Ідейні засади існування духовно-лицарських орденів у структурі католицької церкви

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова

Ідейні засади існування духовно - лицарських орденів у структурі католицької церкви

Бондар Сергій Володимирович аспірант кафедри історії та археології словян

м. Київ

Анотація

У статті розглядаються витоки та еволюція ідейного обґрунтування існування духовно-лицарських орденів в рамках теократичних тенденцій та претензій Римо- католицької церкви на світську владу. Розширення влади та впливу Римо -католицької церкви в Святій Землі та Європі потребувало чисельних, дисциплінованих та універсально гнучких у своїх завданнях та діях сил. Саме такими силами, що поєднували дисципліну та аскезу монашого життя та доблесть лицарського стану були духовно -лицарські ордени. На кожному етапі свого становлення в епоху пізнього середньовіччя Римо -католицька церква опиралася на суттєвий військовий ресурс духовно-лицарських орденів, діяльність яких впліталася в діяльність стратегії папства в кожному з епізодів протистояння світської та релігійної влади в Європі та Леванті. Існування духовно-лицарських орденів не було чимось штучним та пов'язаним виключно з потребами та ідеями, актуалізованими хрестовими походами до Святої Землі. Вони були глибоко детерміновані тими обставинами в яких розвивалися Римо-католицька церква та середньовічна Європа. І хоча еволюція уявлень про саму ідею військової сили в руках церкви не мала лінійного характеру, проте кожний наступний її етап розвитку лягав на твердий підмурівок у вигляді інтелектуального осмислення католицькими мислителями та видатними релігійними діячами. Скрізь де Римо- католицька церква прагнула опиратися на силу, саме духовно -лицарські ордени ставали дієвим інструментом проекції сили і перебували на вістрі боротьби Святого Престолу за розширення його впливу та являли свого роду авангард сил цієї боротьби.

Ключові слова: Тевтонський орден, Орден мечоносців, Римо-католицька церква, Тома Аквінський, Хрестові походи, Папа Римський.

Постановка проблеми. В умовах кризи ідеї хрестових походів на Святу Землю кожний із створених духовно-лицарських орденів вирішував питання майбутнього по- своєму. Найбільш успішним на цьому шляху став Тевтонський орден, що обрав найнезвичніший для духовно-лицарських орденів шлях. Саме віднайдення свого місця у вирішенні нових суспільних завдань, які постали тоді перед католицьким світом, не лише врятувало тевтонців від долі тамплієрів, а навіть привело їх до процвітання.

Хрестові походи охопили п'ять століть (1096 - 1444 рр.), причому століття ключові для трансформації цього типу суспільства, і, на мій погляд, саме лицарські христові походи на півночі Європи внесли свою лепту в розчеплення застарілих та паралізуючих розвиток традицій малих племен на півночі Європи.

Історіографічний огляд. Еволюція ролі та місця в структурі Католицької церкви духовно-лицарських орденів залишається сферою наукового інтересу дослідників, в межах якої значення духовно-лицарських орденів в історії середньовічної Європи змінюється та набуває рис інтеграційного процесу, що сприяв розвитку та формуванню цивілізаційного простору Східної Європи.

Ф. Гахбауер в своїй праці « Die Teilung des Imperium Romanum als Ursache fьr die ost-westliche Kirchenspaltung» висвітлив становлення папства як світської та політичної сили в умовах краху Західної Римської імперії та античного суспільства в цілому, здійснив глибокий аналіз тих обставин, що визначили таку еволюцію папства.

В своїй праці «Римский католицизм и политическая форма» К. Шмід вивчає та аналізує процес формування політичних уявлень в лоні Католицької церкви та осмислює еволюцію претензій папства на владу.

Дж. Норвіч в своїй «Absolute Monarchs: A History of the Papacy» висвітлив питання претензій папства на світську владу та їх роль для суспільного розвитку в Європі. В цій праці також були висвітлені інструменти боротьби папства з світськими правителями та світських монархів з папством. В контексті даної роботи, важливим пунктом його праці був період Західної схизми.

З. Неєдли в своїй праці «Вековая борьба западных и южных славян против германской агрессии» представив, хоча й вкрай ідеологічно обтяжену та тенденційну, проте дуже широку та детальну панораму історичної тенденції, яка зводилася до реалізації німцями свого прагнення освоювати землі, що знаходилися на схід від них.

М. Смірін в одному з розділів двотомної праці «История средних веков» висвітлив складність та неоднозначність суспільних відносин на батьківщині східноєвропейських духовно-лицарських орденів - Німеччині, а також їх вплив на еволюцію уявлень про місію духовно-лицарських орденів в добу кризи середньовічного суспільства.

Аналіз рівня вивчення теми свідчить, що історія духовно-лицарських орденів в Україні не стала предметом спеціального наукового дослідження. Більшість робіт носять або фрагментарний характер, або ці роботи всього лише побічно відображають цікаву для нас проблему. Ці обставини обумовлюють необхідність всебічного вивчення даної теми.

Мета: дослідити діяльність та ідейні витоки обґрунтування існування духовно- лицарських орденів в структурі католицької церкви. Також запропонована стаття являє собою спробу комплексного вивчення передумов виникнення та ролі індивідуальної ініціативи «з низу» в умовах динамічної експансії європейської цивілізації.

Виклад основного матеріалу. Досліджуючи ідейні витоки появи духовно- лицарських орденів, слід звернути увагу на ті специфічні умови та обставини в яких сформувалася християнська церква на теренах Римської, а пізніше Західної Римської імперії та Західної Європи.

В першому столітті нашої ери християнство на теренах Римської імперії отримало досвід існування в протистоянні з державними інституціями. Фактично перша єрусалимська община християн на чолі з хрестовими апостолами являла собою державу в державі. Вона встановила звичаї та правила, що були відмінні від іудейських та римських. Лідерами перших церков були апостоли та люди, що бачили Ісуса Христа й особисто пам'ятали біблійні події. Подальший розвиток християнських громад сформував вертикальну систему церковного управління. Влада в общинах розпочала належати обраними людьми - єпископами. В часи імператора Константина церковна структура стала важливим інструментом адміністративного управління, яка в деяких сферах стала більш ефективною ніж державна адміністрація Римської імперії [Ehrman, 2004, c. 14]. За часів Великого переселення народів та кризи римської державності єпископ Риму повністю перебрав на себе адміністративні функції в місті. Римські імператори, прагнучи знайти найбільш надійне, з точки зору безпеки, місце, переносили столицю з Риму в різні міста на периферії імперії. Рим був надзвичайно великим і потужним містом, щоб не відчувати вакууму влади після позбавлення столичних функцій. Вакуум світської влади був заповнений релігійною, а папська влада почала набувати звичних їй тепер земних контурів. Така зміна становища римських єпископів в подальшому стала підставою для виникнення міфу про так званий Константинів дар, згідно якого, замінивши Рим на Константинополь в якості столиці, імператор Константин нібито передав світську владу Папі Римському [Ferdinand, 1985, c. 112; Whelton, 1998, c. 2-7].

Паралельно з процесом обростання світською владою Римська курія не забувала й про посилення влади та авторитету Папи в церкві. По-справжньому епохальним та тріумфальним став для Риму четвертий Вселенський собор (Халкедонський), скликаний римським імператором Маркіаном за згодою Римського Папи Лева І. Собор, що зібрався в місті Халкедон, було відкрито 8 жовтня 451 р. та закрито 1 листопада того ж року. Всього було проведено 17 пленарних засідань, на ньому були присутні 630 отців церкви. Ключовим для звеличення влади Риму був 28 канон, який визнавав Константинопольський престол другим після Риму, далі за «честю» йшли Александрійський, Антіохійський та Єрусалимський [Лурье, 2006, c. 21-117].

Управління католицькою церквою мало чітку структуру. На чолі церкви стояв Папа Римський. Він єднав в собі владу духовну та світську над Римом та духовну над усім християнським світом. Папу Римського обирав конклав кардиналів. Безпосереднє управління церквою здійснювала канцелярія. Судовими справами займалися трибунали. Сукупна назва конклаву, трибуналів та канцелярії - Римська курія. Папа Римський та Римська курія формували Святий Престол [Вишневский, 2006, c. 25-37; Рубльова, 2007, c. 141].

Отже, в умовах краху Західної Римської імперії та того типу суспільства, яке було породжене нею, саме єпископ Риму був єдиною силою, яка зуміла підхопити ті функції держави, що стояли на шляху повної анархії, як в самому Римі, так і на територіях колишньої імперії та нових землях Німеччини, Західних слов'ян та Скандинавії, що увійшли до католицького культурного простору.

Справа в тому, що з настанням Середньовіччя на просторах Західної Римської імперії та великих варварських просторів Німеччини і Скандинавії не було потужного адміністративного апарату та державного управління в звичному розумінні. Фактично конунги були лідерами, а не правителями своїх племен, оскільки не мали апарату управління та потребували світського патронату Папи та церкви. Лише папство на тих просторах мало можливість виконувати цілий ряд функцій, які до того виконувала Римська імперія [Томпсон, 2003, с. 55-100; Гергей, 1996, с. 15-50].

Реально почав виконувати державні функції Святий престол з моменту появи у нього суверенної допоміжної території, так званої Папської області. Це сталося у 754 р., коли Каролінг Піпен Короткий зобов'язався повернути Папі землі, що були відібрані у Візантійської імперії та короля Лангобардів Астульфа. Ця обіцянка відкривала можливість союзу між Римом та Франкською монархією. Папа зі свого боку подарував Піпену титул Патриція Риму. Ставши Патрицієм Риму, Піпін забов'язався захищати Римо-католицьку церкву, а у 756 р. землі довкола Риму були офіційно подаровані Папі, таким чином утворивши Папську державу, що увійшла в історію під назвою Папська область [Лозинский, 1986, с. 50-85].

Довгий час папство не мало особливих амбіцій та задовольнялося тим, що йому було подаровано Піпеном Коротким в 754 - 756 рр. та Карлом Великим в 801 - 814 рр., тобто землями Папської області. Проте з часом церква увібрала в себе низку елементів світської політики та культури. Такий інституційний дуалізм породив перманентне протистояння між церквою та світськими феодалами. Проте це протистояння тривалий час мало підкилимний характер, оскільки імператор користувався очевидною перевагою над папством, яку засвідчувала наявність потужної військової сили.

Ситуація, яка склалася, давала Католицькій церкві величезні прибутки, які надходили у вигляді податків, митних зборів та інших поборів у Папській області. Папська казна також поповнювалася за рахунок надання церковних посад, які мали як офіційний, так і не офіційний характер надання індульгенцій. Однак найважливішим джерелом прибутків була десятина. Папство накопичувало сили, проте ще визнавало покровительство імператорів [Юридична енциклопедія: т. 2: Д-Й, 1998, с. 774].

За правління імператора Священної Римської імперії німецької нації Оттона I імператори перейняли функцію заступництва над Святим престолом та протекторат імперії над Папською областю. Проте в часи Оттона І в інтелектуальному середовищі католицької церкви існував спротив пануванню світських монархів над папством та німецьких претензій на північ Апеннінського півострова.

Імператори не виявляли належної пошани Папам, сприяли обранню Папами та кардиналами своїх кандидатів. Візьмемо для ілюстрації протистояння Оттона І та Папи Римського Іоана XII. Оттон І «наполегливо рекомендував» Папі кандидатури на призначення та відставку на ті чи інші посади, долучався до вирішення церковних справ. Лише варто було Оттону І 14 лютого 962 р. залишити Рим, як Папа Іоан ХІІ звернувся до Угорського королівства та Візантійської імперії з проханням про надання військової допомоги. Влітку 963 р. Оттон І оточив Рим, а 4 грудня 963 р. було скликано синод, який відсторонив Іоана ХІІ від папської влади. Папою був обраний ставленик Оттона І Лев УШ [Балакин, 2004, с. 60-100].

Папи й надалі не покладали рук та з великою енергією і наполегливістю розширювали свою владу. Було проведено низку реформ, що сприяло більшій конкуренції при розподілі церковних посад. Це дало змогу з'явитися низці видатних Пап, зокрема Леву IX та Григорію VII, які пропонували настільки амбітні програми, що лише один резонанс від них сприяв неабиякому посиленню папських позицій [Беларуская энцыклапедыя: У 18 т., т. 5: Гальцы - Дагон, 1997, с. 477; Митрофанов, 2003, с. 160].

Подібні конфлікти за контроль над Північною Італією траплялися між імператором та Папою майже до кінця ХТТТ ст., аж поки імператори Священної Римської імперії не відмовилися від суверенітету над цим регіоном. Це сталося у 1274 р. за правління Папи Григорія Х та короля Німеччини Рудольфа І [Огоб2І8кі, 1997, с. 101-136].

Протистояння між папським та імператорським престолом не обмежувалося італійськими землями та стосувалися не лише компетенції світської влади.

Ключовою подією на шляху несилового регулювання відносин між європейськими світськими монархами та церковними ієрархами стала боротьба за інвеституру між Папою Георгієм VII та імператором Генріхом IV. Приводом для цього конфлікту стали спірні вибори архієпископа Міланського. Папа в 1075 р. заборонив імператору надавати інвеституру та відсторонив кількох німецьких єпископів. Імператор, в сою чергу, зібрав вище духовенство Німеччини в місті Вормс, яке засудило дії Папи. Відповіддю на це з боку Папи Римського Георгія VII стало відлучення імператора від церкви та звільнення його васалів від обов'язку вірності. В1077 р. імператор зняв з себе королівський одяг, босий, голий і голодний кілька днів йшов на зустріч до Папи та три дні благав на колінах про зустріч. Ця подія стала апогеєм ідеї примату папства над світською владою та крахом сподівань імператорів організувати Священну римську імперію в більш-менш централізовану державу. Хоча в самій імперії наростали сепаратиські тенденції, проте для Європи в цілому такий розвиток подій мав позитивні наслідки. Якщо до періоду європейської історії, який увійшов до підручників під назвою «імперське папство», монархи, як правило, з'ясовували відносини між собою за допомогою меча, то з утвердженням привілеїв папства, монархи все частіше зверталися до Понтифіка для розв'язання власних суперечок [Хлевов, 2008, с. 190-191].

Наступним етапом в процесі обґрунтування переваги церковної влади над монаршою стало вчення Папи Боніфація VII про два мечі: духовний та світський. Згвдно цієї концепції Папі належав меч духовний, тоді як світський меч делегувався монархам, що перебували у васальній залежності від Папи. В дяку за отриманий меч вони були зобов'язані застосовувати свої сили та можливості для захисту інтересів Святого Престолу [Giovanni, 1991, с. 610].

Якщо аналізувати протистояння між Папами та імператорами, а на нищому рівні феодалами та ієрархами церкви, відриваючись від конкретних обставин того чи іншого зіткнення, нескладно прогледіти два підходи до джерела права на владу. Частина дослідників, зокрема Д. Ноулс, вбачають в такому протистоянні церкви та влади фундамент принципів політичної демократії та правової держави: «Ініціатори середньовічних суперечок здобули головне: вони заклали фундаментальну і життєво важливу західноєвропейську традицію - традицію пошуку правового захисту від тиранії. Ця традиція вимагала, щоб любляча політична влада опералася не тільки на прецедент або силу, але й обґрунтовувалася шляхом раціонального виправдання» [Захаров, Чибисов, 2009, с. 35]

Імператор уособлював владу, джерелом сили якої був меч (зброя), Папа ж уособлював правову легітимність та опирався головним чином на право, а не на силу. Спокусливість цієї ідеї чудово ілюструє історія створення університету в Кембріджі: викладачі та студенти Оксфордського університету, стомившись від свавілля місцевого феодала, попросилися під руку Папи. Так вони отримати екстратериторіальність, ставши підданими Святого Престолу.

Перспектива бути васалом Папи, а не Імператора Священної Римської імперії, цікавила правителів, зокрема королів та князів, володіння яких межували з імперією. Так, наприклад, король Польщі Болеслав ІІ Сміливий у 1072 р. відмовився виплачувати данину імператору, а у 1074 р. оголосив свою країну ленним володінням

Святого Престолу, таким чином ставши васалом Папи, а не імператора. На знак вдячності Папа дарував йому королівську корону. І таких прикладів безліч [Ridder- Symoens, 2003, с. 89].

Як бачимо, світські феодали Європи поступово здавали позиції. Частково, на цей процес здійснювали вплив безземельні лицарі, що не мали можливостей прогодуватися в інший спосіб, окрім як розпочати служити церкві. Допомогли зняти напруження в Європі спромоглася висунута Папою Урбаном II ідея залучення до зрестових походів васалів імператора. Протистояння з зовнішнім мусульманським світом, тобто не католицьким, не лише консулідувало Європу, але й посилило владу Святого Престолу, адже військова сила була задіяна на Сході та не створювала конкуренції в м'якій силі права та легітимності, яка була зброєю Папи у боротьбі з імператором.

Римо-католицька церква зіграла значну роль в підготовці хрестових походів, створивши для них не лише гасла, а й морально-психологічне, а не рідко і матеріальне основу підґрунтя. До кінця XI ст. папство могло спиратися на позитивні результати Клюнійського руху, раціоналізацію господарства монастирів і зміцнення авторитету церкви, досягнутого в боротьбі з невіглаством духовенства, посяганнями світської влади на церковне майно. Роки напередоні Першого хрестового походу виявилися тяжким тяжким періодом смут і голоду, епідемій чуми й інших хвороб, які забирали життя у знесиленого люду Лотарингії та Німеччині, Англії і Брабанті. До цього додались стихійні лиха, серед яких особливо відзначилися суворі зими і повені в Північній Європі 1084 - 1094 рр. [Заборов, 1962, с. 271-272].

Роль хрестових походів не обмежувалася вивільненням значних демографічних сил, що накопичилися в Європі та посприяли зниженню соціальної агресії. Відбувся епохальний історичний прорив, а саме зросла роль юридичної легітимності над військовою силою. Боротьба за інвеституру та хрестові походи стали поштовхом до різкого зміщення балансу військових та політичних сил в Європі на користь Святого Престолу. Значною подією в цьому процесі відіграли духовно-лицарські ордени.

Відправною точкою в процесі появи значної військової сили в руках папства став Клермонський собор, що був скликаний Папою Урбаном II 18 листопада 1095 р. Собор закликав до обов'язковості «миру Божого» між християнами, відлучив від католицької церкви французького короля Філіпа I, що повторно одружився без згоди церкви. Власне найвагомішою подією собору стала промова Папи Римського Урбана II від 26 листопада 1095 р. в якій він оголосив про початок хрестового походу проти мусульман, метою якого мало стати визволення Гробу Господнього. Термін «хрестові походи» з'явився не раніше 1250 р., і став загальноприйнятим з XVII - XVIII ст. Учасники перших хрестових походів називали себе пілігримами, а походи - паломництвом, діянням або експедицією, священною дорогою [История крестовых походов, 1995, с. 29].

Для проведення Хрестового походу потрібні були гроші. Звичайно, були зібрані добровільні пожертви на богоугодну справу. Але їх було мало на утримання всього війська хрестоносців. Французький король був змушений обкласти свій народ новими непомірними податками. Деякі радники запропонували конфіскувати майно у євреїв. Їх пропозиції не залишились без відповіді. Священнослужителі також змушені були сплатити велику суму. Серед народу почались хвилювання, що могли несприятливо вплинути на підготовку до походу [История средних веков: Европа и Азия, 2000, с. 80-81].

Наступним етапом у військовому посиленні Святого Престолу стала поява допоміжних сил, які здійснювали охорону Святих місць, госпіталів та інших місць, що використовувалися європейськими християнами для паломництва. Саме за таким принципом і утворився в Єрусалимі 1099 р. військово-чернечий орден Госпітальєрів.

Варто зазначити, що ідея чернецтва прийшла до Західної Європи з Єгипту. Тут вона отримала жваве осмислення, яке вилилося у виникнення численних різновидів усамітненого життя. Групи монахів, що обирали певний чернечий шлях об'єднувалися в ордени [Андреев, 2005, с. 30-122]. Саме прочитання та тлумачення Святого Письма, як і будь-якої книги, обумовлене життєвим досвідом того, хто прагне його тлумачити. Фактори, що впливають на розуміння того чи іншого тексту, як правило, складаються з суспільних проблем того часу, до якого належить тлумач, попередніх уявлень про той чи інший текст та індивідуальних особливостей характеру тлумача. Таким чином, кожен орден являв собою той чи інший шлях вибору тієї християнської чесноти, яка видавалася для людини найнеобхіднішою. Так ще в 530 р. Бенедикт Нурсійський створює в Італії монастир Монтекасіно. Саме життя в цьому монастирі стало зразком для багатьох монастирів, як для Італії, так і для багатьох країн Європи. Згідно уставу Бенедикта Нурсійського кожен, хто хотів стати монахом повинен був пройти новіціат. Монахи давали три обітниці: цноти, бідності та послуху. Вони мали дотримуватися мовчання, молитися згідно з установленим порядком молитви, читати Святе письмо, читати твори отців церкви, жити за рахунок власної праці. Ці прості правила лягли в основу ордену Бенедиктинців. Наголос в плані організації духовного життя робився на молитви, інтелектуальні заняття, релігійне мистецтво, місіонерську роботу. Слід зазначити, що такий стан речей в ордені Бенедиктинців ішов в розріз з ідеями жебрацтва, які сповідував орден Францисканців і які були близькі ордену Домініканців [Голосова, 2018, с. 50-200]. Францисканці звали себе членами ордену Братів Менших. Орден був заснований 1209 р. Головною ідеєю цього ордену стало проповідування християнства шляхом наслідування Ісуса Христа та апостолів. Тож, вони сповідували любов до ближнього, бідність, безкорисливість, цноту, благодійність [Кравцова, 2016, с. 12-25].

Що ж стосується лицарських орденів, то вони не були лише військовою силою. Вербування охочих до вступу в духовно-лицарські ордени потребувало широкої та системної пропаганди, а отже передбачало існування мережі своїх осередків не лише на Святій Землі а й у Європі. Досить швидко духовно-лицарські ордени набули національних ознак (тамплієри - стали французьким орденом, тевтонці - стали німецьким і так далі) [Шмитт, 2000, с. 99-154].

Сама природа церкви-феодала вимагала наявності військової сили, а наявність такої сили потребувала ідейного обґрунтування та осмислення. Католицька церква мала двояку думку про допустимість використання сили при здійсненні своєї місії в світі. З одного боку, слід прощати грішника, але разом з тим не можна забувати, що ті, проти кого здійснюється гріх, потребують захисту. Отже, пробачити розбійника, що розкаявся - це одне, а ігнорувати розбій - інше. Важливо було стримувати священників, щоб ті не бралися за зброю та всіляко заохочувати мирне вирішення особистих конфліктів між віруючими і, безумовно, необхідно було заохочувати тих світських правителів, які вставали на захист священників і іх пастви від нападів ззовні та насильства всередині країни [Карсавин, 1918, c. 221].

Починаючи з перших століть існування християнства, виникло розуміння того, що благочестя не рівне пацифізму. При цьому притулок від заворушень мирського життя і безпеку, моральну і фізичну, в ті часи забезпечували чоловічі та жіночі монастирі. Більшість католиків, котрі схвалювали використання сили для захисту держави і покарання злочинців, при цьому добре знали, що Новий Завіт забороняє вбивство і насильство [Урбан, 2010, c. 416].

Деякі дослідники вважають, що прототипом християнських військово- чернечих орденів послугувала мусульманська організація - рібат (ribat). Члени цієї організації жили в укріпленому «монастирі» і поєднували духовне життя (як християнські монахи) із збройною боротьбою з ворогами ісламу. Правда, на відміну від християнських військово-чернечих орденів, члени рібат йшли в такий мусульманський «монастир» тільки на якийсь певний час, тому можна сказати, що вони були більше схожі на християн-хрестоносців, які взяли хрест на час хрестового походу. Але як би там не було, більшість історичних фактів свідчить про те, що лицарські ордени були породженням християнського суспільства Середньовічної епохи. У той час західні християни бачили у збройній боротьбі за праве діло засіб порятунку душі і акт милосердя, що стало для мирян, які прагнули вести релігійний образ життя, альтернативою вступу в монастир, а церковна заборона на носіння зброї, в якому деякі бачили перешкоду до розвитку військово-чернечих орденів, стосувалася тільки священнослужителів. Природньо, що поява таких організацій, як лицарські ордени, у багатьох християн викликала сумніви і побоювання. На перших порах навіть ті, що вступили у військово-чернечий орден мали сумнів про законність свого призначення. Більшість християн вважали військово-чернечі ордени нижчою формою релігійного служіння в порівнянні зі звичайним монастирем з його духовним, споглядальним напрямом. Проти лицарських орденів виступали і ті, хто продовжував вважати гріховним будь-яке насильство. Щоб хоч якось виправдати існування лицарських орденів, один з ідеологів хрестових походів Бернар Клервоський (1090 - 1153 рр.) в спеціально присвяченій лицарським орденам праці «De laude novae militiae» («У похвалу новому лицарству») намагався виправдати їх існування, примиривши служіння Богу і військову діяльність [Настенко, Яшнев, 2005, с. 20-36].

Початкове завдання лицарських орденів полягало в тому, щоб захищати християнських прочан і охороняти християнські володіння на Сході від нападу послідовників ісламу. Папа Римський і правителі християнських держав в Палестині прекрасно розуміли, що тільки лицарі військово-чернечих орденів будуть служити навіть там, де не погодяться або не зможуть служити світські лицарі [Жарков, 2008, с. 20-36].

Ефективна пропагандистська кампанія, та суттєво вища військова ефективність у порівнянні з силами, що їх привели на Святу Землю світські монархи, додавала популярності ідеї духовно-лицарських орденів. Так, наприклад, при облозі Акри, що тривала з 1189 р. по 1191 р., попри наявність значних сил у світських монархів Франції та Англії, а також місцевих держав хрестоносців, саме тамплієри першими йшли в бій та тримали ряди коли інші піддавалися паніці [Кенигсбергер, 2001, с. 214241].

Тож не дивно, що такі успіхи приваблювали до себе великі грошові та земельні пожертви, посилювали вплив орденів на власних «національних» територіях.

З кризою ідеї хрестових походів на Святу Землю пропорційно зменшилося й значення ролі духовно-лицарських орденів в Європі. І хоча за два століття свого існування вони стали частиною європейського політичного та економічного ландшафтів, чого їм вдалося досягти шляхом будівництва чисельних постоялих домів для паломників і не тільки, залучення робочої сили для обробки земельних наділів, зокрема виноградників. Тамплієри навіть створили праобраз банківської системи [Ли, 2002, с. 300-351].

Таким чином, лицарські ордени, будучи «державами в державах», набули рис сталого подразника європейського політичного життя.

Різке посилення церкви про яке йшлося вище мало й несподівану відповідь з боку світських феодалів. Вони не бажали надмірного посилення лицарів-хрестоносців та потрапляння в залежність до них. І якщо така ситуація для тамплієрів стала причиною їх падіння, то для тевтонців, що виникли значно пізніше, це стало поштовхом до розвитку.

Після завершення періоду «імперського папства» почалося чергове зміщення балансу сил від католицької церкви на користь світських монархів Європи, а наявність значної військової сили, що була екстериторіальною щодо монарха країни, де вони перебували, та феодала, через чиї землі вони проходили, не влаштовувала їх. Шлях обраний тамплієрами, який полягав в пошуку зацікавленості короля Франції в існуванні ордену шляхом його кредитування, лише призвів до росту його жадібності та бажання розправи з кредиторами замість сплати боргу.

Госпітальєри після свого витіснення зі Святої Землі мусульманами в 1291 р. знайшли притулок у Кіпрському королівстві. Проте, усвідомивши всю небезпеку поступового розчинення лицарського ордену в повсякденному житті Кіпрського королівства, великий магістр ордену Гійом де Віларе вирішив знайти окрему територію, де б знаходилася резиденція ордену Госпітальєрів. Вибір впав на острів Родос.

Що стосується духовно-лицарських орденів Східної Європи, то на початку активності хрестоносців на Півночі Європи сама ідея хрестових походів проти європейських язичників вписувалася в більш глобальну доктрину поширення християнства, яка базувалася на заклику Ісуса Христа: «Ідіть та хрестіть усі народи». Переважно німецьке походження Тевтонського ордену сприяло відтоку значної частини молодих безземельних лицарів на богоугодну справу хрестових походів та поширення хрестової віри. Таким чином, вони не були залученні в протистояння між Папою та імператором Священної Римської імперії німецької нації за Північ Італії.

Значення духовно-лицарських орденів в ті часи залежало від актуальності самої ідеї хрестових походів. Так, коли тамплієри почали втрачати своє значення в системі взаємовідносин середньовічного європейського суспільства, вони побачили для себе вихід із ситуації в повторній актуалізації ідеї хрестових походів до Святої Землі. Іншим шляхом пішли тевтонці та іоніти, які розпочали для себе шукати нових земель та місій. Іоніти оселилися в Родосі, а тевтонці в Східній Європі. Найцікавішим був шлях тевтонців. Власне їх проникнення на терени Східної Європи мало як історичний, так й ідейний контекст. Справа в тому, що держави на Сході Європи були по сусідству з язичницькими племенами, що не бажали приймати християнство та, у випадку язичників зі степу, самі здійснювали напади на християн. Власне дві мети, а саме поширення Христової істини та ідея німецької експансії на нові землі слугувало поширювали популярність ідеї хрестових походів в межах Європи. Саме німецьке походження та історичне тло на якому формувався орден зумовили обставини за яких тевтонці, на відмінно від тамплієрів, не стали продовжувати боротьбу за відновлення ідеї організації нових хрестових походів на Святу Землю, а зосередилися на розширенні хрестових походів у напрямку новиз земель. Історична література широко описує дві спроби залучення хрестоносців до процесу навернення язичників у християнство на Європейському континенті: запрошення угорськими королями лицарів-тевтонців на боротьбу зі східними кочовиками, що здійснювали напади на володіння Угорського королівства, а також запрошення польських князів для поширення християнського впливу на землі Прибалтики, що були заселені язичниками. Таким чином, ідея захисту хрестової віри поєдналася в практичній реалізації з більш приземленими та корисливими мотивами правителів Центральної та Східної Європи [Gorski, 1977, с. 78]. Крім того, ідея хрестових походів трансформувалася і набула ознак всесвітнього проєкту захисту та поширення християнства, який не обмежувався Святою Землею [Karlheinz, 2006, с. 139-216]. католицький церква духовний лицарський

З наступом монгольських сил на Європу в середовищі католицької церкви набула популярності ідея підпорядкування Святому Престолу інших християнських церков, як це трапилося у випадку Кілікійської Вірменії, що уклала церковну унію шляхом визнання Папи Римського главою церкви та оголошення короля Левона ІІ васалом Святого Престолу [Лэнг, 2004, с. 58].

Схожим шляхом мали йти й православні. Свідчення цих ідей поширення хрестових походів на Схід Європи були широко відомі у ті часи і як писав Михайло Грушевський в третьому томі своєї «Історії України Русі»: «Папські легати в обмін на приєднання до католицької церкви обіцяли Роману Мстиславичу королівську корону та “Меч святого Петра” - допомогу лицарів хрестоносців» [Грушевський, 1900, с. 1112].

На початку ХТТ ст. татаро-монгольська орда на чолі з Чингізханом підкорила практично всю Азію. Пізніше татари перейшли Волгу і підкорили майже всі землі Східної Європи. Після того як татаро-монголи розорили всі поселення, що знаходились на берегах Дунаю і Вісли, загроза нависла над Італією і Німеччиною [Мельвиль, 2003, с. 141].

Ідеї використання лицарів-хрестоносців у боротьбі з монголами були одними із основних при плануванні та здійсненні визволення від монголо-татарської навали руських земель Данилом Романовичем, і тільки страх перед монголами у правителів сусідніх держав завадили цим планам. Двояке та неоднозначне ставлення до прусського хрестового походу було у великого литовського князя, а згодом у короля Литви Міндовга [Насевіч, 2005, с. 312-313].

Тож сама ідея появи на Сході Європи лицарів Тевтонського ордену не була лише ідеєю великого магістра Тевтонського ордену Германа фон Зальца, а мала об'єктивні історичні передумови, пов'язані із запитом на появу військової сили, яка змогла б подолати ті чи інші хронічні проблеми. Запит на їх вирішення був не лише у католицьких країнах Східної Європи, а в той чи інший проміжок часу з'являвся й у православних та язичників. З огляду на сказане природньо, що поява на теренах Східної Європи сильних, централізованих, об'єднаних єдиною ідеєю та військовою дисципліною держав хрестоносців сприяло не лише вирішенню тих завдань, що покладалися на них світськими монархами та князями церкви, а й сприяли консолідації сусідніх католицьких держав та поступовому подоланню феодального сепаратизму на теренах Східної Європи [Biskup, Labuda, 1988, с. 243-341].

Не менш цікавою, проте неофіційною рушійною силою діяльності лицарів - хрестоносців Тевтонського ордену, який по суті мав німецьке походження, стало прагнення до освоєння етнічними німцями нової території. Справа в тому, що демографічні тенденції в Європі, які склалися напередодні хрестових походів, а саме велика кількість населення при малій кількості землі та значна кількість вільних людей зі зброєю, які фактично не мали можливостей себе прогодувати, були характерними для німецьких земель ще з часів Великого переселення народів. Саме ця обставина, не менше ніж нашестя гунів стала причиною для переселення частини германських племен на землі Західною Римської імперії. Схожа ситуація згодом трапилася зі слов'янськими землями та далі на Схід. Мешканці Східного Франського королівства, шукаючи землі та промисли, поступово оселялися й освоювали землі Судетів і береги річки Ельби, і лише утворення слов'янських держав та їх хрещення призупинило цю експансію [Неедлы, 1944, с. 221].

Тож в контексті християнізації східних земель чудово вписувалася стара історична тенденція до освоєння східних земель німецьким населенням.

Тевтонці, які почали свій шлях значно пізніше, у часи Третього хрестового походу, не могли йти шляхом тамплієрів та обрали власний шлях, який надав їм можливість процвітання в майбутньому, а ідея хрестових походів отримала довгождану для хрестоносців реанімацію. Тевтонці розпочали пошук суверенної допоміжної території, яка б в адміністративному відношенні підпорядковувалася не якомусь монарху Європи, а безпосередньо ордену і через нього Святому Престолу. На відміну від тих орденів, які головним чином діяли на теренах Західної Європи, прагнення тевтонців лягли на благодатний ґрунт Східної Європи, де монархи прагнули розширити власний вплив та володіння, прикриваючись гаслами про необхідність боротьби з язичниками та поширення християнства. Під час Прусського хрестового походу, що розпочався 1217 р. тевтонці отримали жадану суверенну територію. Таким чином, папству вдалося зберегти значний військовий та політичний потенціал, значною мірою примиривши його з інтересами німецького імператора та інших світських монархів Європи. Тож, конче необхідний для подальшого розвитку Європи баланс сил знову було відновлено [Knowles, 1967, с. 2943].

Для того щоб зрозуміти рятівну роль Прусського походу для встановлення балансу сил між Папою та імператором у Європі, слід звернути увагу на структуру Священної Римської Імперії.

Згідно закону Священної Римської імперії, підписаного імператором Фрідріхом II 26 квітня 1220 р., вищому духовенству було даровано широкі привілеї, які дали змогу розпочати формування церковних князівств. Це поклало підвалини виходу з анархії в яку впала Священна Римська імперія внаслідок боротьби за інвеституру між Папою Римським та імператором.

Якщо бігло розглядати цей період німецької історії, то може скластися хибне враження про різке посилення клерикальних сил в імперії. Проте насправді відбулося чергове трансформування феодальної системи: єпископи-феодали перетворилися на реципієнтів матеріальних цінностей та денних прав, а тому надалі були зацікавленні в збереженні та зміцненні такого становища. Використання християнських ідей для походів на нові землі сприяло тому, що папство зуміло зберегти свій військовий потенціал в умовах кризи ідеї подолання негативних суспільних явищ шляхом релігійного фанатизму та посилення світської влади Папи Римського. Після завершення періоду найбільшого піднесення Святого Престолу розочався новий етап послаблення позицій Римської курії. Політично розчавивши імперію, папство впало саме під своєю «вагою». Найгостріше криза папства спостерігалася в Священній Римській імперії та Папській області. І якщо в Німеччині внаслідок різних обставин (одна з яких експансія Тевтонського ордену на нові східні землі) відбувалося більш- менш ефективне підтриманню балансу різних суспільних інтересів, то ситуація в твердині Понтифіка була настільки складною, що Папам довелося вступати в протистояння зі своїми васалами, що мали володіння в Папській області, а ці васали, в свою чергу, прагнули маніпулювати виборами Пап та впливати на дії Святого Престолу і цим перетворити Папську область у звичайну феодальну монархію. Вихід з такої ситуації в Римі був знайдений. Після того як король Франції Філіп IV Вродливий захопив Папу Боніфація VIII та зумів домогтися від Понтифіка обрання свого ставленика Клемента VII, в березні 1309 р. двір Папи Римського переїхав до Авіньйону. Це місто було викуплене Папою в 1348 р. Зберігши за собою формально та юридично суверенну владу в Папській області, Святий Престол знайшов притулок на землях «старшої дочки» католицької церкви - Франції, в місті Авіньйон, від якого пішла назва наступного періоду в історії папства - «Авіньйонський полон Римських Пап».

Авіньйон, перебуваючи в підпорядкуванні Святого Престолу та знаходячись далеко від основних володінь Пап в Італії, став ідеальним місцем для «перепочинку» Римської курії та переходу до нового етапу боротьби за вплив в Європі. Підвладність Климента V французькій короні виявлялася серед іншого в протистоянні Папського престолу та ордену Тамплієрів. Апогеєм цього протистояння став В'єннський собор. Хоча загалом перебування Пап в Авіньйоні тяжко назвати полоном в класичному розумінні, проте вплив французьких королів призвів до послаблення ролі папства, як арбітра в стосунках між монархами європейських країн, а повна анархія, що охопила Папську область і була пов'язана з діями окремих дрібних феодалів та амбіціями окремих міст мала несподіваний ефект, що полягав в народних бунтах, які мали на меті повернення Пап до Риму.

В період Авіньйонського полону Пап відбулося «офранцуження» Святого Престолу. Папи цього періоду були за походженням французами, тому звістка про повернення резиденції Святого Престолу до Риму викликало збурення в римському соціумі, який з одного боку хотів цього, а з іншого надзвичайно скептично ставився до Папи-француза. Навіть ініціатива Папи Урбана V, що полягала в дарі Папській області конституції йшла в розріз із подальшою політикою, як Святого Престолу, так і амбіціями римської аристократії. Остаточне повернення Святого Престолу до Риму відбулося у 1377 р. за понтифікату Папи Григорія XI [Бауюг, 2006, с. 720-761].

Проте повернення папства до Риму на фоні загального послаблення Святого Престолу, що було пов'язано з відомими впливами французької корони та нівелюванням його авторитету, як арбітра для європейських монархів призвело до втрати Святим Престолом свого колишнього статусу.

В такій ситуації Французьке королівство пішло на зухвалу політику, наслідком якої став період в історії папства, відомий, як Велика схизма західного християнства. Фактично виникло два Святих Престоли. На один орієнтувалися Папська область, Північ Італії, Скандинавські країни, Польща, Угорщина, Англія й Ірландія. На центр в Авіньйоні орієнтувалися Франція, Неаполь і Сицилія, Кастилія і Лєон, Савойя та Навара, а також Кіпр та Уельс. Що цікаво, Португалія, Бургундія, Священна Римська імперія в цілому, та духовно-лицарські ордени вагалися. Така ситуація створювала нові умови, коли протистояння відбувалося не між Папою та імперією, а між конкуруючими групами, які намагалися представляти Святий Престол. Фактично Великий розкол римської церкви тривав до 1417 р., коли завершився початий ще в 1414 р. собор. На цьому соборі було обрано Папою Маркіна V. Цікавою обставиною є те, що на початку собору Маркін V був звичайним мирянином, але в ході собору подолав всі сходинки церковної ієрархії [Norwich, 2012, с. 285-340].

Повернувшись до Риму, Папа обрав своєю резиденцією не Латеранський палац в Римі, як було до Авіньйонського полону, а Ватикан. Справжнім будівничим Ватикана став Микола V. Саме він побудував більшу частину ватиканського палацу, а також загальновідому ватиканську бібліотеку. Саме Миколу V вважають першим Папою епохи гуманізму. Він усяляко сприяв людям творчості та книжної грамоти. Ще не будучи Понтифіком, він захоплювався флорентійським живописом та витрачав величезні кошти на підтримання митців.

Наступним видатним Папою цієї епохи став Сікст V. Саме він збудував Сікстинську капелу та перший у світі публічний музей. У 1478 р. він визнав недійсним декрет згідно якого надавалася перевага рішенню собору над папським рішенням.

На зорі епохи Великих географічних відкриттів Папа Олександр VI розділив світ між Іспанією та Португалією, видавши відповідну буллу. Взагалі Папа Олександр VI не вирізнявся набожністю, просував на церковні посади своїх дітей. Згідно чуток він навіть мав статеві стосунки зі своєю дочкою Лукрецією. Серед найбільш обурлевих діянь Олександра VI було призначення на посаду кардинала свого вісімнадцятирічного сина Чезаре та брата своєї коханки Джулії Олександро Фереза. Також Олександр VI щедро роздавав світські та церковні посади своїм родичам. Такі дії глобально послабили Святий Престол, завдавши удару по його авторитету.

Частково ця ситуація була виправлена за понтифікату його суперника, що увійшов в історію під ім'ям Юлій ІІ. На відмінно від Олександра VI Юлій ІІ відзначався помітною скромністю, а також зневагою до розкішних речей, захоплюючисть якими його попередники втрачали розуміння побожного житя. Саме Юлій ІІ провів кардинальні реформи Папської області, які на довгі роки перетворили її на надійний плацдарм у боротьбі за вплив в Європі і не тільки. Заснувавши у 1506 р. Швейцарську гвардію, вів розпочав війну зі своїми сусідами, що дозволило максимально розширити територію Папської області. Саме за Юлія ІІ активізувалася співпраця Святого Престолу з духовно-лицарськими орденами, адже саме цей Папа Римський залучив їх у протистояння з дедалі більш загрозливим ворогом християнського світу - Османською імперією [Кернс, 1992, с. 270-310].

Зневілювавши свого основного конкурента за владу - Священну Римську імперію, папство несподівано для себе отримало новий виклик у вигляді Реформації. Ідея Реформації полягала в тому, що Святе Письмо має бути блищим до народу та друкуватися національними мовами. Єпископ мав бути обраним, а не призначеним Папою. Церковні таїнства оголошувалися звичайними обрядами. На думку вождів Реформації, монастирі слід було розпустити, а церковне майно конфіскувати на користь держави. Ідеї протестантизму ширилися Європою. Особливо бурхливо протестантизм наповнив Священну Римську імперію німецької нації. Там, як ніде в Європі було справедливим визначення: «Чия влада того й церква». Такий принцип дозволив світськім монархам Німеччини маніпулювати церковними справами з метою протистояння вчорашнім антагоністам - імперською канцелярією та Римською курією [Эпоха Реформации, 2002, с. 60-180].

Найбільш запекле протистояння між католицизмом та протестантизмом сталося під час Тридцятилітньої війни, що охопила майже всю Європу і відбувалася головним чином на німецьких землях. Наслідком цієї війни стало досягнення балансу, за якого Папство та Священна Римська імперія змирилися з існуванням протестантських церков, а протестанти в свою чергу зрозуміли, що їм не вдасться реформувати весь християнський світ. Надалі обидві сторони дотримувалися релігійної терпимості, хоча криваві ексцеси не були рідкістю. Реформація охопила й Балтійські землі, що належали ослабленому Тевтонському ордену [Кернс, 1992, с. 263290].

Подібно до того, як в минулому орієнтація на Папський престол давала більше волі та самостійності ніж орієнтація на імперський престол (оскільки папство розповсюджувало свої впливи шляхом юридичної сили, а імператор послуговувався насамперед на проекцію військової сили), в нових умовах Реформації місцевим князям було зручно мати кишенькового єпископа, який надавав князеві юридичну, тобто церковну на той час легітимність в межах його володінь. Проте таке просування ідеї протестантизму наштовхувалося на специфічні умови формування країн Центральної та Східної Європи, насамперед німецьких земель, де левова частина території належала князям-єпископам, монастирям та орденським державам [Смирин, 1977, с. 48-90].

Наростання протестантських настроїв на східноєвропейських та центральноєвропейських землях використовувалася їх католицькими сусідами для втримання переваг над прихильниками протестантизму. Саме в таких умовах відбувлася трансформація ідеї хрестових походів проти язичників в ідею хрестових походів проти єретиків-протестантів. Найбільш показовим та цікавим прикладом такої боротьби, ще до початку Реформації, на Сході Європи є Гуситські війни. Власне ця серія хрестових походів розтягнулася на кілька десятиліть. Хоча, як зазвичай за релігійними ідеями ховалися практичні інтереси сторін, їх ідейне оформлення потребувало світоглядного осмислення і було продуктом свого часу. Справжні витоки ідеології гуситів полягали радше в національних та соціальних протиріччях, що накопичувалися довгий час у королівстві Богемія. Справа в тому, що правлячу верхівку королівства Богемія та значну частину жителів Праги та інших великих міст Чехії складали німці, які були провідниками імперської політики на цих землях. Природним союзником та опорою їх панівного становища була католицька церква. Фактично церковні проповіді католицького духовенства сприяли консервації пригніченого стану чеського населення. Тому ідея формування протестантської спільноти фактично мала на меті не відрив від Риму як такий, а радше відрив від Риму, як засіб сепарації від впливу імперського німецького свавілля. Саме такі обставини сприяли швидкому посиленню гуситських протестантських ідей. Гусити досить швидко перейшли від проповіді до вигнання католицьких священників. Невдовзі король Богемії Владислав IV, керуючись вимогою імператора Сигізмунда, в 1419 р. наказав повернути втрачені храми католикам. Не бажаючи повернення католицьких порядків, гусити зібралися в місті Табір. Для розгону повстанців Папа Римський 1 березня 1420 р. оголосив про початок хрестового походу. Так почалася нова епоха хрестових походів, рушійною силою якої стали Тевтонський орден та орден Іонітів, як найбільш організовані військові лицарські ордени.

Основні вимоги гуситів відображають заклики ідеолога руху:

«Я говорив і говорю, що чехи в королівстві Чеському за законом і за вимогою природи повинні бути першими в посадах, так само як французи у Франції і німці у своїх землях.

Духовенство не вчить, а псує народ своєю розпустою, пов'язаною з багатством. Так треба відняти у нього багатство! Наступники Христа повинні бути бідні, як апостоли. А вони, навпаки, тільки й думають, як би ще збільшити свої багатства, для чого розсилають продавців індульгенцій і хижих монахів, які грабують бідний народ .

Ці єпископи вмовляють мене всенародно відректися, - ні! Не можу зрадити своїй совісті і осоромити віру Христову. Якщо відречуся від істини, то якими очима гляну на небо? Як смію подивитися в очі народу, якщо з моєї вини порушаться вікові його переконання? Ніколи! Порятунок стількох душ народу для мене дорожче мого тлінного тіла» [Степанова, Шевеленко, 1981, с. 14-21].

Гуситський рух був яскравим явищем XV ст. не тільки для Чехії, але і для всієї Європи. Саме в цій малій слов'янській країні вперше в історії виник всенародний опір монополії католицької церкви, що призвело у кінцевому підсумку до того, що вона визнала право чехів сповідувати свій різновид християнської релігії і тим самим втратила свою ідеологічну зверхність на століття раніше від перемоги загальноєвропейської Реформації. Але, звичайно, релігійна боротьба чехів становила лише один з аспектів складного громадського руху, викликаного економічними і соціальними причинами. В ході гуситского руху були вироблені різні програми зміни феодального ладу. Боротьба тих чи інших сил чеського суспільства XV ст. за здійснення цих програм - відповідно до соціальної приналежності окремих громадських прошарків - і становила стрижень гуситского руху.

Однак найважливіша особливість гусизму полягає в тому, що він не обмежився локальними рамками однієї країни - Чехії, а набув міжнародного резонансу, бо вся Європа, яку «очолювала» Римо-католицька церква в союзі з імператором Священної Римської імперії виступила проти чеських «єретиків» і їх програм перетворення існуючого суспільного ладу. Ця боротьба, яка мала досить запеклий характер і тривала три чверті століття чеської пройшла через два основних етапи. Перший, підготовчий етап охопив 1400 - 1419 рр. Це етап ідеологічного осмислення сил, формування основних напрямів руху. Другий етап, що тривав упродовж 1419 - 1471 рр. зветься нині гуситскою революцією. В її поступі виокремлюються три періоди: 1) 1419 - 1421 рр. - період найбільшого розмаху революції, піку її радикалізації; 2) 1422 р. - середина 1430-х рр. - період боротьби всередині Чеського королівства між різними таборами руху і проти іноземної інтервенції; 3) середина 1430-х рр. - 1471 р. - період еволюції трансформованого чеського суспільства та боротьба за утримання досягнутих рубежів.