Єпископські та монастирські сфрагіси 1690–1735 рр. як джерело до вивчення історії Марамороської православної єпархії та Марамороського унійного вікаріату

Размещено на http://www.allbest.ru/

Єпископські та монастирські сфрагіси 1690-1735 рр. як джерело до вивчення історії Марамороської православної єпархії та Марамороського унійного вікаріату

Олександр Монич

протоієрей, ThDr, кандидат богослов'я (PhD), аспірант кафедри археології, етнології та культурології, ДВНЗ «Ужгородський національний університет», Ужгород

Іван Міськов

кандидат історичних наук, доцент кафедри культури та соціально-гуманітарних дисциплін, Закарпатської академії мистецтв, Ужгород

У статті досліджуються сфрагістичні джерела, що безпосередньо стосуються діяльності Марамороської православної єпархії та Марамороського унійного вікаріату кінця XVII-го - першої половини XVIII століття. За допомогою допоміжних дисциплін автори роблять спробу заповнення «білих плям» у сторінках церковної історії краю. Обраний для вивчення період історії Мукачівської єпархії характеризується інституційною розбудовою двох нових єпархій, які виокремилися з древньої Мукачівської - Мукачівської греко-католицької та нової - Марамороської православної єпархії. У результаті активної прозелітичної діяльності єпископату в 1723 році перша із вказаних одиниць створює в комітаті Мараморош унійний вікаріат, який в часі набуває статусу єпархії. Активна фаза розвитку обидвох еклізійних одиниць тривала з 1690 по 1730 роки. У цей період відбуваються ключові інституційні процеси, які сприяли формуванню та утвердженню двох контр-центрів. Результати статті інноваційно презентують бачення й аналіз джерел, які нерозривно пов'язані з формуванням двох церковних центрів. На основі опрацьованих єпископських і монастирських сфрагісів вносяться нові корективи в наявні парадигми про адміністрування й управління єпархій. Залучена методологія відкриває широке поле для дискусії та подальшого вивчення історії Церкви на Закарпатті у вказаний період. Використані при дослідженні принципи евристики дозволяють по-новому подивитися на окремі процеси в розбудові еклізійних центрів. Мова йде про єпископські висвячення чернецтва, фактичні юрисдикційні статуси вікаріїв, процеси укладання земельних договорів про оренду та позику під заставу, монастирську епістолярну спадщину, єпархіальну діяльність щодо відкриття нових монастирів та оновлення керівного сегменту наявних, реакцію парафій у часи введення унії в Марамороші тощо. Водночас аналіз монастирських та єпископських сфрагісів також дозволяє ширше проаналізувати і дослідити специфічну тему розвитку документообігу єпархій, юридичної складової у формуванні єпархій, а також становлення їхнього церковно-канонічного статусу. Крім того, тема суттєво розвиває сфрагістику як науку в зрізі вузької її спеціалізації у вивченні церковно-адміністративних складових та їх розвитку. Виявлені та опрацьовані документи констатують факт того, що церковна сфрагістика у вказаний період перебувала в процесі саморозвитку, ідентифікації, верифікації, вдосконалення та легітимності, яких потребувала тогочасна церковна ситуація.

Ключові слова: Мараморош, церква, єпископ, єпархія, вікаріат, печатка, підпис.

Olexandr Monych

Archpriest, ThDr, PhD, Postgraduate Student of the Department of Archeology, Ethnology and Cultural Studies,

Uzhhorod National University, Uzhhorod

Ivan Miskov

PhD, Associate Professor of Culture and Social Sciences,

Transcarpathian Academy of Arts, Uzhhorod

BISHOP'S AND MONASTERY SPHRAGES OF 1690 - 1735, AS A SOURCE FOR THE STUDY OF HISTORY OF MARAMOROSH ORTHODOX DIOCESE AND THE MARAMOROSH UNION VICARIATE

The article examines sphragistic sources directly related to the activities of the Maramorosh Orthodox Diocese and the Maramorosh Union Vicariate of the late XVII - first half of the XVIII century. With the help of auxiliary disciplines, the authors attempt to fill in the "white spots" in the pages of church history of the region. The period of the history of the Mukachevo diocese chosen for study is characterized by the institutional development of two new dioceses, which separatedfrom the ancient Mukachevo diocese - Mukachevo Greek Catholic and the new - Maramorosh Orthodox Diocese. As a result of the active proselytizing activity of the episcopate in 1723, the former of these units created a union vicariate in the Maramorosh County, which in time acquired the status of a diocese. The active development phase of both ecclesiastical units lasted from 1690 to 1730. During this period, vital institutional processes took place, which contributed to forming and establishing two countег centers. The results of the research article innovatively present the vision and analysis of sources that are inextricably linked to the formation of two church centers. Based on the elaborated episcopal and monastic sphragis, new adjustments are made to the existing paradigms of administration and management of dioceses. The detailed methodology opens a wide field for discussion and further study of the history of the Church in Transcarpathia in this period. The principles of heuristics used in the study allow us to look in a new way at individual processes in the construction of ecclesiastical centers. These include episcopal ordinations of monks, de facto jurisdictional statuses of vicars, processes of concluding land lease and loan agreements, monastic epistolary heritage, diocesan activities to open new monasteries and renovate the leading segment of existing ones, the reaction ofparishes during the introduction of the union in Maramorosh, etc. At the same time, the analysis ofmonastic and episcopal sphragis also allows for a broader analysis and research of the specific topic of the development of the document flow of dioceses, the legal component in the formation of dioceses, and the formation of their church-canonical status. In addition, the topic significantly develops sphragistics directly as a science in terms of its narrow specialization in the study of church- administrative components and their development. Discovered and processed documents state the fact that church sphragistics in this period was in the process of self-development, identification, verification, improvement, and legitimacy, which required the then church situation.

Keywords: Maramorosh, church, bishop, diocese, vicariate, seal, signature.

Постановка проблеми

єпископські монастирські православна єпархія

Церковна сфрагістика доби утворення та розвитку Марамороської православної єпархії і Марамороського унійного вікаріату, який із часом видозмінився в дієцезію, - неоціненне джерело для дослідження церковної історії та спеціальних історичних дисциплін. Печатки, окрім інформативності зображень, агіографічних та архітектурних сюжетів, ініціалів, написів, подають й низку топонімів. Написи географічних назв у церковних печатках Закарпаття, за даними сфрагістики, окремим об'єктом досліджень у широкому спектрі ще не ставали. Загалом церковна сфрагістика (геральдика) Мараморощини майже не досліджувалася.

До сьогодні сфрагістичний матеріал, який зберігається у фондах Державного архіву Закарпатської області (далі - ДАЗО), досліджувався вибірково, а тому є потреба в цілісному розкритті заявленої теми дослідження. У контексті діяльності обидвох церковних центрів Мараморощини актуальною є багатоаспектна рецепція історії їхнього розвитку. Суттєво це завдання виконується завдяки методології допоміжних наук і досліджень.

Дослідницькою проблемою у вивченні церковного Мараморошу є однобоке тлумачення передусім історичного контексту, в якому розвивалися нова - Марамороська православна (з 1690 р.) і юрисдикційно трансформована (з 1646 р.) стара-нова Мукачівська греко-католицька єпархії. Вибірково обрані та опрацьовані сфрагіси з одного боку спростовують твердження про нібито насильницьку еклізійну експансію території Мараморошу мукачівським греко-католицьким єпископатом. З іншого - піддають сумніву факт всеохоплюючої юрисдикційної присутності і діяльності в комітаті православного єпископату.

Наявні монастирські печатки першої чверті XVIII століття переконують, що окремі, теоретично православні, обителі в той же час практично і юридично вже були під владою Мукачівського унійного єпископа. Підписані грамоти, монастирські звернення, прохання та листування інколи завірялися, по факту, греко-католицьким чернецтвом і духовенством, однак по суті в деяких монастирях у той же час ще проживало православне чернецтво, яке теж мало свої атрибути для необхідного документообігу.

Уникаючи штампів і домінантних концепцій сьогодні, можна чітко декларувати факт того, що перехід духовенства та чернечих осередків у 1700-1730 роках від православної юрисдикції до греко-католицької на території комітату відбувався поступово. Цьому сприяли політичні, соціальні та внутрішньоцерковні чинники. Однією з найбільших проблем при цьому є саме визначення одночасних статусів духовенства, чернечих осередків і панівного єпископату в Марамороші. Тому аналіз сфрагістичного матеріалу, сподіваємося, дозволить прояснити деякі розбіжності в тлумаченні юрисдикційних та канонічно-правових статусів, нюансів і фактів.

Метою дослідження передусім є аналіз відомих та нововиявлених єпископських і монастирських печаток. При цьому увага зосереджуватиметься передусім на: ідентифікації сфрагисів, їхньому фаховому описі, визначенні датування тощо. У рамках окресленої мети у статті розв'язується ряд завдань: за допомогою сфрагістичного та геральдичного матеріалу простежити часові рамки і хронологію переуступлення православних монастирів греко-католицькому вікаріату та єпископату; на основі джерельного матеріалу проаналізувати діяльність єпископату та чернецтва, а також окреслити головні етапи в розбудові як православної, так і греко-католицької єпархії у вказаний час.

Аналіз джерел та літератури

Єпископські та монастирські печатки церковного Мараморошу кінця XVII-го - першої чверті XVIII ст. є маловивченою, недостатньо представленою в предметній історіографії темою. За хронологічним принципом вкажемо основні праці, у яких прямо або ж дотично досліджується заявлена тема.

У когорті дослідників, які спорадично або ж безпосередньо вивчали зазначену тему, були: о. Анатолій Кралицький [Кралицькый, 2019], о. Іван Дулішкович [Дулишкович, 1875; Дулишкович, 1877] Janos Mihalyi [Mihalyi, 1900], Алексей Петров [Петров, 1905; Петров, 1906], Antal Hodinka [Hodinka, 1911], Mihaly Balogh [Balogh, 1909], о. Василій Гаджеґа [Гаджеґа, 1922], о. Юрій Жаткович [Жаткович, 2008], о. Гліб Кінах [Кінах, 1926; Кінах, 1938], Michal Lacko [Lacko, 1975], о. Василий (Пронин) [Пронин, 2009], о. Атанасій Пекар [Пекар, 1991; Пекар, 1997a; Пекар, 1997b; Пекар, 2014], о. Михайло Лучкай [Лучкай, 2002], o. Alexandr Baran [Baran, 1962], Ласло Дэже [Дэже, 1969], o. Jozef Timkovic [Vladimirus de juxta Hornad - J. V. Timkovic, 2004], Іштван Удварі [Удварі, 2000; Удварі, 2002; Удвари, 2005], Іштван Баан [Baan, 2017], Володимир Мороз [Мороз, 2016; Мороз, 2017; Мороз, 2018], Ондраш Добош [Добош, 2021], Олександр Монич [Монич, 2008; Монич, 2009a;

Монич, 2009Ь; Монич, 2018; Монич, 2019а; Монич, 2019Ь; Монич, 2021а; Монич, 2021Ь], Олександр Орос [Орос, 2008], Сергій Вискварко [Вискварко, 2011], Володимир Фенич [Фенич, Цапулич, 2004] та ін.

Сьогодні історичні дослідження єпископських гербів та печаток Мукачівської греко-католицької єпархії XVIII - першої половини XX століття розміщені в окремих публікаціях та монографії Михайла Приймича [Приймич, 2007; Приймич, 2014; Приймич, 2017а; Приймич, 2017Ь] та Йосипа Кобаля [Кобаль, 2003]. Названі дослідники найбільшу увагу приділяють епосі єпископа Андрія Бачинського, а тому їхні праці мають лише дотичний стосунок до теми нашого дослідження. Окреме дослідження печаток і гербів родини Друґетів опубліковано в колективній праці, присвяченій добі роду Друґетів [Доба Друґетів, 2021]. Свого часу дворянська родина Другетів мала свої інтереси в комітаті Мараморош, однак державна сфрагістика цієї епохи є віддаленою від церковних процесів комітату на зламі XVIII століття. Загалом церковну геральдику православного Мараморошу досліджує Іван Міськов [Міськов, 2019; Міськов, 2000а; Міськов, Сліпецький, 2020; Міськов, 2021а; Міськов, 2021Ь]. Указаний учений предметно вивчає тему печаток і гербів Мукачівських (Марамороських) єпископів тільки в одній праці, що, звичайно, не може претендувати на наукову вичерпність.

Частина єпископських та монастирських грамот, указів, листувань та розпоряджень дешифрована й опублікована в каталозі «Мукачівська Греко-католицька єпархія. Документи» [Мукачівська Греко-католицька єпархія, 2007; Мукачівська Греко-католицька єпархія, 2012; Мукачівська Греко-католицька єпархія, 2015]. Окремі єпископські та монастирські сфрагіси XVII - XVIII ст. опубліковані в предметно-тематичному каталозі документів ДАЗО «Давні монастирі Мукачівської єпархії (1360 - 1800)» [Давні монастирі Мукачівської єпархії (1360 - 1800), 2021].

Існує також кілька спільних авторських проєктів, у яких дотично вивчається питання розбудови чернечого життя Мараморошу вказаного періоду [Світлинець, Канайло, 2009; Данилець, Пімен (Мацола), ієромонах, 2009, Данилець, Монич, Керецман, 2021].

Таким чином, вітчизняна історіографія досить вузько презентує заявлену тему дослідження, а через це залишається багато «білих плям», які вимагають концептуального вивчення. Стисло представлені публікації і монографії через свою специфіку і завдання не можуть претендувати на вичерпність. У наведених працях автори часто копіюють один одного, а брак джерельної інформації позбавляє їхні роботи об'єктивізму та цілісності. Таким чином, систематизованих досліджень із заявленої наукової проблематики немає, що й зумовлює актуальність нашої публікації.

Джерельна база публікації включає документи двох фондів ДАЗО: Мукачівський монастир отців Василіан, м. Мукачево (ф. 64) та Правління Мукачівської греко-католицької єпархії, м. Ужгород (ф. 151). Матеріали про діяльність Марамороської православної єпархії та відповідного унійного вікаріату знаходяться в описах №№ 1 та 5 двох вищевказаних фондів.

Із нововиявлених документів, які вводяться в науковий оббіг вперше, зазначимо передусім богослужбовий Антимінс Мукачівського єпископа Йосипа де Камеліса, який зберігається в архіві Мукачівської православної єпархії [Богослужбовий Антимінс Мукачівського греко-католицького єпископа Йосипа де Камеліса, <?> <?> 1702] (Рис. 2), а також унікальну печатку (ймовірно, єдиний взірець) quasi-єпископа Йосипа (Годермарського) [ДАЗО, ф. 151, оп. 1, спр. 244] (Рис. 5) та дві ідентичні печатки Імстичівського Свято-Архангело-Михайлівського монастиря [ДАЗО, ф. 64, оп. 1, спр. 340; ДАЗО. ф. 151, оп. 1, спр. 213]. Крім того, науковому бомонду представлено кілька нововиявлених джерел, які суттєво розширюють сталі відомості про діяльність як єпископа-номінанта Йосипа (Годермарського), так і його брата Прокопія.

Виклад основного матеріалу

Вивчення адміністративної діяльності та чернечого життя Мукачівської єпархії стає дедалі популярнішим для багатьох істориків та науковців. Наявна дослідницька база вже констатує факт всебічного пошуку, виявлення й аналізу різноманітного джерельного матеріалу, який все частіше привносить нові відомості й факти в питання розвитку та розбудови еклізійної одиниці.

Однією з допоміжних дисциплін, яка додає наукової новизни до історії єпархії, є сфрагістика. Тому вона і слугуватиме нам додатковим чинником аналітики, який, сподіваємося, дозволить доповнити наявний матеріал із осмислюваної проблематики та подивитися на певні історичні процеси в єпархії через іншу дослідницьку призму.

Для церковних дослідників XXI століття аксіоматичним є твердження, що діяльність єпископів та древніх монастирів Мукачівської єпархії (Грушево, Угля, Мукачево) в контексті сфрагістики, з одного боку, є «закритою» темою (через вичерпність та дослідженність наявних джерел), з іншого, - мало- вивченою цариною. Ми погодимося з другою тезою, адже, залучаючи до аналізу джерел допоміжні науки, ми розуміємо, що ця тема дійсно широка, і вона вимагає всебічного вивчення.

У контексті статті зазначимо, що з давнього монастирського і єпископського періоду (XV - XVII ст.) оригіналів церковних сфрагісів не виявлено. З цього періоду у фондах ДАЗО нами опрацьовано окремі церковні документи, завірені печатками угорських королів та палатинів [Монич, 2008, с. 110225]. З натяжкою припускаємо, що відома печатка Угольського монастиря є єдиною цінністю ранньої церковно-історичної епохи. На думку О. Ороса, виявлений ним бронзовий сфрагіс Угольського православного монастиря «діаметром 44 мм ручної роботи, виготовлений в другій половині XII століття» [Орос, 2008, с. 244; 248]. Щодо зламу XVII - XVIII ст., то ця епоха дає нам широке поле для пошукової роботи.

Наявність сфрагістичного та джерельного матеріалу в фондах ДАЗО переконує, що після укладання Ужгородської унії (1646) через низку обставин, транзитні єпископи Мукачівської греко-католицької єпархії (з 28.06.1773) ^аско, 1975, р. 269; Пекар, 1997Ь, с. 40] були пасивні в прозелітизмі та не докладали зусиль в поширенні унії, особливо в комітатах Берег, Угоча і Мараморош. Рушієм активізації утвердження унії в останньому комітаті став єпископ Йосип де Камеліс (1690 - 1706) [Лучкай, 2002, с. 6-11; 129-131]. Завдяки розгорнутій діяльності названого архієрея відбулися зміни, які поклали початок утвердженню юрисдикції Мукачівських єпископів у Мараморощині [Baan, 2017, p. 168; 170171; 173; 178-179; 190-191; Лучкай, 2002, с. 28; 30-31].

Активний єпископ за короткий час зумів зібрати і провести 12 соборів, навернути до злуки з Римом численне духовенство кількох комітатів, покласти початок привілеям духовенству, захистити право на незалежність єпархії від юрисдикційних претензій Егерських єрархів тощо [Кралицькый, 2019, с. 277; Добош, 2021, с. 75]. Крім того, він виганяє православного владику Мефодія (Раковецького), який 29 липня 1690 року «цілком відійшов» не тільки з Мукачівського монастиря, але й назавжди залишив територію єпархії [Baan, 2017, p. 174; Лучкай, 2002, с. 28; 32; Пекар, 1997a, с. 69-70; Пронин, 2009, с. 236238].

Отже, в кінці XVII століття древня Мукачівська єпархія була розділена на дві: Мукачівську греко-католицьку з центром в Мукачеві та Марамороську православну єпархію (ситуативні монастирські центри: Вільхівці, Грушево, Драгово, Заріччя,

Імстичово, Кричово, Угля). Цей період, з одного боку, характеризується організацією та розбудовою нової Марамороської православної єпархії, з іншого, - посиленням влади та остаточним утвердженням в комітаті Мараморош Мукачівського унійного єпископату.

1690 рік став визначальним для обидвох контр- центрів. Якщо мукачівська церковна влада дбала передусім про налагодження і стабілізацію свого внутрішньоєпархіального статусу, то ситуація в Марамороші була діаметрально протилежна. Єпископат православної єпархії прагнув не тільки зберегти й утримати в своїй владі наявну територію, монастирі, храми, але й думати про стратегію оборони задля супротиву унії. Для цього в 1682 - 1719 роках на території комітату православний єпископат відкриває 13 нових монастирів: 8 на території сучасного Закарпаття, 5 на території Румунії [ДАЗО, ф. 151, оп. 12, спр. 2571, арк. 4-4 зв.; Пронин, 2009, с. 276; Пекар, 2014, с. 58-76; Монич, 2019b, с. 167-186].

Загалом процес адміністративного формування окремої Марамороської єпархії розпочався ще з 1664 року, в часи екзилу попередника Мефодія, єпископа Іоанікія (Зейкана) [Монич, 2019a, с. 383-409]. Однак, тоді це було ситуативне правління, ще не виокремленої чи відділеної православної єпархії. Юрисдикційна влада Зейкана поширювалася на Березький, Угочанський та Марамороський комітати [Баран, 1968, с. 138]. На допиті Марамороського духовенства 1725 року про те, хто керував Мараморошем до Іосифа Стойки, 24-й свідок Gregorius parochus Also Neresznice відповідав: «Joannicius, episcopus Munkacsiensis,

jurisdictionem in Marmaros episcopalem» [Дулишкович, 1877, с. 69; Петров, 1906, с. 25; Лучкай, 2002, с. 229; Світлинець, 2011, с. 193-194]. Згідно з щоденником Де Камеліса, титул Зейкана був «Joannikio Mszticsovszky, Episcopo Munkacs» [Дулишкович, 1875, с. 122; Лучкай, 2002, с. 25].

Наступником єпископа Іоанікія був єпископ Мефодій Раковецький, який був висвячений у 1687 році православним молдовським митрополитом Досифеєм [Пронин, 2009, с. 236]. У грамоті, датованій 26 квітня 1689 року, яка має стосунок до заснування монастиря в Заріччі, Раковецький вже згадується як єпископ із титулом «Раковецкїй, Мукачовскїй, Спискїй, Краснобродскїй, Мараморийскїй всея Земли Оугорскїя» або ж «Мефодий Милостию Божию Епископ Православный Маковецкїй, Мукачовскїй, Спескїй, Красно Бродскїй, Мараморискїй, и Всея Земле Оугорскїя» [ДАЗО, ф. 151, оп. 1, спр. 92, арк. 12; ДАЗО, ф. 151, оп. 1, спр. 93, арк. 1-2; ДАЗО, ф. 151, оп. 1, спр. 554, арк. 7; Лучкай, 1999, с. 339].

Таким чином, православний єпископат чітко себе позиціонував керівником тих комітатів, де впровадження унії до 1723 року ще не мало повноцінної юридичної сили.

Використовуючи принцип хронології, спробуємо відтворити синхронну діяльність єпископату і чернечих осередків обидвох церковних центрів. На прикладах сфрагістичного ж матеріалу проаналізуємо контекст церковної історії єпархії у вказаний період.

У зрізі теми об'єктом дослідження як греко-католицького, так православного єпископату ми обрали епохи активних діячів єпархій, а саме: Йосипа де Камеліса (1689 - 1706), Юрія Геннадія Бізанція (1716 - 1733), Симеона Ольшавського (1733 - 1737) [Пекар, 1997a, с. 185-186] з одного боку та Мефодія (Раковецького) (1687 - 1693), Йосипа (Стойки) (1690 - 1711) і Досифея (Феодоровича) (1717 - 1735) з іншого [Пекар, 1997a, с. 182-185; Пронин, 2009, с. 236238; 252-258; 261-266].

З періоду єпископа де Камеліса збереглися оригінали його грамот, розпорядження, накази, щоденник та заповіт, у яких є автентичні архієрейські печатки і підписи [ДАЗО, ф. 64, оп. 5, спр. 41; ДАЗО, ф. 151, оп. 1, спр. 98; ДАЗО, ф. 151, оп. 1, спр. 101; ДАЗО, ф. 151, оп. 1, спр. 119; ДАЗО, ф. 151, оп. 1, спр. 121; ДАЗО, ф. 151, оп. 1, спр. 122; ДАЗО, ф. 151, оп. 1, спр. 142; ДАЗО, ф. 151, оп. 1, спр. 189; ДАЗО, ф. 151, оп. 1, спр. 195; дАзО, ф. 151, оп. 1, спр. 197; ДАЗО, ф. 151, оп. 1, спр. 198; Baan, 2017, p. 156-204]. Разом із тим, під час дослідницької роботи в архіві Мукачівської православної єпархії нами було виявлено підписаний єпископом оригінал богослужбового Антимінсу [Богослужбовий Антимінс Мукачівського греко-католицького єпископа Йосипа де Камеліса, <?> <?> 1702].

Згідно з «Щоденником» єпископа, його титул був «Єпископ Шебатинський, Мукачівський, Мараморо- ський, Краснобрідський, Списький, Комарницький і т.д., генеральний вікарій для русинів грецького обряду в Угорщині» [Лучкай, 2002, с. 22]. В єпископському «Щоденнику» можна зустріти також і видозмінений його титул: «Jo. Joseph de Camillis Dei, et Apl Sedis gra: nec non Caes: Author Eppus Seb: Munkacz:

Maramarusien, Krasnobrodien, Makoviczensis, Scepusiensis, Comaromiensis etc. Vicarius Generalis pro Ruthenograecis in Ungaria, Sacrae Caesareae Regiae Maiestatis Consiliarius etc.» [Baan, 2017, p. 159-160].

Таким чином, де Камеліс претендував і на Мараморош, у якому до певного часу Мукачівські єпископи не мали жодної влади [Петров, 1906, с. 32]. Це твердження доводить грамота де Камеліса 1705 року. Мараморош як приналежна юрисдикційна територія де Камеліса у вступному титулі єпископа не згадується: «Nos Johannes de Camellis Metropolita Sebasten. Episcopus Munkacziensis Archimandrita S. Nikolai. Vicarius Apostolicus in Hungaria» [ДАЗО, ф. 151, оп. 1, спр. 189, арк. 1] (Рис. 1). Не згадується Мараморош і в інших численних підписах єпископа [Baan, 2017, p. 35-150; 160-308].

Вищенаведена грамота, яка датується 17 жовтня 1705 р. [ДАЗО, ф. 151, оп. 1, спр. 189, арк. 1], завірена оригінальним сфрагісом єпископа. У полі печатки є «щит з символічною фігурою верблюда (вправо), над яким зверху зліва графська корона, над самим щитом митра, зліва якої посох, справа - хрест, а над самою митрою - образ святого Миколая (... Ni). Легенда печатки прочитується повністю: ІЮ (Іоанн) * ІЮЕИФ * ЕП * ЕЕВ [АСТИЙСКИЙ] * МОТНК[АЧЕВСКИЙ], сажа, овал 26 х 28 мм [ДАЗО, ф. 151, оп. 1, спр. 189, арк. 1]. Символічна фігура верблюда дуже часто зустрічається в Біблії, а у християнстві це символ покірності та смирення, витривалості і терпіння. Також латинське слово «сатеЬ> - верблюд - натякає на герб родини де Камелліс [Міськов, 2021b. p. 18], (Рис. 1).

Верифікація підпису єпископа Йосипа на Антимінсі, який виявлений в архіві Мукачівської православної єпархії, засвідчила його автентичність [Baan, 2017, p. 29].

Унікальна богослужбова пам'ятка виготовлена на клаптику матерії (льон), розміром (в: 39 см. х ш: 49 см.). Відбиток малюнку зроблений чорною фарбою. По периметру Антимінса (з відступом 3 см.) є тонка рамка, в середині якої міститься зображення Іісуса Христа, справа від нього - ікона Діви Марії, зліва - святого апостола та євангеліста Івана Богослова. У чотирьох кутах в овальних колах є ікони євангелістів Матвія, Марка, Луки та Івана Богослова. Знизу під іконою Спасителя - підпис єпископа: «ІЮАНЬ, ИОСІФЬ ДЕ КАМІЛІСЬ МИЛОСТІЮ БОЖИЕЮ И ПРЕСТОЛА СВЯТАГО АПОСТОЛЬСКАГО, ЕПИСКОП ПРВ[О- СЛА(?)]ВНЫЙ СЕВАСТЕНСКИЙ, МУКАЧЕВСКИЙ, МАРАМОРОСКИЙ, И ПРОЧАЯ: НАМЕСТНИК

АПОСТОЛЬСКИЙ И ВСЕЯ ОУГОРСКИЯ ЗЕМЛИ [...]: ЕГО НАЙСВЕТ-ЛЕЙШАГО КЕСАРСКАГО И КОРОЛЕВСКАГО МАЕСТАТУ(?) СОВЕТНИКЬ» [Богослужбовий Антимінс Мукачівського греко-католицького єпископа Йосипа де Камеліса, <?> <?> 1702], (Рис. 2). На лінії екватора Антимінсу з обох сторін біля краю рамки є ручний наскрізний (з розривом у словах) оригінальний підпис єпископа і його сажева, чорна печатка. Зліва під текстом - автентичний підпис, справа під текстом - печатка єпископа. Цілком дешифрувати весь підпис важко, але в ньому прочитуються слова, які є на кожному освяченому Антимінсі: «Благодатію Пресвятого и Животворящего Духа священнодействован [...] освятися Антиминс сей» [Богослужбовий Антимінс Мукачівського греко-католицького єпископа Йосипа де Камеліса, <?> <?> 1702]. У кінці підпису є церковнослов'янські букви ^АЖВ (1702). Інший текст недоступний для дешифру-вання, а тому ми не маємо змоги дізнатися, до якого храму був освячений цей головний літургічний атрибут.

Отже, діяльність де Камеліса, без сумніву, була «обширной и продуманной» [Пронин, 2009, с. 267]. Разом з тим, єпископ чітко розумів, що його присутність у Марамороші була номінальною. Це відображають його підписи і сфрагіси, у яких він або наводить, або ж уникає згадки вказаного комітату.

Безперечно, «апостол унії» [Пекар, 1997а, с. 69] використовував всі адміністративні та богослужбові важелі впливу, аби поширити свою юрисдикцію в комітаті. Певну ясність щодо прозелітичних методів діяльності єпископа вносить виявлений богослужбовий Антимінс. У титулі єпископа на Антимінсі є вираз єпископ «ПРВ[ОСЛА]ВНЫЙ». У слові використовується титла «с», яка в цьому ж Антимінсі також є над словами «Севастійський», «Мукачівський», «Марамороський», «Намісник» та «Апостольський». Це дає можливість зробити припущення, що на певних парафіях єпархії (можливо, в Марамороші) єпископ використовував окремі Антимінси, у яких він свідомо позиціонував себе з православ'ям. Цю думку добре було б підтвердити аналізом кількох Антимінсів, однак, поки що вони нам не доступні. Беззаперечним є лише той факт, що поетапне впровадження унії було головним завданням єпископа.

Оцінюючи період управління де Камеліса, потрібно усвідомлювати той факт, що єпископ, за словами о. Проніна, розумів унію як «соединение Греческой Церкви с Римской - именно соединение, а не латинизацию. В этом случае в глазах православных он был приехавшим из Рима католиком, а в глазах римо- католиков - греком, органическим приверженцем восточного обряда» [Пронин, 2009, с. 312].

Початки діяльності єпископа Іоанікія (Зейкана) як Марамороського адміністратора були вкрай важкими. Будучи в ситуативному екзилі, єпископ тимчасово перебував спочатку в Мукачеві, далі - в заснованому ним Імстичівському монастирі, з якого переїхав в Углянський монастир, звідки й керував парафіями Мараморошу в 1665 - 1685 рр. [Пекар, 2014, с. 69]. Коли єпископ важко захворів, то повернувся в Імстичівський монастир, де помер наприкінці 1686 р. [Пекар, 2014, с. 69; Монич, 2019а, с. 395-396].

На жаль, з періоду діяльності Зейкана не збереглося жодної оригінальної печатки. Її немає навіть в установчій грамоті про заснування Імстичівського монастиря [ДАЗО, ф. 64, оп. 1, спр. 107; Сабов, 1893, с. 51; Пронин, 2009, с. 226]. Разом з тим відомо що на Антимінсах, освячених єпископом Іоанікієм, духовенство звершувало статутні богослужіння в Боронявському [ДАЗО, ф. 64, оп. 1, спр. 66, арк. 2] та Евдянському чернечих обителях [ДАЗО, ф. 64, оп. 1, спр. 66, арк. 6 зв.].

Смерть єпископа Іоанікія (1689), від'їзд до Польщі (1690) православного єпископа Мефодія, активна діяльність в комітаті Угоча греко-католицьких єпископів Йосипа де Камеліса та Геннадія Бізанція створили ланцюг причин, через які відомий Імстичівський монастир на початку другої чверті XVIII століття (1727) було підпорядковано Мукачівському єпископу [Фенич, 2001, с. 25-26].

У результаті пошукової роботи в фондах ДАЗО було виявлено 2 документи, що безпосередньо стосуються історії Імстичівського монастиря. Обидва джерела завірені оригінальною печаткою монастиря.

Перша справа - це «Грамота ігумена Імстичів- ського монастиря про взяття на догляд поміщика села Імстичово Миколая Білкея до його смерті в подяку за надання послуг монастирю» (22.01.1709) [ДАЗО. ф. 151, оп. 1, спр. 213]. Другим документом є «Заповіти жителів с. Імстичева Олекси, Михайла, Іоахима, Юрка та Дмитра земельних ділянок Імстичівському монастирю» (13.05.1750 - 20.06.1750) [ДАЗО, ф. 64, оп. 1, спр. 340].

Текст і печатки в обидвох джерелах підтверджують факт того, що монастир був названий на честь святого Архангела Михайла. У документах є чудово збере - жений сфрагіс давнього монастиря, який вводиться в науковий обіг вперше.

Обидві сажеві печатки круглої форми й абсолютно однакові. В середині внутрішнього поля є зображення Архістратига Божого Михаїла. Архангел зображений у військовій амуніції. На плечах у нього є плащ. У правій руці архангел підняв догори меч, витягнутий із ножен, що є в його лівій руці. Над головою архангела є круг (німб) - іконографічний символ святості. У верхньому полі справа від нього є велика літера «С», під нею дві великі літери «МІ», напроти яких зліва великі літери «ХА», що означає напис: СВЯТИЙ МИХАІЛ. Навколо геральдичної фігури святого легенда церковнослов'янською: «СІЯ ЄСТЬ ПЕЧАТЬ МАНАСТЫРЯ ИМСТИЧЕВСКОГО» (Рис. 3).

Наступник Зейкана єпископ Мефодій (Раковець- кий) чудово розумів: полишення Мукачів-ської єпархії православним єпископатом є питанням часу. Одним із завдань архієрея було посилення юрисдикції в Угочанському та Березькому комітатах, де поки що ситуація з юрисдикційним превалюванням була на боці православних. У цьому контексті дії Раковецького є цілком зрозумілими і в якійсь мірі прогнозованими. Хоч він і був в Марамороші неповний рік [Монич, 2019а, с. 395; 402-405], але встиг за цей час заснувати один з давніх монастирів - Зарічанський. 90-ті роки XVII ст. для монастиря в с. Заріччя були періодом його інтенсивного розвитку. До розбудови обителі активно долучався і названий владика [Монич, 2019Ь, с. 169].

25 квітня 1689 р. в Мукачівському монастирі єпископ видає та підписує відповідну грамоту - звернення до народу і духовенства про допомогу в організації будівництва Зарічанського монастиря [ДАЗО, ф. 151, оп. 1, спр. 93]. Документ висвітлює перші деталі становлення обителі. Єпископ просить допомоги від людей і духовенства в розбудові монастиря. З дозволу віцеішпана Угочанського комітату Георгія Баркоція будівництвом монастирських споруд займався парох села Заріччя отець «Михаилъ попъ Заріцки».

У грамоті вказано, що будується монастир із Божою допомогою і «предстательством» святого чудотворця Миколая Мир Лікійського. Цікаво, що в документі йдеться про те, що обитель священник Михайло розбудовує на «своїй землі».

25 квітня 1689 р. єпископ видає ще одну дозвільну грамоту - вже на заснування монастиря в с. Заріччя [ДАЗО, ф. 151, оп. 1, спр. 92]. Її дешифрований текст знаходиться у збірнику-каталозі окремих документів фондів Держархіву Закарпатської області [Мукачівська Греко-Католицька єпархія, 2007, с. 283-284; ДАЗО, ф. 151, оп. 1, спр. 554, арк. 7]. Документ зі всіма деталями повністю дублює попередній, але з одним незрозумілим нюансом: в копії архівної грамоти зі слів єпископа випливає, що о. Михайло будує монастир «на моей земли», тобто на землі єпископа. Однак, у відомого архівного дослідника А. Годинки в тексті грамоти стоять слова «monastir na svoej zemli» [Hodinka, 1911, p. 279-280], тобто на землі о. Михайла.

Звернення православного єпископа Мефодія подає нам, по-перше, оригінал печатки Мукачівського монастиря, а по-друге, титул єпископа: «Мефодий Милостию Божиею Епископ православный Маковицкий, Мукачовский, Спеский, Краснобродский и всея земли Угорския» [ДАЗО, ф.151, оп.1, спр. 93, арк. 2].

Прохання єпископа завірено печаткою Мукачівського монастиря. Опис печатки наступний: овал, легенда навколо овалу: «Печать монастыря

Мукачевского», у полі печатки зображений святий Миколай, права рука благословляє, а у лівій - Євангеліє, на образі (С. Ник.) Святий Николай, овальна: 40 х 48 мм, сажа. Звертає увагу те, що сажевий відбиток печатки похилений вправо [ДАЗО, ф.151, оп.1, спр. 93, арк 1; Міськов, 2021b, с. 17], (Рис. 4).

Наведений документ дозволяє говорити про те, що єпископ Мефодій не мав власної печатки, а в документообігу користувався загальною - монастирською. У подальшому (1716 - 1733) монастирською печаткою користувався і єпископ Геннадій Бізанцій.

Забігаючи наперед, зазначимо, що майже у всіх установчих, фундаційних документах (грамотах, заповітах) новостворених православних монастирів Мараморошу нами не виявленого жодного єпископського сфрагісу. Це з урахуванням того, що відкриття монастирів благословляли єпископи, вони ж освячували головні монастирські храми, у яких довгий час зберігалися підписані ними богослужбові Антимінси. Мова йде про таких єпископів, як Іоанікій (Зейкан), Мефодій (Раковецький), Йосип (Стойка) та Досифей (Феодорович) [Пронин, 2009, с. 276-284]. У контексті вищесказаного йдеться про такі ново- створені чернечі осередки на території Угочанського і Марамороського комітатів, як Зарічанський (1689) [Монич, 2019b, с. 169], Кричівський (1696) [Монич, 2018], Драгівський (1705) [Світлинець, Канайло, 2009], Вільхівський (1708) [Монич, 2021a], Боронявський (1716) [Мороз, 2016; Мороз, 2017], Бедевлянський (1719) [Данилець, Пімен (Мацола), ієромонах, 2009; Данилець, Монич, Керецман, 2021] та Бичківський (1719) [ДАЗО, ф. 64, оп. 1, спр. 66, арк. 1-9] монастирі.

Правонаступником єпископа Раковецького став перший в повному розумінні цього слова і поняття Марамороський єпископ Йосип (Стойка) (1690 - 1711) [Монич, 2018, с. 62-82]. Безперечно, його діяльність de facto була сфокусована на розбудові нової єпархії. За період його адміністрування були відкриті 6 монастирів, а саме: в Джулині (1692), Кричеві (1696), Драгові (1705), Вільхівцях (1708), Барсанові (1711), Евдянові (1709) [Пронин, 2009, с. 276-284]. Архієрей освятив багато храмів у Марамороші [Гаджеґа, 1922, с. 170-200].

Єпископ іноді підписує себе як «архієпископ», особливо в часи його перебування в Грушеві, а також використовує в підписах особливий титул, який свідчив про давню патріаршу ставропігію Грушів- ського монастиря: «Иосифъ Стойка православный архюпископъ Марамориский, Ексарха Ставропигіи патріаршеской Константина Града Новаго Рима» [Петров, 1906, с. 34; Пронин, 2009, с. 254; Дэже, 1969, с. 68]. Ким і коли владика був возведений в сан архієпископа невідомо.

У документах зустрічається й видозмінена титуляція єпископа. Інший титул в порівнянні зі «Списком актів та королівських декретів» [ДАЗО, ф. 151, оп. 1, спр. 554, арк. 8; Мукачівська Греко-католицька єпархія, 2007, с. 287] наводить о. Дулішкович [Дулишкович, 1877, с. 28], о. Лучкай [Лучкай, 2002, с. 133] та о. Пекар [Пекар, 1997a, с. 70]. Титули єпископа Іосифа зустрічаються і в ставленицьких грамотах від 13.05.1695, 31.03.1696 та 02.07.1704 років [Петров, 1906, с. 34].

Підпис на грамоті від 13.05.1695 року «Владика Йосип, рука власна» свідчить, що єпископ, видані ним грамоти, підписував власноручно [Лучкай, 2002, с. 133]. Єпископ Йосип мав як мінімум два сфграгіси. На одній, великій в діаметрі печатці було зображено ікону Архангела Михайла і навколо напис «Йосип Стойка» [Лучкай, 2002, с. 133; Пронин, 2009, с. 255]. У середині іншої печатки була корона, церковні книги, а нижче - воїн на коні [Лучкай, 2002, с. 133].

Печатки єпископа Йосипа свідчать, що, по-перше, єпископи православної Марамороської єпархії поширювали і дотримувалися статусу патріаршої ставропігії, що було продиктоване звичайно ситуацією, у якій опинилося православ'я після 1690 року; по-друге, єпископський сфрагіс ймовірно відображав факт існування типографії в Грушівському монастирі [Орос, 2008, с. 327, 370, 374; Монич, 2008, с. 81-90]; по-третє, зображена на печатці ікона Архангела Михайла свідчила, що головною резиденцією марамороських єпископів був монастир у Szentmihalykortvelyes (Грушево).

Після втечі з Пряшева і смерті в 1706 році єпископа Йосипа де Камеліса [Лучкай, 2002, с. 73, 115; Петров, 1906, с. 31] розпочалася «чорна доба» Мукачівської єпархії [Vladimirus de juxta Hornad - J. V. Timkovic, 2004, p. 609]. Враховуючи концепцію тематики публікації, залишимо поза увагою ці неприємності в управлінні кафедрою, а лише наголосимо на такому: в цей період «інтриг» і визначення того, хто все-таки повинен йменувати, висвячувати і затверджувати єпископів для Мукачева в 10-ти літній період юрисдикційних баталій, щодо питання підпорядкування еґерським єпископам [Коломиец, 1953, с. 92-93; 110-111; Пекар, 1991, с. 83], єпархією ситуативно керували три адміністратори. Постійний, номінований, але de facto не висвячений отець Йосип (Годермарський) (20.09.1707 - 14.11.1716), а також ситуативні: Перемишльський єпископ Георгій (Вінницький) (07.07.1707 - 20.09.1707) [Пекар, 1997a, с. 45] та єпископ Бодонський, Полікарп (Філіпович) [Пекар, 1997a, с. 47]. Якщо останні два, в прямому сенсі «транзитні» єпископи так і не побачили Мукачева [Пекар, 1997а, с. 46-47], то перший із них був «ініціатором» всіх внутрішньо-єпархіальних перипетій. Годермарський хоч не став єпископом, але, будучи «людиною-опортуністом», зробив більше лиха, ніж добра для єпархії [Лучкай, 2002, с. 168; Жаткович, 2008, с. 266-267].

У 1715 році в часи правління Йосипа (Годермарського) була зроблена перша спроба введення унії в Мараморощині. На початку лютого 1715 року в м. Сигіт збирається марамороський клір, схильний до унії, для її публічного визнання. 16 лютого 1715 року імператор Карл VI Габсбург видає декрет, відповідно до якого русинам, що прийняли унію, надавалися привілеї [ДАЗО, ф. 151, оп. 1, спр. 248, арк. 1-4]. Однак, комітатська влада розігнала це зібрання [Дулишкович, 1877, с. 43]. У справу втрутилася Військова Рада, яка хотіла вернути спокій, а тому вирішила: парафії, які не бажали унії, залишаються під керуванням православного єпископа [Baran, 1962, p. 39-56].

Коли всі сподівання Годермарського стати єпископом були позбавлені сенсу [Дулишкович, 1877, с. 45; Пронин, 2009, с. 296-297], тоді згідно з грамотою апостольського адміністратора єпархії Геннадія (Бізанція) (10.04.1716) він був призначений генеральним вікарієм єпископа [ДАЗО, ф. 64, оп. 5, спр. 90].

У місійній діяльності Йосипу активно допомагав рідний брат, майбутній перший вікарій Мараморошу Прокопій (Годермарський) (1723 - 1726) [Balogh, 1909, р. 35]. Влітку 1716 року Прокопій вдруге скликав в м. Сігет об'єднавчий синод проунійного духовенства [Гаджеґа, 1922, с. 161]. 2 червня 1716 року до 60-ти учасників зібрання було зачитане звернення Еґерського єпископа про закріплення унії між населенням [ДАЗО, ф. 151, оп. 1, спр. 264; ДАЗО, ф. 151, оп. 1, спр. 265]. Як результат «всі вони прийняли унію та визнали над собою владу Мукачівського єпископа. В Мараморощині були покладені підвалини з'єдинення» [Пекар, 1997а, с. 72].

11 березня 1726 року в Еґері Йосип (Годермар- ський) бере участь в Синоді, метою якого було вирішення дисциплінарних питань, що виникли між греко-католиками Еґерської єпархії [Пронин, 2009, с. 297].

З періоду адміністрування о. Йосипа (f16.02.1729), який активно займався справою розбудови Мукачівської єпархії [ДАЗО, ф. 151, оп. 1, спр. 402; ДАЗО, ф. 151, оп. 1, спр. 406; Пронин, 2009, с. 295; Кінах, 1938, с. 165-170; Мороз, 2018, с. 227-237], збереглися кілька документів із його особистими підписами. Враховуючи їхню важливість і цінність для історико-сфрагістичної спадщини, ми наводимо повні назви й дати написання зазначених справ. Деякі джерела вводяться в науковий оббіг вперше.

Отже, мова йде про такі джерела, як «Історична довідка про Мукачівську єпархію складена єпископом Годермарським для австрійського імператора» (<?> <?> 1710) [ДАЗО, ф. 151, оп. 1, спр. 219], «Декрет Мукачівського єпископа Йосипа Годермарського про призначення архідиякона в с. Барцанфалва» [Барсана (рум. Вапапа, угор. Вагса^а^а, словацьк. Barcanovа) - село у повіті Марамуреш в Румунії] (19.09.1712) [ДАЗО, ф. 151, оп. 1, спр. 230], «Рішення Мукачівського єпископа про врегулювання служіння священників с. Кричево Олексія і Тимофія» [ДАЗО, ф. 151, оп. 1, спр. 231], «Документація про організацію внутрішньої діяльності Мукачівського монастиря ордена Василіан» [ДАЗО, ф. 151, оп. 1, спр. 242], «Циркуляр Мукачівського єпископа Йосипа Годермарського про заповнення вакантних посад священників» (25.06.1714) [ДАЗО, ф. 151, оп. 1, спр. 244], «Резолюція єпископа Годермарського про видачу дозволу на будівництво нового храму» (27.08.1714) [ДАЗО, ф. 151, оп. 1, спр. 246], «Доповідь настоятеля Мукачівського монастиря Йосипа Годермарського про накладання податків сіл Бобовище і Лавки на користь монастиря» (<?> <?> 1714) [ДАЗО, ф. 64, оп. 5, спр. 83], «Звернення Мукачівського єпископа до австрійського імператора про врегулювання господарських питань єпархії» (<?> <?> 1715) [ДАЗО, ф. 151, оп. 1, спр. 254], «Лист генерального вікарія Годермарського Симеону Ольшавському у справі вирішення питання про розподіл земельного майна між монастирем і єпархією» (08.04.1723) [ДАЗО, ф. 151, оп. 1, спр. 366], «Розписка настоятеля Мукачівського монастиря Йосипа Годермарського про отримання позики від Георгія Годермарського, прикажчика маєтку Мункач Сент-Міклош» (10.01.1727 - 16.08.1727) [ДАЗО, ф. 64, оп. 1, спр. 105], «Розписка настоятеля Мукачівського монастиря Йосипа Годермарського про отримання грошового боргу від Георгія Годермарського» (08.01.1729 - 18.02.1729) [ДАЗО, ф. 64, оп. 1, спр. 125].

Один із перших виданих та підписаних Йосипом документів з'явився 28 липня 1712 року. Він присвячений врегулюванню пастирської діяльності священників церковної парафії в селі Кричово [ДАЗО, ф. 151, оп. 1, спр. 231]. Документ написаний на чітко розбірливій старослов'янській мові XVIII століття. У джерелі Годермарський називається «єпископом Мукачівським» [ДАЗО, ф. 151, оп. 1, спр. 231, арк. 1]. У кінці документа підпису й печатки Годермарського немає. На звороті першого аркушу цього документу є примітка наступника Йосипа - єпископа Геннадія Бізанція. Примітка - своєрідне пояснення і роз'яснення того, якою є стан справи суперечки в с. Кричеві станом на 25.06.1717. Саме така дата стоїть в примітці. Привертає увагу підпис. Беручи до уваги відомі, автентичні підписи Бізанція, можемо засвідчити, що цей підпис є оригіналом. Отже, по-перше, ми отримуємо, хоч і без сфрагісу, але один із перших підписів цього єпископа. По-друге, що є більш винятковим, у підписі Бізанцій називає себе так: єпископ «Севастийський і Мукачівский» [ДАЗО, ф. 151, оп. 1, спр. 231, арк. 1 зв., 3 зв.] без додавання «Марамороський», як це зустрічаємо в його пізнішій титуляції [ДАЗО, ф. 151, оп. 1, спр. 300, арк. 1].

Перша виявлена нами справа Йосипа (Годермар- ського), завірена сфрагісом, датується 19.09.1712 року [ДАЗО, ф. 151, оп. 1, спр. 230]. У «Декреті» обраний Віденською військовою радою, номінований та призначений імператором Леопольдом [Hodinka, 1911, p. 484-485; 487-489; 593-595; Дулишкович, 1877, с. 42; Жаткович, 2008, с. 261] архімандрит Годермарський, який ніколи, так і не був висвяченим [Лучкай, 2002, с. 130] і не був затверджений папою Римським єпископом [Пронин, 2009, с. 295-296], титулує себе як єпископ: «Ioannes Iosephus Hodermarszky Graeci Ritus Unitorum Episcopus Munkacsiensis, Maramorosiensis, Abbas Sancti Nicolai Monte Csernecsek» [ДАЗО, ф. 151, оп. 1, спр. 230, арк. 1].

У кінці джерела посередині є невелика (діаметром 2 см.), червоного кольору сургучна печатка та підпис Годермарського: «Іван Йосип Єпископ Мукачівський» [ДАЗО, ф. 151, оп. 1, спр. 230, арк. 1.]. На жаль, печатка дуже пошкоджена, а тому її опис неможливий. Проте у світлі виявленого оригіналу єпископського сфрагісу ми констатуємо, що ця печатка є загальновживаною в документообігу того часу. Це печатка ордену святого Василія Великого, яку можна побачити на багатьох церковних документах XVIII століття.

Загалом у результаті пошукової роботи ідентичний титул або ж титул отця Йосипа як абата Мукачівського монастиря виявлено в його підписах 1710 [ДАЗО, ф. 151, оп. 1, спр. 219], 1713 [ДАЗО, ф. 64, оп. 1, спр. 6], 1714 [ДАЗО, ф. 64, оп. 5, спр. 83], 1727 [ДАЗО, ф. 64, оп. 1, спр. 105] та 1729 [ДАЗО, ф. 64, оп. 1, спр. 125] років.

Зазначимо, що в статусі генерального вікарія Годермарський вже видозмінює свій титул: «Joanne Josepho Hodermarszky praetitulati Domino Episcopi in Spiritualibus Vicario, et Generali Causarum Auditore» або «Joannis Josephi Hodermarszky Abbatis Montis Sancti Nicolai de Chernek Illustrissimi ac Reverendissimi Domini Georgius Genadii Bizanczy Episcopi Sebastenii, Munkacs et Maramorosiensis» або ж «Joannis Josephi Hodermarszky Abbatis Sancti Micalaj de Csernek, Illustrissimi ac Reverendissimi Domini Episcopus Munkacsiensis et Maramorossiensis in Spiritualibus Vicarii et Generalis caus arum Auditoris» і т.п [ДАЗО, ф. 151, оп. 1, спр. 402; ДАЗО, ф. 151, оп. 1, спр. 405; ДАЗО, ф. 151, оп. 1, спр. 406; Мукачівська Греко-католицька єпархія, 2007, с. 218-239].

Єдиним джерелом, у якому нам все-таки вдалося виявити оригінал печатки Йосипа (Годермарського) є «Циркуляр Мукачівського єпископа Йосипа Годермар- ського про заповнення вакантних посад священників» (25.06.1714) [ДАЗО, ф. 151, оп. 1, спр. 244].

Попередньо оцінюючи документ, ми прийшли до висновку: почерк автора циркуляра вказує на те, що він написаний і підписаний однією і тією ж людиною. Очевидним є те, що це чи не єдиний оригінал документа, власноручно написаний quasi-єпископом Йосипом (Годермарським). Джерело вводиться в науковий оббіг уперше.

Єпископська реляція завірена великою восковою печаткою. Опис сфрагіса: печатка має овальну форму і розташована вліво від центру. Всередині внутрішнього кола зверху зображені: зліва - єпископський капелюх, справа - єпископська митра із хрестиком. Трохи нижче посередині міститься зображення королівської корони. Обабіч корони зліва є крихітний круг, у центрі якого є літера «І», навпроти нього, з правої сторони, в такому ж крузі є літера «Н». Такі ж два круги з літерами «Е» і «М» є внизу внутрішнього круга навпроти вказаних сторін відповідно. Це, без сумніву, напис: «Іван Годермарський, єпископ Мукачівський». Всередині сфрагісу є крихітне зображення «Всевидя-чого ока», від якого у всі боки ллються промені. Під оком є зображення двох людей, які тримають в руках ще одну, але вже втричі меншу королівську корону. Під цією короною є зображення квітки, схожої на едельвейс або ромашку. Під зовнішнім контуром овалу є тонкий рослинний орнамент (Рис. 5).

Внизу, справа від центру, напроти печатки є підпис: «Ioannes Iosephus Hodermarszky Graeci Ritus Unitorum Episcopus Munkacsiensis, Archimandritus S.[anct] Nic.[olai] Munkaciensis» [ДАЗО, ф. 151, оп. 1, спр. 244, арк. 1 зв.].

Виявлена печатка ще раз доводить, що в період «чорної доби» Мукачівських єпископів (1706 - 1716) єдиним адміністратором єпархії був отець Годермарський. Останній, нехтуючи відсутністю сану єпископа, позиціонував себе ним. У документообігу він використовував власну печатку і підпис, які підтверджували його статус «єпископа» і надавали його діям «єпископської легітимності».

Як було зазначено вище, в діяльності Годермар- ського йому суттєво допомагав рідний брат - Прокопій, перший вікарій новоствореного єпископом Геннадієм Бізанцієм Марамороського унійного вікаріату [Пронин, 2009, с. 299; Пекар, 1997a, с. 74-75]. Саме він після де Камеліса став чи не найпершим поширювачем унії в комітаті Мараморош. Завдяки його прозелітизму були зроблені кроки, що поклали початок кінцю домінування православ'я на північних кордонах колись єдиної Мукачівської єпархії.

Загалом після проведених соборів духовенства в Сиготі (1716) [Гаджеґа, 1922, с. 161], прийняття унії 144 священиками Марамороша в 1721 році [Гаджеґа, 1922, с. 161], створення унійного вікаріату в 1723 році [Пекар, 1997a, с. 74] та об'єднавчого собору в Сивлюші (нині - Виноградів) (1727) [Дулишкович, 1877, с. 7691] греко-католицька Мукачівська єпархія остаточно закріпила свої позиції в комітаті.

Перший вікарій Марамороського унійного вікаріату, освічений і енергійний монах Прокопій (Годермарський) за три роки своєї діяльності зарекомендував себе людиною, яка любила монастирі Марамороша [Пронин, 2009, с. 298], доклала значних зусиль, щоб впровадити юрисдикцію Мукачівського греко-католицького єпископа в комітаті, була учасником боротьби з Фогарашськими владиками [Пронин, 2009, с. 299], тобто це був діяч, який почав «цементувати» присутність мукачівців у комітаті.

Локаційним місцеперебуванням Марамороського вікаріату було обрано столицю комітату місто Сигіт [Пекар, 1997a, с. 75]. Однак, маючи стаціонарний осідок у цьому місці, о. Прокопій майже не жив там, а постійно мандрував комітатом. Метою цих переїздів була агітація на користь унії [Пронин, 2009, с. 298299]. Якщо в парафіях комітату проповідь Годермарського сприймалася з осторогою, то малонаселені, а подекуди вже спорожнілі монастирі Мараморошу були практично «готові» до підпорядкування Мукачівським єпископам. Пере- уступлення монастирів відбувалося поетапно і без конфліктів. Більшість монастирів були в прямому сенсі порожніми, в них ніхто не проживав і, як результат, за ними вже доглядало парафіяльне місцеве духовенство.