольської Церкви, від чотирьох євангелистів, вселенських пресвятіших патріархів грецьких, згідно з уставом їхнього звичаю та через навчання передання їхнього грецького церковного породжені бувши від купелі святої та життєначальної Трійці [омовінням відродження] [і] [оновлення[м]] згори благодаттю Святого Духа. Ті-бо (патріархи) нас добре пасуть в істинному благовір'ї на пасовиськах живоносних, на квітучих горах північної країни» (див.: Заторський о. Н. «Послання Мисаїла до папи Сикста IV» 1476 року... - С.411-412)., що видавалося незрозумілим для пізніших дослідників, котрі мислили в постберестейській парадигмі: якщо з Римом, то не з Константинополем.

Відповідні пасажі грамоти Мисаїла свідчать про підтримку руською світською та церковною елітою Литви такого курсу свого правителя і продовження намагань об'єднати під владою одного очільника всю Київську митрополію, чому мала сприяти вже сама особа новообраного предстоятеля. Адже, на відміну від його попередника Григорія, котрий був супутником ненависного Москві Ісидора і призначений папою в Римі, Мисаїл був місцевим, висвяченим на єпископа смоленського московським ставлеником Йоною та обраним на митрополію собором місцевого духівництва, князів і шляхти Тому цілком хибною є теза, що Мисаїл був номінований «з наказу короля» Казимира (див.: Ульяновський В. Митрополит Київський Спиридон. - С.112, 123). Як показує згадка про лист 1473 р., Мисаїл був не номінований, а саме обраний, і то обраний соборно руською духовною та світською елітою. Зрештою, на хибність тези про можливість одноосібного затвердження митрополита монархом указує і процедура затвердження присланого з Риму попередника Мисаїла - митрополита Григорія, якого затверджено на сеймі 1461 р. (пор.: Halecki O. From Florence to Brest. - P.93)., що мало усунути всі перешкоди до його прийняття в північноруських землях.

Ці вступні зауваги необхідні, щоб мати змогу поглянути на факт висвячення Спиридона на київського митрополита у Царгороді свіжими очима. Отже, нам відомо про дві спроби добитися для Мисаїла як митрополита київського благословення від папи римського: у 1473 р. через леґата Антоніо Бонумбре було передано соборне послання з проханням про це, а в 1476 р. надіслано нагадування про необхідність відповісти на попередній запит Тут не має значення, чи отримав адресат ці документи. Судячи з усього - ні (див.: Заторський Н. Посольство до папи Сикста IV з посланням Мисаїла у світлі деяких документів Ватиканського таємного архіву // Міжнародні зв'язки України: наукові пошуки і знахідки. - Вип.26. - К., 2017. - С.11-30). Проте це вже наше апостеріорне знання, якого учасники подій не мали, тому пишучи 1476 р. нову грамоту, виходили з того, що їхнього першого листа було вручено. Це важливо для розуміння логіки їхніх дій. із символічною кількістю підписів представників еліти.

Проте нам нічого не відомо про намагання добитися визнання від патріарха у Царгороді, хоча відповідні уривки «Послання Мисаїла» свідчать, що такі кроки на 1476 р. якщо ще не були зроблені, то планувалися. Тим більше, хронологічний проміжок між обома посланнями до папи цілком достатній для того, аби в міжчассі домогтися визнання від патріарха. І саме тут доцільно звернути погляд на висвячення в Константинополі Спиридона Сатани на київського митрополита. Дотеперішні дослідники, керуючись логікою постберестейського періоду (якщо з Римом - то не з Константинополем), не звернули уваги на найпростіше та найлогічніше припущення стосовно посольства Спиридона до Константинополя: він їхав туди не як кандидат у митрополити, а як посол, щоб випросити патріарше благословення для вибраного на митрополита Мисаїла. Тому всі намагання відшукати якихось таємних покровителів Спиридона, котрі начебто стояли за його висланням до патріарха як альтернативного кандидата Розгорнутий аналіз усіх теорій щодо таких таємних покровителів подав В.Ульяновський (див.: Ульяновський В. Митрополит Київський Спиридон... - С.50-78)., досі виявлялися марними - адже їх просто не було. Насправді за посольством Спиридона стояли не якісь могутні таємні інтриґани, а ті самі особи, що й за обранням Мисаїла. Просто слід розділяти посольство Спиридона до Константинополя та факт його висвячення там на митрополита.

На користь такого припущення свідчить низка спостережень:

1) Саме монахам не раз доручалася ця місія також у випадку наступних після Мисаїла митрополитів київських. Так, прохання про затвердження Макарія Чорта двадцятьма роками пізніше возили в Константинополь ченці Діонісій і Герасим, про що згадує патріарша благословенна грамота Див.: Русский феодальный архив XIV - первой трети XVI вв. - Ч.3. - №20. - С.633..

2) Висвячення цілком іншої особи, замість тієї, для якої первісно мало прохатися благословення, теж не було безпрецедентним явищем - за сто років до цього саме так замість висланого московським князем, але померлого під час подорожі кандидата на Київську митрополію Михаїла (Мітяя) благословення в Константинополі здобув один з учасників посольства Пімен Див.: Chodynicki K. Kosciol prawoslawny a Rzeczpospolita Polska: zarys historyczny, 1370-1632. - Warszawa, 1934. - S.21-25. Докладно історію Михаїла (Мітяя) див.: Прохоров ГМ. Повесть о Митяе: Русь и Византия в эпоху Куликовской битвы. - Ленинград, 1978.. Ми не випадково подаємо тут повне церковне ім'я цього кандидата на митрополію - Михаїл, яке є паронімом до імені Мисаїл, що могло викликати відповідні асоціації і сподівання в посланого з такою ж місією, як і Пімен, монаха Спиридона. Особливо спокусливою могла видатися така ідея в тому випадку, якщо посол у часі подорожі чи перебування у Царгороді отримав звістку про важку хворобу та/або близьку смерть Мисаїла, який на момент обрання на митрополію мав поважний вік, адже до того вже понад 20 років був єпископом смоленським.

3) Спиридон, поза всяким сумнівом, був особою вельми амбітною та честолюбною, що визнають навіть його пошановувачі Це, зокрема, проявилося при написанні ним на засланні у Ферапонтовому монастирі «Житія святих преподобних Зосими та Савватія Соловецьких». Як слушно зауважив В.Ульяновський: «Одразу зазначимо, що особливості агіографічного жанру вимагали самоприниження й непомірної скромності автора. Але Спиридон не дотримується цієї традиційної та добре відомої етикетної форми. Вже на початку він називає Зосиму і Савватія рабами Божими і тут же іменує себе повною титулатурою, відмовившись від традиційного саме для агіографа раба Божого. Цим Спиридон явно демонструє, що складання ним Житія є честю не для нього, а для засновників Соловецького монастиря» (див.: Ульяновський В. Митрополит Київський Спиридон... - С.26).. Тож він цілком міг уважати себе за достойнішого, кращого чи відповіднішого кандидата, ніж Мисаїл. Не останню роль у підігріванні амбіцій Спиридона відігравала його вченість і високі інтелектуальні здібності Тому при розгляді одного з його творів В.Ульяновський пише: «Ця побіжна замітка є характерною рисою інтелектуала-митрополита, котрий часто демонструє свою обізнаність. Цікавим є те, що Спиридон, нічого не сказавши про рішення собору, уточнює місце його проведення, ніби хизуючись своєю обізнаністю. Таке “хизування”, як уже зазначалося, є характерною рисою автора й важливим штрихом до його психологічного портрета. Принаймні, проблема - бути і здаватися, створити враження і виконати щось не задля враження - для нашого героя не вирішувалася однозначно. Враження про його особу все-таки дуже хвилювало Спиридона» (див.: Там само. - С.164)., які, швидше за все, послужити підставою обрання саме його кандидатури для посольської місії.

4) Будучи послом короля й великого князя Казимира, а також духовної верхівки Київської митрополії, Спиридон, без сумніву, мав на руках відповідні документи, що засвідчували його повноваження.

5) Як посланий із такою важливою місією він мав і достатньо коштів для того, щоб добитися бажаного. Про те, що він прибув у Константинополь зі справді великим фінансовим забезпеченням, свідчить як його довге там перебування На переконання В.Ульяновського, Спиридон перебував у Царгороді принаймні кілька років (див.: Там само. - С.1416)., так і те, що він домігся для себе уряду веститора Великої церкви Див.: Турилов А.А. Забытое сочинение митрополита Саввы-Спиридона литовского периода его творчества // Славяне и их соседи. - Вып.7. - С.121-122, 127..

6) Раннє датування В.Ульяновським приїзду Спиридона в Константинополь 1474-м роком Див.: Ульяновський В. Митрополит Київський Спиридон. - С.14-16. цілком збігається у часі з вибором на київський митрополичий престол Мисаїла (не пізніше травня 1473 р.) та опосередковано свідчить на користь висловленого здогаду, що Спиридон був висланий до Константинополя саме для здобуття патріаршого благословення новообраному митрополитові.

7) Припущення про те, що Спиридон скористався наявними в нього ресурсами для отримання висвячення, дає змогу в новому світлі потрактувати слова джерел з описом вдачі посланця: говорячи, що він був за «резвость свою прозван Сатаною» ПСРЛ. - Т.6. - Санкт-Петербург, 1853. - С.233; Т.20. - Ч.1. - Санкт-Петербург, 1910. - С.348., літописці, вочевидь, мали на увазі не так холеричний чи сангвінічний темперамент Спиридона Пор.: Ульяновський В. Митрополит Київський Спиридон. - С.43-44., як саме його хитрість. Адже слово «рЪзвый» означає «проворный, ловкий», а для слова «різвость» подається переклад «бойкость», беручи за приклад якраз згадку про Спиридона Див.: Словарь русского языка XI-XVII вв. - Вып.22. - Москва, 1997. - С.136..

8) Отже стає зрозумілою згадка про поставлення Спиридона в Константинополі «по мзді» Пор.: ПСРЛ. - Т.24. - Петроград, 1921. - С.195.: тут ішлося не про виплату за висвячення (оскільки за це платили всі митрополити), а про незаконність його поставлення, адже він не був передбаченим та обраним кандидатом, а добився свячень винятково завдяки наявним у його розпорядженні засобам.

9) На користь того, що поставлення Спиридона митрополитом не планувалося, свідчить й отримання ним усіх ступенів священства щойно в Константинополі Натомість зроблені В.Ульяновським висновки, коли він добачає якийсь глибокий богословський зміст за словами Спиридона про отримане в Константинополі «рукположение чстнаго презьвитерства ї иж о хсі дь^коньства», є цілком необгрунтованими (пор.: Ульяновський В. Митрополит Київський Спиридон. - С.16-17). Насправді цей зворот - просто парафраза мирної єктенії, яку співають на численних богослужіннях (як-от вечірня, утреня, божественна літургія): «О архїепспі нашел/ імрк чстнаго празвутерства и еже а хі дїаконства и всего причта и людел гоу помоли». Рук.83 (Служебник). - XVI в. - Л.85 об. (Российская государственная библиотека (Москва). Научноисследовательский отдел рукописей. - Ф.113).. Якби котрісь дуже впливові та багаті таємні покровителі справді існували (а такі мусили бути, щоб забезпечити фінансовий бік цього заходу) та висилали його до патріарха як альтернативного кандидата до вибраного на митрополита Мисаїла (чи московського ставленика Геронтія), то вони без зайвого ризику могли подбати про висвячення Спиридона в диякони та ієреї (ієромонахи) ще в Київській митрополії, тож патріархові залишалося б лише хіротонізувати його на єпископа й поставити на митрополита. Натомість до Константинополя приїхав простий чернець, без жодних, навіть дияконських, свячень. Про яких багатих і впливових покровителів може бути мова, якщо вони не могли забезпечити своєму кандидатові бодай дияконських та ієрейських висвячень перед висиланням до патріарха?! Коли ж вони навіть таких елементарних та очевидних (якщо Спиридон справді передбачався як альтернативний митрополит) речей не могли досягти, то як тоді збиралися обстоювати його митрополичі права супроти Мисаїла, вибраного соборно всіма руськими єпископами, князями й панами та затвердженого королем і великим князем Казимиром IV, чи ж Геронтія, котрого підтримував московський великий князь і підвладні йому єпископи? Такі міркування роблять припущення про висилання Спиридона до Константинополя в ролі альтернативного кандидата вельми сумнівними. Усе це свідчить радше на користь того, що він прибув з офіційною місією, метою якої було затвердження Мисаїла Бо для московських властей, судячи з документів того часу, навіть мови не могло бути про те, щоб звернутися до Царгорода по затвердження для Геронтія (див.: Синицына Н.В. Третий Рим... - С.108-115). у сані митрополита київського, проте скористався своїм становищем і наявними в його розпорядженні документами, коштами й подарунками для того, щоб отримати поставлення на митрополію для себе самого. Ось чому його мусили спершу висвятити на диякона, відтак на священика та лише потім на єпископа - адже він сам не мав жодних свячень і ніхто його на митрополита ставити не планував. І тут не так уже й важливо, коли та з якої причини йому спало на думку скористатися слушною нагодою для власних інтересів.

10) Якби за висвяченням Спиридона справді стояли дуже багаті та впливові покровителі, котрі бажали висунути його на митрополичий престол попри наявність обраного соборно й затвердженого монархом Мисаїла, то в них мала б бути програма утвердження в ролі митрополита першого та усунення другого, а отже задіяти цей план після успішного висвячення їхнього ставленика в Константинополі, чи хоча б підняти свій голос на захист законно поставленого патріархом архіпастиря. Проте замість цього ми спостерігаємо цілковите ігнорування факту ув'язнення Спиридона після його приїзду до Польсько-Литовської держави як із боку місцевих світських і церковних еліт Єдиним аргументом на користь прийняття Спиридона на території Польсько-Литовської держави з боку еліт, на який спромоглися дослідники, є лагідний тон його послання (див.: Макарий (Булгаков). История русской церкви. - С.52). Цікаво, а як інакше він міг звертатися, перебуваючи в ув'язненні чи то пак на засланні? Адже він явно був не в тому становищі, щоб говорити з позиції сили., так і сусідів, котрих часом пропонують на роль таких таємних покровителів - великих князів тверського й московського.