Висвячення митрополита Спиридона в контексті "Послання Мисаїла" 1476 р.

11) Сама теза про таємних покровителів Спиридона внутрішньо дуже суперечлива. Адже, з одного боку, її прихильники представляють цих протекторів такими могутніми, що вони можуть забезпечити свого протеже необхідними фінансами та зв'язками для отримання хіротонії в Константинополі, а з іншого боку - ці патрони виявляються настільки слабкими й незначними, що мусять залишатися в тіні, і то не лише до свячень Спиридона, що було б цілком зрозуміло через конспірацію, а й після, коли вони не тільки могли б дозволити собі виступити як його прибічники, а просто зобов'язані були це зробити, якщо справді мали серйозні наміри висунути Спиридона як альтернативу до Мисаїла (чи Геронтія). Проте жодні протектори на його підтримку не виступають ані після отримання Спиридоном свячень і повернення в Литву, ані після ув'язнення його Казимиром IV. Із цього випливає, що або Спиридон не мав ніяких покровителів, або ж це були вельми незначні особи, принаймні не з численних представників князівських родів Рюриковичів чи Ґедиміновичів. Однак у такому разі стає незрозумілим, звідки в нього взялися необхідні дипломатичні та фінансові засоби, необхідні для досягнення митрополичого сану в Константинополі. Лише відки- нення теорії змови щодо Спиридона та прийняття тези про нього як про офіційного посланця до Царгорода задля отримання патріаршого благословення для Мисаїла дозволяє пояснити ці моменти, а також факт його ув'язнення в Литві - адже всупереч завданню отримати благословення для останнього, Спиридон здобув висвячення для себе.

У цьому контексті вельми малоймовірною виглядає теза про київських князів Олельковичів у ролі таємних покровителів Спиридона, позаяк і вони теж не виступили на його підтримку після прибуття того в Литву та ув'язнення Хоча з тексту їхніх підписів у «Посланні Мисаїла» стає очевидним, що нащадки київського князя Володимира Ольґердовича не зреклися своїх претензій на королівський престол Польщі та великокняжий Литви - претензій, що врешті вилилися у «змову князів» 1481 р. Так, Михайло Олелькович підписався як «великославний князь, яснороджений Михайло, брат по плоті пресвітлого короля польського [.] Казимира, [князя] литовського й руського пана». Подібно і його двоюрідний брат князь Більський: «Благовірний князь Теодор із Білої, брат по крові великого князя литовського Андрія» (див.: Заторський о. Н. «Послання Мисаїла до папи Сикста IV» 1476 року... - С.398399).. Непереконливим є припущення про мотивацію Олельковичів як покровителів Спиридона задля піднесення Києва Див.: Ульяновський В. Митрополит Київський Спиридон. - С.81, 86 та ін., адже воно не враховує, що якби Спиридона визнав Казимир IV (що, зрештою, мало бути кінцевою метою, якби його справді посилали в ролі альтернативного кандидата), то він перебував би не в Києві, а в одній з офіційних тогочасних резиденцій київських митрополитів - у Вільні чи Новгородку, як перебував там митрополит-елект Мисаїл, котрого в Польсько-Литовській державі визнавали прав- ним очільником Київської митрополії Про перебування Мисаїла у Вільні свідчить «Послання Мисаїла», місцем постання якого зазначено саме це місто. Про перебування в Новгородку знаємо з його грамоти (заповіту?) з наданням місцевому кафедральному собору Свв. Бориса та Гліба від 5 лютого 1480 р. (див.: Мікульскі Ю.М. Беларускія граматы 1460-1544 гг. са сховіщау Вільні і Варшавы // Беларуская дауніна: Studia et fontes. - Вып.3. - Мінск, 2016. - С.142-143; Жалованная грамота митрополита Мисаила соборной церкви в Новогрудке 1480 г. // Там жа. - Вып.1. - Мінск, 2014. - С.144-145).. А теза про плани Олельковичів тримати Спиридона в Києві в ролі невизнаного митрополита Саме таку позицію див.: Ульяновський В. Митрополит Київський Спиридон. - С.86-88). надто неправдоподібна, оскільки наївно було б розраховувати, що Казимир дозволив би вільно «гуляти» по своїх землях якомусь зайшлому ієрархові з претензіями на Київську митрополію, і ув'язнення ним Спиридона відразу після прибуття останнього до Литви чудово про це свідчить. При цьому цілковите ігнорування Олельковичами факту ув'язнення Спиридона та підписи князів Михайла Олельковича і його двоюрідного брата Федора Більського під «Посланням Мисаїла» якраз у той час, коли в Київській митрополії дізналися про ставленика Царгорода, найкраще засвідчують підтримку Олельковичами (та їхніми союзниками) саме Мисаїла як митрополита київського В.Ульяновський убачає за підписом князя Михайла Олельковича на «Посланні Мисаїла» 1476 р. лише маневр, тоді як насправді Олельковичі начебто таємно підтримували Спиридона (пор.: Ульяновський В. Митрополит Київський Спиридон. - С.20, 83, 88). Проте жодних історичних звісток, які могли б дати підстави для таких тлумачень, немає, тому видається доречнішим покладатися на наявні свідчення, інакше будь-яке історичне джерело можна трактувати в дусі «теорії змови», проглядаючи за ним якісь приховані мотиви та відчитуючи там що завгодно, навіть щось цілком протилежне тому, що сказано у самому джерелі. й офіційного курсу польсько-литовського монарха на подвійне співпричастя русинів: як із Римом, так і з Константинополем.

12) На відсутність покровителів Спиридона як альтернативи Мисаїлу та Геронтію в межах Київської митрополії (і то як у Нижній, так і у Верхній її частинах) указує також тривале перебування в Константинополі: його становище як митрополита було надто непевним. Адже якби за ним справді стояли певні впливові особи, то він поспішив би до своєї митрополії, щоб зміцнити власну позицію як єдиного предстоятеля (тим більше, що В.Ульяновський обстоює тезу про пізнє обрання Мисаїла, щойно після висвячення Спиридона) та захопити митрополичий престол, а не сидів би роками у Царгороді. Проте, не маючи достатньої підтримки ані в Литві (де не пізніше травня 1473 р. митрополитом був обраний Мисаїл), ані на підмосковських теренах (де з кінця червня 1473 р. митрополичий престол посів Геронтій), він, вочевидь, намагався заручитися тим більшою підтримкою з боку султана, патріарха та місцевого грецького духівництва, що справді вимагало тривалішого перебування для нав'язування і зміцнення контактів.

13) При цьому заслуговує на увагу припущення В.Ульяновського, що «довіру султана Спиридон міг здобути спеціальною інформацією» Ульяновський В. Митрополит Київський Спиридон... - С.74.. Однак навряд чи відомості про поїздку митрополита Кафи (яка до 1475 р. була Генуезькою колонією) до Литви могли бути підставою для висвячення на київську кафедру. Радше такою інформацією була звістка Спиридона про паралельні контакти Мисаїла (за яким стояв Казимир IV) із папою, що не могло не викликати занепокоєння султана, для якого римський понтифік був загрозою через небезпеку скликання нового хрестового походу проти турків задля визволення Константинополя Так, напр., папа Пій ІІ (помер 1464 р.) робив активні кроки у цій справі (див.: HelmrathJ. Pius II. und die Turken // Europa und die Turken in der Renaissance [Her. B.Guthmuller]. - Tubingen, 2000. - S.79-137).. Особливо актуальною як надана інформація, так і кандидатура Спиридона виявилися з огляду на переговори щодо створення антитурецької коаліції, які саме в 1473-1476 рр. дуже пожвавилися при дворі Казимира Яґеллончика Одним із головних учасників цього процесу був молдавський воєвода Стефан ІІІ Мушат, який висловлював готовність стати васалом Казимира IV, просячи натомість військову допомогу в боротьбі проти турків. Інший активний учасник - перський шах Узун Гасан - навіть пропонував віддати одну зі своїх дочок заміж за одного з синів Казимира, обіцяючи як посаг відвоювати Константинополь і всю Грецію та посадити там королевича правителем, якщо польсько-литовський володар долучиться зі своїми полками до його 300-тисячного війська у війні проти турків. Тема антитурецької коаліції в 1473-1476 рр. стала враз дуже актуальною при дворі Яґеллончика, як свідчив один із найпоінформованіших тогочасних польських літописців Я.Длуґош (див.: DlugoszJ. Dzieje polskie... - S.566-567, 586-589, 591-595, 607-613). Тож мова про необхідність такої коаліції в «Посланні Мисаїла» цілком відповідала політичним реаліям тих років: «Тому-то повинен єси, всенайсвятіший отче, як найвищий пастир, про такі речі дбати й трудитися: про вівці стада Христового, щоб не розійшлися по горах і не були пожерті дикими вовками або злодіями й розбійниками [...] покрадені в їхні власні двори. Це ж мовимо про турків та про татар і про всіх інших поган. Бачачи розлад і непомірну поміж нами нелюбов, вони багато країв християнських посіли й у свій закон Магометів багатьох із них навернули. Уже-бо нині вони й біля нас самих близько, а що вчинили вони (з тими), що були близько, про них не знаємо - Бог один знає. Проти таких слід ворогувати спільно всьому родові християнському, проти ворогів хреста Христового й віри Христової» (див.: Заторський о. Н. «Послання Мисаїла до папи Сикста IV» 1476 року. - С.441-442).. Не дивно, що Мегмед ІІ вирішив вплинути на патріарха, щоб посадити на митрополичий престол Києва «свого» ставленика. Контакти Мисаїла з папою були небезпечними і для патріарха Припущення, що патріарх Рафаїл зважився на висвяту Спиридона саме через унійність Мисаїла висловлював, зокрема, А.Карташов (хибно постулюючи при цьому, що Спиридона висвячували лише для Литви) (див.: Карташёв А.В. Очерки по истории русской церкви. - Москва, 1993. - С.551). Переконливі аргументи про невизнання московських митрополитів константинопольськими патріархами навів іще О.Шпаков (див.: Шпаков А.Я. Государство и церковь в их взаимных отношениях в Московском государстве от Флорентийской унии до учреждения патриаршества. - К., 1904)., котрий втрачав виняткове право на обсаджування Київської митрополії. Тож такий хід був вигідний і для очільника Константинопольського патріархату, адже після втрати впливу на Москву з її митрополитами-розкольниками⁶9 він не міг собі дозволити, щоб і єпархії в Польсько-Литовській державі вислизнули з-під його контролю. Тому якраз вістка про одночасні відносини Мисаїла з папою могла стати тією краплею, що змусила як світську, так і церковну владу у Царгороді замість листа з благословенням Мисаїлові висвятити на його місце Спиридона В.Ульяновський цілком слушно зауважує: «Власна ж ініціатива султана і патріарха видається досить сумнівною, принаймні менш достовірною» (див.: Ульяновський В. Митрополит Київський Спиридон... -- С.75). Та у цьому і справа, що ініціатива була Спиридона, а обидва можновладці пристали на неї, побоюючись нового хрестового походу проти турків (у випадку султана) та втрати виняткового впливу на єпархії в Литві й Польщі (у випадку патріарха). (якщо мав місце не обман із підміною імені, як колись у випадку Мітяя, а, що ймовірніше, саме інтриґа) Це дозволяє по-новому поглянути й на слова Типографського літопису, що Спиридона поставили «повелЬніемь Турскаго царя» (пор.: ПСРЛ. -- Т.24. -- С.195). У випадку, якщо Спиридона поставили замість Мисаїла, то ці слова означають не лише, що його поставлено у захопленому турками Константинополі, а й те, що за висвятою стояв султан. Цю тезу обстоював, серед інших, о. П.Біланюк, наводячи як мотивацію для такого вчинку спробу тиску Мегмеда ІІ на польсько-литовську церковну й політичну еліту. З огляду на перемовини про антитурецьку коаліцію при дворі Казимира IV в 1473--1476 рр. така мотивація виглядає цілком правдоподібно (див.: Bilaniuk P.B.T. The Five-Hundredth Anniversary of the Letter of Misael... -- P.134)..

14) Малоймовірним є припущення, що за висвяченням Спиридона стояли якісь особи на підконтрольних Москві територіях, адже там чудово знали, що патріархи не визнавали поділу митрополії та поставлених за наказом московського князя митрополитів. Тому причин посилати кандидата, який у силу своїх свячень патріархом міг претендувати й на північноруські терени, у Москви явно не було. Остання обставина вельми важлива для розуміння мотивів ув'язнення Спиридона після його прибуття до Московії після 1482 р.: на противагу до невизнаних Константинополем «Ионы и бывшехъ по немъ» митрополитів, Спиридон, будучи висвяченим патріархом, мав набагато більше прав на митрополичий престол і ставився у Царгороді митрополитом для всієї території Київської митрополії, включаючи північні підмосковські терени.

На те, що Спиридона в Константинополі ставили на всю Київську митрополію, включно з підмосковськими єпархіями, указують, зокрема, його власні слова, зафіксовані як у Софійському, так і Львовському літописах, де безпрестольний митрополит передає через свого посланця до великого князя московського: «Много, рече, мощей отъ патриарха везохъ къ тебЬ» ПСРЛ. -- Т.6. -- С.233; Т.20. -- Ч.1. -- С.348.. Якщо Спиридона ставили лише для Литви, то чому він віз мощі від патріарха саме для великого князя московського? Вочевидь для того, щоб задобрити його, аби той, прийнявши висвяченого в Константинополі митрополита також і для своєї території, визнав владу патріарха та закінчив період розколу. Хоча Типографський літопис повідомляє, що Спиридон «приіде изъ Царяграда в Литовьскоую землю» Там же. -- Т.24. -- С.195., проте це була лише перша зупинка на його шляху, яка відповідала географії подорожі з Константинополя, а далі передбачалася поїздка до великого князя московського, про що свідчить наведений вище уривок зі словами невизнаного митрополита, що він віз для московського князя багато «мощей отъ патриарха».

Додатковим свідченням на користь того, що й Москва сприймала Спиридона як поставленого на всю територію Київської митрополії, включно з північними єпархіями, котрі контролював великий князь московський, була практика, відома лише для підмосковських теренів і цілком незнана в єпархіях Польсько-Литовської держави - відречення від Спиридона у чині поставлення єпископа Те, наскільки історики були засліплені анахронічною (принаймні для 1470-х рр.) концепцією окремих литовських і московських митрополитів, промовисто ілюструє біографія Спиридона, укладена А.Нікольським, який спершу зауважував, що «обраного, рукоположеного і присланого цареградським патріархом Рафаїлом в Литовську церкву митрополита С(пиридона) король Казимир не прийняв». І тут же цитував присягу підмосковських кандидатів на єпископство з відреченням від Спиридона, з якої однозначно випливає, що її укладачі сприймали Київську митрополію єдиною: «У Москві повірили, що він був поставлений по мздЁ і у запобігання подібних випадків на майбутній час у саму присягу єпископську внесено було такі слова: “отрицаюсь [...] послЁ Исидора и Григорія Болгарина и Спиридона, нарицаемаго Сатана [...] такожде и всЁхъ тЁхъ отрицаюсь, еже по немъ когда случится пріити на Кіевь отъ Рима латинскаго или отъ Царьграда турецкія державы”. Слова ці містилися ще в архієрейській присязі за митрополита московського Симона (1495-1511)» (див.: Никольский А. Спиридон, митрополит Киевский // Русский биографический словарь. - Т.19. - Санкт-Петербург, 1909. - С.259-260; пор.: Русская историческая библиотека. - Т.6. - Санкт-Петербург, 1880. - Ст.451, прим.3). Навіщо єпископам Московської митрополії відрікатися від Спиридона, якщо він був присланий для окремої (за словами А.Нікольського) Київської (Литовської) митрополії (чи інших митрополитів для Києва, поставлених не в Москві), історик так і не пояснив, ба навіть не зауважив внутрішньої суперечності наведених тверджень. Непереконливим є припущення Р.Дмитрієвої, що «Москва побоювалася його більш за все як представника тверської політичної сили» (див.: Дмитриева Р.П. Спиридон-Савва... - С.408). Якби це було так, то необхідности відрікатися від Спиридона після підкорення Твері 1485 р. більше не було б, натомість сама дослідниця вказує на відречення від нього ще за часів митрополита Симона (1495-1511) (див.: Там же). Тому найочевиднішою причиною відречення від Спиридона був саме факт його поставлення патріархом, що робило його права на митрополичий престол набагато вагомішими за права поставлених у Москві митрополитів-самозванців.. Зокрема в «повольній» грамоті тверського єпископа Вассіана, виданій близько 6 грудня 1477 р., читаємо: «А к митрополиту к Спиридону, нарицаемому Сатане, възыскавшаго в Цариграде поставлениа, во области безбожных турков от поганаго царя, или кто будеть иный митрополит поставлен от латыни или от турскаго области, не приступити мне к нему, ни соединениа ми с ним не имети никакова» Русский феодальный архив XIV - первой трети XVI вв. - Ч.3. - С.690. Тут, знову-таки, явно простежується сприйняття Київської митрополії як єдиної, навіть попри її тимчасовий (як тоді вважали) поділ, адже мова у цьому відреченні просто про митрополита, поставленого чи то в Римі, чи то у Царгороді, себто митрополита київського, без характерного для пізніших істориків означення «литовського» чи «московського».. Якби московська світська та церковна влада сприймали Київську митрополію остаточно поділеною, а Спиридона - як митрополита лише для Литви, його не розглядали б як загрозу для себе та не вимагали б у кандидата на єпископа відречення від нього Тому хибним є тлумачення Н.Сініциної, що Спиридон висував претензії також на Московську митрополію. Жодних таких зазіхань не могло бути вже тому, що подібної митрополії на той час просто не існувало, натомість у свідомості всіх учасників подій далі існувала Київська, як свідчить цитований самою ж авторкою текст присяжної грамоти тверського єпископа Вассіана (пор.: Синицына Н.В. Третий Рим. - С.113-114). Зрештою, Спиридон називав себе митрополитом київським, тому його претензії на підмосковські єпархії могли висуватися лише в рамках його повноважень київського митрополита, для якого Київська митрополія включала у себе як литовські, так і московські території..

І саме тому московський правитель не міг залишити Спиридона на свободі після прибуття на підконтрольні йому терени, адже канонічні права на митрополичий престол були набагато вагомішими за права самовільно вибраних за наказом великого князя московського й не визнаних жодним авторитетом митрополитів. Власне в такому ключі слід розуміти Спиридонове представлення себе «митрополитомъ киевь- скым Спиридономъ, всеа Р8сии архиепспмъ» Великие Минеи Четии, собранные всероссийским митрополитом Макарием. - Апрель, тетрадь вторая. - Дни 8-21. - Москва, 1912. - С.551. у «Житії святих преподобних Зосими та Савватія Соловецьких», створеному ним уже на засланні, у Ферапонтовому монастирі Див.: Дмитриева Р.П. Житие Зосимы и Савватия Соловецких в редакции Спиридона-Саввы // Книжные центры Древней Руси XI-XVI вв. - Санкт-Петербург, 1991. - С.222.: як наполягання на власних прерогативах правно висвяченого патріархом константинопольським митрополита супроти самозваних, поставлених за наказом світської влади Москви.

На користь висловлених вище припущень свідчить і момент утечі Спиридона з ув'язнення в Литві. В.Ульяновський датує її кінцем 1481-го, а радше першою половиною 1482 р., напередодні захоплення і зруйнування татарами Києва Ульяновський В. Митрополит Київський Спиридон. - С.257-258.. При цьому він намагається довести, що від Спиридона перед цим вимагали зречення від митрополитства. Проте, посилаючись на маргінальну помітку в рукописі 762 головного зібрання Трійце-Сергієвої лаври (фонд 304/І Російської державної бібліотеки в Москві), дослідник помилково долучив коментар писця про Спиридона до зауваження про насильницьке усунення з престолу московським великим князем новгородського архієпископа Теофіла. Рукопис 762 оцифровано й викладено у Всесвітню мережу, тож ознайомлення з ним дозволяє зауважити, що згадка про Спиридона зроблена писцем не в контексті примушування Іваном ІІІ Васильовичем новгородського архіпастиря зректися престолу, а щодо зовсім іншої події, а саме «стояння на Уґрі».

Так, безпосередньо перед заміткою про Спиридона мовиться: «црь на оу/грі стаял / да и пабі/жаль нае/мврия іг» (де під «царем» мається на увазі татарський володар Ахмат, адже московського правителя називали великим князем, як свідчать інші марґіналії цього рукопису). Тобто «цар (татарський) стояв на Уґрі та й утік». І тут же під цим написом іде згадка Спиридона: «тогдаж и спиридонъ» Див.: Рук. 762 (Сборник). - XV в. - Л.251 об. (Российская государственная библиотека (Москва). Научноисследовательский отдел рукописей. - Ф.304.І) . Тобто, якщо слідувати за матрицею тлумачення В.Ульяновського, коли одна помітка змістовно прив'язується до іншої, то від Спиридона не зречення від митрополитства вимагали, а тоді він «пабі- жалъ». Себто втечу його з литовського ув'язнення слід датувати саме кінцем 1480 р. Більше того, перед записом про «стояння на Уґрі» також немає запису про зречення Теофіла з новгородської кафедри, як подає дослідник Пор.: Ульяновський В. Митрополит Київський Спиридон... - С.45., а йдеться про його ув'язнення в Москві: «влдк8 новго/родцкаг на мо/скву приве/зли беофїла». А оскільки це, як свідчить сам автор, відбулося 1480 р. Див.: Ульяновський В. Митрополит Київський Спиридон. - С. 46. При цьому впадає у вічі, що всі марґінальні помітки рукопису 762 зроблені у хронологічному порядку: так, на арк. 250 зв. ідеться про мирну поїздку великого князя московського Івана ІІІ Васильовича до Новгорода: «княз велїкї/ в новьгород/ мирол ходил/ шхтомврия кв» - тобто мова про в'їзд до Новгорода 23 жовтня 1475 р. (у записі датовану 22 жовтня). На наступному арк. 251 указано вже про взяття Новгорода, яке відбулося після московсько-новгородської війни 1477-1478 рр.: «кнзь велїки/ взял велики/ новгород за щи/тол». Тобто бачимо, що марґінальні замітки розташовано за хронологією подій (до речі, з огляду на велике зацікавлення справами Новгорода, у затертому записі про постриг на арк. 252 могло йтися про постриг Марфи-посадниці.) Марґінальні записи збірника завершуються на арк. 254 звісткою про смерть великого князя Івана Івановича (вочевидь ідеться про Івана Івановича Молодого, який помер 1490 р.), а завершення загального опису «круга» на арк. 254 зв. свідчить, швидше за все, про очікування близького кінця світу на 1492 р., адже там читаємо: «сеже послідне/е літо седми тысоущь», а тоді: «кінець. седми тысоущал . трце стая слава тобі»., то замітка про Спиридона належить до того ж 1480 р., що й обидві інші маргінальні помітки на арк. 251 зв. Натомість про насильницьке усунення Теофіла з престолу архієпископа Новгорода розповідає запис наступного арк. 252, де описуються події 1481-1482 рр., але й там це не перша маргіналія, тому прив'язувати її до мови про Спиридона немає жодних підстав Так, перша марґіналія на арк. 252 стосується вже 1481 р.: «пре ставися/ кн зь андріи/ иоуля є ». Під цим «князем Андрієм» мається на увазі, без сумніву, Андрій Васильович Менший, який помер у липні 1481 р. І лише після цього запису знаходиться згадана В.Ульяновським помітка про зречення Теофіла: «влдка нового/родцки бешфил/ отписался св/єі архиєпспьї». Відтак іде затертий запис про постриг (Марфи-посадниці?). Тоді на лівому марґінесі того ж арк. 252 внизу йде вертикально запис про взяття Києва Менґлі Ґіреєм 1 вересня 1482 р.: «сеп а києвь мингиріи взял (тоді внизу під головним текстом горизонтально продовжено - Н.З.) и монастырь печерьски прчстыя бца»..

Отже оповідь про втечу Спиридона стосується кінця 1480 р., приблизно того ж часу, коли відбулося «стояння на Уґрі». Однак В.Ульяновський, усупереч свідченню збірника 762, намагається прив'язати замітку про втечу Спиридона саме до примусового зречення новгородського архієпископа Теофіла Ульяновський В. Митрополит Київський Спиридон. - С.45-47., хоч ця подія відділена від звістки про Спиридона двома іншими нотатками, тоді як насправді втеча, за свідченням марґіналій збірника 762, мала місце наприкінці 1480 р. При цьому звістку про втечу Спиридона слід трактувати з такою ж обережністю, як і про втечу татарського царя з Уґри: опис розходження військ московського князя Івана ІІІ Васильовича та хана Ахмата терміном «пабіжаль» щодо останнього відображає радше суб'єктивну оцінку, ніж реальний стан справ. Тому мова про Спиридона в тому ж контексті швидше за все також відображає скоріше чутки, які дійшли до автора марґіналій, та його власні уявлення. Цілком певним є лише те, що наприкінці 1480 р. Спиридон уже не був ув'язненим і змінив місце свого перебування - факт, який міг викликати поголос про його втечу та дати підстави авторові маргіналій збірника 762 тлумачити цю подію в такому ж ключі, як і «втечу» хана Ахмата.

Таке раннє датування звільнення Спиридона з ув'язнення в Литві 1480-м роком відповідає хронології та логіці подій, адже саме на першу його половину припали смерть Мисаїла й обрання наступного митрополита Симеона, конкурентом якого світська влада Литви з тих чи інших причин Спиридона вже не розглядала. Тому останньому цілком могли як замінити в'язницю на заслання, так і просто дати можливість утекти, бажаючи позбутися висвяченого в Константинополі Спиридона перед тим, як просити в патріарха благословення для вибраного на митрополію Симеона.

Наступна звістка, яку ми маємо щодо Спиридона, стосується 1482 р., коли він почав перемовини через «пана з Литви» з московським великим князем Іваном ІІІ Васильовичем Опис цього посольства знаходиться у 2-му Софійському літописі: «Того же літа прііздил'ь панъ изъ Литвы, “отъ митрополіи же зді чернець бывалъ, его же Сотоною зовуть за різвость его, и шедъ въ Царьградъ ста въ митрополиты на Русь, и приЈхавъ Литву, король же ятъ его и посади в заточеніи”, и сказа отъ него князю великому: “яко много, рече, мощей отъ патріарха везохъ къ тебі, король же все поима къ себі”; князь же велики держа долго пана того и отпусти, рекъ: “не подымати рати, ни воеватися съ королемъ про се”» (див.: ПСРЛ. - Т.6. - С.233).. Тут цілком доречно постає питання про місце його перебування між 1480 та 1482 рр. Можливими видаються два припущення, залежно від того, що насправді відбулося зі Спиридоном у 1480 р. Якщо мала місце зміна ув'язнення на заслання, то слушним виглядає припустити, що віддалене м. Пуня цілком могло бути не місцем ув'язнення Спиридона до 1480 р., а місцем його заслання після обрання нового митрополита Симеона, де безпрестольний ставленик Царгорода втішався певною свободою. На користь такого припущення свідчить факт створення ним тут «Слова на Зішестя Святого Духа» та, імовірно, «Викладу про православну віру» Стосовно місця постання обох творів певність є лише щодо першого, в якому це прямо зазначено, тоді як із приводу «Викладу...» думки розділилися: одні дослідники вважають, що його написано ще в Литві, тоді як інші схиляються до думки, що це був Ферапонтів монастир, куди Спиридона запроторили після прибуття до Московії (див.: Ульяновський В. Митрополит Київський Спиридон. - С.115-120; критику аргументів В. Ульяновського див.: Алексеев А.И. «Спиридон рекомый, Савва глаголемый» (заметки о сочинения Киевского митрополита Спиридона) // Древняя Русь: Вопросы медиевистики. - Вып.3(41). - Москва, 2010. - С.5-16).. Це вказує не лише на доступ Спиридона до бібліотеки, а й на можливість писати власні твори, що ледве чи було б йому дозволено в той час, коли його розглядали як конкурента Мисаїла і тримали в ув'язненні, себто до 1480 р.

У випадку ж, якщо Спиридонові 1480 р. дали втекти, то єдиним імовірним напрямком такої втечі могли бути північноруські землі, що було вельми вигідно як для світських, так і для церковних еліт Польсько-Литовської держави, оскільки перекладало проблему наявності законно висвяченого митрополита з повноваженнями на всю територію Київської митрополії на голову сусіда, якому доти так і не вдалося добитися визнання своїх митрополитів у Константинополі. Проте той факт, що 1482 р. на перемовини до Івана ІІІ Васильовича прибув «пан із Литви», а не з якихось інших земель, свідчить радше на користь першого припущення. На користь того ж таки припущення, що 1480 р. мала місце зміна суворого ув'язнення на лагідніше заслання в Пуні, говорить і контекст звістки літопису, з якої випливає, що Спиридон уже мав достатньо свободи, щоб могти послати певного пана до великого князя московського, але на волі ще не перебував, адже як за словами посланця, так і за відповіддю московського правителя проглядає тема війни за остаточне звільнення Спиридона Хоча синтаксис дозволяє віднести мову про війну також до мощів (пор. прим. 85), проте навряд чи таке тлумачення правильне, адже серйозно пропонувати відібрані мощі як привід для війни такий вправний інтриган як Спиридон навряд чи міг..

У перемовинах із Москвою 1482 р. знову проявилася «різвость» Спиридона, адже саме на той рік припала сварка Івана ІІІ Васильовича з тодішнім митрополитом з осідком у Москві Геронтієм Слід зауважити, що тут на руку московському монархові грала не лише сварка з Геронтієм і нагода його провчити, погрожуючи прийняти та визнати Спиридона. Думка використати висвяченого в Константинополі ієрарха для подолання неканонічності своєї церкви й одночасного оголошення претензій на єпархії в Польсько-Литовській державі могла видаватися йому вельми спокусливою - вочевидь саме на це Спиридон і розраховував., яку безпрестольний ієрарх вочевидь намагався використати задля просування власних інтересів. За такою його активністю простежується певний типовий для нього спосіб дій, який також свідчить на користь висловленої раніше гіпотези про те, що у Царгороді Спиридон добився власного поставлення замість патріаршого благословення для обраного митрополитом Мисаїла, використавши для цього тамтешню світську владу. У перемовинах 1482 р. він намагався повторити успішно апробовану в Константинополі модель: через контакти зі світським правителем добитися митрополичого престолу для себе та відтіснити наявного конкурента - цього разу Геронтія, до речі, поставленого на митрополію того ж самого, що й Мисаїл, 1473 р., себто також раніше за Спиридона.

спиридон митрополит мисаїл церковний

References

1. Alekseev A.I. (2010). “Spiridon rekomyj, Savva glagolemyj” (zametki o sochineniyakh Kievskogo mitropolita Spiridona). Drevnyaya Rus: Voprosy medievistiki, 3(41), 5-16. [in Russian].

2. Bilaniuk P.B.T. (1992). The Five-Hundredth Anniversary of the Letter of Misael, Metropolitan-Elect of Kiev, to Pope Sixtus IV (1476-1976). Studies in Eastern Christianity, 131-141.

3. Bulgakov Makarij. (1994-1996). Istoriya Russkoj Tserkvi (12 vols., repr. ed.). Moskva. [in Russian].

4. Dmitrieva R.P. (1989). Spiridon-Savva, kievskij mitropolit. Slovar knizhnikov іknizhnosti DrevnejRusi, 2,2, 408-411. Leningrad. [in Russian].

5. Dmitrieva R.P. (1991). Zhitie Zosimy i Savvatiya solovetskikh v redaktsii Spiridona-Savvy. Knizhnye tsentry Drevnej Rusi XI- XVIvv., 220-282. [in Russian].

6. Florya B.N. (1999). Popytka osushchestvleniya tserkovnoj unii v Velikom knyazhestve Litovskom v poslednej chetverti XV - nachale XVI v. Slavyane і ikhsosedi, 7, 40-81. Moskva. [in Russian].

7. Florya B.N. (2007). Issledovaniyapo istorii tserkvi: Drevnerusskoe іslavyanskoesrednevekove. Moskva. [in Russian].

8. Gil A., Skoczylas, I. (2013). Przed wielkimpodzialem:prawoslawna metropolia kijowska do 1458 roku. Lublin: Instytut Europy Srodkowo-Wschodniej; Lwow: Ukrainski Uniwersytet Katolicki. [in Polish].

9. Gil A., Skoczylas I. (2014). Koscioly Wschodnie w panstwie polsko-litewskim w procesie przemian іadaptacji:Metropolia Kijowska w latach 1458-1795. Lublin: Instytut Europy Srodkowo-Wschodniej; Lwow: Ukrainski Uniwersytet Katolicki. [in Polish].

10. Gudziak B. (2000). Kryza ireforma:Kyivska mytropoliia, TsarhorodskyipatriarkhatіhenezaBeresteiskoiunii. Lviv. [in Ukrainian].

11. Halecki O. (1958). From Florence to Brest (1439-1596). Rome; New York: Sacrum Poloniae Millenium.

12. Helmrath J. (2000). Pius II. und die Turken. Europa und die Turken in der Renaissance. Tubingen. [in German].

13. Hrushevskyi M. (1991-1998). Istoriia Ukrainy-Rusy (11 vols., repr. ed.). Kyiv. [in Ukrainian].

14. Kartashev A.V. (1993). Ocherki po istoriiRusskoj tserkvi. Moskva. [in Russian].

15. Lure V.M. (2009). Russkoepravoslavie mezhdu Kievom іMoskvoj. Moskva. [in Russian].

16. Luzhnytskyi H. (1954). Ukrainska tserkva mizh Skhodom іZakhodom. Filadelfiia. [in Ukrainian].

17. Mikulski Yu.M. (2014). Zhalovannaya gramota mitropolita Misaila sobornoj tserkvi v Novogrudke 1480 g. Belaruskaia daunina: Studia etfontes, 1, 144-146. Minsk. [in Russian].

18. Mikulski Yu.M. (2016). Belaruskiia hramaty 1460-1544 hh. sa skhovishchau Vilni i Varshavy. Belaruskaia daunina: Studia et fontes, 3, 131-184. Minsk. [in Belarusian].

19. Pliguzov A.I. (1992). O titule „mitropolit kievskij i vseya Rusi”. Russkijfeodalnyj arkhivXIV-pervoj tretiXVIvv., 5, 1034-1042. Moskva. [in Russian].

20. Prokhorov G.M. (1978). Povest oMityae: Rus і Vizantiya vepokhu Kulikovskoj bitvy. Leningrad. [in Russian].

21. Rusyna O. (2017). Polityko-konfesiini oriientyry pravoslavnykh kantseliarystiv rubezhu XV-XVI st. Ukrainskyi istorychnyi zhur- nal, 5, 4-23. [in Ukrainian].

22. Sinitsyna N.V. (1998). TretijRim:Istoki іevolyutsiya russkojsrednevekovojkontsepcii. Moskva. [in Russian].

23. Skochylias I. (2011). Halytska mytropoliia XIV - pershoi polovyny XV st.: osoblyvosti eklezialnoho, pravovoho ta suspilnoho statusu. Kniazha doba: istoria іkultura, 4, 246-279. [in Ukrainian].

24. Tsukerman K. (2017). Iz rannoi istorii Lytovskoi mytropolii. Ruthenica, XIV, 185-197. [in Ukrainian].

25. Turilov A.A. (1999). Zabytoe sochinenie mitropolita Savvy-Spiridona litovskogo perioda ego tvorchestva. Slavyane і ikh sosedi, 7. Moskva. [in Russian].

26. Ulianovskyi V. (2004). MytropolytKyivskyiSpyrydon: Obrazkrizepokhu, epokha krizobraz. Kyiv: Lybid. [in Ukrainian].

27. Untergehrer W. (2012). Die papstlichen nuntii und legati im Reich (1447-1484): Zu Personal und Organisation des kurialen Gesandtenwesens. Munchen. [in German].

28. Vavryk M. (1963). Florentiiski uniini tradytsii v Kyivskii mytropolii 1450-1460 rr. Analecta OSBM, 4(10), (3-4), 329-362. [in Ukrainian].

29. Zatorskyi N. (2017). Posolstvo do papy Syksta IV z poslanniam Mysaila u svitli deiakykh dokumentiv Vatykanskoho taiemnoho arkhivu. Mizhnarodnizviazky Ukrainy: naukoviposhuky і znakhidky, 26, 11-30. [in Ukrainian].

30. Zatorskyi N. (2019). „Poslannia Mysaila dopapy Syksta IV” 1476 roku: rekonstruktsiia arkhetypu, 2nd ed. Lviv: Vyd-vo UKU. [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru