Ідейні засади існування духовно-лицарських орденів у структурі католицької церкви

Перед загрозою зовнішньої небезпеки об'єдналися сили помірних і революційних гуситів. Ядром гуситських сил була народна армія, створена в Таборі. Її засновником став лицар Ян Жижка з Троцнова (1378 - 1424 рр.), учасник відомої битви під Грюнвальдом 15 липня 1410 р. Він був непересічним полководцем свого часу. Хоча його народна армія складалася головним чином з селян південної Чехії, це не заважало їй бути прекрасно вишколеною. Життя народного війська мало всі ознаки воєнного часу, тому основною метою Яна Жижки була підтримка в ньому військової дисципліни. Він не приймав в армію і виганяв з неї всіх невірних, неслухняних, брехунів, злодіїв, азартних гравців, мародерів, ненажер, розпусників. Попри те, що народна армія була озброєна косами і серпами, вона представляла грізну та мотивовану силу.

Учасники хрестового походу, впевнені в своїй перемозі, вирушили до Праги. 14 липня 1420 р. Ян Жижка розгромив війська хрестоносців, і ополчення Сигізмунда розсіялося. Перемога Жижки під Прагою викликала новий підйом революційного руху. Народні маси вилилися на своїх ворогів. Вони захоплювали королівські маєтки і маєтки панів, руйнували храми, монастирі, замки [Duncan, 2016].

Антифеодальна боротьба чеського селянства сколихнула народні маси німецьких і австрійських земель, активізувала виступи міського плебсу і селян проти феодальної експлуатації. Протягом 1415 - 1420 рр. у багатьох великих містах німецьких князівств відбувалися народні виступи. Відчувши небезпеку, феодали вдалися до вжиття привентивних заходів. Спеціально зібраний в Зальцбурзі церковний синод затвердив особливі рішення про припинення діяльності народних проповідників, про жорстокі страти і тортури для «єретиків». Проте жодні репресії не могли зупинити поширення серед повсталого народу антифеодальних ідей. Німецькі селяни і міські низи з жадібністю ловили кожну звістку про боротьбу чехів із феодалами. Вони підтримували і переховували проповідників від шукачів інквізиції. Багато осіб віддали в ці роки своє життя за справу боротьби проти сваволі феодалів. У Мейссене 1417 р. був спалений вигнаний з Праги Микола Дрезденський. У Магдебурзі зійшов на вогнище магістр Якоб Бремер, що поширював погляди Гуса. У Регенсбурзі спалили Ульріха Грюнледера. Страти німецьких гуситів тривали й надалі. У 1424 р. віддали своє життя проповідники, які поширювали «чеську єресь» - Йоганн Драндорф і Петер з Турнау. Багаття інквізиції загорілися не тільки в Тюрінгії та Баварії, але і в Бранденбурзі та далеких західних областях Священної Римської імперії, аж до берегів Північного моря і гирла Рейну. Проте ніщо не могло перешкодити поширенню гуситських ідей. Багато прихильники гуситів залишали рідні місця, йшли в Чехію, щоб влитися в ряди повстанців. Серед героїчних захисників Табора налічувалося чимало німців, особливо з Тюрінгії та Саксонії, а також вихідців з австрійських земель [Мацек, 1954, с. 232].

На жаль, збережені джерела не дають нам достатнього матеріалу, на підставі якого можна було б уявити повну картину участі польського народу в революційній боротьбі чехів. Проте навіть окремі, ізольовані повідомлення, що дійшли до наших днів, показують обстановку напруженості, що існувала в ті роки в Польщі. У 1421 р. в Познанської консисторії судився Адам з Мосіна, який був винен в тому, що побив свого противника, який образив в суперечці гуситів і пам'ять Гуса. З протилежного боку Польщі - в Куявії у 1424 р. був звинувачений в гусизмі священик Шимон з Конояд. Переслідування змусили його відмовитися від «єретичних помилок». Пізніше, в 1430 р. він знову був звинувачений в тому, що вихваляв сімох поляків, які втекли до Чехії на допомогу повстанню таборитів. У 1425 р. згадуються гусити в Любліні. Католицькі інквізитори жорстоко розправлялися з усіма запідозреними в «чеській єресі». У польських містах, особливо в Сілезії, диміли багаття, на яких спалювали прихильників гусизма. Народ вважав страчених мучеників святими і відповідав на посилення репресій актами справедливої відплати, розправляючись з найбільш ненависними інквізиторами [Davies, 1984, с. 150-300].

Якщо народні маси, критикуючи церкву, вели об'єктивну боротьбу проти феодального гніту, то багато хто з кола польських шляхтичів співчували чеському руху лише з огляду на сподівання використання його для збільшення своїх багатств за рахунок католицької церкви в самій Польщі. Деякі польські шляхтичі вважали, що союз з повсталим чеським лицарством допоможе Польщі в її боротьбі проти німецької феодальної агресії. Втім, час найбільшого поширення гуситських ідей серед феодалів Польщі відноситься до більш пізнього періоду - до 30-х рр. XV ст. В описуваний час польські феодали обмежили свої виступи проти церкви тим, що відмовлялися платити десятину та інші церковні побори. Випадки захоплення володінь, що належали церковним магнатам і монастирям, засвідчені в документах, були порівняно рідкісні. Так, шляхтич Спітек з Мельштина не побоявся зайняти землі самого канцлера - краківського єпископа Збігнєва Олесницького. Скликавши загін зі своїх селян, Спітек вступив в збройну боротьбу з єпископом. Проте йому перешкодили королівські війська. Інший шляхтич з Великої Польщі, Абрагам із Збоншинь протягом низки років вів боротьбу проти церковних феодалів, але також змушений був відступити під натиском королівських загонів. Згодом Олесницький писав королю, що йому і його помічникам довелося докласти багато зусиль, щоб викорінити гуситську «єресь» і не допустити її поширення в польських землях [Первольф, 1890, с. 39-59].

Фактичний кінець ідеям духовно-лицарських орденів, як суттєвому суспільному явищу, поклала Грюнвальдська битва. Власне тоді відбулося тектонічне зміщення мислення європейських інтелектуалів Східної Європи. З проникненням ідей Відродження відбулося зміщення ідентичності людей з релігійної на національну. Подібно до того як на Апеннінському півострові швидко набирав обертів рух за повернення до римської культури, у країнах Східної Європи, насамперед в Польщі, набула популярності тенденція пошуку свого коріння. Так народилася Сарматська теорія.

Про сарматизм вперше заговорив польський історик Ян Длугош. Ідея Сарматизму полягала в наступному: польська шляхта вважала за своїх предків сарматів - грізне войовниче плем'я, що вело кочовий спосіб життя та було винахідником лицарського обладунку і бойового порядку тяжкої кінноти. Сармати були витісненні з України німецьким племенем готів у ІІ ст. н. е. Цей міф ліг на благодатний ґрунт, адже вирішував відразу кілька завдань, які стояли перед польським суспільством. По-перше, він допомагав розмежувати польське населення за становим принципом, використовуючи не лише старі церковні тези, а й нові, які відповідали духу часу. Прихильники сарматизму вважали, що польська шляхта та польські хлопи - два різні народи. Для посилення наочності цієї тези вони використовували зовнішні відмінності між собою та селянами і культивували їх. Фактично створювалася ціла матеріальна культура, яка була побудована на уявленні польської шляхти про сарматський побут. Обов'язковими ознаками справжнього сармата були: чесність, національна гордість, сміливість та волелюбність. Особливо дисонує з попереднім досвідом ідейного обґрунтування суспільних запитів національна гордість як новоутворення, яке було немислиме в Середньовіччі.

Наступним завданням з яким впорався сарматизм було пояснення правомірності польської влади над землями України, адже саме з України готи витіснили сарматів до Польщі. І останнє, найбільш важливе завдання, яке вирішувала сарматська теорія стало перетягування ковдри захисника європейських народів з лицаря-хрестоносця на вільного воїна та сучасного «сармата» - польського шляхтича, який був володарем степу та захисником як старих, у вигляді католицької церкви, так і нових європейських ідеалів, що полягали у волелюбності та особистій свободі [Davies, 1984, с. 150-218].

Власне утвердження ідей сарматизму поклало кінець ідеологічному обґрунтуванню діяльності духовно-лицарських орденів у Східній Європі. І якщо окремі духовно-лицарські ордени, зокрема орден Іонітів, продовжують існувати у наш час, проте кінець ідеологічній доктрині їх функціонування поклали саме Грюнвальдська битва та сарматська теорія.

Висновки

Досліджуючи духовно-лицарські ордени, як специфічне явище середньовічної Європи, можна зробити наступні висновки.

В умовах краху Західної Римської імперії та того типу суспільства, яке було породжене ним, саме єпископ Риму став тією єдиною силою, яка зуміла оволодіти тими функціями держави, які стояли на заваді потрапляння в лабета анархії не лише Риму, а й частини територій колишньої імперії, Німеччини, Скандинавії та слов'янських земель, що увійшли до католицького культурного простору.

Існування духовно-лицарських орденів не було чимось штучним та пов'язаним виключно з потребами та ідеями, актуалізованими хрестовими походами до Святої Землі. Вони були глибоко детерміновані тими обставинами в яких розвивалися католицька церква та середньовічна Європа. І хоча еволюція уявлень про саму ідею військової сили в руках церкви не мала лінійного характеру, проте кожний наступний її етап розвитку лягав на твердий підмурівок у вигляді інтелектуального осмислення католицькими мислителями та видатними релігійними діячами.

Скрізь де католицька церква прагнула опиратися на силу, саме духовно- лицарські ордени ставали дієвим інструментом її проекції. Саме вони перебували на вістрі боротьби Святого Престолу за розширення свого впливу та були авангардом його сил.

Оскільки духовно-лицарські ордени мали феодальну середньовічну природу, ідейне обґрунтування їх існування за Нової доби зазнало суттєвої еволюції. Надалі існування духовно-лицарських орденів стало радше даниною традиціям ніж конкретною суспільною потребою в них.

Список використаних джерел та літератури

1. Андреев, А., 2005. Монашеские ордена. Власть над душами, Москва: Эксмо, Алгоритм, 648 с.

2. Балакин, В. Д., 2004. Творцы Священной Римской империи, Москва: Молодая гвардия, 356 с.

3. Беларуская энцыклапедыя: У18 т., т. 5: Гольцы - Дагон, 1997. Минск: БелЭн, 576 с.

4. Вишневский, А. А., 2006. Каноническое право. Древняя Церковь и западная традиция, Москава, 276 с.

5. Гергей, Е., 1996. История папства, Москва: Республика, 320 с.

6. Голосова, О. Е., 2018. Преподобный Венедикт Нурсийский: Свет Темных веков, Москва: Лепта, 392 с.

7. Грушевський, М. С., 1900. Історія України-Руси, т. 3: До року 1340, Львів, 586 с.

8. Жарков, С., 2008. Рыцарские ордена в бою, Москва: «Эксмо», 448 с.

9. Заборов, М. А., 1962. Крестоносцы и их походы на Восток в XI - XIII вв., Москва: Учпедиз, 360 с.

10. Захаров, В. А., Чибисов, В. Н., 2009. Орден госпитальеров, Санкт-Петербург: Алетейя, 464 с. История крестовых походов, 1995. Москва: МГП Вос., 312 с.

11. История средних веков: Европа и Азия, 2000. Минск: «Харвест», 255 с.

12. Карсавин, Л. П., 1918. Культура средних веков, Петроград: Огни, 221 с.

13. Кенигсбергер, Г., 2001. Средневековая Европа: 400 - 1500 годы, Москва: Весь Мир, 384 с.

14. Кернс, Е., 1992. Дорогами Християнства, Москва, Протестант, 299 с.

15. Кравцова, Е., 2016. Францисканский орден. От апостольского движения к ученой корпорации, Москва: «Центр гуманитарных инициатив», 320 с.

16. Ли, Г. Ч., 2002. История тамплиеров, Москва: ОЛМА-Пресс, 381 с.

17. Лозинский, С. Г., 1986. История папства, Москва, 382 с.

18. Лурье, В., 2006. История византийской философии. Формативный период, Санкт-Петербург: Axioma, 553 с.

19. Лэнг, Д., 2004. Армяне: народ-созидатель, Москва: Центрполиграф, 348 с.

20. Мацек, Й., 1954. Гуситское революционное движение, Москва: Изд-во иностр. лит-ры, 232 с. Мельвиль, М., 2003. История ордена Тамплиеров, Санкт-Петербург, 416 с.

21. Митрофанов, П., 2003. История Австрии с древнейших времён до 1792 г., Москва, 160 с. Монусова, Е., 2010. Полная история рыцарских орденов в одной книге, Москва: АСТ, 351 с. Насевіч, В., 2005. Міндоуг, Вялікае Княства Літоускае. Энцыклапедыя у 3 т., т. 2: Кадзцкі корпус-Яцкевіч, Минск: БелЭн, с. 312- 313.

22. Настенко, И. А., Яшнев, Ю. В., 2005. История мальтийского ордена: в 2 кн. Книга 1. Из глубины веков: госпитальеры в Святой Земле, на Кипре, Родосе и Мальте. Xl - XVIII вв., Москва: «Русская панорама», 416 с.

23. Неедлы, З., 1944. Вековая борьба западных и южных славян против германской агрессии, Москва: Огиз. Гос. изд-во полит. лит-ры, 221 с.

24. Первольф, И., 1890. Славяне, их взаимные отношения и связи, т. ІІІ, ч. І, Варшава, 59 с. Рубльова, Н. С., 2007. Католицька церква, Енциклопедія історії України: у 10 т., т. 4: Ка-Ком, Київ: Наукова думка, с. 141.

25. Смирин, М. М., 1977. Германия в XVI и в начале XVII в., История средних веков в двух томах, т. 2, Москва: Высшая школа, 325 с.

26. Степанова, В. Е., Шевеленко, А. Я., 1981. Хрестоматия. История средних веков (XV - XVII века), часть II, Москва, с. 14- 21.

27. Тома Аквінський, 2003. Коментарі до Арістотелевої «Політики», Київ: Основи, 796 с.

28. Томпсон, Э. A., 2003. Римляне и варвары. Падение Западной империи, Санкт-Петербург: Издательский Дом «Ювента», 288 с.

29. Урбан, В., 2010. Тевтонский орден, Москва: ООО «АСТ», Астрель, 416 с.

30. Хлевов, А., 2008. Краткая история средних веков, Санкт-Петербург: Амфора, 368 с.

31. Шмитт, К., 2000. Римский католицизм и политическая форма, Политическая теология, Москва: Канон-Пресс-Ц, с. 99-154.

32. Эпоха Реформации, 2002. Европа, Минск: Харвест, 624 с.

33. Юридична енциклопедія: т. 2: Д-Й, 1998. Київ: Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 744 с.

34. Biskup, M., Labuda G., 1988. Dzieje zakonu krzyzackiego w Prusach: gospodarka, spoleczenstwo, panstwo, ideologia, Gdansk, 625 s.

35. Davies, D., 1984. A History of Poland. Volume I. The Origins to 1795, New York: Columbia University, 367 p.

36. Di Donato, F., 1996. Esperienza e ideologia ministerial nella crisi dell'ancien rйgime, Jovene, Napoli, 63 p.

37. Duncan, H, 2016. An Alsatian Nobleman's Account of the Second Crusade against the Hussites: New Edition, Translation, and Interpretation, Crusades, vol. 15, p. 199-221.

38. Ehrman, B. D., 2004. A Brief Introduction to the New Testament, Oxford: Oxford University Press, 424 p.

39. Favier, J., 2006. Les Papes d'Avignon, Paris, 826 p.

40. Ferdinand, R., 1985. Gahbauer: Die Teilung des Imperium Romanum als Ursache fьr die ost-westliche Kirchenspaltung, Ostkirchliche Studien, № 34, s. 105-127.

41. Giovanni, V., 1991. Nuova Cronica di Firenze, Parma, 1991. 1644 s.

42. Gorski, K., 1977. Zakon Krzyzacki a powstanie panstwa pruskiego, Wroclaw, Warszawa, Krakow, Gdansk, 219 s.

43. Grodziski, S., 1997. Habsburgowie Dynastie Europy, Wroclaw 1997, s. 101-136.

44. Karlheinz, B., 2006. Der Ordensstaat PreuЯen und der Niederrhein - insbesondere Geldern, Annalen des Historischen Vereins fьr den Niederrhein, N 209, s. 139- 216.

45. Knowles, D., 1967. Church and State in Christian History, Journal of Contemporary History, vol. 2, N 4, p. 29-43.

46. Norwich, J. J., 2012. Absolute Monarchs: A History of the Papacy, London: Random House, 528 p. Ridder-Symoens, H., 2003. A History of the University in Europe: Universities in the Middle Ages, I, Cambridg: Cambridge University Press.

47. Whelton, M., 1998. Two Paths: Papal Monarchy - Collegial Tradition, Salisbury: Regina Orthodox Press, 113 p.

References

1. Andreev, A., 2005. Monasheskie ordena. Vlast' nad dushami [Monastic orders. Power over souls], Moskva: Eksmo, Algoritm, 648 s.

2. Balakin, V. D., 2004. Tvorcy Svyashchennoj Rimskoj imperii [Creators of the Holy Roman Empire], Moskva: Molodaya gvardiya, 356 s.

3. Belaruskaya encyklapedyya: U 18 t., t. 5: Gal'cy - Dagon [Belarusian encyclopedia: In 18 vols., vol. 5: Galtsi - Dagon], 1997. Minsk: BelEn, 576 s.

4. Vishnevskij, A. A., 2006. Kanonicheskoe pravo. Drevnyaya Cerkov' i zapadnaya tradiciya [Canon law. Ancient Church and Western Tradition], Moskava, 276 s.

5. Gergej, E., 1996. Istoriya papstva [History of the Papacy], Moskva: Respublika, 320 s.

6. Golosova, O. E., 2018. Prepodobnyj Venedikt Nursijskij: Svet Temnyh vekov [Rev. Benedict of Nursia: The Light of the Dark Ages], Moskva: Lepta, 392 s.

7. Hrushevskyi, M. S., 1900. Istoriia Ukrainy-Rusy, t. 3: Do roku 1340 [History of Ukraine-Rus, vol. 3: To the year 1340], Lviv, 586 s.

8. Zharkov, S., 2008. Rycarskie ordena v boyu [Knightly orders in battle], Moskva: «Eksmo», 448 s.

9. Zaborov, M. A., 1962. Krestonoscy i ih pohody na Vostok v XI - XIII vv. [Crusaders and their campaigns to the East in the XI - XIII centuries], Moskva: Uchpediz, 360 s.

10. Zaharov, V. A., Chibisov, V. N., 2009. Orden gospital'erov [Order of Hospitallers], Sankt-Peterburg: Aletejya, 464 s.

11. Istoriya krestovyh pohodov [History of the Crusades], 1995. Moskva: MGP Vos., 312 s.

12. Istoriya srednih vekov: Evropa i Aziya [History of the Middle Ages: Europe and Asia], 2000. Minsk: «Harvest», 255 s.

13. Karsavin, L. P., 1918. Kul'tura srednih vekov [Culture of the Middle Ages], Petrograd: Ogni, 221 s.

14. Kenigsberger, G., 2001. Srednevekovaya Evropa: 400 - 1500 gody [Medieval Europe: 400 - 1500], Moskva: Ves' Mir, 384 s.

15. Kerns, E., 1992. Dorogami Hristiyanstva [The Roads of Christianity], Moskva, Protestant, 299 s.

16. Kravcova, E., 2016. Franciskanskij orden. Ot apostol'skogo dvizheniya k uchenoj korporacii [Franciscan Order. From the Apostolic Movement to the Scientific Corporation], Moskva: «Centr gumanitarnyh iniciativ», 320 s.

17. Li, G. Ch., 2002. Istoriya tamplierov [History of the Templars], Moskva: OLMA-Press, 381 s.

18. Lozinskij, S. G., 1986. Istoriya papstva [History of the Papacy], Moskva, 382 s.

19. Lur'e, V., 2006. Istoriya vizantijskoj filosofii. Formativnyj period [History of Byzantine philosophy. Formative period], Sankt-Peterburg: Axioma, 553 s.

20. Leng, D., 2004. Armyane: narod-sozidatel' [Armenians: People-Creator], Moskva: Centrpoligraf, 348 s.

21. Macek, J., 1954. Gusitskoe revolyucionnoe dvizhenie [Hussite revolutionary movement], Moskva: Izd- vo inostr. lit-ry, 232 s.

22. Mel'vil', M., 2003. Istoriya ordena Tamplierov [History of the Order of the Templars], Sankt- Peterburg, 416 s.

23. Mitrofanov, P., 2003. Istoriya Avstrii s drevnejshih vremyon do 1792 g. [History of Austria from ancient times to 1792], Moskva, 160 s.

24. Monusova, E., 2010. Polnaya istoriya rycarskih ordenov v odnoj knige [The complete history of knightly orders in one book], Moskva: AST, 351 s.

25. Nasevich, V., 2005. Mindoяg [Mindaugas], Vyalikae Knyastva Litoyskae. Encyklapedyya u 3 t., t. 2: Kadecki korpus-Yackevich, Minsk: BelEn, s. 312- 313.

26. Nastenko, I. A., Yashnev, Yu. V., 2005. Istoriya mal'tijskogo ordena: v 2 kn. Kniga 1. Iz glubiny vekov: gospital'ery v Svyatoj Zemle, na Kipre, Rodose i Mal'te. Xl - XVIII vv. [History of the Order of Malta: in 2 books. Book 1. From the depths of the centuries: hospitallers in the Holy Land, Cyprus, Rhodes and Malta. Xl - XVIII centuries], Moskva: «Russkaya panorama», 416 s.

27. Needly, Z., 1944. Vekovaya bor'ba zapadnyh i yuzhnyh slavyan protiv germanskoj agressii [Century struggle of western and southern Slavs against German aggression], Moskva: Ogiz. Gos. izd-vo polit. lit-ry, 221 s.

28. Pervol'f, I., 1890. Slavyane, ih vzaimnye otnosheniya i svyazi, t. Ill, ch. I [Slavs, their mutual relations and connections, vol. III, part I], Varshava, 59 s.

29. Rublova, N. S., 2007. Katolytska tserkva [Catholic Church], Entsyklopediia istorii Ukrainy: u 10 t., t. 4: Ka-Kom, Kyiv: Naukova dumka, s. 141.

30. Smirin, M. M., 1977. Germaniya v XVI i v nachale XVII v. [Germany in the XVI and early XVII centuries], Istoriya srednih vekov v dvuh tomah, t. 2, Moskva: Vysshaya shkola, 325 s.

31. Stepanova, V. E., Shevelenko, A. Ya., 1981. Hrestomatiya. Istoriya srednih vekov (XV - XVII veka), chast' II [Reader. History of the Middle Ages (XV - XVII centuries), part II], Moskva, s. 14- 21.

32. Toma Akvinskyi, 2003. Komentari do Aristotelevoi «Polityky» [Comments on Aristotle's "Politics"], Kyiv: Osnovy, 796 s.

33. Tompson, E. A., 2003. Rimlyane i varvary. Padenie Zapadnoj imperii [Romans and Barbarians. The Fall of the Western Empire], Sankt-Peterburg: Izdatel'skij Dom «Yuventa», 288 s.

34. Urban, V., 2010. Tevtonskij orden [Teutonic Order], Moskva: OOO «AST», Astrel', 416 s.

35. Hlevov, A., 2008. Kratkaya istoriya srednih vekov [A brief history of the Middle Ages], Sankt- Peterburg: Amfora, 368 s.

36. Shmitt, K., 2000. Rimskij katolicizm i politicheskaya forma [Roman Catholicism and political form], Politicheskaya teologiya, Moskva: Kanon-Press-C, s. 99-154.

37. Epoha Reformaci [Epoch of the Reformation]i, 2002. Evropa, Minsk: Harvest, 624 s.

38. Yurydychna entsyklopediia: t. 2: D-Y [Legal encyclopedia: vol. 2: D-Y], 1998. Kyiv: Ukrainska entsyklopediia im. M. P. Bazhana, 744 s.

39. Biskup, M., Labuda G., 1988. Dzieje zakonu krzyzackiego w Prusach: gospodarka, spoleczenstwo, panstwo, ideologia [Acts of the Crusader Law in Prussia: economy, society, nobility, ideology], Gdansk, 625 s. [in Polish].

40. Davies, D., 1984. A History of Poland. Volume I. The Origins to 1795, New York: Columbia University, 367 p. [in English].

41. Di Donato, F., 1996. Esperienza e ideologia ministeriale nella crisi dell'ancien rйgime [Experience and ministerial ideology in the crisis of the regime], Jovene, Napoli, 63 p. [in Italian].

42. Duncan, H, 2016. An Alsatian Nobleman's Account of the Second Crusade against the Hussites: New Edition, Translation, and Interpretation, Crusades, vol. 15, p. 199-221. [in English].

43. Ehrman, B. D., 2004. A Brief Introduction to the New Testament, Oxford: Oxford University Press, 424 p. [in English].

44. Favier, J., 2006. Les Papes d'Avignon [The Popes of Avignon], Paris, 826 p. [in French].

45. Ferdinand, R., 1985. Gahbauer: Die Teilung des Imperium Romanum als Ursache fьr die ost-westliche Kirchenspaltung [Gahbauer: The division of the Roman Empire as the cause of the east-west church division], Ostkirchliche Studien, № 34, s. 105-127. [in German].

46. Giovanni, V., 1991. Nuova Cronica di Firenze [New Chronicle of Florence], Parma, 1991. 1644 s. [in Italian].

47. Gorski, K., 1977. Zakon Krzyzacki a powstanie panstwa pruskiego [The Teutonic Order and the rise of the Prussian state], Wroclaw, Warszawa, Krakow, Gdansk, 219 s. [in Polish].

48. Grodziski, S., 1997. Habsburgowie Dynastie Europy [Habsburg Dynasties of Europe], Wroclaw 1997, s. 101-136. [in Polish].

49. Karlheinz, B., 2006. Der Ordensstaat PreuЯen und der Niederrhein - insbesondere Geldern [The Order of Prussia and the Lower Rhine - especially Geldern], Annalen des Historischen Vereins fьr den Niederrhein, N 209, s. 139- 216. [in German].

50. Knowles, D., 1967. Church and State in Christian History, Journal of Contemporary History, vol. 2, N 4, p. 29-43. [in English].

51. Norwich, J. J., 2012. Absolute Monarchs: A History of the Papacy, London: Random House, 528 p. [in English].

52. Ridder-Symoens, H., 2003. A History of the University in Europe: Universities in the Middle Ages, I, Cambridg: Cambridge University Press. [in English].

53. Whelton, M., 1998. Two Paths: Papal Monarchy - Collegial Tradition, Salisbury: Regina Orthodox Press, 113 p. [in English].

Размещено на Allbest.ru