Визнання Мукачівської єпархії Римським Престолом (1655 р.) та королем Угорщини (1659 р.) католицькою церквою грецького обряду

Размещено на http://www.allbest.ru/

Визнання Мукачівської єпархії римським престолом (1655 р.) та королем Угорщини (1659 р.) католицькою церквою грецького обряду

Володимир Фенич

кандидат історичних наук, доцент, доцент кафедри модерної історії України та зарубіжних країн, ДВНЗ «Ужгородський національний університет», Ужгород

У даному дослідженні автор намагається довести, що Мукачівська єпархія на момент укладення Ужгородської унії 1646 р. мала три із чотирьох необхідні базові елементи Церкви sui iuris, які сьогодні визначає основний конституційний збірник Кодекс канонів Східних Церков: 1) сформовану спільноту вірних; 2) усталену єрархію, яка об 'єднувала цю спільноту у видимій єдності віри завдяки служіння слова Божого, св. Таїнств та церковного уряду; 3) партикулярну норму традиційного звичаєвого права (ius), а після повернення 63 -х священників зі своїми вірними до єдності з Католицькою церквою та Римським престолом, отримала 4) визнання з боку найвищої влади Церкви і Держави. Якщо перші три умови існували уже до 1646 р., то реалізація четвертої умови настала після Ужгородської унії у 1648 - 1659 роках. За цей час Мукачівська єпархія була визнана з боку найвищої влади Церкви (Римським престолом 1655 р.) та Держави (королем Угорщини 1659 р.) місцевою Католицькою церквою грецького обряду. Складність становлення визнаної найвищим урядом Церкви (папою римським) і Держави (угорським королем) Мукачівськоїунійної єпархії як самостійної канонічної матерії пояс- нються кількома обставинами: 1) відсутністю фундаційної королівської грамоти про заснування єпархії (збереглася лише грамота про призначення мукачівського єпископа русинів Іоанна від 1491 р.); 2) висвяченням на єпископа обраного більшістю священників єпархії уніатського монаха-василіанина Партенія (Петра Петрові- ча) трансільванським православним архієпископом Альба Юлії Стефаном Сімоновичем у серпні 1651 р.; 3) відсутністю автентичного документа про укладення Ужгородської унії 24 квітня 1646 р. (збереглися лише лист-прохання шести архідияконів до папи римського від січня 1652 р. про призначення Партенія мукачівським єпископом та акт присяги 63-х священників на вірність латинському єпископові Еґера Ґеорґію Якушичу та його наступникам, знайденого лише у 2015 р. в Пряшеві істориком о. Юраєм Ґрадошем). В даній статті констатується, що серед частини християн північно-східних комітатів Королівської Угорщини, між якими переважали карпатські русини, меншою мірою серби і словаки, що жили в північно-західній частині Мукачівської єпархії (комітатах Унґ, Земплин, Шаріш та Спіш) під владою Габсбургів, незважаючи на вище викладені обставини, в результаті Ужгородської унії виникла самостійна Ecclesia localis et particularis graeci ritus uniti. мукачівська єпархія єпископ римський престол

Ключові слова: Мукачівська єпархія, мукачівський єпископ, Ужгородська унія, Римський Престол, Апостольський король Угорщини, Східна Католицька Церква.

Volodymyr Fenych

Candidate of History, Docent of the Department of Modern Ukrainian history and foreign countries, SHEE «Uzhhorod

National University», Uzhhorod

RECOGNITION OF THE MUKACHEVO DIOCESE BY THE CATHOLIC CHURCH OF THE GREEK RITE BY THE ROMAN THRONE (1655) AND THE KING OF HUNGARY

(1659)

In this research, the author tries to prove what at the time of the formation of the Uzhhorod Union in 1646, the Mukachevo Diocese had all the basic elements of the church sui iuris, which today determine the main constitutional collection - Codex of Canons of Eastern Churches: 1) community offormed believers; 2) an established hierarchy that united this community in a visible unity of faith thanks to the service of the word of God, St. Sacraments and church's government; 3) particular norm of traditional customary law (ius) and after the return of 63 priests with their faithful to unity with the Catholic Church and the Roman throne, received 4) recognition by the highest authorities of the Church and the State. If the first three conditions existed already before 1646, then the realization of the fourth condition came after the Uzhhorod Union in 1648 - 1659. During this time, the Mukachevo Diocese was recognized by the local Catholic Church of the Greek rite by the highest authorities of the Church (by the Roman throne in 1655) and the State (by the king of Hungary in 1659). The difficulty of becoming recognized by the supreme government of the Church (by the Pope) and the State (by the Hungarian king) of the Mukachevo Union Diocese as an independent canonical substance explained by several circumstances: 1) the lack of a foundational royal charter on the foundation of the diocese (only the charter on the appointment of the Mukachevo bishop of Ruthenians Ioann from 1491 has been preserved); 2) by the sanctification in August 1651 as the Bishop of the uniate Basilian monk Parthenii (Peter Petrovych), elected by the majority of the priests of the Diocese, by the Transylvanian Orthodox Archbishop of Alba-Julia Stefan Simonovych; 3) due to the lack of an authentic document on the conclusion of the Uzhhorod Union on April 24, 1646 (has survived only the request letter of six archdeacons to the Pope from January 1652 about the appointment of Parthenii as bishop of Mukachevo Diocese and the act of oath of 63 priests on loyalty to Eger's Latin bishop Georgiy Yakushych and his successors found only in 2015 in Preshov by historian Fr. Juraj Gradosh). This article states that among some part of Christians of the North-Eastern committees of Royal Hungary, between which Carpathian Ruthenians predominated, to a lesser extent - Serbs and Slovaks, who lived in the northwestern part of the Mukachevo Diocese (Ung, Zemplin, Sha- rish, and Spish committees) under the Habsburgs rule, as a result of the Uzhhorod Union, appeared an independent Ecclesia localis et particularis graeci ritus uniti.

Keywords: the Mukachevo Diocese, the Mukachevo bishop, the Uzhhorod Union, the Roman Throne, the Apostolic King of Hungary, the Eastern Catholic Churches.

Постановка проблеми

Методологічні засади дослідження місцевих Церков свого права згідно Кодексу канонів Східних Церков. На сьогоднішній день найвищим законодавством функціонування усіх Східних католицьких церков (далі СКЦ), а отже, головним методологічним інструментарієм для їх дослідження, можна сказати Конституцією, є Кодекс канонів Східних Церков (1990 - 1991). Він є складовою частиною єдиного зводу законів канонічного права (mrpus iuris canonici) цілої Католицької церкви різних традицій і обрядів [Промова Папи, 2008, с. 9]. В його розумінні будь-яка місцева Церква (Ecclesia localis) різного рівня (екзархального, єпархіального, митрополичого, верховно-архієпископського чи патріархального) з історичного / соціологічного, еклезіологічного та канонічного погляду є «Церквою Партикулярною» (Ecclesia particularis) і «Церквою свого права» (Ecclesia sui iuris) [Путівник, 2008, с. 85-87].

Означення sui iuris (від грец. autonomos - «автономний», «зі своїми законами») стосується юридичного (канонічного) статусу Церкви, поза як офіційно визнано, що вона має компетенцію чи право здійснювати самоуправління згідно з власним законодавством, тобто законодавством, яке вона або створила для себе, або отримала від вищої влади, або ж добровільно прийняла від іншої Церкви [Путівник, 2008, с. 83]. Цим законодавством є партикулярне право.

Церква свого права в ККСЦ визначена як «спільнота вірних, об'єднана єрархією за нормами права, яку найвища влада Церкви виразно або мовчки визнає як свого права» [Кодекс, 1991, Тит. ІІ, Кан. 27; Путівник, 2008, с. 87]. Церква sui iuris має (або повинна мати в минулому) чотири базові елементи: 1) спільноту вірних; 2) єрархію: один чи більше єрархів, які об'єднують вищезгадану спільноту у видиму єдність віри завдяки служіння слова, Таїнства та уряду; 3) норму права (ius) і 4) визнання з боку найвищої влади Церкви, яке має своєю передумовою попередні три елементи [Путівник, 2008, с. 87].

Окрема спільнота вірних може або не може бути територіально окресленою якоюсь конкретною локацією. Тому поняття Церкви sui iuris не передбачає, що дана Церква є виключно «місцевою Церквою», яку, передусім, обмежує конкретна територія. Будь-яка Церква sui iuris може, у принципі, бути розпорошена по всій земній кулі, на кшталт Латинської Церкви, яку навряд чи можна назвати місцевою [Путівник, 2008, с. 87]. Такою суть і всі Церкви sui iuris, що ведуть свої витоки від давньої Мукачівської Церкви-Матері та ужгородської унійної традиції: вони розпорошені у семи країнах Центральної Європи та двох країнах Північної Америки. Усі Церкви sui iuris, як засновані, так і визнані Римським архієреєм, безпосередньо залежні від Апостольського престолу в Римі: вони не мають проміжного керівництва між собою та Римським архиєреєм (кан. 175). Але одночасно кожна Церква, провінції, єпархії, екзархії та інші інститути sui iuris є ipso iure юридичною особою (Кодекс, 1991, Тит. ХІХ, Кан. 921--§ 2).

Церква sui iuris згідно з каноном 27 це «Coetus christifidelium hierarchia iunctus», тобто, «Спільнота вірних, об'єднана ієрархією за нормами права, яку найвища влада Церкви виразно або мовчки визнає як свого права, називається в цьому Кодексі Церквою свого права» [Кодекс, 1991, Тит. ІІ, Кан. 27]. Іншими словами, вона об'єднана в партикулярні Церкви (діє- цезії чи єпархії), в єдності один з одним, маючи осердям злуки єрархічну структуру, єрархію, яку представляє відповідний глава, патріарх, верховний архієпископ, митрополит, єпископ чи екзарх [Путівник, 2008, с. 195]. Таким чином усі СКЦ (таких сьогодні є 22) є Церквами sui iuris. Всі вони стосовно своєї спільної дисципліни керуються нормами ККСЦ, а кожна з них окремо - нормами свого партикулярного права, яке може бути кодифіковане у партикулярний кодекс.

Відповідно до рівня церковної автономії всі СКЦ поділені каноністами Римського престолу на чотири групи (ранги) Церков sui iuris, починаючи з найвищого, Патріарших церков: 1) Патріарші Церкви (De Ecclesiis patriarchalibus) очолює Патріарх (Кодекс, 1991, Тит. IV, Кан. 55-150). Таких сьогодні є шість; 2) Верховні Архієпископські Церкви (De Ecclesiis archieeposcopalibus maiores) очолює Верховний Архієпископ (Кодекс, 1991, Тит. V, Кан. 151-154). Таких нині є чотири; 3) Митрополичі Церкви (De Ecclesiis metropolitanis) очолює Митрополит (Кодекс, 1991, Тит. VI, Кан. 155-173). Таких сьогодні є п'ять. Серед них є і Русинська Візантійська Католицька Церква sui iuris (засн. 21.02.1969), яка складається з Піттсбур- зької митрополії в США, Мукачівської єпархії в Україні та Празького екзархату в Чеській Республіці; 4) Інші Церкви свого права (ceterisque Ecclesiis sui iuris) (Кодекс, Тит. VI, Кан. 174-176). Ці церкви мають найнижчий ступінь церковної автономії, але він є майже такий самий, як і в будь-якої іншої діоце- зії/єпархії. Ці Церкви можуть складатися з одної єпархії чи екзархії або більшої кількості таких церковних округів. Їх очолює єпископ або рівноцінний єрарх. Таких Церков нині є дев'ять [Путівник, 2008, с. 59-60, 89; Szabo, 2012, old. 48-65; Skoviera, 2013, s. 169-178; Krupa, 2016; Coranic, 2016, s. 9-23; Фенич, 2019, Разом, с. 581-625]. До цієї четвертої групи за рангом Церков свого права відноситься і Мукачівська греко- католицька єпархія (Далі МГКЄ).

Юридична природа цього четвертого ступеня Церков sui iuris може здаватися непевною в такому вигляді, як її формулює ККСЦ, який передбачає, що ці Церкви повинен очолювати єрарх згідно з партикулярним правом, яке в кожному окремому випадку встановлює Римський архиєрей [Путівник, 2008, с. 187]. 19 грудня 2019 р. Римський престол затвердив для МГКЄ ad experimentum (як експеримент) на три роки Збірник канонів партикулярного права Церкви свого права (Ecclesia sui iuris) з дозволом його публікації. З точки зору юрисдикції на основі історичної традиції та канонічного права відтепер МГКЄ інсти- туйована Конгрегацією Східних Церков як окрема церковна спільнота (Еcclesia sui iuris), що зберігає статус під безпосередньою владою Святійшого Престола в Римі. 31 жовтня 2020 р. новий Апостольський адміністратор МГКЄ єпископ Ніл (Лущак), ЧБМ, підписав «Декрет проголошення партикулярного права Мукачівської Греко-Католицької Церкви» [Декрет, 2020, с. 2-3]. Того ж дня «Норми партикулярного права Мукачівської Греко-Католицької Церкви свого права» були опубліковані українською та італійською мовами в спеціальному випускові офіційного органу Єпархії журналі «Благовісник» [Норми, 2020, с. 4-38]. Три місяці по тому, 31 січня 2021 р., «Норми партикулярного права» стали обов'язковими на всій території Єпархії, тобто, вступили в юридичну силу [Декрет, 2020, с. 3].

Останнє методологічне зауваження. Згідно з постановами Другого Ватиканського Собору («Декрету про Східні Католицькі Церкви» - «Orientalium Ecclesiarum» від 21 листопада 1964 р.) [Документи, 1996, с. 75-170, с. 171-186] та Кодексу КСЦ (Кодекс, 1991, Тит. І, Кан. 11) «між усіма вірними силою їхнього відродження в Христі існує справжня рівність щодо гідності й діяння», попри різницю між духовенством та мирянами і посіданням та здійсненням священної влади останніми. Узаконена в церковній єрар- хії канонічна норма, передбачає та узаконює рівну гідність між собою усіх Церков sui iuris незалежно від їхнього статусу і рангу. Всі Церкви sui iuris мають однакові церковні права та обов'язки, як, наприклад, у євангелізації чи проповідуванні Євангелія всім народам. Рівність церковних прав, у свою чергу, не означає, що всі Церкви sui iuris мають однаковий ступінь церковної автономії та однакові повноваження. Фактично, компетенція влади кожної з груп Церков sui iuris значно відрізняється, так що не все, що може зробити група найвищого рангу, перебуває в компетенції груп нижчого рангу, як-от вибори головного єрарха чи інших єпископів і заснування єпархій. Однак, попри різну компетенцію та повноваження, усі Церкви sui iuris без різниці в рангові рівні між собою у церковній гідності [Путівник, 2008, с. 90-91].

Тож, виходячи з того, що сьогодні розуміє найвище законодавство Католицької церкви під Церквою свого права у ККСЦ, в даній статті спробую дати відповідь на одне питання: чи відповідала рання Мукачівська церква, з інформацією про яку вперше зустрілися в Апостольській столиці в Римі сивочолі кардинали у 1640 - 1650-х рр. під час навернення частини її кліру і вірних, що жили під владою Габс- бургів, до єдності з Католицькою церквою, цьому визначенню та її базовим принципам. На прохання організаторів Міжнародної наукової конференції, яка відбулася в Ужгороді 17-19 вересня 2021 р. з нагоди 250-ї річниці канонічного заснування Мукачівської єпархії Римським престолом, свій виступ я зосередив на аналізові витоків християнства та Мукачівської церкви в середньовічну добу (до Ужгородської унії 1646 р.) [Фенич, 2021].

Однак, у зв'язку з тим, що проблематиці раннього періоду з історії Мукачівської єпархії мною уже опубліковано декілька статей та одна монографія [Фенич, 1999, s. 185-199; Фенич, 2005, с. 168-184; Фенич, 2011, с. 24-138; Фенич, 2012, с. 177-203; Фенич, 2012, «Теодорів дарунок», с. 140-158; Фенич, 2013, с. 121166; Фенич, 2014, с. 230-258; Фенич, 2015, с. 4-33; Фенич, 2015, Під юрисдикцією, с. 556-586; Фенич, 2016, Міфи, s. 5-33; Фенич, 2016, «Монастирські війни», с. 15-44; Фенич, 2016, Від монастирської, с. 26-105; Фенич, 2017, s. 39-73; Фенич, 2018, 196 с.; Fenics, 2019, A Hrusevoi, 180 old.; Фенич, 2019, Канонічно-правовий, с. 9-54; Фенич, 2019, Греко- католики, 248 с.; Fenics, 2020, Az ungvari, 232 old.; Fenics, 2020, Felekezeti-etnikai, old. 9-11, 39-81, 139158; Фенич, 2020, Під юрисдикцією, с. 101-150], в теперішній публікації спробую відповісти на сформульоване вище питання щодо канонічної суб'єктності першого мукачівського католицького єпископа та очолюваної ним частини Мукачівської єпархії в по- унійний період (1646 - 1660).

Стан дослідження

Давня історія Мукачівської єпархії починаючи від часів першої писемної згадки про Грушівський монастир (1391), мукачівського пресвітера русинів Луку (1458) та мукачівського єпископа русинів Іоанна (1491) і до її канонічного заснування Римським Престолом (1771) на сьогодні є досить добре репрезентованою десятком книг та сотнею статей. Загальні наративи з історії Мукачівської єпархії або окремих її аспектів чи періодів за хронологією залишили Адам Франтішек Коллар (1749) [Гаджеґа, 1924, с. 1-27], невідомий автор (1767) [De processibus, 1973, р. 19-30], о. Йоаннікій Базилович [Basilovits, 1799 - 1805, Tomus I, Pars Prima, 104 р.; Tomus I, Pars Secunda, 208 p.; Tomus I, Pars Tertia, 139 p.; Tomus II, Pars Quarta, 261 p.; Tomus II, Pars Quinta, 93 p.; Tomus II, Pars sexta, 58 p. Пор.: Bazilovic, 2013, 478 s.], о. Михайло Лучкай (1842 - 1843) [Лучкай, 1999-2011, Том І, 199 с., іл.; Том ІІ, 388 c., іл.; Том ІІІ, 328 с., іл.; Том FV, 328 с., іл.; Том V, с. 17-220; Том VL Історія Мукачівської, 472 с., іл.], Карой Мейсарош [Meszaros, 1850, ІІІ + 167 old.; Meszaros, 1861, 115 old.], Герман Іґнац Бідерманн [Bidermann, 1862, xvi, 140 s.; 1867, iv, 120 s.], о. Іоанн Дулішкович [Дулишковичъ, 1874, Тетрадь І, 135 с.; 1875, Тетрадь ІІ, 142 с.; 1877, Тетрадь ІІІ, 234 с.], Антал Годінка [Hodinka, 1909, 856 old.], о. Юлій Гаджеґа [Гаджеґа, 1928, 47 с.], Алєксєй Петров [Петровъ, 1930, 232 s. + 12 факсимиле], о. Дьордь Папп [Рарр, 1940, 24 old.; Рарр, 1941, 13 old.], Ондрей Галаґа [Halaga, 1947, 135 s.], о. Атанасій (Василь) Пекар (1956-1997) [Pekar, 1956, 136 p.; Pekar, 1979, 88 p.; Пекар, 1997, Том І, 232 с.], о. Васілій Про- нін (1958) [Пронин, 2005, 527 с.], о. Олександр Баран [Baran, 1960, 111 p.], о. Міхал Лацко (1966, 1978 - 1982) [Lacko, 1966, р. 7-190; Lacko, 1978 - 1982; Lас- ко, 2012, 262 s.], о. Степан Пап [Пап, 1983, 222 с.], о. Іштван Пірідьї [Pirigyi, 1990, I. kotet, 191 old.; II. ratet, 248 old.], Міхал Попович [Попович, 1994, с. 1125], о. Юрій Сабов [Терниста, 1995, 232 с.], Йожеф Ботлік [Botlik, 1997, 335 old.], о. Дьордь Йонко [Janka, 1997, оШ. 57-81], Юлій Коссей [Коссей, Б. р. к., 132 с.], Валеріан Буґел [Bugel, 2000, 242 s.; Bugel, 2003, 274 s.], о. Ціріл Васіл [Vasil`, 2000, 284 s.; Василь, 2007, с. 29-47], Владімірус де Юкста Горнад / о. Йо- сафат Тімкович [Hornad, 2004, 954 s.], о. Маріан Мед- відь [Medvid, 2004, 65 s.], о. Томаш Вийґшив [Veghseo, 2011, 189 old.], Ярослав Цораніч [Coranic, 2014, s. 29-78], о. Юрай Ґрадош [Grados, 2016, Vychodny obrad v Arpadovskom, s. 43-64; Grados, 2016, Vychodny obrad v dobe, s. 25-41], о. Ондраш Добош [Добош, 2021, с. 38-60].

Висновки богословів та істориків можна звести до кількох спільних думок: 1) витоки християнства в Підкарпатському регіоні пов'язуються з апостольською діяльністю св. Кирила і Мефодія та їхніх учнів у Великій Моравії і Паннонії в 60-х ІХ - на початку Х ст.; 2) першими релігійно-церковними центрами підкарпатських русинів та волохів були Грушівський (з 1360-х рр.) та Мукачівський (з перед 1458 р.) васи- ліянські монастирі; 3) перші мукачівські єпископи згадуються з 1491 - 1498 рр. від владики Іоанна, а, отже, Мукачівська єпархія / Церква як канонічна матерія бере свій початок, якщо не від пресвітера русинів Луки (1458, 1488), то від єпископа русинів Іоанна (1491, 1494, 1498).

Однак, як засвідчили наступні події, пов'язані з особливостями укладення в Ужгороді церковної унії 1646 р., вибором, висвяченням, папським номінуван- ням та королівським призначенням першого унійного мукачівського єпископа Партенія (Петра Петровіча) у 1651 - 1659 рр., витоки Мукачівської церкви не були (і не могли бути) такими однозначними. У своїх попередніх публікаціях (1999 - 2020) я намагався акцентувати увагу з одного боку на історичних міфах та історіографічних стереотипах, які усталилися як аксіоми в церковному богослов'ї та світській еклезіології, що начебто не потребують доведення, а сприймаються багатьма, так би мовити, «на віру», а з другого боку намагався розширити дослідницький контекст питань пов'язаних з вивченням доунійного періоду християн грецького (візантійсько-слов'янського) обряду в давній Мукачівській церкві за допомогою введення в науковий обіг маловідомих в сучасній історіографії писемних джерел та представити так би мовити «альтернативне бачення» щодо їхньої традиційної інтерпретації.

Мета і завдання публікації

На підставі підтверджених документами історичних фактів, які б відповідали визначенню Церкви свого права згідно з ККСЦ, як «спільноти вірних, об'єднаної єрархією за нормами права, яку найвища влада Церкви виразно або мовчки визнає як свого права», що має (або повинна мати в минулому) чотири ознаки - 1) спільноту вірних, 2) єрархію: один чи більше єрархів, які об'єднують вищезгадану спільноту у видиму єдність віри завдяки служіння слова, Таїнства та уряду, 3) норму права (ius) та 4) визнання з боку найвищої влади Церкви, яке має своєю передумовою попередні три елементи, - в даній публікації спробую довести думку, що Мукачівська єпархія після Ужгородської унії (1646) була визнана найвищою владою Церкви (Апостольським Римським престолом у 1655 р.) та Держави (Апостольським королем Угорщини із правлячої династії Габсбургів у 1659 р.) справжньою місцевою СКЦ.

Нижче викладений фактичний матеріал ґрунтується виключно на основі документів світського та церковного походження періоду 1391 - 1660 років. Більшість використаних у даній статті документів були опубліковані о. Й. Базиловичем [Basilovits, 1799-1805, Tomus I, Pars Prima, 104 р.; Tomus I, Pars Secunda, 208 p.; Tomus I, Pars Tertia, 139 p.; Tomus II, Pars Quarta, 261 p.; Tomus II, Pars Quinta, 93 p.; Tomus II, Pars sexta, 58 p. Пор.: Bazilovic, 2013, 478 s.],

o.М. Лучкаєм (1842 - 1843) [Лучкай, 1999 - 2011, Том І, 199 с., іл.; Том ІІ, 388 c., іл.; Том ІІІ, 328 с., іл.; Том ІV, 328 с., іл.; Том V, с. 17-220; Том VL Історія Мукачівської, 472 с., іл.], о. І. Дулішковичем [Дулиш- ковичъ, 1875, Тетрадь ІІ, 142 с.], о. Ніколаєм Ніллесом [Nilles, 1885, Vol. II, p. 497-1088], Яношем Мігалі де Апшою [Diplome, 1900, XI+666 s.], А. Годінкою [Munkacsi gor. szert., 1911, 659 old.], А. Петровим [Петровъ, 1930, 12 факсимиле], о. Д. Паппом [Рарр, 1940, 24 old.; Рарр, 1941, 13 old.], о. О. Бараном [Documenta, 1960, р. 440-448] та о. М. Лацком [Lacko, 1955, p. 191-256; Lacko, 1966, р. 7-190; Lacko, 2012, s. 191-245]. Ці документи властиво і лягли в основу даного дослідження.

Виклад основного матеріалу

Канонічно-правове становище Мукачівської єпархії до її канонічного заснування Римським престолом у вересні 1771 р. мало довгу та заплутану історію. Оскільки дана проблематика не один раз була предметом спеціальних наукових розвідок, тут лише зауважу, що повноцінне визнання гідності церковної спільноти Мукачівська єпархія вперше могла отримати тільки внаслідок Ужгородської унії 1646 р., коли частина її кліру та вірних присягнули на вірність місцевому латинському єпископові Еґера і в такий спосіб приступили до євхарис- тійної та канонічної єдності з Римським престолом.

Після підписання 24 квітня 1646 р. присяги 63-ма православними священниками на вірність еґерському латинському єпископові Ґеорґію Якушічу та його наступникам, внаслідок чого відбулося повернення частини мукачівського кліру до єдності з Католицькою церквою (події, яка ввійшла в історію під назвою «Ужгородська унія») [Дет. про неї див.: Lacko, 1966,p.100-113; Lacko, 2012, s. 99-111; Grados, 2016, Dokumente, s. 511-520; Grados, 2016, Uzhorodska, s. 229-241; Grados, 2016, р. 303-314; Ґрадош, 2016, Ужгородська, с. 16-25; Veghseo, 2016, с. 146-153; Zubko, 2016, s. 3-9; Zubko, - Zenuch, 2017, s. 9-20; Zenuch, 2019, p. 50-58; Фенич, 2020, Під юрисдикцією, с. 139-148], давня Мукачівська єпархія в наступні кілька років стала повноцінною церковною спільнотою вірних, об'єднаною єрархією на чолі зі своїм єпископом за нормами власного звичаєвого права, статус якої визнала найвища церковна та світська влада: 1) глава (примас) Католицької Римської церкви Угорщини (1648); 2) Національний Синод Католицької Римської церкви Угорщини (1648); 3) папа Римський (1655) та 4) імператор Священної Римської імперії як Апостольський король Угорщини (1659).

У грамоті від 14 травня 1648 р. естергомський архієпископ та примас Католицької церкви Угорщини граф Ґеорґій Ліппаї бере під свій захист карпаторуси- нських священників із комітатів Унґ і Земплин та проголошує, що вони мають користуватися імунітетом, тому що «... не так давно еґерський єпископ Ґеор- ґій Якушіч з Оброви прийняв вірних русинів грецького обряду до лона католицької церкви та надав їм усім повне церковне визнання і свободи...» [Munkacsi gor. szert., 1911, old. 154-155, Doc. № 113; Lacko, 1966, р. 114; Lacko, 2012, s. 112; Veghseo, 2016, с. 151].

У вересні 1648 р. під головуванням естергомського архієпископа та примаса Католицької церкви Угорщини графа Ґеорґія Ліппая в Трнаві відбувся національний Синод Католицької церкви Угорського королівства. На ньому делегацію Мукачівської єпархії представляли отці-василіяни Партеній (Петро) Петро- віч, Гавриїл Косовицький/Косович та деякі русинські священники. Вони звернулися до Синоду із проханням визнати дійсність «Ужгородської унії». Як згадував у грамоті від 4 січня 1660 р. Ґеорґій Ліппаї, Синод визнав з'єднання частини карпаторусинських священників і вірних з Католицькою Римською церквою дійсним та визнав Партенія, клір та вірних такими, яким треба надавати духовну опіку для збереження церковної єдності [Munkacsi gor. szert., 1911, old. 188190, Doc. № 141; Lacko, 1966, р. 114-115; Lacko, 2012, s. 112-113; Veghseo, 2011, old. 60].

Про вище наведені підтвердження законності церковного з'єднання та правового статусу новонаверне- них уніатів до єдності з Католицькою Римською церквою естергомський архієпископ Ґеорґій Ліппаї писав у звіті до Римського престолу за 1650 рік. В ньому він також згадує про реконвертацію теперішнього мукачівського Василя Тарасовича [Relatio, 1965, p. 37-38, Doc. № 11. Пор.: Lacko, 2012, s. 91-92, 200-210, Priloha 32].

Василь Тарасович помер як православний мукачівський єпископ між 23 липням і 10 вересням 1651 року. 23 липня 1651 р., цілком правдоподібно ще за життя В. Тарасовича, естерґомський архієпископ вперше повідомив в офіційному листі папу Римського Інокентія Х про підпорядкованість карпаторусинської єпархії. В листі архієпископ найперше пише, що «немало русинів як серед людей, так і серед священників підпорядкувалися послухові Католицької церкви». Відтак від імені уніатських священників він просить папу, щоб «.заснував між ними католицьке єпископство грецького обряду» [Munkacsi gor. szert., 1911, old. 157, Doc. № 116]. В цьому місці, як вважає о. Міхал Лацко, писар допустився помилки, і даний сюжет має читатися так: «щоб призначив католицького єпископа грецького обряду, щоб не мусіли приймати єпископські свячення від схизматичного, а тоді єретичного, якого мають в Мукачеві». З цих слів чітко випливає, що йдеться про єпископа, а не про єпископство [Lacko, 2012, s. 127. Пор.: Veghseo, 2016, с. 151].

На мою думку, в тексті листа міститься дуальне формулювання, адже в Римі не мали письмового підтвердження про королівське заснування Мукачівської єпархії. В листі також міститься інформація про 400 священників та 100 тис. душ, що належать мукачівському «католицькому єпископові грецького обряду». Архієпископ також пише, що русини наполягають «на затвердженні католицького єпископства» [Munkacsi gor. szert., 1911, old. 157, Doc. № 116]. Отже, в першому офіційному листі примаса Католицької церкви Угорщини до Риму містилося прохання і про призначення католицького єпископа, і про заснування католицького єпископства для карпатських русинів грецького обряду.

Як свідчить трансільванський православний архієпископ Альба Юлії Стефан Сімоновіч перед 5 вересням 1651 р. він висвятив Партеній (Петра Петровіча) на мукачівського єпископа. Останній, писав він, був наступником В. Тарасовича, який «недавно помер». Партеній представив перед С. Сімоновічем власноручний лист-підтвердження про своє призначення від покійного В. Тарасовича його наступником, в якому покійний суворо зобов'язував усіх священників своєї кафедри під страхом Божого гніву та майбутнього суду, щоб не приймали за свого єпископа нікого іншого, окрім згаданого отця Партенія. Також Партеній представив перед С. Сімоновичем письмове свідчення від вацського єпископа, спішського настоятеля та радника імператорської і королівської величності Матяша Тарноці та естерґомського архієпископа і примаса Угорського королівства Ґеорґія Ліппаї про адміністрування священниками у своїх русинських парафіях. Ще одним (останнім за хронологіє) документом, який Партеній представив перед С. Сімоно- вичем, було письмове свідчення русинських священників та їхніх вірян, які мешкали в округах Гуменного, Ужгорода, Стропкова, Маковиці, Мукачева, Тиба- ви та Спішу, що одноголосно й одностайно обрали його своїм єпископом [Лучкай, 2000, Том ІІ, с. 269270; Дулишковичъ, 1875, Тетрадь ІІ, с. 97-98; Munkacsi gor. szert., 1911, old. 158-159, Doc. № 117]. Отже, єпископські свячення Партенія (Петра Петрові- ча) мали відбутися в Альба Юлії десь між 23 липням і 5 вересням 1651 року.

З листа найвищого латинського єрарха Угорського королівства естерґомського архієпископа Ґеорґія Ліп- пая від 5 вересня 1651 р. випливає, що свячення Петра Партенія на мукачівського єпископа визнано законним. Священникам, русинам і всім іншим народам грецького обряду, що проживають в Естерґомській архієпархії та у всьому королівстві наказувалося його слухатись, шанувати і у всьому коритися. Єпископові ставилося в обов'язок відвідувати своїх вірних і священників, наставляти їх, при потребі переміщати свій клір з місця на місце. До некатолицького народу наказувалося відправити священників, яких належить забезпечити та гідно утримувати. Усім русинським священникам та народу грецького обряду примас Католицької церкви Угорщини наказує, «щоб чесно прийняли вищезгаданого, а не іншого єпископа грецького обряду» [Лучкай, 2000, Том ІІ, с. 270-271; Munkacsi gor. szert., 1911, old. 159-160, Doc. № 118]. Правда, о. Міхал Лацко, описуючи і даючи оцінку направду складному становищу Ґеорґія Ліппаї, твердить, що він насправді призначив єпископа Партенія «візитатором русинів» не як естерґомський архієпископ, а як «леґат Апостольської столиці в Угорському королівстві» [Lacko, 2012, s. 130-132. Пор.: Veghseo, 2016, с. 151].

10 вересня 1651 р. естерґомський архієпископ Ґео- рґій Ліппаї знову пише листа папі Іннокентію Х, в якому нагадує короткий текст свого попереднього листа про навернення схизматичних русинів та призначення на прохання їхніх священників особливого єпископа, якого вони собі обрали без відома, без волі та згоди архієпископа в особі священника Петра Пар- тенія, монаха ЧСВВ. Його Ґ. Ліппаї відправив до Альба Юлії в Трансільванію до дійсного схизматичного єпископа для висвячення згідно з грецьким обрядом на мукачівського єпископа. Той чин консекрації, пише Ґ. Ліппаї, не може бути схвалений, тому що має багато помилок. Естерґомський архієпископ просить, у зв'язку з цим, його святість папу Римського розгрі- шити вчинок Партенія, який він учинив, а після звільнення від усіх покут проголосити його за дійсного та законного мукачівського єпископа. Це потрібно зробити ще й тому, щоб повернути авторитет цього єпископа в очах свого духовенства, яке перебуває в схизмі під владою трансільванського дворянства. Із 400 священників, які підлягають тому єпископові, близько 30-ти підпали до іншого розкольника-самозванця. Всі інші священники, з'єднані і нез'єднані, обрали своїми голосами за католицького єпископа Петра Партенія та йому підпорядковуються. Петро визнає свій гріх та падає до ніг папи. Також архієпископ Ґ. Ліппаї пише, що святитель Петра Партенія знав про його з'єднання, похвалив і схвалив його навернення до Католицької церкви. Пише естерґомський архієпископ і про те, що його вікарій напередодні дозволив Петру Партенію як католику право проводити візитацію як з'єднаних, так і нез'єднаних русинських священників. Після всього вище викладеного Ґеорґій Ліппаї просить папу Римського схвалити його прохання [Munkacsi gor. szert., 1911, old. 160-162, Doc. № 119; Lacko, 2012, s. 126, 128-129].

2 жовтня 1651 р. Іоанн Якоб Теодор, кардинал Трівульцій ознайомив Конґреґацію поширення віри з листом естерґомського архієпископа, який повідомляв, що в краях Угорщини, які межують з Польщею, в єпархіях Естерґомській та Еґерській, є велика кількість русинів-схизматиків, з яких 400 священників та багато вірних було навернено в католицьку віру. Всі вони зі своїм людом настійливо просять про заснування католицького єпископства, щоб могли в грецькому обряді сповідати і католицьку віру, і мати унію зі святим Апостольським престолом. Оскільки русини бажають заснування нового єпископства грецького обряду, то «для Конгрегації на першому місці є просити Святого отця, щоб дав свою згоду на дане прохання» [Лучкай, 2000, Том ІІ, с. 274; Дулишковичъ, 1875, Тетрадь ІІ, с. 102; Nilles, 1885, Vol. ІІ, p. 823; Munkacsi gor. szert., 1911, old. 162-163, Doc. № 120].

18 грудня 1651 р. на засіданні Конґреґації поширення віри отці-кардинали постановили, що «з 'єднаного Петра Партенія треба затвердити єпископом з'єднаного народу, щойно це рішення схвалить наш найсвятіший отець» [Munkacsi gor. szert., 1911, old. 162-163, Doc. № 121; Lacko, 2012, s. 132]. Папа римський, однак, не поспішав визнавати чинність єпископських свячень Партенія (Петра Петровіча) некатолицьким митрополитом Альба-Юлії та номіну- вати його архієреєм Мукачівської єпархії.

Поки новонавернений та нововисвячений католицький єпископ грецького обряду Мукачева Партеній (Петро Петровіч) чекав своєї номінації в Римі і не міг повноправно і законно сповняти свою архієрейську юрисдикцію, географічно найближчим католицьким єпископом до парафій з'єднаних русинських священників був еґерський єпископ латинського обряду Бенедикт Кішді. Хоч таким самим географічно близьким до Мукачева був і латинський єпископ Великого Ва- раду, перевагою єпископа Еґера мав служити факт присяги 63-х карпаторусинських священників 24 квітня 1646 року. Однак еґерський єрарх теж не міг сповняти таку функцію, бо після навернення до єдності з Католицькою церквою частини священників і вірних грецького обряду Мукачівської єпархії вони ставали такими самими католиками, як і латинники, їхній єпископ ставав рівним латинському, а їхня церковна провінція могла належати лише митрополичій юрисдикції естерґомського архієпископа. За чотири роки (1651 - 1655), поки справа про єпископську номінацію Партенія розглядалася сивочолими кардиналами в Римі, близько 100 католицьких священників зреклися унії та повернулися до схизми [Lacko, 2012, s. 131132]. А це вже не могло не насторожувати всіх за- анґажованих у справу унії між карпатськими русинами в Угорщині.

15 січня 1652 р. в Ужгороді відбувся єпархіальний синод уніатських священників, на якому шість карпа- торусинських архідияконів підписали листа до папи Римського Іннокентія Х з проханням підтвердити вибір єпископа Партенія Петровіча. Якщо пристати на точку зору, що цей документ є достовірним, в автентичності якого не сумнівалися такі вчені як о. Ніколай Ніллес, Алєксєй Петров і особливо добрий знавець ватиканських архівів о. Міхал Лацко, то в ньому вперше згадуються місце, час і обставини укладення церковної унії в Ужгороді. На сьогодні в руках дослідників є три редакції цього листа папі: 1) братиславська редакція, якою до ХХ ст. користувалися більшість авторів та публікували майже всі видання [Пор.: Basilovits, 1799, Tomus I, Pars Prima, p. 84-86; Bazilovic, 2013, s. 62-63; Лучкай, 2000, Том ІІ, с. 260262; Fiedler, 1862, s. 506-509; Дулишковичъ, 1875, Тетрадь ІІ, с. 99-100; Nilles, 1885, Vol. II, p. 824-827; Documenta, 1873, p. 963-965; Munkacsi gor. szert., 1911, old. 163-165, Doc. № 122]; 2) ватиканська редакція, що зберігається у двох архівах Ватикану, яку в 1940-х рр. опублікував о. Дьордь Папп [Рарр, 1941, old. 9-11]; 3) еґерська редакція, що зберігається у двох архівах Ватикану, яку опублікував у 1950 - 1960х рр. о. Міхал Лацко [Lacko, 1955, р. 105-107; Lacko, 1966, р. 107-109. Пор.: Lacko, 2012, s. 105-107].

Між братиславською редакцією з одного боку та еґерською і ватиканською редакціями з другого боку є лише одна, але дуже суттєва різниця - дата укладення Ужгородської унії. У братиславській редакції йдеться про 24 квітня 1649 р., тоді як в еґерській та ватикан- ській редакціях -про 24 квітня 1646 року. Пізніша підробка в братиславській редакції листа очевидна уже тим, що іншою єдиною датою в усіх трьох його редакціях є 1648 р., коли еґерський латинський єпископ Бенедикт Кішді, разом зі своїм генеральним вікарієм монахом-єзуїтом Томашом Ясберіні, визнав усі три умови унії, які уклали 63 карпаторусинські священники: 1) «аби нам було дозволено зберігати обряд Грецької церкви»; 2) «що будемо мати єпископа нами обраного та підтвердженого Апостольською столицею»; 3) «що будемо користуватися всіма церковними свободами». З усіх трьох редакцій листа папі також відомо, що з'єднані священники через отців- василіян двічі зверталися за підтримкою своїх прохань до естерґомського архієпископа Ґеорґія Ліппая та вацовського єпископа Матяша Тарноці. Зробити це звісно за рік до укладення унії, про ще йдеться у братиславській редакції листа шести архідияконів, вони не могли. Нарешті з усіх трьох редакцій листа папі Римському випливає, що його 15 січня 1652 р. в Ужгороді підписали шість «священників священного грецького обряду, жителів славного апостольського Угорського королівства, розкиданих по комітатах», а саме архідиякони: Олексій Ладомирський - макови- цький, Стефан Андрій - спішський, Григорій Гостові- цький - гуменнський, Стефан - середнянський, Дани- їл Івановіч - ужанський та Алексій Філіповіч - строп- ківський [Текст та детальний розбір листа див.: Lacko, 2012, s. 105-111, Priloha 33, s. 210-212].

Ці шість архідияконів представляли архідеканати, що фактично співпадали з кордонами чотирьох комі- татів Спіш, Шаріш, Земплин та Унґ. Якщо говорити мовою сучасних державних та адміністративних кордонів, то з самого початку Ужгородська церковна унія стосувалася лише теперішнього Ужгородського району Закарпатської області України та майже цілого Пряшівського краю Словаччини.

Відомий історик-єзуїт Ніколай Ніллес у 1885 р. зазначав: «Пізніше Партеній Петровіч, обраний єпископ, вважав дату 15 січня 1652 р. за синодальне підтвердження укладеної унії» [Nilles, 1885, Vol. ІІ, p. 824]. Цей синод карпаторусинських священників правдоподібно відбувся в будівлі колегіуму Товариства єзуїтів в Ужгороді, що перенесли сюди свою місію з Гуменного ще в жовтні 1636 р. [ДАЗО, ф. 151, оп. 25, спр. 50, арк. 1. Пор.: Zenuch, 2020, s. 121, Priloha, s. 125-127]. Від єзуїтів зберігся документ від 1652 р., в якому зазначається, що Партеній, хоч і «немає титула мукачівського єпископа», але йому підпорядковуються округи, так звані «крайни», яких є разом чотири: Мукачівська, Ужгородська, Гуменнська та Мако- вицька. Після висвячення в єпископи у схизматичного архієпископа в Альба Юлії він не міг осісти в законній резиденції - монастирі ЧСВВ в Мукачеві, і дотепер перебуває в розколі з волохами тієї області. Він резидує в Ужгороді та є на чолі Ужгородської, Гу- меннської та Маковицької області, які належать іншому володарю, які проживають між угорцями, німцями та слов'янами (Sclavos) в комітатах Шаріш, Спіш, Земплин і Унґ. Всіх парохів грецького обряду налічується близько 700 [Munkacsi gor. szert., 1911, old. 167-168, Doc. № 125; Lacko, 2012, s. 117-118].

Однак, Римський престол перебував у певному замішанні з папською номінацією Партенія мукачівським католицьким єпископом грецького обряду. 5 березня 1652 р. кардинал Памфілій попросив у віденського нунція детальну інформацію про Мукачівську єпархію, єпископа Партенія та тих 400 уніатських священників, які його обрали [Munkacsi gor. szert., 1911, old. 165, Doc. № 123].

19 липня 1652 р. угорський примас та естерґомсь- кий архієпископ Ґеорґій Ліппаї надіслав до Риму

Конгрегації поширення віри листа наступного змісту. На початку він нагадує кардиналам, що півроку тому звернувся до папи, щоб схвалив, затвердив і вважав за католицького єпископа о. Партенія, русинського католицького священника з Чину св. Василія Великого, який був обраний єпископом русинів, які живуть в Угорщині. Від цього затвердження залежить навернення не тільки русинських священників, число яких сягає майже 400, але також усього підданого народу, біля 100 тис. душ. Ці русинські священники, після смерті в Мукачеві єпископа грецького обряду схизматика, навіть єретика, чисельністю біля 370-ти обрали собі католицького єпископа Партенія. З них більша частина підписала унію з святою Римською церквою, інша частина пообіцяла навернутися, якщо матиме цього Партенія за єпископа. Далі архієпископ Ґ. Ліппаї пише про уже відомі нам обставини висвячення на єпископа Партенія в Альба Юлії, угорський примас просить його святість папу Римського звільнити кандидата на номінування від порушених ним правил Церкви [Лучкай, 2000, Том ІІ, с. 272-273; Ду- лишковичъ, 1875, Тетрадь ІІ, с. 100-101; Nilles, 1885, Vol. ІІ, p. 827-829; Munkacsi gor. szert., 1911, old. 165167, Doc. № 124].

Як відомо усіх священників Мукачівської єпархії тоді налічувалося близько 650-ти, з яких приблизно 370 віддали свої голоси за Партенія (Петра Петрові- ча). Із тих 400 священників, число яких наводить Ґ. Ліппаї, отже, 30 священників зосталися під архієрейською владою «схизматичного» єпископа Йоанни- кія Зейкана, якого після смерті В. Тарасовича (1651) призначила керувати підконтрольною Мукачівською єпархією (в комітатах Берег, Угоча, Мараморош і Сатмар) вдова трансільванського князя Ґеоргія І Рако- ція Сузанна Лорантфі [Lacko, 2012, s. 118]. У зв'язку з цим, не зрозумілою щодо виборів першого католицького єпископа Партенія є позиція решти 250-ти священників, про яких примас і архієпископ Ґ. Ліппаї нічого не пише.

Із листування між Святим престолом (папським секретарем кардиналом Антоніо Барберені) та апостольськими нунціями у Відні (архієпископом Капуї - Камілом Мелзі (2.04.1644 - 6.09.1652) від 24 серпня 1652 р. та архієпископом Пізи - Сціпіо Панношшіеші (24.08.1652 - березень 1658) від 28 вересня і 30 листопада 1652 р. та 22 лютого 1653 р. випливає, що Рим цікавили відповіді на наступні питання: 1) чи виконував егерський єпископ, на землях якого лежить містечко Мукачево, свою юрисдикцію над русинами? Чи належали русини під його юрисдикцією? Якщо так, то від коли? 2) Чи всі русини є схизматики, або вже якась частина є католиками? 3) Дізнатися в русинів, якщо Петро Партеній Петровіч буде іменований як деякий титулярний єпископ, або з волі нового єпископа чи готовий він прийняти інший титул? 4) Яке право при іменуванні Петра Партенія Петровіча може мати імператор, егерський єпископ та трансільванський князь? [Lacko, 2012, s. 132-135; Priloha 37, 38, 39, 40, 41, s. 213-217]. Ці питання випливали з того, що до цього часу ніхто й ніколи не цікавився витоками Мукачівської єпархії та її автентичними грамотами. Коли ж у 1652 - 1653 рр. в Апостольській столиці вперше в історії Католицької церкви та Мукачівської єпархії розглядалося питання затвердження мукачівського уніатського єпископа, від примаса Угорщини та естергомського архієпископа Ґеоргія Ліппая Конгрегація поширення віри зажадала аргументованої інформації про походження Мукачівської єпархії.

Зіславшись на достовірну інформацію, отриману від Партенія (Петра Петровіча), естергомський архієпископ та угорський примас Ґ. Ліппаї 2 липня 1654 р. відіслав до Риму розширену відповідь на всі чотири питання Святої столиці. Про важливість цього змістовного історико-правового документа в історії місцевої Карпаторусинської католицької церкви свідчить той факт, що його опублікували у своїх працях о. М. Лучкай, о. І. Дулішкович, о. Н. Ніллес та А. Годінка [Лучкай, 2000, Том ІІ, с. 275-282; Дулиш- ковичъ, 1875, Тетрадь ІІ, с. 103-109; Nilles, 1885, Vol. ІІ, p. 829-838; Munkacsi gor. szert., 1911, old. 168-174, Doc. № 126]. З інформації Ґеоргія Ліппаї випливає, що на території 70-ти угорських міліарів уздовж Карпатських гір від Спіша на заході до трансільванських володінь Хуста і Марамороша на сході проживають біля 600 священників, які надають духовну опіку 200 тис. особам. Всі вони проживають на території приватних володінь (доміній): 150 - в Мукачівській домі- нії княгині Сузанни Ракоці (Лорантфі), 70 - в Гумен- нській домінії Другетів, 30 - в домінії Баркоці, 77 - у внука трансільванського князя католика Владислава Ракоція, 37 - в Середньому, 35 - у Варано (Вранові), 30 - в домінії Пето (Пете). Всі вони перебувають на канонічній території Егерського латинського єпископства. Крім цих священників, за Тисою, частково в Егерській, частково у Велико-Варадській латинських дієцезіях, служать разом 24 священники, а на Спіші, в Естергомській архідієцезії, - 45 священників. Всі вони русини грецького обряду - схизматики, які з незапам'ятних часів мали єпископа в Мукачеві, під юрисдикцією якого перебували. Монастир чину св. Василія в Мукачеві був заснований угорськими королями і був наділений вісьмома селами. Як повідомляє Ґ. Ліппаї, монастир та єпархія були засновані на підставі якогось привілею або королівської грамоти ще 150 років тому, що бачив на власні очі Партеній. Ес- тергомський архієпископ також вважає, «що таке заснування було, але ж єпископство було засноване схизматичними єпископами за згодою константинопольського патріарха так, щоб обраний схизматичний єпископ завжди жив у цьому Мукачівському монастирі, очолював його і утримувався з його доходів». Однак, княгиня-єретичка (Сузанна Лорантфі - авт.) та її покійний чоловік (князь Ґеоргій Ракоцій І - авт.) позбавили монастир тих маєтків, відібрали всі села, залишивши його лише для проживання ченцям ЧСВВ, «і це сталося тому, що ніхто не турбувався, ніхто не захищав інтереси русинів як схизматиків». Далі Ґ. Ліппаї зауважує, що священники разом з народом, хоч і дотримувалися грецького обряду, але загалом дуже ліниві, грубі, неосвічені, сам єпископ, священники і народ вдались до великих злочинів, не знали божественних справ, не були розподілені на парафії, в одних селах не було жодного священника, а в інших жили чотири, п'ять, десять із своїми дружинами і дітьми. Відтак він коротко описує як завдяки естер- гомському архієпископові та егерському єпископові відбулося навернення більшої частини русинських священників (400) і народу на католицьку віру через унію з святою Римською церквою, відбулося висвячення в єпископи Партенія схизматичним митрополитом за грецьким обрядом в Альба Юлії. Тож, задля спасіння стількох душ, до 200 тис., Ґеорґій Ліппаї звертається до святої Конґреґації та його святости папи Римського звільнити Партенія від цензури і затвердити мукачівським єпископом, адже чимало русинів і волохів, наприклад, в Комаромі та в селі Се- куль Естерґомської єпархії, в Яврині Явринської єпархії, є схизматиками, яких він намагався підпорядкувати Партенію. Сам же єпископ був підпорядкований, наче своєму митрополитові чи примасу, архієпископу естреґомському. «Такий є статус і сучасне становище Мукачівського єпископства», - інформує Римський престол Ґеорґій Ліппаї.

Далі він по порядку відповідає на чотири пункти- питання Конґреґації поширення віри: 1) «велика частина русинів перебуває в окрузі або на території Еґерського єпископства, але оскільки вони до цих пір були схизматиками і мали своє власне схизматичне єпископство грецького обряду, не були залежними від еґерського єпископа, а виконували свої справи незалежно, подібно як і ті, які є в Естерґомськиій єпархії, незалежні від архієпископа. Далі також якби вони мали єпископа грецького обряду, як і повинні мати, не знаю, як міг би бути підпорядкований еґерському єпископові, коли один єпископ незалежний від іншого, вистачило б, якби підпорядковувався естерґомському архієпископу і був помічником митрополита, або примаса»; 2) «до цих пір всі ті русини були схизматиками», але 10 чи 20 років тому почали навертатись на католицьку віру та церковну унію; 3) якби його святість наділила Партенія яким-небудь титулярним єпископством, чи згадані священники і русини підкорялись би йому, Ґ. Ліппаї відповідає: «Самі вони, як люди прості, не дуже досліджували б правову підставу єпископства Партенія, після того як один раз його обрали і йому підкорилися, поки він виконує єпископські обов'язки та юрисдикцію щодо них». У противному разі, Мукачівське єпископство залишилось би у схизматиків, по-друге, якщо Партеній буде мукачівським єпископом, була б надія заново придбати Мукачівський монастир і села, які належать до нього. По-третє, якщо те єпископство ліквідувати, тоді не ясно, як може бути підпорядкований тому титулярному єпископу, бо той єпископ був би єпископом уже іншої інстанції, і тільки за апостольським дозволом йому давалась би юрисдикція і можливість виконувати обов'язки стосовно того народу. Шукаючи найкращу леґітимну модель Ґеорґій Ліппаї припустив думку, що Мукачівське єпископство, виходячи з існуючої практики, його святість своїм авторитетом затверджує разом з недоліками, допущеними при його заснуванні, або заново заснує це саме Мукачівське єпископство, або під іншою назвою, якому б підпорядковувався весь той народ; 4) до цих пір імператор не втручався у справи цього Мукачівського єпископства тому, що воно було схизматичними, і лише тепер, коли священники і вірні стали католиками грецького обряду його величність буде претендувати, щоб як і всі єпископства в Угорщині, воно належало згідно з апостольським привілеєм («вищим правом патронату» - «iuris patronatus supremi» - авт.) до затвердження короля; 5) Трансільванський князь, як князь, не має нічого з мукачівським єпископом і тими русинами, оскільки вони перебувають в Угорщині і належать безпосередньо до короля Угорщини, а лише як магнат, приватний пан Угорщини, на землях якого розташовано Мукачево, давня єпископська резиденція та монастир.